Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

– Роздягав.

– Не брешіть! Це вам хоч і йде, але ви ж на це не здатні…

– Чесне слово, роздягав!

– І чим це скінчилося? Тільки чесно.

– Дістав по пиці.

– От бачите… Тут диплома з відзнакою мало. Таким, як ви, Грак, і золото не допоможе. Ви не зумієте обміняти його на натуру. До речі, золото у нас не в моді… Отож краще будьте самі собою…

– А ти?

– Що я? – не зрозумів Сідалковський.

– А чому ти не можеш бути самим собою? Ти ж теж не той, за кого себе видаєш. Це ж видно, усім видно, Сідалковський… Штучно все це, награно, – Грак занурився в землю.

Сідалковський замислився. Він уже не міг повернутися до свого попереднього життя, як і до самого себе. Та чи й було воно в нього колись, оте попереднє життя. Йому імпонувало нове: респектабельне, як гадав він, елегантне, аристократичне. Він не міг тепер стати тим, ким був. Не міг і не хотів. У ньому давно співіснувало двоє: Сідалковський № 1 і Сідалковський № 2. Саме Сідалковським № 2 його і знали. І раптом – штучність. Навіть Грак помітив цю награність. Євграф згадав слова Славатія Мурченка: «Видно одразу, що ти периферія». «Тільки в третьому поколінні народжуються інтелігенти», – казав йому Ковбик. «Ніколи не сказала б, що ви з села», – запевняла Карапет. І раптом Грак: «У тебе все награно, штучно, фальшиво. Ти корчиш із себе аристократа, але тобі це не вдається». А от Філарет Карлович казав, заспокоював себе Сідалковський: «Одразу видно, що ви з благородної сім'ї». А в селі: «Гляньте, якого міського корчить із себе Сідалчишин син… Тьху, аж противно!..»

І вся тут оцінка. Сідалковський (мабуть, це був Сідалковський-перший) несподівано відчув, що кров ударила йому в скроні і залила лице. Те й те виглядало смішним і карикатурним. А ніщо так не лякає людей, як усвідомлення у собі смішного, і карикатурного. Бо й справді, у місті його, незважаючи на наймоднішу столичну маску, вважали за провінціала, а на периферії уже не вважали за свого, бо він ним таки й не був. Тепер він нагадував людину, котра раз наважилася стрибнути з парашутом і мріяла досягти землі, але повисла на вершечку дерев і вже не могла без чиєїсь допомоги досягти ні неба, ні землі.

Грак несподівано знову з'явився на поверхні і сказав:

– Знайшов, дай лом…

Сідалковський, здається, вперше відчув, де в нього б'ється серце. Грак так само раптово щез під землею, як і з'явився. До Сідалковського долинали сильні, але трохи приглушені удари об щось тверде й металеве.

– Чорті й що, – лайнувся про себе Сідалковський і, ставши на коліна, заглянув у отвір.

Раптом йому по обличчю щось ударило і відкинуло з силою геть. Сідалковський упав і, здається, вперше у своєму житті знепритомнів…

РОЗДІЛ XVIII,

в якому розповідається про прихід Ховрашкевича, міліцію, переляк Ковбика, його благородство, несподіване спільне засідання адміністрації та місцевкому і різкий поворот на сто вісімдесят з гаком градусів

Стратон Стратонович найбільше боявся понеділка. Хоч ювілей у Карла Івановича Бубона минув, як казав Ковбик, «без винаходів і ускладнень», та все одно щось тривожне гнітило його душу.

– Від своїх – (так Ковбик називав фіндіпошівців) – можна чекати найнесподіванішого, – постійно повторював він, боячись заплямувати свою службову совість.

Навіть Ховрашкевич, до котрого під час будь-яких урочистостей (а особливо ювілеїв) приходять найгеніальніші задуми та ідеї, що згодом обходяться лабораторії «Фіндіпошу» різким зниженням рівня спирту у бутлях, цього разу, як не дивно, про свій геніальний винахід забув. Дамські шапочки з світловими ефектами за допомогою кишенькових батарейок погасли у своєму зародку. Може, це трапилося тому, що тут почалася фізика, а компанія «оволодій суміжною професією» уже пройшла повз «Фіндіпош», як весняна гроза, а можливо, Михайло Танасович відчув у собі те, що й Ковбик: щось тривожне й незрозуміле. Це їх обох пригнічувало, а Стратона Стратоновича, за його власним висловом, з самого ранку навіть канудило.

Він, ніби перед черговою реорганізацією, боязко сідав у своє крісло, потім тривожно підводився і давив непокірний паркет типу «самонадувна подушка» то в одному, то в іншому місці. Ковбик ходив по кабінету, всією вагою навалювався на новоутворені паркетні пухлини і з хряскотом вдавлював їх на свої місця, але вони, як на лихо, вистрілювали знову то під столом, то під сейфом, розмальованим Чигиренком-Рєпнінським під морений дуб.

Стратон Стратонович виглянув у приймальню. Маргарита Ізотівна нагадувала в цю мить Цезаря, бо водночас робила три роботи: читала книгу, стрекотіла на машинці і ляпала, як казав Ковбик, язиком. Зося сиділа збоку. На її довгих колінах лежала ліниво розкрита книжка, з якої вона, здається, знала кожний рядок напам'ять.

– Белетристика? У робочий час? Ну й роботка у вас! Де б собі таку роботу знайти? – кидав свою улюблену фразу Стратон Стратонович і робив вигляд, що сердиться. – Зосю, покличте до мене Ховрашкевича, – мовив він і, зустрівшись з поглядом Маргарити Ізотівни, нехотя додав: – Будь ласка.

Ховрашкевич зайшов блідий, як імпортне білило вищого гатунку.

– Ніч минула без сну і без радощів, – вгадав Ковбик, дивлячись на нього.

– Кликали, Стратоне Стратоновичу? – замість відповіді запитав Ховрашкевич, якому теж, очевидно, було не до жартів. Навіть сумних.

Ковбик мовчки показав на стілець і, підійшовши до вікна, приклав руку до грудей.

– Чи й вас ото так канудить, Михалку, як мене, чи ні?

Ховрашкевич ці слова розцінив по-своєму:

– Канудить, але не від того, що ви думаєте.

– А про що я повинен думати? – різко обернувся Стратон Стратонович.

– А ви що, не знаєте, що вчора трапилося у Бубонів?!

Стратон Стратонович зупинився і на мить завмер.

– Як завжди, щось накоїли? Що дерболизнули більше, ніж слід було, я й по вас бачу.

– За мною і Панчішкою приїжджала міліція, – спокійно промовив Ховрашкевич.

– Яка міліція? Чого? – Стратон Стратонович втягнув голову в плечі. – Я так і думав! Ви ж не можете без пригод. Що трапилося? Тільки конкретно й коротко…

– То я вам розповім з самого початку…

– Конкретно і коротко, – перебив його Ковбик.

– Хтось зателефонував у медвитверезник і повідомив, що у будинку Бубона п'яні вчинили бійку…

– А що ж учинили ви?

– Нічого. Ми просто сиділи з Масиком і сперечалися…

– За допомогою кулаків?

– За допомогою аргументів…

– Чуло моє серце, що ці пиятики колись-таки закінчаться витверезником…

– Але мене, як бачите, не забрали.

– А Масика?

– І Масика теж. Міліція вибачилася і поїхала геть…

Стратон Стратонович задумався.

– Може, помилилися адресою? – перепитав по паузі.

– Ні, старшина сказав, що трохи приглушений чоловічий голос повідомив: «У будинку Бубонів спочатку пили, а тепер б'ються», а потім назвав точну адресу.

Стратон Стратонович зітхнув:

– Як ви гадаєте, чия це робота?

Ховрашкевич знизав плечима. Ковбик натис на дзвінок. На порозі з'явилася Зося.

– А покличте-но мені Арія Федоровича. Тільки не кажіть, хто у мене, – наказав Стратон Стратонович. – А ви, – повернувся до Ховрашкевича, – зайдіть тим часом в оці двері, – показав на четверті, загадкові двері Ковбик, крізь які, окрім нього, ніхто ніколи не входив. Там стояв холодильник, диван, невеличкий журнальний столик і стілець.

Арій Федорович Нещадим увійшов з офіційним, як бланк, виразом обличчя і холодним, немов сталь, поглядом.

– Викликали, Стратоне Стратоновичу? – перепитав він.

– Запрошував, – уточнив Ковбик. – Сідайте, будь ласка. – Підвівся з-за столу, підсмикнув штани і взявся за цигарку. – Як ви добралися вчора додому?

– Спасибі, добре… А чому ви питаєте? Щось трапилося? – Нещадим насторожився.

– Трапилося, – пихнув димом Ковбик. – До Карла Івановича міліція приїжджала.

– Я щось чув… Кажуть, Ховрашкевич у витверезник потрапив?

– Хто каже? – Ковбик раптово загальмував і глянув, вичікуючи, на Нещадима.

– Товариші кажуть… Панчішка…

– То він, очевидно, з вами пожартував, Арію Федоровичу.

– Я вас не зрозумію, – підвівся Нещадим.

– А я вас теж! – Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров. – Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався. Ні Ховрашкевич, ні Панчішка не були п'яні… Принаймні їхня творча дискусія бійкою не закінчилась.

– Для чого це ви мені кажете? – Нещадим зблід і став схожий на глянцевий папір, на якому ще ніхто нічого не писав. – Це ви кажіть своїм улюбленцям. Ховрашкевичу, наприклад, якщо він є на роботі…

– Ви мені киньте з цим! – Стратон Стратонович розізлився. – Я вам не дозволю. Для мене у «Фіндіпоші» всі однакові: і ви, і Ховрашкевич, і Панчішка, і Сідалковський, і Дульченко… Так що я попрошу…

– Пробачте, але так усі говорять.

– Мене це не цікавить, що говорять усі. Мене цікавить, що ви на це скажете! – На слові «це» Ковбик зробив наголос.

– На що саме? Що за натяки? Чи не думаєте ви, що в міліцію телефонував я? – прищулив око Нещадим.

Ковбик надкусив цигарку, але запалювати не поспішав. Чоло заросилось і виблискувало маленькими срібними кульками. Думки переганяли одна одну, як коні на іподромі, але він не бачив жодної, на якій можна було б зупинитися. «Все ж інтуїція мене не зраджувала. Я ще зранку відчував, що має щось трапитися. Треба щось робити… Але що?» Стратон Стратонович ще раз підтягнув штани, наче це надавало йому сил і впевненості. Тепер він уже був переконаний, що дзвінок у міліцію – справа рук Нещадима, але як ти це доведеш? Інтуїція – ще не доказ.

Для чого потрібний був той дзвінок Нещадиму? На що він розраховував? Попадеться Ховрашкевич, припиняться експерименти, і Нещадим займе його місце? Ні. Йому це не потрібно.

Скоріше, це був черговий замах, але не на Ховрашкевича, а на нього, Ковбика. На Ковбика як на керівника «Фіндіпошу».

– Чого це ви мовчите? Нічим крити? – Нещадим знахабнів і пішов у наступ, пам'ятаючи, що це найкраща оборона.

Ковбик наблизився до нього впритул і, спершись обома руками на стіл так, ніби збирався скочити на коня, глянув прямо у вічі Нещадиму. Той не витримав його погляду і відвів очі вбік.

– Я не збираюсь мовчати, Арію Федоровичу… Ви помиляєтесь…

– Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але й я вам скажу…

– Ви вже сказали чітко і ясно… Це вам не вперше, – різко перебив його Ковбик. – Але запам'ятайте – усьому колись настає кінець. Моєму терпінню теж. Я чоловік принциповий – це всі знають.

– Пробачте…

– Цього разу справа значно серйозніша, ніж ви гадаєте, – Ковбик не давав Нещадиму й передихнути.

Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.

– Але я вибачаюсь не тому, – Нещадим почав заїкатись. – Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.

– Ви так гадаєте?

Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що клин вибивають клином. Найкращий метод спровокувати й його, але цим самим Ковбик і під собою підрізав сук, на якому сидів. «Ваш голос записано на магнітофон», – так і хотілося кинути цю фразу Нещадиму в обличчя. Ковбик знав, що зараз, у цю мить, цього було б достатньо, щоб Нещадим розколовся остаточно. Але він на таке не йшов, просто не міг. Йому було гидко. Гидко спускатися до Нещадимового рівня.

– Я вважаю, – не поспішаючи, продовжував Ковбик, – що моя службова совість буде нечиста, якщо ви негайно не подасте заяви і добровільно не залишите «Фіндіпош», – продовжував Ковбик таким тоном, ніби у «Фіндіпоші» уже всім відомо, що у міліцію телефонував саме Нещадим.

– Що ви цим хочете сказати? – Арій Федорович пронизав Ковбика холодним кинджальним поглядом, в якому любові до свого начальства уже не було.

– Я цим сказав усе, що хотів сказати. Це для вас єдиний і на даному етапі найкращий варіант… Не примушуйте мене, – Ковбик карбував кожне слово, – вдаватися до адміністративних заходів. На роздуми я вам не даю ані хвилини, ані секунди. Ось вам папір і ручка…

– Але ви не маєте права…

– Тоді я це питання виношу на місцевий комітет, – і Ковбик підійшов до стіни, оглянувся на Нещадима, приклавши палець до кнопки електродзвоника.

– Пробачте, але мені здається… – Нещадим почав перебирати пальцями свою чорну течку. – Це ще треба розслідувати.

– От ми зараз і приступимо до розслідування, – Ковбик повернувся і щосили натис на кнопку. Електродзвоник голосніше, ніж будь-коли, наче по ньому ударили подвійним струмом, задзеленчав у приймальні. – Єдине я вам хочу сказати, Арію Федоровичу: після цього розслідування наші дороги розійдуться, як розходяться в полі жниварки. Ви мене зрозуміли?

Ковбик витяг свій бурштиновий мундштук. Серце переганяти піт, здається, перестало. Стратон Стратонович дихав рівномірно і грамотно, Арій Федорович дивився на нього і повторював одне й те ж:

– Я так цього не залишу.

– Це ваша справа…

У дверях з'явилася голова Зосі.

– Покличте негайно Карла Івановича, Сідалковського і Панчішку.

Зося зачинила двері.

– Я протестую! – раптом вигукнув Нещадим.

– Проти чого? – Ковбик зробив вигляд, що здивувався.

– Проти несправедливості.

– Ми її ще не встановили. Може, ця справедливість на вашому боці, Арію Федоровичу. Щиро кажучи, я бажав би, щоб саме так сталося, – Ковбик відчув себе на коні. – Мені з вами не хочеться розлучатись. Боюсь, такого, як ви, помічника я більше не матиму… – Ковбик після холодного душу на голову Нещадима почав лити тепленьку водичку.

– Ви з мене знущаєтесь. Ви смієтеся прямо мені в очі!

– Що ви, Арію Федоровичу, візьміть себе в руки. Я вас просто не впізнаю. Ви підвищуєте голос. Ви кричите!

– Це наклеп! Ви хочете все обернути проти мене! Звалити з хворої голови на здорову…

– Ну знаєте, – Ковбик покрився червоними, як півонія, плямами. На Нещадимові були тільки білі. – Ну, це вже виходить за всякі межі! Може, ви заперечуватимете… – Ковбик не договорив. У Нещадима раптом здали нерви.

– Це софістика! – верескнув він. – Це вже, знаєте, як називається?

– У софістиці я не розбираюся, а от в інтонаціях голосу… Тому, дорогий мій, не кричіть, не гарячкуйте, будь ласка. Я це роблю насамперед у ваших інтересах.

– Ви хочете мене позбутися, щоб залишитися зі своїми улюбленцями і підлабузниками!

– Ще одне слово, товаришу Нещадим, – і ви вже не зможете подати заяву навіть за власним бажанням. Зараз я ще для вас дещо можу зробити. Точніше, не для вас, а заради ваших двох дітей, – Ковбик так міцно стиснув мундштук, що дим з цигарки крізь нього більше не надходив.

Він ще раз натис на кнопку і ледь не вдавив її в стіну. У кабінеті з'явилась перелякана Маргарита Ізотівна.

– Де Бубон, Панчішка, Сідалковський?

– Зося побігла. Вони зараз…

– Не треба… Не треба, – раптом підвівся Нещадим і схопив Стратона Стратоновича за руку. – Це я дзвонив… П'яний був, Стратоне Стратоновичу. Випив більше, ніж слід… Пробачте. Не пам'ятав себе. Характер такий дурний у мене. Я борюсь, але…

Він не договорив. У кабінет зайшли Карло Іванович і Сідалковський.

– А Панчішка, як завжди, запізнюється? – кинув у коридор Стратон Стратонович. – Сідалковський, притягніть цього ледацюгу за комір, і негайно.

– Для вас що, дисципліни не існує? – поцікавився Ковбик у Панчішки, коли той нарешті зайшов. – Тепер я можу погодитися з Арієм Федоровичем, що ви дозволяєте собі все. Звідси й нездорові розмови: Ховрашкевич – улюбленець Ковбика. Панчішка – улюбленець Ковбика. Хто тут ще мій улюбленець: Сідалковський, Грак чи Баронецький? Хто, Арію Федоровичу? – Стратон Стратонович сів і кивнув, дозволяючи це іншим. – Товариші, місцевком зібрався в дуже серйозній справі. Арій Федорович доповів мені, що в неділю, під час ювілею у Карла Івановича, трапилося, як в армії кажуть, чепе. Я це відчував і тому вас, Панчішко, запитував, чи все було гаразд, чи не трапилося чогось. Ви мене запевнили, що все пройшло нормально. А от Арій Федорович щойно сказав мені, що у вас щось трапилось!

– Але в нас і справді нічого не трапилося, Стратоне Стратоновичу, – втрутився Бубон.

– Ви так думаєте, Карле Івановичу? А от Арій Федорович думає інакше.

– Я так думаю, – невпевнено промовив Бубон.

– А от Арій Федорович признався мені, що подзвонив у медвитверезник і викликав до вас, Карле Івановичу, міліцію, бо там зчинилася бійка…

Під стелею кабінету раптом присіла муха і завмерла. Ковбик зробив паузу і прислухався. Десь над Кобилятином-Турбінним пролетів літак. У могутніх грудях Стратона Стратоновича, наче відбійний молоток, калатало серце.

– Так це ви… ви? – першим почав заїкатися Бубон. – Ви цю бійку, шановний, придумали?

– Арій Федорович після деякого вступу мене запевнив, що він, як завжди, був дуже п'яний і не пам'ятав себе, – пояснив Ковбик.

– Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але це…

– Одну хвилиночку, Арію Федоровичу. Зараз надамо слово і вам. Я просто хочу ввести людей у курс тих подій, про які ви мені розповідали.

– Але…

– Без «але». Давайте без «але», а то ми так далеко зайдемо. Сподіваюсь, ви не відмовляєтесь від своїх слів?

– Пробачте, але це…

– Сядьте. Ви завжди поводились, як найзразковіший і найдисциплінованіший товариш. Я вас не впізнаю. Так-от, я й товаришів запитаю: чому ви, Панчішко, вчинили бійку з Ховрашкевичем у Карла Івановича на квартирі?

– Яку бійку? Йолі-палі!

– Панчішко, не лайтесь. Не міг же Арій Федорович просто так дзвонити у міліцію? Чому? – тихо повторив Стратон Стратонович, але це коротеньке «чому» прозвучало, як постріл. – Хто з вас бився? Ви, Сідалковський?

– Ні, – твердо і впевнено відказав той. – Бійка прикрашає життя, але спотворює обличчя.

Ковбик махнув рукою, мовляв, зараз не до ваших цитат, і повернувся до Масика:

– Ви, Панчішко?

– Я вже казав.

– Ви, Карле Івановичу?

– Шановні, це дикість… До такого додуматися…

– Ясно, – перебив його Стратон Стратонович. – Бійки ніякої не було. Був дзвінок, була міліція і, вибачте, Арію Федоровичу, стався пшик. Фокус не вдався – факір помер… Що ви на це скажете, Арію Федоровичу?

– Але… але, коли я залишав будинок Карла Івановича, п'яний Ховрашкевич схопив за груди Панчішку, а Карло Іванович…

– Шановний, – підвівся з місця Бубон. – Мало того, що ви зіпсували моїй дружині іменини… Тепер ви…

– Що ж тоді виходить, Арію Федоровичу? Виходить, та ж сама каністра зі спиртом?!

– При чому тут спирт?

– А при тому, мій любий, як ви полюбляєте висловлюватися, що свого часу ви намагалися споїти мене, розпустивши плітки, мовляв, я п'яниця, і збиралися спровадити мене в Глеваху… Мені здається, цей випадок ще свіжий у вашій пам'яті… Ви мене тоді благали, падали на коліна. Я вас не звільнив. Тепер ви, Арію Федоровичу, викидаєте ще одного «коника». Ви хотіли… А втім, для чого вам пояснювати, що ви хотіли… Ви це пречудово і без нас знаєте… Ви хоч би посоромилися Карла Івановича – цього товариша, прекрасного спеціаліста своєї справи. Ви насмілилися кинути тінь на його славне сімейство, на його…

Сентиментальний Бубон раптом не стримався, і по його круглих щоках потекли сльози вдячності й любові до мудрого та чуйного Стратона Стратоновича.

– Мені здається, – продовжував величаво Ковбик, – що хоч один наказ про звільнення і я колись повинен підписати. Можете вважати, Арію Федоровичу, що цей час настав. Щиро раджу вам шукати роботу.

У Нещадима видовжилась щелепа. Краватка скрутилась, наче ізоляційна стрічка на сонці.

– Я вас востаннє попереджав. Вас і Чадюка. Варфоломія, як свого приятеля, звільнили ви, вас звільню я. До суду, гадаю, справа не дійде. Хоча, як не втихомиритесь, я вам у цьому гарантії дати не можу. Вас, Сідалковський, попрошу оформити усю необхідну документацію: протокол і рішення місцевкому. Гадаю, місцевком підтримає адміністрацію?

– Одноголосно! – промовив Сідалковський.

– Але це змова. Це шантаж! Я доберуся! Я ще доб'юся свого! – раптом Нещадим осунувся і на очах присутніх почав старіти. Він зробився таким старим, що фіндіпошівці не впізнали б його зараз, якби не одяг. Нещадим ретельно згорнув якісь свої папери, поклав їх у течку і, різко горблячись, вийшов із кабінету.

– Справи тимчасово передайте Сідалковському, – кинув йому вслід Ковбик. Двері зачинилися.

– Я так і відчував, що це робота цього жовчного типа. З такими мордоворотами, Карле Івановичу, краще не зв'язуватися. А ви його ще кров'яними біфштексами на своїх іменинах годуєте, – Стратон Стратонович затягнувся і на деякий час затримав дим у своїй могутній, широкій грудній клітці. – Ось і не вір після цього у френологію. По його ж мармизі видно, що там благородство і не ночувало.

Сідалковський вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, зі своєї схованки показалася голова Ховрашкевича.

– Ви все чули, Михалку? – запитав Ковбик.

Той ствердно кивнув головою.

– Ваше щастя, що отой старшина міліції – не родич Нещадима або Чадюка. Боюсь, ваші досліди продовжувалися б у витверезнику. – Стратон Стратонович переможно підтягнув штани і підійшов до вікна, розчинивши його навстіж. – Треба хоч кабінет провітрити. От після цього й не вір у френологію. Ні, френологія – це таки наука, хоч ви, Ховрашкевич, і не визнаєте її. З Нещадимовою пикою благородним не будеш.

РОЗДІЛ XIX,

в якому розповідається про нове відкриття, що заінтригувало навіть Чудловського, розчарування і радість Грака, золотий дощ і, як завжди, несподівану кінцівку

А тим часом повернемося в тінистий сад Філарета Карловича і бодай коротенько розповімо, що ж трапилося тут з двома іншими героями, котрих ми так необачно залишили у той критичний момент.

Сідалковський витер носовичком обличчя і розплющив очі. З-за кущів, з-під землі, прямо з чорного отвору, як голубий смерч, з висвистом ударив на поверхню голубий фонтан.

– Ніколи не думав, що таким примітивним способом можна добратися до підземних джерел. Я вас вітаю, Грак! – підвівся Сідалковський і підійшов до Євмена, який перелякано кліпав очима і, здається, плакав. – Витріть сльози і радійте. Ви піонер! Ви той перший, який за допомогою лома влаштував у саду тестя такий грандіозний водяний фейєрверк! Мені здається, що ваш артезіанський колодязь – це…

Сідалковський не договорив. Іржаво скрипнула хвіртка, і над соняшниками показалися вуса Філарета Карловича. Очі Чудловського палахкотіли небаченим вогнем і випромінювали такі погляди, що кукурудзяні стебла почали в'янути.

– До холєри! До холери! – кричав на ходу він.

– Філарете Карловичу, – ледь стримуючи посмішку, взяв його за руку Сідалковський. – Ви повинні не лаяти, а вітати рідного зятя. Він таки свого добився: тепер у вашому саду персональний артезіанський колодязь. Вода добута з глибини…

– До холєри, – перебив його Чудловський. – Я цього вар'ята зараз повішу на сухій гілляці…

– Самосуди, як і вузькі штани, тепер уже не в моді, Філарете Карловичу.

Грак, що досі, здається, не міг дійти тями, підвівся і якось по-чудернацькому зморщився.

– Не сприймайте так близько до серця свої успіхи, – мовив до нього Сідалковський. – Витріть руку і подайте Філарету Карловичу. Він її особисто хоче вам потиснути. Адже навіть у наш час не кожний може похвалитися власним фонтаном… Чи не так, Філарете Карловичу?

– Ви такий самий вар'ят, як і він, – Чудловський круто, по-армійськи, повернувся і пішов назад. – Щоб ви мені засипали ті ями… Ставка мені у садку не потрібно…

Та Сідалковський уже нічого не слухав. Він дивився на Грака і продовжував:

– Ні, я вами, Грак, захоплююся не менше, ніж ваш тесть. Поділіться тільки досвідом. Не тримайте в секреті: як вам все-таки вдалося з-під землі видобути цей голубий смерч?

– Йди ти до біса! – лайнувся Грак. – Біля груші дві сливи, – передражнив він.

– Вас таки нелегко перевиховати. Ви, Грак, належите до важких дітей. Академія перед такими безсила. Навіть сільськогосподарська… Але все ж? Що так в останні хвилини дзвеніло в моїх вухах? Ви можете розкрити мені секрет?

Грак деякий час мовчав. Видно було по всьому, що цей «фонтан» для нього ще більша несподіванка, ніж для Сідалковського.

– Розумієш, – почав він. – Кирка несподівано вдарилася об метал. Я так зрадів, що, здається, втратив свідомість. Мені весь час ввижалося, що то бік металевого ящика з золотом…

– А що ж то було?

– Каналізаційна труба з водою. Невже до тебе й досі не дійшло?

Сідалковський схопився за живіт і зайшовся сміхом. Він так реготав, що аж качався на траві.

– Ні, ви не геній, Грак. Ви супергеній! Ніколи не думав, що, шукаючи благородний метал, можна так легко продірявити залізну трубу звичайним ломом… Коли шукаєш золото – сили потроюються! Чи не так?

– Я ж потрапив якраз на стик… Та й труби заіржавіли…

– Все одно, Грак, ви атлант, хоч на перший погляд цього не скажеш…

– Ти краще бери другу лопату і швидше засипай яму, поки аварійка не приїхала, – розсердився Грак.

– Ви не за адресою, шановний, як каже Карло Іванович Бубон. Чорнова робота мені протипоказана. Принаймні мене в цьому запевняє медицина, – посміхнувся Сідалковський, знімаючи з себе робу. – А не вірити медицині у мене немає підстав.

Через годину наші невмивані герої, аж ніяк не сподіваючись на такий фінал, сиділи на ґанку генерала Чудловського і мовчали. Сідалковський дивився то на Цербера, то на Грака. Перший, важко дихаючи, висолопив язика, а другий зітхав і так некрасиво морщився, що Сідалковський аж злякався:

– Грак, що з вами? Чого ви так морщитесь? У вас щось болить?

Той тільки мотнув головою, а тоді промовив:

– То я так плачу.

– Без сліз? Ви таки оригінал, Грак. Я у вас дедалі більше закохуюсь, – Сідалковський не дозволяв собі довго сумувати, бо вважав, що сум, як і посмішка з широко розтягнутим ротом, впливають на зовнішність і залишають на будь-якому обличчі зморшки, котрі потім не заліплюються навіть імпортною пудрою найдрібнішого помолу. – Преміальні за знайдене золото дістануться не вам, Грак. Тому заспокойтесь. Ви шукали червоного золота, а знайшли голубе. Що ж, «кадилак» і жінки на вас почекають. А тепер винесіть мило й рушник. Час змити із себе цей благородний бруд, – закінчив Сідалковський і підійшов до умивальника, що висів на стовпчику недалеко від ґанку і біля якого, як охоронці тиші й спокою цього двору, розляглися на всю свою довжину два гіпсові сфінкси завбільшки з однорічне теля.

– Оце дивлюсь на цих сфінксів, – почав Сідалковський, – і думаю…

Грак подав йому мило. Слизьке й вологе, воно раптом вислизнуло з рук і впало на траву. Сідалковський нагнувся і – завмер… Те, що він побачив, як пишуть у пригодницьких романах, примусило кров захолонути в жилах. Але він взяв себе в руки, і кров знову запульсувала, роблячи мале й велике кола кровообігу.

«Отже, не все втрачено. Ми шукали зовсім не там, – вибивав пульс у скронях Сідалковського. – Два еС?! Два еС?!»

– Ну, звичайно, як я відразу не подумав, Грак, – гукнув він, коли той вийшов з хати з рушником у руках. – Ех, жаль, що ваш любий тесть так рано з товчка приїхав…

– А вони завжди так.

– Ви його й заочно називаєте на «ви»?

– Я маю на увазі його й Зосю!

– Жаль. Дуже жаль! – зітхнув Сідалковський.

– Чого «жаль»? – зачудовано глянув на нього Грак. Бо те здивування чи розчарування, що світилося в очах Сідалковського, передалося і йому. – У тебе такий вигляд, як у слідчого, що шукав недопалок, а несподівано для себе знайшов самого злочинця…

– Ви не помилилися, Чудловський. Пардон, тире Грак. Якби нікого не було вдома, то через хвилину-другу ви таки стали б Ротшільдом, – Сідалковський намилив собі лице. – Ми не там шукали, Грак. Я вам тепер точно покажу, де треба було. Але в мене буде до вас прохання, Грак. Цього разу без фокусів. Мені ваші винаходи набридли. Ніяких джерел, ніякого урану, тим більше природного газу. Я від нього чадію. Ви ж під час пошуку скарбів не оволодіваєте суміжними професіями.

– Ти коротше можеш?

– Для вас я на все готовий. Я розгадав, що означає на карті «Два еС». Це два сфінкси. Тільки без втрати свідомості, Грак, візьміть себе в руки: золото тут, – Сідалковський поплескав по крупу одного з сфінксів. – Загляньте сфінксу під хвіст… Я не жартую, Грак. У мене впало мило, я заглянув. Повторіть цей благородний жест…

Грак, оглядаючись на Сідалковського, недовірливо нагнувся.

– Що ви там бачите?

– Нічого, – Грак стояв розгублений і не знав, чи Сідалковський з нього насміхається, чи говорить всерйоз.

– Ех, Грак, Грак! З вас ніколи не буде Пуанкаре. Навіть маленького. Там отвір… Точнісінько такий отвір, як в автоматах для пива, куди кидають монети. А там, де отвір, там гроші. А де гроші, там, Грак, жінки, вино і кохання. Тимчасове, як життя.

Грак відчув, що його проймає дрож, тіло покривається холодним потом. Тільки тепер він побачив два однакових отвори, які начебто хтось прорізав ножем.

– Вночі ви можете їх видоїти!

– Кого? – не зрозумів Грак.

– Сфінксів, – Сідалковський витягнув карту, котра не намокла завдяки міцній брезентовій робі, і потяг Грака-Чудловського в глиб саду, туди, де стояла невеличка, давно не фарбована альтанка.

Вони сіли поруч. Сідалковський розгорнув на столику старий пергамент.

– Ось вам і вся розгадка, Грак. БГ2С – Біля ґанку 2 сфінкси. ПКСЗС розшифровується так: «Під кожним сфінксом золотий (а може, ззаду) скарб. Отак, Грак, – Сідалковський сяяв, не спускаючи очей з карти.

– Але тут намальовано дерево: сосна чи тополя, кущі, а недалечко річка, гора чи пагорб, – не здавався Грак.

– Не будьте наївним. Це все розраховано на таких, як ви, простачків. Для конспірації. Щоб відвернути увагу, – розсердився Сідалковський.

– А що означає «з» і «с»?

– Золото і скарб, – не моргнувши оком, запевнив Сідалковський.

– Ти смієшся з мене, доктор.

– Слухайте, супергеній. Вам потрібні золото чи літери? Карта читається просто: «Біля ґанку 2 сфінкси. Під кожним сфінксом золотий скарб». Ось вам і всі літери…

Грак почухав потилицю. Холодний піт перетворився на теплий і помчав по жолобку аж униз.

– Ви завжди так замислюєтесь, Грак? Вам хочеться негайно розпороти черево цим безневинним тваринам. Візьміть себе в руки. Ви, здається, холерик. Це тесть у вас помітив одразу. До вечора не так уже багато залишилося.

На ґанку з'явилася Зося, потягнулася на весь свій ріст.

– Ще буде рости, – шепнув Гракові Сідалковський і очима показав на Зосю.

– Йди ти до біса! – огризнувся Грак.

– Ні, диплом з відзнакою культури не дає. Тільки знання, та й то сумнівні. Чи не так, Грак?

– Йдіть вечеряти, – запросила Зося.

– По-моєму, це дуже своєчасно, – мовив Сідалковський і, спершись на руку, перемахнув через перегородку альтанки.

Настрій в усіх був такий, як у Грака в день його одруження…

Пізно ввечері Грак потягнув Сідалковського на повітря.

– Ви хочете негайно приступити до операції під кодовою назвою «Два еС»? Чи не так? – перепитав його Сідалковський.

– Ти не помилився!

Грак узяв ліхтар, молоток, зубило і, звичайно, відро для золотих монет. Сідалковського поставив біля вікна, фіранку якого навмисне не заслонив до кінця. Це був спостережний пункт. З цього місця було добре видно, що робиться в другій освітленій кімнаті, де сиділи Зося і генерал. Сідалковський прислонився до одвірка і заглянув усередину. Крізь легеньку тюлеву фіранку добре було видно генерала. Він одягнув свій мундир, витяг з шафи сині генеральські штани з лампасами, підперезався поясом, на якому висів кортик, і сів навпроти трюмо.