Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

– Грак, – зауважив Сідалковський. – Я вас попереджаю: цього разу без фокусів. Мені ваші винаходи набридли. Ніякої ні нафти, ні урану. Ви ж не оволодіваєте суміжною професією.

Грак копав як ніколи. Заривався на очах.

– Грак, востаннє попереджаю вас: ви працюєте не за профілем. Не заривайтесь. Якщо ви знайдете ще хоч одну корисну копалину, ця первісна річка пропаде, як ваше золото. З'явиться завод – і щезне риба. Окунцям не вистачає тільки стічних вод.

Грак йшов, як земснаряд.

– Слухайте, супермен, – посміхався Сідалковський спльовуючи. – Не ховайте своїх локаторів. Мені без них стає сумно. Ваші локатори повинні бути весь час на поверхні. Для моєї власної орієнтації. До речі, під яким ви знаком народилися?

– Скорпіона, а що?

– Воно й видно. А я, Грак, під Знаком якості.

– Як ти мені, Сідалковський, остогид!

– О, це щось нове у вашій термінології! Чим глибше в землю, тим більше знань. Цікава метаморфоза.

– А чому б тобі трохи не покопати, доктор?

– Грак, ви ризикуєте своєю зарплатою. Ми ж домовилися. Ви програли парі. Я закреслюю ще п'ятірку.

– Це мало.

– Гаразд, десять карбованців вас влаштовує? Ви помітили мою аристократичну щедрість? Так вашу працю ще ніхто не оцінював. За день десять карбованців. За якихось парочку невпійманих ондатр.

Незабаром їх оточило чи не все село. Попереду стояли пастушки, забувши про свою велику рогату худобу, трохи поодаль – дядьки, яким, здавалося, нічого робити. Їх не так цікавили розкопки Грака, як «Мегацета». Слава про «Сором'язливу красуню» прокотилась по селу, наче весняний грім. Її розглядали з такою ж цікавістю, як піжони імпортні машини біля «Інтуриста». Машина, що літає (плід фантазій діда Трифона), плаває, їздить, косить, як комбайн, гречку, лепеху (домисел, певно, голови сільради), стріляє (розповіді очевидців), – звичайно, така машинерія не могла не зацікавити спиридонівців. Коли ж спокійна і похмура «Мегацета» їм набридала, вони підходили до наших героїв і запитували:

– Що ви тут копаєте?

Грак відповідав по-різному і якомога серйозніше. Один раз казав, що розшукують загублений мільйон років до нашої ери кістяк мамонта, на якому можна заробити. Йому відплатили тим самим.

– То, може, вам потрібні конячі кістки? Ми вас можемо забезпечити ними. Звичайно, не даром. За відповідну плату.

Грак втрачав тоді почуття гумору.

– Що ви тут шукаєте? – знов підійшли до нього двоє дядьків.

– Шукаємо золото, – сердито відповів Грак.

– Ви що, нас за дурнів маєте? – вибухали гнівом дядьки. – Гадаєте, якщо ми з села, то не розуміємо, де граніт, а де золото? Каміння вирішили на льох чи на підмурок хати накопати і комусь сплавити. Ще й секрет з цього роблять…

– Ніколи не брешіть, Грак, – навчав Сідалковський. – По-перше, для цього потрібно мати феноменальну пам'ять, а ви, наскільки мені відомо, цим поки що похвалитися не можете. По-друге, брехні завжди люди вірять. Кажіть тільки правду. Вона менш правдоподібна, ніж брехня. Кажіть – і вас засміють. Можете, Грак, спробувати.

Грак не наважувався.

– Тоді спробую я, – відповів Сідалковський і звернувся до натовпу: – Ми виловлюємо ондатр. Може, допоможете? Порозривати траншеї, повиганяти їх у воду, а ми почнемо викурювати…

– Ви що? – обурювалися люди. – У нас своєї роботи нема? Нічого нам робити?

Допитливі почали розходитися. Грак взявся за лопату. Сонце котилося по обрію вниз, як розпечене для чогось млинове колесо.

Сідалковський лежав на траві, дивився на Грака, жував якусь травинку і згадував Ію, котра несподівано розкрила його «сімейний секрет», побачивши на конверті справжнє прізвище Євграфа. Думав він і про Філарета Карловича, про його неприхований страх, коли той дізнався, що Сідалковський і Грак збираються у Спиридонівку. Але чому? Чому це так стривожило Філарета Карловича? Поставала в уяві і Єва Гранат, і гарненька касирка, схожа на здобну французьку булочку…

Тим часом Гракові на спину опустився серпневий вечір. Темно-синє небо, вимите вчорашніми дощами, як вікна «Фіндіпошу», світилося наскрізь аж до зірок, з яких, як казав Євмен, користі ніякої, бо при них не попрацюєш. Грак важко зітхнув, присів, глянув на небо. Воно мерехтіло зорями і пахло згораючими метеоритами. Земля важко дихала і парувала, як Грак крізь нейлонову сорочку.

– Краса! – промовив Євмен

– Ви про що?

– Про навколишню природу. Як пахне картопляне бадилля в поєднанні із запахом вільхи і сосни…

– Та ароматом цейлонського чаю, про який ви зовсім забули, Грак.

– Я його дістав у Кобилятині-Турбінному по знайомству. Панчішка допоміг.

– Ви, як і дід Трифон, маєте звичку перебільшувати, – відказав Сідалковський. – Того чаю у столиці навалом.

– То у столиці, а то в Кобилятині, – огризнувся Грак.

Сиділи, гріли чай. Вечір видався лагідно-теплий. Річка парувала, як парне молоко над дійницею. Сивий туман повис над водою і стелився низько над похилими берегами, розсипаючи сапфіри й діаманти, яскраво горіло багаття. Десь над головами, б'ючи крилами по густому повітрю, лопотіли кажани і крижні. Останні важко падали в очерети і, поклавши голову під крило, спали чи прислухалися до роботи власного шлуночка чи серця.

У селі заспівали дівчата. Десь на протилежному кінці хтось одиноко й сумно витягував старий український романс:

 
Скажи мені, нащо ти покохала,
Скажи, нащо довірилась мені.
 

– Не плачте, Грак, – порадив Сідалковський.

– Я й не збираюсь.

– Ви цинік. Невже вас цей голос не зворушує?

Десь сплеснула щука, і вода, розбігаючись темними колами, ледь чутно ударилась в береги, затихла. Із молочного серпанку назустріч місяцеві, що сторожко виходив із-за темного лісу, випливла діва. У Грака відкрився рот і завмер на літері «о» у своїй вертикальній нерухомості.

– Що за діва? – не менше за Грака здивувався Сідалковський.

– Чудовий товарний вигляд. Чи не так, Сідалковський? – оговтався Грак.

– Не будьте примітивом, Грак. Ви говорите, як ветеринар. Про жінок, як і про покійників, кажуть «аут бене, аут нігіль».

Грак тихо, як хорт, підвівся і підійшов до «Мегацети». Сідалковський розгадав його намір.

– Слухайте, супергеній. Не надумайте увімкнути фари. Це вам не ондатра. Жінки на світло не йдуть. Вони, як і непроявлені фотонегативи, люблять темряву.

– Гарна фігура, – зітхнув Грак, спершись на капот «Мегацети». – Цікаво, доктор, чому жінки люблять так часто роздягатися, коли вони самі з природою? Мені здається, це вплив Заходу. Чи не так, Сідалковський?

– Грак, ви так і залишилися на стадії розвитку «комуніс монакус», що в перекладі на українську означає – звичайна мавпа шимпанзе. Це клич предків, Грак. Дике бажання первісної печерної людини. Оцей одяг нам накинуло християнство. І ще одне запам'ятайте, Грак. Це вам корисно знати, я заповнюю прогалини, які у вас лишилися після сільгоспакадемії. Ніхто так часто й інтригуюче не роздягається, як жінки з гарними фігурами. Цього в академіях не вчать. Це, як і поезія, дається від бога. Ви мене зрозуміли, власник диплома з відзнакою? – Сідалковський був в ударі, як більярдист, що заклався на пляшку «Арарату». – Ви вечірній філософ, Грак. А це дитя природи повертається до язичницького періоду. Вам цього не зрозуміти, Грак. Це, коли хочете, запізнілий протест проти спідниць, якщо вони навіть «міні».

– А я гадаю, що ходовий товар тримати під прилавком, – продовжував Грак, – це злочин…

– Ви мені починаєте подобатися, Грак. Дещо, повинен сказати, академія вам у голову таки вклала, але… – Сідалковський замовк.

Діва, розпустивши коси, що спадали темним пасмом на білу спину, підійшла до кладки, занурила у воду ногу, як термометр. Температура, очевидно, її задовольняла, і вона поступово почала заходити у ріку, як у голубий горизонт.

– Повернення Афродіти до бога Посейдона, – повідомив Сідалковський.

– Чорт забирай, ти не уявляєш, доктор, як мені подобаються жінки у такому вигляді!

– Грак, такі жінки не для вас. У вас залишилося багато диких інстинктів. Я бачу, еволюційна теорія Дарвіна не залишила на вас ніяких відбитків.

Грак простяг руку, шукаючи вмикача.

– Слухайте, Грак, при місячному світлі жінки значно кращі, ніж при електричному. На фари вони рідко йдуть. А якщо йдуть, то тільки на погашені. Крім усього, ви можете її передчасно перелякати. Чи ви хочете прискорити процес занурення її в воду? Вона це зробить і без ваших рефлекторів. Так що приготуйтесь, Грак. З мене ще десятка. Передостання. Останню я залишу на той випадок, якщо нам по дорозі трапиться калюжа і вам доведеться мене перенести. Я не терплю брудних черевиків. Викреслювати зараз чи ви довіряєте мені і я це зроблю завтра?

– О, дама почала занурюватися до лебединої шиї! – захоплено повідомив Євмен.

– Ви помиляєтесь, Грак. У неї не лебедина шия. Через хвилину в неї почнеться лебедина пісня: вона кликатиме вас на поміч, Грак.

– Мене?

– Яка різниця, вас чи мене? Звичайно, вас. За десятку, я знаю, ви полізете у воду, навіть не вміючи плавати. Але не падайте в розпач, для вас персонально я тичку приготував, так що приготуйтесь. У вас є шанси через хвилину потрапити в обійми цієї красуні. Щоправда, вони будуть мокрі.

– Хто?

– Не хто, а що – обійми…

Сідалковський не помилився. Рівно через хвилину туман передав сигнал SOS, що в перекладі на українську мову означало: «рятуйте».

Грак зробив три величезних, як для нього, кроки, на ходу скидаючи штани. Це виходило дуже кумедно. Але на цьому ми несподівано обриваємо розділ: для інтриги. Хто ця дама, звідки вона, що буде далі – ви дізнаєтесь у наступному розділі.

РОЗДІЛ XXV,

в якому розповідається про нерівний бій, нарсуд, сценарій Ховрашкевича, переконливі докази, ще один подвиг в ім'я людства, божественну діву, графиню де Буржі, справжнього мужчину, плюси і мінуси, метеорити і молоду вродливу вдову

У «Фіндіпоші» готувалися до суду. Ковбик ходив коридорами і носив у собі неймовірну кількість зарядів. Він нагадував величезне скупчення хмар, з яких вилітали на землю громи і блискавиці, а дощу не було. Арій Федорович Нещадим розшукував по місту Чадюка, який влаштувався кудись на базу експедитором, і хотів разом з Варфоломієм укласти єдиний блок, щоб повести рішучий наступ на фіндіпошівців на суді.

Фіндіпошівці також не дрімали. Насамперед вони пустили чутку, що в Ковбика вгорі десь є третя рука і ніякі суди, навіть народні, йому не страшні. По-друге, кожний фіндіпошівець, за винятком Сідалковського й Грака, розучував свою роль свідка і готовий був дати бій не лише Нещадимові, а й двом Варфоломіям Чадюкам, якби вони несподівано з'явилися на обрії.

Карло Іванович Бубон останні дні погано спав і тимчасово не уявляв себе помічником міністра фінансів, але чітко бачив перед собою контролерів і ревізорів, які уві сні раптом перетворювалися на шукачів і постійно щось винюхували. Вони були в позолочених ошийниках. Карло Іванович щодня (так йому снилося) купував їм ліверну ковбасу і, пригощаючи, питав: «Шановні, ну що ви тут шукаєте?» – «Знаємо що!» – відповідали людськими голосами шукачі і, пережовуючи ліверну ковбасу, єхидно посміхалися.

Ховрашкевич з Панчішкою потіли над сценарієм, який збиралися розіграти у суді (на той випадок, якщо він справді відбудеться). З його рядків Нещадим поставав як типовий, але далеко несучасний самодур, що відстав від життя на цілих тридцять-сорок років, діяв старими методами, забувши про те, що життя йде вперед, стає складнішим, досконалішим. Крім того, він мав з'явитися на світлі очі народного судді, як злісний п'яниця, що постійно викрадав у лабораторії «Фіндіпошу» спирт і спочатку ставив перед собою єдину мету: споїти непитущого і хворого Ковбика. На що саме хворого – поки не було встановлено, а тому в сценарії залишили місце, яке збиралися заповнити після відвідування лікаря. Отже, це місце тимчасово мало такий вигляд: «Постійно намагався споїти краденим спиртом Стратона Стратоновича, який хворіє на… (печінку, шлунок, серце). Але Стратон Стратонович не піддавався, і Нещадим напивався з горя сам». Далі йшлося про Нещадима, як підступного кар'єриста, котрий споював Стратона Стратоновича, з однією метою: скомпрометувати його в очах підлеглих, зробити хронічним алкоголіком і згодом усунути з посади, щоб самому зайняти директорське крісло.

Те, що Нещадим прогульник, мала засвідчити Маргарита Ізотівна, котра витягла на світ «закон трьох чорнильниць», зошит і рішення профспілкових зборів, на яких виступав Арій Федорович з пропозицією ліквідувати книгу відвідування. У книзі, як ми знаємо, справді останнім стояв запис Арія Федоровича, який свідчив, що він запізнився на роботу, бо розписався не тим чорнилом.

Одне слово, фактів у фіндіпошівців було достатньо, але вони ніколи не зупинялися на досягнутому, тому вирішили піднести Нещадимові ще й, як казав Панчішка, «бомбу уповільненої дії». Вона полягала в тому, що фіндіпошівці відмовилися від нової партії ондатр і їжаків, які мав привезти Сідалковський і Грак. Так що вони, ще нічого не знаючи про події в рідному «Фіндіпоші», даремно докладали стільки сил до вилову їжаків та ондатр.

Вирішили залишити все, як було. Панчішка брав на себе особливу роль: довести, що нібито після довготривалих дослідів він несподівано заснув біля вольєрів (те, що він не ночував дома, могла засвідчити й Майоліка, яка йому буцімто наступного дня влаштувала грандіозний скандал). Спав довго – і раптом помітив, як на одну з кліток упала чиясь згорблена тінь. Він заховався за кущі й принишк. До кліток наближався, крадучись, Нещадим з двома спринцовками, в чорних рукавицях. Рукавиці йому слугували для того, щоб, очевидно, не залишити після себе слідів і щоб не поколотися об колючки їжаків. Так були споєні на той час уже кітні ондатри і пристосовані до гібридизації їжаки… Маргарита Ізотівна підтверджувала, що на такі нечувані й жорстокі підлості здатні лише чоловіки, а тому вона певна: ондатри споєні тільки Нещадимом. Це факт. Жінка на таке не піде. Цю свою точку зору вона висловить і на суді, навіть у тому випадку, якщо суддя буде мужчиною. Вибачатися перед ним за свої тверді погляди вона не стане. Якщо ж судитиме жінка, то та зрозуміє її з перших слів.

Ховрашкевич повинен виступити з аналізами. Він мав переконати суддів у тому, що спирт, яким були споєні тваринки, належав не до пшеничного, дев'яностошестиградусного, який є в лабораторіях «Фіндіпошу», а до картопляного і трохи розведеного. Словом, саме тим спиртом, який Маргарита Ізотівна принесла у «Фіндіпош» для Стратона Стратоновича, щоб натирати спину і поперек після риболовлі…

Скажемо наперед, що суд згодом справді відбудеться. А щоб далі не інтригувати читача, додамо: він був нерівний. Проти Нещадима й Чадюка виступили такі супротивники і дали їм такий нечуваний в історії юриспруденції бій, що позивачі тільки завдяки гуманності нашого суду не сіли того ж дня на лаву підсудних – один як злочинець, а другий як наклепник. «Фіндіпош» торжествував, але все це буде згодом, а зараз давайте повернемося до Сідалковського та Грака, які ще не знають про народження фіндіпошівського сценарію і продовжують ловити ондатр…

Сідалковський посміхався життю, а життя, як казав він, насміхалося з нього. Ось уже два дні минуло, а потрібної кількості ондатр і їжаків усе ще не було. Точніше, у клітках «Мегацети» їх нараховувалося більше, ніж треба, але їхній особовий склад аж ніяк не влаштовував наших ловців: їжаки були усі самки, а ондатри – самці. Все довелося починати спочатку.

Грак з самого ранку обкопував нори, утворюючи неймовірні траншеї, що тяглися між верболозами, як передня лінія оборони. Армія начебто готувалася до наступу, але про всяк випадок не забувала про тили і закопувалася, як казав Сідалковський, по самі вуха.

Зовсім іншим займався Сідалковський. Ризикуючи своїм модним на всі часи й періоди обличчям, він на горищі уже відомої нам удовиці виловлював ос.

– Ще один подвиг в ім'я людства і дітей, – у Сідалковського з'явилася крива посмішка.

Він узяв у ліву руку пилосос марки «Тайфун» і поліз по драбині на горище. У ці хвилини, якщо дивитися збоку чи знизу, він нагадував хвацького брандмейстера, що озброївся пожежним шлангом. Але Сідалковський ліз на горище з пилососною кишкою зовсім не для того, щоб гасити пожежу, а щоб помститися цим жовтим кусючим тварюкам, які так спотворили його красиве обличчя. Очі палали ненавистю і завзяттям, а гаряче серце вимагало помсти й справедливості.

Хазяйка хати стояла внизу і щиро сміялася, даючи свої прості і випробувані на ділі поради. Та Сідалковський відкидав їх геть.

– Якщо вірити Светонію, – говорив він, – то Доміціан зачинявся у себе в квартирі й ловив мух. Я вище Доміціана. По-перше, я ловлю не мух, а ос, по-друге, не руками, а пилососом, а по-третє, я не в кімнаті, а на горищі. Можна сказати, на висоті.

Це була ефектна і захоплива картина, як усе, що тільки романтизував Сідалковський у своїй багатій уяві. Настільки захоплива, що Євграф на деякий час навіть забув про вилов їжаків і ондатр. Підставивши на видовженій пилососній трубі наконечник під самісінький отвір, в якому, за припущенням Сідалковського, мало бути оте осине гніздо, він наказав хазяйці увімкнути апарат. Оси, жовтим і рівним шлейфом наближаючись до рідного гнізда, несподівано потрапляли у сильний притягальний струмінь повітря і щезали в трубах пилососа, не встигши опам'ятатися й зрозуміти, що це за нове явище у природі.

– Візьмемо природу в свої руки, – казав Сідалковський, – але за допомогою розуму і пилососних труб.

Господарка відмовляла Євграфа, радила тих проклятих ос облити окропом та йти вже снідати. Або зачепити патиком гніздо і викинути його геть. Але, по-перше, Сідалковський гнізда не бачив, а тільки догадувався, де воно, а по-друге, від цієї роботи він одержував якесь задоволення і втіху. По-третє, прорватися на горище тепер було не так просто. Десятки жал впивалися в неприкриті частини тіла і зводили нанівець модну красу Сідалковського. Цього він вдруге допустити не міг.

– Операція «Тайфун» продовжується! – давав команду Євграф, і хазяйка знову вмикала пилосос, час від часу бігаючи до плити подивитись, чи не википіла картопля. – Візьмемо природу в свої руки, якщо природа не візьме нас.

Універсальний побутовий апарат, з допомогою якого можна було чистити одяг, м'які меблі, гардини, стіни, килими, книги, радіоапаратуру, тепер знайшов своє нове застосування – успішно виловлював ос, яких Сідалковський збирався після закінчення операції задути в палаючу піч.

– Романтична ніч на сіні не завжди романтично закінчується, – говорив він уранці, коли хазяйка прикладала йому перші холодні примочки до гарячого тіла. – 3 таким обличчям у конкурсі краси участі не беруть. Чи не так?

– Не хвилюйтесь, ви й так гарний. За вас будь-яка дівчина нашого села вийшла б…

– Будь-яку я не хочу, – тримаючи за руку хазяйку, відповідав Сідалковський.

Тепер він, зручно вмостившись на драбині, чекав, коли з'являться нові «ескадрильї». День видався теплий, сонячний. Сідалковський мружив очі з підпухлими віями, як ведмідь після зимової сплячки. Його незабаром розморило, і він заснув. А снилася йому минула ніч…

– Не поспішайте, Грак. Так недовго й заплутатися в штанях. Дама твердо стоїть на грунті, хоч той грунт і під водою, – Сідалковський подав йому палицю. – Передайте їй естафету.

Через хвилину Грак закричав:

– Доктор, сюди!

Сідалковський не примусив себе довго чекати.

– Єва? – здивувався він. – Ви що, з неба звалились?

– Уявіть собі. Я приїхала за вами. Мені Адам розказав, що ви десь тут недалеко їжаків та ондатр ловите. Хіба з того щось вийде?

– А що ви тут робите? – відповіддю на відповідь запитав Сідалковський.

– Купаюсь!

– Я це бачив. А взагалі?

– Стежу за вами, Сідалковський. Ви ж за мною перестали.

Грак розчаровано побрів до намету. Сердито жбурнувши патика у вогонь, він здійняв над ватрищем красиву діамантову куряву.

– Летять, як нічні метелики на фари «Мегацети». Летять, падають, оббиваючи собі крила, піднімаються і знову летять… – Грак заздрив Сідалковському. Заздрив його зростові, його красі, успіхам, яких і не було, і мимоволі ловив себе на тому, що недолюблює свого благодійника. А може, навіть… Ні, Грак не хотів так думати, але все ж погоджувався в думці з собою, що він ненавидить Сідалковського.

Сідалковський тим часом витирав Єву рушником і думав про те, що жінки, які самі до тебе напрошуються, багато втрачають. Знецінюють себе. Євграф мляво розтирав їй плечі й думав: «Краса і розум – це ті два антиподи, які майже ніколи не знаходять місця в одній особі. Особливо тоді, коли та особа жіночого роду». А вголос мовив:

– Така гарна жінка – і теж колись буде старою, зморщеною бабусею. Аж не віриться.

– Єва такою не буде.

– Від старості й кохання нікуди не сховаєшся.

– Єва швидше помре, ніж буде старою…

– О! – вигукнув Сідалковський. – А я й не знав, що передо мною графиня де Буржі-друга.

– Це хто така – графиня?

– Як, Єво?! Ви не знаєте графині де Буржі?

– А Сідалковський знає?

Сідалковський теж її не знав, але він її вигадав. Чув щось про якусь графиню, котра з'явилася свого часу гола у дворі перед Наполеоном III, а коли, як їй здалось, постаріла, добровільно пішла в монастир і більше ніколи не показувалася людям. Але відповідав так, ніби сам особисто носив тій графині передачі:

– О Єво, ви мене дивуєте! Графиня де Буржі, – він навмисне замовк, і Єва приготувалася до того, що Сідалковський назве її зараз своєю бабусею. – Графиня де Буржі була фавориткою Наполеона III Луї! Чули такого?

– Чула, – відповіла Єва. – Це той, що ворони їв?

– Ворони їв дядько Луї, а цей Луї – його небіж, Єво. Я вам дивуюсь. Актриса столичного театру: Єва Чуприна тире Гранат – і не знає графині де Буржі.

– Сідалковський! – Єва вигукнула тоном матусі Карапет. – Ви дуже грамотний?!

– Ви мене питаєте чи стверджуєте?

– І друге, і перше!

– Я так і думав, Єво. У вас ніколи не буває твердих переконань.

– А у вас, Сідалковський?

– У мене теж. Особливо в ці хвилини, коли я не знаю, подобаєтесь ви мені чи ні.

– Єва подобається всім. Ви це знаєте, Сідалковський, чи ні? Ви знаєте, що робилося в квартирі Адама, коли я їхала до вас? Мені Адам знову сподобався. Він став справжнім мужчиною. Він мене, Сідалковський, бив. Єва так сміялася. Ви ніколи не бачили такого Адама? Я не бачила теж ніколи! Він на Єву розлютився! Чи не так, Сідалковський? – Єва одягла сукенку і присунулася ближче до багаття. – Він так лютував, що Єва почала боятися. Адам простягав до Єви руки, але досягав тільки до її кулонів і сережок, подарованих Єві Бобом. Ви Боба знаєте, Сідалковський? А що я казала Адаму? Єва казала йому: «Мадам Баронецький, що ви чините?» Ви ж його у «Фіндіпоші» так прозиваєте? Єва знає, Адам їй розповідав.

Сідалковський дивився на неї й мовчав. Єва йому подобалася, але коли мовчала. Вона була красунею на всі смаки. Такі жінки рідко стають гарними дружинами. Вони не створені для цього. Бо впевнені, що кохати – це робити одне одному приємне. Тільки на цьому тримається кохання. А де приємне кінчається, там кінчається любов.

Сідалковський усе це розумів. Не розумів тільки, чого вона приїхала сюди.

Грак приготував чаю і приніс з «Мегацети» сидіння.

– Ви далеко підете, Грак, якщо вас не зупинять! – це була не зовсім вдала репліка Сідалковського, яка не сподобалася навіть Граку. – Сьогодні я вам раджу це зробити, але не далі куреня діда Трифона.

Грак зрозумів натяк, як студенти-відмінники підказку, і швидко зорієнтувався в обстановці.

– Для чого ви приїхали, Єво? – поцікавився Сідалковський.

– А ви не раді?

– Ну, як вам сказати… – Він узявся патиком підгортати жар.

Єва присунулася ближче:

– Я весь час думала про вас, Євграф. Я не можу без вас. Ви – не Адам. Ви – бог. Мій бог.

– Менше пафосу, Єво. А то я не витримаю й розплачусь.

Проте таке порівняння Сідалковському сподобалося. Він пом'якшав і подобрішав, вдячно обійняв її за плечі. Єва в ту ж мить припала до його грудей і обвила руками його шию так, що Сідалковський вперше за вечір відчув, що в повітрі парко, а над річкою й справді висить густий і теплий, як парне молоко, туман.

– Я вас кохаю, Євграф. Чуєте? Вас, а не Адама. Ви мій. Мій єдиний бог…

– Жаль, що я не той бог, який би міг вас створити для дому і сім'ї. Ви така, як я. Ми не створені для великого, принаймні довготривалого, кохання.

– Це неправда! – заперечила Єва.

– Не обманюйте себе, Єво. У вас почуття – як морські хвилі, що накочуються час від часу на берег.

– Ми з вами однакові, Сідалковський.

– У тім-то й річ. Ми з вами два плюси. Якщо з'єднати нас, то ми взаємно відштовхнемося одне від одного. Навіть мінуси, й ті, виявляється, взаємно відштовхуються. Тільки плюс і мінус взаємно притягуються. – Сідалковський нагнувся над багаттям і витяг хворостину з дотліваючої ватри. Палиця на кінці диміла і навіть двічі спалахувала іскоркою, але світло до неї не поверталося, як до давно згаслої зірки. – Бачите, Єво, я ще не збираюсь вирощувати вундеркіндів. Хоч, повірте мені, я люблю дітей. Вони дорогі мені, – він згадав Тамару, її сина. – З одного боку, вони податки зменшують, а з другого – я аліменти плачу, – Сідалковський устромив палицю назад у теплу ватру, намагаючись запалити її кінець. Але вогню вже не було. Палиця тільки диміла. – У нас з вами, Єво, вундеркіндів не буде. Хіба що генії. Але кому вони сьогодні потрібні? Генії, Єво, сьогодні вийшли з моди. Тепер модними стали супергенії. Візьміть, приміром, мого найближчого приятеля Грака. У нього це може трапитись. Він здатний народити вундеркінда. Грак, коли спить, висовує ноги з-під ковдри, а голову ховає під подушку, Зося ж навпаки – укутує ноги, а дихає ротом. Вони в усьому плюс і мінус, а ми…

– Ви з Єви насміхаєтесь, Сідалковський. Ви насміхаєтесь із Євиного кохання…

– То ви насміхаєтеся з мене, Єво. Бо, повірте, я вмію відрізнити мідь від золота. Це може підтвердити навіть Грак. Не обманюйте себе, Єво, і не ображайтесь. Ви нікого не кохаєте. Ви не для цього подаровані світові. У цій грі – я третій зайвий. І чесно кажучи, – він згадав слова, що вже казав Ії і тепер повторив їх Єві: – двічі одружуватися – це все одно, що брати дві дорогі речі в кредит на одну маленьку зарплату. А для чого це, коли в нас існують пункти прокату? Це значно дешевше, Єво. І головне – ніколи не почуваєш себе рабом речей

– Ви жорстокий, Сідалковський! Ви смієтесь, топчете мої почуття…

– Не перебільшуйте, Єво. Ви вже не говорите, а виголошуєте монологи із п'єс сучасних драматургів. Це довго і нудно. То не для справжньої артистки заняття. На таких монологах ви кар'єри не зробите. Повірте мені. Моя вам порада: поверніться… лицем до Адама. Хай він благословить вас…

Єва підвелась, як струнка лань. У неї були страшенно гарні ноги. Сідалковський заплющив очі. «Природа жорстока, – подумав він, – рідко кого, як мене, наділяє усім. До жінок особливо: одним, переважно негарним, вона дає розум, нерозумним – красу».

Єва переступила те, що годину тому називалося багаттям, і пішла.

– Прощайте, Євграф.

– Куди ви, Єво?

– У Єви теж є своя гордість.

– Я в цьому не сумніваюсь, Єво, але…

Вона його не слухала. Єва йшла в ніч. Не в темну, а в серпневу, з напнутим усіма вітрами шатром неба і з підвішеними на ньому ліхтарями зірок, які не давали ні світла, ні тепла, бо висіли вже занадто високо. Метеорити, яких у серпні так само багато, як і помідорів, спалахували і, падаючи з неба, обсмалювали собі хвости. Щось у них було спільного: в Євграфа і Єви.

Єва йшла. Йшов і Євграф. Але куди? Вони йшли на станцію. На ту, звідки поїзди ходять у різних напрямках. Нічну тишу прорізав сумний, як спогад про дитинство, гудок паровоза, котрий, певне, маневрував по вузькоколійці: то на станцію, то в депо, то на одну колію, то на другу. Сідалковський – як у дитинстві, так і тепер – не зовсім чітко уявляв собі, навіщо це робиться. Маневри паровоза нагадували йому дитячу гру в піжмурки, коли щоразу доводиться ховатися у нову схованку, яку заздалегідь ніколи не передбачиш..

– Сідалковський, верніться. Мене не треба проводжати.

– Я не можу не проводжати вас.

На пероні стояли мовчки. Єва сіла на якийсь товарняк, навіть не поцікавилась, куди він йде… Знала, що на Фастів.

– Звідти вже доберусь, – сказала вона. – Через Фастів ходять усі поїзди.

– Не всі, Єво…

Вона його не зрозуміла, бо коли у жінки говорить серце, тоді в неї мовчить розум. Поїзд відходив. На душі у Сідалковського було як у кімнаті, з якої несподівано винесли старі, уже нікому не потрібні речі, але без яких раптом стало тоскно і сумно. Він обійняв її і хотів було сам, не знати для чого, поцілувати. Єва відсторонила його красиве навіть у темряві лице рукою.

– Уже пізно, Сідалковський, – вона більше не називала його Євграфом.

У темно-синьому серпанку довго світилися червоні вогники, а на пероні бовваніла сіра одинока постать Сідалковського…

РОЗДІЛ XXVI,

в якому розповідається про елегантність, моду, приїзд незнайомого, загадкові написи, словниковий фонд, нове знайомство, ще одну несподівано розгадану таємницю, розчарування Грака, лист до Сідалковського і життя, яке хотілося розпочати спочатку

– Коли я випиваю чи навіть тримаю цигарку в руках, то намагаюсь, щоб усе це було красиво, Грак, елегантно, – ці слова Сідалковського були, очевидно, вершиною його філософського ставлення до життя. – Я п'ю не так, як ви, Грак. Я п'ю по-європейськи. А що робите ви? Ви коли-небудь ставили навпроти себе дзеркало? Раджу поставити і, випиваючи, глянути на себе. Вам повинно стати соромно. А втім, вибачте… Я забув, що таке почуття, як сором, вам теж незнайоме.

Грак мовчав. Він, не мовлячи ні слова, носив хмиз, готуючись до прощальної вечері, на яку були запрошені спиридонівські керівники. Була дана відповідна вказівка діду Трифону: наловити вдосталь риби для потрібної юшки, в яку для присмаку збиралися кинути ще й курку…

Голові колгоспу сподобалася «Мегацета», і він ще не втрачав надій відкупити її в Грака. Той хоч і не мав на неї ніяких прав, але пообіцяв погодитися продати колгоспові амфібію.

– От ми приїхали на цій амфібрахії, – Сідалковський ударив рукою по корпусу «Сором'язливої красуні». – Потвора, а не машина. Дракон з Галапагоських островів. Але її можна прикрасити, пофарбувати, зняти оцей жаб'ячий колір. Ні, Грак, життя треба прикрашати самому. Його треба робити гарним. Думаєте, у вас Зося погана? Помиляєтесь, Грак-Чудловський! Так вам, здається, більше подобається, хоч ви спочатку були й проти такого прізвища? Більшість великих, Грак, були малі, але мали великі, подвійні прізвища… Але зараз я хочу сказати вам про Зосю. Зніміть з неї оту міні-спідничку. Міні-спідничка для Зосі – не інтрига. Не з такими ногами інтригувати мужчин. Повірте мені.