Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)

Багатих тіточок та дядечків Сідалковський не мав. Були в нього тільки багаті потреби, але цього, звісно, замало. У Вапнярці жила сама мати, яка з нетерпінням чекала, коли ж син нарешті «виб'ється в люди і стане великою людиною». Сідалковський перейшов на заочне відділення і виїхав до Вапнярки набиратися сил і розуму. Та вдома довго не затримався: натура виявилась непосидючою. Його завжди кудись тягнуло. Без цього потягу, як без моря і чужих фраз, він не міг, тож поклав собі цього разу кинути якір біля берегів Славутича. Але як це зробити, Сідалковський поки що не знав. Бо з життям був обізнаний ще менше, ніж з античною міфологією.

РОЗДІЛ VIII,

в якому розповідається про сам роман, про інших його героїв, товари широкого вжитку, рожевий колір, бомбошки, пуфики, крісла і слова у скороченому вигляді

Тепер, коли Мурченко нарешті залишив Сідалковського, як самого Мурченка залишила тверезість, ми продовжимо розповідь про героїв нашого роману. Спочатку домалюємо незакінчений образ Ховрашкевича, а тоді візьмемося ще за одного типа (у кращому розумінні цього слова): Георгія Панчішку-другого, улюбленця Стратона Стратоновича Ковбика.

Портрети ми подаємо навмисне у перших розділах, щоб у наступних, де у нас з вами й без цього вистачить роботи, ми спокійно зайнялися б зав'язкою (якщо вона ще не відбулась), кульмінацією, розв'язкою та іншими необхідними хрестоматійними атрибутами, без яких не може обійтися літературний твір. Паралельно розвиватимемо дві сюжетні лінії. Одна йтиме по парних числах, друга – по непарних. Так що кому не дуже терпиться і хочеться швидше добратися до кінця, наш роман можна читати через один розділ.

Але не лише в цьому оригінальність роману. Для сім'ї такий роман – саме задоволення. Його можна, дякуючи двом сюжетним лініям, що переплітаються між собою і зав'язуються епілогом, як довгі жіночі зачіски на потилиці, читати одразу двом. Для цього слід тільки придбати не одну, а одразу дві книжки. Це, щоправда, трохи відіб'ється на іншій лінії – фінансовій, зате вийде збагачення по другій (теж не сюжетній) – розумовій. Бо, якщо вірити великим, кожна книжка – то джерело знань. Наша щодо цього – не виняток. Роман, скромно кажучи, – енциклопедична річ.

Ми часто вживаємо (навіть ось зараз) такі слова, як «ми», «нам», «нас» тощо. Робиться це зумисне: роман – праця колективна. Над ним працював не лише автор, а й лінотипіст, коректор, редактор (чи не найбільше) та, звичайно, художник, який домалював те, чого не зуміли зробити ми.

Якщо ви вже дійшли до цього розділу і твір, як не дивно, ще не облишили, то на знак нашої вдячності по секрету скажемо й таке: для того, щоб роман читався легше й веселіше, ми, як це часто робили великі письменники, вводимо в нього елементи несподіванок, обриваємо розділи у найцікавіших моментах – це трохи дратує, але й інтригує…

Отже, закінчимо про Ховрашкевича. За натурою він – людина мовчазна, але до першої випитої чарки. Любить обкушувати нігті, чим виявляє своє незадоволення досягнутим у житті. Болісно й різко реагує на критику і запевняє всіх, що зовсім не сприймає її, як істинно православний католицизм. У п'яному вигляді найбільше завдає неприємностей директорам готелів, офіціантам та своїм колегам по роботі. Після другої чарки «остаточно починає працювати млин – Михайло Танасович починають говорити» (так коментує Ковбик, не приховуючи своєї сардонічної посмішки, балакучість колеги).

Ховрашкевич на те, може, й реагує, але зовні не виявляє ніяких ознак. Слід віддати належне, він уміє підтримувати будь-яку тему в розмові, але, включившись, надалі її розвиває самостійно і ніяких заперечень не терпить, як і не визнає будь-яких авторитетів і їхніх доказів. Розповідає Ховрашкевич так, ніби лізе угору по височенній сосні, не обминаючи жодного сучка й гілляки. Отож, коли має настати кінець розповіді, ніхто з присутніх не знає, як, до речі, й сам оповідач. Якщо Ховрашкевича хтось намагається перебити чи зупинити, він не звертає на те ніякої уваги, мчить далі, мов на червоне світло грузовик, у якому вже давно відмовили гальма. Якщо ж комусь усе-таки вдається зупинити Ховрашкевича – він починає оповідь спочатку. Тому той, хто його знає, на таке ніколи не наважується. Один Стратон Стратонович дозволяв собі таку розкіш. Решті ж краще мовчати або, вибравши слушну хвилину, встати й піти геть. Ховрашкевич не забороняв і реагував на це двома реченнями:

– Хай іде! Тільки собі на шкоду. – Він так вважав щиро.

Усі свої розповіді, про що б вони не були – про лікування голодом, інтелект дельфінів чи вивчення іноземних мов уві сні або ж про історію походження слова чи назви, Ховрашкевич починав однаково:

– То я вам скажу так. Коли Олександр Македонський – Тамерлан… До речі, слово «Македонський», як і слово «голландський», походить від назви місцевості… Як сир, так і великий полководець дістали свої назви від свого місця народження… Назва сир «Голландський» народилася у Голландії, а прізвище Македонський – у Македонії. Як, скажімо, слово «Невський» на Невському озері… До речі, хто не знає, то я вам скажу: Олександр Невський – небіж Данила Галицького… Князь Данило Галицький – це його рідний дядько по матері… Але ми зараз не про нього, а про Македонію… Македонія… Це республіка… Вона знаходиться, хоч про це й не всі знають, на території сучасної Югославії, поруч з Чорногорією, але не з Хорватією. Так-от… Олександр Македонський…

– Та перестаньте!.. Ще й сто грамів не випило, а млин завело. Економте кисень! Для майбутніх дослідів! Або краще скажіть мені, що воно за ресторан «Мисливець»? Отой, що недавно відкрився. Є там що їсти чи нема? Рябчики, тетеруки, ведмежатина?.. Як вони там хоч готують, варто було б перевірити…

– Першокласно, – коротко кидає Панчішка і червоніє. – Але найкраще, Страт Стратич, так це в «Либеді»…

– Я вам не Страт Стратич, – перебивав його Стратон Стратонович. – Ви все в житті скорочуєте. А саме життя?..

– То я вам так скажу, Стратоне Стратоновичу, – приймав на себе бій Ховрашкевич і зіщулювався, ніби школяр, що завинив перед класним керівником. – У «Либеді» я ще не був, але буду обов'язково. З найближчої зарплати, Стратоне Стратоновичу…

– А ви, Панчішко, були?

– Так… Знаєте… Наскоком. Забігали… Взяли одну пляшечку і…

– Як це наскоком? – перебивав Стратон Стратонович. – Наскоком можна тільки бабу полякати! А фундаментально?

– Фундаментально не був, – Панчішка перелякано дивився на Ковбика і для чогось то затискував, то розпускав вузол на краватці. Коли на Панчішку поглянути збоку, то могло здатися, що він у стані постійної напруги (вольт 127, не менше), як електроскат.

Панчішка боявся всього: пацюків, мишей (польових і летючих), усіх без винятку земноводних, різких висловів, а особливо своїх власних слів. Ніколи не встрявав у небажані розмови. Говорив тільки про товари широкого вжитку та про моди на штани, про черевики й свічки в художньому салоні. Діставав светри, кофти, термоси та імпортні авторучки або жіночі рейтузи, що перепадали йому по великому знайомству і випадково. Продавав їх ближнім, бо на його дружину вони завжди чомусь виявлялися якщо не завеликі, то замалі. Усе діставав з-під прилавка і, якщо вірити йому, на базі.

Ім'я Панчішка мав грізне – Георг. Але воно йому не пасувало, як штани огрядній жінці. Мабуть, тому йому дали інше – Масик. Звідки й ким це ім'я було занесене у «Фіндіпош» – так і залишилося таємницею.

Форма обличчя у Масика – кругла. Лице начебто обточувалося по колу вслід за циркулем. При здивуванні робилося еліпсоподібним (вертикально), при посмішці і запобіганні перед Ковбиком – теж еліпсоподібним (горизонтально). Зуби усі свої, за винятком двох передніх – ті з нержавіючої сталі.

Випещений Панчішка, здається, ріс під ковпаком. На нього весь час дмухали у районі Печерська і знімали тополиний пух на Володимирській гірці, куди тітоньки водили його дихати чистим дніпровським повітрям, але тільки в лагідну погоду. Панчішка боявся крижаних вітрів, двадцятиградусного морозу та осінньої мжички. У негоду рум'яне личко Масика робилося синім, як печінка, і обвисало. Він міг нормально жити тільки в помірних субтропіках і в квартирі, де всі батареї нагріваються рівномірно.

Квартира Панчішки нагадувала поєднання фарфоро-фаянсового магазину з філіалом меблевого складу, в який завезли зразки меблів періоду непу і Ренесансу. Колір полюбляв рожевий. Тому абажури, бомбошки, пуфики, крісла, диван, ліжко були рожеві, і навіть жіночка Масика теж мала рожевий вигляд і рожевенькі ямочки на рожевеньких фалангах рожевеньких пальчиків. Звали дружину Масика якось дивно – Майоліка. Чи це було її справжнє ім'я, чи вигадане – ніхто, окрім неї, не знав. Навіть Масик.

Дітей у Панчішки не було. Жили вони для себе, а вечорами, мружачи пухнасті вії, Майоліка слухала, як Масик розповідав підсолоджені любовні історії, що трапилися нібито з Ховрашкевичем, Ковбиком і навіть з самим Карлом Івановичем Бубоном.

Говорив Панчішка економно і скорочено. Імена своїх родичів вимовляв теж у скороченому вигляді: Лока, Мака, Зіка, Віка. Траплялося й коротше: Зі, Ма, Йо, Ло.

– Ло, – казав він, звертаючись до сестри Лори, – просила Йо, щоб ти трішки побула з ма…

У перекладі на нормальну мову це означало: «Ларисо, просила Майоліка, щоб ти трішки побула з мамою».

Інколи Панчішка лаявся, але також скорочено: «Йолі-палі!»

Висловлював своє захоплення здебільшого такими словами: «Колосально!», «Феноменально!», «Потрясаюче!» Якщо ж обурювався, то кидав слово, наче різав папір лінійкою: «Жах!»

Панчішку рідко бачили злим чи розгніваним. Він завжди ходив усміхнений і випромінював лише доброту та масу найтепліших побажань, як святкова листівка. Коли хтось грав у шахи чи шашки, а Панчішка збирався додому, то, прощаючись, казав:

– Бажаю вам виграти обом!

Хоч тишком-нишком, слабшому від себе чи тому, кого недолюблював Стратон Стратонович, Масик міг підкласти якщо не свиню, то принаймні порося. Панчішка навіть легенько випивав, аби тільки його не вважали за некомпанійського товариша.

У «Фіндіпоші» він був єдиний, хто народився, як любив висловлюватися Стратон Стратонович, «на асфальті». Тобто в місті, а не в селі. Можливо, і до нього Стратон Стратонович ставився б з неприязню, якби Панчішка не належав до числа тих, про яких кажуть: «Якби й хотів, то на нього не образишся». Масик умів галантно кланятися, цілувати ручки. Особливо ця пристрасть Масика до жіночих рук подобалася дружині Стратона Стратоновича – Вініаміні Іпатівні. Масик гарно грав на піаніно, скрипці, танцював вальси, падеграси, але не терпів польок, чардашів та українського козачка.

– Колосальний ритм, – виправдовувався Панчішка.

Якщо ж Вініаміна Іпатівна ставила Панчішку усім за приклад, називала його вихованим і культурним молодим чоловіком і цим самим підривала інтелігентність та авторитет Стратона Стратоновича, то Ковбик не витримував і сердито кидав їй свою улюблену репліку:

– Коли я пас гусей, то воно сиділо на нічному горшку і слухало полонез Огінського.

Панчішка мав ще одну особливість: коли дивитися на нього ззаду, то ніхто не міг твердо й впевнено сказати, хто то пішов – чоловік чи жінка. Для цього потрібно було обов'язково забігати наперед, бо штани при сучасній моді фактично нічого не означали…

Масик сидів і спалахував, як червоний кашкет на привокзальній площі.

– Фундаментально не був, – повторив Панчішка. – Але мені розповідали, що в «Либеді»…

– До речі, Стратоне Стратоновичу, ви знаєте, звідки походить назва Либідь? – сідав на свого коника Ховрашкевич. – Ця історія починається ще за часів Щека, Кия і Хорива. До речі, вулиця Хорева, ще й досі, як не дивно, збереглася на Подолі. Там колись жив Хорив. Але назва Київ пішла не від Хорива, а від його старшого брата Кия…

– А кий?

– Не зрозумів?!

– Ну, кий?! Більярдний! Ви не знаєте, звідки походить назва кий, кийок?! Не від цього брата?

– Ви даремно смієтеся, Стратоне Стратоновичу. Даремно, а я вам доведу. Етимологічно, а хочете – лінгвістично. До речі, ви знаєте, що є така наука, як лінгвістика?..

– Ви мене на лінгвістику не збивайте. Ви мені прямо скажіть: у «Либеді» ви були чи ні?

– Не був.

– Отак би і зразу. А в «Наталці» чи «Верховині»?

– Я був, Стратоне Стратоновичу, – втручався Панчішка з діамантовими кінчиками вух. – Це не те. Типове не те. Нема шику.

– Що мені ваш шик. Мені не шик потрібний, а шинка.

– Так дозвольте, Стратоне Стратоновичу, закінчити… Так от, слово «Либідь» походить не від Лебедя, як дехто вважає… Лебеді – то птиці. До речі, ви знаєте, коли гине лебедиха, то лебідь піднімається високо вгору і каменем…

– Будемо закруглятися. Уже розвезло. Його до ранку не переслухаєш, – казав Стратон Стратонович і підводився з-за столу. – Розпатякалося! Ви собі як хочете, а я поїхав…

– Стратоне Стратоновичу, а на коня? До речі, ви знаєте, звідки походить оцей вислів «на коня» або «на стремено»? Ще за часів Запорозької Січі, коли козаки…

– Це його патякання уже ви, Панчішко, послухайте, а мені час…

– А даремно. Це дуже цікаво. Я ж кінчав історико-філологічний факультет. До речі, я закінчив… Я не хвалюсь… Ви знаєте… Але я закінчив його з відзнакою, хоч майже ніколи нічого не вчив. Я завжди читав. І за фахом… Чуєте, Стратоне Стратоновичу, за фахом я більше історик, ніж філолог.

– За фахом усі ми історики, – уже з порога кидав Стратон Стратонович. – А за професією – бух-гал-те-ра-á! З нарукавниками! – Потім вибивав з мундштука недопалок і тільки після цього лагідно казав: – Ви тільки мені тут, хлопці, дивіться. Щоб ніяких слідів не лишалося. А то ще «Фіндіпош» спалите…

Панчішка розпливався в рожево-оранжевій посмішці і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде «в ажурі». Ховрашкевич пояснював, звідки пішов цей вислів, але Стратон Стратонович уже його не чув. Його вечірня програма на цьому закінчувалася, як і наш восьмий розділ.

РОЗДІЛ IX,

в якому розповідається про добрі прикмети, велике затемнення, місто-парк, механіка Бублика, донечку Ротшільда, пончики, оголошення, філолога у відставці, матусю Карапет і її майбутнього квартиранта

Усе складалося якнайкраще. Такої гостинності від столиці Сідалковський не чекав.

– Це добра прикмета, – гадав він, – Столиця приймає в свої обійми провінціала.

А треба зауважити, що Сідалковський належав до людей забобонних, але від посторонніх це приховував і навіть соромився, бо про людське око вважав себе переконаним атеїстом.

Отож гостинний прийом на пероні він відносив до гарної прикмети, але навіть не підозрював, що його гучне прибуття до столиці співпало з хвилинами великого затемнення. Якби про це Сідалковський дізнався своєчасно, він згодом усі свої життєві невдачі відніс би саме до цієї події. Та цього Сідалковський навіть не помітив. Того вечора електромережа працювала справно, а лампи денного освітлення горіли краще, ніж будь-коли, бо на багатьох підприємствах міста якраз розпочався тиждень економії електроенергії, і на Сідалковському подія великого затемнення не відбивалася ніяк.

Можливо, Сідалковський поводився б так, як слід поводитись під час затемнення сонця, але його про це ніхто не попередив, а календарями він не користувався – навіть тими, що виходили мільйонними тиражами. Отож тепер зрозуміло, чому він нічого на собі не відчув, окрім, звичайно, страшенного потягу прийняти квіти з рук Тамари та виступити від імені польської делегації, за члена якої його спочатку прийняли. Але цим бажанням, як гадав Сідалковський, він передусім завдячував трьом полякам-селекціонерам і випитому на дурничку коньяку, що пізніше перемішав його ще й з горілкою, вином і чеським пивом «Будвар», якого Сідалковський не любив, але пив заради закордонної назви і гарно розмальованої етикетки.

Сідалковський ішов Києвом, а назустріч йому посміхалося сонце. Воно освітлювало Хрещатик, лаврські та софійські золоті бані, переломлюючись, вибухало яскраво-сліпучими спалахами на каштанових свічках і навіть грало зайчиками на припорошених черевиках Сідалковського, які аж ніяк не вписувалися у ці чисто вимиті київські вулиці й тротуари. Він ішов повз Ботанічний сад університету між стрімких тополь та розлогих каштанів і думав: «Не місто, а суцільний Парк культури та відпочинку. Ради такого міста варто жити, але не в цьому будинку». Сідалковський глянув на величезну споруду із бетону й скла, над останнім поверхом якої пливли хмари і яка, здавалося, просто наповзає на оперний театр, ставлячи перед собою єдину мету – розчавити його.

Колись тут, на Володимирській вулиці, під цим самим номером, де тепер виросла оця величезна багатокліткова споруда, у старовинному й напрочуд гарному будиночку знімав кімнатку холостяка колишній матрос і приятель Сідалковського – механік Бублик із річфлоту. Тепер не було ні тієї кімнатки, ні механіка Бублика. А саме в нього й збирався тимчасово кинути якір Євграф Сідалковський – любитель моря і пригод. Та механік Бублик давно вже поміняв своє парубоцьке життя на затишну малосімейну квартиру й жив тепер, як сказали Сідалковському на річковому вокзалі, десь аж під Херсоном.

Сідалковський вийшов від чергового по вокзалу з таким почуттям, яке було в Робінзона Крузо після першої ночі, проведеної на невідомому острові. На душі раптом стало тоскно, як у квартирі, з якої несподівано виїхали усі гості, залишивши одного хазяїна серед умебльованих кімнат та мовчазних портретів.

Сонце зайшло за хмари, а Сідалковський вийшов з-за рогу і знічев'я побрів Володимирською вулицею до Золотих воріт. На воротах золота не було, як і до реставрації. Залишилася тільки назва, яка викликала нездорові асоціації. Сідалковський поліз у кишеню, наперед знаючи, що там нічого нема. Та, на своє здивування, засунувши два пальці в нагрудну кишеньку піджака, несподівано витяг звідти невеличку срібну монету. «Звідки?» – подумав він, пам'ятаючи, що дрібних на здачу ніколи не брав, хоч ніколи не мав і крупних. Раптом згадав офіціантку з ресторану «Україна». Це вона, здається, вчора сказала йому: «Чайових не беру. У мене чоловік багатий!» «Донечка Ротшільда», – подумав про неї Сідалковський. Несподівано у нього засмоктало під ложечкою. Він присів на лаву і чомусь уявив собі молоду й вродливу офіціантку. Вона сиділа на підвіконні в напіврозстебнутому халатику і в капронах, колір яких найбільше подобався Сідалковському, їла ковбасу і шматочки викидала приблудному псові. «Дама з собачкою, – знову подумав про неї Сідалковський. – Має добре серце, гарні коліна і напівкопчену ковбасу».

– Ви з усіма так щедро ділитесь своїми сніданками? – поцікавився Сідалковський.

– А ви такі ж самі голодні, як цей пес? – відповіла йому гостроязика офіціантка.

– Порівняння не зовсім вдале, але перша половина речення точна.

– Тоді я і з вами можу поділитися.

– Буду безмежно щасливим. Але знаєте… – Сідалковський зупинився. – Я добре орієнтуюсь у вікнах, але погано запам'ятовую двері.

– Другий поверх, квартира номер сімнадцять…

– Можете накривати стіл, – посміхнувся своєю чарівною посмішкою Сідалковський і щез за рогом будинку, оповитим плющем і щедро усіяним повзучими настурціями…

Раптом Сідалковського хтось штовхнув під бік. Він прокинувся і розплющив очі:

– Спати треба вдома…

– Або на вокзалі, – додав від себе Сідалковський, дивлячись на двох мужчин з банками зеленої фарби в руках і свіжими щіточками, безкоштовно виданими начальником жеку.

– Фарбувати будемо. Уже весна, – сказав, ніби виправдовуючись, один з них.

– Спасибі за повідомлення, – відповів Сідалковський і попрямував у готель. Його раптом потягло туди, як, бува, тягне злочинця на місце злочину.

Він відчув себе втомленим і розбитим. Тому його гарна зовнішність, як і небо, що несподівано вкрилося сірими хмарами, нагадувало слабо проявлений позитив на матовому склі. А стрункість, котра ще вчора могла прирівнятися тільки до офіцера-стройовика, тепер стояла під знаком запитання. Коли Сідалковський горбився, йому до двох метрів не вистачало аж двадцять сантиметрів, але коли випрямлявся – всього дев'ятнадцять. На сонці мав плечі по околу – сто тридцять сантиметрів, у тіні – сто двадцять п'ять. При зігріванні штучним теплом: грубкою, електрокаміном, батареями парового опалення – всього шістдесят вісім, але в діаметрі.

– З такими даними люди могли народжуватися тільки на Поділлі, – не без гордості казав про себе Сідалковський.

Тепер він поспішав до готелю. Втім, міг цього й не робити: там його вже ніхто не чекав. Делегації поїхали у «Фіндіпош», щоб на місці познайомитися з «Третьою теорією» Ховрашкевича та його новою концепцією. А Славатій Мурченко помчав кілька хвилин тому в райком комсомолу, де йому пропонували посаду завідуючого сектором обліку замість молодшого наукового співробітника «Фіндіпошу».

Так що того дня Сідалковському не вдалося здійснити своєї маленької ранкової мрії – лягти в номері готелю і заснути сном курсанта першого року навчання. Оливкові очі Тамари, які так сподобалися у перші хвилини їхнього знайомства, а згодом розчарували Сідалковського, ми на деякий час залишимо в спокої. Але скажемо так: усе, що з'явилося напочатку нашого роману, згодом обов'язково вистрілить, навіть те, що на перший погляд здається незарядженим. Сідалковському подобалися, до слова сказати, саме такі очі, бо він тоді ще не читав повідомлень у пресі, що Європа уже давно перейшла на зовсім інші, а такі, як у Тамари, місяців зо три тому вийшли з моди. Але давайте все по порядку.

Він дістав з кишені десять копійок і підкинув їх на долоні.

– Життя з грішми, навіть малими, значно краще, ніж зовсім без них, – сказав він і підійшов до продавщиці з великим плетеним кошиком, наповненим пирогами. Ще раз оглянувся, як оглядається симпатичний гангстер перед початком нападу на пивний бар, – людей, здається, поблизу не було.

– Беріть пончики, – лагідно запропонувала жіночка у міні-халатику.

«Або не виконує план, або почався місячник культурного обслуговування», – подумав Сідалковський і підійшов ближче.

– З чим ці жовтогарячі красені?

– З повидлом, рисом, горохом, капустою. Які вам смакують?

Сідалковському смакували всі, але на всіх у бідного Нобеля, помноженого на Креза, не вистачало грошей. Часу на роздуми й на вибір – теж: до кошика наближалася зграйка веселих студенток, яка найактивніше допомагала лоточницям перевиконувати план.

– Два, будь ласка, – випалив поспішно Сідалковський. – Здачі не треба.

– А вони по п'ять копійок, тут без здачі. Вам з чим? З капустою чи з горохом?

– Беріть з капустою, допомагає кращому травленню і нормальному функціонуванню шлунка, – заскрекотіло дівча з носиком, схожим на кнопку електродзінка.

«Приніс чорт цих цинічних медичок, – подумав Сідалковський, – а мама тягне гуму. Давала б, які є. Ніби мені не все одно. Мій шлунок може перетравлювати навіть імпортні пляшки, аби їх тільки не жувати».

– То які вам давати?

– З горохом…

З'ївши пиріжки, Сідалковський безтямно почвалав до дошки оголошень. Настрій у нього впав, як ртутний стовпчик на термометрі. Повідомлення, написані від руки і видрукувані на машинці, вивчали кілька чоловік. Жінка з господарською сумкою-кошиком, з якої, наче зачіски на тім'ї в індійців Північної Америки, стирчало зелене огудиння ранніх овочів. Поруч неї стояло молоде дівча і дідусь-пенсіонер з гарними професорськими вусиками, який обурювався з безграмотності оголошень.

– Отак писати! Ви тільки погляньте, добродію, як вони, невігласи, калічать рідну мову, – звернувся він по-старомодному до Сідалковського. – Ви тільки послухайте: «Хлібозавод на постійну роботу запрошує жінок для виготовлення хлібо-булочних іздєлій та слюсарів. Звертатися у відділ кадрів». Ви десь щось подібне, добродію, зустрічали? Пробачте, ви хто за фахом?

Таке звертання Сідалковському сподобалося. Так до нього ще ніхто не звертався, і, незважаючи на слабеньке підживлення власного шлунка, він люб'язно йому відповів:

– Історик. Розвідник глибоких надр минулого…

– Дуже приємно. Я філолог, кандидат філологічних наук на пенсії.

– Ай-я-яй, – похитав головою Сідалковський, не спускаючи очей з оголошення, як безквартирний з кооперативного будинку. – І так не поважати нашу співучу мову, – механічно закінчив він, аби тільки відв'язатися від старого.

Та старий ентузіаст старого гарту, як назвав його в думці Сідалковський, очевидно, давненько не знаходив такого співбесідника, який хоч як-небудь реагував би.

– Така низька культура письма, добродію. І це тоді, коли у нас усі високоосвічені люди.

Сідалковський за своїм характером належав до природжених оптимістів і сумувати довго не любив:

– Синтаксис і пунктуація.

– Як ви мали честь висловитися? – перепитав дідок і приклав до вуха долоню у вигляді човника.

– Суцільний лікнеп, – гукнув йому в «човник» Сідалковський і перейшов до лівої дошки, де районне похоронне бюро вивісило таке оголошення: «Потрібний на цвинтар сторож. Житлом забезпечується по місцю роботи. Пропискою теж. Адміністрація». Це йому не підходило.

«Здайотся комната для холостяка-одиночки», – прочитав Сідалковський і подумав: «Нарешті!» Погляд ковзнув по рядках далі: «Жилатєльно офіцера старших чинов. Можна й студентов, но нижчих курсів. Питать квартиру № 3 тільки після семи вечора. Хазяйка Карапєт». Хтось із місцевих дотепників нашвидкуруч олівцем біля слова «Карапєт» дописав – Дуся. Трохи нижче стояло: «У дворі друг чєловєка – пьос. Породистой».

Сідалковський силкувався запам'ятати адресу, як детектив. Він заплющив очі і повторив її двічі. Адреса, розсунувши цитати, вляглась на одній з поличок пам'яті Сідалковського. Вирішив іти негайно, шосте чуття підказувало, що господарка квартири № 3 вдома. На щастя, іти довелося недалеко.

Минуло, мабуть, з півгодини, поки він дійшов до площі й завернув у густо зарослу американськими кленами вулицю. Невеличкий двоповерховий будиночок, видно було з усього, свій вік віджив і тепер навіть не сподівався на реставрацію. Він, здавалося, хоч сьогодні був готовий поступитися місцем прийдешньому поколінню. Перед будинком, обабіч цегляної брами, росло два маленьких каштани, посаджені, очевидно, без врахування генерального плану, тож на них чекало невтішне майбутнє. Над ними, розкинувши свої крислаті крони, для чогось нахилилися два старезних клени, які, здавалося, поки що не збиралися допускати молодь до світла.

«Перший бульдозер все це викорчує з корінням», – поспівчував каштанам Сідалковський, піднімаючись скрипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Натиснув на чорненький, з білою цяточкою ґудзичок. Електродзвоник мовчав, як глухонімий на вечорі сатири й гумору. Тоді Сідалковський плечима штурхонув двері. Вони іржаво заскрипіли й відчинилися, наче брама в древньому соборі до реставрації. В обличчя вдарила задуха, немов із льоху, де порозкривали усі бочки з-під огірків, капусти й помідорів, намагаючись забити цей запах смаженою на олії цибулею. На запах білизни, що сохла на мотузці, органи чуття Сідалковського не реагували зовсім. Сідалковський оглянувся і не встиг зрозуміти, де він – у коридорі чи у квартирі, – коли із-за простирадел, що повисли, як білі прапори під час капітуляції, почувся середнього тембру бас:

– Хто там?

– Я, – сказав Сідалковський голосом персонажа із картини Рєпіна «Не чекали».

– Хто «я»?

– Сідалковський. Ваш майбутній квартирант, любитель моря і пригод.

– Це мені одразу нравиться, – із-за простирадла вийшла жінка, вік якої було визначити так само важко, як вік Вавілонської вежі. – Сідалковський? – перепитала життєрадісна жіночка, схожа на антикварний магазин, куди ходять тільки любителі старовини. – Сідалковський… Так це я про вас читала у газеті? Точно, Сідалковський, – засміялася вона.

«Чорті й що, – подумав про себе Сідалковський. – Уже й у газетах є. Мені тільки цього не вистачало…»

– Сьогодні в газеті бачила, – заторохтіла монументальна жінка. «Така жінка, – не спускав з неї очей Сідалковський, – могла б запросто тримати хрест Володимира чи підпирати замість атлантів грецькі амфітеатри». – Там ви хліб-сіль приймаєте. А я спочатку, як поглянула на вас, подумала, ви артист. Будьмо знайомі, – витерши об фартух червоні від прання руки, одну з них тицьнула Сідалковському. – Карапєт. Люся Карапєт!

– Люся чи Дуся? – перепитав Сідалковський, згадавши безкоштовний додаток до оголошення.

– По пашпорту Євдокія Капітонівна. У народі просто… Люся або Муся. Кому як угодно. Барабанщики з артучилища й офіцери старших чинов називали мене навіть Мері. Чоловік у мене теж був офіцер… А ви, Сідалковський, не офіцер?

– Перевдягнений.

– Понятно. З міліції, як Вася Саприкін.

– Ні, не з міліції. Офіцер запасу. Мікромайор. Одна зірочка і стільки ж смужечок. Вам підходить?

– Обізатєльно. Ви веселий, хоч і без гармошки. Женщини люблять веселих. З такими мужчинами їм не скучно. Розвлікають, так сказать, і опше. – Карапет подарувала йому посмішку: «Я назавжди з тобою». – А я вам, пробачте за нескромність, підходжу?

– Обізатєльно і опше, – процитував Сідалковський і в ту ж мить завоював симпатію Карапет, як фортецю з першого пострілу.

Вони зайшли до кімнати, що мала вигляд чи то спортзали й хімлабораторії, чи то косметичного кабінету при науково-дослідному інституті, який тимчасово перебрався у старе довоєнне приміщення.

На тумбочці, трюмо, етажерці, столику, як розкидані гільзи від різнокаліберного кулемета, виструнчилися пляшечки з парфумами, еліксиром, шампунем, коробочки з кремами, пудрою, рум'янами, клеєними віями. Біля порога, одразу при вході, підпирали стіну хула-хуп, а по-нашому – обручі. Тут же поруч лежали щонайменше трикілограмові гантелі й гордо, як молодий олень, стояв спортивний велосипед марки «Молодість наша».

Поруч із столиком твердо й надійно стояло велике двоспальне ліжко часів Анни – доньки Ярослава Мудрого. На ньому могла легко розміститися команда атомного підводного човна, якби лягла за методом оселедців – упоперек. Над подушками, на стінах з пальмами й опалим листям, висіли нічники у вигляді лілей та бра з хвостиками, схожими на мініатюрні гирі від старих домашніх ходиків, що вічно асоціювалися з дитинством. Трохи вище висіли картини-килими невідомих художників з Житнього ринку. На одній з них красувалися на повний зріст голенькі жіночки, вміло прикриваючи цнотливість вітами райських кущів, і чудова сучасна вежа, яку живописець для чогось переніс сюди з плавального басейну «Динамо». На її вершечку, там, куди тренер забороняє залазити навіть майстрам спорту, сидів з чималеньким колчаном стріл безневинний Амур і запускав їх для чогось у самотніх тіточок. Складалося враження, що тих стріл вистачить на всіх намальованих дамочок і навіть на тих, які за задумом автора тут не вмістилися. На другій картині художник змалював (надзвичайно оригінально) «Народження Венери». Картина була пройнята справжнім почуттям впевненості, бадьорості і сили. Венера стояла скорботна і дивилася на Сідалковського такими очима, що йому захотілося плакати.