Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

Збори були зібрані нашвидку, до кабінету зійшлися майже всі фіндіпошівці. Ми кажемо «майже всі», бо двох не було: Ховрашкевича і Нещадима. Перший несподівано помчав униз до вольєрів, де за його точними підрахунками з хвилини на хвилину мали з'явитися на світ одразу кілька «шепеонів» (їх появу він зобов'язався приурочити до цієї знаменної дати, бо був певний, що цей день – день великого відкриття в історії людства, день безсмертя його «третьої теорії»). Другий – Нещадим – за висловом Ковбика, «шукав правди і адвоката в столиці» й обіцяв «аншефові» ні свого звільнення, ні отого телефонного дзвінка до Бубона так не залишити. Незважаючи на загальне піднесення, настрій у більшості був на трійку. Стратон Стратонович сидів за столом, як тінь Нещадима, і казав:

– Нещадим зіпсував увесь парастас. Чого доброго, доведеться відмовитися від ювілейного бенкету… З такими тонюсінькими губами, – продовжував Ковбик, – людиною ніколи не будеш. Але досить про це… В зв'язку з тим, що обстановка трохи загострилася, давайте, тільки коротко, свої пропозиції.

Він зайняв своє місце в президії. Поруч нього, як народні засідателі, сіли Бубон і Панчішка. Стратон Стратонович скидався на народного суддю, але без крісла з високою спинкою. Тут, як і на суді, мав право голосу кожний, але не кожне те слово щось важило. Важило тільки останнє. А останнє слово завжди було за Стратоном Стратоновичем, і він свою промову закінчував так:

– Я думаю, товариші, що час уже дебати й припинити. Мені здається… – Він не договорив. Бо на порозі несподівано з'явився його улюбленець Ховрашкевич. Обличчя Михайла Танасовича було біле і бліде, як смерть, хоч тієї смерті ніхто ніколи в очі не бачив.

– Шепеони є, – голосно заявив Ковбик і вийшов із-за столу, щоб (так усі подумали) потиснути наукову руку Ховрашкевича.

Ховрашкевич послав у бік Стратона Стратоновича нищівний погляд, який прирівнювався до пострілу з рушниці, але з холостим патроном.

– Шепеонів нема, – відкотився назад за стіл Ковбик.

– То, я вам кажу, нема ондатр і їжаків, – трагічним голосом мовив Ховрашкевич.

– Як?! – вихопилося в усіх.

– А от так: загинули усі піддослідні тваринки…

Звістка, яку він приніс, за силою поступалася хіба що землетрусу. Усі, як пишуть у нарисах, затамували подих. Стратон Стратонович теж.

– Ніколи б не подумав, що вівторок може бути важчим, ніж понеділок, – нарешті промовив Ковбик. – От вам і ювілей.

– Життя зіткане з протиріч, – тихо прошепотів Сідалковський. – Від радісного до трагічного один крок, як від любові до ненависті, як від ювілею до…

– Про що ото ви там шепочете, Сідалковський?! Вам що, щось відомо про це?!

– Та ні. Я кажу, що від ювілею до реорганізації – один крок…

– То, пробачаюсь, – спалахнув Ховрашкевич, – але то ви кажете дурницю. Ніякої реорганізації тепер не буде… Ми уже на порозі нововідкриття…

– Уже за порогом, – перебив його Ковбик.

– На порозі, Стратоне Стратоновичу! І цей удар нас із колії не виб'є. Якщо не до сорокаріччя, то до вашого п'ятдесятиріччя… Тобто до нашого п'ятдесятиріччя, а вашого шістдесятиріччя, Стратоне Стратоновичу, я таки шепеонів виведу… Шепеони – це смисл мого життя…

– Жаль тільки, що я їх не дочекаюся… Так без шапки і на пенсію вийду…

– То ви так даремно. Дочекаєтесь. І я особисто в це вірю.

У хвилини своїх найбільших винаходів і потрясінь Ховрашкевич вважав, ніби «Фіндіпош» існує тільки тому, що на світі живе Стратон Стратонович. Вони начебто створені один для одного. Принаймні Михайло Танасович колись так про це подумав і тепер бажане сприймав за реальне.

– То я вам так скажу, – натхненно, як поет, запалювався він, – не буде Стратона Стратоновича – не буде й «Фіндіпошу». Бо «Фіндіпош»… То я не тому так кажу, що тут сидить Стратон Стратонович. То я так можу сказати навіть тоді, коли його нема… Так от, я кажу… «Фіндіпош» існує, поки живе… Точніше, поки з нами Стратон Стратонович, доти з нами й «Фіндіпош». Бо вони, то я так собі мислю, начебто природою створені один для одного. Я особисто не уявляю «Фіндіпош» без Стратона Стратоновича, як і Стратона Стратоновича без «Фіндіпошу»…

– Ну, ну, – поблажливо казав Ковбик. – Досить вам уже про це, Михалку. Незамінимих у нас нема.

– Є, – заперечував Ховрашкевич. – То, я вам кажу, є…

– Нічого ви не скажете – нема.

– То я перепрошую, але винятки є… Ви виняток, Стратоне Стратоновичу…

Ковбик махав безнадійно рукою, встромляв у мундштук цигарку і казав:

– Ніяких винятків. Такого, хто б вас переговорив, природа ще не створила. Хіба що… Кхм, – прокашлявся він. – Вас, Михалку, це я по-дружньому, не гнівайтесь… Хіба що вас схрестити з Маргаритою Ізотівною, тоді, може, і вийде отой унікум…

Ховрашкевич робив вигляд, що сердиться. А зараз він мовчав. Мовчав і Ковбик, тільки на обличчі ворушилися жовна і здавалося, що Стратон Стратонович пережовує ще недозрілі думки й здогади. У кабінеті було тихо, як у ямі.

– Йолі-палі, – раптом порушив цю тишу Панчішка.

– Масик, – сердито глянув на нього Стратон Стратонович, – хоч у такі хвилини не лайтесь. Невже усі загинули? – Ковбик повернувся всім корпусом до Ховрашкевича.

– Живий залишився тільки хамелеон, – відповів Ховрашкевич.

– Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони, – прошепотів у «мідасове вухо» Грака Сідалковський.

– Ви б своїми думками поділилися з колективом, – Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.

– А чого, – підвівся на весь свій зріст Сідалковський. – Думки – не золото, – він глянув у бік Грака. – Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть…

– Від їжаків і ондатр тхне, – зі злістю повідомив Ховрашкевич.

– Чим? – не дав йому докінчити Ковбик.

– Алкоголем…

– І вбивством, – закінчив Сідалковський…

– Що ви мені тут дует розігруєте! – розсердився Стратон Стратонович. – У кого які здогади, гіпотези? Ви їх напередодні ювілею, Ховрашкевич, не споювали?

Той заперечливо похитав головою.

– Якщо це так, – розвивав свої думки Стратон Стратонович, – то я вам скажу: під ваші їжаки й ондатри підклали добру свиню. Не споїли мене – споїли їжаків, – багатозначно закінчив він.

– Це справа рук Нещадима, – раптом промовила Дульченко, яка до цього мовчала, немов скіфська баба.

– Чому ви так думаєте, Маргарито Ізотівно? – лагідно перепитав Ковбик.

– Я не думаю – я знаю. У мене шосте чуття…

– Те-е, – махнув рукою Ковбик. – У мене теж шосте. Але нам шостого чуття мало. Нам потрібні факти.

– Це зробив Чомбе, – мовив Грак.

– Хто-хто? – Ковбик крутнувся на високих своїх каблуках.

– Я вибачаюсь, Нещадим, – поправився Грак. – Щоб відплатити за звільнення. Він надішле комісію і заявить, що Михайло Танасович під час своїх експериментів споював тварин… Ну, для сміливості… І от наслідки…

– Тут є логіка, – Стратон Стратонович міряв великими кроками кабінет, хоч сам був малий. Але це робити йому подобалося.

Усі дивилися на нього, і кожний думав про своє. Для Грака він нагадував землеміра, що відміряв колгоспні поля. В очах Бубона Ковбик виростав до господаря міста, що крокує площею. Тільки Панчішка уявляв Ковбика чомусь величезними ножицями. Сам Ковбик думав про Нещадима, якому в останні дні хтось приліпив прізвисько Чомбе…

…Звістка про це дійшла й до Арія Федоровича. Він спочатку побагровів, потім посинів, тоді налився кров'ю і почав крутитися по коридору, як песик, якому несподівано причепили до хвоста прищіпку.

– Я так цього не залишу! Ні, дорогенькі, у мене це так не пройде… Я вам не Чадюк, – він увірвався в кабінет Ковбика, забувши постукати і забувши про те, що цього Стратон Стратонович не любить. Папери разом з останнім наказом Ковбика про преміальні Ховрашкевичу і Панчішці полетіли додолу.

– Ви вриваєтесь у мій кабінет, як цунамі, – розлютився Ковбик, котрий якраз читав про цунамі в газеті.

– Але так далі я терпіти не можу… Вони не наукою займаються, а тільки тим, що вигадують на кожного усілякі прізвиська…

– Ви спокійніше можете, Арію Федоровичу? Що трапилося?

– Мене у «Фіндіпоші» прозвали Чомбе, – поскаржився він. – Я цього так не залишу.

– Хто прозвав? – спокійно запитав Ковбик.

– Панчішка. Цей ваш тихоня. Хто ж іще? Йому тут усе дозволено…

– Конкретно! – кинув Ковбик.

– Конкретно: Панчішка.

– Покличте мені Панчішку.

Арій Федорович незабаром повернувся разом з Панчішкою.

– Товаришу Панчішко, – офіційно почав Стратон Стратонович, – ви приблизно знаєте, в якій ви установі працюєте?

– Знаю, – Масик перелякано глянув на Нещадима. Той стояв, як холодильник, в якому морозильник випустили наверх.

– Так-от, я вам хочу нагадати, що у нас філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на шапки. А ви гадаєте, що це дитсадок. Тільки з тією різницею, що тут хоч не годують з ложечки, так зате дають заробітну плату… і преміальні.

– Але, Страт Стратич…

– Я вам не Страт Стратич… Ви мене не скорочуйте! Ось ви на нашого, усіма шанованого…

Після останнього слова Арій Федорович підвів очі і глянув на Ковбика, відшукуючи в його очах відтінок іронії. Але нічого подібного там не помітив…

– Так-от, я повторюю… Ви на нашого шановного Арія Федоровича вигадали ганебне не тільки для нього, але й для нашої установи прізвисько…

– Яке? – скривився Масик.

– Чомбе! – випалив Ковбик, ніби кинув петарду.

– Чомбе?! – підхопив її Панчішка. – Я… Чомбе…

– Не ви Чомбе, а Арій Федорович – Чомбе, – поправив Ковбик.

Арій Федорович ще раз підозріло глянув на Ковбика, але й цього разу нічого підозрілого не помітив.

– Я?! Вигадав Чомбе?!

– А хто ж, дорогенький, по-вашому, я? – аж зігнувся, перепитуючи, Нещадим.

Масик почав потроху, здається, відходити.

– Я вам усе поясню, Страт… Стратоне Стратоновичу…

– Поясніть, поясніть, – Ковбик підсмикнув штани.

– Якось Арій Федорович підслуховував… вибачте, стояв під нашими дверима…

– Це було випадково, – перебив його Нещадим.

– А я й кажу, – погодився Масик. – Арій Федорович випадково стояв під нашими дверима. Ми сиділи з Ховрашкевичем і Адамом Кухликом… Вибачаюсь, Адамом Баронецьким… Раптом телефонний дзвінок. Я знімаю трубку і чую: «Алло! А Чомбе можна?» – «Якого Чомбе? – обурився я. – Це солідна установа – «Фіндіпош» і ніякого тут Чомбе нема!» І хотів уже покласти трубку. Раптом відчиняються двері – і вбігає Арій Федорович: «Не кидайте трубки. Не кидайте трубки, – закричав він. – Чомбе – це я», – Панчішка повернув своє лагідне і рожеве личко до Нещадима: – Так було, Арію Федоровичу? Ну, скажіть?!

– Ви… ви… ви… – Арій Федорович захлинався, – ви негідник, дорогенький! Ви більший негідник, ніж я уявляв…

– Ну, для чого ж ви так грубо? – перебив його Стратон Стратонович. – Панчішка вас нічим не образив…

– Але він усе змістив. Розумієте, змістив… То вже було тоді, коли вони вигадали на мене те прізвисько. Після того був телефонний дзвінок…

Ковбик тоді в душі щиро сміявся. Тепер йому було не до сміху. Їжаки й ондатри споєні і від великої дози алкоголю відкинули, як він казав, кінцівки, так і не встигши увійти в безсмертя й історію.

– Вони увійшли тільки в смерть. У кого ж які пропозиції? Я теж не сумніваюся, що це справа рук Нещадима… І нам з дня на день треба чекати приїзду комісії по розслідуванню…

– У мене є пропозиція, – ображений у своїх почуттях, вдруге підвівся Сідалковський.

– Ювілейний концерт? – кольнув його Ковбик.

– Периферійний вилов їжаків і ондатр під приводом вивчення попиту на шапки…

– А чіткіше? – Ковбик зупинився перед Сідалковським і пильно глянув йому в очі.

– Чіткіше: у благородного тестя Євмена Миколайовича у дворі стоїть амфібія. Я готовий цієї ж миті відправитися у кругосвітні мандри в пошуках ондатр і їжаків. У цьому мене підтримає і Євмен Миколайович. Головне, аби Філарет Карлович дав нам свою амфібію.

– Тато дадуть, – запевнила Зося.

– Тоді буде все: і хутро, і колючки, – закінчив Сідалковський.

– Це ідея, – хитнув головою Ковбик. – Але все це потрібно тримати в секреті. Ви гарантуєте, що наловите ондатр і їжаків?

– А скільки їх потрібно, Стратоне Стратоновичу? – поцікавився Грак.

– Шість пар колючих, шість пар м'яких…

– Але, то я перепрошую, – втрутився Ховрашкевич, – з ондатр: чотири самки і два самці. З їжаків то буде навпаки: самців чотири, самочок – двійко…

– Це по лінії Євмена Миколайовича. У нього диплом з відзнакою, і, я думаю, він зуміє відрізнити самця від самки, – кинув репліку Сідалковський.

– Але я вас от про що попрошу, Сідалковський, – задимів цигаркою Стратон Стратонович. – Як можна швидше! Ми тим часом тут усе як слід обдумаємо… Наказ про відрядження, Маргарито Ізотівно, підготуйте негайно, а ви, Карле Івановичу, видайте гроші! І ще одне: розподіл про преміальні доведеться, Карле Івановичу, переглянути… Ми, здається, у першому варіанті дещо суб'єктивно підійшли до цієї важливої фінансової справи, – мовив Стратон Стратонович і по-батьківськи глянув на Сідалковського, чого раніше за ним не водилося.

– Грак, – звернувся Сідалковський до Євмена Миколайовича, коли вони залишили кабінет, – ви помітили приступ службової совісті?

– У кого? У мене? – перепитав той.

– Від скромності ви не помрете. Для чого це перебільшення? Де ж у вас совість, Грак? Ви ж самі мене запевняли, коли збирали у відро «золотий дощ» «генерала» Чудловського, що совісті у вас давно нема. Не у вас приступ, Грак, у вашого керівника – Стратона Стратоновича. Але в цьому ваша заслуга і трішки моя. Я йому подав ідею, ви її будете здійснювати. Грак, пам'ятайте, ніщо людей не робить такими добрими, як горе. А от така неприємність, як смерть ненароджених шепеонів, зробила Стратона, Стратоновича об'єктивним. Після цього, можливо, і вам, Грак, перепадуть преміальні, хоч у «Фіндіпоші» ви працюєте без року три дні.

Вони вийшли на вулицю. Над «Фіндіпошем» піднімалося сонце. Ртутний стовпчик загрожував розірвати скло і ударити срібним фонтанчиком у небо. Настрій у Сідалковського був бадьорий і життєрадісний. Хотілося любові, тепла і смаженої картоплі на салі, та свіжих червоних помідорів до ковбасок по-львівськи.

РОЗДІЛ XXII,

в якому розповідається про батареї парового опалення, поїздку в Париж, Ію, яка піднімає завісу над загадковістю Сідалковського, розчарування і охолодження, пістолет, «Сором'язливу красуню», геніальні речі, механізатора широкого профілю, мідяки, спідницю, французьку здобну булочку, посипану цукровою пудрою, і зелений коридор

– Сідалковський, – казала Ія, – я вам не мама і не Тамара.

– Я знаю, – спокійно відповів Сідалковський. – Ви щось середнє між ними.

– Сідалковський, – загрозливо повторила вона. – Ви жартуєте з вогнем!

– І це я знаю. Але й вогонь, Іє, не вічний, як, скажімо, батареї парового опалення. Вони час від часу теж охолоджуються…

– Що ви цим хочете сказати?

– Тільки одне: настало літо, опалювальний сезон закінчився…

– Ви хам!

– Ви мене з кимось плутаєте! Ні до Хама, ні до Іагофета, як і до Сіма, я не маю ніякого відношення. Я мав пряме відношення свого часу до вас, але…

– Доказуйте, – Ія сіла у єдине крісло Сідалковського і, демонстративно пускаючи дим, глянула у його красиві очі.

– Іє – лагідно мовив Сідалковський. – У рамках можливого я чесний і порядний чоловік. Я граю в чесну гру, не виходячи з рамок. Ви ж починаєте ламати їх і претендуєте на більше… Двічі одружуватися – це розкіш. Це все одно, що брати у кредит дві дорогі речі на одну малу зарплату. Я собі цього дозволити не можу…

– Але я не повія…

– Іє, – Сідалковський підійшов до неї і опустився на коліна. – Ви мене ображаєте. Для чого так різко? Можна сказати ж лагідніше. По-європейськи…

– Йдіть ви до біса зі своєю Європою!

– Але ми ж, Іє, живемо теж у Європі. Ви коли-небудь над цим задумувалися?

– Сідалковський, – раптом тихо промовила вона. – Я вас кохаю. Я без вас не можу… Я звикла до вас, а ви мене останнім часом весь час уникаєте… Ви десь ночуєте, вас цілими днями не буває вдома… Я без вас почуваю себе…

– Не потрібно цих монологів: все, що робиться, – пам'ятайте, тільки на краще. Я уникаю вас, щоб вам стало легше… Щоб ви звикали до майбутнього… Я з вами одружитися не зможу, Іє. У мене ще залишилося трохи сумління. Я скромний і вдруге не зможу глянути вашій мамочці в очі… Я не витримаю цього. Я не переживу…

– Але ми… Ми можемо виїхати, Сідалковський…

– У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ… Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки…

– А якщо зможу?

– Це ви серйозно?

– Цілком. У нас у тресті є путівки…

– Тоді я згоден, Іє… Але тільки після Спиридонівки… Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж… Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер… З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ – краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу…

– Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!

– Ви в мені розчарувалися?

Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.

– Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати…

– Звичайно, ви тільки насміхаєтесь…

– Я не сміюсь. Мій сміх – крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно…

– У Європі ж не плачуть, – передражнила вона його.

– У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.

Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.

– Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…

– Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!

– Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?

– А як ми до цього говорили?

Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.

– То куди ж ви поїдете? – поцікавився тоді Філарет Карлович.

– У Спиридонівку.

– У Спиридонівку?! – перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця. – Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів…

– Ми подумаємо, – відповів Грак.

– А що тут думати? Їдьте, куди кажу! – розсердився Чудловський.

– Ми так і зробимо, – запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака. – Поїдемо у Харлампівку, – запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку…

– Іє, – Сідалковський взяв її за руку. – Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження…

– У вас є жінка, Сідалковський? – глянула вона йому в очі…

Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.

– Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю…

– Давно ви, Іє, відчуваєте те, чого не відчуваю я?

– Я по ваших очах бачу!

– Але я ж їх заплющував…

– Все одно, Сідалковський. По вас видно..

– Гаразд, Іє. Я вас обіймаю і цілую, як раніше. До побачення. На нас ждуть подвиги в ім'я науки і експериментів.

– Почекайте, Сідалковський. Ще не все…

– Що ще? – насторожився він. – Зараз будете бити?

– А ви боягуз, я бачу.

Сідалковський не відповів. Але в її голосі відчув щось неприємне і несподіване.

– Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері… Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає… Я дозволила собі прочитати… Хоча б написали їй листа, коли… Коли не маєте змоги приїхати, – на слові «змоги» вона зробила докірливий наголос. – І, крім того, я ніколи не думала, що ви…

– Досить, – раптом розсердився Сідалковський, здогадуючись, про що вона далі хоче сказати. – Де лист?

– Ось, – Ія відкрила сумочку і мовчки подала.

Сідалковський глянув на конверт, і кров йому вдарила в лице… Здогад його підтвердився. Він скочив на приступку електрички і, не прощаючись, пішов у вагон…

– Сідалковський, – гукнула вона, підбігаючи до вікна. – А як Париж? Путівки замовляти?

– Париж може без нас обійтись, – сердито кинув він їй у вікно, а в думці додав: – Як я без тебе…

А втім, ми заговорилися. Не будемо передавати душевних мук нашого героя під час поїздки у вагоні електрички, а одразу перенесемося у тінистий сад Філарета Карловича, де на нього з нетерпінням уже чекає Євмен Миколайович Грак-Чудловський, сам тесть та – чи не найбільше – Зося.

Вони стояли під розлогою яблунею. Філарет Карлович несподівано змінив гнів на милість і дружелюбно пояснив зятю, як краще потрапити в Харлампівку, щоб залишити в стороні Спиридонівку. Зося упаковувала у речові мішки все необхідне для подорожі. Список речей ще напередодні поїздки склав сам Сідалковський, і тепер він, як досвідчений мандрівник, тримав його в руках, неначе карту, і, читаючи, ніби запитував:

– Намет є, брезент є, цибуля, огірки, помідори, каністра спирту? Для обміну з аборигенами на їжаки і ондатри… З однієї каністри треба було зробити дві…

– Так і зробили, – відповіла Зося.

– Чудово, поїхали далі. Євмене Миколайовичу, – звернувся Сідалковський до Грака, – будьте джентльменом, не втомлюйте ніжних рук Зосі. Візьміть усе в свої руки, насторожте «мідасові вуха» й слухайте…

Коли Грак так і зробив, Сідалковський голосом диктора обласного радіо, який виношував у душі ідею перейти в республіканське, продовжував:

– М'ясні консерви взяли, купальники, яйця, яблука, воланчики, ракетки для бадмінтона. Ви, Грак, свої знамениті панбархатні шорти не забули? Нічого так до ваших ніг не пасує, як панбархатні шорти. Ви ними прикрасите периферійний пляж Харлампівки… Пардон, поїхали далі. Сало… У вас від нього ніколи, Грак, живота не буде. Борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок, паста)… Чого ви мовчите, Грак? Ви ніколи не станете великим. Я вже бачу. Це вам не загрожує… Ви вічно будете як Наполеон: один метр сорок вісім сантиметрів. Господи, який неповторний збіг. Грак, я вам по-чорному заздрю. По-чорному і, бачте, цього не приховую.

– Ну, досить, досить. Пояснюй, для чого столовий набір?

– Для дипломатії. Ми даватимемо обід місцевим вождям і споюватимемо їх вогненною водою, розводячи її рідиною з річки. Інакше нам ні їжаків, ні ондатр не бачити. А звідси, Грак, і преміальних, обіцяних під гарячу руку. Читаємо далі: масло, розчинна кава, каструлі, казанок, тринога, постіль. А втім, закресліть. Я десь пристроюсь у хижці… Візьміть карти, аборигени це люблять… Рушники, окуляри (чорні), аптечка, похідне і мисливське взуття (типу гумових чобіт), баночку гасу, крупи, цукерок і хоч з десяток чарок… Це за моїм списком. Що ви можете додати, Луї Бонапарте?

– Пару пляшок казьонки, – несміливо подав ідею Грак.

– Ви супергеній. Боже, скільки у вас спільного з великими!

– І ще щось тепле… Щоб було чим укритися…

– Це в таку спеку? Ні, вас перехвалювати не можна. Ви перегріваєтесь, Грак. У вас одразу починається жар. Давайте щось прохолодніше…

– Мінеральної води…

– Це вже краще: холодний розум – це не теплий. Поїхали далі. Час, як і ондатри, нас не жде.

– А сітку? – вискочила на ґанок Зося. – Сітку ви взяли?

– Яку сітку? – перепитав Грак.

– А щоб тих ондатр ловити. Капронову…

– Ні, Грак, Зося таки вище за вас. Гадаю, голови на дві… Я вас передчасно перехвалив. На полювання – і без рушниці…

– О, – вихопилося в Грака. – Добре, що нагадав, – і пістолет…

– Який пістолет? – зацікавився Сідалковський.

– Стартовий. У мене є стартовий пістолет. Ще з академії…

– А я думаю…

– Що ти думаєш?

– Чому в академії й досі під час стартів ляпають старою калошею і думають, куди запропастився стартовий пістолет… А він у вас! Як диплом, як спогад. Ні, ви таки там навчались недаремно…

– Йди ти до біса!

– Ні, але ви все-таки скажіть, Грак. Ви ж мене знаєте, я в академію не побіжу. Доносів теж не пищу, мені мій гарний почерк не дозволяє. Ну, зізнайтесь, я вгадав?

– Ну, було… То й що? А з тобою такого не траплялося? У траві знайшов. Недалеко від бігової доріжки…

– Ну, спасибі. Грак. Ви мене втішили, я все-таки психолог. Міг би стати інженером людських душ… Жаль тільки, умов немає. Однокімнатна квартира, та й та всього чотирнадцять квадратних метрів…

– Геніальні речі писалися на колінах…

– Це так, Грак. Але тепер не та епоха… Тепер теж на колінах пишуть. Хочете знати, як? Сидячи в новенькій машині, диктують на магнітофон, а тоді друкарки-стенографістки оте записують… Ви ж помітили, що тепер література має зовсім інший стиль? Магнітофонний… Але ми, здається, заговорилися. Час і по машинах. Що у вас у верхній кишені, Грак? Не диплом про закінчення академії?

– Документ!

– Зрозуміло! Про те, що ви механізатор широкого профілю… Це похвально. Я оце дивлюсь на вас і думаю. У вас такий вигляд, ніби ви здатні повести зараз будь-яку машину в огонь і воду, починаючи від інвалідської коляски до самохідного комбайна включно!

Філарет Карлович розв'язав брезент і відкинув його так, як красуні відкидають поли халата, щоб ніби ненавмисне показати свої найпрекрасніші форми. Сідалковський, як ми знаємо, належав до естетів і, мабуть, тому, глянувши на оголений корпус моторки, награно похитнувся й ледь не впав.

– Пробачте, – сказав він, коли оговтався. – Це ви називаєте амфібією?

– Перепрошую, але що це по-вашому, Граф? – не без єхидства запитав Чудловський.

– Не Граф, а Євграф, – поправив його Сідалковський. – Це коли бути точним. – І повернувся до зятя – А ви як думаєте, на що схожий цей панцирник?

Грак умів орієнтуватися в будь-якій обстановці, як і всі люди, котрі нахабність вважають своїм найпершим щастям.

– Це плаваючий танк, Граф, – наслідуючи тестя, мовив зять. – Він мені нагадує жабу-зеленуху, яку для чогось збільшено у тисячу разів.

– То я, перепрошую, ти вар'ят…

Сідалковський своєчасно й чемно нагадав, що Євмен Миколайович у чомусь має рацію і він просить «генерала» підбирати слова перед тим, як розсипати їх у повітрі.

– Ви, звичайно, перебільшуєте, камердинер, – мовив Євграф. – Я гадаю, що це звичайний морський восьминіг. Може, й справді трохи збільшений, але не в тисячу разів. Та зараз нас цікавить, чи ця машинерія бігає. І чому вона має таке ім'я: «Мегацета»?

– Вона, перепрошую, не бігає, а плаває. У неї двигун такий, що той корпус вона несе, наче пір'їнку. А назва така на честь моєї дружини Марії-Ганни-Цецелії-Терези. У неї, – очі Філарета Карловича налились кров'ю, – у неї перший приз на республіканській виставці!

– А як машина реагує на сигнали автоінспекції? – спокійно запитав Сідалковський.

– Перепрошую, я вас не зрозумів.

– Як часто її зупиняє автоінспекція?

– В основному, перепрошую, автолюбителі. Вони цікавляться коробкою передач, циліндрами і двигуном.

– Пробачте, а як нам нею добратися до Спиридонівки? Пробачте, до Харлампівки?

– Тільки по річці. По той бік, перепрошую, непрохідні хащі верболозу.

З двору виїхали негайно. Машина заводилась, як «Антей». Спочатку доповзли до єдиної у Кобилятині-Турбінному колонки, а тоді під'їхали до гастроному, де завжди продавалися мисливські сосиски, які полюбляв Сідалковський, і ковбаса твердого копчення, на якій з'їдав свої останці зуби Грак. Зупинились метрів за двадцять до магазину.

– Дракон Фантомаса, – охрестив їхню «Мегацету» один із неповнолітніх автолюбителів Кобилятина-Турбінного.

– Скажіть, – підійшов до Сідалковського поважний дідусь, очевидно, колишній військовий, бо носив офіцерське галіфе. – Що, почалися військові маневри?

Тендітні вуха Сідалковського почервоніли так, що нагадували діамант, який виблискує навіть при денному світлі.

Ґаволови, як завжди, збіглися мало не з усього містечка і утворили навколо «Мегацети» філіал київської Бессарабки.

Підійшов міліціонер. Сідалковський вирішив про всяк випадок відійти подалі.

– Тут для вантажних машин стоянка заборонена, – суворо сказав міліціонер. – Ви на знаках розумієтесь?

– Пробачте, товаришу старшина, але це амфібія, моторний човен.

– Не морочте мені голови. Це безрейковий трамвай, якщо не броненосець, – він наблизився до Сідалковського майже впритул. – О голубе, так ви того… Ану, дихніть!

Сідалковський дихнув посміхаючись.

– Чорт візьми, я так і думав: українська з перцем, – безпомилково визначив старшина.

Сідалковський підтвердив. Бо й справді учора ввечері вони з генералом за вечерею хильнули.

– Точно, був гріх. Учора ввечері з генералом. Але звідки…

– Це я вас питаю: звідки? – перебив його старшина. – Де дістали: у гастрономі чи в ресторані?

– У «Подарунковому», – збрехав Сідалковський. – Але так ви її там не купите, товаришу старшина. Вона йде з навантаженням: дають на додачу жіночий гарнітур і пачку пудри «Знову молодість».

– Все одно. У мене сьогодні гості. З Грузії. Потрібно щось наше, національне, подарувати. Тепер це модно. А той, що за баранкою, не того?

– Він взагалі не п'є. У нього виразка шлунка.

– Я вас зрозумів, – кивнув старшина. – Ану, розійдись! – крикнув у натовп. – Що, ніколи не бачили крокуючого земснаряда?

Нарешті вибіг з гастроному Грак.

– Заводь цю полкову амфібію і швидше на воду. Збожеволіти можна, – усівшись до кабіни, промовив Сідалковський. – Я уявляю, що в селі робитиметься, коли ми навіть у збайдужілих до всього кобилятинтурбінівців пробудили такий інтерес…

«Мегацета», наче старий, але з дуже могутнім серцем птеродактиль, набирала розгону і, здавалося, збиралася відштовхнутися від голубої стрічки ріки й повиснути у тихому, як мрія, небі, розганяючи одним лише виглядом дрібне птаство. Повітря, перемішане із запахом квітів і річкових трав, мерехтіло, як золоте, ледь помітне марево у сонячному промінні, і стигло у своїй синій соковитості. Сідалковському приємно лоскотало груди. Як дитя, що народилося не на асфальті, за висловом Ковбика, а між тихих і плакучих верб, над голубими плесами, усіяними білими й жовтими лілеями, мов груди генерала Чудловського старовинними австро-угорськими орденами, купленими в одеських нумізматів, Євграф став сентиментальним і м'яким, наче переднє сидіння «Мегацети».

– Для чого ви взяли з собою мідяки? – запитав Сідалковський, не повертаючи голови і не спускаючи, очей з блакитного бульвару ріки.

– Генерал наказав, – Грак потягнувся лівим ліктем до бокового скла, щоб по-піжонськи виставити лікоть назовні, але не дістав. Був занизький на зріст і сидів глибоко, мов на перині, у склі стирчав один лише пінгвінячий ніс. – Каже, витяг, то сам і здавай їх, я до магазину не понесу. Бач, йому гонор не дозволяє! – Грак чвиркнув крізь щілини своїх рідких зубів. – А який може бути гонор, коли мова йде про гроші? Чи не так, доктор?