Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Карло Іванович дивився на неї і думав: «Це вона може». Мацеста Єлізарівна була в тому віці, який називають третім цвітінням, і їй починали подобатись хлопчики, які ще не пережили першого.

– Але я не зраджував, – захищався Бубон, як без вини винуватий. – Я тільки стежив…

– З ким ходить твоя коханка, – докінчила за чоловіка Мацеста Єлізарівна.

– Єва – не моя коханка. Єва – дружина Адама, – Карло Іванович сів у крісло і схопився за те місце, в районі якого мало битися серце, як птаха в клітці. Серця на місці не було. Бубон злякався і поліз для чогось у кишеню.

– Що? – єхидно запитала Мацеста Єлізарівна, поклавши руки на стан «мрія вдови». – Аж самому страшно стало від своєї брехні? Та мене не проведеш. Я не слідчий…

Жінки – зробимо невеличкий відступ – усе розуміють і трактують по-своєму. Тому інколи, слухаючи їх, мимоволі констатуєш: «Як вони вчили логіку – видно. Але як вони примудрилися її скласти – невідомо навіть екзаменаторам».

– Знайшли козла відпущення. Тепер на Адама можна всі гріхи списувати

– Чому тепер? Тепер Адам якраз одружений. – Бубон прислухався: серце билося, але він не міг зрозуміти, в якому місці. Карло Іванович узяв себе за зап'ястя руки. Пульс вибивав ледь чутно морзянку, але азбука Морзе – це не рахівниця, а крапки-тире – не сальдо-бульдо, і на них головбух «Фіндіпошу» не розумівся.

– Не бреши, – прогримів над вухом грім у супроводі електричних розрядів. – Адам ніколи не був одружений з Євою, з цією повією…

– Єва – не повія…

– А хто ж вона, голубе, по-твоєму? Хто? Хто дарує отакі штучки чоловікам, які їй навіть на роль батька уже застарі? – Мацеста Єлізарівна пред'явила, як речові докази, дві власноручно завірені оригіналом копії. – Що це?

– Фотокартки Єви.

– Це я й без тебе бачу. Ти мені скажи, чого вони в тебе?

– Сідалковський вручив…

– Ти вже, бухгалтере, – почесна й потрібна професія Бубона прозвучала цього разу як образа, – не доплюсовуй до Адама ще й Сідалковського. Звикли всі гріхи на старих парубків звалювати.

– Адам і Сідалковський – не парубки, я тобі ще раз кажу, – захищався Бубон, розмахуючи руками, як кімнатними антенами телевізора. – Адам одружився, а Сідалковський розлучився. Він аліменти платить. Я тобі приведу того й того. На очну ставку, шановна. Хай вони тобі доведуть…

– А це? – Мацеста Єлізарівна перевернула фотокартки зворотною стороною. – Що це?

На фотографіях стояли написи, про які Бубон забув або ж не бачив їх: «Моєму милому бухгалтерику на спогад. Твоя Єва».

– Що, мій милий бухгалтерику? Що ти на це скажеш? – розмахувала Мацеста Єлізарівна під самим Бубоновим носом фотографіями, як футбольні болільники національними прапорами під час кубкових матчів, де нічиїх не буває. – Батечко двох дітей! Зразковий сім'янин! – саркастично кидала вона словами характеристики на Бубона, виданої місцевкомом і адміністрацією «Фіндіпошу». – У кишені повно талончиків, їздить на таксі, гроші ховає. Від кого і для кого? Для божественної Єви, яка майже, ровесниця твоїй донечці! А мене в переповнених трамваях возиш? Перловими супчиками годуєш? Я тобі покажу супчики! Економиш, фінансист нещасний! А з нею, мабуть, їси фірмові страви в ресторанах… Котлетки «супутник» чи «ракета» запиваєш коктейлями «рожева фантазія»! – Мацеста Єлізарівна в ресторанних меню розбиралася.

– Це фото Адама, – голосом продавця «Спортлото» виголосив Карло Іванович.

– Це фото Єви, а не Адама. Залиш Адама в спокої. Адам тільки касир, а на фото написано: бухгалтерику. Чув? Бух-гал-те-ри-ку-у…

– Може, похвалився, що він бухгалтер, аби завоювати Євине серце. Сучасна молодь уся така…

– Перестань усе звалювати на сучасну молодь!..

– Серденько, запитай в Адама. Дозволь, я тобі приведу його, – благав Бубон уже голосом підсудного, що вперше сів на тверду лаву і востаннє збирається виголосити заключне слово.

Атмосфера несподівано перегрілася вдруге, і від раптового розширення повітря перед очима Бубона почало щось виблискувати й тріщати. В обличчя, наче білі крижані сніжинки, ударили клаптики розірваних фотокарток.

– Ось твоя Єва, ось твій Адам. Можеш забиратися до біса! Проживемо якось без тебе. Забирайся, і негайно, якщо тобі наш дім – уже пекло…

Бубон підвівся, і серце у нього забилося. Свідомість затуманилася, він зібрав чорно-білі шматочки, що валялися на підлозі, сказав два слова про свою великодушність і доброту й побрів до виходу з наміром Анни Кареніної.

– Куди ти? – злякано крикнула Мацеста Єлізарівна.

– Я приведу тобі Адама…

– З мене досить Єви, – вона забігала по кімнаті, ніби тигриця, яка щойно потрапила до клітки. – Чуєш, вернись!

Карло Іванович взявся спітнілими руками за холодну ручку дверей. «Зраджу тебе, тільки тоді прощу, – рефреном звучали слова Мацести Єлізарівни в його голові. – Тоді ми будемо рівні. Почнемо сімейне життя спочатку. Чуєш, на новій основі…»

– Але я перед тобою чесний, – Карло Іванович оглянувся, подарував їй останній погляд і вийшов у простір.

– Вернись! – двері розчинилися з шумом пострілу бразильської петарди. – Вернись, куди ти?

– У «Фіндіпош». До Сідалковського.

– Подавись ти зі своїм Сідалковським! – петарда вибухнула знову. – Я розлучаюсь. Ось тобі мій паспорт. Заяву надішлю на суд, – гукнула Мацеста Єлізарівна і запустила документом у Бубона. Він глухо стукнувся між його лопаток і, наче підбитий птах з розпростертими крилами, упав обкладинками на чорний тротуар. Бубон навіть не оглянувся. – Я розлучаюсь!

– Як хочеш. Тобі видніше, – спокійно відповів Карло Іванович і переступив, як гладіатор через труп свого товариша, через паспорт, що вдруге прошелестів над його головою і приземлився за два метри попереду.

«Перельот», – подумав Бубон і попрямував до «Фіндіпошу» з надією застати Сідалковського, який вечорами цілився у крейсери та есмінці Панчішки з шостим почуттям у грудях і все одно програвав сухопутному Нельсону. Панчішка своїми блискавичними перемогами просто виводив Сідалковського з себе. Він, прикрившись товстим загальним зошитом, методично трощив підводні човни й катери противника, спокійно й монотонно повторював:

– Квадрат, же-два, квадрат же-три, квадрат же-чотири.

– Підбито, підбито, потонув, – сумно констатував Сідалковський, а після цього додавав: – Слухайте, Масик, ви ведете морський бій, порушуючи всі класичні закони стратегії й тактики.

– Для перемоги усі засоби чудові, – парирував Панчішка, оранжево і нахабно посміхаючись.

Бубон помилився: Сідалковського в кабінеті Панчішки не було. Не було й самого Панчішки, який, очевидно, в цей час з Ковбиком і Ховрашкевичем вивчав архітектуру сучасних ресторанів. Бо над планетою уже почало темніти, а в ресторанах світлішати. Бубон проплив коридором, як айсберг по фарватеру, і війнув холодом у розпашіле обличчя Сідалковського.

– Кого я бачу?! – розпростер руки Сідалковський і пішов назустріч Бубону, готуючись до великих і затяжних обіймів. Карло Іванович зупинився на порозі. Шкіра на його обличчі нагадувала єгипетський пергамент епохи Рамзеса XII.

– Наш вітчизняний Шерлок Холмс повертається з оперативного завдання так само несподівано і блискавично, як і щезає. Що чути на сімейному фронті?

Сідалковський не договорив. Бубон розмахнувся і з силою жбурнув у красиве лице Сідалковського чорно-білі шматочки паперу.

– Пробачте, Карле Івановичу, – нахилившись над тим, що колись називалося фотокопією Єви, почав Сідалковський, – але ваших артистичних жестів я не розумію. Що ви цим хочете сказати? На сімейному фронті все без змін?

– Ідіть ви до біса зі своїми змінами! Звідки ви взялися на нашу голову? Від ваших ідей у «Фіндіпоші» життя нема!

– А до мене воно було?

– Принаймні ми тихо й спокійно жили…

– У наш бурхливий вік – вік техніки й хімчисток? Ай-я-яй, Карле Івановичу!

– Для нас було достатньо одного Ховрашкевича. Але той хоч проводив експерименти на ондатрах і їжаках. Він нікому не заважав і йому ніхто. А ви? А ви їх, шановний, проводите на людях!

– Карле Івановичу, я вас не впізнаю. Ви – і крик. Це те саме, що північ і південь, кохання і ненависть, життя і смерть. Це парадокс.

– А моя розбита сім'я – це вам не парадокс? Ви мені розбили сім'ю своїм зміцненням! Ось цими фотографіями. Чого я повинен страждати за Адама і Єву? Хай вони самі страждають, – Бубон уже хрипів, як старший боярин на другий день після весілля.

– Карле Івановичу, ви егоїст. У вас повністю відсутнє почуття колективізму. – Сідалковський налив води і подав Карлу Івановичу. – Ви самі винні. Вам же було сказано: фотокарток у себе не зберігати, здавати у фіндіпошівський сейф або, в крайньому випадку, вивчивши напам'ять, знищити, як код, як шифр, як ключ од шифру. А ви повелися, наче шестикласниця, закохана в кіноактора: носила в кишені невідісланого листа, поки його не знайшла мамочка і не роз'яснила їй, що й до чого. З вашими нервами й помилками комісаром Мегре не станеш…

– Йдіть ви к чорту! – ковтнув води Бубон.

– Захлинетеся, Карле Івановичу. Випийте і розкажіть усе спокійно. Тільки скажіть чесно, Мацеста Єлізарівна вас дуже била?..

Бубон підвів очі і глянув на Сідалковського.

– Синок, – несподівано почав він. – Я тобі в батьки годжусь. Не насміхайся. Пожалій сивину…

– Ну, що ви, Карле Івановичу, – Сідалковський наважився присісти поруч, забравши заздалегідь склянку з водою і поставивши її на відповідній віддалі. – Не сердьтеся. Розкажіть усе, як було. Завтра будемо виправлятися. Завтрашній день для того й існує, щоб виправляти сьогоднішні помилки.

…Бубон лежав на дивані й думав: «Якщо ми розлучимося, кого ж я собі візьму за дружину?» Ця думка свердлила йому голову, як пружина диван. Знайомих жінок у Бубона не було. За двадцять років спільного життя із Мацестою Єлізарівною він був вірний дружині, як Пенелопа Одіссеєві.

Карлу Івановичу хотілося плакати. Він лежав і жалів себе. Йому було боляче. Не тільки від того, що стерпла нога і клята пружина впивалася в бік, як самка-блощиця у заголений лікоть. Бубону було боляче, бо Мацеста Єлізарівна несправедливо назвала його зрадником.

Йому раптом захотілося померти. Бубон хотів померти лагідною і доброю смертю. З життям йому не хотілося розлучатися, як зі своїми вельветовими штанами, але що ж поробиш: іншого виходу для себе він не бачив…

…Бубон хотів одягти в труну сорочку без краватки, а тому востаннє просив Мацесту:

– Найкраще купи вишиванку. Вона на поворозочках. Але поворозочки не тісно зав'язуй… Гроші я на дітей переводжу. Коханцям вони не дістануться.

– Я не виходитиму заміж, – перебила вона його. – Своє життя присвячую дітям… Я не Єва, я чесна жінка. А чесна жінка може кохати тільки один раз…

«Як я, – подумав Бубон. – Вона точно така, як я. Недаремно я взяв її».

– Газети переадресуй Адамові. Ти все одно їх не читаєш. Коли він стане головбухом «Фіндіпошу», подаруй йому мої нарукавники і мого «Фелікса». Він усі цифри вибиває…

Бубона поклали в труну і повільно повезли повз Байкове кладовище аж на Шулявку. Бубон лежав у труні, і йому хотілося встати й крикнути: «Шановні, куди ви мене везете? Ховайте за місцем проживання і прописки…» Аж на лікті підвівся.

– Ляж, – наказала йому Мацеста Єлізарівна. – Ляж і не сміши людей. Ти помер.

Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: «Дорогому… Незабутньому… Рідному…». «Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? – інтересувався Бубон. – Голова ж «бюро уваги» – я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: «Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий день після зарплати, а народжувалися перед авансом». Певне, гроші на вінки брали в касі взаємодопомоги. Видав Адам і трохи виділив Сідалковський». Похоронна процесія тим часом рухалася далі.

– Лежить, як налитий, – кивали на Бубона бабусі.

– Цікаво, скільки йому? – хтось запитав.

– Ще зовсім молодий, – промовила пишногруда молодиця. – Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.

– А-яй-яй, – хитали головами-квітами бабусі. – І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б…

– Він не пив.

– А ви його знаєте?

– Аякже, – відповіла та ж пишногруда молодиця. – Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із «Фіндіпошу». Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув…

Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.

– Перестань. Он люди сміються, – прикрикнула Мацеста Єлізарівна. – Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один… Витри сльози, – Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку. – Тільки не рукавом. Ось носовичок…

– Він же зовсім сухий, – раптом обурився Бубон. – Ти що, не плачеш за мною?

– Тепер уже це нічого не дасть…

– Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада. – Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле. – Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви… Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто, – Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася. – А ти, Мацесто, – повторив Карло Іванович, – хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене…

До труни підійшов Сідалковський.

– Ідіть ви до біса, шановний! – вигукнув Бубон. – Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно…

– Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете…

Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.

– Заберіть цей плащ собі, шановний, – Бубон відкинув плащ жестом тореадора. – Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені…

– Доброзичливим вас не назвеш, – докірливо похитав головою Сідалковський.

– Мені там без вашого плаща буде тепло.

– Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите…

– Звідси вороття нема, – відповів Бубон. – Смерть не жінка, гріхів не пробачає.

Сідалковський узяв його за плечі.

– Карле Івановичу, Карле Івановичу…

…Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:

– Карле Івановичу, їсти хочете?

– Ви знаєте, Сідалковський, – розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку, – я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?

– На грані не стояв і в очі не дивився, – відповів Сідалковський.

– А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані…

– За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах, – сказав Сідалковський. – Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.

– Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе, – засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні. – Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти…

– То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.

Бубон почав розтирати ліву ногу.

– Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.

– Сон – та ж сама смерть, тільки в кредит, – мовив Сідалковський.

– Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є…

– Невелика, – Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки. – Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.

– А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? – запитав Карло Іванович.

– Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.

– Гарно, – не стримався Бубон. – На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був, – Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.

– Затерпла? – запитав Сідалковський.

– Просто задубіла, шановний. Спасу нема, – Бубон скривився. – Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.

– Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна, – Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру «я». – Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.

– Не ходіть! – порадив Бубон.

– Чому? – здивувався Сідалковський.

– Страшенно гарна, шановний, – зітхнув Карло Іванович. – Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.

– Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.

– Без Єви ви не зможете жити!

– Ви певні?

– Повірте мені. Я таких жінок знаю. Такі не для сім'ї створені. Нещасний Адам, – Бубон важко зітхнув. – Такі гарні жінки не для сімейного життя. Повірте мені, шановний…

– А я гадав, що ви не розбираєтеся в жінках, Карле Івановичу! Крім Мацести Єлізарівни, не кохали нікого…

– Я люблю жінок, – признався Карло Іванович. – Але не таких, як Єва. Вона пуста, вертихвістка. Я люблю пишногрудих жінок з примулами на високих грудях, – мрійливо сказав він. – Але я, ви будете сміятися, шановний, все життя їх кохав платонічно…

– Платонічне кохання – це заочна гра на більярді, – перебив його Сідалковський. – Уява є, а насолоди ніякої.

– Може, й так, – Бубон нарешті розім'яв ноги. – А ви, Сідалковський, яких ви жінок любите? Вам, мабуть, такі, як мені, не подобаються? Ви ж аристократ! А аристократи люблять переважно сухих, як чумацька тараня…

– Це не харчі, – відповів Сідалковський. – Тут я неперебірливий.

РОЗДІЛ XII,

в якому розповідається про внутрішню боротьбу двох світів, знову про таємничість садиби генерала Чудловського, Грака у полоні, капітуляцію, немилість генерала, білий прапор, загадкову знахідку і нерозкриту таємницю

Грак третій день не виходив на роботу. Відділ вичинки пустував. Ковбик, заклавши руки за спину, міряв метраж свого кабінету і лаявся:

– Сказитися можна! Третій день на роботі нема! Ні зателефонувати! Ні попередити! Де ж цей бухгалтеряка? Я вас, Сідалковський, питаю! Це ж ви десь його відкопали! Приходить! Запевняє! Вміє ловити рибу! Юшку варить! Любитель юшки і тарані! А воно, виявляється, вудочку в руках ніколи не тримало! Взяв я його в неділю на став. Короп вудку потягнув. Кажу: «Чого ж ви стоїте? Вудочка уже на середині ставу» А він мені: «Стратоне Стратоновичу, я плавати не вмію». Довелося лізти самому. Барінов сміється, аж за живіт хапається. А воно мені шкарпетки пере. Каже, вони із синтетики. Треба сполоснути… І на кущику розвішує. А тоді до мене: «Стратоне Стратоновичу, а ви тим часом бережком, бережком походіть. Або ліпше сядьте… Простягніть ноги… Поворушіть пальчиками. Хай їх трішки свіженький вітерець пообвіює». Це, запевняє мене, дуже корисно для організму. Нервову систему заспокоює… Ну, ви десь бачили щось подібне?.. А тоді знову взялося за вудочку. Закидать не вміє. Гачком за гілку дуба зачепило. А у мене там золотий арсенальський гачок. Не смикайте, кричу, дайте я сам обірву. Не так боляче буде. А воно мені: «Я, – каже, – зараз збігаю у село. Візьму пилку. Дуба зріжемо». Бачили такого! – Ковбик добрішав.

Сідалковський ледве стримував посмішку. Боявся засміятися, бо знав, що тоді все це обернеться проти нього.

– «У тебе ще такого не було», – каже мені Барінов. Що не було, то не було. Хай працює, думаю. Залишу. А він, бач, уже тиждень на роботу не з'являється, – Ковбик любив усе гіперболізувати.

– Третій день, Стратоне Стратоновичу, – чемно уточнив Сідалковський?

– Що – третій день? А трьох днів, по-вашому, мало? Ви хоч знаєте, що з ним? Це ж ваш приятель, ад'ютант, якщо не помиляюсь. Ви ж його там сватаєте! А де воно? Мовчите! Профспілка називається! Бухгалтерá ви, а не профспілка!

Сідалковський мовчав. Ковбика у такі хвилини краще не дратувати, хай наговориться. Такі Ковбикові монологи нагадували Сідалковському жіночі сльози: виплачеться – на душі легше. Мовчали всі. Навіть Ховрашкевич. Панчішка тільки головою водив, як кінь, що не спускав очей з свого господаря.

– Воно мені, Сідалковський, одразу не сподобалося. Слизьке якесь. Увійшло до кабінету, ноги навиворіт, вуха – гладіолусами. «Під вашим керівництвом, Стратоне Стратоновичу, попрацювати хочу». Це ви його намуштрували, Сідалковський?

Сідалковський не відповів. Його й самого цікавило: де Грак, що з ним? Ось уже півмісяця, як ведуться мирні переговори між генералом Чудловським, з однієї сторони, і Граком та Сідалковським з другої. Обидві сторони довго не могли дійти згоди, поки в цю справу не втрутилася жінка, яка одразу зорієнтувалася і знайшла вихід із становища.

– Генералові слід завдати удару в спину, – порадила вона. (Цією жінкою виявилася Маргарита Ізотівна, серце якої було завойоване Граком). – Вам треба, Зосенько, подати заяву до загсу і поставити тата перед…

– Де-факто, – закінчив за неї Сідалковський, що полюбляв учені слова. – Геніальні думки приходять завжди своєчасно.

Все йшло нормально. Та, вернувшись із загсу, Грак підійшов до Філарета Карловича і несподівано повідомив йому:

– Тату, – сказав він. – Ми занесли заяву до загсу.

Генерал упав, мов підкошений осколком, але, як і належить солдатові, без стогону й сліз. Дійшов тями тільки наступного дня після склянки чаю, замішаного на валер'янці в прикуску з валідолом. Такого удару з тилу він не чекав.

– Тату, ви так довго не протягнете, – поправляв Грак подушки і клав мокрі рушники з шматочками льоду на високе генералове чоло.

– Йди ти до холєри, – лаявся генерал, але в душі танув, як сніг напровесні. – А як буде з прізвищем? Я перепрошую. Як буде з прізвищем? Яке прізвище віднині носитиме Тезя Чудловська?

– Віднині уродзона Чудловська буде уродзона Грак, – сміявся самозадоволено новоспечений зятьок.

– Цього ніколи не буде, або я перестану бути Чудловським.

Генерал, очевидно, не міг допустити, щоб благородний рід Чудловських так несподівано й трагічно обірвався.

– Я у тата теж один, – відповів Чудловському Грак. – Я до свого прізвища звик, – він сів поруч з генералом, але на такій відстані, щоб Чудловський не зумів його пацнути ногою і збити із стільчика. – Воно мені пасує. А Чудловський для мого зросту не підходить. Воно задовге.

– У мене благородне прізвище, – наполягав на своєму Чудловський. – Для Тезі то не є прізвище – Грак…

– Бачите, тату, у мене воно теж благородне. Козацьке. Ми козацького роду… Мій дід, коли помирав, то наказував: «Євмене, все можеш замінити, але не міняй свого прізвища. Роду свого не міняй». Втямили?

Чудловський ковтнув холодного чаю. Крити не було чим. Грак боровся за те ж, за що й Чудловський. Генералові це навіть сподобалося. «З нього ще, може, будуть люди», – тішив себе думкою Філарет Карлович.

– Є компромісне рішення, – сказав Сідалковський, коли дізнався, за чим затримка.

– Яке? – зацікавився Філарет Карлович.

– Операція «дефіс-тире».

– А без загадок, доктор? – втрутився Грак.

– Без загадок: віднині ви Євмен Миколайович Грак-Чудловський, а ваша дружина – Зося Чудловська-Грак.

Компромісне рішення було прийнято одностайно, і раптом невеликий корсіканець не з'явився на роботу. Не з'являлась на роботу й Зося. Ковбик інтуїтивно відчував, що починається новий детектив Жоржа Сіменона. Другий після Адама і Єви.

– Мені ці детективчики вже починають приїдатися, товаришу Сідалковський, – напівофіційно заявив Стратон Стратонович. – Я через тиждень їду у відпустку. За мене лишається Арій Федорович… Нещадим.

При згадці про Нещадима Сідалковський відчув, що крісло під ним почало розклеюватися і вгинатися. Одна ніжка стала коротша за другу.

– У мене серце не воляче. Я хочу спокійно дожити до пенсії. А там хоч потоп, – Стратон Стратонович дав зрозуміти, що всім можна розходитися, а Ховрашкевичу – залишитись.

«Що з Граком? – думав Сідалковський. – У весільну подорож ніби рано, вони ж іще не розписалися. Грак же мав брати мене й Маргариту Ізотівну за свідків».

Євграф акуратно склав у шухляду свої профспілкові папери, помережані гарним почерком, зачинив стіл і вийшов на вулицю. Там зупинив єдине таксі, яке ходило по Кобилятину-Турбінному і постійно не виконувало плану.

«Дай цьому йолопові талончики. Не будь піжоном. Не корч із себе аристократа. Він все одно їх продасть. Не плати грошима», – підказував Сідалковському-другому Сідалковський-перший.

«Не можу. Розумієш, не можу. Мій костюм, моя манера мені не дозволяють. А якщо лайнеться: «Знову мені ці талончики. З вами виконаєш план!» Вибач, але не можу».

«Так хоч не давай чайових. Досить з нього й того, що на лічильнику! Ще й по дорозі прихопить когось».

«А як не прихопить?»

– Вам який номер? – перебив його роздуми водій.

– Шістнадцятий.

– Це до генерала?

– Так. Ви знаєте генерала?

– А хто його в нашому місті не знає? У ресторані не раз доводилося бувати разом…

– Ось тут, будь ласка, – Сідалковський витяг карбованця.

«У кишені ж є дрібні. Глянь на лічильник. Для чого ти йому тикаєш карбованця?»

– Здачі не треба, – зупинив водія жестом. А про себе подумав: «На обід позичатимеш у Маргарити Ізотівни. І тобі не соромно?»

Хвіртку відчинила Зося і, приклавши довгий палець до тоненьких безкровних вуст, прошепотіла:

– Тс-с-с!

Сідалковський зробив кілька кроків навшпиньках, ніби наближаючись до курника і боячись сполохати курей, ступив на територію володіння Чудловських. Цербер лежав під грушею і, висолопивши червоного язика, дихав так, ніби щойно закінчив біг на далеку дистанцію. Філарет Карлович сидів у шезлонзі під яблунею. На колінах у нього лежала рушниця, а на траві стояла дашком величезна книга. Очевидно, довідник, бо генерал читав тільки військові довідники. Інших книг він не визнавав, вважав, що то все непотріб. Під довідник заліз кіт Досифей, вистромивши з-під нього хвоста, що стирчав попелястою трубою.

Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.

– Що трапилося? – тихо запитав Сідалковський.

– Євмен здурів! – повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка. – Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче… Він обдурив мене…

– Де він? – запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки. – Де він?

– Там, – показала рукою Зося. – Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком…

– Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.

– Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом…

Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:

– А, це ви, Сідалковський!

– Дзень добжий! – привітався Сідалковський.

– Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як… – він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.

– О, то є дуже погано, Філарете Карловичу – він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.

– А що я маю робити? Я народився і виріс в Україні.

– Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно…

– Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи…

– Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше – рідну мову. Людина без знання мови – все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.

Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії, – подумав Сідалковський. – Не той розмір. Очі більші за повіки».

– Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?

– Я його посадив до льоху…

– Посадив – м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?

– Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський… Цей миршавий пес два тижні…

– Я знаю, – перебив його Сідалковський. – Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.

У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.

– Грак, ви живі?

– Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.

– Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!

– Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова «штани» не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам…

– Як ви тут поживаєте, Грак? – перебив його Сідалковський.

– А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?

– Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті – то зайва розкіш…

Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.

– Що ви все життя там шукаєте, Грак?

– Така звичка, – буркнув той.

– Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

– Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.

– Малі чоловіки завжди любили високих жінок. Не корчте з себе оригінала.

– Але я не можу. Розумієш, не можу…

– Для чого ж ви розпочали гру? Я ненавиджу найбільше тих людей, які підводять друзів… А моя честь? Ви про неї подумали, Грак? Як тепер на мене дивитимуться Зося, генерал, Королева Марго? А ви мені – груди… «Дістаю носом до грудей». Вам потрібні груди чи робота у «Фіндіпоші»?