Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

Філарет Карлович, п'яний від щастя чи від коньяку, нахилявся весь час до вуха Сідалковського і шепотів йому напівнатяками, що він про все здогадується: Сідалковський, мовляв, не той, за кого себе видає. І він його все одно любить, як рідного сина, і хоче йому зробити маленький презент, як він казав, з твердим наголосом на першому «е»

– Ви мені на ніч залишіть піджак, – казав Чудловський, – у вас трохи рукави обтріпалися. Тезя підлатає.

Це Сідалковському не зовсім сподобалося, але в принципі він не заперечував, хоч ніяких «обтріпаних» рукавів у себе не помічав. Спати він залишився в генерала… Відчував, як він казав, шостим чуттям, що тут щось не так, що ця вечірня загадковість на ранок мала прояснитися. І не помилився.

Прокинувся Сідалковський від скрипу дверей. На порозі у домашніх пантофлях, з піджаком у руках стояв Чудловський. Він таємниче наблизився до стільця, повісив на його спинку піджак, і помітивши, що Сідалковський розплющив очі, сказав пошепки:

– Прийдете додому, розпорете плече і виймете те, що я вам туди зашив. Це мій презент…

Сідалковський з нетерпінням повертався до Києва. Йому весь час здавалося, що сьогодні електричка не їде, а повзе, а отой незрозумілий предмет муляє йому плече і ятрить своєю загадковістю душу. «Що ж там? Що ж там? Що ж там?» – вистукували на стиках колеса електрички.

– Чорті й що, – вилаявся, як завжди, Сідалковський, найняв на вокзалі таксі і помчав щодуху до себе.

Знявши піджак, він вивернув його і почав обмацувати плечики. Справді, під одним із них було зашите щось кругле, схоже на ґудзик. Сідалковський горів від нетерпіння. Похапцем розпоров ватну подушечку – і раптом з неї на підлогу впала золота царська монета.

– Для повного щастя я ще не мав тільки золота, – Сідалковський підняв монету і, не знаючи, що з нею робити далі, двічі підкинув на долоні.

У двері постукали. «Кого там несе так рано?» – подумав він і пішов відчиняти.

На порозі стояла Ія. Вона, очевидно, щойно вийшла з перукарні і хотіла показатися Сідалковському в усій своїй ранковій красі й звабливості. Ія пахла парфумами, весною і далекими спогадами про справжнє кохання. Але Сідалковський думав про своє – Ія сьогодні його не інтригувала. Він порожніми очима дивився на її напудрене обличчя, зачіску, схожу на соломотряс, з якого можна було зробити дві величезні перуки для Бубона і одну для його дружини.

– У тебе що, перегорів електродзвінок? – запитала вона, щоб хоч як-небудь порушити цю гнітючу мовчанку.

Сідалковський підійшов до вмикача, увімкнув його: світла й справді не було.

– Тобі подобається моя сукня? – крутнулася Ія перед ним, демонструючи свої жіночі принади, які були чітко підкреслені новим платтям, що щільно облягало її форми. Сукня, як і піджак Сідалковського, переливалася такими пекучо-срібними блискітками, що Євграф аж примружився і негайно вхопив чорні окуляри.

– Оце сукня, – промовив він, награно обіймаючи її за плечі. – Одних блискіток на всю мою люстру вистачило б.

Ія щасливо посміхалася.

– А що ви скажете на це? – не втримався Сідалковський і підкинув на руках золоту монету.

– На зуби? – прозаїчно спитала Ія і цим самим зачепила Сідалковського за найболючіше.

Він глянув їй у вічі, як у вітрину магазину, і сам собі сказав: «На вітрині одне, а під прилавком інше».

– Сідалковський, нам треба поговорити, – це прозвучало холодно і застережливо.

Сідалковський не любив такого крижаного тону.

– Тільки не зараз. На мене чекають подвиги і «Фіндіпош».

Розпрощалися теж холодно. Сідалковський спіймав себе на тому, що дивиться на Ію, як на давно знайому кінокартину, в якій несподівано замість очікуваної героїні з'являється інша і, відтіснивши Ію назад, постає перед ним крупним планом. «Єва, – здогадався Євграф. – Це Єва!» Обійнявши для годиться Ію за плечі, тихо сказав:

– Не сердься. До вечора…

І ось зараз він у своєму кабінеті. Стоїть, красиво схрестивши руки на грудях, і дивиться кудись за обрій. Потім рішуче підійшов до телефону і набрав номер.

– Це ви, супергеній? – запитав він Грака. – Чи не могли б ви прикрасити своєю присутністю мій кабінет?

– Щось важливе?

– В основному для вас. Щоб ви не мучилися, поки перетинатиме коридор, коротко скажу: я на шляху до вашого Клондайка. Перша жар-птиця… Ви міцно тримаєтесь за стілець?.. Так от, повторюю: перша жар-птиця у мене в руках.

Грак кинув трубку і через секунду вже був у кабінеті Сідалковського. Тримався він незалежно, пихато, нахабнувато посміхався, ніби питаючи: «Ну?» Сідалковський зверхньо глянув на нього і сказав:

– Дивлюсь на вас, Грак, і в мене складається враження, що те золото, яке ви шукаєте в садибі Чудловського, уже у вас.

Сідалковський одразу хотів збити з нього пиху. Він не міг терпіти людей, які ще вчора плазували перед тобою на колінах, а сьогодні тримаються зверхньо й дивляться на тебе так, ніби ти позичив у них гроші і забув віддати. Слова про золото подіяли на Грака, як холодна вода за шию замість теплої.

– Сідайте, Грак. І раджу присунути стільця ближче. Розмова буде тет-а-тет і в основному перейде на шепіт. Як у льоху. Ви ще тієї розмови не забули?

Грак насторожився, його «мідасові вуха» видовжилися, і він став нагадувати кажана під час польоту. Він умів розбиратися у відтінках голосів, як Сідалковський в людях. Грак повинен розкритися. «Боягузи, як і їжаки, розкриваються в ту мить, коли їх сприскують доброю пригорщею води», – Сідалковський засунув два пальці у маленьку кишеньку, намацуючи монету, і глянув на Грака. Той трохи змінився на обличчі й тепер сидів тихо і насторожено, ніби перед стрибком через Цербера в перший день сватання у садибі Філарета Карловича

– Ви таки, Грак, припините своє існування, як і ваш попередник, Наполеон, на Лені.

– Я тобі вже казав, доктор, на Єлені, – безцеремонно поправив його Грак.

– Не перебивайте, Грак. Настане той день, коли історію вашого життя писатимуть слідчі, я ж писатиму їм характеристики на вас. Ви благатимете в мене їх рожевеньких, як янголи. Я ж…

– А в чому, власне, справа, козаче? – перебив Грак.

– Справа в золоті, яке ви шукаєте. Ви примітив, Грак. Ви не вмієте орієнтуватися ні в часі, ні в просторі.

– Та в чому справа? – занервував Грак.

– А ось у цьому, – Сідалковський поклав перед ним золоту монету вартістю десять копійок.

Грак закліпав очима і так розгубився, що почав ковтати повітря, як окунець на крижині.

– Ви примітив, Грак. Якщо ви не хочете стуку в двері, тримайте совість у чистоті…

– Але ти ж мені радив викинути її на смітник. Ти ж сам казав, що совість – то моє прокляте минуле…

– Не всю, Грак. Дещо ж треба залишити й нащадкам. Чи у вас уже нема чого залишати? Мовчите. Тоді скажіть, що ви шукаєте в садах Семіраміди?

– Не знаю…

– Ай-яй-яй, Грак! Як вам не соромно. Ви, виявляється, гірший, ніж я допускав у своїй уяві. Навіть від людини, яка так круто змінила ваші наступні біографічні дані, і то ви приховуєте. Вами керує злий геній, Грак. Ви справді не кінчите на Лені. Ваш шлях лежить на Голгофу.

– Я тобі чесно кажу: не знаю. Може, золото, а може, діаманти.

– Гаразд, тоді скажіть, для чого воно вам, якщо це, звичайно, не ваш фамільний секрет? Знаючи вашу натуру, певен: у державну касу ви їх не здасте. Ділитися з ближнім, наскільки розумію, ви не збираєтесь. Я на роль ближнього не претендую. Золото мене, Грак, не цікавить. Навіть на зуби. По-перше, на зуби уже в мене є, а по-друге, я – це не ви, Грак. Я свої зуби, як моряк бляху, у чистоті тримаю. Але буду з вами відвертим: пригоди я люблю. Без гарних пригод, як без гарних жінок, жити не можу, – Сідалковський замовк і, повернувшись до Грака, глянув так, ніби вистрелив прямо в обличчя. Той сидів мовчки і, здавалося, уважно слухав.

Сідалковський не міг розібратися ні в собі, ні в Гракові. Його тягла до Євмена якась загадкова, незрозуміла сила. І це – незважаючи на те, що в цій людині зібрався цілий букет негативних типів. А може, те, що їх різнило із Сідалковським? Може, те, чого не вистачало самому? Євграф як романтик хотів менше від життя, ніж від пригод, а Грак навпаки – був значно ближчий до практицизму, ніж Сідалковський до своєї уявної романтики. А може, Гракова покірність, необхідність мати біля себе отакого нахабнуватого і в той же час слухняного чоловічка, який, коли треба, не реагував навіть на найдошкульніші репліки?

Євграф повернувся назад до вікна і запитав:

– Ви мене чуєте, Грак? Романтик хоче багато не від життя. Він хоче багато від світу, народженого в його уяві. Як для вас, я не дуже складно говорю? Ви мене розумієте, Грак? А втім, я й забув: у вас же вища освіта і диплом з відзнакою!

– Я тебе завжди розумів. Що ти від мене хочеш? Щоб я з тобою поділився тим золотом, якщо знайду?

– О боже, – артистично заломив Сідалковський руки і глянув у височінь. – Ви примітив, Грак. Примітив, а не супергеній. Раніше я був про вас значно кращої думки. Ні золото, ні діаманти, які ви шукаєте у дворі цього загадкового типа, вибачаюсь, вашого тестя – генерала Чудловського, – мені не потрібні. Мене цікавить тільки сам процес. Золото я віддам вам. Воно вам більше потрібне, якщо ви його коли-небудь знайдете. Між іншим, де ви його шукаєте?

– По всьому двору…

– Чим ви керуєтесь?

– Поки що інтуїцією.

– А треба?

– Аби знав, де треба, то там би й рив, – люто огризнувся Грак.

– Треба під будою Цербера, – підвівся Сідалковський.

– Як? – здивувався Грак. – Але на карті…

– Що на карті?

– Якісь дивні позначки. Їх так просто не розшифруєш.

– Де карта?

– А для чого вона тобі? Карту знайшов я.

– Знаю, – сказав Сідалковський, хоч насправді нічого не знав і вів діалог навпомацки. – Але щоб розшифрувати її, для цього ветеринарної освіти мало. Навіть якщо вона засвідчена дипломом з відзнакою.

Грак мовчки поліз до портфеля, довго там копирсався і нарешті витяг її на світ. Вона була жовта, як обличчя Бубона від переляку.

– Давайте, Грак, сюди. Я знайду золото. А Зося вам зшиє торбу і почне заготовляти сухарі. Пані Віленська до вас приїде, – беручи карту в свої руки, продовжував він. – На мене можете не розраховувати. Про карту генерал знає? – пильно роздивляючись карту, поцікавився Сідалковський.

– Ні. Думаю, це не його карта.

– Чим керується наш вітчизняний Шерлок Холмс, коли так думає?

– Бачиш, доктор, – схилився Грак над картою. – Генерал, як мені здається, абсолютно ні про що не здогадується. Якби карта була його, він негайно кинувся б у погріб, до схованки…

– У той самий, де ви вперше пройшли стажування як майбутній претендент на камеру попереднього ув'язнення?

– Досить тобі блазнювати. Хочеш слухай, а не хочеш… Одне слово, там, де я вперше робив підкоп, нічого не змінилося. Генерал до схованки не лазив. Значить, він не знає про її існування…

– Я дуже радий за вас.

– Перестань насміхатися, а то не розповідатиму. Ти без цих реплік не можеш. Ти їх завжди кидаєш тільки мені. А спробуй їх кинути Стратону Стратоновичу…

– Грак, це я роблю в основному тільки для вас. Ви бачите, як я вас люблю, незважаючи на те, що у вас так багато негативного… Ви мені дорогий, як вашому тестю генеральський поношений мундир. Але давайте ближче до діла. Ви вважаєте, що карта не генералова. Я теж так вважаю. І знаєте чому?..

– Ні.

– Коли б карта була його, він відразу про вас здогадався б. І поцікавився б, де ви її взяли. А він же цього не робить і навіть не здогадується. Чи не так? – Сідалковський взяв ключ і зачинив двері зсередини. Тоді підійшов до столу і розгорнув старий пергамент, загорнутий Граком у сучасний целофан.

– Видно, з старого барана чи цапа шкіра, – кинув йому Грак.

– Це вам видніше. Я по свійських тваринах не спеціаліст, сільгоспакадемій не кінчав. Мене зараз цікавить не шкіра, а зміст карти, Грак.

Деякий час Сідалковський дивився на карту мовчки, з виглядом досвідченого капітана, якому ніякі рифи не страшні.

– Мда-а. Тут, Грак, без експертів не розберешся, – він дивився на великі, гарно виведені чорні літери і на два яскраво-червоні хрестики. А втім, для чого ми гаємо час ще й на опис карти, коли у нас збереглася її фотокопія. – Тут якісь погані літери, Грак. Ви це помітили? – Сідалковський підсунув карту ближче. – Ви коли-небудь бачили таку піратську карту?

– Ніколи.

– Не бачив, Грак, і я. До чого тут «роза вітрів»?

– Яка «роза»? – перепитав Грак.

– Ось, Грак, – показав Сідалковський олівцем. – Оце і є «роза вітрів», яка визначає швидкість вітру в румбах. Вам, Грак, повезло. Перше – що зустріли мене, друге – що потрапили в таку сімейку, як Чудловські. Грак, ви повинні обціловувати мене. В яку все-таки сім'ю я вас влаштував! І як ви тепер мені за це платите? Чим? Своєю неприязню, якщо не сказати більше – зневагою? Генерал не такий. Він набагато щедріший. Він віддячив мені і водночас оцінив вас. Вам ціна – десять копійок, Грак. Не лякайтесь і не робіть цього ідіотського виразу. Ви ж не дослухали до кінця. Десять копійок, але яких? Золотих, Грак. Це золото подарував мені генерал.

– Слово честі?

– Слово честі, Грак. Так і сказав: це вам презент, Сідалковський. Правда, за що саме – не уточнив, але це само собою зрозуміло – він щасливий: кращого зятя для його дочки і не придумаєш. Я радий за вас, Грак, дві перемоги в одному бою… Ви ці дні не марнували даром…

Грак не реагував. Вуха його то скорочувалися, то витягувались. Він думав уголос:

– Значить, у генерала золото є?

– Де ви копали, Грак?

– Скрізь, під яблунями, під грушами, підкопував льох, тротуар. Дід страшенно лається і все допитується, що я копаю. Карта, видно, й справді не його… Він би відразу здогадався…

– То, може, краще, Грак, коли й тесть знатиме? Не заважатиме вам, та й сам копне раз-другий лопаткою. Можна підключити державну комісію, експертів, підкинути техніки, динаміту якого. Екскаваторів. Тепер є навіть крокуючі… Судячи з газет, в наш час майже в кожному дворі щось знаходять.

Грак дивився на Сідалковського і хотів розібратися, де він кепкує з нього, а де говорить всерйоз.

– Ви, я відчуваю, проти тестя. Третій зайвий. Чи не так, Грак? Я з вами згодний. Копатимемо вдвох. Я не проти, але чи дозволить нам це робити генерал? А втім, ви копаєте, я займаюсь розшифровкою. Отже, до завтра, Грак. Цю ніч ви ще можете спати спокійно. До стуку в двері не прислухайтесь, – Сідалковський загорнув пергамент у целофан і поклав карту в сейф, двічі повернувши ключ. – Тут надійніше. Привіт Філарету Карловичу. Зустрічаємось у суботу вранці. Сьогодні я йду на оперативне завдання до Єви, завтра до Карла Івановича на перемир'я, а післязавтра до вас. З киркою і ломом. Бувайте, Грак. Цілуйте за мене Філарета Карловича.

РОЗДІЛ XV,

в якому розповідається про повернення «блудного сина» напередодні двох великих подій, про зраду Мацести Єлізарівни, зустріч з міністром, нездійсненну мрію Карла Івановича, показово-зразкову сім'ю, літню шапочку Ховрашкевича, світлові ефекти, тости і новішу теорію

Захопившись сімейством Чудловських, Євою Гранат, Адамом і Сідалковським, ми зовсім забули про іншу родину – Бубонів: Карла Івановича і Мацесту Єлізарівну. Точніше, Мацесту Єлізарівну і Карла Івановича, бо у сім'ї Бубонів тільки за віком Карло Іванович був старшим.

Бубон залишив фіндіпошівський диван і повернувся додому саме в той день, коли в його саду розцвіли півонії і айстри, а над дахом будинку знову захурчав флюгер, повертаючись у той бік, куди повівав вітер.

– У природі нічого не буває без взаємозв'язку, – постійно твердив великий теоретик-сімейнолог «Фіндіпошу» Михайло Ховрашкевич.

І, треба сказати, він мав рацію: того дня теж не обійшлося без цього. Бубон повернувся у рідний дім саме тоді, коли «Фіндіпош» стояв на порозі великої події – наближався ювілей установи, а в Мацести Єлізарівни Бубонової, як величала вона себе, день народження. Коли в Мацести Єлізарівни день її появи на світ не викликав жодного сумніву і вона знала не лише місяць, число, а й навіть годину свого народження (рік, як і слід було чекати, не уточнювався), то «Фіндіпош» стояв перед складнішою, за висловом Ховрашкевича, дилемою, а саме: з якого року починати родовід «Фіндіпошу»? Якщо з дня заснування артілі, що починала шити шапки, то виходило 40 років, якщо з дня утворення «Учкопопошу», який уже не шив шапок, а тільки учив, як їх шити, то – 25 років.

Коли жінки люблять, щоб їм було значно менше років, ніж є насправді, то установа навпаки – для солідності намагається мати їх якнайбільше. Бо якщо солідна жінка із задоволенням поміняла б свою солідність за молодість, то установа залюбки віддала б свою молодість за солідність. Мацеста Єлізарівна перебувала якраз у тому віці, коли роки вже не уточнюють і при першій же нагоді без жалю скидають їх добрий десяток, а згодом, відвідуючи пенсійний відділ соцзабезу, намагаються повернути їх назад за допомогою свідків. «Фіндіпош» навпаки – «набирав» роки, а тому зупинився на першій даті – сорокаріччі.

Але ми, здається, знову випустили з поля зору славне сімейство Бубонів та їх дім, в якому, як і раніше, панувала тиша і злагода.

Карло Іванович походжав по саду з виглядом садівника, що повернувся у свій райський куточок після довгих блукань і мандрів. Сонце пекло нестерпно, тож нічого не залишалося, як забратися у величезний двомісний гамак, що висів між високою (і єдиною) сосною в саду Бубона та п'ятнадцятирічним каштаном, посадженим у день народження Музи Бубонової, і трохи відпочити.

– Карлушо, – так Мацеста Єлізарівна зверталася до Карла Івановича у хвилини й дні, коли він приносив прогресивку і преміальні, або тоді, коли вона мала намір розповісти йому щось таке інтимне-інтимне, що могло й не сподобатися чоловікові. – Карлушо, бери, любий, стілець і залазь до мене. Трохи відпочинемо, поки гості прийдуть. А то я зранку вже так набігалася.

Карло Іванович брав табуретку, вкриту опалим листом і гусеницями, підносив її до гамака і обережно, балансуючи в повітрі, ставав на неї. Ніжки табуретки глибоко входили в м'яку і теплу землю, а Карло Іванович, нагинаючись, несподівано увалювався, наче лантух з картоплею, в гамак, загрожуючи обірвати шовково-капронові поворозки.

– Карлушо, – удавано гнівалася Мацеста Єлізарівна. – Ти так мене роздавиш.

Карло Іванович у відповідь тільки задоволено посміхався. Деякий час, легенько погойдуючись у двомісному гамаку на одній великій, як перина, подушці, вони дивилися у високе голубе небо з білими, немов розпушена вата, хмаринками і прислухалися до листочків, що ледь чутно перешіптувалися між собою. Кожний з них про щось мріяв і думав про своє.

– Карлушо, – після певного мовчання порушила садову ідилію Мацеста Єлізарівна, яка давно збиралася щось сказати Карлу Івановичу, та все ніби не наважувалася, – А скажи мені, мій любий, що б ти вчинив, якби я раптом тебе зрадила? – Вона повернулася на бік і пильно глянула в замріяні Бубонові очі.

– Я цього б не переніс, – чесно признався Карло Іванович.

– А що б ти зробив?

Карло Іванович задумався. Спочатку він хотів сказати, що втопився б, але – оскільки дуже боявся холодної води і купатися в річці – мовив:

– Я, мабуть, повісився б. Це, кажуть, найсолодша смерть.

– Так ти б ще роздумував?

– Чому? – образився Бубон.

– А для чого ж ти кажеш «мабуть»? Скажи просто: «Я б повісився».

– Я б повісився, – повторив Карло Іванович.

– А коли б я спокусила… міністра? – Мацеста Єлізарівна примружила очі і ще пильніше подивилася на Карла Івановича.

Карло Іванович не примружував очей, він теж повернувся на бік і глянув на Мацесту Єлізарівну. Вираз її обличчя був цілком серйозний, і все говорило за те, що вона на це пішла б, якби раптом того забажав міністр.

– Міністра? – ніби щось зважуючи, повільно перепитав він. – А чого це тобі раптом спало на думку?

– Ти не повіриш, але сьогодні, коли я йшла відбирати свою сукню в ательє, дивлюсь, мені дорогу переходить… Хто б ти думав?

– Міністр фінансів! – випалив Карло Іванович і підвівся на лікті.

– Уяви собі! Він був без машини. Йшов пішки. Майже в такому ж костюмі, як у тебе в шафі. Я на нього глянула, а він на мене. Ну, зовсім просто. Ну, так ніби він не міністр фінансів, а бухгалтер «Фіндіпошу». Я йому вдячно посміхнулася, а він мені. А тоді я не стрималася, кивнула йому головою, ніби кажучи: «Доброго дня!»

– А він що? – Бубон відчув, що у нього під лопатками щось заворушилося, але що саме – він не знав, та й не хотів у ці хвилини знати.

– А він… Знаєш, Карлушо, він зовсім просто, ну, як ми з тобою, каже: «Доброго дня!» Ще раз посміхнувся і зайшов в аптеку.

– Без машини? – уточнив Бубон.

– Без машини, – відповіла Мацеста Єлізарівна.

– І без охорони? – поцікавився Бубон.

– І без охорони.

– А що ж ти?

– А що ж я? Давай, думаю, постою. А може, то й не міністр – раз без машини. Стою, стою, коли це підходить…

– Міністр? – вихопилося у Карла Івановича.

– Ні, міліціонер.

– І що?

– Козирнув і запитав: «Ви на когось чекаєте?»

– А ти йому що?

– А я й кажу: «Чекаю». А сама аж киплю. А тоді: «Міністра чекаю».

– А що він?

– Тільки козирнув і промовив лагідним тоном: «Пробачте». А в цей час виходить міністр. Знову мені посміхнувся, деяку мить постояв і пішов собі пішки далі.

– У чорний лімузин не сідав? – перепитав Бубон.

– Не сідав.

Бубон задумався.

– Це не міністр, – упевнено сказав Карло Іванович. – Міністр без машини не може. Я ніколи не бачив міністра без машини.

– Карлушо! – глянула погрозливо Мацеста Єлізарівна.

– Ну, що ти, шановна, – Карло Іванович замовк і пошкріб для чогось лисину. Деякий час він мовчав, ніби звіряв якісь цифри, що несподівано почали не сходитися, а тоді мовив: – Проти міністра… звичайно, якщо це був він, я не заперечую. Але знаєш що, Мацю…

– Що, Карлушо? – насторожилася Мацеста Єлізарівна.

– З однією умовою…

– Якою?..

– Щоб призначив мене своїм помічником.

– Я подумаю, – згодилася Мацеста Єлізарівна. – У мене є одна знайома модистка…

Вона не договорила. Раптом десь мелодійно пробив годинник.

– Боже, чотири години дня! – схопилася Мацеста Єлізарівна. – А ми ж гостей запросили на п'ять…

– Нічого, – заспокоїв її Карло Іванович. – Ми гостей запросили на п'яту з тим розрахунком, щоб вони прибули хоч на сьому. А о двадцятій п'ятнадцять… – Бубон любовно глянув на Мацесту Єлізарівну, ніби кажучи: «Бач, я пам'ятаю» (саме в ці хвилини з'явилася на світ Мацеста Єлізарівна, невідомо лише, скільки десятків років тому).

Вона нахилилась до нього, по-материнські торкнулася губами чола:

– Спасибі тобі, Карлушо, який ти уважний!

Саме о двадцятій п'ятнадцять Карло Іванович планував виголосити перший тост і випити першу чарку до дна. А там уже – як хто хоче. У Бубона ніхто нікого не насилував, нікого тут не примушували більше, ніж він може, і нікому не загрожували вилляти горілку чи вино за комір, якщо він не вип'є до дна.

– У нас демократія, – гордився своїм сімейним укладом Бубон, ніколи не наголошуючи, що в домі старша Мацеста Єлізарівна. – Але першу чарку за іменинницю треба до дна. За традицією.

Гості, як завжди, прибували поступово і несвоєчасно. Першим, звичайно, приїхав Сідалковський, бо він вважав, що точність – це тільки ввічливість королів і аптекарів, але не продавців гастрономів. Одначе з огляду на те, що до жодної з цих професій він не мав ніякого відношення (він відносив себе до чогось середнього між королем і провізором), ніде нікому про це особисто не казав. Підкотив Сідалковський до садиби Бубона на чорній приватній «Волзі», найнятій за останні карбованці, і зупинився навпроти металевої брами Карла Івановича. З вікна чепурного будиночка Бубонів долинали чарівні запахи смажені – настільки густі й гострі, що Сідалковський втратив красу слова й артистичні жести, з якими він щось довго пояснював приватникові, як своєму власному шоферу. Від тих запахів зміст їхньої розмови став нецікавий, і водій від'їхав від Сідалковського з наміром більше ніколи сюди не повертатися, хоч Євграф нагадав йому вслід:

– Не пізніше двадцять третьої!

Мацеста Єлізарівна виглянула з вікна, з якого видувалася напнута сліпучо-біла фіранка, схожа на вітрило яхти, що постійно надувалося невідомими для Сідалковського пасатами і виривалося на волю.

Мацеста Єлізарівна тієї ж хвилини з'явилася на порозі і швидко, наскільки їй дозволяв вік і вага, побігла назустріч Сідалковському. Вона була зодягнена у чорну плюшеву сукню, що горіла червоним кольором і скидалася на розпечену магму. Уста іменинниці цвіли порцеляновою посмішкою і милим спогадом про кращі молоді роки. Сідалковський підніс букет яскраво-червоних троянд, припадаючи до пухкенької ручки Мацести Єлізарівни. У відповідь вона подарувала йому свою усмішку, яка нічого не коштувала, але зігріла ніжну душу Сідалковського щирістю і теплом.

Потім прибув Стратон Стратонович Ковбик у супроводі Ховрашкевича та електрогітари. Стратон Стратонович не дуже полюбляв ходити в гості, але сьогодні був той день, коли він завітав сюди не лише віддати шану загадковому вікові Мацести Єлізарівни, а й для того, щоб своєю присутністю підтвердити, що всі оті пригоди Карла Івановича і Єви – не що інше, як нерозумні витівки Сідалковського. Ковбику хотілося, щоб його службова совість була чиста, як фіндіпошівський спирт до розкорковування пляшки. Він бажав, щоб у цій показово-зразковій сім'ї знову настали благодать і злагода, а миле й лагідне подружжя й надалі спало, як усе своє післязагсове життя, на одній подушці завбільшки з добру перину.

Стратон Стратонович стримано, як і належить керівникові, привітав Мацесту Єлізарівну, скромно вручив подарунок і з виглядом господаря дому попрямував по викладеній плитами доріжці до ґанку. Голова у нього на плечах сиділа гордо й високо. Так що навіть ті, хто бачив Стратона Стратоновича вперше, несподівано ставали меншими, а якщо були зависокі, то якось горбилися і згинались. Вишикувалися позад нього і йшли, як казав Сідалковський, у кільватері. Стратон Стратонович, заклавши руки за спину, ступав солідно і поважно. Так керівник делегації оглядає виставку, а перекладач-гід, запобігаючи перед гостем, усе детально пояснює йому. У ролі гіда цього разу був Бубон-старший. Вони зайшли в густий тінистий сад, де павуки порозвішували між гіллям яблунь сріблясті тенета, а мухи виконували свій останній реквієм.

– Куркуля видно одразу, – кинув свій перший дотеп Стратон Стратонович. – А ще скаржаться, що бідно живуть… Де б ото собі таку домину придбати? А то живеш в отій комуналці – й дихнути нічим!

Бубон, наче виправдовуючись, щось йому пояснював, але Стратон Стратонович до того не дуже дослухався.

– А чому б ото не винести в сад стола та не посадити людей на лоні природи? День же який!

– Зараз зробимо, – послужливо сказав Карло Іванович. – У цю ж мить, Стратоне Стратоновичу.

Карло Іванович навіть у рідному домі не почувався господарем, коли тут перебував Ковбик.

На веранді продзеленчав електродзвоник.

– Кого ще там принесло? – запитав, звертаючись до Ховрашкевича, Стратон Стратонович.

– То прийшов Максим з Майолікою. То я так і знав. То я вам скажу, що Масик, коли…

– Ви що – уже десь нюхнули чогось? – перебив його Ковбик.

Поки вони уточнюють між собою ці незначні деталі, повернемося назад до обвитої плющем хвіртки Карла Івановича і разом з вами зустрінемо цю милу пару, яка дарувала такі рожеві посмішки Мацесті Єлізарівні, що навіть пишні троянди Сідалковського, котрі стояли на підвіконні в індійській інкрустованій вазі, раптом зів'яли і набрали світло-рожевого кольору. А на тлі рожевої сукні Майоліки, що скидалася на домашній абажур, вони зовсім поблідли.

Арій Федорович Нещадим, очевидно, десь по дорозі зустрівся з незалежним ні від кого Чигиренком-Рєпнінським, якого ненавидів за демократизм і бороду. І вважав, що йти йому з Даромиром поруч – це нечуваний компроміс. Але сьогодні усіх фіндіпошівців дорога вела до садиби Карла Івановича Бубона, як свого часу усі дороги вели до Рима.

– Життя зіткане з протиріч, – промовив Сідалковський, вмощуючись у винесене Музою крісло-качалку.

– Ви про що? – недовірливо зиркнув на нього Стратон Стратонович.

– Про Арія Федоровича і Даромира!..

– А-а, то так, – погодився Ковбик, бо Нещадима він не любив майже так само, як і Сідалковського, але свято вірив у френологію і останньому все ж довіряв більше. – З такою мармизою, – кивнув у бік Нещадима, який запізнився і тепер розгублено для чогось тер хустинкою скельця своїх окулярів, – благородним не будеш. Чи не так, Сідалковський?

– Який магазин, така й вітрина, – відповів Євграф, поплескуючи себе по холошах штанів лозинкою, котра йому, певно, здавалася тростиною.

– Киньте ви мені насвистувати марші Шопена…

Сідалковський не відповів. Чи то не хотів заперечувати Стратонові Стратоновичу, чи просто не встиг поперед Ховрашкевича.

– То, я пробачаюсь, Стратоне Стратоновичу, – настроюючи струни, почав Михайло Танасович, – але дозвольте з вами не погодитися. Негарне обличчя – то ще нічого не значить. Людина з негарним обличчям може бути кращою, ніж та, що… – і багатозначно подивився на Сідалковського.

– Та хіба я кажу про обличчя? – розгнівався раптом Ковбик. – Я кажу про вираз його, про якісь окремі деталі: тонкі губи, хижий погляд чи відвислу щелепу… От про що я кажу! Про кабанячі очі, що стримлять, наче з-під стріхи, – кольнув Ховрашкевича, бо не допускав у своїй присутності заперечень навіть з боку улюбленця. Ховрашкевич раптом спалахнув, але Ковбик не дав йому загорітися, негайно переводячи розмову на Сідалковського. Та й Нещадим уже наближався до них. – А чого ото ви, Сідалковський, ніколи не з'їздите до матері? Он Арій Федорович, – кивнув на Нещадима, – доповідає мені, що за вами матуся у селі скучила. Пора б ото і з'їздити…

– У нашому селі для моїх черевиків, Стратоне Стратоновичу, ще не проклали асфальту. – Євграф спробував звести все до жарту.

Та Ковбик так просто свою жертву не відпускав.

– Кого ви з себе корчите, Сідалковський? Інтелігента? А ви знаєте, що справжні інтелігенти народжуються тільки у третьому поколінні?

– Справжні народжуються в першому, чи не так, Масик? – Сідалковський звернувся до Панчішки.

Панчішка знизав плечима. Йому не хотілося заперечувати обом.

– Масик вчився в школі для обдарованих, – кинув Ковбик. – Вам, Сідалковський, нічого рівнятися до Масика. Як ви на це, Карле Івановичу?

Карло Іванович, що переносив з Ховрашкевичем стіл, лагідно посміхнувся.

– Правильно я кажу? – Стратон Стратонович у хвилини сервіровки стола завжди мав чудовий, навіть піднесений настрій.

– Ви завжди кажете правильно, Стратоне Стратоновичу, посміхнувся у відповідь Бубон такою чарівною посмішкою, що від неї, здавалося, хвіртка сама відчинилася – і на доріжці з'явилася Маргарита Ізотівна.

– Мабуть, можна й починати, – підійшла до гурту Мацеста Єлізарівна.