Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

– Я незабаром влаштуюсь, і ми з вами розрахуємось повністю, – невпевнено сказав він. – У мене є ідея і рекомендаційний лист, – додав по паузі, згадавши записку Мурченка. – Лист працівника однієї серйозної установи до директора «Фіндіпошу». Мері, ви не знаєте випадково, де знаходиться «Фіндіпош»?

Вона пережувала любительську ковбасу, схожу на шинку рублену, і підозріло глянула на Сідалковського: насміхається чи говорить всерйоз? Сідалковський, і оком не моргнувши, прицілився виделкою у яєчню, яка нагадувала йому зворотний бік місяця.

– Впєрвиє чую…

– Може, у дворі хто знає…

У дворі ніхто не знав: ні де «Фіндіпош» знаходиться, ні що він означає. Не знали ні листоноші, ні сусідки. Хоч останні знали більше за всесвітньовідомих астрономів, бо були впевнені – життя на Марсі є, але й вони мовчали, як скіфські баби.

– Я поінтересуюсь у капітана Саприкіна. Він усьо знає. Навіть про ваше життя у мене, – запевнила Мері, запиваючи останнє слово молоком.

– Не життя, а існування, – вніс корективу Сідалковський.

– Ви що, незадоволені? – Карапет зробила півоберта і завмерла з тарілкою в руках біля умивальника.

«Спартанка, – подумав він, – з мискою в руках замість диска».

– Навпаки. Життям я задоволений, але без роботи його так назвати не можна.

– Так одружуйтесь, – запропонувала Карапет, але таким голосом, що Сідалковському подумалося: чи не хоче вона на цю посаду висунути свою кандидатуру?

– Підшукайте мені, Мері, достойну пару, і я з задоволенням поставлю крапку над «і», – Сідалковський перехилив чарочку солодкого вермуту. – Рано чи пізно всі ми понесемо голови на Голгофу…

– О боже, – злякалася Мері. – Не говоріть так страшно.

– Не лякайтесь, Мері. – Сідалковський, здається, п'янів і починав сам собі подобатися. – Тільки сміливі й сліпозакохані роблять це у ранній молодості. Вони, як дальтоніки, бачать своє майбутнє в одному кольорі – рожевому. А сімейне життя, між іншим, здебільшого чорно-біле. Старі й досвідчені парубки ніколи не міняють своєї свободи на ешафот. А якщо й віддають її, то несподівано і з боєм, аби потім усе своє сімейне життя боротися за втрачені позиції. Є ще третя категорія молодих людей – це свідомі середняки. Вони свою незалежність міняють на затишок, спогади – на дачу, а мрії – на автомобіль і тільки після такого товарообміну заспокоюються…

– Ви, мабуть, належите до третьої категорії? – сказала Мері.

– Люблю здогадливих мам…

– Ви мене обіжаєте, Сідалковський.

Мері, як надалі й ми називатимемо Карапет, щоб не ображати її вічної молодості, почала прибирати зі столу. Сідалковський підвівся, випростався і, розігнавшись, стрибнув у ліжко. Він падав у постіль, наче майстер спорту із стрибків у воду, і так довго не з'являвся на поверхні, що Карапет не витримала:

– Ви падаєте на перини, як парашутист…

– Десантник, – уточнив Сідалковський і простягнувся на весь свій зріст, не скидаючи черевиків. Мері сама зняла з нього взуття і, залишивши на підлозі свої пантофлі на пористому високому каблучку, вилізла на ліжко. За цих п'ять днів вона так звикла до Сідалковського, що, здавалося, знала його раніше, ніж він народився.

– Ви ніжний, як мочалка, – вона пригорнулася до нього. Від неї пашіло таким жаром, що Сідалковський був певний: якщо роздягнутися, то можна й загоріти. – Одверніться, Сідалковський. Я теж переодягнусь.

– Ви ще мене соромитеся?

– Аякже, – відповіла Мері. – Я усе ж таки натуральная женщина. Чого ви найбільше не любите, Сідалковський? – запитала раптом.

– Паперових костюмів для мерців, – відповів, не задумуючись, Сідалковський.

– Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на «ви». І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки, – мрійливо похитала головою Карапет. – І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли. – Карапет забралася під ковдру. – Ви Марко Плут [5]5
  Марко Плут – невідомий персонаж невідомого твору. Очевидно, хтось із знайомих матусі Карапет.


[Закрыть], Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?

Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою – навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.

РОЗДІЛ XII,

в якому розповідається про колег-селекціонерів, глухе містечко, несподівану зустріч, єдиний пасажирський поїзд, двічі стріляного зайця, листи, лікарку, хобі, горобців, холостяка у відрядженні, Адама і Єву

Десь приблизно в той самий час, коли Сідалковський прибув з периферії в столицю, із столиці на периферію відбув антипод (натурою і зростом) Сідалковського, касир «Фіндіпошу» Адам Баронецький. Він зійшов на станції так званого глухого містечка, де жінка, через дрібницю полаявшись із чоловіком, навіть якби хотіла, не може зрадити з чужим, бо воно таке тісне й невеличке, що кожний знає про іншого більше, ніж він сам про себе. Моди приходять сюди з таким запізненням, що у приїжджого складається враження, ніби вони набагато випереджають столицю. Колись воно називалося райцентром і мало кілька двоповерхових будинків, могло б мати й ще стільки, якби їх раптом не перенесли в укрупнений район. Отож залишилися тут селищна Рада, держбанк, держстрах і філія контори зв'язку на дві телефоністки, які при бажанні могли з'єднати вас із будь-яким штатом Америки, але тільки не з сусіднім селом. Телефонні розмови тут точилися тільки ділові, на зразок протоколів чи телефонограм, бо про їхній зміст дізнавався кожний житель рівно через півгодини. Може, саме тому з телефоністками у містечку добрі стосунки підтримували всі і віталися, як з директором чайної, у котрого завжди десь у підсобці було пляшкове пиво і прихована – на всякий пожежний – горілка з перцем. Телефоністки знали якщо не все, то майже все: і найпотаємніші таємниці, і хто в кого закоханий, і хто з ким хотів би зустрічатися, – раніше за тих, хто ще тільки виношував такі плани.

Єдиний пасажирський поїзд «Янушполь – Кобилятин-Турбінний через Жорнівку» прибував сюди раз на добу (ним, до речі, приїхав і Адам Баронецький), і це було справжнім святом. За півгодини до прибуття поїзда на станцію сходилися, як на ярмарок, майже всі мешканці містечка. Цей поїзд вони зустрічали й проводжали щодня, хоч часто самі нікого не зустрічали і не проводжали. Тут призначалися зустрічі – як ділові, так і любовні. Перші відбувалися в пристанційному буфеті за кухлем бочкового пива і неодмінною «стограмівкою» (назва чисто символічна), другі – у призалізничній лісосмузі чи напівзабутому скверику залізничників, який навіть навесні нагадував про пізню осінь.

У будень сюди приїжджало не більше одного пасажира, в свято – два-три. Усіх приїжджих тут знали, як і свою біографію. Навіть якщо хтось приїжджав уперше, то заздалегідь здогадувалися, з якою метою той прибув. Адам Баронецький же прибув інкогніто, як гоголівський ревізор, і це одразу викликало в місцевих жителів підсилений інтерес до нього: хто він, чого приїхав?

Адам ще не встиг ступити на перон, як його почали безцеремонно розглядати, міряючи з ніг до голови, наче досвідчені іхтіологи спійману, але не відому досі рибу. Кухлик готовий був провалитися крізь землю, але перон саме перед тим заасфальтували і йому це не вдалося. Численне й поважне плем'я відвідувачів привокзальної площі катастрофічно зростало. Адам зробив якийсь незрозумілий пірует на всі, які тільки були в природі, градуси (тобто крутнувся на місці) й рушив у бік вивіски, яку розуміли навіть інтуристи: «Буфет».

Раптом з натовпу вибігла зграйка дівчаток з квітами і попрямувала до Адама з явним наміром зустріти його пишніше, ніж Сідалковського в столиці.

– Ви з Києва? – запитали дівчатка Адама.

– Так. А що? – перелякано відповів той.

– Ви Льоня?

– Ні, Адам, – чесно признався Кухлик, не ховаючись за псевдонім.

– Отже, ви не Льоня, – квіти в дівочих руках безнадійно опустилися. – Льоня, значить, не приїде…

Адам стояв ні в сих ні в тих, даючи можливість потримати портфель то лівій, то правій руці, ніяково смикаючи себе за обшлаги свого плаща або нервово стромляючи вузлуваті пальці, схожі на кісточки від бухгалтерської рахівниці, в обшарпані (як і в кожного холостяка) петельки.

– Розумієте, – почала дівчина, котра в містечку могла б зійти за «міс королеву», але тут, виявляється, конкурсів не оголошували і тому її називали значно простіше – «КОРЧИТЬ З СЕБЕ КРАСУНЮ». – Розумієте, одна наша дівчина листувалася з одним вашим київським хлопцем. Заочно. По фотографії. Льоня трохи схожий на вас. А він взяв і не приїхав…

– То, може, ще приїде, – несміливо вставив Адам.

– До нас поїзд прибуває тільки раз на добу. А ви ж до кого приїхали, якщо не секрет?

– Я? – розгубився Адам. – Я у відрядження. Вивчати попит… у населення середніх містечок. Ну, попит на шапки… Ми соціологи, – відверто говорив Адам, як людина чесна і щира. – Я з «Фіндіпошу», – гордо закінчив.

– То, може, ви підете з нами? – подала голос одна із дівчаток, відчуваючи в Адамові покірність і лагідність, яку всі старі парубки носять при собі, мов еполети.

«З дівчатами треба сміливо й нахабно, – вчив несміливого Адама теоретик сімейного життя періоду матріархату Михайло Ховрашкевич. – 3 десяти, за соціологічними дослідженнями, а також моїми власними, – підкреслював він, – тільки п'ять дають по пиці. Але то холерички, істерички, а сангвініки чи, скажімо, пікніки, то ці так не роблять. Вони стримані». Адам завжди уважно слухав його, але й після цих глибоких знань з теорії одруження не міг застосувати у житті жодного абзацу, як, до речі, й сам Ховрашкевич. Бо обидва належали до групи холостяків, про яких у народі казали: «Таких тільки досвідчена жінка на собі може одружити».

– Ну, то що ви? Вирішили? – перепитало його дівча. – Згода?

– Згода! – Адам твердо стис у правиці ручку портфеля.

– Розумієте, в нас усе було заплановано. А тепер… Льоня не приїхав, і хлопців виходить менше, ніж дівчат.

– Я розумію, – кивнув Адам і попрямував до буфету, що містився в кінці зали для транзитних, у якому транзитних не було.

У Кухлика був той стан, який буває в абітурієнта, котрий несподівано для самого себе помітив своє прізвище в списку зарахованих, але дуже й дуже в тому засумнівався, а тому не спішив давати телеграму матері: а раптом то однофамілець?

– Ви куди? – запитала одна із дівчат.

– У буфет, – кивнув головою на вивіску Адам.

– Нічого не треба. У нас все є.

Та Адам уже переступив поріг і кинув оком на вітрину, шукаючи там пляшку шампанського. Ліворуч були ще одні, слабо замасковані, як вхід у бомбосховище, двері. «Маленька зала для начальства», – здогадався Адам. Поміж високих столів з мармуровими, як для «доміношників», п'ятачками повільно й ледачкувато походжала офіціантка, яка на заклик обласної контори громадського харчування досконало оволоділа ще однією, суміжною професією – прибирати зі столів.

Втім, як колишня офіціантка, вона вміла добре сваритися, виганяла (замість дружинників) п'яничок, що сходилися сюди з усього містечка, а також показувала свій гонор перед приїжджими.

За прилавком серед мотків (подібних до тролейбусно-трамвайних квитків, якими начиняють каси у вагонах без кондуктора), продавала талончики на котлети з м'ясом і гуляші з салом ряба буфетниця. Біля неї, неначе у лабораторії алхіміка часів Григорія Сковороди, стояли розкорковані пляшки з усіма можливими етикетками, склянки та надбита мензурка з розподільною шкалою. Буфетниця говорила, немов кидала на рахівниці. Однією рукою рахувала гроші, другою – відпускала, не забуваючи при цьому у потрібний момент і в потрібному місці почухатися. Дивилася на всіх зверхньо, тож саме таким поглядом спершу зміряла й Адама, але, помітивши в ньому приїжджого, набрала вигляду Варвари-великомучениці і, відсторонивши своїх постійних відвідувачів, які ніколи нікуди не поспішали, звернулася безпосередньо до Баронецького:

– Слухаю вас.

– Пляшку шампанського і букет квітів, – випалив Адам і злякався своїх слів, особливо останніх.

Хтось пирснув у кулак, але буфетниця як господиня дому тільки шикнула на нього. Вона була практична й досвідчена жінка, а тому на всяк випадок любила поставити свічку (а що, як завтра оцей опецькуватий чоловічок виявиться ревізором?).

– Шампанське, будь ласка, – сказала вона так, ніби місячник культурного обслуговування в містечку не скінчився, а саме розпочався. – А квітів не тримаємо. Нам забороняють… На привокзальній площі. Біля ларка «Тюльпан». Там у бабусь і купите, – кісточки вона кидала за звичкою, водночас передаючи приїжджому інформацію: «Квітів не тримаємо», «У бабусь купите».

Оскільки цей розділ тільки розгортається, а Кухлик уже йде як свій поміж містечкових дівчат і хлопців, котрі несподівано прилаштувалися до них і ревниво косували на Адама, ми дозволимо собі намалювати повніший образ – образ Кухлика-Баронецького. Про нього у вас уже склалося певне враження, але, на наш погляд, вичерпної інформації поки що бракує…

Поверх сірого костюма для відряджень Адам одяг плащик «болонья», який уже в двох місцях був акуратно підклеєний ним самим (після того, як це зробили працівники комбінату побутового обслуговування, що постійно перевиконували план). Між двох кінців піднятого комірця висів важкий приплюснутий ніс боксера-професіонала, який дістався Адамові чисто випадково, оскільки він жодного разу у житті не бачив рингу.

Поки в кімнаті, куди привели Адама, дівчата сервірують стіл, протирають фужери, нарізають ковбасу і шинку, ми спокійно продовжимо розповідь. Можливо, місцями вона буде то весела, то сумна, але в тім уже не наша вина: такі натури у наших героїв – різні, як обличчя, як характери, як дні. Не всі ж такі оптимісти, як, скажімо, Сідалковський чи Стратон Стратонович Ковбик. Адам Баронецький, наприклад, мав схильність до песимізму. Він казав, що йому завжди ні в чому не таланить: дині купує перестиглі, кавуни вибирає зелені, горіхи – порожні, фрукти – червиві, а лотереї виграють тільки карбованця, хоч з кожної зарплатні він брав їх аж на цілих десять.

У характері Адама було щось від зайця, в якого двічі стріляли, а ще один раз він потрапив під проміння автомобільних фар: очі світилися насторожено, трохи перелякано, але з довірою. Через кожну дрібничку він дуже страждав. Коли з ним раптом хтось не привітався, Адам уже не міг працювати. Думав, аналізував, перебирав у пам'яті, як книги на стелажі, всі випадки, все зважував і сам себе питав: «З чого б ото?» Якщо хтось із начальства підвищував голос, Адам був певний – потрапив у немилість, а з часом потрапить і під скорочення штатів. Хтось, не думаючи, кидав йому якусь різку репліку, Кухлик був переконаний – уже хочуть вижити. На зборах або черговій нараді розкритикують для профілактики чи авансом, Адам цілу ніч не міг заснути, а на ранок збирався, подати заяву «за власним бажанням»…

– Адаме, ви так довго не протягнете. Будьте як Бубон. З нього, як з гусака вода, – казав йому інколи по-батьківськи Ковбик.

З Адама усі кепкували, викликаючи його по телефону то від імені Нещадима, то від імені Стратона Стратоновича, пишучи йому листи, записочки тощо.

Одного разу Адам був близький до щастя, як і до лотерейного виграшу. Не він, а з ним познайомилась одна лікарка із Сум, на ім'я Клава.

– Ось вам моя адреса, Адаме, – мовила вона сумно. – Захочете – напишете.

Адам зрадів, немов дитина новій іграшці, але ненадовго. Несподівано для себе він виявив, що не вміє писати дівчатам листи. Тому «по секрету» звернувся до Ховрашкевича, котрий знав, як він казав, про жінок усе на світі і через те не одружувався. Той і написав за нього листа – такого, в якого навіть сам не повірив.

Лист сподобався й Клаві В., і вона негайно надіслала Адамові відповідь.

«Боже! – вигукувала Клава в одному з абзаців. – Адаме, як Ви гарно, з науковим підходом пишете листи. Не ображайтесь, але я ніколи не подумала б. Ви як Бернард Шоу. Це не лист, а справжня белетристика. Дзеркало Вашої душі. Його можна друкувати як зразок. Як Ви невимушено ведете розповідь! Ніби не лист, а розмова по міжміській телефонній лінії. А що виходить у мене? Не відповідь, а заповнення бюрократичної анкети».

«Ви запитуєте, – продовжувала вона, – чи я не розчарована. Що ви, Адаме! Повірте мені, я навіть не уявляла, що в наш бурхливий і знервований вік (це я кажу як лікар) є ще такі сором'язливі й нерішучі люди, як Ви, Адаме. У мене складається враження, що Ви на своєму віку ще не бачили і не знали жінок. Яка Ви святість! Як я хочу хоч трохи бути схожою на Вас…»

«Адаме, мій дорогий Кухлику, – закінчувала вона листа. – Пишіть мені частіше свої натхненні, емоційні, як вірші молодого поета, листи. Тільки не за рахунок свого сну, як Ви це робите. Вночі треба спати, Адаме. Ви ж не Бальзак».

Фіндіпошівський касир того дня цвів, як ружа під вікном Ховрашкевича. В Адама був настрій, у Ховрашкевича – задоволення. Ще б пак: лист його був визнаний народом.

– Напишіть ще один, Михайле Танасовичу, – благав його Адам. – Мені тепер, знаєте, ще більше боязко. А потім – почерк. У першому ж листі ваш почерк.

– Гаразд, – погодився Ховрашкевич. – Трохи пізніше.

– Я вам зателефоную із райфінвідділу, – сказав Адам. – Ми там сьогодні з Карлом Івановичем здаємо квартальний звіт.

Після полудня лист Ховрашкевича був готовий. Адам уважно вислухав його зміст і захоплено вигукнув:

– Просто чудово. Це ви Бальзак, а не я. Якщо ваша ласка, підпишіть ще й адресу своїм почерком. З мене пляшка! Конверти у мене в шухляді, Михайле Танасовичу.

Незабаром прийшов і Панчішка. У Масика настрій завжди святковий, а того ж дня був такий, ніби Майоліка придбала новий рожевий пуфик.

– То я пишу листа Клаві… За Кухлика, – похвалився Ховрашкевич.

– А може, напишемо іншого? – оглядаючись, запропонував Масик, який помирав від нудьги.

«Дорога Клаво, – розпочав Панчішка. – Ваша відповідь, яку ви надіслали 13.III 1970 року, на мене вплинула більше, ніж захист мною докторської дисертації і моє нове призначення на посаду заступника міністра легкої та хутряної промисловості. Ви не уявляєте, Клаво, який я щасливий! Коли ми з Вами одружимось (а одружимось обов'язково!), то я Вас негайно із Сум перевезу до Києва. Ми житимемо тут не тільки в центрі, а й виїжджатимемо на мою заміську дачу, де я щонеділі й щосуботи ловлю горобців. Це моя найпалкіша пристрасть, або по-сучасному – хобі. Ви не уявляєте, як я люблю цих маленьких сіреньких пасерів! Так вони називаються по-латині. Вони з родини ткачикових. Довжина 14–18 сантиметрів. На дачах трапляються й більші. Вага від 25 до 38 грамів. Поширені майже по всій земній кулі, крім Центральної Африки і Антарктиди. Суворого клімату пасери не переносять. У нас, в Україні, вони прижилися добре. Тут є всього два види: горобець звичайний, тобто доместікус, і горобець польовий, тобто монтанус. Вони мають міцний конічний дзьоб, крило – коротке, хвіст – довгий. У забарвленні переважають коричневі й чорні тони. Залежно від сезону й місцевих умов можуть бути шкідливими і корисними. Звичайно, якщо захочуть.

Я часто тепер на своїй персональній машині виїжджаю на околицю Пущі-Водиці чи Дарниці і там ловлю їх. Трапляються дні, коли привожу їх по сто, а то й по сто п'ятдесят штук. Ви запитаєте: «А для чого Ви їх, Адаме, ловите?» Я вам відкрию мою таємницю. Тепер можна сказати «нашу». Для пуху, Клаво, а не для пера. Коли ми з Вами візьмемо шлюб, то ви спатимете на таких м'яких перинах і подушках, на яких не спав ніхто в світі. Навіть президент Америки.

Ще хочу похвалитися, що я випікаю чудесні пироги з м'ясом і тістечка з ізюмом. Отже, Вам ніколи не доведеться займатися кондитерськими виробами: ні купувати їх, ні випікати…»

Через кілька днів Адам одержав листа. Він був куций, як заячий хвіст: «Не знаю, хто Вас призначив заступником міністра і як Ви зуміли захистити дисертацію, але дружиною я вам ніколи не буду. Вибачте, але я, як лікар, підозрюю, що у вас маніакальний стан. Раджу пити за півгодини перед їжею протягом трьох місяців галоперідол. Даю по-латині: Haloperidolum, а також вкладаю на всяк випадок рецепт. З привітом Клава В.».

Жарт був жорстокий і підлий. Дев'ять днів і дев'ять ночей з Адамових голубих, як айсберги в тропіках, довірливих очей текли рясні, не по-чоловічому щедрі сльози. Після цього йому й справді довелося вживати, але не галоперідол, бо його він ніде не міг дістати, а беласпон і еленіум. Після курсу лікування Адам зненавидів світ, усіх, без винятку, фіндіпошівців і, наче равлик, заліз сам собі в душу, надійно там сховавшись. Тепер він покладався тільки на себе і на «сто грамів для сміливості». Адам їх випивав удома і виходив на вулицю. Та на свіжому повітрі несподівано відчував, що для сміливості ста грамів малувато, і додавав ще стільки ж. Одного разу його в такому стані зустрів Ковбик.

– Так воно незабаром кінчить Глевахою, якщо не академією імені професора Ющенка, – сказав він.

Слова Стратона Стратоновича передали Адамові, і він більше не наважувався ні пити, ні підходити до жінок…

Цього разу Адам випив не лише для сміливості, а й для здійснення свого задуму, який виник у нього так несподівано, як з'являється на городі диня там, де сіяли огірки.

Кухлик сидів за столом іменинниці, як жокей на іподромі, і не спускав очей з жодної із дівчат, чим зовсім їх дезорієнтував: жодна не могла здогадатися, хто ж із них запав якщо не в душу, то хоча б у око приїжджого. Дівчат сиділо п'ятеро, але Адамові вже здавалося, що їх побільшало принаймні вдвоє і рівно настільки ж вони покращали. У Баронецького свого особливого смаку не було, і йому подобалися всі дівчата підряд. Він сп'янів і твердо вирішив: сьогодні або ніколи.

– Дівчата, – Адам, похитуючись, підвівся. – Я холостяк, – урочисто оголосив.

– Холостяк у відрядженні, – кинув хтось репліку, і всі зареготали.

– Ні. Я справжній холостяк. Можу показати паспорт. Я не одружений. І можу це довести: хто сьогодні піде зі мною, з тією я завтра йду до загсу, – несподівано закінчив Адам і сів, наче підсудний чекаючий вироку.

Під абажуром повисла така тиша, яка можлива тільки на профспілкових зборах та й то перед початком розподілу квартир. «Невже вони мені не вірять? Невже сприймуть мою пропозицію за дурний жарт?» – запитував він у самого себе. Але ж Ховрашкевич казав: «Головне у цій справі – сміливість. Навіть безглузда. Або нахабство. Це друге щастя».

– Я не жартую. Я серйозно. У Київ заберу. У мене там квартира, – викинув останні козирі Адам. – Однокімнатна. «Фіндіпош» дав. У будинку для вчених. Я не брешу.

– Ну і дає, – долинуло до нього.

– Будемо жити в Києві. Майже в самому центрі. Там наші всі живуть, – падаючи в ліжко і в забуття, говорив уже до подушки Адам.

…Ранок над колишнім райцентром починається раніше, ніж про це повідомляють календарі. Адам лежав під райськими кущами, схожими на магнолії. Поруч нього плавали чи то гуси, чи то лебеді, намальовані на стіні, очевидно, райцентрівською знаменитістю. Ніяк не міг зрозуміти, де ж він. Голова тріщала і розколювалася, наче кавун, наповнений соками і сонцем. Страшенно хотілося пити. Адам повернувся на бік. Поруч нього хтось лежав.

– Хто ви? – перелякано запитав Адам, наткнувшись на щось м'яке і тепле.

Пам'ять у нього за ніч випала, як у алкоголіків перед похміллям, і він ніяк не міг прийти до тями.

– Хто ви? – повторив.

– Єва, – сказала вона. – Я твоя Єва, Адаме.

– Я вас не про одяг питаю, – розсердився Баронецький, гадаючи, що з нього знову кепкують, – Як вас звати?

– Євгенія. За паспортом, – мовила вона. – А в житті Єва. Вам показати паспорт?

Адам від паспорта відмовився, тільки ще раз зміряв її очима і не повірив їм: Єва була надзвичайно гарна, Адам – повна протилежність їй.

– Ти обіцяв на мені одружитись, Адаме, – мовила тихо Єва. – Усі хлопці і дівчата чули.

Адам заплакав.

– Ти що, відмовляєшся, Адаме? – перелякалася Єва.

– Я плачу від щастя, Єво, в яке не вірю, – мовив Адам і заплющив очі.

Він лежав і намагався спростувати міф: Єва створена першою, Адам – другим. Бог у неї вклав весь свій талант, тож вона вийшла божественною. На Адама у нього вже не вистачало ні сил, ні натхнення…

РОЗДІЛ XIII,

в якому розповідається про місячник торгівлі, директора райхарчоторгу, його симпатичну секретарку, точність порції, продаж лотерей, Валіко, Віру, Надію і Любов, тартюфа, вічну молодість і жорстокий удар

Карапет сяяла, як начищена алюмінієва каструля з припаленої сторони.

– Як там моя ідея? – поцікавився Сідалковський, не піднімаючись з ліжка.

– Ви про місячник торгівлі? – перепитала Карапет, підправляючи рукою верхню копицю зачіски, яка загрозливо скочувалася набік. – 3 мене, Сідалковський, могорич. Ви не напрасно хліб їсте. Я премію получила, – вигукнула вона. – Хочете, підемо в кіно чи в «Коржі з маком»? Так нове кафе називається. Тепер мені в магазині всі завидують і не вірять, що то я придумала. А я призналася, квартирант, кажу, – з Мері слова сипалися, як горох із сівалки, – то він вигадав. Студент. Вищих курсів.

Сідалковський згадав той день, коли Мері примчала з крамниці, де вона торгувала бакалією, й розповіла Сідалковському про збори. Директор їхнього магазину мріяв стати ініціатором нового оригінального починання. Він був категорично проти тижня чи декади «Продавець і покупець – будьте взаємно ввічливі!», а тому вимагав від колективу:

– Щось нове, щось оригінальне. – І загрожував преміальними тому, хто щось путнє придумає.

Тоді Сідалковський через Карапет і подав ідею: провести місячник під девізом «Гроші люблять обіг, а товар – господаря!»

Директорові гасло сподобалося, але оскільки воно було перше, вирішив його відхилити. Карапет прийшла засмучена.

– Нічого, – сказав Сідалковський, перехиливши чарку імпортної горілки, що мала виїхати за кордон, але не встигла. – Премія буде наша. Ікра варта свічок, – закінчив він, закусюючи бутербродом.

Мозкових звивин у Сідалковського було багато, майже стільки, як ідей, і тому він ніколи взагалі не падав духом, а коли це стосувалося фраз, то й поготів. Узяв лист паперу, витяг ручку і гарним почерком написав: «Місячник культурного обслуговування закінчимо достроково!»

– Щоб місячник не зірвати, – порадив, старанно виводячи знак оклику. – Запропонуйте своєму директорові ще й таке: «У нашому магазині для зручності покупців працює німий продавець». Це бажано повісити на дверях. А директор нехай оголосить відділ німого продавця. План виторгу я вам гарантую…

Місячник у райторзі набув величезної популярності, а разом з ним – і Карапет. Вона стала ініціатором змагання, її портрет помістили в стінгазеті «Терези і здача». Були негайно замовлені рекламки, транспаранти, проведені летучки і наради. Незабаром ініціатива самохідь перекинулася на територію сусіднього району. Сідалковський, дізнавшись, що місячник харчовиків проходить під гаслом «Місячник – за тиждень!», не втримався, випрасував свої штани, надраїв, як він любив казати, черевики і негайно відправився в райхарчоторг. Від такого примітивізму його просто нудило.

Він переступив поріг з виглядом працівника держторгінспекції по контролю за якістю продуктів і звелів секретарці (яка перед тим, як сюди влаштуватися, очевидно, пройшла закритий конкурс «Краса та врода»):

– Поставте, будь ласка, до відома вашого начальника, що в приймальні чекає Сідалковський.

– Одну хвилинку, – секретарка кліпнула віями, від яких по приймальні розійшовся приємний прохолодний вітерець, щезла за чорним дерматином і в ту ж мить з'явилася знову.

– Будь ласка, товаришу Сідалковський. Заходьте. Калістрат Полікарпович чекають на вас.

Ми не будемо до подробиць описувати зустріч директора райхарчоторгу і Сідалковського. Директор у нашому романі ніякої ролі не грає, тож лише двома-трьома словами скажемо: Сідалковський у кабінеті буквально закипів. У нього піднялася така температура, що на директорському чолі рясно виступив піт…

Потім директор довго тис руку Сідалковського і промовляв:

– Товаришу Сідалковський, зараз, цієї ж секунди помилка буде виправлена. Анго, – звернувся він до дівчини з віями «сизе крило», яка Сідалковському інтенсивно сподобалася, але ради ідеї він готовий був іти на деякі втрати. – Анго, негайно передайте на всі харчоблоки, щоб познімали старі транспаранти і вивісили нові!

– Але ці висять у нас лише три дні, – спробувала заперечити Анга.

– Анго, – глянув директор на неї поглядом, протилежним батьківському. – Місячник проходитиме під девізом… Пробачте, як ви сказали, товаришу Сідалковський?

– Точність порції – ввічливість харчовика, – відчеканив Сідалковський, круто повернувся і, задоволений сам собою, вийшов, навіть не глянувши на постать директора, що набрала форми старого лекала.

Вдома Сідалковський скинув піджак і повалився на ліжко, як статуя, не згинаючись у корпусі. В квартирі Карапет постійно змагалися два різних запахи: дешевих парфумів і цигарок «Дездемона». Їх Мері палила на ніч, і вони своєю концентрацією постійно душили Сідалковського.

– У райторзі, – переодягаючись за шафою, повідомила Карапет, – вам, Сідалковський, пропонують роботу.

– Яку? – перепитав він.

– Розповсюджувати лотереї…

Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:

– Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..

– Мері, – сказав він, – вийдіть із-за шафи і гляньте сюди…

Вона вийшла і почала перелякано озиратися.

– Гляньте сюди, – показав він на себе. – Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський – і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав…

– Але комусь продавати нада…

– Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого…

– Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: «Муся, хто у тібя живьот?» Він мене називає Муся. А я йому кажу: «Студент». Правильно, Сідалковський?

– Правильно. Тільки треба додавати: вічний.

– Що «вічний»?