Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

Повз нього промчала зграйка дівчаток з вереском і сміхом, які, наче переганяючи обгортки від морозива й цукерок, пострибали прямо по воді, тримаючи в руках босоніжки. Карло Іванович вийшов із-за прикриття і непомітно прилаштувався за Євдокією Карапет, що йшла зі своєю улюбленою величезною господарською сумкою. «Такі сумки переважно носять працівники громадського харчування та продавці продовольчих магазинів», – подумав Бубон. Хоч Карло Іванович з матусею Карапет особисто не був знайомий, але вона на нього почала діяти негативно. Він зміряв її кілька разів презирливим поглядом, бо йому здалося, що Карапет навмисне перекривляє його ходу. Бубон не міг витерпіти такого відвертого знущання і шуснув у темний під'їзд. Цього разу не з метою конспірації, а на знак німого протесту.

РОЗДІЛ VIII,

в якому розповідається про френологію, сватання, генерала Чудловського, його пса Цербера, про рай і пекло, «морського вовка», дивовижні порти, «гастрономічний день» і несподіваний спалах столового ножа з нержавіючої сталі

– Ну, як, докторе? – запитав Грак Сідалковського, вийшовши з електрички.

– Якщо вірити такій науці, як френологія, то я повністю згодний зі Стратоном Стратоновичем. Ви, Грак, далеко підете. І закінчите, як Бонапарт, десь на Лені…

– На Єлені, – поправив Сідалковського Грак.

– То великий Наполеон на Єлені, а ви, Грак, невеликий, тому на Лені. Не перебивайте, будь ласка. Так-от, якщо вашу біографію писатимуть слідчі, то я вже сьогодні певний: до вас приїде пані Віленська. Торбина на сухарі буде. Сухарі, гадаю, теж. До речі, ви які, Грак, любите сухарі: чорні чи білі, з питльованої? Я повинен про це на всяк випадок знати. Зося, мабуть, теж згодом горітиме таким бажанням.

– Йдіть ви до біса, Сідалковський. Вам нічого говорити. У мене таке враження, що ви інколи ведете мову, яка не має ні найменшого логічного розвитку. Ви говорите так, для красного слівця. Що вам в голову стрельне, те й паляєте.

– Слухайте, Грак! Ви ще не проведені наказом, – нагадав йому Сідалковський. – У вас ще є всі шанси десь на периферії бичкам хвости вузликом зав'язувати.

– Помиляєтесь, докторе. Наказ уже надрукувала Маргарита Ізотівна. На суботу я із Стратоном Стратоновичем їду по рибу. До Барінова…

– Хто такий Барінов?

– Директор рибгоспу. Знайомий Стратона Стратоновича.

– Отже, я не помилився, ви, Грак, далеко підете. Таких зупиняють тільки слідчі органи.

– Що ви з мене злочинця робите? Я нічого поганого не вчинив.

– Правильно. Не вчинили! Але, думаю, колись вчините. Я вже вам казав – у вас щось є. Я теж вірю у френологію. З таким, як у вас, обличчям, каже Стратон Стратонович, благородним не будеш.

– Саме тому ви мене охрестили Наполеончиком?

– А ви вже й про це знаєте? Я не питаю, хто вам сказав, але заздалегідь вдячний тому. Я радий, що цей влучний постріл не приписали комусь іншому.

– А чому ти, докторе, думаєш, що я обов'язково покінчу на Лені?

– Тепер ви, Грак, мені ще більше починаєте подобатися, – сплеснув руками Сідалковський, оцінюючи його вміння так природно переходячи на «ти». – Я від вас у захопленні. Скажу чесно, я вас, Грак, люблю. Мені давно не вистачало (от відчуваю) саме такої людини, як ви. Вашого, скажімо, нахабства. Людині завжди не вистачає того, чого в ній самій нема. Ви зі мною згодні, Грак?

– Тобі, докторе, не здається, що ти мене починаєш ображати?

– А вам, Грак, не здається, що все це йде від моєї любові до вас?

Грак не відповів. Він робив величезні кроки, широко розкидаючи ноги на обидва боки, і йшов трохи попереду Сідалковського, як господар Кобилятина-Турбінного. Погано вимощені вулиці містечка були вузькі. Верховіття дерев густо перепліталися між собою, і Сідалковському та Граку весь час здавалося, що вони йдуть зеленими алеями фруктового саду.

– Це найкращі місця в Кобилятині-Турбінному, Грак. Одружитесь із панею Віленською, не забудьте про мене. Дозвольте хоч раз на місяць відвідувати вас. Житимете, Грак, як у садах Семіраміди. Генерал Чудловський для такого зятя, як ви, думаю, і небесний замок збудує. Це райський куточок, Грак.

– Тільки ти мене посилаєш у пекло.

– Ви мене вбили, Грак. – Сідалковський зупинився, як у фотокадрі. – Я вас не впізнаю. Хто ж із нас залицявся до Зосі? Я чи ви? Ви не хочете йти? Я повертаю, Грак. Вам не подобається Зося? Ця романтична постать, яка у наш час така ж рідкісна, як мамонт! Ви думаєте, що ви говорите, Грак? Ви знаєте, що Чигиренко-Рєпнінський зробив на знак протесту? Він поголив бороду і тім'я, а тепер загрожує Стратонові Стратоновичу і всім нам залишити «Фіндіпош». Ви зробили штучну пересадку Зосиного серця у свої груди, а тепер даєте задній хід. Стратон Стратонович вас так не прийме. Так і знайте, Грак, – Сідалковський передав знаменитий київський торт з трьома каштановими листочками Гракові. – Я вас не силую. Я вважаю, що допомагаю вам, Грак, знайти своє місце в житті. Ви мені просто подобаєтесь… У вас щось таки є від Наполеона Першого Бонапарта. Вважайте, Грак, ви перша історична постать, з якою я мав честь познайомитися. Після Ховрашкевича, звичайно.

– Йди ти до біса! – лайнувся Грак. – Пішли.

– Ви мені ще більше подобаєтесь, Грак. Я незабаром у вас закохаюсь остаточно.

Рушили далі. Сідалковський перестрибував невеличкі калюжки, намагаючись не замастити своїх лакованих черевиків. З воріт виглядали допитливі кобилятин-турбінівці і про щось загадково перешіптувалися. Сідалковський приблизно знав, що їх цікавило, але вгамувати спрагу їхньої допитливості не міг, бо вони безпосередньо до нього не зверталися. У Чудловських йому вже доводилося бувати. Сідалковський відвідував їх тоді, коли захворіла Зося. Він запам'ятав старого генерала. Високого, худорлявого, з рудими, аж червоними, як у вареного рака, вусами (за кольором і за формою). Очі генералові, здається, вставляли трохи поспішно, бо як слід не засунули в глибину, і вони, наче дві опуклі лінзи, виривалися з високого чола. Схематично світосприйняття Філаретом Карловичем Чудловським (так звали генерала) можна показати так:

Наведені співвідношення точні лише в області параксіальних пучків, коли ж на очі Філарета Карловича падають бокові сонячні промені, то в них виникає аберація двох однакових оптичних систем.

Філарет Карлович людина мовчазна, непривітна, фігура чимось нагадує ресторанного швейцара. Він, як слідчий, більше слухав, ніж говорив, і ставив короткі, як постріли, запитання. Про свою військову кар'єру ніколи нічого не розповідав. Якщо ж цим у нього цікавилися, він коротко обривав співбесідника і посилав його до «Історії Великої Вітчизняної війни».

– До речі, Грак, – промовив Сідалковський. – Хочете завоювати серце генерала – ні слова йому ані про битви, ані про баталії. Він цього не любить. У нього з цим, очевидно, якісь неприємні асоціації. Ви чули таке слово – «асоціації»? Як воно вам, Грак, подобається?.. До речі, тут ви любові, як у Дульченко, не завоюєте. Між іншим, Грак, що ви тоді сказали на вухо Дульченко? Чим розплавили її, колись жіноче, серце.

– Рецептами. Я їй сказав, що переписав таємно від неї два рецепти. Один – як готувати оселедець у «кожусі», а другий – передзарплатний супчик. Я їй сказав, що цим супчиком зацікавилась академія і взяла його на озброєння для тих студентів, котрі про стипендію тільки мріють.

– Ну, ви колóс, Грак!

– Не колóс, а кóлос, – поправив його Грак. – Ставте правильно наголос.

Сідалковський зробив вигляд, що не почув, і спокійно продовжував:

– Тут вам треба в іншому напрямку вдаритися, інакше може повторитися битва під Ватерлоо. Дідуся, певне, контузило, а може, за щось понизили в чині. Як би там не було, лампаси він тепер відпоров, і на штанях тільки сліди залишилися, як лижня на покритому сажею снігу. Так що на військову тематику можете поговорити на дозвіллі з Панчішкою. Він двічі на рік буває на військовій перепідготовці. А ось і ваша майбутня резиденція…

Одноповерховий будиночок притулився під кроною величезного горіха. Високий паркан, як і ґанок, оповитий диким виноградом (для любителів подаємо назву по-латині – vitis) і плющем – (Гедара). Ліворуч від воріт притулилась велика жовто-зелена лавка з чавунними ажурними ніжками. Біля неї, як Прометей, прикутий до скелі, з ланцюгом на шиї стояла важка металева урна. Її не міг перевернути ніхто з кобилятин-турбінівських хуліганів у найп'янішому стані. Чудловський гордився нею, як сімейною реліквією.

Від двору, від каміння, навіть випадково покладеного на подвір'ї, віяло замкнутістю, непривітністю і таємничістю. Два величезних сфінкси, схожі на грецькі акротерії, охороняли вхід до ґанку, і все це навіювало якийсь невловимий страх і загадковість.

Сідалковський натис на ґудзичок електродзвінка. У дворі, аж десь за хлівом, хрестоматійно загавкав пес. Спочатку раз, а потім тричі підряд з однаковими інтервалами.

– Царство Аїда, – прошепотів Сідалковський. – Візьміть себе в руки, Грак, і не вибивайте зубами дробу. У мене й без цього мороз іде по спині.

На подвір'ї з'явився Філарет Карлович. Він був такий високий, як київська телевізійна вежа. Над парканом погойдувалася сонцесяйна чуприна і, як два пшеничні колоски, загрозливо стирчали в різні боки вуса. Сідалковському стало якось не по собі. Філарет Карлович витяг шию, наче гусак, і перехилився коромислом через паркан, глянув, хто прийшов. Після цього сховався і якийсь час розглядав їх ще й через вічко у хвіртці, ніби хотів роздивитися гостей не тільки згори, а й збоку. І лише тоді впустив, гаркнувши до собаки:

– Султан! На місце!

Здоровенний пес – суміш дворняги із сенбернаром – помахав важким хвостом і покірно пішов чи то до якоїсь машини, чи до амфібії, поруч якої стояла висока собача будка. Тут усе було високе: будка, паркан, будинок, одвірки і навіть дерева. Грак явно випадав з цієї високої гармонії.

– Ваш майбутній друг, – шепнув Сідалковський Гракові на вухо, показуючи на пса. – Не Султан, а Цербер з царства Аїда. Між іншим, реагує на обидві клички однаково.

Грак розізлився. Цербер теж.

– А он там, – показав кивком голови Сідалковський, поки Філарет Карлович зачиняв хвіртку, – ваше придане: амфібія – «сором'язлива красуня».

Чудловський мовчки підійшов і потиснув обом руки, так наче почергово вручав нагороди.

– Добрий день! – вирвалося у Грака. Філарет Карлович обернувся і поглянув на нього згори вниз. Грак йому не сподобався. «Комашня. Не Грак, а комаха», – подумав він і ступив на східці із цементу марки «500» плюс «700» поміж двох гіпсових сфінксів жмеринського виробництва.

– Геракл прийшов здійснювати одинадцятий подвиг…

– Я зараз втечу, – перебив його Грак. – Я йому не сподобався.

– А пані Віленській?..

– Йди ти до біса. Я тікаю, – раптом повідомив Грак.

– Огляньтесь назад. Цербер на місці. Ви можете тільки через його труп, – мовив Сідалковський, сідаючи на лавочці ґаночка. – Вихід один: через серце Чудловського до серця Зосі.

З сіней гукнули. Сідалковський підвівся, переступив поріг і щез у темряві. Грак для чогось зігнувся, хоч одвірок був так високо, що коли б він хотів підстрибнути, то не дістав би навіть рукою.

– Грак, у вашій душі сидить раб. Чого ви згинаєтесь? Ви сюди на коні Пржевальського можете в'їжджати, як Калігула в сенат.

У коридорі спалахнула електролампочка, осаджена мертвими мухами невідомо якої давності, пилюкою і павуками.

– Довго не перегоряє або її ніколи не вмикають. Це світло подане на честь вашого прибуття, Грак.

– Сідалковський, ще одне слово – і я піду… Ти знущаєшся з мене. Замість того, щоб морально підтримати, ти смієшся. Тобі легко жартувати.

– Грак, не будьте дитям. Витріть ноги і не забудьте поцілувати Зосі ручку. Генералові це може сподобатися.

Зайшли. Кімната швидше нагадувала вестибюль чи фойє кінотеатру, ніж світлицю. Зі стелі звисала величезна люстра. Замість лампочок виструнчилися свічечки, схожі своєю стрункістю на генерала Чудловського. По праву руку висіли портрети швидше з династії Бісмарка чи Вільгельма, але аж ніяк не з династії Чудловських. Ліворуч – гарний килим, справжні роги марала, патронташ, рушниця і німецький мисливський ніж з ручкою у вигляді заячої ніжки. Посередині, якраз під люстрою, стояв круглий, щедро сервірований стіл. Навколо столу, як грізні вартові, стояли чотири дерев'яні стільці з такими високими спинками, як у залі народного суду. Зося, взявшись за спинку одного із них, стояла у позі Пізанської вежі у новенькій і, як на смак Сідалковського, у трохи закороткій для її ніг спідничці. «Таких ніг можна було б так високо і не показувати. Інтриги небагато, а естетичної стрункості ще менше», – Сідалковський нагнувся і припав своїми пухкенькими губами до блідої, з синіми прожилками Зосиної руки. Філарету Карловичу це й справді сподобалося. Очі його набрали дивовижного відтінку і заграли усіма кольорами веселки. Грак зробив те саме, але в нього вийшло це штучно і незграбно. Чудловський відвернувся.

– То прошу до столу, – голос у Філарета Карловича йшов, наче з горища через подвійний димар. – Зосю, прошу, налий гостям.

– А куди це? – запитав Грак, показуючи на квіти, що придбав на привокзальній площі у столиці.

– То є троянди? – запитав Чудловський.

– Віль де парі, – відповів Сідалковський. – 3 родини розових. Пернеціанські. Використовуються у декоративному садівництві. А по-нашому просто троянди. «Червоні троянди дарую я вам, не знаю, чи стрінемось знову», – проспівав він.

– То ви є артист чи, перепрошую, ботанік? – зміряв Сідалковсього нейтральним поглядом Філарет Карлович.

– Ні перше, ні друге. Я за професією історик, а за покликанням моряк. Мене постійно кличе до себе море. Але профспілка не відпускає. До цього вже наплавався. За знайомство, – підняв Сідалковський чарку на високій ніжці, схожій на журавлину.

«До шлунка така кількість по такій шиї не дійде», – глянув на майбутнього тестя Грак і, розтягнувши рота, перехилив чарку, вилив у горлянку, як у водостічну трубу, трунок. Філарет Карлович мимоволі хитнув головою. Мовляв: «Ну і ну!» І не стримався, щоб не зауважити:

– За свій вік, перепрошую, бачив чимало гусарських замашок, але щоб отак пили? – кивнув на Грака. – То я, перепрошую, бачу вперше, – він узявся за лимон. – У далеких краях довелося побувати? – звернувся він до Сідалковського.

– О, – ледь вимовив Грак, борячись із шматком баличка з червоної риби, назви якої він не знав.

– Що «о»? – з недовірою глянув на нього Чудловський.

– У світі немає такого порту, куди б не заходив Сідалковський, – проковтнув, не пережовуючи, Грак.

Філарет Карлович перевів погляд на Сідалковського: «А що ви, перепрошую, скажете?» Євграф з виглядом досвідченого морського вовка красиво намазував хліб маслом і добирався до паюсної ікри, яка чимось нагадувала синтетичну.

– То, перепрошую, правда?

– Так, – відповів, не поспішаючи, Сідалковський.

– Він був у Венеції, Гвінеї, – знову подав голос Грак.

– У Гвінеї не доводилося, – заперечив Сідалковський, наливаючи у фужер мінеральної. – Євмен Миколайович, очевидно, мав на увазі Геную або Нову Гвінею. Там був, і не раз…

– А у Новій Зеландії? – поцікавився Філарет Карлович.

– Двічі у Нью-Плімуді та Окленді. Чудесні місця. Тільки жаб багато. Особливо в протоці Кука. Такий галас зчиняють, що від незвички збожеволіти можна. Недаром Джеймс Кук повернув свій «Ендевор», перелякавшись того крику.

– То я перепрошую, а скільки вам років, Сідалковський?

– Двадцять сім…

– То є дуже гарний вік.

– Поки що не скаржусь.

– І вже побували у стількох країнах? Скажіть, – наливаючи по другій, зацікавився Філарет Карлович. – Вам у їхніх ресторанах доводилося бувати? Як там готують? Як подають? Які ціни?

– Дорого! Страшенно дорого, – Сідалковський нарізав баличок. Різався він просто чудово. Майже як відбивні. – У Санто-Домінго, скажімо, зовсім не так, як у Ванкувері чи Вальпараїсо біля Сантьяго. Порт-Саїд, Сінгапур – чудесно. Гірше – Гонконг, Гонолулу, Кейптаун, – сів на свого коника Сідалковський, хоч розумів, що Філарет Карлович – це не одеські дівчатка з Великого Фонтана чи Дерібасівської і тут багато не натравиш. А що, коли генерал теж десь у цих місцях бував? – Особливо прекрасно в Порт-оф-Спейні…

– А як там? – Філарет Карлович підняв чарку. Судячи з усього, йому було цікаво.

– Якщо говорити відверто, то там в Порт-оф-Спейні трохи не повезло. Ми потрапили туди у «гастрономічний день». Тобто в той день, коли в столиці всі ресторани зачинені і починається традиційне гуляння офіціантів, швейцарів, метрдотелів…

– То, я мушу сказати, є дуже цікаво!

– Надзвичайно! – вигукнув Грак.

Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:

– То ви, прошу, теж були там?

– Ні, мені про це товариш Сідалковський розповідав, – Грак знахабнів.

«Невже минуло 15 хвилин? Невже Грак почав уже вступати в реакцію?» – не спускав з нього очей Сідалковський.

– Якось заходили в Перт, Мельбурн і Сідней, – продовжував він, приймаючи вогонь на себе. – Але найцікавіше було в Монако. В одному з їхніх ресторанів доводилося пити. Ну, що я вам скажу? Це небо і земля. Лід і окріп, тараня і жива камбала. У нашому ресторані, коли б ти зайшов і попросив чаю, щоб тобі сказали?..

– Вигнали б як пить дать! – вихопилося у Філарета Карловича. – Або метрдотель сприйняв би це, перепрошую, за глузи.

– От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: «Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?» А я йому, недовго думаючи: «Чаю». Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: «Прошу грузинський». А він до мене: «З лимоном чи без лимона?» – «З лимоном, – кажу, – тільки з цілим». – «Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?» Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із «цукрового Донбасу», кажу йому: «Давай-валяй з цукром». А він мені: «Деволяй»? – «Деваляй, – відповідаю, – не буду, тільки чай». Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?

– Не доводилося, – мовив Чудловський. – Будьмо!

– Ху! – видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував. – Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку, – Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком. – Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий – срібний ніж на подушечці.

– То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? – перепитав Філарет Карлович.

– Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху – збоку по бантику, як на жіночих чобітках, – розмальовував Сідалковський. – Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип…

– Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?

– Чому ж, бував, – не моргнувши оком, мовив Сідалковський. – У мене там багато друзів, – він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського. – Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові – до ваших послуг їхні адреси.

Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат «олів'є», невідомо ким завезений до нас із Франції. «Горошок. Зелений горошок, – мовив сам собі Сідалковський. – Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш… Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься». А вголос тим часом продовжував:

– Заходили і в Щецін…

– Та невже? – у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця. – Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.

Сідалковський не розгубився і запитав:

– З дочками?

– Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?

– Ні. Я українець, – відповів Сідалковський. – У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.

Філарет Карлович поморщився.

– Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти…

– Він із сім'ї відомого професора Сідалковського – доктора ветеринарних наук, – не втримався знову Грак. – Батько його – вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер…

«Платить за Наполеончика. Багато випив», – Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.

– Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.

Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: «Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно… Усе тепер модно. Навіть їжа». Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: «Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна».

– То дуже приємно. У вас благородна кров…

– Благородна, – Грак узяв керівництво в свої руки.

Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.

– Пробачте, – нарешті вставив і своє слово Сідалковський. – Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити…

– Знаю, – раптом сердито випалив Чудловський. – Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?

Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.

Сідалковський кивнув на Грака.

– Пс! – поморщився Філарет Карлович. – Я гадав, то є ви, Сідалковський.

– Я себе не нав'язую, – гордо заявив Грак.

– То я перепрошую, ви, до холери, з характером.

– У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз, – підтримав Сідалковський.

Зося підвелася.

– Тату, дозволь, я залишу вас, – вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.

– Як звати цього красеня? – показав Сідалковський на кота.

– Досифей.

– Мишей ловить? – вирішив підтримати розмову Грак.

Чудловський вибухнув:

– Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?

Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.

– Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все…

– Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих боїться. Зрозуміло?

– Ще раз пробачте, тату…

«Заграв. Грак почав перевтілюватися. Ні, в нього таки щось є», – Сідалковський ледве стримував посмішку.

– Слухайте, ви! Я ще вам не тато. Мене звати Філарет Карлович. Так буде й надалі. Навіть тоді, коли Зося вийде за вас заміж. Якщо ця пригода колись, до холери, трапиться. Мені особисто ви не подобаєтесь. У вас, знаєте, якесь видовжене обличчя. Наче вас годували, перепрошую, у дитинстві без ложки. Ще раз перепрошую, немов з корита.

Грака ніби вдарило струмом. Він завівся, як електровіник, і закрутився на місці. З рота почала виділятися пара. Кільцями.

– Але мені не з вами жити, а з вашою донькою. І крім цього, ви нічим не кращі за мене. Очі – як у рака. Та ще й самі довгі, сухі, як московська напівкопчена…

– Псякрев! – спалахнув Чудловський і справді став як варений рак. – До холери! Я вас викину у вікно і не пожалію шибки. У мене в цьому ділі є досвід. Можете мені повірити. – Чудловський зірвався з місця. У його кістлявій руці блиснув ніж із чистої неіржавіючої сталі. Грак заплющив очі. Сідалковський завмер на місці.

РОЗДІЛ IX,

в якому розповідається про суміжну професію Бубона, божественні місця, хінді, біблійську бороду, про жінок взагалі і двох дам зокрема

Бубон трясся на задньому сидінні тролейбуса, як буйок на дніпровських хвилях. Він їхав невідомо куди, бо їхав за Євою. Єва сиділа попереду. Сама. Карло Іванович ззаду, в оточенні студентів. Він двічі підряд, майже після кожної зупинки, перевернув свій берет.

– Ілюзіоніст на пенсії, – посміхалися студенти і просили Бубона показати ще якісь фокуси.

Бубон форкав, як тюлень, і це студентів також смішило. Карло Іванович гнівався, але й це впливало на студентів по-своєму, і вони дружно заливалися сміхом.

Роль приватного детектива Карлу Івановичу то подобалася, то набридала. Коли щось траплялося цікаве і в нього виходило, як у кращих сищиків з пригодницьких романів, Бубон цвів, наче півонія, вирощена дбайливими руками Мацести Єлізарівни, коли ж потрапляв в отаку ситуацію, як зараз, хотілося ляпнути беретом об тротуар і плюнути в урну. Карло Іванович, як істинний киянин, не дозволяв собі плювати, як він казав, на місто і ніколи не викидав талончиків чи трамвайно-тролейбусних квиточків на тротуар, а тільки в урни.

Ось уже четвертий день підряд він передчасно щезає з «Фіндіпошу», сідає в електричку і мчить до столиці, щоб натрапити на слід Єви, котру нечиста сила чомусь весь час тягне в божественні місця: то у Володимирський собор, то в Софію, то під Видубецький монастир.

Зараз Єва їхала, судячи з маршруту тролейбуса, до Києво-Печерської лаври. Бубон взяв слід і тепер ішов по самих її п'ятах. Коли Єва оглядалася, він дивився тільки на її десертні губи. Вони чи не найбільше приваблювали Бубона. Лінія верхньої губи була вигнута настільки красиво, що нагадувала Карлу Івановичу лук у вигляді бухгалтерської рахівниці, а нижня – тятиву. Верхня за кольором схожа на «гріот остгеймський», нижня – на «шпанку» ранню. На смак? Бубон не пробував. Але як любитель вишень знав, що кожна ягода у собі містить 13 відсотків цукру, 2,5 – різних кислот і до 0,8 – дубильних речовин. З неї виготовляють варення і навіть алкогольні напої. Губи у Єви, як і вишні, гадав Бубон, порівняно невимогливі, морозостійкі, добре переносять вологу, але не терплять посухи.

Карло Іванович не помилився: Єва зійшла на останній зупинці і, переступивши поріг надбрамної Троїцької церкви, зацокотіла своїми каблучками по надмогильних, ніким не огороджених, металевих плитах. Бубон втесався в одну з туристських груп, що розмовляла, як йому здалося, мовою хінді, і підійшов разом з нею до лаврської дзвіниці.

– Не зводьте з неї очей, – казав йому Сідалковський. – Для майбутніх співбесід нам потрібно знати кожен її рух.

Рухів Єва не робила ніяких. Просто сіла на лаву, розкрила путівник і удавала, що вивчає розпис Троїцької надбрамної церкви з «Ликом святих дів». Потім перевела погляд на старих мудреців і, читаючи зліва направо, знайомилася з києво-печерськими архімандритами: Іосифом Краківським, Варлаамом Ясинським, Інокентієм Гізелем, Йосипом Тризною, Петром Могилою, Захарієм Копистинським. Ніхто з них їй не сподобався. Відвернулася з нудьги – і раптом побачила Бубона. Очима інтуриста, як старовинну скульптуру, заходилася вивчати його з ніг до голови і навпаки. Карлу Івановичу стало не по собі. «Індійці» розступилися перед ним і залишили їх наодинці.

Сонце, переламавши, як списи, свої золоті промені на золотих банях, несподівано ударило просто в зіниці. Карло Іванович примружився, а потім відійшов убік, витяг газету і заховався від погляду сонця і Єви. Та проміння небесного світила, як і погляди Єви, не залишали його в спокої, і Карло Іванович навіть через «Бухгалтерські відомості» відчув, що починає перегріватися, як Єва при Адамові. «Зайве тепло завжди шкодить, – згадав він афоризм Сідалковського. – Для мене це теж може погано кінчитися…» І побрів у тінь під дзвіницю.

Єва зробила пірует на сто вісімдесят градусів і повернула свою гарно обрамлену золотою стрічкою голову до Бубона. Сонце такого піруета зробити не могло і залишило Карла Івановича в затінку. Єва на деякий час завмерла в позі Оранти і тепер нагадувала Бубону якусь відому картину, котру щойно винесли з багетної майстерні. Він проштрикнув дірку у фінансово-торговельній статті «На помилках продавців – вчаться покупці» і хотів було глянути на Єву, але побачив чийсь ніс, на всій площі якого весна щедро висіяла свої прикмети. Карло Іванович виглянув з-під газети.

Перед ним стояла група туристів. Вони не так слухали екскурсовода, як галасували.

– Товариші, будь ласка, тихіше. Я вас усіх перекричати не можу, – подавала коротеньку довідочку гід – дівчина з чистим полтавським акцентом і вимовою, міцно натискуючи на «р» і пом'якшуючи «л».

На дзвіниці тричі ударив фултівський годинник. До ніг Бубона упало три каштанових листочки у вигляді київського герба. В проломі, з боку Цитадельної, під рівномірний бій годинника з'явився Він. Бубон упізнав його одразу. Як і того першого дня. Він був у картатій кепочці з ґудзичком на тім'ї, в таких самих картатих штанях, піджаку й сорочці. «Чоловік у клітинку, прихильник Фішера і Таля», – подумав Бубон і згадав чомусь про морський бій між Сідалковським та Панчішкою, а також стокліткові шашки, в які сам полюбляв грати з Адамом.

Чоловік у клітинку був високий, з біблійською бородою. У бороді перепліталося чорне з сивим волосся. Бубон не міг навіть приблизно визначити вік її власника. Він не знав, хто перед ним: юнак – ровесник Єви, чи дід – ровесник Бубона. Єва, помітивши його, залишила Карла Івановича в спокої, піднялась для чогось на каблучках, наче балерина, а тоді пішла на біблійську бороду з виглядом прирученої лані, якій щоранку дають шматочок цукру. Чоловік у клітинку так естетично нахилився до Євиної ручки, що навіть Панчішка й Сідалковський тільки позаздрили б його витонченій техніці, коли б мали щастя побачити цю зустріч на власні очі.