Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Принаймні Ховрашкевич, якщо в душі й вірив у цю теорію, то не хотів, аби так думали про нього. Хоча б через те, що в нього на лопатках, як і на грудях, росло чорне кучеряве волосся, яким він гордився, як доморощений ковбой техасами. Волосся він любив, але до Дарвіна ставився, м'яко кажучи, упереджено.

– Це ще раз говорить про те, що ви, Михалку, пішли від макаки-резуса, – допікав його Ковбик. – Бо тільки той, хто відірвався від свого, такою біологічною ненавистю свого ж і ненавидить.

– То ви мені пробачте, але ви вже говорите дурниці, – запалювався Ховрашкевич.

Стратон Стратонович йому пробачав усе, особливо в хвилини гарного настрою. Він задоволено реготав і з своїх власних дотепів, а Ховрашкевича заспокоював:

– Ну, гаразд: не від макаки-резуса, а від макаки-лапундера.

У відповідь Ховрашкевич тикав Ковбику, як ультиматум, вирізку із журналу і замовкав.

– Що ви мені оце тицяєте цю шпаргаленцію. Вона мені зараз ні до чого…

– Ні, ні. Ви таки прочитайте. Послухайте, що робиться з такими грудьми, як у мене. В Італії, – захищав свої груди, як честь мундира, Ховрашкевич, – в Італії, а точніше, в Римі такі груди – останній крик моди. У кого ж таких грудей нема, то фірма «Піно Джованні» робить уже нагрудні перуки. Бо таке волосся на грудях, то, я вам скажу, ознака справжніх чоловіків. Від краваток італійці відмовилися. Носять сорочки з розрізами. Як жіноче декольте.

– Знову про своє: кому чого не вистачає, – кидав Ковбик і масивно підводився. – Краще б займалися своєю «третьою теорією»…

Зі своєю «третьою теорією» Ховрашкевич носився по «Фіндіпошу», як зі своїм старим портфелем. «Третя теорія» Ховрашкевича звучала в його вухах, як п'ята симфонія, і нагадувала йому чомусь третій закон Ньютона. Але ця подібність була чисто цифрова. На цьому їхня спільність закінчувалася, бо відкриття в обох мали абсолютно оригінальний характер і навіть починалися від двох різних предметів: Ньютон відштовхнувся від яблука, Ховрашкевич – від голки.

Усі історичні відкриття, як відомо, супроводжуються вигуками, котрі згодом стають крилатими фразами чи словами і забезпечують їхнім творцям безсмертя. Щось кричав Колумб, коли несподівано побачив Америку. Галілей вигукнув інквізиторам: «А все ж вона крутиться!» «Еврика!» – зарепетував Архімед, вискочивши голим із ванни.

Вигукнув і Ховрашкевич, несподівано сівши на голку:

– Ух, гади! З цими гострими штучками час кінчати! – І, як кіт, підпалений дітьми-варварами, вискочив у коридор. Думки у нього працювали, ніби вентилятор: «Хто ж міг встромити?»

Невже старий Бубон – за те, що й досі не відзвітував за відрядження? А може, Панчішка? Той тихоня також може тонку штуку підсунути…

Ховрашкевич поспішав до курильні імені Тата Карла, як найчастіше називали фіндіпошівці Карла Івановича. Тут усі стояли мовчки і так зосереджено смалили, що, здавалося, навіть не помітили, як увірвався, наче розпечений струмінь повітря, Ховрашкевич. «Хто з них?» – зміряв їх Ховрашкевич поглядом досвідченого детектива. Вгадати було так само важко, як довгий час знайти закон всесвітнього тяжіння.

– Голка, – Ховрашкевич відступив крок назад і, показавши голку, став у позу фотографа-професіонала, що збирався зробити груповий знімок. Обличчя в усіх були такі ж непорушні, як і сімейні фотографії.

– Голка, – повторив Ховрашкевич.

– А що ви цим хочете сказати, дорогенький? – нахилив набік голову Нещадим.

«Голка», – хотів було промовити втретє Ховрашкевич, але, відчувши глупоту своєї настирливості, сказав:

– Голка, як і нитка. То, я вам скажу, застарілі знаряддя виробництва. Шити шапки голкою і ниткою – це анахронізм, це, якщо хочете, пережиток минулого. Час відмовитися від голки, як від мотиги. Неекономно.

– А що ж ви пропонуєте, Михайле Танасовичу? – запитав Нещадим, що завжди в курильні був з народом (так він називав фіндіпошівців) і завойовував його авторитет для свого майбутнього.

– Я пропоную шукати резерви, – очі в Ховрашкевича горіли, як бенгальські вогні, і, здавалося, від тих іскор зараз спалахнуть його густі кошлаті брови. – Резерви є всюди. Навіть у самих резервах, – закінчив він, тремтячи чи то від задоволення, чи то від уколу голки, який час від часу про себе нагадував.

Творча дискусія почала розгортатися. Полум'я ще не було видно, але димова завіса набрала саме тієї форми і змісту, коли можна сміливо чіпляти сокиру. Карло Іванович не витримав.

– Ви от що, шановні, йдіть курити в клозет чи надвір. Уже прийшла весна, – повідомив фіндіпошівців Бубон, який в установі про все дізнавався першим.

– Йолі-палі! – раптом ожив Панчішка. – Колосально!

Усі глянули на Масика. Той пробуджувався, як пролісок. У Панчішки щось у голові народжувалося, і всі мовчки чекали. Карло Іванович затримав у повітрі руку над арифмометром.

– Як би було здорово, – нарешті почав Масик, – коли б вивести таку тварину, яка мала б форму шапки, а хутро ондатри чи молодого оленя – пижика. Тільки вичинив, підкладку приклеїв чи пришив – і шапка готова, – мрійливо говорив Панчішка.

Він випустив пару кілечок рожевого диму, які почали збільшуватися і опускатися на голову Бубона у вигляді ореолу. Але Карло Іванович фіміаму, як і слави, не любив. Він працював чесно, і всяке обкурювання його насторожувало й злило:

– Ви що, шановний? – запитав Карло Іванович і піднявся, хапаючись обома руками за імпортні підтяжки.

На цьому дискусія обривалась, як кінострічка в найцікавішому місці. Всі залишали курильню і розходилися. Бубон відчиняв вікно і провітрював бухгалтерію.

Наступного дня у «Фіндіпоші» відбулася наукова рада. Першим слово взяв Ховрашкевич.

– Шити шапки голкою. То, я вам скажу, не раціонально, – дивлячись на Стратона Стратоновича, як на барометр, почав Ховрашкевич. – Ми зобов'язані шукати резерви. Резерви є всюди. Навіть у самих резервах, – Ховрашкевич зробив паузу і глянув на Ковбика. Той сидів, як мумія, і, здається, думав щось своє. – Резерви є всюди, навіть…

– Я чув, – перебив його Стратон Стратонович. – Повторятись не треба.

По обличчях фіндіпошівців пробігла, як легенький бриз, усмішечка. Ховрашкевич після цього, можливо, почервонів би, як рак після кипіння, але це не в його характері. Він ніколи не червонів.

– Голка – то наш ворог номер один. Голка – це вчорашній день…

Десь бризнула посмішка у супроводі голосових зв'язок і завмерла. Ховрашкевич стрельнув очима, як спарений кулемет, розшукуючи ціль, проте в усіх очах була прихована неповага і байдужість. Один Чигиренко-Рєпнінський, здавалося, сміявся, але за бородою розібрати щось було так само важко, як під карнавальною маскою.

– Голка – це бомба, – зло кинув у натовп Ховрашкевич. – Бомба, яку ми підкладаємо під важку індустрію. Нитка – то міна уповільненої дії. Міна, що підриває авторитет наших текстильників. Голку або нитку треба забувати. Деякі наші підприємства її вже забули, відмовившись від голки Хоу і Зінгера. Вони винайшли апарат, який єднає матерію методом нагрівання. Особливо нейлони, хлорвініли і фолії. Ну, що таке фолія, я гадаю, ви знаєте. Фолія – це…

Ковбик підняв руку, як семафор. Мовляв, сходити з колії заборонено. В'їзд ліворуч закрито. Ховрашкевич умить вирівнявся і побіг далі:

– Так-от я кажу… Ага?! Деякі наші фабрики уже винайшли апарат, який зшиває матерію. Це зшивання, інакше кажучи, зліплювання, міцніше, ніж зшивання традиційною голкою чи ниткою.

– Ви традицій не зачіпайте. Не зачіпайте, – гукнув сердито Ковбик, який слово «традиція» розумів дуже звужено і вважав чимось святим та недоторканним.

– Окрім ниток, легка промисловість випускає ще й шпагати та мотузки. А шпагати, ми знаємо, потрібні для вивішування білизни, а без мотузків, як і без коней, не дивлячись на такий величезний поступ цивілізації, нам сьогодні не обійтися. Добру мотузку нині так само важко знайти, як погану тараню. Мотузками зв'язують мішки з картоплею, мотузками прив'язують тролейбусні штанги і, нарешті, навіть на поганих мотузках сушать гарну тараню… – Ковбик ковтнув слину і облизнувся. Ховрашкевич це помітив і вирішив шефові зробити приємне. – Тараня – це… – хотів був дати наукове визначення засушеній рибі до пива Ховрашкевич, та Стратон Стратонович вдруге підняв руку.

– Я кінчаю, – розсердився Ховрашкевич. Глянув у вікно, за яким, наче осколок розбитого дзеркала, виблискував трикутничок дніпровських вод. – Так-от я й кажу: з допомогою мотузків на Дніпрі, та й не тільки на Дніпрі, а й на Прип'яті, заводять моторки, прикріплюють ними теплоходи до причалів…

– І прив'язують бичків до пеньків, – підвівся Ковбик і цим самим дав зрозуміти своєму улюбленцю, що його терпінням і любов'ю зловживати не можна. – Хто ще бажає виступити з приводу цього питання.

Та Ховрашкевич не здавався. Оскільки Михайла Танасовича ми вже знаємо, то скажемо коротко, що Ховрашкевич закінчив на тому, що було б значно краще, якби голка йшла за ниткою. Але до цього б він перейшов ще через дві пропозиції. Перша полягала в тому, щоб економити на голках і шити шапки просто нитками. Ця пропозиція була зустрінута тією тишею, яка буває тільки перед бурею, і Ховрашкевич, подумавши, що йому заздрять, негайно висунув другу: економити на нитках, а шити лише голками. Оскільки й цю пропозицію зустріли одноголосним мовчанням, Ховрашкевич розохотився і пішов далі: шапки треба не шити, а клеїти. Клей виготовляти з відходів сировини, скажімо, з кишечок ондатр.

– Оце, я вам скажу, і є резерви в резервах, – закінчив він переможно і обвів поглядом присутніх, ніби запитуючи: «Ну, як дав Ховрашкевич?»

«Геніально. Краще не скажеш, – відповідали йому очі колег. – Ти, Ховрашкевич, просто молодець».

– Геніально, – підтвердив уголос Ковбик.

Тільки після цього у кабінеті почав наростати незрозумілий і загрозливий шум. Ховрашкевич з переляку ледь не зрікся свого відкриття, але вже було пізно. Ідею Ховрашкевича незабаром схвалили і запропонували підготувати необхідну документацію. Підготовлені папери, як і його думку, затвердили й незабаром підкріпили першими преміальними…

Однак через півмісяця фіндіпошівці, що уже працювали над тим, щоб нитку прирівняти до жилки, повністю відкинули теорію міцності клею Ховрашкевича і науково довели: клей нитки не замінить.

Ховрашкевич пішов на компроміс: відкинув і клей, і нитку. Бо згадав розмову у курильні про виведення шапкоподібної тваринки, яка б мала хутро ондатри й форму шапки. Ця думка гостро, як голка, застрягла у нього в голові й червоною ниткою проходила через усі його роздуми. «Треба схрестити ондатру, треба схрестити ондатру», – вистукував пульс у його скронях, як домашні ходики. Але з ким? Яка тваринка схожа на шапку?

– Ерінацеус! – зірвався він із стільця. – Ерінацеус! – вигукнув Ховрашкевич по-латині голосом Архімеда.

У своїх винаходах він завжди рівнявся на великих. І завжди від чогось відштовхувався. Цього разу він відштовхнувся від кількох голок одразу, які хтось знову застромив у стілець.

– Ерінацеус! – з пристрастю Архімеда повторив він, перетинаючи віддаль між своїм стільцем та кабінетом Стратона Стратоновича.

– Ерінацеус! – сказав він Стратону Стратоновичу, ще тоді й не підозрюючи, що цей вигук Ховрашкевича згодом увійде в усі енциклопедії світу і в перекладі на мову того народу, якою видана енциклопедія, це слово означатиме ЇЖАК [2]2
  Це слово увійшло і в УРЕ. Т. 6, с. 25. (Тут і далі примітки автора).


[Закрыть]. – їжак, рід комахоїдних ссавців. Тіло коротке, щільне. Здатне округлятися, як шапка. Спина вкрита твердими голками. Живляться їжаки безхребетними і дуже активні вночі. Їжак. Тільки їжак! Ночей не досипатиму. Віднині ми будемо вирощувати для потреб трудящих готову шапку. Першими в світі. Чуєте: першими в світі! – кричав Ховрашкевич, і від того крику у кабінеті Ковбика обсипалася стеля й тремтіла вода в карафці.

Так була винайдена «Третя теорія», що асоціювалася у Ховрашкевича з п'ятою Симфонією Бетховена ван Людвіга і третім законом Ісаака Ньютона. Але подібність, повторюємо, була чисто цифрова.

РОЗДІЛ VII,

в якому розповідається про вавілонські ріки, катання на яхті, зелені лампочки, Креза і Нобеля, німфу Ехо, нащадка аристократичного роду, його походження, деякі біографічні дані, «морського вовка» й університет

Мурченко сидів у готелі й плакав. Розгублений і трохи схвильований Сідалковський походжав по двоспальному номеру, наче капітан по палубі перед початком шторму, і давав розпорядження, яких команда не збиралася виконувати. Славатій на нього не звертав уваги, а Тамара, що сиділа в кріслі, тільки похитувала ногою й іронічно посміхалася. Сідалковського ця картина нервувала, як тореадора флегматичний бик.

– Славо, – повторював Сідалковський. – У такому стані ви не можете служити взірцем для підростаючих поколінь. Встаньте. Витріть очі рушником і не утворюйте в готелі вавілонських рік.

– Сідалковський, ви демагог і периферія. Ти мене обдурив, – глянув поверх окулярів Мурченко. – Ви мене всі обдурюєте. – Мурченко підвівся і почав підтримувати стіну, яка, здалося йому, не хотіла підтримувати його. Стіна раптом повисла, ніби небо під крилом літака, що йшов на посадку, і Мурченко перелякано, але впевнено й твердо зайняв попереднє положення.

Сідалковський підійшов до нього, узяв під пахви і голосно повідомив:

– Славо, катання на яхті відміняється. Робіть оргвисновки…

Він не договорив. У двері постукали.

– Товариші, треба й совість мати. Уже всі відпочивають. Ви не вдома – в готелі, – невдоволено нагадала адміністраторка. – А жінкам, – додала вона і глянула на Тамару змішаним поглядом любові й ненависті, – у номері, між іншим, дозволяється бути тільки до 23-ї години.

– Сідалковський, чув? – засміявся Славатій. – До двадцять третьої години. Совість, у тебе є? – передражнив Мурченко адміністраторку й зареготав: – Ха-ха-ха!

– Мені пора, – Тамара підхопилася.

– Виховна година закінчена. Діткам пора спати. – Сідалковський підійшов до Мурченка, взяв його в свої обійми і кинув прямо на постіль, не знімаючи з нього ні одягу, ні черевиків.

Та Слава його не відпускав. Обхопив Сідалковського за шию, намагаючись поцілувати в щоку.

– Ляжте, – наказав Сідалковський. – Хай солодкий сон рятує вас від гіркого цирозу!

– Сідалковський, я не алкоголік, – образився Славатій. – Чуєте? Я пив в ім'я дружби! – Мурченко упав на подушку – йому стало недобре. – І з солідарності, – додав він.

Стеля пішла обертом, як під куполом цирку. Славатій сів, потряс головою, ніби кіт, якого витягли з ванни, і йому начебто полегшало.

– Прощавайте, Славо! До кращих часів! До нових зустрічей! – сказав з порога Сідалковський.

– Слава «Фіндіпошу»! – гукнув Мурченко, коли Сідалковський з Тамарою щезли по той бік дверей. – Привіт Стратону Стратоновичу!

Та Сідалковський уже цього не чув. Він походжав по спустілій Бессарабській площі, як директор ринку, де він (так йому думалося) щось означає і водночас не означає нічого. Зелені лампочки таксі, які Сідалковський щоразу вітав театральним жестом, реагували на нього, як мертвий на поставлений діагноз.

У такій дикій ситуації, як казав Тамарі Сідалковський, він ще не був. Хміль у нього вивітрився, як ефір з розкоркованої пляшки. Життя, яке п'ять хвилин тому здавалося, як і Тамара, прекрасним і дивовижним, несподівано стало сумним і невеселим. Тамара мовчки посміхалася, і це раптом почало Сідалковського дратувати.

– Скажіть, – звернувся він до неї, – ви розмовляти вмієте?

– А що це дасть? – в свою чергу запитала вона, і Сідалковський раптом поліз у кишеню з єдиним наміром: покінчити з останньою купюрою, що шелестіла, наче осінній лист на замороженій яблуні, і з Тамарою, котра йому чомусь почала набридати.

«Синеньку» він витяг, як міліцейський жезл, і показав на зелений вогник.

– Куди? – заскреготіли гальма.

– Вперед! – промовив Сідалковський, схопившись за ручку дверцят.

Водій збирався було натиснути на стартер, та Сідалковський зупинив його і кинув, наче пароль:

– Здачі не треба!

Він рвучко відчинив дверці, пропускаючи поперед себе Тамару, яка несподівано, як і настрій у Сідалковського, покращала.

«Ідіот, – подумав Сідалковський-перший, що раптово прокинувся у Сідалковському-другому. – Остання п'ятірка. Десятку ти викинув на коньяк. Що ти завтра робитимеш, піжон? Куди ти без грошей підеш? Кого ти із себе корчиш? Креза чи Нобеля? – лаяв Сідалковського-другого Сідалковський-перший. – Невже ти не можеш обійтися без цих фокусів? Бути, як усі, – нормальною людиною?!»

«Ну, досить моралі. Набридло! Мені від неї уже млосно, – відповів йому злісно Сідалковський-другий. – Я не хочу над цим думати. Чув? Те, що можна зробити сьогодні, я не відкладаю на завтра…»

Він рішуче примостився біля Тамари. Зблизька вона йому подобалася більше, ніж здалеку. Від неї віяло чимось кімнатним, лагідним. «Біля неї затишно, як біля електрокаміна в однокімнатній квартирі вдови», – чомусь подумалося Сідалковському. Тамара сиділа, заклавши ногу на ногу, і похитувала нею, як усі сентиментальні й непостійні натури. Свіже нічне повітря вривалося крізь вітрове скло бажаним гостем, освіжало їх, і тепер Сідалковський приступив до самоаналізу: «Для чого я їду і навіщо вона мені здалася?!» І все ж сказав уголос:

– Прошу вас нікого не підсаджувати. Моя подруга любить тісноту, але тільки зі мною.

– Я вас зрозумів, – промовив шофер голосом людини, що перевиконала денний план і якій «чайові» ніколи не обривали кишень.

Тамара вдячно посміхнулася Сідалковському і дозволила присунути себе ближче, ніж дозволяла класність водія та асфальт, по якому вони вже їхали. Їхали довго. Бо Тамара, як згодом виявиться, жила на околиці міста, в гуртожитку, що стояв на пересіченій місцевості і ще не вписувався в жодний мікрорайон. Їхали мовчки, бо з такими дівчатами, як Тамара, розмовляти важче, ніж із стіною лісу. Ліс від себе хоч відбиває якісь звуки, як німфа Ехо, і луна все-таки йде. Від Тамари ж не йшло нічого, крім теплої посмішки, яка Сідалковського не зігрівала.

Поки в машині висить тиша, ми, незважаючи на напіврожеву темряву в салоні авто, беремо на себе сміливість описати Тамарин портрет. Якщо нам не вдасться точно визначити колір її зачіски, то спробуємо сказати про те, що Сідалковський сприймав на дотик, тобто про рельєфність її фігури. Але спочатку про колір її зачіски. Зачіску Тамара носила, як здалося Сідалковському, темно-каштанову, неначе імпортний гарнітур. А вираз її обличчя в ці хвилини нагадував обличчя гравця в спортлото, котрий сидить перед екраном телевізора і з нетерпінням чекає, коли спалахне табло з таким необхідним для нього числом.

Тепер переходимо до рельєфності. Плечі (це він уже знав достеменно, бо за них тримався) податливі й округлі, за які не зовсім зручно під час руху триматися. А особливо на вибоїнах. У Тамари, до речі, все було піддатливе: і плечі, і руки, і пружний стан.

Загалом усю постать Тамари можна віднести до раннього ренесансу. За вагою – це богиня Місяця й Полювання, що ж до форми одягу на даному етапі – швидше парадна, ніж модна, XVI – початок XVII століття в Україні.

«Але вона тобі зовсім не потрібна, – знов у Сідалковському-другому прокинувся Сідалковський-перший. – Нащо ти дівчині голову словесами забиваєш? Закохуватися ти ж не збираєшся? І ця для інтересу?»

«Слухай, ти, – зневажливо кинув йому Сідалковський-другий. – Не забувай про честь і шляхетність. Я скоріше вмру, ніж порушу правила честі».

«Джентльмен! Лицар XX століття», – знущався з нього Сідалковський-перший.

«Ти мені вибач, але ти дурень», – відрубав йому Сідалковський-другий.

«А ти аристократ?!»

Діалог перебив шофер:

– Здається, тут?

Тамара кивнула головою. Таксист зробив жест касира гонорарного відділу, але Сідалковський відповів йому жестом людини, яка тільки прибула у відрядження.

«Йолоп! – гукнув йому Сідалковський-перший. – Візьми здачу. Назад нічим буде доїхати. Подивися, скільки на лічильнику…»

«Уже пізно», – відповів Сідалковський-другий.

Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.

– Ви що, банкір? – втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.

– Я Нобель, помножений на Креза, – відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу…

Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.

– Українська ніч з видом на Борщагівку, – дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму. – Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.

Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.

У вікні гуртожитку спалахнуло світло.

– Когось потягнуло на воду, – промовив Сідалковський, – щоб погасити жар перепаленого шлунка.

– Ви судите по собі? – осміліла Тамара.

Сідалковський пригорнув її й промовив:

– Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки – темрява.

Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.

«Цікаво!» – подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: «Ну чого ж ви?»

Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.

– Сідалковський, а справді, хто ви? – запитала, передихнувши, Тамара. – Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.

– Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?

– Не знаю, – стенула податливими плечима Тамара. – Артист, чи що? – вгадувала вона. – Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ…

– Аристократ, – промовив скромно. – Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс – бог війни.

– А без жартів?

– А без жартів? – Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо. – Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я – під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на «відмінно», але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене…

Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.

– Навчання в школі не пропало даром, – продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати. – Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли – курив, дозволили – кинув. Так я став протестантом.

Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у «Волзі». Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер… Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. «Цікаво!» – посміхнувся він.

На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae [3]3
  Життєпис (лат.).


[Закрыть].

У вапнярській школі в Сідалковському прокинувся не тільки цигарковий протестантка й мрійник. По закінченні навчання він поїхав, уже як романтик, у незвіданий і далекий світ – Одесу. Мріяв стати штурманом далекого плавання. Та в училище не потрапив – не пройшов за конкурсом. Додому вертатися не хотів, тож записався на торговельне судно, згодом став матросом першого класу і з'їздив один раз в Італію, де заходили аж у два порти: Геную і Венецію. В одному із них Сідалковський зійшов на берег. Де саме – не пригадує. Бо ці міста ще з шкільної парти плутав, як і Литву з Латвією, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия – Рига, де продають паланку, а де ризький бальзам…

По-італійськи читати не вмів, а як же говорити по-українськи, коли всі розмовляли по-італійськи. Тому й досі не знає, де купив альбом порнографічних листівок, японські плавки і два чорних костюми: чи в Генуї, чи у Венеції.

Після «загранки», як казав по-одеськи Сідалковський, повернувся до рідної Вапнярки. Ходив по селу в чорному смокінгу, як конферансьє з обласної філармонії. Казав, що за кордоном усяке барахло дешеве, але продукти – не те що в нас, дорогі. Цим самим породжував нездорові чутки, але їм все одно ніхто не вірив, як ніколи ніхто не вірив самому Сідалковському.

– Звичайний моряк, – розповідав Сідалковський, – а купив святковий костюм. Якби не фотоальбом, то зумів би взяти ще штук вісім.

Показував односельцям ярлики, на котрих стояло: «Made in…» Що це означало – він не знав. З іноземною мовою, як і з учителем, що її викладав, ніколи спільної мови не знаходив. Лінгвістичні здібності у нього виявлялися, як божий дар, але не в останній стадії. Навчившись читати латинський шрифт, вважав, що цього достатньо…

Раптом Сідалковський відірвався від Тамариних уст, ковтнув повітря, але не на повні груди, бо Тамара несподівано взяла ініціативу в свої руки. Це у Сідалковського викликало дивні асоціації. Наприклад, такі: камінь, який щойно здавався мертвим, раптом ожив і, зірвавшись з гори, покотився вниз, організовуючи по дорозі таку лавину, що Сідалковський боявся, аби його не придушило. Але поки йому це не загрожує, тож продовжимо спокійно його життєпис…

Якось, гуляючи з дівчиною в полі, за Вапняркою, Євграф потрапив під дощ. Куплений в Італії костюм виявився, як змій, паперовим. Додому Сідалковський повертався аж увечері у підштаниках, ще й з двома втратами: втратив дівчину, яка від сорому втекла з поля до лісу, і костюм, від якого залишився один ярлик з незрозумілим для Сідалковського написом. Вчитель Іван Іванович згодом той напис розшифрував: «Костюм для мерців» (але Сідалковському з чисто педагогічних міркувань цього перекладу не сказав). Тоді з нього сміялася вся Вапнярка. Цю подію Сідалковський розцінив, як незаконну акцію проти нього з боку Італії. З того часу Сідалковський зненавидів підштаники й Італію.

– З цією державою я у конфлікті, – казав він.

Тепер ходив здебільшого в японських плавках, але тільки на пляжі. У воду не залазив: японцям, як і італійцям, не довіряв. Іноземних мов, як і раніше, не вчив, порад старших не слухав, і це підвело його вдруге. Коли наважився одягти другий костюм, знову потрапив під дощ. Додому біг у вітчизняних темно-синіх трусах. Точнісінько таких, в яких колись бігав нападаючий київського «Динамо» Граматикопуло. Міжнародний конфлікт загострився…

Вернувся до Одеси, але в «загранку» більше не пустили. Підмочився на костюмах, на альбомі погорів… 3а ввезення порнографічних листівок у святу Одесу матроса першого класу навічно списали на берег з правом плавати, але не далі територіальних вод. І то не на шлюпках, а вплав – не далі буйка…

Щоб роман читався не так монотонно і нудно, повідомимо, що над сивим Києвом уже загорявся той травневий голубий ранок, який передбачають календарі, але не подають детального опису. Ми заповнимо цю прогалину і коротко скажемо: над містом висів той ранок, коли у рідній і далекій для Сідалковського Вапнярці хлопці ще ловлять хрущів і запускають їх востаннє дівчатам за пазуху.

– На добраніч, – галантно розкланюючись, випалив Сідалковський Тамарі. – Хай вам сняться ніжні сновидіння Аполлона…

– Але вже світанок! – повідомила Тамара.

– О боже! А я й не помітив, – промовив аристократично Сідалковський. – Як швидко минув час! Коли ж ми зустрінемося знову? Я не витримаю довгих розлук з вами, Тамаро, – розгублено посміхнувся він, востаннє припав до червонорозпуклих ранкових пелюсток, що трохи припухли від поцілунків.

Сідалковський пішов, озброївшись ще однією запискою з адресою Тамари. Попрощався він з нею без болю й зітхань і пішки добирався до центру, бо таксі, як і грошей у нього, не було. У ці хвилини в його душі точився типовий для нього діалог між Сідалковським-першим і Сідалковським-другим. Вони жили вдвох у ньому одному, тож йому ніколи не було сумно. Поки між ними точиться словесний двобій не на життя, а на смерть, ми продовжимо незакінчену біографію Сідалковського.

Як тільки списали його на берег, він деякий час жив у порту. Прописаний був у відділі кадрів, але трохи під іншим, коротшим, прізвищем – Сідалко, на яке реагував так само, як і на Сідалковського.

У порту працював вантажником, але іменував себе лише докером. Тут йому не так подобалася робота, як назва його нової спеціальності. Інколи виходив у море, але переважно у святкові дні на екскурсійних суднах чи на шлюпці, взятій напрокат. Це не збивало його з обраного курсу – розповідав, як і перше, про красуню Гавану, Марсель і про острови Фіджі, не забуваючи про Геную й Венецію, які, коли послухати його, знав краще, ніж рідну Вапнярку. Розповіді пересипав морськими термінами та назвами усіх відомих йому портів, як справжній морський вовк, хоч в Одесі таких вовків завжди було більше, ніж моряків. Втім, може, саме тому близькі й знайомі називали його не морським, а смаленим вовком…

Для того, щоб знати усі порти на різних широтах і меридіанах, доводилося вечорами просиджувати над географією. Те, чого не довчив у школі, надолужував тепер.

– Книжки привели мене до моря, – часто говорив Сідалковський, – але море мене викинуло назад до книжок.

Розум, як і досвід, приходить з роками. Наука в ліс не пішла – при вступі до університету географію склав на «п'ять». Вступив на географічний. Тоді вирішив стати істориком. Закінчив три курси історичного. Але не після того, як перевівся, а як вивчав історію. Згодом потягло на філологічний, хоч у школі мов не любив. Ніяких. Навіть рідної. Тому займався літературою. Переважно античною, яку так і не склав на іспиті, бо завжди плутав людей з богами. Зате достеменно знав, що і в яких випадках казали древні греки та римляни. Дві цитати вимовляв по-латині. Одну з них (коротшу) міг безпомилково написати в альбомі, але поки що нагоди такої не траплялося. Потім залишив стаціонар. Чи тому, що мав багато «хвостів» і його могла врятувати тільки серйозна довідка від лікаря та академвідпустка, чи, може, просто захотілося швидше заробляти гроші, які він любив так само, як і жінок, тільки з грішми розлучався набагато швидше.