Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

У пастці

Зненацька він побачив над собою, докруж себе білі іскри, що світились у темряві. Так, ніби дивився крізь густу чорну тканину і бачив дірки в місцях, де схрещуються волокна.

То он вона яка, та смерть, мовив він собі з подивом. То он воно як, коли ти мертвий. Либонь, уже весь час так буде. Ну, та могло бути куди гірше.

З такою смертю ще можна миритися. Тепло, як за життя, й море тут є, принаймні шумить, як за життя… Коли б іще не дошкуляв такий пекельний голод.

Постривай, а чи я, Тікірі, ще людина, коли я мертвяк?.. Але довго про це не думав – дійшов іншого, важливішого висновку: цей пекельний голод мучитиме його, певне, вічно. Добре мені діло! Чом я мертвий хочу їсти, коли я не можу їсти? Це несправедливо.

Обурено пирхнув – і знову хвильку дивувався, що може пирхати, коли вже давно вмер. І що йому болить ззаду шия – намуляв той клятий горбочок піску, якого Тікірі сам собі насипав; нічого не вдієш – так уже доведеться лежати вічно.

Без кінця, без краю!

Тепер Тікірі вже сміявся, тепер він уже знав, що зараз ніч, що він спав, що білі іскри – то зорі, що не вічно терпітиме він голод, що він людина, а не мертвяк… але йому кортіло погратися в мертвого ще хвилю; саме тому, що дуже радів з того, що живе.

– Ха-ха! – реготав уголос. – Зараз устану й піду лякати пані Маккормік за те, що так брехала! Чудесна медицина, хе-хе! Від мене хотіли правди, а самі брешуть, брешуть, брешуть!

Перестав сміятися, його охопило обурення: так нахабно вони брехали, хотіли вичавити з нього правду з допомогою брехні!

Тікірі підвівся. Ніде ні вогника, лиш зорі мерехтять, але щойно продерся між скелями, знайшов дорогу вже легко й невдовзі знову стояв перед знайомим парканом. Переліз.

Як повз садом до будинку, наступив на сухий пальмовий лист – лист зламався, лунко тріснувши. Тікірі завмер. Але в будинку, що огидно жовтів навіть у нічній пітьмі, було спокійно, лиш десь під дахом скрикнула ящірка гекко, провісниця нещастя, й Тікірі довго чекав, перш ніж рушив далі. Він не дуже-то вже вірив у віщування – просто не хотів марно наражатися на небезпеку. З відчинених вікон спальні чувся гучний хропак, і Тікірі був певен, що там не прокинулися б, якби він навіть пройшов спальнею. Але, на жаль, пройти тудою він не міг: грати на вікні заважали.

Тікірі сердито закусив губи.

Коли він на узбережжі вирішив ще раз навідати жовтий будинок і залагодити там одну пильну справу, то геть забув, що вікна на першому поверсі загратовані, – аби досередини могло просякати лише свіже повітря з моря, а небажаному гостеві – зась!

Тікірі безпорадно обіперся об стовбур пальми. До будинку потрапити він повинен будь-що, хай навіть ціною життя, але як, як?.. Струпата пальма муляла спину», хлопець випростався – вона ворухнулася теж і зашуміла кроною. Тікірі поглянув угору. Місяць досі не показувався, відблиск ліхтаря з вулиці був тут тьмяний, але й у цій густій сутіні очі Тікірі роздивилися багато дечого. Он край даху кругла чорна тінь. Що то? Може, мавпочка спить, може, папуга, може, якийсь інший звір згорнувся, але, мабуть, то тільки жмут опалого листя. По стіні щось скакало, найскорше ящірки. А ось і те, що Тікірі цікавило найдужче: вікна на другому поверсі відчинені навстіж – і без грат!

Ну, тепер він досередини втрапить. Кудою і як – ясно. Діло небезпечне, навіть карколомне, але зважитися він повинен, бо воно – справедливе. Людина повинна зважитися на все, коли йдеться про справедливе діло, інакше-бо…

Не додумав. Скинув з себе саронг, скрутив у мотузку, що нею, лазячи по деревах, зв'язують ноги в кісточках. Мотузка вийшла груба, неоковирна, але п вистачило, бо пальма була молода й тонка. Тікірі спинався щораз вище – пальма щораз ближче нахилялася до будинку, й хлопець радів, бо лиш так міг дістатися до вікна. А коли він ухопився рукою за карниз і переніс на нього вагу тіла, пальма шарпнулася назад, мов сталева пружина, крона її загойдалася, зашелестіла… Сидячи у вікні, Тікірі затамував подих. Але ніде ніщо не шеберхнуло, не озвалося, лиш та чорна кругла тінь над головою в Тікірі залопотіла крильми й злетіла. Отже, це був птах.

Потім ізнов закричала ящірка:

– Гекко! Гекко!

Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і – на жаль, недосяжна.

Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.

Тікірі був у пастці.

Кілька секунд він сидів непорушно у вікні. Усі думки нараз вивітрилися, голова й ціле тіло – дивно порожні… Аж ось йому майнула думка, така страшна, що він застогнав болісно: тепер священик або навіть священикова дружина напевно злапають його – і голого!

Скручений саронг, коли Тікірі стрибав на карниз, сковзнув з кісточок і зараз тільки чудом тримався на підйомі лівої ноги, але щомиті міг упасти в сад. На саму думку про це Тікірі мало не заплакав. Нічого він не боявся: хай б'ють, хай викликають поліцію, але ця дрібниця – клапоть скрученої матерії, що висів уже на кінчику пальця, – вкидала його в розпач. Він не соромився, але знав, що не витримає приниження: як вони кричатимуть, ці люди, як глузуватимуть, які будуть задоволені: «Ой, що я казала, Джефрі! Голий звір! І ось це підтвердилося! Клякни, негіднику, й молися: «… котрі взяли мене брудного, смердючого та голого…»

Ні, тільки не це! Зненацька він зрозумів, що нічим його так глибоко не образили, як саме тією молитвою. Прийшли бозна-відки й найшли на Ланці гадів, мавп і мене, брудного, смердючого та голого. Наче ту мавпу…

Здригнувся. Зціпив зуби. Посунувся підвіконням глибше й помалесеньку, обережно почав зводити ліву ногу. Міліметр за міліметром. Коли підхопив кінчиками пальців саронг, захлюпнула його хвиля радості й щастя, якої він, мабуть, ще ніколи не знав. Тихо сміявся до неба, до зірок, до всього цього чудового світу. Потім нарешті ввійшов досередини, до цієї ворожої фортеці.

Але до мети ще далеко – він стояв у горищному ванькирчику, де спав до вчорашнього дня. Одягнувся, тихенько натиснув на клямку, вийшов навшпиньках у коридор. Починався другий ланцюг пригод – може, ще тяжчий, ніж перший: зійти в чорному мороці сходами, розшукати в чорному мороці потрібні двері, зробити те, що треба, – і зникнути.

Як це йому вдасться, як він вислизне з пастки – Тікірі не уявляв собі. Хоча поки що не дуже сушив собі тим голову; в найгіршому разі десь сховається, а вранці спробує непомітно вишмигнути. Найближчим, а отже найнебезпечнішим ворогом був зараз чорний морок.

Тікірі непевно рушив уперед. Перша сходинка, друга…

На третій пересвідчився, що гірше від мороку світло, яке несподівано спалахнуло перед ним і на хвилю засліпило його.

Ніч, повна чудес

Мусив примружити очі. Мить не бачив нічого, крім білого сліпучого кола. Мимохіть позадкував… і, мабуть, розтулив рота, бо з пітьми озвався голос:

– Не кричи!

Тікірі не скрикнув – голос лунав приглушено, ніби не хотів розбурхати будинок.

– Хто це? – шепнув Тікірі.

– Що тобі тут треба? – відповів голос запитанням.

– Самоцвіт, – прошепотів Тікірі. – Він мій! – Усе ще не бачив того, хто тримав електричного ліхтарика. Навіть не впізнав голосу – незнайомий говорив надто тихо. Але зміркував, хто це має бути. Слова, що лунали з темряви, були сінгальські, а в цьому будинку розмовляли по-сінгальськи лише він та…

– Він мій, Анулло! – повторив Тікірі. – Присягаюсь!

– А я вже гадала, що ти йдеш їх забити, – буркнула Анулла. Вона стояла тепер майже впритул до нього. Опустила ліхтарик. Ось зараз кинеться на Тікірі або підійме руку – він ізнов квапливо позадкував:

– Ні! Не тр…

– Цить, дурню, – засичала Анулла. – Біжи по ту річ, я присвічу тобі.

Секунду Тікірі вагався, чи не підступ це. Чом саме Анулла з доброї волі помагає йому? Але, очевидячки, так воно є! Ані писнувши, збіг туди, куди Анулла скерувала світло. Відчинив двері кабінету. За десять секунд мав, що йому належало.

Служниця чекала на нього під сходами.

– Анулло, – прошепотів Тікірі. – Я переліз сюди з пальми, а як назад – не знаю. Відчиниш мені?

Анулла не сказала ні так, ні ні, а тихо рушила до чорного ходу. Коли вже стояли в саду, вона засміялася злостиво:

– Ну й залив ти їм сала за шкуру! Що тут ниньки робилося! Не вірять уже нікому. І мені давали пити фіолетову воду.

Торкнувсь її руки:

– То дурниця. Брехня, ошуканство. Ти боялася?

– Я! Ніколи я їм не брехала. Проте вони й мене примушували пити. – Навіть у темряві видно було, як вона посміхнулася. – Буцім я не знаю гіпермангану!

– Що це? – спитав Тікірі цікаво, а що вона не відказала, спитав знову – Вони, мабуть, божевільні, еге ж, Анулло?

– Ні, – засміялася Анулла. – Вони просто нас бояться.

– Ти гадаєш? – здивувався він.

– Авжеж, – мовила Анулла. – Бояться, що ми їх виженемо. Ну, то біжи, бешкетнику.

– Чи не даси чого поїсти, Анулло?

Коли Тікірі перелазив паркан, виринув місяць, і його світло залило Ануллу, котра досі стояла перед будинком. Ніби вартовий. Вартовий, ха-ха!.. Місяць одразу ж зайшов, і Тікірі підтюпцем побрався до міста, жуючи шмат хліба, що йому винесла Анулла. Мався на великій силі – бо самоцвіт був при ньому, він зумів його забрати; бо Анулла сказала те, чого він досі до кінця не розумів – вони нас бояться!

Це можливо?.. Мабуть. Сьогодні-бо сталося стільки чудес, то чом би й цьому не статися? Анулла мені допомогла, і це велике диво. Хоч не таке вже й велике, коли людина зрозуміє, як прикро її образили, принизили. Мабуть, Анулла давно їх ненавидить, так само, як я… А що вони нас бояться – то сталося це не сьогодні, мов грім з ясного неба, – вже давно-давно, хтозна-коли, та й ніяке це не диво, нічого тут нема несподіваного…

Тікірі вперто біг на південь. Весь час думав про те, що Анулла сказала йому про пані та пана Маккормік і що, мабуть, стосується всіх сагібів. Авжеж усіх, навіть і Магараджі! І Тікірі раптом згадав, як отоді Магараджа цокнувся з паном Бредероде й сказав: «Тепер уже з ними не пожартуєш!» – і як нагло змовк: «Тихіше, він нас слухає!» Кого Магараджа мав на гадці? Ні Ука Елару, котрий був занадто далеко, ні Стару Тростину, котра не тямила по-англійськи, а мене, Тікірі! Зі мною тепер уже не пожартуєш, з нами всіма уже не пожартуєш! Он воно як. Тікірі засміявся. – Бояться нас! – виспівував тихо в ритмі кроків. – Бояться нас! Ми дужчі від слонів! Мені не потрібен більше слон, аби довести свою силу. Бояться нас, тому вони такі злі та брехливі!

Змовк аж коли забракло повітря. Тюпав тепер помаліше, зводячи іноді очі до неба, де ховався місяць за хмаркою, довгастою і круглою, як чайний лист, і навіть облямованою срібною крайкою. Спало Тікірі на думку, що та хмарка, як дві краплі води, схожа на його самоцвіт, і це справдешнє диво. Тікірі не витримав, спинивсь і при світлі вуличного ліхтаря порівняв самоцвіт із хмариною. Та вже ж: обоє чудові й такі схожі.

Місяць виглянув, світло ліхтаря нараз ніби погасло в тому срібному сяйві – і сталося нове диво: з темряви виступили пальми, схожі на чорні квіти на довжелезних стеблах, квіти для велетів. І самоцвіт у долоні Тікірі мав уже срібну облямівку – як оце щойно хмарка, грані кристалів самоцвіту заблищали…

Не дихаючи, дивився зачарований Тікірі на ту красу, що промінилася в його руці, наче вогонь, але не пекла. Наче холодний вогонь, який горів і пік колись у минулому, а донині зберіг лише своє світло. І тут Тікірі здалося, що самоцвіт повен усіх тих пригод, яких вони разом зазнали, що ці пригоди в ньому сховані й від того самоцвіт іще багатший і дорожчий. І тепер, коли прощавсь із самоцвітом. Тікірі дуже радів, що самоцвіт здобув на ціні та красі.

Тікірі знову побіг. За півтори години дістався до другої сторони міста, до своєї мети. Знов переліз загорожу, сьогодні вже втретє. Як дерся вгору, сяйнула йому смішна думка: будинок пана священика так далеко від гавані й взагалі од центру міста саме тому, щоб усі жебраки й нужденні не ходили туди по юшку занадто часто, бо теліпатися в спеку тією нескінченною дорогою – то непереливки.

Місячне проміння ледь пробивалося крізь імлисту заслону, але сяйво ліхтарів з шосе добре освітлювало Гордонів парк, і Тікірі легко знайшов знайоме дерево-намет. Його трохи спантеличило, що з-під гілок не виглядають Грегорісові розбиті черевики; але ж Грегоріс не повинен усеньку ніч спати, простягнувши ноги? Мо' він якраз їх підібгав.

– Пане! – гукнув Тікірі півголосом. – Пане! Це я, Тікірі. Я прийшов, аби ви знали, що я не брехав!

Під деревом зашелестіла солома: Грегоріс заворушився.

– Еге ж, несу вам те, за що ви купите собі чудові черевики, – засміявся Тікірі, підняв гілку…

І нараз ізнов опустив її: чоловік, на обличчя котрого падало жовте проміння ліхтаря, чоловік, котрий допіру блискавично перевернувся на бік і простягнув до Тікірі свої руки, мов спрут мацаки, – цей чоловік під Грегорісовим деревом був не Грегоріс, а Джім Піч з Арізони. І що найгірше: жовте проміння ліхтаря з шосе освітлювало під деревом його самого, без Грегоріса.

Тікірі відсахнувсь, ніби діткнувся кобри. Він чекав чого завгодно, навіть припускав, що Джім Піч досі ще живе тут, одного лиш не сподівався: що не знайде тут Грегоріса. Таж Тікірі ще сьогодні ополудні бачив Грегоріса й розмовляв з ним! Куди ж іще Грегоріс міг би піти спати, ніж сюди?! А як буде під деревом ще й Джім Піч, то байдуже. Грегоріса стане на десятьох таких Джімів… Так думав Тікірі дорогою до парку; бо не знав, що Джім лигався з поліцейським і що, побивши горшки з Джімом, Грегоріс утратив притулок.

І ось хлопець опинився сам як палець, без оборонця, перед оцими мацаками.

Скрикнув і відскочив саме вчасно – мацак Джіма Піча вхопив повітря. Тікірі побіг чимдуж, немов ішлося про життя. Не думав куди. Мчав уздовж загорожі. Наразився на гілку, аж іскри з очей сипнули, але втікав далі. Упірнув до густої тіні й почав безтямно дертися через загорожу. Уже нагорі загорожі його змогла кволість, і він мусив одпочити. Розглянувся. Побачив, що біг у напрямку од міста, чиє червонаве сяйво висіло позаду на обрії – ніби там палала грандіозна пожежа. Але Джіма Піча Тікірі не помітив ніде, хоч ліхтарі з шосе освітлювали довгі смуги газонів і паркану. Тож американець відмовився переслідувати його? Навряд. Але де ж тоді він? Хіба що побіг уздовж загорожі або до чагарів, аби перетнути шлях утікачеві.

Кілька секунд Тікірі напружував зір, чи не вкмітить Джімову постать десь у глибині парку. Ні, нічого там не ворухнулось. Тікірі оддихався. Ще одне випробування позаду. Зробив порух, щоб зіскочити на шосе.

І тільки тоді – ту мить, коли висів у повітрі, ще тримаючись одною рукою за паркан, – тільки тоді побачив під собою білу пику ворога з роззявленим ротом. Джім стояв на шосе, а Тікірі падав йому просто до обіймів. Падаючи, зціпив кулаки. Але бій був надто нерівний.

Коли Тікірі очуняв і вже зміг стати на рівні, позаду так само горіло сяйво, мов пожежа без полум'я. Джім Піч давно вже зник. По праву руч шумів океан, а далеко попереду звивалося блідо-голубе світло, мовби якийсь чарівний орнамент, накреслений на небі.Тікірі, спотикаючись, побрався туди, бо там був південь, а отже й домівка. Насилу переставляв ноги. І раптом подумав: якщо дійде ще вдосвіта до того світла – буде то найбільше чудо нинішньої ночі.

Але цього дива не сталося, й Тікірі ніколи не дізнався, що те блакитне світло насправді був неоновий напис із трьох слів:

Galle Face Hotel

Ознака зла

Вернувши з аеродрому, Бандала сів у холлі готелю й чекав, куди пошлють. Потому лежав у себе на тапчані й думав то про Тікірі, то про старого, котрого він прозвав «Тінь» і котрий колись сказав: «Ти молодий, маєш широкі рамена і вже ніколи не захочеш бути слугою». Тепер на його вийшло, – Бандала вже не хоче бути слугою… Шкода, що тут нема Тікірі.

Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, – цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.

Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, – несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.

– Чого це ти так супишся, коміку? – зустрів його Ван-Бален. – Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.

– А навіщо я маю то казати? – спитав Бандала.

– Аби заробити рупію. А коли скажеш, що твій тато мерзотник – матимеш дві. Маєш також маму? Добре, за тата з мамою буде три. Можеш вибирати, ми тебе ні до чого не силуємо, чи не так, джентльмени?

– Де там! – реготали пани. – Вибирай, що хочеш, ти ж бо вільна людина.

Бандала мовчав. Дивився на свою коричневу руку, й у голові йому лунало, що все те він, власне, заслужив. Кожен дозволяє собі поводитися з тобою так, як ти йому дозволиш. А я їм дозволив багато. Ми їм взагалі багато дозволяли.

– То скажеш?

– Ні, – відказав Бандала.

Якийсь пан закурював сигару, ніяк не міг закурити, бо від сміху в нього дуже тряслося підборіддя:

– Чорт забирай, директоре, віслюк пручається.

– Де там, – недбало кинув Ван-Бален. – Дам йому дещо понюхати, й побачите, як закричить.

Ван-Бален вийшов. Бандала дивився тепер на волохаті руки джентльменів, і все йому здавалося зовсім іншим: і ті руки, й ті обличчя довкола столу, хоч були вони, звісно, ті самі. Тільки тепер уже він був не їхній блазень, а їхній ворог. Як він міг перед ними блазнювати?! Що вони проти нього? Вони ж усі одного дня щезнуть, а він зостанеться. Такі, як Вікрена, зостануться. І він тепер од Вікрени взагалі не відрізнявся…

Бандала зненацька сказав собі подумки, що як директор верне з нагаєм, то на прощання буде добряча бійка.

Але Ван-Бален вернув не з нагаєм, а з полотняною торбинкою.

– Директор повинен знати все, що в його підприємстві діється, – мовив він з поважним виглядом. – Це його обов'язок, панове, і я цим керуюся. В моєму підприємстві, приміром, один йолоп ховає скарб якраз під моїм вікном. Це гарно, питаю я вас? Ні, бо це вияв недовір'я до колег. Але я тому йолопові це прощу, коли визнає гарно вголос, що він покруч йолопа з мерзотником і що це в нього – спадок по мамі й по татові.

Усміхаючися, замовк. Дехто цікаво стежив, як він витяг з торбини бляшану коробку з-під сигарет, як витрушує з неї гроші. Бандала теж дивився на банкноти, яким не хотілося вилазити, і все здавалося йому неймовірним. Наприклад, те, що оцю річ колись він переносив з місця на місце, як кицька кошеня. А директор гадає, що тим його до чогось примусить…

– Ну, то хутко, – обізвався Ван-Бален. – Інакше конфіскую це. Умієш…

Бандала підвівся й пішов до дверей. На порозі з подивом почув, що директор не доказав, що навіть джентльмени мовчать. Обернувся. По-дурному дивились йому вслід – такі були приголомшені. Бандала мав з того радість. У коморі йому сяйнуло: слід би вернути й додати їм до бляшанки те, що ополудні дістав од Майї. Але, поміркувавши, сказав собі, що ту милостиню залишить собі на згадку, бо вона була остання.

Ліг на тапчані і думав, думав, думав… Одтоді, як утік з храму Буддиного Зуба, сплинуло багато часу, він сам пройшов добрячий шмат дороги й набув чималого досвіду – але в суті своїй він такий, як був. Такий самий розгублений, безпорадний, а може й дурний.

Завжди ще чогось не знає, хоч мав би те знати, бо воно дуже важливе. Може, найважливіша річ на світі – бо ж без кінця над ним б'єшся: в чому, власне, полягає корінь зла? З яких ознак його впізнаєш, з ким маєш бути насторожі? Чому люди бувають такі небезпечні й жорстокі?

Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу – білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших – християни, однак ігумен і Касіапа – буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара – мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, – пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, – так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..

Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».

Може, в людей ознака зла – саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!

Хвилю Бандала бавився тією думкою – дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!

Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди – від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей – ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!

Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.

Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик – це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча – хтозна. Коли б думав об тім далі – то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.

Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…

Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.