Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Зачарований ліс

– Чом голосу не подав! – лютував Бандала, коли зліз геть спітнілий з дерева.

– Як то? – реготав Тікірі. – Я ж заіржав, як тільки вмів.

– Але потім!

Тікірі ще й досі корчився від сміху.

– Я хотів знати, до кого ти ще волатимеш. Гадаю, ти забув лише за слона.

– Тьху, – сплюнув Бандала. У душі він був радий, що все минулося саме так, але волів за краще звести мову на інше. – Тьху, брр, мене мучить пекельна спрага!

Замість відповіді Тікірі простягнув йому плід папаї, схожий на круглий жовто-зелений огірок.

– Де це ти взяв?

– На дереві, – всміхнувся Тікірі. – Мав сім разів по сім годин часу роззирнутися, перш ніж ти зважився вилізти з машини.

– Хіба тут ішлося про хоробрість! – відказав Бандала і, підживляючись, почав яскравими барвами змальовувати свою пригоду з кошами в машині, з людьми перед машиною і з страхітливими собаками.

– Так, я все те бачив, – мовив Тікірі й, уже не кепкуючи більше з Бандали, гордовито почав оповідати, що було з ним. Як вистрибнув з машини й скотився просто під папаєве дерево, як під тим деревом – іще лежачи – тямовито зібрав падалиці, як звівся на рівні й ніде; ніде не побачив Бандали, тільки на тому боці глосе уздрів хати і машину. Ось машина спинилася, з будинків висипали люди й оточили її, ось водій розсува брезент, і лише тоді Бандала стриба простісінько в обійми людей, ніби вважає, що ті прийшли його зустрічати. Ха-ха-ха! Потому, звісно, переполох, собаки. Бандала тіка, як та миша… і він, Тікірі, із співчуття мчить за ним. Тобто не просто за ним, а трохи осторонь, аби його собаки не зачули, але теж до лісу. Опісля кінець, гавкіт ущух, знов ніде нікого, лише дерева і, звісно, він, спокійний Тікірі, котрий холоднокровно розмірковує, де б це міг бути Бандала. Або на дереві, або в собачих шлунках, але скорше на дереві десь у тому напрямку, де востаннє гавкали собаки… А тоді почулося голосіння, повне жаху, – воно декому могло б зупинити кров у жилах, декому, але не йому, Тікірі, котрий у тому безмежно перепудженому крику впізнав Бандалин голос. Ну – а тоді вже ці троє заклинань. От і все.

– Малувато, – промовив Бандала з великою гідністю. – Та ще й хизуєшся цим. Але облишмо безглузді балачки. Ми повинні повернутися до села, машина певно вже поїхала звідти. – Доїв, обтер руки об саронг. – Кудою туди йти?

– Що?

– До села.

– До села? – здивувався Тікірі. – Як ми туди можемо вернутися, коли ти повалив двох чоловіків? Хіба не знаєш, що услід тобі кричали? «Розбійник! Убивця! Хапайте його!»

Бандала мовчав. Цілком можливо, що когось він збив з ніг, і хоч, утікаючи, чув за собою лише безладний репет, повірив, що Тікірі каже правду.

– Але ж ми не можемо зостатися в цьому зачарованому лісі!

– Це не зачарований ліс, а плантація, – пояснив Тікірі.

Бандала поволі обернувся навколо себе. Дерева справді були схожі на ті, що їх він колись бачив на каучуковій плантації сера Флемінг-Джонса, такі самі тонкі, світло-сиві стовбури з рідкими кронами – і на тих із них, на котрих кора досі не зникла під глиняною шкіркою мурашиних тунелів, уздрів навіть спіральні зарубки, з яких колись точився липкий сік.

Так, це була плантація… але яка вона сумна, одноманітна: не росло тут нічого іншого, крім каучуконосів, що їх, навіть щиро бажаючи, не можна назвати гарними. Крім того, здебільша були вони всохлі.

Отже, плантація мертва – про це знов-таки свідчило багато дечого: живе тут дуже мало звірят; немає птахів; густий підлісок укриває землю.

Просто прийшов англієць або якийсь інший білий, звелів вирубати й випалити джунглі, насадив свої бридкі каучукові деревця, а звірина переселилася десь-інде. Минув час – деревця виснажилися, перестали давати сік, англієць пішов собі, але звірі не вернулися. Що б вони тут робили без їжі? Того, що лишив по собі англієць, вистачить хіба що для термітів. Але джунглі таки вернулися, вислали до плантації-пустки свій авангард – підлісок, і вони неодмінно знову колись опанують мертвий тепер грунт. З підліском, само собою зрозуміло, повернуться звірята, метелики, квіти, птахи, весь той розмаїтий живий світ, що сповнює тропічні джунглі. На жаль, це буде ще не скоро.

Бандала простяг руку до паска по свого ножа, про якого він у ті страшні хвилини геть забув, і встромив його в землю. Була вона суха, як попіл, як тоді, коли випалили дерева.

– Що ж нам робити? – тривожно спитав. – До села йти ми не можемо, а тут нічого попоїсти не знайдеш. Навіть води!

– До села таки не можемо, а до шосе можемо, – заперечив Тікірі. – Гадаю, що найрозумніше вернутись якраз туди, де я скочив з машини. Це і в селі, і не в селі…

– Одним словом, це поблизу села, – перебив Бандала нетерпляче. Хоч він був невимовно радий, що вони з Тікірі знову вкупі, проте, на його думку, гоноровитий приятель аж надто довго вдавав із себе розумнішого. – І ростуть там папаї…

– І мангове дерево. Побіля шосе, – додав Тікірі квапливо. – А ще я знайшов там банани!

– Авжеж, – кашлянув Бандала, а сам собі подумав, що знайти бананове дерево або папайю, скотившись під них, не така вже й доблесть. – Отже, вертаймося до шосе перед селом, наїмося овочів, виспимось, а вранці буде видно. Мо' знайдемо яку-небудь стежку й дістанемося до іншого села, далі від шосе… Це, звісно, мені годилось би найбільше! – додав уже веселіше. Думка про загублене в джунглях село дуже подобалась йому, хоча б тому, що там найбільше шансів не наразитися на жодного європейця.

– Мені теж! – вигукнув Тікірі (його-бо вабили дикі слони, котрі, звісно, шосе обминають).

Та коли вони зібралися йти, то виявилося, що ні той, ні другий не пам'ятає, з-за якого куща виринув Тікірі; поки вони правили теревені, то тупцювали довкола так безтурботно, що геть згубили напрямок.

– Ах ти нещасний! – скрикнув Бандала… – Ти хоч пам'ятаєш, звідки ти прийшов?

– Од шосе, так само, як і ти! – відказав Тікірі. – Біг я просто до плантації, весь час уперед, доки чув по праву руку гавкіт. Коли стихло, повернув праворуч. А як зачув твій перший крик, завернув трохи ліворуч, бо зайшов далеко праворуч. А як зачув твоє друге голосіння, завернув знову трохи праворуч, бо був далеко ліворуч. Усе це дуже просто, треба тільки найти початок. Власне, кінець.

Бандала люто затупотів ногами:

– Нам не кінець треба шукати! Кінець отут! Маємо найти те місце, де ти верещав, як мавпа!

– Я верещав не як мавпа, а як дикий слон!

– Слон не верещить, слон сурмить!

– Буває, що й верещить! Як лихий або як його пораниш – верещить, аж гори тремтять, – твердив Тікірі з упевненістю бувалого мисливця слонів, і ця безглузда суперечка тривала ще кілька хвилин. Нарешті Бандала знов виліз на дерево: так легше було хоч приблизно визначити, де виринула тоді велика голова Тікірі.

– Певен, що отам! – показав він униз. – Стань там і не ворушись!

Таким робом хлопці визначили напрямок і вирушили.

Хвилю мовчки чвалали підліском, намагаючись іти навпрошки. Відтак трохи збочили ліворуч, бо, мабуть, дісталися до того місця, де Тікірі, зачувши Бандалин голос, збочив трішечки праворуч. І знову йшли, аж поки Тікірі сказав, що вони тепер там, де він уперше завернув трішки ліворуч. Тож хлопці відхилилися трохи праворуч, а тоді ліворуч і під гострим кутом; Тікірі-бо запевняв, що десь отут він чув, як собаки перестали гавкати.

– Ніколи б я не повірив, що можна так безглуздо блукати в лісі, – сказав спересердя Бандала, вже не знаючи до пуття, де в нього ліва рука, а де права.

– Ми не блукаємо…

– Я кажу про тебе, а не про нас! Хто завгодно, побачивши отаке, сказав би, що дорогу тобі вказувала блискавка.

– Але тепер ми йтимемо весь час прямо, – мовив на своє виправдання Тікірі. —Невдовзі має бути шосе.

Тепер вони просувалися повільніше – чи того, що підлісок тут був вищий, а чи того, що знемагали від утоми. Однак ступали стійко, аж допоки Бандала сказав, що йому страшенно кортить їсти. Тікірі спинився:

– Я тобі вірю. Але поглянь-но! – показав пальцем на коричнево-зелені кулі, що звисали з гілок каучукових дерев.

Бандала гидливо сплюнув:

– Я ще не такий голодний, аби їсти комах.

Бо ті кулі лише скидалися на овочі, а насправді були не що інше, як гнізда, що їх червоні кусючі мурахи ліплять з листя та глини.

– Я не те мав на гадці, – мовив Тікірі сумно. – Мені тільки спало на думку, що я цих гнізд не бачив, коли перший раз біг. Коли так, то ми не скоро наїмося.

Бандала скаменів.

– Ти хочеш сказати, що сюдою не йшов? Дурниці! Ти мусив іти сюдою. А гнізд не помітив, бо не йшов, а біг!

– Можливо… – хитнув головою Тікірі. – Але що, як ми збочили ліворуч трохи замало?

Про всяк випадок вони знов збочили, а за чверть години ще раз, бо шосе й сліду не було. Довгий час їм здавалося, що вони йдуть куди слід, бо гнізда червоних мурах зникли. Але час минав, а докруж так само блищали срібні деревця, пошрамовані спіральними зарубками, по краях яких прилип сухий сік. Вони навіть побачили кілька забутих мисок, прикріплених до стовбурів під зарубки так щільно, щоб захопити струмінь рідкого каучуку. Одну з них Бандала взяв із собою:

– Щоб було чим набрати води, як знайдемо її.

Він уже не вірив, що вони взагалі колись вийдуть на шосе і вгамують спрагу овочами. Тікірі втомлено похнюпив голову.

– Такої великої плантації я зроду не бачив. – А що він за все своє життя бачив лише одну плантацію сера Флемінг-Джонса, то виправився: – Ніколи б не повірив, що може існувати така безмежна плантація.

– Вона не безмежна, – сказав Бандала. – Тільки ми, мабуть, ходимо зигзагом. І навіть, може, по колу.

Сказав він це напрочуд лагідно й спокійно. Де взялися ці лагідність і спокій? Звичайно ж, не самі собою. Він-бо бачив, що Тікірі ледь-ледь чвалає, і йому стало жаль товариша. А до того ще й соромно. Не заперечиш-бо: Тікірі найшов у лісі його, Бандалу, а не навпаки. Цей малий Тікірі, що вже насилу-силу плентається…

– Почекай, – мовив Бандала. – Давай-но перепочинемо.

Вони сіли під сухий каучуконос і подивились на сонце.

– Якщо хочемо куди-небудь дійти, то треба йти прямо, – трохи помовчавши, сказав Бандала. – Якщо хочемо йти прямо, то треба мати перед собою те, що весь час добре бачимо.

– Сонце! – вигукнув Тікірі.

Бандала притакнув. Тож не вагаючись відмовилися вони од шосе, бананів, папаї та нічлігу десь у занедбаній клуні. Коли ж трохи відпочили, підвелися і пішли за сонцем.

– Учора ввечері воно так само заходило, – сказав раптом Тікірі, ніби роблячи бозна-яке відкриття.

Але Вандала не засміявся. Притакнув. Він-бо знав, що в Тікірі на думці: де вчорашній день, де мама, де Вікрена, де наші звичні добрі хатини!..

І де море!

Ця остання думка надто болюче обпекла Вандалу. Ох, куди це зник океан зі своїм відкритим, широченним простором, зі своєю рибою та своїми острівцями!

І раптом йому сяйнуло. Він дивився на сонце, яке ставало рожеве, й знав достеменно, що океан там, куди западає сонце. Воно завжди поринало до океану, тож порина туди й сьогодні. А як підемо зараз просто за сонцем, то добудемося до узбережжя так само певно, як завтра знову буде день.

Вандала наддав ходи:

– Хутчій!

– Навіщо? – заперечив Тікірі. – Сьогодні ми туди все 'дно не дійдемо.

Він не казав, куди саме, але й так було ясно, що зна, куди Вандала поривається.

– Знову знесилів? – здивувався Вандала.

– Я?! – Тікірі одним скоком наздогнав приятеля й випнув груди. – Той, хто позавчора переміг машину пана Альвара, не зна, що таке втома!

– Правда, – погодився Вандала.

Він радів з того, що Тікірі згадав про цю плавбу. Вандала був переконаний, що в цій згадці таїться велика сила. Хто витримав веслувати стільки, як дядько Вікрена й Дгаму, той справді може покластися на себе. Було це таке саме дивовижне, як ігуанячий язик, загорнений у листок щавлю, – з'їв його раз, а маєш досить розуму на всеньке життя. Бо навіть Бандалі здалося, що плавба до Мінгаладона – це куди більше чудо; бо ящірчин язик ти проковтнув, нічого про нього не відаючи, а от з веслом ти гарував, отже, ця міць і витривалість – плід твоїх власних зусиль. Дарма що з них двох, котрі блукають зараз мертвим лісом, через ігуанячого язика кмітливий лише один, до плавби здатні обидва.

Так подумав Бандала, і йому стало трохи краще.

– Мені вже не дуже хочеться їсти й пити, – сказав Бандала.

– Я це саме хотів сказати тобі, – мовив Тікірі.

Поглянули один на одного й усміхнулися, зціпивши зуби, щоб жоден з них не забачив сухого язика іншого. Але як ти сховаєш шорсткі, наче скоринка, губи? Хлопці ще раз усміхнулись і далі мовчки брели підліском, тепер уже не так швидко, аби тільки вистачило сил іти якнайдовше. Весь час ішли за сонцем. І їм, виснаженим і спраглим, здавалося, ніби сонце їх жаліє і йде їм назустріч…

Відтак – саме тієї миті, коли Тікірі показав на білясту чарочку чотиригодинної квітки, – переконалися, що видиво це не облудне. Сонце справді йшло їм назустріч, хоч не так, як вони собі перше уявляли: воно сходило зі своєї незмірної висоти, опускалось їм перед очима, наче монета на нитці, що нею сінгальські матері бавлять немовлят, аби пручили ручки й сміялися. Саме так до них наближалося сонце, тільки куди повільніше. Вони зупинились.

Обидва пильно дивилися на білясту квітку, яку знайшов Тікірі, й знали, що зараз щонайменше четверта година пополудні, бо чотиригодинна квітка розкривається саме о четвертій. Хоч, мабуть, зараз куди пізніше. А о шостій буде темно…

Все це промайнуло їм у голові, коли Тікірі збуджено засміявся:

– Як тут росте квітка, то це означає, що ми кудись наближаємось. Бо досі ми жодної квітки не здибали.

– Можливо. А мо' вони були скрізь, тільки закриті, тому ми їх і не помітили, – сказав Бандала.

Тікірі мовчав. Що він міг на це відповісти? Відтак підвів голову:

– Гаразд! Та якщо хвилину тому вони були закриті, то це означає, що зараз тільки чотири години, тобто ми маємо ще дві години часу.

Бандала здвигнув плечима. Хлопці знов рушили. Невдовзі натрапили на цілі оберемки чотиригодинних квіток, і їхній настрій покращав, бо справді здавалося, що вони прийшли туди, де росте й щось інше, ніж яловий підлісок та виснажені каучуконоси.

Але квітки скоро зникли, і хлопців знов огорнула тривога: ні до чого вони не наближалися, хіба що до сонця, котре опустилося настільки, що вони його бачили крізь сплетіння дерев. Пленталися далі під тягарем безнадії, виснажені голодом і змучені спрагою, і тільки невдовзі перед тим, як сонце торкнулося обрію, вони перемогли зачарований ліс.

Таємниця на обрії

Найперше з'явилися три осяйні птахи. Два були золоті папуги з родини оріолів – із скреготливим криком здійнялися вони звідкілясь; а третій був орел-гадюкоїд із животом жовтогарячим, немов одіж буддистських ченців. Вони побачили крізь рідкі крони каучуконосів, як він кружляє над лісом, схожий на крилатий помаранч.

Зашелестів у підліску сірий заєць.

А тоді – без переходу, без попередження – лабіринт каучукових дерев змінився широкою смугою рододендронових кущів.

Хлопці радісно вигукнули, побігли… і враз обидва спинилися. За смугою рододендронів, що перші уп'ялися до випаленої землі, оточивши плантацію, спускалася широка долина, наче вистелена зеленою піною. Тисячі й тисячі бульбашок блищали там різними відтінками зеленого кольору, й кожна з тих бульбашок означала дерево, деревце або кущ. Або купу дерев. Або клапоть чагарів. Або крону столітнього велетня… Мільйони бульбашок, ніби хтось розчинив у океані мільйони й мільйони зелених куснів мила.

Так це здавалося Бандалі, котрий у Ліндсеєвій кухні часто мусив мити руки зеленим милом із пальмової олії. Але піна з цього казкового духмяного мила не була така зелена, як кучерява повінь, що на неї теперки він дививсь, як ті безмежні джунглі, що буяли в нього перед очима. Він ладен був заприсягтися, що чує тріск бруньок, які розпукуються, тріск листя, яке розвивається, тріск плодів, з яких бризка сік…

– Море! – видихнув Бандала.

Але це не було море: рослини жили, бубнявіли, бростилися, тремтіли – однак були нерухомі. Жодної хвилі.

– Слони! – вигукнув Тікірі й мав більшу правду, хоч над зеленню ніде не височіла сіра слонова спина. Але слони тут, певно, були, ховаючись десь там глибше, в тіні, і жила тут, мабуть, сила-силенна звірів, куди більше, ніж рослин: хтозна-скільки птахів, ігуанів, шакалів, оленів-самбарів, леопардів, вивірок, мавп. Але найбільше мавп і птахів! Допіру хлопці вийшли з мертвої плантації, почувся зляканий крик, зелень найближчих чагарів захвилювалася, здійнялися зграї птахів, коричневі мавпочки, пронизливо репетуючи, чкуряли вгору і, вмостившись там, осміхалися, щирячи зуби.

Було так, ніби тріснула велетенська клітка. Не клітка зі звірами й птахами, а клітка із срібних деревець, в якій так довго були ув'язнені хлопці. Захмелілі, вони розглянулися… і водночас обоє пірвалися до хлібного дерева, що росло скраю джунглів, осипане плодами, привішеними просто до стовбура і грубезних гілок, як величезні ягоди. Жовтий м'якуш мав кислуватий присмак, і вкупі з голодом друзі вгамували й найпекучішу спрагу.

Тепер сонце висіло низенько над другим берегом долини, і джунглі наче спалахнули. Був саме час шукати притулок. Хлопці відітнули кілька довгих пагонів ліан, що плазували по стовбурах дерев або звисали донизу, наче обірвані линви. Озброївшись так, хлопці вилізли на хлібне дерево; його майже голі гілляки здались їм найбезпечнішими: ні леопард, ні ведмідь, які люблять чигати на здобич із дерев, не оберуть собі хлібне дерево саме тому, що рідка його крона – поганий сховок.

На першій гілці вони, здивовані, уздріли хамелеона, котрий, як правило, замешкує в бананових деревах. А тут, бач, умостився на хлібному дереві. Сидів непорушно, забарвлений під колір стовбура – жовто-фіалковий, тільки його срібний язик час від часу метався по комах: так, ніби стріляв срібними стрілами. Хлопці не прогнали хамелеона. Вмостилися трохи вище, але ще не прив'язалися – не було сили. Почували, що не заснуть саме через ту втому. Або, може, через те, що гілляки були дуже тверді й незручні. Або, може, й через тугу.

Так, туга, страшна туга не давала їм склепити очі. Сонце стало як кров червоне, і вони мусили стежити за ним, хотіли того чи не хотіли. На це саме сонце, може, зараз дивляться обидві їх матері, й Тісса, й Вікрена… це саме сонце забарвлювало в червоне верхів'я кокосових пальм на узбережжі й на острівці Калудуві, бо сонце одне, і в цьому є якась утіха, принаймні знаєш, що його бачать усі, зокрема ті, за ким ти тужиш. Хоч дивно, що псі бачать ту саму річ, але не бачать один одного.

Туга росла й росла, аж Тікірі не витримав і розв'язав кінець саронга:

– Поглянь, що маю!

Самоцвіт горів криваво, як і все довкола.

– Де це ти взяв?

– Удома. Найшов.

– Краще сховай і ніколи більше не показуй, – порадив Бандала. – Коли б це побачив який-небудь сагіб, то сказав би, що ти поцупив.

– Тут нема ніяких сагібів.

– Направду?

Тікірі не відказав. Сховав свій скарб, а що сонце опустилось іще нижче, то він виліз на вищу гілку, аби його бачити довше й так віддалити ніч.

– Ходи тут! – крикнув. – Там щось витикається.

– Що?

– Ніби комини.

– Ну, тоді там копальні або фабрика й сагіби, – сказав пригнічено Бандала. – Не втечемо від них, допоки не знайдемо рожевого… – затнувся. Нікому не хотів розказати про свою мрію, навіть Тікірі. Ніби соромився… або, може, боявся, що коли обмовився б про цей свій рожевий острівець, то, мабуть, перестав би в нього вірити, бо Тікірі взяв би його на кпини.

На щастя, Тікірі пропустив це повз вуха.

– То не комини! – крикнув він. – Диму не видно.

– З коминів не завжди валує дим, – мовив Бандала. – Мо' кочегар заснув, і вогонь погас. Але вранці прийде сагіб, відлупцює кочегара, і знов буде вогонь і дим. Може, мемсагіб має рацію, що не ледачі в нас тільки ящірки й москіти – словом, те, що отруює життя. – Він говорив про пані Ліндсей, котра завжди нарікала на те, що челядь ледача.

– Я не бачив іще сагіба, який підняв би щось, крім склянки, ручки або телефонної трубки, – засміявся Тікірі. – Гадаю, що ледачі вони. Та ходи-но тут!

Бандала поліз. На обрії, навпроти призахідного сонця, справді стирчали три гостряки, подібні до тупих голок, застромлених у небо. Мить здивовано розглядав їх. Йому вже не здавалося, що то були комини… але ж то й не дерева, хіба що якісь обчухрані й велетенські – небачені.

Друзі мовчки дряпались вище й вище…

А три голки перетворилися на щось іще дивовижніше, бо під ними показалися три велетенські голови.

Принаймні то скидалося на голови велетів: три червоно-зелені півкулі височіли над джунглями, так само червоно-зеленими. Однак це були не голови, бо на кожній з них стриміла до неба ця тупа голка… Не могли це бути й гори, пагорби – надто вже вони правильні, схожі скорше на величезні кокосові горіхи, котрі хтось розділив і поклав на землю стеблом догори. Ніби перевернутий келих… Але не могли це бути, звісно, ні горіхи, ані келихи, бо стирчали з джунглів далеко за долиною, за годину ходи. Такі величезні були вони.

– Що це таке?

– Не знаю… – прошепотів Бандала.

Він трохи збрехав, бо знав або принаймні здогадувався. А що мовчав, то, по-перше, боявся, а по-друге, був не певен. Те, що він бачив перед собою, збудило в ньому безліч почуттів: од тривожного тремтіння аж до так само тривожної гадки, що він, мабуть, помиляється. Ні, туди не дістанешся…

Тут сонце зайшло, і в недовгому смерку здійнялися в повітря летючі лисиці, від їхніх величезних розпростертих крил потемніло небо. Хлопці прив'язалися ліанами до гілок хлібного дерева, сперли голови об стовбур, але сон не приходив. Ложе справді було вкрай незручне. До півночі слухали виття шакалів; нараз воно ущухло, мов хто відрізав: ці нечисті звірі, певно, знайшли поживу. Хлопці дрімали вже, коли це раптом озвався безтямний щебіт і крик. Неподалік скажено захльоскали гілки, спурхнули птахи, застрибали, вищачи, мавпи… посеред того гвалту, напевно, наближався леопард, плигаючи з дерева на дерево. Хлопці принишкли, Бандала витяг ножа. Але скрик невидимого звіряти, такий відчайдушний, що нітрохи не відрізнявся од людського вигуку жаху, заспокоїв їх: леопард зловив свою жертву.

Лишок ночі минув спокійно, хлопці навіть спали.

Коли вранці вони розплющили очі, повінь джунглів була куди світліша, ніж учора, отже, ще подібніша до зеленої мильної піни. Вдалині так само стирчали три величезні півкулі зі своїми трьома голками, але сьогодні було видно, що вони до того ж іще й волохаті, як кокосовий горіх.

– Ходімо туди! – вирішив Тікірі.

Поснідали плодами хлібного дерева, старанно роздивилися напрямок тіні, порівняли її з напрямком до таємничих півкуль, аби дорогою не відхилитися ні праворуч, ні ліворуч, і вирушили.

Вони знали, що тільки-но злізуть з дерева, зникне їм з очей не лише мета, а й пізніше, опівдні, зникнуть і тіні. Тому й поспішали; вони не мали права гайнувати часу чи блудити, як учора, повинні були дістатися на другий бік долини, перше ніж сонце підіб'ється до зеніту.

– Вперед! – скомандував Тікірі, та Бандала й сам не думав баритися.

Хлопці були ситі (стільки овочів довкруж!) і знову відчули віру в майбутнє.

– Я гадаю, – озвався Бандала, – тобто я певен, що там, куди ми йдемо, не здибаємо жодного білого.

Тікірі гаряче притакував:

– Що ми неодмінно там найдемо – то це слонів! Завтра я вже буду магаут. І ти, може, теж.

Бандала не сказав ні так, ні ні. Тільки подумав, що проковтнути ігуанячий язик – це не жарт: не робиш дурниць, а з Тікірі ті дурниці так і пруть.

За мить їх огорнула задушна півтемрява.