Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Джунглі

Хлопці з подивом переконалися, що джунглі, які вони вчора й сьогодні вранці уявляли собі здалеку як праліс дерев-велетнів, мають зовсім інший вигляд, допіру до них увійдеш. Лісових велетів у прямому розумінні слова росло тут порівняно мало, а що панував тут зелений присмерк, то в цьому була заслуга ї крислатих крон дерев порівняно низьких, які творили над головою майже суцільне склепіння. Підлісок, що їх так вимучив учора в занедбаній плантації, поступився місцем високим чагарям, котрі подекуди досягали нижніх гілок дерев і спліталися з ними в непрохідну стіну. На щастя, що лише подекуди, інакше-бо друзі навряд чи просунулись уперед – Бандалиного короткого ножа протинати дорогу було б замало. А так вони могли обминути найгустіші місця, обійти їх і просувалися досить швидко, хоч і мусили відмовитись іти навпрошки.

Спершу їм завдала чимало клопоту висока трава: у ній не було стежок, і там могло на них чигати безліч небезпек. Хоч учора вони не відали, кудою йдуть, але на мертвій, гнітюче тихій пустці-плантації нічого було боятися гадюк: бо ж де нема звірів, там немає й плазунів. А чи на плантації справді не жило й не полювало нічого, крім комах, а чи їх оберіг від фатальної зустрічі лише випадок – над цим хлопці не сушили собі голови. Якби, проте, задумалися над цим, якби було треба комусь або собі пояснити, що їм учора надавало відваги так безтурботно ступати підліском босоніж, то вони, мабуть, сказали б, що їх одурманила могильна тиша плантації та що втома, голод і спрага позбавили їх здатності пильнувати за небезпекою.

Але сьогодні – навпаки. Хлопців не мучив ні голод, ні спрага, короткий сон освіжив їхні сили: тепер вони усе добре розуміли, а головне, про могильну тишу тут не могло бути й мови: довкола бродило життя. Так, саме бродило, інакше не можна було назвати цей гучний, але малорозбірливий танок, що його сприймаєш скорше вухом, аніж оком. Крик, шелест, пискіт, дзижчання, хрипкі вигуки, ніби з Жабиного горла, розпачливі скрики, наче десь поблизу попала в біду людина… і знову тріскотіння й шеберхання, ти до нього підійдеш – воно вщухне, натомість щось озветься за тобою, начеб невидимий звір непомітно плигонув у тебе за спиною. Або ж якраз навпаки: тупіт, шурхіт, сичання, зненацька щось пирсне перед твоїми ногами й дремене, як утікає риба, коли жбурнеш камінця в море. І весь час не бачиш анічого, тільки хвилі по траві, мавп і птаство…

З мавп і птахів хлопці давно вже перестали дивуватися. Ще з дому вони знали про декотрих: їх боятися не треба. Проте час від часу хлопці зводили очі – завжди, коли проходили під надто крислатим або густим деревом: до цього їх спонукала не цікавість, а обережність, змішана зі страхом, – чи не прогинаються гілляки під вагою ведмедя. Ведмедя вони боялися найбільше. Не леопарда: той полюс переважно вночі, а вдень од людини тіка. Ведмідь же чигає на здобич цілодобово і не перебира…

Хоч вони застрахували себе від нього відповідним мантгарамом, який так знаменито прислужився Бандалі уже вчора. Тепер хлопці навперемінно виспівували його, однак крик мавп і птахів часом був такий оглушливий, що перестрашені мандрівники турбувалися: чи почує ведмідь той мантгарам? Але досі, на щастя, вони не побачили на деревах нічого підозрілого, тільки раз їх злякало двійко очей, що блищали в просвітку між листям горобини. Виявилося, однак, що це невинний лінивець, який перепудився, мабуть, дужче від них; але він не міг перемогти свої лінощі й залишився там, де був.

Хвилинку хлопці з ним гралися – штурхали патичками: ану, ану розворушися. Марно. Звірятко лишень підняло безмежно поволі одну ногу, тоді другу… аж хлопцям здалося, що це не жива істота, а волохата печеня, яка сама обертається на рожні.

Пригода ця не лише розвеселила їх, а й нагадала їм чудові бенкети на острівці Калудуві. Дорогою роздивлялися, чи не побачать де давнього знайомого – ігуана. Однак замість тієї великої ящірки виринула з трави менша, оливково-зелена, з двома чорними пружками, наче накресленими пензликом, вмоченим у туш.

Хлопцям перехопило дух.

Це вперше після смерті Бандалиного брата Каранги вони знову бачили гіканеллу, супутницю кобри.

Завмерли.

І гіканелла завмерла теж – геть-чисто, як тоді, перед кількома роками, – тільки голову підвела, міряючи їх банькатими очима.

– Назад! – вигукнув Бандала.

Втім, гіканелла миттю зникла, ніби в ній розкрутилася невидима пружина.

– Краще вперед, – шепнув Тікірі. – Кобра ж напевно йде за нею.

Кількома великими стрибками подолали те місце. Стали, огледілись. У траві ніщо не ворухнулося, жодне стебельце.

– А хай йому всячина! – буркнув Тікірі. – Колись ми не були такі страхопуди.

– Колись ми були вдома.

– Кобра вдома така сама, як у джунглях!

– Але ми страшенно самотні, – сказав Бандала. – Треба вирізати собі довгого прута…

Тікірі спохмурнів. Прут, чи довгий, чи короткий, щось йому дуже яскраво нагадував – або когось. Але хлопець не перечив, коли Бандала всунув йому прута до руки. Справді найрозумніше не покладатися на випадок, а, перш ніж ступити, штрикнути в зарості трави.

Невдовзі побачили, що так вони йдуть дуже поволі, тож, поміркувавши, вирішили замінити гнучкі прути міцнішими палицями – сунутимуть їх перед собою так, щоб кінець розорював траву, наче плуг. Як розумно вони ухвалили, переконалися десь за годину, коли з трави вигулькнула маленька зелена гадючка й уп'ялася в Бандалину палицю. Був це отруйний тік-палонга, гірший ворог від кобри, бо при зустрічі нападає.

Тепер вони вже сходили схилом на другому боці долини й з великою полегкістю помічали, що трава рідша. Її віхті росли тепер нарізно, а згодом і зовсім їх не стало – була тільки гола, волога земля, змішана з камінцями, на якій виднілися численні сліди звірів. Отже, поблизу десь є вода, і хлопці трішечки змінили напрямок, щоб іти за цими слідами. І справді, невдовзі їм відкрилась утоптана місцина, посеред якої блищала вода. Була це лиш невелика калюжа, але вода в ній здалася чиста. Хлопці з насолодою напилися. І відразу ж відчули голод.

– Спочинемо? – запропонував Бандала. – Хто відпочива, той наче їсть.

Випробували це. Застромили одну палицю в грунт, аби її тінь показувала їм не лише напрямок, а й плин часу, лягли біля води й дивилися в небо без жодної хмарки… почали дрімати, коли їх збудив тріск у чагарях. Вискочили саме враз, щоб побачити красеня самбара. Олень стрімголов дременув, звідки прийшов. Тікірі з палицею в руці метнувся за ним: а мо' дожену і вб'ю, але темно-коричнева оленева спина з кумедним світлим хвостиком миттю щезла в гущавині. Однак зусилля Тікірі дало плоди, і то в буквальному розумінні слова: вертаючи, угледів він дике мангове дерево з червонястими плодами – перше, що вони сьогодні знайшли. Отже, на тій щасливій галявині хлопці вгамували і спрагу, і голод.

Тінь од застромленої палиці стала видимо коротша, надходив полудень, і хлопцям нічого не лишалось, як іти далі. Однак вони не завдавали собі клопоту вернутися до того місця, де збочили. Одне, що найти його не так легко, а по-друге, ясно ж бо, що всі дороги на захід доведуть до мети.

До якої мети?

Мета… Що це? Місце, куди прагнеш дійти. Або наслідок, що його прагнеш досягти. Чи знали вони таке місце? Чи могли собі уявити якийсь добрий наслідок? Так і ні. Мандрували кудись, де б їм краще жилося; то мав бути наслідок їхньої дороги. Але місця, де б вони могли цього досягти, не знали…

Ішли. Відтак стали на вершині схилу, на скелі, що самотньо височіла над повінню зелені, і серця їм закалатали: недалеко – рукою дістанеш – стирчали з джунглів оті три таємничі півкулі, що їх учора ввечері й сьогодні вранці хлопці роздивлялися з верховіття хлібного дерева. Тоді вони видавалися велетенськими. Нині були ще більші. Їхні круглі боки зводилися над безмежною рівниною, як схили гір, їхні шпичаки націлялися в небо… Але очі хлопців уже роздивилися, що це не гори, ані голки або стебла, а витвір людських рук.

Однак, скільки око сягало, не видно було жодної людини, не кажучи про хати.

– Це моє місце! – натхненно вигукнув Тікірі. – Це велети звели, тут мешкають велети!

– Дурниці, – цитьнув на нього Бандала.

– А як не велети – тоді слони!

Бандала поклав собі мовчати. Не хотілося йому ловити Тікірі на слові й доводити, що слони ніколи нічого не будували, навіть такого гнізда, як малі червоні мурахи, а що вже таку штучну гору – то й поготів. Доводити це безглуздо. Тікірі – навіжений.

– Я радий, що ми добулися саме до цього місця, – сказав Бандала, коли вони злізли зі скелі й пішли далі. – Як я ще вчора казав, що коли є на Ланці місце, де нема ані сліду англійців, то це тут.

– Авжеж. Вони бояться слонів.

– Не бояться вони нічого. Стріляють слонів.

– Але не зугарні їх приборкати. Ти коли бачив білого магаута? Або чув про нього?

Бандала нетерпляче похитав головою.

– Не про слонів зараз мова. Тут святе місце. Того білі сюди й не зважаться… Або, скажімо, вони й зважились би, – зупинив Бандала Тікірі, який хотів щось сказати, – але все 'дно не прийдуть. Бо тут нічим поживитися. А білі й пальцем не кивнуть, якщо не мають гембеля. Цього я дійшов учора.

– Як ти цього дійшов?

– У тій плантації. Доки з дерев струменів сік, був там і сагіб, бо той сік – багатство. Але допіру перестав текти – сагіб пішов собі.

– Гм… – муркнув Тікірі замислено. – То, гадаєш, пан Ліндсей теж ушиється, як удома в нас витягне з-під землі всенькі самоцвіти? То було б добре… Хоча, – додав смутно, – хоча самоцвітам у нас не буде краю. Бо ж ціла Ланка зроблена із самоцвітів. Цього дійшов уже я.

– Як?

– А так, – мовив Тікірі таємниче. – Думаєш, ти один такий, у кого варить казанок?

Перш ніж Бандала зміг відказати, розступилися джунглі, і на широкому просторі, порослому сухою травою, хлопці побачили істоту, яка вразила їх і налякала дужче, ніж перед тим гадюка тік-палонга. Була це жінка в білому європейському одягу, як дві краплі води схожому на той, що його носила пані Ліндсей. Жінка стояла спиною до них біля купи якогось довгастого каміння й завзято водила олівцем по аркуші паперу.

Сон про чарівне місце без сагібів нараз розтанув.

Магараджа

Першої миті хлопці не сумнівалися, що то не хто інший, як пані Ліндсей: вона або всюдисуща – так гадав Тікірі, – або, незбагненно як, змогла найти їх і тут, аби покарати зате, що поранили її сина Жожо, – так пояснював її присутність Бандала.

– Назад! – просичав він так само, як опівдні, коли вони спіткалися з гіканеллою.

Але Тікірі не зрушив з місця.

– Постривай!..

– Та це ж пані…

– Ні! – засміявся Тікірі, який уже щось помітив. – Поглянь, у неї чорне волосся!

– Тьху… – здивувався Бандала. Йому було прикро, що цей раз Тікірі виявив більшу спостережливість, аніж він. Але хоч як би ця жінка звалася, була вона мемсагіб. – Ходімо краще деінде.

Може б, Тікірі його й послухав, але жінка в білому почула їхню розмову й обернулася.

А хлопці й далі стояли, зчудовані не менше, ніж перед хвилею. В цієї жінки, одягненої, як пані Ліндсей, навіть у такому самому брилі, було бронзове обличчя, як у їхніх матерів. Це не європейка!

– У чому річ? Чого ви хочете йти деінде? – усміхнулася жінка; говорила вона по-сінгальськи, тільки з дивною вимовою і взагалі трошки інакше, ніж вони.

– То ми так… – сказав Тікірі, котрий отямився перший. – Ми йдемо туди, де нема жодного англійця, і гадали, що ви… Але ви, мабуть, з Індії?

Жінка кивнула й, усміхнувшись, похвалила його за кмітливість. Справді, родом була вона з Індії, звалась Індіра Шардас, було їй тридцять три роки, і, якби хотіла, могла б додати до свого імені низку різних учених звань. Веселі мигдалевидні очі з великою цікавістю озирали обох хлопців:

– А чого ви йдете туди, де нема англійців? Мусите від них ховатися?

– Ви тому не вірте, що Тікірі каже, – відповів Бандала сквапно. Хоч жінка не була мемсагіб, але вона носила європейське вбрання й цілком могла бути на службі в якогось вельможного англійця, могла навіть бути його подругою. Про всяк випадок Бандала дав їй найвище, найпочесніше звання, яке знав: – О рані, о принцесо, ми собі звичайні хлопці й не вчинили нічого поганого…

– Атож, – ревно підтримав Тікірі. – Жожо Ліндсей наштрикнувся на ножа сам. Їй-бо!..

Ото ще бевзь! Бандала люто дивився на нього – та марно. Довелося тепер сказати всю правду: що примусило їх утекти, як сплутали машину, як дісталися до занедбаної плантації…

– По тому пройшли джунглі – і ось ми тута, – скінчив зажурено.

– Не пройшли, а пробилися! – вигукнув Тікірі. Йому Бандалина розповідь здалася безбарвна і малозвитяжна. – Були то жахливі джунглі, зміюки нападали на нас на кожнім кроці, ми примусили тікати кількох леопардів, здибали й чорного ведмедя… Тільки слонів не бачили, хоч шукали їх скрізь, геть усюди! – вигукнув запально, штурхаючи довкола себе палицею, ніби хотів показати, що тих слонів вони доправди шукали в кожній мишачій дірі. – А саме слон мені найбільш потрібен, бо я хочу бути магаутом.

– Ах ні, рані, – ввійшов у мову Бандала. – Слон – це не так важливо. Нам би вистачило маленького острівця з кількома пальмами, тільки б туди не прийшов англієць. Ми не можемо з ними жити.

Пані Індіра сіла на камінь.

– Не кажіть так, – мовила вона поважно. – Англійці такі самі люди, як ви та я.

Бандала закрутив головою.

– Можливо. Але ми більше не хочемо служити білим. Комусь іншому – так.

– Кому, наприклад?

– Скажімо, вам! – випалив Тікірі. Раптом він забув про слонів, цікаво заглянув пані Індірі до блокнота й побачив, що вона там не писала, а креслила малюнок, якийсь дивний і незрозумілий: сплетіння хвилястих ліній, кілець, хрестиків, смуг.

– Мені слуги не потрібні, – засміялася пані.

– Шкода… – зітхнув Тікірі. По ньому видно було, що він не збирається швидко відступити, але тут утрутився Бандала:

– Будь ласка, рані, скажіте нам принаймні, як зветься оце місце?

– Анурадгапура, – відповіла Індіра.

– Так я собі й думав, але не йняв віри, – вигукнув Бандала; в голосі його бриніла пошана. – Тікірі, нас одаровано великим щастям.

І він клякнув і поцілував святу землю. Сюди-бо, до Анурадгапури, прийшов з Індії понад два тисячоліття тому чернець Магінда проповідувати буддистську науку й приніс із собою святі реліквії, над якими віруючі збудували «дагоби» – пам'ятники у вигляді дзвонів, великі, мов гори, а над ними іще височіли вежки, звані «ті»; це були оті загадкові півкулі, що їх здалеку побачили хлопці вчора ввечері. І ще більше: Магінда приніс ще й гілку з фігового дерева, під яким сидів Будда, посадив її тут, в Анурадгапурі, і от гілка прийнялася й донині зелена. Усе це Бандала знав од свого батька Тісси, котрий часто мріяв одвідати Анурадгапуру й уклонитися дагобам і невмирущому дереву, яке виросло з Магіндиної галузки й має святе ім'я «Бо».

Ось чому поцілував Бандала землю в Анурадгапурі. Відтак устав і, все ще зворушений, схвильований, попростував до громаддя кам'яних плит, біля яких перед тим стояла пані Індіра. Він здогадувався, що ті камені – це уламки палаців і храмів, які залишилися від найславетнішого міста Ланки, коли його поглинули джунглі. Все зникло під зеленою повінню джунглів, усе, крім безлічі каміння, дагоб і дерева «Бо»…

– Тікірі! – вигукнув. – Зостанемося тут. Я нікуди звідси не піду! Найду тут собі роботу, а ти, про мене, шукай слона!

Поблизу почувся низький чоловічий сміх. Бандала з Тікірі оглянулись і побачили смаглявого чоловіка в окулярах, в європейському одягу, без сумніву, індійця. Показався він якраз із-за чагарів, де щось міряв чи розглядав.

– Що ти вмієш? – спитав Бандалу, все ще сміючись.

– Усе, пане, що загадаєте! – ступив Тікірі вперед, наче питано його. – Чистити ванну, люльку, попільниці, замітати і… і… взагалі усе. Попри те, я страшенно дужий. А Бандала теж багато на що здатний. Він славетний кухар.

Пан Шардас – чоловік пані Індіри – споважнів, але й крізь окуляри було видно, як він витріщив очі.

– Бачу, нам стрілося просто казкове щастя… – почав, але Тікірі не дав йому докінчити:

– Нам теж, пане, нам теж! Як візьмете нас на службу, будемо всі четверо найщасливіші на світі!

– Як! – злякався пан Шардас і озирнув поглядом довколишні чагарі. – Вас навіть четверо?

– Ні, ні, – заспокоїв його Тікірі. – Я лиш хотів тим сказати, що як візьмете нас, будемо щасливі усі, ви й пані, я й Бандала. А як вас двоє і нас двоє, то вкупі…

– Так, уже розумію, – увірвав його пан Шардас і глянув жартівливо на свою дружину. – Що на це скажеш, Індіро? Гарний кухар нам справді потрібен.

– Справді, – погодилася пані. – Тільки чи не сердитиметься Магараджа?

– Не буде, – засміявся чоловік. – Як приведемо йому й цього дужого чистильника люльки, буде радий.

Пані підвелася:

– Можна спробувати.

– Дякую, о рані, – вклонився Бандала, а Тікірі онімів з подиву: магараджа… Це йому досі, їй-богу, не снилося. Таж кожний магараджа має гори самоцвітів і палаци з цілими стадами слонів!

Але найдивовижніше те, що цей магараджа, видно, курить люльку, як пан Ліндсей.

Попри ту люльку, Магараджа відрізнявся од пана Ліндсея вельми істотно. Був це сухорлявий шотландець із сивою щіточкою вусів під носом і неймовірно густою, чорною чуприною. Звався він професор Макферран, був керівник археологічної експедиції до анурадгапурських руїн і слонів, звісно, не мав, не кажучи вже про палаци. Чого подружжя Шардасів дало йому прізвисько «Магараджа», хлопці спершу не могли зрозуміти. Правду кажучи, вони й не пробували зрозуміти це. Надто вже приголомшило їх те, що сталося, надто несподівано все скоїлося: таки не втекли вони від європейців, знов їм служать…

Якби вони побачили Магараджу Макферрана відразу, коли прийшли до табору археологів, може б, і не стали до служби. Але табір тоді був порожній, і табірний кухар – єдиний чоловік, з котрим, окрім подружжя індійців, хлопці зустрілися, – мав таку саму темну шкіру, як і Тікірі. Зустрів він прийшлих не дуже прихильно, але впевнившись, що Бандала тямить поратись у кухні й що Тікірі старається з усієї сили, сів на колоді, стромив до губ паан, тобто арековий горішок, загорнений у бетеловий листок, і почав з насолодою жувати й спльовувати червону слину. Погана звичка жувати паан вельми поширена в Індії та на Цейлоні. Коли його жують, виділяється дуже багато слини, яку паан забарвлює в червоний колір; по довгому вживанні паану чорніють навіть зуби… Жуючи свій зелений згорток і харкаючи довкола себе червоною слиною, кухар задоволено споглядав, як хлопці трудяться, і гордовито повідав, що він християнин, що побачив світа й узагалі він знаменитий чоловік.

– Поспитайте де завгодно. Лиш назвіть моє ім'я, лише скажіть Ука Елара, і кожен уклониться аж до землі!

Молов без угаву всеньке післяобіддя, замовк тільки на хвилю, коли пані Індіра зазирнула до кухні подивитись, як хлопці стараються. Заледве вона одійшла, заторохтів ізнов. Тільки як звечоріло, його спинив Бандалин вигук:

– Тікірі, тут англійці!

– Ну й що? – сказав Ука Елара замість Тікірі. – Вони такі самі християни, як я, і дуже мене шанують. Лише спитайте їх про мене, лише скажіть їм моє ім'я…

– А де магараджа? – прохопився Тікірі.

– Уф-уф, – зайшовся сміхом кухар. – Той попереду, той худий. Але краще те ймення не згадуйте, цього не дозволяю собі навіть я, Ука Елара, дарма, що я християнин і серед них майже свій…

Він ляскав себе по череву, плював і говорив, говорив і плював, хоч земля докруж нього була вже поспіль червона. Хлопці його давно вже не слухали. Пригнічені, дивилися на двох європейців, які саме заходили до своїх наметів. Але тікати було пізно, надходила ніч. Окрім того, Бандала не скінчив готувати вечерю.

Поївши, Магараджа Макферран покликав їх, закурив люльку й, переводячи погляд з одного на другого, заявив, що такої знаменитої піту ще не куштував.

Бандала гордо всміхнувся: щоб готувати піту – пряну суміш рису з борошном, яка вариться над парою в порожнистому бамбуці, аж поки стає схожа на батон, – потрібне велике мистецтво.

– Хто це варив? – спитав Магараджа. – Невже ти, хлопче?! – Схвально поплескав Бандалу по плечу й дав йому піврупії як завдаток до платні: – Як на мене, знаменито. Знаменито! Цілком міг би готувати для мого колишнього учня магараджі. А втім, той був майже такий шибайголова, як ти. Правда, Томе?

Том, другий сагіб коло столу, підвів брови й знов їх опустив; це був маленький англієць з довгастим, невимовно смутним лицем і заспаними очицями:

– Звідки я це, в біса, можу знати, професоре?

Професор і Магараджа в одній особі засміявся й мовив, що Том Гопкінс справді не може цього знати, бо ніколи не вчив жодного магараджі. Хоча пуття з тієї науки не було ніякого, бо магараджа той був король усіх віслюків, хе-хе…

– Перепрошую ласкаво, леді й містер Шардас. Може, я мимоволі образив ваші патріотичні почуття?..

Але пані Індіра сміялася, пан Шардас теж, а Бандала й Тікірі лягали спати цілком задоволені. Наперекір усім сподіванням «магараджа» їм майже сподобався. Навіть настільки, що їм і на гадку вже не спадало тікати. Коли б усі білі сагіби були такі!

Ану, якби полічити, зі скількома білими вони вже знайомі? Вийшло таке мале число, що й Тікірі подужав виразити його вельми просто, хоч досі ще користувався своєю семеричною системою.

– Не знаю, як би це сказати, – озвався Бандала, поміркувавши. – Просто мені здається, що ми помилились і водночас не помилилися. Тобто ти помилявся, а я мав правду. Я ж завжди твердив, що в англійців тобі добре, звісно, лиш коли їх слухаєшся й не суперечиш їм. А ти якраз тільки це й чинив. Чого було перечити паничеві… себто Жожо? Навіщо ти глузував з нього, що він утік за море зі страху перед війною?

– А хіба це неправда?

– Ні. Він взагалі тоді не розумів, що таке війна, був надто малий і дурний. І тоді, коли намагався посунути кобрі палицею окуляри, був малий і дурний.

– Коли так, то чом він нами хотів керувати? Як дурний, то не має права нами керувати.

– Я сказав, що він був дурний, коли був малий, – підкреслив Бандала, – але я не сказав, що він дурний тепер. А ти йому перечив і тим викликав його гнів. З того й почалося всеньке лихо.

– Чом же ти тоді не відшмагав мене? – огризнувся Тікірі. І, не дочекавшись відповіді, сказав: – Втім, я не знаю, про яке лихо ти кажеш. Я ні за чим не жалкую, мені наша мандрівка цілком до вподоби. І та машина мені подобалась, і та плантація мені подобалась, і ті джунглі мені подобались…

– І той голод тобі подобався?

– Авжеж! Бо я переміг його. Взагалі вчора й сьогодні я одержав стільки славетних перемог, що починаю побоюватися, чи зостанеться мені щось на майбутнє. Щось, чого я ще не переміг.

– Не забувай про слонів, – насмішкувато завважив Бандала.

Але Тікірі сприйняв це всерйоз.

– О слони! – вигукнув у пітьму. – О мої, казкові, страхітливі! Шкода, що не знаю чар, які б вас усіх прикликали, геть усіх з цілого острова! Відтак я всіх вас переміг би й став би королем слонів, і оздобив би вас самоцвітами, і вирушив би до бою…

– Проти чого?

– Ну, щось би вже найшов, – одказав Тікірі, мамраючи в темряві. Слова про самоцвіти нагадали йому, що один він уже має, хотів переконатися, чи не загубив камінчика. Намацав його й, задоволений, почав розмірковувати, що прокрутить у самоцвіті дірку, засилить мотузочок і повісить своєму першому слонові на лоба. Він знав, що це робиться: бачив на старому кольоровому малюнку (єдиній прикрасі їхньої хатини). Але як той самоцвіт слонові на лобі краще прикріпити, куди тягти мотузочку і де її зав'язати? Може, це трималося б, якби обмотати мотузочку слонові довкола вух? Тільки ж от слони полюбляють ворушити вухами, обмахуються ними, і мотузочка може сковзнути. Або ж вона лоскотала б слона, і він, мабуть, лютував би. І не мабуть, а напевно – якби йому, Тікірі, безперестанку щось свербіло за вухом, він би теж лютував…

Перш ніж вирішив цю проблему, заснув. Бандала теж спав уже.

Дводенні блукання виснажили їх, і то була перша ніч од повернення Жожо, коли вони лягали спокійно, не тривожачись про майбутнє.

Хлопці знайшли нову домівку.