Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Але Бандалі не хотілося додолу.

– Ще не хочеться.

– Злякався! Злякався! – кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. – Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.

– Мели, мели, моя губонько! – кричав згори Бандала.

Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!

– Я дужий! Я дужий! – вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. – Я – найдужчий чоловік!

– Ти дурень, – буркнув Бандала; він також уже злазив. – То ходімо.

– Гайда! – крикнув Тікірі й кинувся до човна.

Але Бандала ще нагнувся по горіх:

– Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?

Але Тікірі навіть не обернувся.

– Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!

– Пришелепуватий! – люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.

– Хоч би викупалися були, – сказав Бандала, коли сідали до човна. – Ми ще ніколи…

Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.

Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.

– Ох, бабо, – процідив Тікірі крізь зуби. – Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.

– Авжеж, – відказав Бандала. – Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.

– Дзуськи! – войовничо вигукнув Тікірі… – Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!

І таки заспівав.

– О ти, дурна акуло! – волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. – Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!

– Заткни пельку! – вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. – Веслуй краще!

Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…

Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.

– Чортяка! – затнувся Бандала. – Тутки! Чекала-таки!

Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…

Авжеж, акула була тут, ба навіть чекала на них! Ось вона дісталась до балансира, але не зупинилася там – відчувала, мабуть, що не це головна частина човна. Гострий плавець рушив далі, розтинаючи гладінь без жодної хвильки, гейби ніж… Щойно була вона за спиною… а тепер ось підпливла до правого боку, закінчуючи коло. А за мить побачили хлопці свого ворога ще виразніше, ніж уранці.

Величезне синювате тіло, як сталева сигара, з двома очицями та двома жовто-чорними рибками-лоцманами, що пливли обабіч пащеки.

– Ох! – схлипнув Бандала. – Це ти винен! Якби хоч тут був дядько!..

– Що б він зарадив? – видихнув Тікірі. – Нічого. Сиди тихо!

Але Бандала його не послухав.

– Вікрено! – заволав. – Вікрено!

Раптом акула зникла десь під човном.

– Бач, злякалася мене! – заверещав Тікірі. – Вже не вернеться. А як вернеться, то чахну її веслом по писку, штрикну… Отак! – він глибоко занурив весло. Несподівано вода завирувала, човен захитався, щось смикнуло руки Тікірі, а коли він у жасі швидко звів їх, то побачив знівечене весло. Від дерев'яного диска, що його сінгальські рибалки примоцовують до тички, зостався дерев'яний серп: решта зникла в пащеці акули. Так, ніби якийсь велет уп'явся зубами в млинець або здобну булку й відшматував добрячу партику.

Дві, три секунди сиділи хлопці німі. Тікірі тримав руку з веслом угорі, Бандала вхопився за борт човна, але відразу ж, мов обпечений, відсмикнув руку й притис до грудей, ніби хотів сховати її від того страховиська, яке хапало все, що тільки мигне перед його очима.

Але потвора більше не показувалася. Може, їй припало не до смаку дерево, може, подумала, що і вміст човна такий само нестравний… а може, їй просто обридло бавитися з ними. Хтозна. Ще мить хлопці чекали, перш ніж зважилися рушити. А тоді погнали човна так, як тільки можна було зі спотвореним веслом Тікірі. Відлягло їм лише тоді, коли зачули шум прибою на знайомому, чудовому, безпечному узбережжі.

– Гей, ти, кухарю! – горлав Бандала. – Яку маєш у руці жалюгідну копистку! – гиготів, аж голос йому уривався.

– Це не копистка! – вищав Тікірі переможно. – Це – грізна зброя.

Захромив її акулі до писка, потримав, а тоді як шарпонув! Таку маю силу!

– Ха-ха-ха! – реготався Бандала. – Ти прохромив акулу?

Пхнув весло до води, та й по всьому.

Однак він мусив визнати, що Тікірі весла таки не випустив – хай навіть з жаху.

Сховали човен на його місці в бамбуковій гущавині біля гирла річки, а весло Тікірі одніс додому, тішачись думкою, що це доказ його величезної сили й доблесного вчинку; безумовно, іще й через те, що інакше Вікрена одразу ж довідався б, що з човном приключилось. А так він уважатиме, що весло попливло чи хтось його позичив.

Дорогою додому хлопці здалеку забачили на веранді Жожо Ліндсея. Той нудився і своїм звичаєм стьобав довгим бамбуковим прутом, збивав зі стелі павуків та ящірок, стрибав за ними туди й сюди. Мав на собі білі штани, білу сорочку, на голові бриль із широкими крисами, з-під яких виглядала шпичка веснянкуватого носа. Скидався на якогось чужоземного метелика, білого англійського метелика, бо в Англії геть усе біле, навіть з неба пада білий дощ, як розповідав колись сер Ліндсей.

Допіру Жожо загледів хлопців, облишив своїх ящірок і до них бігцем.

– Де були?

– Вгадай, – буркнув Бандала.

Авжеж, скажи Жожо, що та як, – ураз роздзвонить.

Але Жожо вже помітив фатальне весло й тягнув його з руки Тікірі.

– Що ви з оцим веслом робили? Хто його вкусив? Леопард?

– Пхе, леопард! – з погордою сплюнув Тікірі. – Щось гірше!

– Брешеш! Нічого гіршого нема! – роздратовано сказав Жожо. Пан Ліндсей багато разів даремно чатував у джунглях на леопарда-людожера, що загрожував селу, і Жожо був переконаний: істота, яка зважиться чинити опір його батькові, має бути справжнім дияволом. – Леопард має силу-силенну страшних зубів.

– Але він легкодухий, – збрехав Тікірі, і Жожо мить розгублено супив брови. Не йнялося йому віри, що звір, котрого боявся кожен, легкодухий, але, з іншого боку, це переконливо пояснювало, чому пан Ліндсей повернувся з джунглів з порожніми руками: леопард злякався тата і дав драла.

– Ми випадково билися з акулою, – похвалився пихато Тікірі, дарма що Бандала застережно моргав йому. – Тобто я бився! Хотіла нас ізжерти вкупі з човном, роззявляла вже пащеку, але я їй ухромив туди весло з такою жахливою силою, що вона лишень зарохкала.

Жожо вирячив бляклі свої очі спершу на весло, потім на Тікірі, а тоді на Бандалу, котрому не лишалося нічого більше, як потвердити, що така пригода сталась, і доповнити її всіма подробицями.

– Гм, – промовив нарешті Жожо, – але хтозна, чи все це правда! Розказуєте мені якусь дурну баєчку. Ви самі на острівець не зважились би ані за…

– Що?! – вигукнув Тікірі. – То поїдь іншим разом з нами й побачиш!..

– Коли? – жадібно урвав його Жожо. Ніколи ще не був він на острівці, хоча мріяв про це давно. – Завтра?

– Завтра не випадає, – відказав Бандала замість Тікірі. – Не раніше як за тиждень, коли не буде Вікрени.

Жожо спохмурнів.

– Гаразд. Але слово!

– Слово! – проголосив урочисто Тікірі.

Бандала не мовив нічого. Він потяг Тікірі за собою, щасливий, що одговорив Жожо і відклав затію. За тиждень Жожо може забути про розмову, і тим усе скінчиться. Жожо загалом гарний хлопчина, але занадто вже малий. Ану ж із ним щось скоїться…

Не хотів навіть уявити собі.

– Але нікому анічичирк! – ще крикнув Бандала через плече. – Чуєш, Жожо! Інакше з того не буде нічого!

– Авжеж!

– Ти дурень! – напався Бандала на Тікірі, допіру вони відійшли. – Хіба ми його можемо взяти без дозволу? А в кого ти питатимеш дозволу? В пані Ліндсей? Ото закинь несло, мовчи та диш! Одразу видно, що ти не їв ігуанячого язика.

Тікірі перекинув весло через плече і не відказав нічого. Він уже охолов і розумів, що Бандала має рацію.

– Ну що ж, – буркнув насамкінець. – Ми ж його ще нікуди не взяли. Але мовчати я не міг. Хай знає, на що ми здатні!

Більше про це не говорили. Тікірі сховав у кущах весло, і обидва подалися додому, певні, що витівка їхня скінчилася щасливо і що це була найбільша і найризикованіша пригода їхнього життя.

І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.

По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.

По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.

Кобра

Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.

– Тіссо! – гукнув. – Приведи-но панича!

Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.

І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.

– Що це ти плещеш про акул?

Жожо почав викручуватися:

– Нічого. Брехав.

Сер Ліндсей не зводив з нього очей:

– Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?

– Такі собі хлопці.

– Які?

– Чорні, – сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. – Як звати їх, не знаю.

– Де вони мешкають?

– Не знаю.

– Де ти з ними зустрівся?

– Там, – махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.

– Які вони собою?

– Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, – вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів – як уже сказано – набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. – І мали весло.

Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.

– Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, – завважив Тісса по-англійськи.

– Знайдеш їх і приведеш сюди! – звелів пан Ліндсей.

– І даси їм хльору, – додала пані Ліндсей.

Тісса вклонився.

– Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. – Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. – Лишень – з вашого дозволу – як я їх упізнаю?

– Це твоя справа! – різко випалила леді Ліндсей.

– Хвилинку, Дженні, – сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. – Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

– Я вже маю охорону! – вигукнув Жожо з новою надією. – Я граюся з Тікірі та Бандалою.

Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.

– Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! – промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.

– Хлопцям не було повелено, мемсагіб, – завважив Тісса. Широке смагляве обличчя його не знало іншого виразу, крім слухняності і покірливості. Вбраний був у білий саронг, котрий щільно охоплював його боки й сягав босих п'ят, але на відміну од рибалок носив ще білий китель та білу пілотку на коротко остриженій чуприні. Він слугував біля столу й мусив одмовитись від сінгальської зачіски, бо мемсагіб здавалося, наче довге волосся легко падає до юшки. – А крім того, вони обидва ще малі, – додав Тісса на виправдання.

– Авжеж, – погодився пан Ліндсей. – Але де знайти надійну людину?

– З вашого дозволу, я запропонував би Карангу, – мовив Тісса трохи схвильовано. Каранга був його первісток, на три роки старший від Бандали й допомагав тепер на Ліндсеєвій кухні. Бути компаньйоном і охоронцем панича – куди почесніша й вигідніша служба, ніж тельбушити живність і терти часник, та й платять більше. – Це – гідний, правдивий хлопець, за котрого я ручаюсь.

Пан Ліндсей не казав ні так ні інак.

Однак уранці пані Ліндсей звеліла покликати Карангу й зміряла його поглядом від голови до п'ят, бо досі вона зовсім не помічала його серед темношкірої челяді.

– Обернись!

Каранга обернувся.

– В тебе гострі лопатки!

– Пробачте мені, мемсагіб, – пролебедів Каранга так само схвильовано, як учора його батько. – Але я вельми дужий. Направду вельми дужий. – На доказ цього він зігнув руку й напружив м'язи. – Боронитиму містера Жожо від усіх небезпек. Присягаю!

– Не кажи паничеві Жожо! – крикнула пані Ліндсей. – Для тебе він містер Джон.

– Авжеж, містер Джон. Даруйте мені, мемсагіб, – вклонився Каранга.

Каранга був бронзовий цибатий хлопець з гарними мигдалевидними очима. Мав одинадцять років, але високий зріст робив його старшим.

– Гаразд, – сказала пані Ліндсей. – Довіряю тобі містера Джона хоча б тому, що ти розмовляєш по-англійськи. Не хочу, щоб він безперестанку цвенькав по-вашому.

Каранга блаженно всміхнувся, вислухав детальний інструктаж, у тому числі вказівку, аби вишкріб себе щіткою та милом, і того ж дня після обіду став слугувати містерові Джону – охороняти його від спокус поганих хлопчисьок. Що ті погані хлопчиська – його брат Бандала й Тікірі, йому й не снилося.

Бандала й Тікірі сміялися з того цілий тиждень.

Але невдовзі радість їхня обернулась у смуток – болісний, невиліковний.

Коли Тікірі думав про це пізніше, то доходив дивного висновку: в усьому завинила тільки сіра мавпа «вандура» (ці створіння жили на узбережжі сотнями й нікому не заподіювали шкоди).

Але та клята мавпа зламала Жожо прута і таким робом спричинилася до всього…

Був це той самий прут, що ним Жожо недавно стьобав на веранді, звичайнісінький бамбуковий пагін, з якого Жожо обчухрав листя. Хлопець дуже вподобав цього прута і власноручно оздобив вирізаними літерами Д. Л. Жожо Ліндсей не ходив іще до школи, тож був не набагато письменніший від Бандали й Тікірі. Однак ті літери знав, бо вони красувалися на всіх серветках і скатерках у господі Ліндсеїв; пан Ліндсей звався Джек, а пані Ліндсей Дженні. Коли ж пізніше Жожо вдалося ті літери скопіювати й вирізьбити на бамбуковому пруті, пані похвалила сина за його меткість. Жожо розперла велика гордість. І відтоді він не випускав прута з рук. Мабуть, і спав з ним. А що вже вдень, то не розлучався з ним ні на мить. Бігав з прутом, грався з прутом, розмахував прутом, ганяв прутом павуків, стоніг, навіть кажанів, його новий охоронець Каранга дозволяв йому це доти, доки панич полював на нешкідливу нечисть. Коли ж Каранга помічав, що Жожо заміряється прутом на скорпіона або на тарантула, великого павука з волохатими ногами, то хапав його за руку, мовлячи: «Обережно, пане Джоне!», «Дозвольте, пане Джоне!», брав у нього прут, аби самому знешкодити отруйну погань.

А от у випадку з вандурою Каранга не зміг удіяти нічого. Мавпа сиділа серед гілок бананового дерева біля самої стежки, що вела до шосе, і щирила до хлопців свої жовтаві зуби.

Жожо Ліндсею це так не сподобалося, що він сунув їй до носа кінець свого прута, щоб – як він пояснив – трохи полоскотати мавпу, аби вона дивилася приємніше. Але вандура хапнула прут, стисла його в зубах і закрутила головою так рвучко, що бамбук тріснув і u Жожо в руці лишився тільки уламок з ініціалами. На цьому все й скінчилось, і ніхто навіть гадки не мав, що можуть бути гірші наслідки.

На жаль, Жожо був прикутий серцем до своїх перших літер і не вирізав нового прута. Просто проголосив уцілілий кецик кавалерійським стеком і замість стьобати по ящірках, як перше, штурхав ним до кожної діри, бо в землі різної нечисті теж було досить. А Каранга ходив назирці, мов тінь, і дивився, куди сер Джон штрика. Аж любий Жожо розсердився.

– Чого ти без кінця вештаєшся за мною? Раніше ніхто не опікував мене, і ніщо мене не вкусило.

– Маю наказ, містере Джоне.

– Який? Аби захищав мене від акул, а не від мурах!

Жожо лютував, що ані на хвилину не може позбутися охорони. Спочатку він думав, що Каранга не виконуватиме свій обов'язок так сумлінно і що йому, Жожо, пощастить попливти з Бандалою й Тікірі на острівець. Жожо пробував-навіть домовитися з ними в присутності Каранги, моргав їм потайки, кивав головою в бік океану, але в хлопців не було аніякісінького бажання наражатися через нього на покару. Втім, удруге на острівець вони не плавали. Побоювалися, щоб пані Ліндсей, чи Тісса, чи хтось із челяді не побачив з веранди й не зміркував, хто були ті два лихі спокусники Жожо.

Так минали дні, й нічого цікавого не відбувалось, якщо не брати до уваги випадку, коли Жожо сполохав шакала, котрий спав на узліссі пальмового гаю. Хлопець угрів звіра «кавалерійським прутом», а той своїм звичаєм захистився хмарою гидючого смороду. Жожо замлоїло. Тікірі з Бандалою бралися за животи з реготу, а Каранга потерпав, що трохи сопуху прилипне до пана Джона і мемсагіб гніватиметься. На щастя, саме того дня пані Ліндсей поїхала до Коломбо, а пан Ліндсей не почув нічого, бо курив люльку.

Аж ось – якраз за два дні – це сталося.

Пообіднє сонце розпікало повітря, вітер спав, і листя кокосових пальм висіло непорушно, наче вирізьблене з бляхи. Прохолодніше було тільки на узбережжі, там, де Тікірі з Бандалою сиділи в тіні купи пальм, що нахилилися над океаном, ніби хотіли напитись або милувалися своєю красою. Таких заблуканих пальм було на всьому узбережжі лише чотири. Вони тулились одна до одної, аж Тікірі інколи здавалося, що це упертюшки, які посварилися зі своїми приятельками в лісі й утекли до моря, або це сестри, які затужили по далях, тож і зійшли на берег виглядати човен. Так чи так, нахилялися ті пальми над прибоєм низько-низько, тож найменший хлопець, а чи вайло із села міг легко на них вилізти. Тому й звелів пан Альваро – пальми-бо належали, звісно, йому – прикрасити їхні стовбури намистом із колючого дроту, аби й горішок не пропав.

– Якби я хотів, – промовив Тікірі, – не побоявся б дроту і з'їв би панові Альвару геть усі горіхи. До єдиного!

– Я теж, – буркнув Бандала.

– Дуже сумніваюся, – похитав Тікірі своєю великою чорною головою. – Цілком можливо, що ти їх з'їв би… навіть напевно. Тільки ж не з'їси, бо не вилізеш до них.

– Авжеж не вилізу. Бо не хочу.

Тікірі засміявся:

– Брешеш. Не вилізеш до них тому, що подряпаєшся. Але я не боюся. Бо я такий дужий, що ніякий дріт не проколе моїх м'язів.

– Ану доведи! – осміхнувся Бандала.

– І доведу! – вигукнув Тікірі, схопився й почав спинатися на похилий стовбур.

– Цікаво, що з тебе потече, як наштрикнешся, – кричав Бандала. – Б'юся об заклад, що то буде сироватка!

Тікірі не відказав. Бандала підступив до пальми й випростав долоню.

– Зловлю тебе, як шкрябнешся й упадеш. Дивися, піймаю тебе, як муху!

Але Тікірі ліз мовчки далі й далі. Коли ж дістався до перших витків дроту, підвівся тілом і став схожий на мавпочку з довгими ногами; обережно обмацував стовбур, шукаючи діри у сплетінні іржавих наїжачених шпичок. На жаль, дріт творив щільний широченний комір, і перш ніж Тікірі доповз до його середини, капнули Бандалі на долоню дві червоні краплини.

– Облиш, Тікірі! – крикнув Бандала примирливо. – З тебе тече кров. Я пересвідчився, що це кров, а не сироватка. Лізь назад!

Замість відповіді Тікірі заспівав:

– Я великий і дужий! Дивися, море, який я силач! Я переміг блакитну акулу, а зараз переможу й дріт! Врешті переможу й пана Альваро і заберу всі його горіхи. Таку страшенну маю силу! Дивіться всі!

– Не дурій, які там усі, коли тут лишень я, – розсердився Бандала. – Але як зачує пан Альваро, то відлупцює тебе палицею, та й мені ще перепаде. Зіскоч!

Однак Тікірі ліз далі, незважаючи на кров, що тепер потекла йому і з ступень. Коли ж здолав останній колючий перстень, переможно вигукнув… Відтак сидів серед листя пальми, над порогом океану, дививсь униз і в блискучому, тремтливому дзеркалі моря бачив велику скуйовджену голову й частину стрункого тіла. Був то стовбур пальми та її крона, що цілком сховала у собі хлопчину, але тієї хвилі йому здалося, ніби то він сам, велет Тікірі, покликаний творити подвиги. Ліниві хвилі, прилинувши здалеку, щомиті перетинали ту картину, щоб зашуміти на піску, однак щоразу картина з'являлася знову й повільно хиталася на тому самому місці.

– Го! Ого! – співав Тікірі. – Готуюся до великого стрибка! Нахилюся вперед і назад, наберу розгону, стрибну і переможу море!

Він так захопився своїми видивами, що геть забув про горіхи й повернувся до Бандали з порожніми руками. Хіба що обдертими до крові.

– Тепер бачиш, – мовив гордовито. – Тепер я тобі довів свою відвагу.

– Ні, – сказав Бандала. – Ти довів тільки свою дурість. Розумний болю не шука. Біль – це страждання.

– Дай мені з тим спокій, – відрубав Тікірі. Він не любив Бандалиних слів про страждання, які той часто повторював. Бандалин батько Тісса сповідував буддистську релігію, яка радить уникати страждань і жити в спокої.

Коли Тікірі обмив рани солоною морською водою, щоб не запалились та щоб знову довести свою мужність, подалися вони з Бандалою до села. І день скінчився б щасливо, якби не пекли так рани. Хоч Тікірі ані писнув, однак збочив зі стежки, аби нарвати в підліску прохолодного листя кудуру. Цю низьку рослину з квітками, схожими на фіолетові блюдечка, він знайшов одразу ж. На жаль, хлопець помітив у траві й щось інше…

Від хвилювання він аж поперхнувся:

– Бандало… Хутко! Гіканелла!

Бандала прибіг миттю, бо ящірка гіканелла, завгрубшки як зап'ястя, – створіння рідкісне й до того ж оповите таємничістю: так само, як чорно-жовті рибки-лоцмани водять акулу, гіканелла сповіщає про появу очкової змії, кобри.

Зачувши голоси й кроки, гіканелла зупинилася, звела оливкового кольору голову й втупила у хлопців очиці, схожі на корали; на спині в неї чорніли два пруги, ніби накреслені тушшю.

– Так, це гіканелла, – видихнув Бандала. – Гукни кого-небудь!

Тікірі розгублено розглянувся. Ніде ніщо не ворухнулось. Мертва тиша… Лише здалеку долинав гуркіт каміння в копальнях, згори – шемрання пальмового листя, а від океану – тихий шелест прибою. Над дахом Ліндсеєвого будинку літали горобці, але це так далеко, що цвірінчання їхнього не було чути.

Цієї хвилі на веранді з'явилася цибата темна постать.

– Каранго! – вереснув Тікірі. – Мерщій, тут ворог!

Чому обрав саме це слово, чому не крикнув «тут гіканелла!» або «тут кобра!», Тікірі не міг згодом пояснити: може, тому, що за мить перед цим удавав з себе героя й подумки змагався з ворогом.

Каранга не відказав. Побіг. А слідом за ним війнулася мала біла постать, гейби чужоземний метелик…

Допіру Тікірі крикнув, ящірка стьобнула хвостом і зникла в заростях.

– От лихо! – закляк Бандала. – Кінець, відведе кобру.

Однак гіканелла кобри не відвела, а навпаки – прикликала, ніби мала над нею чудодійну владу, що змусила кобру здолати вроджений страх перед людьми. Щойно втекла ящірка, плазун виліз із діри серед коріння банана.

Був це інший банан, не той, під яким Жожо недавно зав'язав бій з вандурою, що зламала йому прут. Цей банан був менший, хоч мав таку саму сріблясту кору і гілки його так само звисли до землі й переплелися, що оком не проглянеш. Ні, він був куди нижчий від банана Жожо. Однак це дерево наганяло жах: замість сірої сумирної мавпочки воно прихистило чорного гада.

– Каранго! – відчайдушно крикнув Бандала й стрибнув до банана, аби перепинити кобрі дорогу назад.

Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.

Але там саме виринув Каранга.

Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.

– Ідіть геть, містере Джоне! – зойкнув Каранга. – Це кобра!

– Кобра! – зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. – Змія в окулярах!

Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, – геть-чисто окуляри.

– Окуляри! – знову захоплено вигукнув Жожо. – Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!

Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…

Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.

Запізнився на секунду.

Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…

Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.

За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.

Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.

Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.

Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав – хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.

Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.

– Хто її забив?

– Жожо, – сказав Тікірі.

– Як?! – остовпів пан Ліндсей.

– Це неправда, – схлипнув Жожо. – Її Тікірі забив!

– Іди сюди й не бреши! – звелів пан Ліндсей Тікірі. – Ти забив цю змію?

– Змію? Так, – підтвердив Тікірі.

– Ти хоробрий хлопець, молодець, – проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. – Справді відважний хлопчина, – додав, коли Тікірі пішов. – Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.

Пані Ліндсей нахмурила брови:

– Ах ні! Таке цуценя! Хоч у того були гострі лопатки, але цей такий чорний та потворний. Не хочу я весь час його перед очима мати.

Надто вже огидна була їй велика чорна голова Тікірі та його товсті губи.

– Як знаєш, – сказав пан Ліндсей, устав і пішов пройтися під верандою. Сьогодні за ним ніхто не носив крісла; Тіссу відпущено, аби поховав свого сина.

Але по хвилі пан Ліндсей згадав убиту кобру й вернувся, щоб роздивитись її пильніше. Дійшов висновку, що це чудовий екземпляр, – варт його дати відпрепарувати й поставити в кутку канцелярії, аби лякав відвідувачів.