Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Тривожна ніч

Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи – боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.

– Це добре, – прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. – Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.

– Там би ми могли переночувати, – зрадів Тікірі. – Коли тільки знайдемо її.

Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.

– Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.

Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.

– А хай йому всячина! – буркнув.

– Не кажи так! – суворо мовив Бандала. – То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.

– Га! – Тікірі раптом пожвавішав. – Яке воно, те дерево Бо? – Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. – Великецьке?

– Ні, мале, – сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. – І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, – додав із святебною шаною. – Я щасливий, що міг йому вклонитися.

– Тому ченцеві? – спитав Тікірі трохи ущипливо.

– Невмирущому дереву! – одрубав Бандала. – Чернець дав мені лишень один листочок дерева Бо. А сагіб Бредероде дав йому за це рупію. Це добрий сагіб. Ніби й не християнин.

– А що він з тебе робив дзвоника, тобі вже не вадить?

– Гадаю, він навіть і не християнин, – ухилився Бандала від прямої відповіді. – Я не люблю християн. Я так думаю, зло не від кольору шкіри, а від віри. От Ука Елара не білий, а все ж злий. Чому? Та тільки тому, що християнин…

– Хтозна, чи він…

Але тут вони забачили в місячному світлі дерево, всипане золотавими кулями, й Тікірі замовк. Хлопці звернули до лісу праворуч. Невдовзі вони продерлися до галявки; за нею по один бік блищала стара водойма (таких Бандала й Тікірі вже знали кілька), по другий бік стояла напіврозвалена бамбукова халабуда.

Заледве хлопці вийшли з лісу, місяць сховався й знову стало темно. Навпомацки добулися до хатини. Як ходили довкола неї, шукаючи вхід, намацали купку сухих гілок, що були їм вельми до речі. Хлопці не мали сірників – не могли розпалити вогню, отже, їм потрібне було щось, чим поштрикати скрізь – по стінах і долівці й вигнати погань, зокрема змій. Тільки потому вони зважились увійти. В кутку знайшли кілька порожніх бляшанок і дійшли висновку, що з халабуди користується найскорше лісник або мисливці, чатуючи на звірину, яка приходить до водойми пити.

Лягли й зітхнули з полегкістю. Про ножа Ука Елари хлопці вже забули, розмова, яку вони вели дорогою, відвернула їхні думки в інший бік; докруж себе вони мають якісь стіни, а над головою стріху з сухого листя – й це зміцнило їхню впевненість у собі. Навіть звуки нічних джунглів не тривожили їх. Ще в таборі хлопці звикли до цих звуків так, що їх би скорше здивувала тиша. Але про тишу тут не могло бути й мови: пищали кажани, шурхотіло невидиме звірятко, певно, ящірка, вили шакали, вигукнув спросоння птах… усе це лунало, як музика – і сповнена небезпеки, і воднораз заколислива.

Однак заснути хлопці не могли. Що робитимуть вони завтра, куди подадуться? Ніхто з них не міг відповісти на це. Мабуть, через те й не висловили цього запитання вголос, немов кожен сподівався: інший обмізкує справу й вирішить, що чинити.

– Ти щось хотів сказати про кухаря, – нарешті озвався Бандала. – Він що, може, не християнин?

– Авжеж ні. Одного разу я вночі бачив, як він ніс жертву до Буддиної статуї. Але мо' то мені лише привиділось.

– Не привиділося, – сказав Бандала тихо. – Але ніс він не жертву, а консерви, що їх накрав на складі.

Тікірі раптом стало все ясно.

– Ах, ах! – забідкався він у відчаї, що так сплохував, почав бити головою об бамбукову стіну, аж халабуда тряслася. – Я дурень! А ти це знав і мовчав?!

– Годі-бо тобі, а то струсиш на нас усіх стоніг і скорпіонів, – гримнув на нього Бандала. – Авжеж я це знав, не сліпий-бо. І мовчав – чи мені клепки бракує? Коли б я хоч словом прохопився – кухар би мені… тобто нам обом… знаєш що зробив би? Хоч воно й так погано скінчилось.

– Бо сказав я… – схлипнув Тікірі. – Так, я бевзь! Он чого вчора Ука Елара посилав мене геть! Він боявся, що обмовлюся перед сагібами! Боявся мене! Хотів, щоб я відразу пішов, навіть давав мені гроші на потяг, але я не міг піти, Бандало. Я вірив, що ти мертвий, і такий був кволий…

Бандала тільки зітхнув.

– Але ти знаєш то певно? – озвався Тікірі знов і ще жалібніше; свідомість провини краяла йому серце. – Навіщо кухареві носити консерви до статуї, котра не їсть? Краще продав би.

– Я не знаю, куди він їх носив, бо ніколи за ним не ходив, але він їх продавав, це напевно. Хтось інший, мабуть, їх забирав. Мали умовлене місце, принаймні так мені це підказує мій ігуанячий язик. Не міг же він давати консерви тому другому серед білого дня і в таборі.

– Хто тільки той другий?

– Не знаю, – буркнув Бандала. – Мо' лісник, мо' той, що водив білих туристів, мо' хтось, кого ми й не знаємо. Хіба тепер не байдуже?

Тікірі закрутив головою. Бандалина мудрість його здивувала то дужче, що він ніколи в неї не вірив. Аж тепер повірив, коли все раптом з'ясувалося…

– Ах, Бандало, – прошепотів Тікірі. – Я вчинив дурницю, але це, мабуть, добре, що ми здихались Ука Елари. Він негідник.

– Він християнин, – просичав Бандала ненависно. – Ніколи більш не схочу служити християнам або з християнами. Ходімо туди, де їх нема. Жодного!

– І де є слони! – вигукнув Тікірі. – Я вже знаю, де їх найдемо: в Канді. Їдьмо туди потягом – це ж вельми просто. Сів – і готово. Потяг нас ніде інде не завезе, Ука Елара сказав…

– Ука Елара! – глузливо урвав його Бандала. – І ти йому віриш?

– Ні. Але про слонів він не брехав, казав мені про них ще раніше, ніж я розповів йому, що бачив його вночі у джунглях. Тоді він ще не хотів мене спекатися. Чого йому було брехати?

– Бо він християнин! Вони завсіди брешуть. Ні, я їм не вірю й не хочу з ними мати ніколи нічого. Саме тому ми й утечемо кудись…

– Але я не хочу весь час від когось тікати, – заперечив Тікірі. – Я хочу за чимось іти. Це інше, це ліпше, так чинять чоловіки. Хто весь час утіка? Заєць.

– Не лишень заєць, а й леопард, – відказав ображено Бандала. – І кобра! Коли вони бачать, що слабіші, то втікають. Це не ганьба. Навіть і Освічений утік з палацу й замешкав у пустелі. Тільки ось тоді ще не було християн і англійців. Нам треба йти далі, бо жодна пустеля нині не пуста вже. Утечемо… тобто не втечемо, а підемо до моря, сядемо на корабель і висадимось десь на острівці, де ніхто не живе або принаймні нема жодного християнина.

– Ти певно знаєш, що такий острівець десь є?

– У морі острівців як піску, це кожен зна, – нетерпляче мовив Бандала.

Заперечення Тікірі його дратували, бо руйнували картину, що він її мав перед очима ще від хвилини, коли вони тікали з рідного села, – картину рожевої півкулі або хай навіть і серпика, що сяє серед безмежного моря; над ним височать лише кілька кокосових пальм і така ось бамбукова хатина. У ній живе Бандала з матір'ю, з Тікірі, з дядьком Вікреною, з Дгаму, а може й з Жабою – хоч у того й грубий голос, але Жаба добрий… Океан кишить рибою, і ніхто ніколи не приплива, щоб звеліти тобі відлупцювати товариша, ніхто не назива тебе поганином і не світить електричним ліхтариком на великий ніж. Ніколи ніхто…

Раптом він усвідомив, що Тікірі знову щось говорить, знову заперечує.

– Годі балакати! – гримнув Бандала. – Я все добре обміркував: підемо до Коломбо, це ж бо найбільша пристань, з неї відпливає сила кораблів. На якийсь із них наймемось юнгами й відпливемо якнайдалі. Треба відпливти далеко, бо безлюдний острів не найдеш коло узбережжя…

– А Калудува?!

– Калудува не безлюдний острів. Тобто він безлюдний, але не цілком, бо всі пальми на ньому належать панові Альвару. До того ж пан Альваро дивиться туди в бінокль і приплива моторним човном, коли йому заманеться. Ні, ні, безлюдний острів зовсім інший, і дістанемося ми до нього хіба на великому кораблі з Коломбо. Тож туди нам треба йти, і ми таки підемо. До Коломбо. А як не хочеш – піду сам! – сказав так гостро, що Тікірі враз спалахнув.

– А я кажу, що ліпше йти до Канді, – мовив він дратівливо, – А як не хочеш, піду туди сам без тебе!

– Гаразд, – сказав Бандала.

– Гаразд, – осміхнувся Тікірі.

Кілька хвилин кожен чекав, чи не передумає інший. Перш ніж діждалися, склепила їм утома очі.

Далекий гуркіт, що збудив Тікірі, лунав тої ночі вже втретє. Перші два Тікірі проспав. Але цей третій грім був голосніший і лунав довше, тож хлопець розплющив очі. Не знав, чому прокинувся. Сів і став наслухати. Однак у тиші почув лиш розмірене Бандалине дихання й шелест ящірок на стрісі – звуки, відомі йому з табору. Першої миті навіть припав обличчям до бамбукової стіни, аби подивитися, що діється в таборі, як робив це завжди, коли його будив самоцвіт, чи, краще, кістки, що їх намуляв самоцвіт. Раптом згадав, де він, що сталося… і пробудив його не самоцвіт, а щось інше.

Що це було, уже не думав. Устав. Вийшов. Місяць просвічував хмари – скидався на масну пляму, але цього кволого світла Тікірі було досить, щоб визначити, кудою йти до зеленої дороги. За п'ять хвилин уже біг дорогою до табору. Серце йому калатало аж у горлі. Був він сам, обабіч стирчали чорні дерева, небо вгорі захмарилося, зорі щезли, місячне світло тьмяніло… але Тікірі вперто біг, притиснувши руки до боків і зціпивши в кулаки. Мусив бігти. Вертався по свій самоцвіт.

А дорога петляла і така була нескінченна, аж засапаний Тікірі зупинився, приголомшений думкою, що до табору він ніколи не добіжить, бо не тудою побіг. Над головою в нього спліталися крони дерев, між ними невиразно видно яснішу смугу неба, подібну до звивистої стежки, достоту такої, як стежка, що на ній Тікірі стояв…

Туди чи назад?

Заплющив очі й спробував уявити собі, як вони з Бандалою дісталися до халабуди… Потім рішуче рушив далі: з Бандалою вони йшли стежкою впоперек лісу – тож їм дорога здалася короткою; йому не лишається нічого, як бігти та бігти.

Отже, він біг.

Коли нарешті загледів жовту іскру – світло лампи перед Магараджиним наметом, грім пролунав ізнов. Тоді ще раз. Але Тікірі вже стискав самоцвіт у жмені й дививсь угору, де мигтіли круглі блискавки, схожі на квіти соняшника. Ніби просто над головою.

Тікірі припав до стіни халабуди. Сухе листя стріхи виступало лише трохи, але й це було краще, ніж нічого, – так принаймні не здається, що блискавка уразить саме тебе. Перш ніж Тікірі спала думка сховатися досередини, небо погасло і грім ущух.

Відтак, саме коли Тікірі збирався вертати, перед кухнею показалася велетенська тінь Ука Елари. Кухар вийшов і розглядався, ніби тільки тепер шукав, що ж це перебило йому сон.

Тікірі мало не зойкнув: щоб добутися на зелену дорогу, він мусив пройти побіля кухні! Тож не лишається нічого іншого, як перечекати, доки ворог надихається нічним повітрям або…

Більше не роздумував. Обернувся спиною до Ука Елари, обличчям до темних чагарів. Мить шукав очима ту стежку, якою вони з Бандалою пішли, коли кухар погрожував їм ножем. Тихенько вибіг. Земля під його ногами була м'яка й тепла, як тіло звіряти. Він не сумнівався, що це та сама стежка, якою вони ішли… або впевняв себе, що це вона. Клусав, увібравши голову в плечі…

За якийсь час, що його Тікірі не міг ані визначити, ані виміряти, він опинився на березі водойми. Місяць знову світив, вода блищала, проте халабуди, в якій спав Бандала, не було й сліду.

Сталося саме те, чого Тікірі у глибині душі боявся найдужче: він сплутав стежку. Була то не зелена дорога, а якась інша, до іншої водойми й галяви.

Тупо сів. Що діяти: вернутись або рушити далі, сподіваючись, що, може, втрапить випадком на зелену дорогу, як це було з ним уже стільки разів?.. Не знав. Усі думки раптом полишили його, крім однієї, жахливої: вже ніколи нічого не знатиме він, бо має замість голови камінь. Витер з лоба струмочки поту. Хоч промчала громовиця, але жодної краплини не впало і ніч була душна, як піч. Голова в Тікірі була тяжка, мов камінь, і хилилася на груди…

Насилу звів голову. Крони дерев за водоймою розгойдалися, ніби на них налетів вихор, почувся верескливий крик мавп, його урвав болісний зойк, похлинувсь, замовк… натомість хтось плямкав, сопів, гарчав, хрумтів…

Двома стрибками Тікірі метнувся на стежку, якою прийшов сюди, й стрімголов побіг. Джунглі зненацька проясніли – ніби чудо. На небі спалахнуло рожевувате сяйво. У таборі вже можна було розгледіти навіть ямку, з якої хлопець викопав самоцвіт. Ука Елари ніде не видно. Тікірі назгинці пробіг між наметами. На зеленій дорозі випроставсь і помалу пішов. Дуже помалу. Була від того велика насолода – мати змогу знов іти помалу й дивитись перед собою. Закрути, закрути. Знов і знов…

Отруйні плоди года-кудуру скидалися на рій маленьких сонць. Тікірі розглянувся. Над джунглями сходило величезне сонце. Хлопець завернув. Галузки хрумтіли під ногами достоту так, як перед хвилею мавпині кістки в зубах хижака. В одному куті галяви побачив водойму, поверхня якої рябіла від голівок черепах, у другому – бамбукову халабуду.

– Бандало! Відповіли тільки мавпи.

– Бандало! Тихо.

І Тікірі замовк. Стояв у дверях халабуди й перелякано дивився на долівку, на якій валялися лиш три порожні бляшанки й трохи сухої соломи.

Бандала зник.

Коли пані Індіра вийшла того ранку з намету, її хтось покликав з кущів. Вона обернулася:

– Що таке, Тікірі?

– Ах, рані, верніте мені Бандалу!

Вона засміялася:

– Чи я його в тебе забрала? Він, мабуть, у вашій хатині.

Тікірі закрутив головою.

– Давно вже нема його там…

– Як то?

Тікірі мовчав, лиш звів благально очі на неї в надії, що станеться, як учора – пані засміється й мовить: «Не будь дурненький, Бандала живий і вернеться!» – і це буде правда.

– Як то? – повторила пані Індіра.

– Ми втекли, – прошепотів Тікірі. Опустив очі. Нараз усвідомив, що вчорашнє не повториться, що пані не зарадить. Що остання надія, за яку він ухопився там, у порожній халабуді, коли довго марно кликав друга і нишпорив у кущах, що й ця остання надія марна. Пані знала ще менше, ніж він.

– Чого ви утекли?

Нараз Тікірі пошкодував, що взагалі вернувся. Не хотілось йому розказувати про кухаря та про його ніж, було це все таке далеке й даремне, не мало ніякого значення. Однак довелося розповісти в кількох словах.

– Ука Елара вам погрожував? – здивувалася вона. – Нічого не бійся! Залишайся тут, він тебе пальцем не займе.

Тікірі здивовано поглянув на неї. Невже вона могла подумати, що він зостанеться тут без Бандали й шукатиме в неї захисту від кухаря!

– Ой ні! – вигукнув Тікірі й устав. – Піду до моря. Бандала дуже мріяв про нього. Тож напевно туди й попростував. Піду за ним і шукатиму його…

– Де? Море велике, узбережжя довге. Де ти його шукатимеш?!

– У гавані в Коломбо, – впевнено відказав Тікірі. – Неодмінно там його найду, бо він напевно туди пішов.

– Не дурій, – усміхнулася пані. Але Тікірі стояв на своєму, а коли вона наполягала, змовк. Зазирнула йому в очі – зрозуміла, що він її не слухає – дивиться вдалину на захід, де море, і отже, Бандала.

– Гаразд, – зітхнула пані Індіра й подумала собі, що таких гарних очей ще не бачила. – Але пішки ти туди не дійдеш. Зачекай хвилинку. Куда має завтра їхати саме до Коломбо, але, може, поїде вже сьогодні. Хочеш, поїдеш із ним?

– Еге, хочу. Бандала напевно туди пішов.

За годину Тікірі сидів біля Куди й їхав зеленою дорогою: закрут за закрутом… Отруйні плоди года-кудуру зблиснули проти сонця й зосталися позаду. Закрут за закрутом…

Коли машина викотилася на асфальтоване шосе й взяла курс до моря, десь праворуч почувся гудок потяга. Тікірі підвів голову, але не побачив нічого, лиш зелень. Куда голосно засурмив, ніби вітаючи паротяг…

… А недалеко звідси підвів голову Бандала. Однак не побачив нічого; лише стелю вантажного вагона, в якому злякано скулився. Потяг рушив.

Так почалася довга Бандалина путь від узбережжя.

Бо коли Бандала прокинувсь уночі при фейєрверку блискавиць і побачив, що нема Тікірі, він довго марно кликав його й чекав, а тоді не знайшов іншого пояснення, як те, що Тікірі здійснив свою погрозу й подався сам до Канді й до своїх проклятих слонів. Тоді груди Бандалі стисла туга, туга та росла й росла… застувала й заглушала все: і картину рожевого острівця, й поклик океану. Заледве трохи розвиднілося, рушив Бандала навздогін другові.

Так сталося, що той із них, хто мріяв про джунглі, повні слонів, їхав до моря, тим часом як другий, хто мріяв про море, їхав глибше до джунглів.

Їхня дружба була така міцна, що зовсім їх роз'єднала.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

В'язниця

Кухар Ука Елара був неабиякий брехун, однак Тікірі він збрехав не так уже й багато.

Він, приміром, сказав, що в Канді є стада слонів, – і це була правда. Зрозуміло, були то слони приручені й належали не братові Ука Елари, а товариству «Дженерал Контакторе оф Сейлон» (котре будує дороги, перевозить великі вантажі, вирубує ліс та ін.), а Ука Елара прибрехав лише трішки для того, аби в хлопцевих очах додати собі гідності й статечності; словом, хотів похизуватися знатним, багатим родичем.

Коли в день Бандалиної вигаданої смерті Ука Елара нашіптував Тікірі, що досить сісти в потяг і хай собі везе, бо потяг іде лише до Канді, то казав він щиру правду; однак забув додати, що потяги ходять і в зворотний бік. Якби Тікірі був його тоді послухав, то напевно не дістався б до Канді, бо саме після обіду потяг, до якого Ука Елара його посилав, приходить з Канді й іде далі на північ. Проте кухаря анітрохи не обходило, куди хлопець заблукає, хотів його просто збутися, бо Тікірі забагато знав.

І коли Ука Елара махав перед очима в Тікірі листом, в якому буцімто йшлося про те, що має приїхати його, кухарів, небіж, то теж казав правду – за винятком дрібниці: небіж той був не магаут, а звичайний собі п'ятнадцятилітній хлопець, навіть легкодухий. Однак це Ука Еларі не заважало, скорше навпаки. Відколи прийшли хлопці, він звик сидіти цілісінький день на колоді, жувати паан, плювати червоною слиною й розкошувати в солодкому неробстві. Того кухар і написав про небожа – щоб замінити Тікірі своїм родичем, котрий і працюватиме, як кінь, і не намагатиметься сунути носа куди не слід. А магаута зробив з нього Ука Елара, аби лише впевнити Тікірі, що в Канді є вільне місце погонича слонів, і примусити його втекти. Ще кухар сподівався й на те, що Бандала сам у таборі не зостався б і пішов би услід за товаришем.

Хоч Тікірі його не послухав, не втік, і події розвинулися трохи інакше, – однак з погляду кухаря це зовсім не міняло справи: нарешті він нагнав небажаних служників, хай навіть погрожуючи ножем.

А для хлопців змінилося багато чого: замість Тікірі подався до Канді Бандала, а що прийшов до потяга не по обіді, а вранці, то виїхав у правильному напрямку.

Про все це Бандала не мав, звісно, ніякого уявлення. Просто рушив до водойми, докруж якої проїхався вчора з сагібом Бредероде, помітив на коліях потяг, що складався з кількох білих пасажирських вагонів, причеплених до вантажних; знаючи, що в Тікірі катма грошей, був цілковито певен, що той мандрує, сховавшись в якомусь товарному вагоні.

Залишилося тільки знайти, в якому саме, і це не становило б труднощів, якби було спокійно. На лихо, робітники саме обходили потяг, постукували довгими молотками по колесах, і хлопець зміркував, що ліпше почекати й роздобути собі щось на сніданок. Знову терпіти голод, як під брезентом вантажної машини дорогою з дому? Е ні, красно дякую. Тож за рупії, що йому вчора подарував сагіб Бредероде, Бандала купив у вуличному рундуці китицю зелених бананів, котрі погамували і голод і спрагу. Побачивши, що робітники вже пішли, Бандала підкрався до відчинених дверей останнього вантажного вагона.

– Тікірі! – покликав приглушено, сховавшись за ящиками, зваленими побіля колії. – Ти там? Чуєш мене?

Тікірі не відгукнувся. Неподалік залунали кроки. Робітник побачить і прожене!.. Бандала зацьковано розглянувся… Скочив до вагона.

Кроки залунали ближче, двері вагона безгучно засунулись, і навколо Бандали запанувала непроглядна ніч.

Першої хвилі пітьма, в якій він опинився, здалась йому чорнішою від могили. Робітник пішов, ніщо не ворухнулось. Мертво. Тихо. Могила…

– Тікірі! – прошепотів Бандала.

Але голос його лунав у глухій порожнечі.

Лячно. Бандала скулився біля стіни… Згодом угледів пружки світла, що просякають шпарами довкола дверей. Це підбадьорило його так, що він зважився покликати голосніше:

– Тікірі, ти тут?

Однак знав, що гукає марно, він тут сам, Тікірі сховався в іншому вагоні. От не таланить! Тепер справді нічого іншого не лишається, як вилізти непомітно надвір і спробувати щастя в наступному вагоні.

Обережно вперся у двері – відсунути. Обережненько й злегенька, лиш одною рукою… Потім двома… Тоді, не дбаючи про обачність, з усієї сили, несамовито…

Потому сидів на підлозі, похнюпивши голову у відчаї: двері не відсунулись. Робітник узяв їх ізнадвору на засув.

Коли потяг рушив, паротяг дав надривний гудок, йому тієї ж миті відгукнувся автомобільний сигнал. Бандала підвів голову. Але побачив лишень темну стелю своєї в'язниці й ті шпари довкола дверей, схожі на рямці з мерехтливого золота.

Потяг сіпнув, аж Бандала впав на бік.

Водночас у дверях прочинилося загратоване віконце, крізь яке війнув свіжий вітрець. Бандала притьмом підхопивсь, аби відчинити його навстіж. Побачив верховіття дерев, що тікали назад, і сиво-голубе небо.

– Бодай щось! – вигукнув Бандала, ніби прагнув упевнити сам себе, що вся сьогоднішня невдача не така вже й велика. Розглянувся по вагоні. В одному кутку тряслись якісь ящики, в другому лежала купа порожніх мішків – наче навмисне хтось приготував її для мандрівника, котрий сьогодні вночі погано відпочив.

– А на додачу ще й це! – вигукнув Бандала знову. – Буду спати!

Він радів, що в гуркоті потяга може галасувати, як йому забагнеться, може дати волю своїм думкам. Тепер йому здалося, що він ув'язнений лише наполовину.

– Тікірі! – кричав. – Чуєш мене? Ти в сусідньому вагоні? Тікірі, я їду з тобою!

Невдовзі йому навіть сподобалось у вагоні. Перш ніж заснув, дійшов висновку, що тут, власне, куди краще, ніж у вантажній машині на дорозі, бо тут має банани й зна, куди їде. Правда, з другого боку, тут трохи гірше, бо він у вагоні сам і не може вийти. Але це дрібниця.

– Тікірі, гов! – вигукував. – Ти зрадник і нікчема, утік од мене! Я тобі це прощаю, але на покару нічого не дам тобі їсти!

А по хвилі:

– Тікірі! В Канді вискоч із вагона й кричи! З голосу тебе найду!

– Ну й кумедія, – сміявсь Бандала вже у півсні:– Їдемо майже як магараджі: кожен має для себе свій власний великий палац – вагон!