Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

– Буйволи! – вигукнув Бандала. – Погляньте-но. Може, вони машину…

– Цить! – просичав Тікірі: він був забобонний і боявся, що Бандалині слова могли відлякати тварин. – Цить, дурню!

Бандала слухняно замовк, і в тиші, що залягла, Тікірі звернувся до буйволів з відчайдушним проханням:

«Ой мої добрі буйволи, найкрасивіші, найгодніші на всенькій Ланці! – благав подумки. – Стійте на місці й нічого не бійтеся – ні червоного авто, яке за хвильку над'їде, ні сурміння, ані двох чоловіків, що кричатимуть на вас, махатимуть руками й погрожуватимуть вам! Нічого вони вам не заподіють, вірте мені, бо вони не лихі. Навпаки, то добряги, святі люди – правовірні буддисти, котрі ніколи не їдять м'яса, а надто таких розумних, гарнюніх звіряток, як ви. Вони й мурахи не скривдять! Коли сідають, то обтрушують крісло, щоб жодної не поранити, їй-бо правда. І попри все те, вони слабі й не зважаться напасти на вас. Вірте мені, мої золоті буйволи!»

Так Тікірі нищечком благав їх, трішечки прибріхуючи, ледь-ледь, хіба що тільки в тому, що ні шофер, ані вантажник не були святі люди і навіть не буддисти, а магометани, яким м'ясо дуже смакує; що ж до якихось мурах – то їх вони залюбки забили б хоч і мільйон. Однак Тікірі мусив заспокоювати буйволів, бо тільки вони могли зарадити їхньому лихові: як закортить їм зостатися на шосе (коли вони не злякаються), то ніхто не зрушить їх з місця, хіба що тільки заб'є; але й тоді матиме мороку з їхніми важезними тілами. «Ой мої ж ви буйволи…»

Тікірі шепотів ці слова ще й тоді, коли човен приплив аж до мису, коли вже можна було розгледіти спінені хвилі, що з гуркотом бились об скелі. Вони так шалено ревли, що на якийсь мент заглушали сигнали авто. Але тільки на якийсь мент.

Тоді, коли хвилі відступали, щоб набрати розгону для нового стрибка, клаксон верещав іще скаженіше. Та вже не знущально! Божевільно, дико, як на пожежу. Тікірі озирнувся. Дві секунди роздивлявся сиву пляму там, посаду, на шосе, яка не зрушила з місця… В серце Тікірі хлюпнула гаряча хвиля. Він знов обернувся, глянув уперед, до мети.

Але мети там не було. Нічого там не було, лишень жахливий вир, гейби всенький світ закружеляв, закружеляв…

– Вікрено!

Хтось забрав йому весло з руки.

– Поклади голову на коліна! – пролунав Вікренин суворий голос.

Тікірі послухався. Заплющив очі. Чув лютування клаксона, що слабшало, Відтак шум прибою, що дужчав… і знов клаксон, але десь далеко, ще слабше… А тоді знов прибій і прибій, страхітливий гуркіт.

Голова йому ще паморочилась, але він був навдивовижу щасливий. Вікрена переміг.

Як Тікірі діставсь до Мінгаладона на берег, він не уявляв собі. Пам'ятав лишень, що останній шмат дороги він знову веслував. По тому йшов за трьома постатями, що несли на плечах три коші, а тоді поруч із Бандалою, підпираючи його кіш. Оце й усе.

Невдовзі після того, як вони прийшли на ринок, примчало зі скаженою швидкістю червоне авто, зупинилося перед рундуком малайського купця, аж завищали гальма. Вантажник навіть не мав часу на прокльони – блідий од люті, заходився біля вантажу.

– Люди, друзі, купляйте в мене! – кричав Вікрена. – Я привіз рибу сам із оцим-от чоловіком та хлопцями й віддам дешевше!

Малаєць вигукнув собі, що теж продасть дешево, – ще дешевше, ніж Вікрена.

– Авжеж, – кричав Вікрена, – тепер він знижує ціну. Та як не купите в мене, то я не зможу прийти завтра, а він знову підвищить її. Як хочете дешевшої риби, то треба, щоб я їздив щодня!

Так Вікрена продав усю свою рибу завдяки шоферові й вантажникові, яких пойняв Маро. Принаймні Бандала був у тому цілковито переконаний.

Чоловіків з червоної машини пойняв Маро, найстрашніший чорт буддистського пекла, і навіяв їм думку погратися з нами. Але Маро не мав досить сил, бо з вами був я, син Тіссин, котрий ніколи не залишає без милостині святих ченців. А ченці прикликали буйволів і зачарували їх.

Дгаму сміявся, мовляв, у цьому разі повинен мати якусь заслугу й Вікрена, бо він Тіссин брат і теж користає з Тіссиних доброчинств. Вони вже вертали додому – зручно, під вітрилом, з ходовим вітром, бо на ринку впоралися раніше, ніж вітер змінив напрямок.

Тікірі нахилився до Бандали.

– Твій батько не має ніякої заслуги, – зашепотів. – Він не хотів пливти з Вікреною й відмовився, бо побоявся.

– Ти хочеш сказати, що мій батько страхополох? – скипів Бандала.

– Він такий, як і має бути, щоб носити крісло за паном Ліндсеєм.

– Пхе! – скривився Бандала. – Твій батько носив з копалень каміння для пана Ліндсея. То ще гірша робота.

– Ні. Пан Ліндсей не подужає винести каміння з копальні, а крісло принести подужа й сам. Воно ж бо легке.

– Саме через те мій батько його й носить. Краще виконувати легку роботу, аніж тяжку. Розумніше коритися білим, аніж не слухатись їх. Ось ми слухаємось, і нам добре, і таткові, й мені. Правда ж, Вікрено?

Вікрена мовив по хвилі:

– Я не хочу казати кепсько про Тіссу. Він має заслугу, бо послав з нами свого сина. Але найбільшу заслугу має Тікірі, без нього ми зазнали б поразки.

– Бачиш!.. – переможно вигукнув Тікірі.

– Хоч нам також помогли й ті хлопці в машині, – перебив його Вікрена. – Якби вони з нами не гралися – були б проїхали швидше, ніж на шосе вилізли буйволи.

– Кхм… – буркнув Тікірі розчаровано: йому стало прикро, що мова про його заслуги була така коротка.

Більше вже не розмовляли, бо вітер ущух, і довелося взятися за весла.

Рибальське селище було наче безлюдне, але допіру вони причалили, показалися чоловіки й завмерли на березі, як уранці, ніби їх знову приголомшив подив.

– Я продав рибу дешевше, ніж продає Альваро, а вторгував куди більше, ніж би дістав од Альвара, – сказав їм Вікрена. – Хто хоче пливти завтра зі мною?

Зголосився лише один чоловік, теж Вікренин товариш, каліка, на прізвисько Жаба. Був то знаний здоровань, але, як сталося нещастя в опалових копальнях, що згубило батька Тікірі, втратив бідолаха обидві ноги й нині животів із жебрів. Повзав, як жаба, від хатини до хатини, спід тіла мав обгорнений пальмовою корою, в руках – шматки старих шин, але часто голодував, бо жебрущі буддистські ченці – здебільша молоді, невипрацьовані лобуряки – його запрошки випереджали.

– Я! – сказав своїм хриплавим голосом. – Візьми мене, Вікрено! Маю в руках велику силу, я ж бо на них ношу всеньке своє тіло. Прив'яжи мене до човна, й ніхто так не працюватиме, як я.

Рибалки засміялися. Вони засміялись дужче, коли Вікрена задумавсь: а чом би справді не взяти Жабу! А ще дужче, коли Вікрена заходився майструвати з пруття лавицю, власне, якусь колиску, що могла б утримати каліку в човні.

Словом, на світанку другого дня Жаба з Вікреною та його друзями таки виплив.

Цього ж ранку схопив Тікірі од пана Ліндсея кілька потиличників – покару за те, що вчора без дозволу зник, не замів і не приніс чаю.

Тікірі вдав, ніби дуже з того засмутився, аби приховати, що це йому за дурничку. Дорога, яку він учора подолав і яка в хвилини втоми здавалась йому страшною і нескінченною, тепер уявлялася чудовою казкою. Тікірі подумки підраховував, скільки він уже здобув перемог у житті. Блакитної акули, якій давно колись ухромив весло в пащеку, на цей раз Тікірі не взяв до уваги – хоч був то вельми звитяжний учинок, але, коли покласти руку на серце, то трохи й дитячі хвастощі. Однак (і це щира правда) він переміг дріт пана Альвара, кобру й учора свою втому й навіть червону машину; сам Вікрена про це сказав. За один день дві славні перемоги! Як вестиметься й далі так, то чом би йому незабаром не зважитися на дикого слона?

Перед полуднем до пана Ліндсея завітав гість, який у копальнях з'являвся дуже рідко: пан Альваро. Вони ніколи не були приятелями, й пан Ліндсей примусив відвідувача. довго чекати в передпокої канцелярії.

– Що йому тут треба, товстому нечупарі? – пробурчав, скривившись, пан Ліндсей, коли слуга доповів, хто проситься на розмову. – Хоче продати мені арак? Скажи йому, що в мене ще нема бажання отруїтися.

Крім риби та копри, чим тільки не торгував пан Альваро; у тім числі й араком, міцною рисовою горілкою, котру гнав у власній гуральні.

Слуга осміхнувся: він теж не дуже полюбляв пана Альвара.

– Так начеб не про те йдеться, аби він щось продавав, сагібе, – відказав слуга, хоч пан Ліндсей сам добре знав, що Васко Альваро надто вельможний пан, аби самому ходити й пропонувати свій товар. – Скорше прийшов купити копальні.

Пан Ліндсей зиркнув на нього, й слуга сквапно позадкував – злякався, що господар шпурне в нього попільничкою. Але пан Ліндсей засміявся; сьогодні він був у доброму гуморі, а втім, він завжди пишався тим, що розуміє жарти.

– Хай там посидить. Нема в мене зараз на нього часу.

Однак за двадцять хвилин звелів покликати пана Альвара й навіть пригостив його склянкою шотландського віскі:

– Скуштуйте, Альваро, яке на вигляд і смак справжнє віскі.

Говорили вони сам на сам, після чого пан Альваро з гідністю поїхав у своєму ще гіднішому авто марки «Ролс-ройс». Пан Ліндсей по його від'їзді знову спокійно писав, пив чай і телефонував. Тільки перед обідом ніби мимохідь спитав слугу:

– Що це втнули рибалки вчора?

– Рибалки, сагібе? Нічого я не чув.

Пан Ліндсей блимнув на слугу: він платив йому на кілька рупій більше, ніж звикле, і слуга йому за це розказував про все, що діється на копальнях.

– Ди-ивно, про це вже горобці цвірінчать.

– Але я справді нічого не знаю, – розпачливо запевняв слуга, думаючи собі так: по-перше, той цвірінькало, який хазяїна інформував, приїхав у автомобілі й пив з паном Ліндсеєм шотландське віскі; по-друге, коли сагіб Ліндсей хоче знати, що діється за межами копалень, то мав би до тих кількох рупій додати принаймні ще стільки; по-третє, хоч пан Ліндсей і пан Альваро не симпатизують один одному, в певних випадках вони миють один одному руки; і по-четверте, Тісса вчинив дуже необережно, пославши з Вікреною свого сина: – Слово честі, сисагібе, ні сном ні духом не відаю про це.

– Гм… – буркнув пан Ліндсей вельми недовірливо.

На щастя – чи на нещастя – задзвонив у тій хвилі телефон. Пан Ліндсей узяв трубку, трохи послухав, засяяв і прожогом вискочив надвір.

По обіді він уже не прийшов до канцелярії, чому зрадів не тільки слуга, а й Тікірі, котрий скористався з волі, щоб податися до Бандали. Дорогою двічі чхнув, що було – як усі на Ланці вірили – поганою прикметою.

На диво, нічого поганого не сталося, скоріше навпаки: перед бунгало стояла машина, й з неї саме виходив Жожо Ліндсей, якого Тікірі не бачив добрих чотири роки.

Злочин

Першої хвилі Тікірі й на думку не спало, що це його товариш дитинства. Цей високий, кремезний юнак із рудуватою прилизаною чуприною, чорними окулярами на носі, з незнайомим голосом і на мачину не був подібний до колишнього Жожо. Тільки коли з авто виступила й пані Ліндсей, котра за ці роки змінилася дуже мало, Тікірі зрозумів, що моцний парубійко – то Жожо! Відразу ж упізнав його рухи, його поставу й відчув до нього велику приязнь.

– Гелов! – вигукнув Тікірі й ухопив його за рукав. – Гелов!

Молодий Ліндсей повернувся до нього, але Тікірі весь час бачив лиш великі чорні окуляри, схожі на банькаті очиська.

– Гелов, Жожо, – повторив він весело.

– Хто це, в біса? – здивувався Жожо, не вірячи своїм вухам. – Що це за…

– Your old friend! – випалив Тікірі, щоб похвалитися своєю англійською мовою. – Твій давній друг!

– Це Тікірі, пане, – підказав Бандала, беручи багаж з авто.

Жожо підняв окуляри, і нарешті можна було бачити його такі знайомі очі, які тепер здавались іще блякліші, ніж колись.

– I see, – сказав. – Еге. Тікірі – той, що акули…

– Так, – зрадів Тікірі. – Той, що через тебе дістав прочухана.

Жожо Ліндсей окинув його поглядом, а тоді знов опустив окуляри.

– Тікірі! – засміявся. – То приходь увечері до мене, Тікірі! Щось покажу тобі, привезене дуже здалеку.

Він ляснув Тікірі по плечі, аж залящало, й пішов до будинку в супроводі Бандали, Тісси та кухаря, які несли валізи. Ступав твердо, як дорослий чоловік або вояк. Тікірі дивився услід і дуже радів, що Жожо впізнав його, згадав по такій довгій розлуці й запросив до себе. Скільки це зараз Жожо років? Щонайменше двічі по сім без двох, він же був молодший від мене…

На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло – один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!

Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.

Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала – як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм – і уникав дивитися у вічі.

– Добрий вечір, – привітався Тікірі.

Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.

Нарешті таки озвався:

– То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.

– А я й не боюсь!

– Цить! – урвав його Жожо. – Ти мене боїшся. Так чи ні?

– Ні, – відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. – Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… – Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого – мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. – Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?

– Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, – засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.

– Мені йти з тобою? – запитав Тікірі.

– Ходи, – кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: – Ну?!

– Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, – прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей – так Тікірі здалося – хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.

– За мною! – звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік – чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:

– Збагнув?

– Що?

– Хто тут пан і хто слуга?

– Збагнув, – притакнув Тікірі.

– То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!

– Не розумію… – почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.

– Чому не розумієш?

Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.

– Не розумію тому, що були ми товариші…

– Бо я був дурень, – пихато мовив Жожо. – Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?

– Бачив, – одказав Тікірі. – І це все, що ти хотів мені показати?

– Ні, – засміявся Жожо. – Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?

– Еге, – сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.

– Помацай, помацай! – повторив Жожо. – Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!

– І він це стерпів? – схвильовано спитав Тікірі.

Жожо засміявся:

– Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.

Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.

– А тепер що-небудь скажи, – озвався Жожо. – Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.

– Я не знаю, що міг би сказати, пане, – прошепотів Бандала.

– Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! – показав Жожо нагаєм на Тікірі. – Чи ти теж не знаєш?

– Знаю, – сказав Тікірі. – Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.

Жожо пирснув:

– Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… – Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: – Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.

– Чого? – здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» – по-сінгальськи «чорний», «ела» – «потік», «мага» – «великий» і «тара» – «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» – «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, – це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо – адже він знає сінгальську мову. – Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…

– Пхе-хе-хе! – зареготав Жожо й мало не впав з крісла. – Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!

– Де? – різко спитав Тікірі.

– Всюди на світі.

– А хто там живе?

– Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.

Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.

– Не віриш?

– Ні.

Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.

– Що, пане? – озвався з-за крісла Бандала.

– Вилізь на дерево й скинь мені горіх!

– Слухаю, пане.

Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена – та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.

І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.

– Тепер віриш? – запитав Жожо.

Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.

– Ні! – вигукнув Тікірі. – Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…

– Ага!.. – звів Жожо палець угору.

– … та ще одного білого хлопця! – вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. – Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…

– Бандало! – гукнув Жожо. – Накресли пальцем риску на грунті.

– Слухаюсь, пане, – відказав Бандала й схилився до землі.

– Говори! – звелів Жожо Тікірі. – Далі. Що ти ще знаєш?

– Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!

– Бандало! – зронив Жожо. – Накресли другу риску!

Бандала послухався.

– А що ж я брешу? – спитав Жожо в Тікірі.

– Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.

– Лишень острови? – Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. – Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.

Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.

– Може, – сказав Тікірі. – Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.

– Ти так гадаєш? – осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: – Щоб знав: під землею ми маємо рабів.

Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.

– Ти… Ти!.. – видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. – Ти!..

Тут Жожо схопився з крісла, підніс батожище над головою, і на мент здалося, що шнур із бегемотової шкури свиснув у повітрі. Насправді ж то лишень панич засичав-засміявся.

– Ти… ти собако! – затнувся Тікірі.

– Бандало! – зарепетував Жожо. Він уже не сміявся. Але й не стьобнув. – Бандало! Зв'яжи його!

– Нема чим, – сказав Бандала тихо. Він досі горбився за кріслом, очі в нього були розплющені так широко, що в них відбивався фіалковий блиск крайнеба.

– Зв'яжи його, чуєш? Наказую тобі це! Бандала потупив очі й сягнув рукою до паска по мотузяний зашморг, з якого скористався хвилю тому, коли спинався на кокосову пальму, й пішов з тим зашморгом до Тікірі.

– Обернися! – сказав.

Він стояв упритул перед Тікірі, заступаючи йому Жожо.

– Тікай! – шепотів, не ворушачи губами. – Мерщій штовхни мене й тікай. Я тебе не дожену.

Тікірі не ворухнувся. Тільки підняв руки й схрестив зап'ястя, щоб полегшити Бандалі роботу.

– Дурню, – сичав Бандала. – Дурню… – Надів зашморг на кісточки Тікірі й стягнув. – Я його спутав, пане, – промовив уголос.

– А тепер прив'яжи його до пальми! – засміявся Жожо. – Обличчям до стовбура. Отак, гаразд. А тепер полічи риски, які накреслив пальцем на грунті.

– Дві, пане, – сказав Бандала.

– Ні, три! – виправив його Жожо. – Ти третьої не накреслив.

– Ви не звеліли мені, пане.

Жожо протягнув шнур нагая між пальцями, ніби зцідив з нього воду:

– Ти повинен іще багато дечого навчитися. Затям собі гаразд, що коли хто мене образить, ти маєш зробити карб. Це зветься бухгалтерією, розумієш? Ти – більше ніж слуга, ти бухгалтер моєї честі!

– Як вам завгодно, пане. Жожо простягнув йому нагай:

– А тепер усип йому. За кожну риску десять ударів. Він такий чорний, що сам я не хочу об нього калятися.

Бандала взяв нагай.

– Виконуй!

– Слухаюсь, пане, – сказав Бандала. Він тримав нагай у руці, дивився на сонце, що поволі поринало в море, і прагнув поринути разом із ним і ніколи більше не бачити неба. Ніколи більше вже не говорити «Слухаюсь, пане!», ніколи більше не бачити білого світу, бо на світі є Жожо Ліндсей. А головне – ніколи більше не бачити кокосової пальми, бо коло одної з них ось зараз стоїть Тікірі, і гола спина така рівна – випростана, виструнчена, і голова його височить аж до неба.

– Ах, Бандало, брехав я! – проникливо вигукнув Тікірі. – У смерті твого брата винна не мавпа вандура, а Жожо Ліндсей! Я знав це, але брехав сам собі, щоб не було мені так тяжко на серці. Відшмагай мене за це, Бандало, коли ти вже став катом!

– Я не кат! – сказав Бандала тремтячим голосом.

– Уперіщ його! Він тоді не такої заспіває! – верещав Жожо.

– Я не кат! – повторив Бандала гнівно. Він усе ще дивився на сонце навзаході, з якого залишилася тільки рожева половина, подібна до рожевого острівця, що пливе далеко в океані, – справжнього раю, бо до нього не досягне жоден пан, жоден Жожо Ліндсей.

– Бий! – вереснув Жожо.

Але Бандала пожбурив нагай у море, і той мигнув на тлі неба, як звивиста блискавка…

Нагай іще не впав, а Бандала сягнув рукою до паска по ніж і скочив до пальми.

Водночас Жожо метнувсь уперед:

– Ти чорна тварюка!

Бандал не мав уже часу перерізати Тікірі пута: Жожо висів йому на шиї і душив обома руками за горло.

– Пусти… Пуст… – захрипів Бандала.

Але Жожо не пускав; Бандала замахнув розпачливо руками, і Жожо надсадно завищав:

– Уколов мене! Порізав!

– Ні! – вигукнув Бандала. Він остовпів. Круглими з жаху очима втупився на червоне вістря ножа. – Ні! Не кольнув!

Але Жожо щодуху мчав до веранди, піднявши вгору поранену руку, ніби хотів її показати всім своїм літакам, і танкам, і підводним човнам, і кораблям… ніби хотів підняти весь білий світ на покару цього злочину:

– Він порізав мене! Цей брудний негр!..

– Ні, я не хотів… – пролебедів Бандала ще раз і востаннє. Несподівано правець у нього минув. Коли Бандала перерізав мотузку, сонце якраз ізникало в морі, але лілуваті клапті ще кілька хвилин тріпотіли в повітрі, наче пташки. Обидва хлопці мовчки кинулись до річки. Позаду них досі чулися зойки Жожо. Потому обоє сиділи в бамбуковій гущавині, було невимовно тихо, тільки час від часу сплескувала хвилька, поспішаючи до океану й до рожевого острівця – справжнього раю, котрий – лишенько – вже також зник у морі. На небі блищав останній кривавий жмут його відблиску.

– Ох… – видихнув Бандала, пойнятий жахом. І знов – Ох… ох… – Більш ні на що він не спромігся, тільки на ці зітхання.

– Цить, – нарешті озвався Тікірі. – Таж не забив ти його.

– Ні, – прошепотів Бандала. – Але він наштрикнувся на ніж, і це так само страшно. Скаже, що я хотів його зарізати.

– Тоді він брехун!

Бандала мовчав, але Тікірі в сутінках бачив його обличчя, звернене до неба, мов шукало там правду.

– Так, – повторив Тікірі. – Він брехун і нікчема.

– Ах, – скімлив Бандала. – Що тепер буде? Мене посадять до в'язниці, а батька проженуть, бо порізати сагіба – це ж, боже мій!.. Ой, що буде, що буде!

Тут Тікірі зрозумів, що Бандала його не чує й шукає він не правди, а виходу із скрути.

– Піди, Бандало, – запропонував, – і зверни все на мене.

– Ох, – схлипнув Бандала, – чом ти не втік, як я тобі радив! Чом не захищався, чом мене не відіпхнув!

– Не знаю, – стенув плечима Тікірі. – Може, хотів дізнатися, що ти вчиниш.

Бандала сховав обличчя в долонях:

– Я вчинив найгірший злочин. Тепер мушу втекти кудись далеко, нічого іншого мені не випадає.

– Чудово! – засміявся Тікірі й став на рівні. – Отже, тікаймо!

Проте Бандала скулено сидів у бамбуковій гущавині, й Тікірі мусив тричі повторити:

– Тікаймо! Удвох тікаймо! Я піду з тобою! Аж тоді Бандала підвівся:

– Але куди? Зараз же темно.

– Уранці буде світло. Тим часом сховаємось у Вікрени.

Бандала не відказав нічого. Тільки коли вони тихенько перебігли по бамбуковому містку на той бік річки й забачили перед собою чорну тінь старої фортеці, він жалібно промовив:

– Ах, мої пальми!

Тікірі знав, що то він прощається з чотирма пальмами, які стояли за його хатою, були позначені блакитною смугою й належали не панові Альвару, а Тіссі.

– Може, ти їх ще колись побачиш, Бандало. Як я ті свої. – Він мав на увазі дві пальми, позначені жовтою смугою, що належали його матері.

– Ні. Вже ніколи!

– Гаразд, – мовив Тікірі. – Отже, вже ніколи. Тим краще. Підемо до джунглів, приборкаємо слонів і будемо найдужчі в світі.

– Я не хочу приборкувати слонів! Я хочу бачити довкола себе море!

– Гаразд, – погодився Тікірі. – Тоді підемо узбережжям, доки вподобаємо собі гарну місцину, де й замешкаємо. Коли ти оженишся і я вже буду більше не потрібний тобі, то я піду до джунглів приборкувати слонів.

– Ти мене не розумієш, – прошепотів Бандала. – Я не хочу йти узбережжям.

Тікірі нетямуще розвів руками:

– Дивні твої слова. Сумуєш за морем і не хочеш іти побіля нього. То що ж ти тоді хочеш?

Але Бандала нічого певного не сказав, бо в думках його панувало цілковите безладдя.

Серце стискала. невиразна туга, що її породило криваве сонце, коли воно заходило і від нього залишилась одна половина, мовби острівець-рай, до якого ніколи не допливе жоден Жожо, жоден інший білий.

– Мабуть, я такий дурень, що мені не поміг навіть ігуанячий язик, – зітхнув Бандала нарешті. – Або ж я страхополох.

Тікірі обійняв його за плечі, мовби хотів захистити від тієї дурної думки:

– Ти не дурень і не страхополох. Я тебе люблю і поважаю за те, що ти викинув нагай. Слово честі, поважаю тебе геть куди більше, аніж перше.

Бандала мовчав.

Не встигли вони обійти фортецю, як настала темна ніч (у тропіках сутінки тривають дуже недовго). Коли ж хлопці оглянулися, побачили позаду на пагорку освітлену Ліндсеєву веранду і чорні обриси людей, що розгублено метушилися. У цій хвилі вони зачули гавкіт.

– Ну й дурницю ж ми утнули, – з досадою мовив Тікірі. – Треба було перепливти річку, а не йти містком.

Бандала кинувся бігти:

– Хутчій! Візьмемо Вікренин човник і подамося до острівця. Там перебудемо ніч.

Так вони й учинили, тільки веслували не до острівця Калудуви, а побіля берега на південь; вони розуміли, що собака приведе переслідувачів до моря і хтось із них може здогадатися, куди втікачі попливли. Відтак спостерігали, сховавшись осторонь за скелею, як люди пана Ліндсея блимають на березі електричними ліхтариками, як сперечаються… і як нарешті пішли геть, не зважившись податись у море. Хлопці не дивувалися їм – чорнильна морська поверхня тієї миті була не дуже приваблива.

Коли все стихло, втікачі поставили човника там, де його взяли, й пішли до Вікрениної хатини.

Ніч була чорна, хоч в око стрель, таємнича, мовби їхнє майбутнє. Лише при обрії мерехтіло кілька голубуватих зірок.

– Поглянь! – сказав Тікірі. – Чекає на нас багато славних пригод.

– Дурниці, – озвався Бандала глухо. – Чекає на нас багато злигоднів.

Трохи посперечались, бо кожен стояв на своєму.

Їм і на думку не спадало, що рацію мають обидва.