Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Джім з Арізони

Джім Піч анітрохи не сподобався Тікірі, зате хлопець припав Джімові до душі вже другої хвилини.

Першої хвилини, тільки-но Джім заліз під дерево й загледів Тікірі, одразу ж наскіпався на Грегоріса:

– Що тут робить ця мавпа? Гадаєш, тут звіринець або цирк?!

Коли ж Грегоріс порадив йому не розпускати язика, Джім розгорнув гілля, аби під дерево впало більше світла, глянув уважніше й промовив уже іншим тоном, що цей хлопець – усе одно, що знахідка в сто доларів.

– Ну й пика! А по-людськи воно вміє говорити? Як звешся, негреня? Чи, може, не маєш імені? Ну, видуши з себе що-небудь, я тебе не вкушу – ти мені не смакуєш. А крім того, ти ж моя золота мавпочка! – Джім майже ласкаво погладив чуприну Тікірі. – Боже, який ти чудово бридкий! Ой, я зараз заридаю. Усміхнися трішки. Більше, більше! Бий мене грім, я над тобою заплачу. Бачиш, ти мене геть розчулив? А як мене – то й кожного. Я ж кажу: ти знахідка в сто доларів.

Тікірі мовчав. Він знав про себе, що не красень, але куди до нього оцьому таранистому дядярі зі шпичкуватим носом і випнутим підборіддям. На мишу схожий, тільки, звісно, од миші пахне приємніше – принаймні не горілкою.

– То як звешся? – повторив Джім і, відразу ж забувши, що питав Тікірі, звелів йому вилізти й стати проти світла.

– Здорово, – плямкнув Джім задоволено. – Хоч йому бракує якоїсь болячки. Але те з часом надолужиться. Лізь назад, плазуне! Я тобі кажу, не бійся мене, – такого пана не знайдеш собі й на краю світа. Я – Джім з Арізони, затям собі це!

Хоча Джім Піч був родом із Чікаго, а штату Арізона не бачив навіть з вікна потяга, проте корабель, з якого він дезертирував, мав горду назву «Арізона», й Джім залюбки додавав цю назву до свого імені мов титул.

– Що ти хочеш із ним робити? – спитав з підозрою Грегоріс.

Джім Піч з Арізони закурив сигарету й простягся на спині. Був він куди менший від грека й умостився під деревом увесь.

– Що ти хочеш із ним робити? – повторив Грегоріс.

– А тобі що до цього? Чи, може, ти на нього претендуєш!?

– Хто? Я? – спитав Грегоріс, сподіваючись, що Тікірі, котрий досі стояв перед деревом, не буде дурний і дремене звідси. Але хлопець вернувся до лігва, й Грегоріс подумав: найрозумніше – не дражнити Джіма. – Я?.. Аніскільки.

– Розумні слова, – похвалив Джім, у пориві великодушності вийняв з кишені й простягнув Грегорісові коробочку сардин. – Ось тримай. Як з'їси, дай вилизати бляшанку моєму мавпеняті. Бо воно тепер під моїм захистом. Тобто я приберу його до рук, а воно простягатиме свою руку. Зрозуміло?

– Цілком, – сказав Грегоріс і подумав, що Тікірі спіткало лихо, а втім, не найбільше, бо сяк чи так хлопцеві не лишалося нічого іншого, як жебрати. Тільки тепер він жебратиме не для себе, а для Джіма… хоча хто його зна… Хлопець, здається, не дурний. Тим часом Джім почав хропти, але Грегоріс не був певен, чи той не прикидається, аби підслухати, що він, Грегоріс, казатиме хлопцеві. Джім-бо дуже полюбляє такі дешеві трюки. Тож Грегоріс нічого хлопцеві не сказав. Та й взагалі, коли так подумати, навіщо йому бити горшки з Джімом і позбутися притулку лиш заради цього головатого хлопчиська, котрий уранці все одно втече, якщо має клей у голові.

Тікірі, справді, не міг нарікати на брак розуму, хоч і ніколи не куштував сирого ігуанячого язика в листі щавлю. Він навіть уторопав з Джімових натяків, чого американець хоче. Але хлопець не думав тікати з тієї простої причини, що думав тільки про Бандалу. Що йому той Джім з Арізони!.. Завтра Бандала вже напевно приїде, і все буде по-інакшому!

Про це Тікірі думав і цього прагнув – аби настало завтра, а з Бандалою все буде куди ліпше. Йому й на гадку не спало, що й завтра він верне до парку сам один, без Бандали.

Коли ввечері, тільки-но посутеніло, Грегоріс побачив, як Тікірі біжить побіля чагарів, він плюнув і сказав собі, що це його більше не обходить. Хлопець просто пришелепуватий. Або, може, Джім йому навіть подобається, – і таке трапляється.

Грек помилився, бо Тікірі повертав не до Джіма, а до нього, до Грегоріса, бо Грегоріс був єдиний чоловік, якого хлопець у Коломбо знав і якому довіряв.

На лихо, у парку був уже й Джім Піч. Саме чистив нігті гостряком ножа, що – як незабаром з'ясувалося – істотно вплинуло на хід подій. Заледве хлопець зупинився перед деревом, Джім кинув ніж на землю й підвівся:

– Скільки несеш?

– Нічого, – відказав Тікірі. Він не брехав, бо за цілий день навіть не спробував наслідувати інших хлопчисьок – приліпитися до якогось туриста, канючити, скімлити, плакати, доки це багатієві набридне й він дасть відчіпного. Не вмів Тікірі жебрати, та й бридко це йому було. І, крім того, він дуже довго сподівався, що ось-ось з'явиться Бандала, боявся прогавити, бігав од автобусної станції до гавані й знов назад… аж стало пізно, й туристи пішли до готелю вечеряти. Тікірі падав од утоми. А з утоми виросла безнадія, а з безнадії – спрагле бажання спитати поради в когось або принаймні почути щире слово.

Той хтось був Грегоріс, котрий тепер одвернув обличчя, аби не бачити, що буде далі.

– Як це нічого? – солодко спитав Джім. – Чи ти не знаєш, що я тобі звелів?

– Знаю, – відказав Тікірі.

– Повтори.

– Якщо втечеш, знайду тебе й зроблю з тебе печеню, – сказав Тікірі.

– І більше нічого?

– Ні, ще, – сказав Тікірі. – Як нічого не принесеш – одлупцюю так, що не встанеш.

– Правильно, – осміхнувся Джім Піч, зціпивши зуби. – А тепер скажи правду. Де гроші?

– Ніде, – простогнав Тікірі. – Їй-бо…

Не доказав. На млі ока Джім з Арізони підбив йому ноги, притис коліном до землі й, здушуючи лівицею хлопцеві горло, аби не кричав, правицею швидко й впевнено почав обмацувати бганки саронга, – відразу стало видно, що досвід у цьому Джім має справді неабиякий. А самоцвіт був такий великий, що його запрошки міг знайти й не фахівець.

– А це що таке, ти, чорний підсвинку? – зловтішно просичав Джім. – За мої гроші ти купуватимеш дурниці! Що це? Кажи!

– Нічого! – схлипнув Тікірі. – Мій самоцвіт. Я не купив його, присягаюся! Він мій, я найшов його в копальнях…

– Самоцвіт?! – охнув Джім Піч, пустив хлопця й підхопивсь, аби при світлі ліхтаря роздивитися здобич. – Бий його грім, так воно і є… Заткни пельку, брудна тварюко! – щосили стусонув він хлопця, що відчайдушно вчепивсь йому в руку. Тікірі полетів назад і покотився б – якби його не підхопив Грегоріс.

Бо й грек уже виліз з-під дерева. Хоч він спершу й одвів очі, проте мав вуха, які не міг затулити, коли не хотів бути жалюгідним у власних очах.

Грегоріс ступив перший крок, ступив і другий, до Джіма.

– Поверни йому цю річ! – процідив крізь зуби. – Кажу, поверни йому, бо…

Джім Піч засміявся.

– Бо? – перепитав цікаво й застромив обидві руки до кишень штанів. Ліву – сховати камінь, праву – по зброю; в правій кишені він носив свій випробуваний патентований складаний ніж, лезо якого, довге, ніби лезо кинджала, само вискакувало, допіру натиснеш на пружину.

– Ніж у моїй кишені, – повідомив його Грегоріс. – То що, повернеш ту річ?

Джім Піч дививсь угору. Так, ніби питав ради в зірок; насправді ж міряв очима, який Грегоріс високий і важкий. Ні, без ножа цього велета не подужаєш.

– Ти свиня! – прохрипів Джім, і в лайці тій лунало все: безсилля, злість, погроза і – капітуляція.

Чверть години по тому стояли Грегоріс і Тікірі за парковою загорожею, на березі океану і в світлі ліхтаря, що віддалік відбивалось у лискучому асфальті шосе. Грегоріс писав носком розбитого черевика на піску чотири літери:

FINS

– Тямиш, що це? Friend In Need Society – Товариство друзів у скруті. Це християнська спілка, її очолює Маккормік. Підеш туди. Це аж на другому кінці міста, але ти не заблукаєш, якщо йтимеш берегом весь час на північ. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – мовив Тікірі. – Дякую.

Грегоріс спитав його:

– Постривай, оце візьмеш із собою, – дав чорну книжку. – Кажи, що хочеш стати християнином. Тоді Маккормік не зможе спекатися тебе так легко.

– Але я не хочу бути християнином!

– Байдуже, головне, що дадуть поїсти… Почекай-но ще! Не здумай іти туди зараз, уночі!

– Ні, – сказав Тікірі, а сам подумав, що не піде туди й удень. – Спасибі, ви були дуже добрі.

– Це того, що я нині не повечеряв, – зітхнув Грегоріс. – Натще звичайно чиню дурниці.

Хвилю дививсь услід хлопцю, потім на пісок – на літери FINS. Заманулося йому додати до них риску, і от з FINS, із літер, що, разом узяті, нічого не означають, постало латинське слово FINIS, що важить дуже багато.

Хоч Грегоріс не знався на латині, але те слово було йому відоме. Втім, ішлося про давній дотеп, знаний усім бродягам у всіх східних країнах, де Товариство друзів у скруті розгорнуло свою милосерду діяльність:

FINIS! КІНЕЦЬ!

Так, той, хто туди постукає, – на дні, кінець усім сподіванням. Інакше-бо туди певно не постукав.

FINS – FINIS. Кінець усьому…

Тим часом Тікірі помалу брів піском, тримаючи книжку під пахвою. Було йому трохи смутно, бо довелося розлучитися з Грегорісом, але й водночас трохи весело, бо знов мав свій самоцвіт, осьдечки він, у кінчику саронга. Тікірі обернувся. Здалось йому, що він одійшов уже досить далеко від парку й від Джіма Піча. Тож Тікірі сів на пісок і дивився на неонові написи, які стьобали пітьму, соталися, наче кольорові нитки, наче бинди, що їх ніжно забарвило світання.

Ніч була темна. Тікірі вигріб у піску ямку й зіщуливсь у ній, тішачись думкою, що тут буде м'яко спати. «Чом це Грегоріс живе не тут, а в отому парку?» – дивувався він.

Перестав дивуватися, коли прибігли бродячі пси, почали його обнюхувати, гарчати й, зрештою, примусили встати. Тікірі був лихий, хоч і розумів: пси такі самі голодні, як і він. Останній раз Тікірі їв опівдні в гавані, коли виграбав з-між покидьків кілька півзогнилих бананів.

Дур'ян

Ранок застав Тікірі біля тієї самої корзини на покидьки – й хлопець знов, собі на подив, знайшов там три підгнилі банани. Корзина ця майже як чарівна миска, що сама сповнюється ласощами. Просто казка.

Підживившися трохи, Тікірі відійшов до облупленої стіни, біля якої стояло кілька бочок на гас, сів у їхній тіні й задрімав. Спати йому хотілося куди дужче, аніж їсти. Від хвилі, коли здичавілі собаки прогнали його з піщаного ложа, блукав хлопець околицею гавані, шукаючи затишного куточка; на жаль, усі місця, які хоч трохи годилися для нічлігу, захоплено. Тут спало кілька обідраних хлопчаків, там гурт старих жебраків, котрих у темряві Тікірі насилу відрізнив од купи дров, а ген – покотом діти й старі, жінки, чоловіки й немовлята. Нарешті Тікірі вмостився на твердій дамбі; тут хоч мулько, засне на хвилю – й прокинеться, зате нікого нема поблизу. Так неспокійно минула ніч, і тепер, за денного світла, Тікірі знайшов цей ось притулок, що його нічліжани, мабуть, уже залишили.

Збудило хлопця сонце. Воно підбилось уже дуже високо.

Тікірі підвівся. Перша думка – про їжу… однак біля чарівної корзини тепер стояли двоє: однорукий чоловік та стара, – волосся й шкіра в неї були однаково сиві, – й заповзято порпались у корзині. Чи найшли що – бо-зна. Тікірі не чекав. Побіг до іншої корзини, що притулилася на розі вулиці до миршавої пальми. Ця корзина зовні була як дві краплі води подібна до своєї шедрої сестри, але, на жаль, – порожнісінька, тільки купка зібганого паперу лежала в ній. Справді, здається, що в цілій гавані, а може, й у цілому Коломбо, є тільки одна чарівна корзина.

Однорукий чоловік із сивою старою вже зникли. Однак Тікірі зміркував, що буде ліпше, коли дасть корзині кілька хвилин відпочити, бо ж навіть курка не несе одне яйце за одним. Хвилю хлопець стійко тамував голод, навіть одвернувся, щоб не заважати корзині в її чарівній праці… Та коли підбіг до неї, не найшов навіть шкурки.

Корзина, очевидячки, сповнювалася підгнилими бананами куди повільніше, ніж гадав Тікірі, – тобто треба чекати далі.

Але як зробити, щоб корзину не спорожнив хтось інший? Відійдеш далеко – а тут підбіжить хтось, може, саме тієї миті, коли вродиться нова їжа; стоятимеш поряд – заважатимеш диву, бо всі чудеса споконвіку творяться таємно.

Ото халепа! А що, коли відійти, але не зводити з неї очей і скоком повернутися назад, коли поблизу з'явиться обірвана постать. За півгодини Тікірі підбігав так разів зо двадцять. Ополудні ноги вже не хотіли його нести, і він піддався. Безнадійна справа. Тут ідеться не про чудо, а про випадок.

Нараз Тікірі зрозумів це. Він сидів на сходах, дивився на свої босі поранені ноги й розумів багато, багато, багато чого. Наприклад, що повірити в чудо він себе примусив, бо чекати на випадок – страшно. Страшно, може, найстрашніше на світі. Місто це дуже жорстоке, бо в ньому сила дерев, садів, яток, крамниць з овочами, зайняти яких ти не можеш і не смієш…

І розумів Тікірі ще дещо: Бандала вже не прийде. Або мо' й прийде, але надто пізно, бо він, Тікірі, не витримає чекати. В цьому місті – ні. Якби це було в селі, в джунглях або й у пустелі – там завше найдеш дерево, котре ніхто не стереже. Або кущ, або принаймні коріння, або ігуана, або білу мураху, що, кажуть, досить приємна на смак, коли її підсмажити.

Це все раптом зрозумів Тікірі. Якби він усе ще вірив у чудеса – то гадав би, що це Веда діткнувся його чола й дав осягнути правду. Але Тікірі не вірив уже ні в що. Навіть у те, що сяде колись із палицею на слона, що буде магаут. Щось його збило з плигу, якась сила, що розбила на друзки всі його рожеві мрії, всі сподівання, всеньку радість. Хлопцеві спало на думку, що то, певно, страшна сила голоду.

Підвівся, потупивши очі. На сходах загледів чорну книжку й здивувався, звідки вона тут. Згадав: Грегоріс увечері стромив її йому до рук. Це ж Тікірі тягав її з собою цілу ніч і півдня. Мабуть, так воно йому судилося. Тікірі підняв книжку й пішов на північ.

Ліворуч, за довгими рядами вагонів з вугіллям, що стояли на колії уздовж узбережжя, простелялося море. Праворуч нескінченними шерегами вишикувалися будинки, спершу високі, але що далі, то нижчі, аж скидалися на хатини. Над покрівлями здіймалися в куток запорошені кокосові пальми, в їхніх тінях ховалася зрізана вежа індуїстського храму, вкрита статуями богів і з брамою, посеред якої ремигала священна корова й дивилася круглими очима на Тікірі. Хлопець не звернув на неї уваги. Йшов далі. Ні в що святе він уже не вірив.

Колії та вагони з вугіллям зникли, й знов показався безмежний океан, що блищав, мовби шовк. За хатками знов виросли будинки та будиночки й новий індуїстський храм, цей раз без пальм, зате з цілою чередою корів, що ліниво лежали на подвір'ї. Вулиця пішла вгору, потім почала поволі опускатися, і її стало видно далеко попереду, рівну й нескінченну, аж розпач брав.

Тікірі похилилась голова. Не хотів дивитись, аж куди має дійти, щоб здихатися цієї вулиці. Боявся, що піддасться, як отоді, біля корзини на покидьки, але не знав, що в тому випадку вчинив би. Певно, сів би – і це було б дурне. Або вернув би – і це було б іще дурніше, бо ходити без мети сюди й туди – тільки висотувати останні сили.

Похнюпився, але сонце пекло потилицю, й невдовзі Тікірі знову звів голову. Океан так само блищав, на обрії не видно було жодного корабля, світ здавався моторошно порожнім, аж дивно, як це може бути, коли тут їздять машини й ходять люди, а он праворуч стоять будинки й хати. В Тікірі засмагли губи. На хвильку спинився перед рундучком, в якому індієць продавав усілякий дріб'язок від люстерок до міткалю; потім перед другим, де в тіні сиділо кілька чоловік над склянками араку. Третю буду Тікірі обачно обминув.

Вона стояла над морем, на тому боці вулиці, де не було будинків, і здавалася занедбаною. Саме тому Тікірі обминув її, щоб роздивитись її зувсібіч і впевнитися, що буду справді ніхто не стереже. Неймовірно, щоб це було так, бо попереду буди на дошках, покладених на ящики, горою лежали овочі й навіть купа коржів. Але в буді справді не було живої душі… принаймні Тікірі нікого не бачив, він не міг уже вернути назад, підскочив до купи папай, схопив…

Тільки тоді – ніби знав, що так станеться, ніби чекав на те – вирнув з-поза купи коржів худий парубок у фесці й схопив Тікірі за руку.

Клац!

Тікірі присягнувся б, що справді чув, ніби замкнулася пастка. Скрикнув, скочив… Пізно.

– Гу! Га! – гортанно вигукнув продавець. Нічого більш, тільки ті два дурні, гучні звуки: – Гу! Га!

Мить із дикою зловтіхою стежив за хлопцевим ляком. Очі мав круглі, маленькі, як у тарантула.

– Гу! Маєш гроші чи ти злодій?

– Не… не… не… маю.

– Га! – загорлав продавець зловісно. – Отже, ти злодій! Скажи, що ти злодій!

– Ні! – вигукнув Тікірі, але голос йому ввірвався, і хлопець захлипав: – Так, я злодій… Але я голодний.

– То ось тобі дещо на зуб! – вишкірився торгівець, сунув руку в корзину під прилавком і кинув Ті кір і в обличчя щось м'яке, щось соковите, що бризнуло медом на губи, а в ніс ударило жахливим чумним смородом. – Тепер можеш бігти!

Але Тікірі очамріло стояв, і овочник мусив вивести його з буди й штурхнути, аби йшов геть і не отруював повітря, аби тікав, і то хутко. Чи, мо' захотілося другого дур'яну, негіднику?!

Тікірі закрутив головою й пішов. Не хотів другого дур'яну. То смачний овоч, хоч його м'якуш трохи тхне, навіть коли свіжий. А дур'ян, що Тікірі розмазано по обличчю, аж ніяк не свіжий.

Тікірі поплентався до моря. Море облямовували скелі, за якими можна сховатися, – ото тільки й доброго, що було в цьому місті. Ну й звісно, вода, хвилі, що котились так само, як удома в Калуеламагатарі, були також добрі, бо обмили хлопцеві обличчя, остудили, забрали біль пекучий. На обрії – ані цівки диму, на небі – ані хмаринки, світ здавався безмежно порожнім.

Тікірі вимив лице піском, ліг навзнак на хвилях, віддався на їхню волю: гойдайте, люляйте, несіть мене, а я ні про що не думатиму. Але допіру знову вийшов на берег, вернулися думки: були вони дивні, страшні, бо казали: чом не скорився тоді Жожо Ліндсею? Білі могутні, тож треба їх слухатися, коли й не знаєш чого й навіщо; досить, що це знають білі. Білі справедливі, тож треба приймати покару, яку вони тобі визначать, інакше-бо виженуть тебе, і світ покарає тебе куди жорстокіше. Якби ти мовчав тоді, якби стерпів кілька стьобків нагаєм, то сидів би зараз удома, носив би панові Ліндсею чай і мався б добре. Обом було б добре, й тобі, й Бандалі. Кілька ударів нагаєм – а скільки через них скоїлося лиха! Що той один лупень проти цього лиха?..

Тікірі виполоскав у морі саронг, ударив ним кілька разів об гладку каменюку, щоб вибити бруд, і поклав сохнути. Поки саронг сохнув, Тікірі розглядав скелі, обніжжя яких прикрашали гарні блакитні жилки, й думав, що під цими скелями напевно є купи самоцвітів, але, їй-бо, ліпше було б, якби скелі ці та були з сиру – тоді варт було б лише лягти на живіт і їсти собі.

Тут Тікірі спало на думку, що на Ланці, власне, повно куди ліпших речей, ніж сир, – на ній повно і м'яса, й кокосових горіхів, і рису, й чаю, й какао, й манго з бананами, та й тих дур'янів, котрі хоч і тхнуть трохи, але дуже смачні, коли свіжі! Авжеж, усього цього добра на Ланці стільки, що, здавалось би, досить лише простягнути руку… але марно. І море довкола Ланки кишить рибою – але й це марно. Дивно.

Тікірі почав гратися своїм самоцвітом, але як схилив голову, чуприна впала йому на обличчя, й знов гидюче засмерділо дур'яном. Тож хлопець іще раз пірнув у воду – вимити волосся. М'яв його, м'яв, спробував навіть терти піском. Все марно. Тоді плюнув, одягнувся й пішов.

На шосе мчали машини, туди й сюди, і це нагадало Тікірі ткацький човник, що так само біта туди іі сюди, туди й сюди, тільки тягне за собою нитку. Машини ж не тягли за собою нічого, хіба смужку диму, що смердів, хоч далеко не так, як дур'ян. Тікірі й досі чув його, свій дур'ян, свою покару. І що найгірше – чули його й перехожі, бо бридливо відверталися. Тікірі добувсь уже на околицю, в рибальський квартал, і якби не пригода з овочівником, то попросив би їсти – рибалки-бо добросерді. А так він дуже соромився. Собаки гавкали на нього, бешкетники гукали вслід:

– Смердюх! Смердюх!

Тікірі наддав ходи. Сонце тепер сліпило його, аж сльози котились, і він сказав собі, що то сонце жалить його в очі, й тому очі сльозяться. Але сам не був певен цього. Може, очі плакали б, якби сонце й не сліпило їх. Нічого Тікірі не був певен, хіба лиш того, що йде на північ, безперестанку на північ.

Рибальське містечко скінчилося, бешкетники побігли собі. Тікірі йшов кварталом невеличких вілл. Над зеленню садів побачив шпичасту каплицю з великим чорним хрестом і спинився. Потім ізнов пішов – од хреста до океану. Сів на берег, поклав на коліна свою чорну книжку і довго, тяжко думав. Од моря повіяв вітер, куйовдив Тікірі довгу чуприну, провівав її – але марно, марно. Ніякий вітер не зможе вигнати за дві години сморід дур'яну. А понад дві години Тікірі не міг тут чекати. Надходив вечір.

Коли сонце порожевіло, як Бандалин омріяний острівець, Тікірі підвівся, стиснув книжку в руці й вернув до хреста з каплицею, туди, де помітив спершу будинок, жовтий, ніби лимон, будинок у гарному садку – будинок, на якому накреслені чотири літери: FINS.

Ніколи ще не було йому так смутно, соромно й так зле.