Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Самоцвіт

Тікірі й на мить не сумнівався, що йдеться про вельми рідкісний камінь. Хоча зовні камінь був схожий на всі інші сиві голиші та уламки скелі, які валяються по відвалах і дорогах, але щойно на нього падало сонячне світло під певним кутом, мінився він лілуватим полиском; саме тому Тікірі його підібрав. Коли згодом удома Тікірі за хатиною нишком постукав по камені молотком, тріснув той камінь, наче стиглий горіх, розпався на дві половини, і всередині виявилося безліч райдужних кристаликів.

Отже, це напевно був самоцвіт, опал, і Тікірі першої хвилі тривожно розмірковував про те, чи не повинен він однести його панові Ліндсею. Але камінь був надто гарний, та й, зрештою, коли пан Ліндсей дозволив його викинути на відвал, то це означало, що він нічого не вартий, не потрібний. Хоч Тікірі дуже добре знав, що пан Ліндсей не перевіряє особисто всіх камінців, ба навіть, коли на те пішло, ніколи не спускається до копалень, а лише сидить у канцелярії, п'є там чай або віскі, кричить у телефон, пише, лічить і курить. Однак це не міняло тієї незаперечної істини, що камені на відвалах належать тому, хто по них нагнеться, бо власник копалень од них відмовився; інакше-бо на відвалах вони й не опинилися б.

Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..

Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска – точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами – це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…

Авжеж, це так!

Тут Тікірі заплющував очі, наче його сліпив цей несказанний блиск. І знов тихесенько сміявся, думаючи, що пан Ліндсей, власне, не вчинив нічого іншого, як звелів просвердлити скраєчку Ланки маціпусіньку дірочку й витягати з неї самоцвіти. Але хай витягає скільки хоче – їх іще залишатиметься сила-силенна, бо Ланка – найбагатший острів світу, острів тисячі самоцвітів…

Потім Тікірі злякався, щоб його ніхто не побачив з цією красою в руці, й старанно закопав обидві половини свого камінця за хатиною. І словом не прохопився про них навіть перед Бандалою.

Тим часом Бандала уже знову працював на кухні – відтоді, як поїхав Жожо, не добувши канікул. Але Жожо не повернувся до школи в Коломбо. Десь поблизу Ланки давно вже лютувала війна, подейкували, що жовті вороги, японці, швидко просуваються, може, прийдуть навіть сюди, тож пані Ліндсей вирішила, що Жожо буде краще в дідуся в Південній Африці, яка лежить далеко за морем і куди японці ніколи не досягнуть.

Жожо тоді креслив стеком у повітрі всілякі хитромудрі кола, аби показати Бандалі, кудою попливе… відтак зник зі своїм стеком і горою валіз. Пані Ліндсей у сльозах проводжала його аж до пристані.

Коли другого дня Бандала з Тікірі побачили над морем пружок диму, то вирішили, що це пароплав Жожо, і він димує так дуже лише тому, щоб якнайшвидше приставити Жожо Ліндсея до Південної Африки.

Однак виявилося, що це дим із зовсім іншого корабля. Невдовзі виткнувся над обрієм його димар – корабель, отже, підпливає. Згодом виринув цілий корабель, але він був не білий чи жовтавий, як пасажирські пароплави, а темно-сивий, з могутніми вежами, з яких стриміли жерла гармат. Був це «our man-of-war», як казав пан Ліндсей, англійський крейсер, що плив до військової бази в місті Тірікунамалаї на східному узбережжі острова.

Десь за рік по тому поїхав Бандалин дядько Вікрена з кількома рибалками до Коломбо, куди їх англійці призвали на військову службу, дядьків човен залишився без господаря, але хлопці їздили на острівець Калудуву тільки вряди-годи. Бандалі було ніколи. Щоправда, він тепер часто їздив з рибалками: сама пані Ліндсей його з ними посилала, аби вибирав для кухні найкращу рибу. Вона пересвідчилася, що перекупники пана Альвара зловживають воєнними нестатками й постачають товар низького гатунку. Пані Ліндсей казала, що це злодії, що рибалки теж злодії, скрізь самі чорні негідники, злодії та брехуни, які підсовують тобі смердючу макрель і запевняють, що та макрель ще ворушить зябрами. Пані не вірила нікому, хто не служив у її домі, і, отже, не мав прямої підстави боятись її. Вона щиро була переконана, що вся її челядь тремтить перед нею. І це було недалеко від правди.

Перед жовтневими дощами відпливла до Південної Африки й вона, бо так уже тужила за Жожо… а може, й того, що японці знов були близько, війна стукала у вікно, про що свідчили англійські бойові кораблі, які майже щодня з'являлися на обрії, і англійські реактивні винищувачі, що літали над узбережжям з непорушними крильми, спрямованими назад, наче плавці акул.

– Хіба це не диво? – сказав якось Тікірі. – Мемсагіб хоче, щоб її всі боялись, а сама ж боїться більше від усіх.

Бандала засміявся з цієї наївності:

– Пані не боїться. Жоден білий нічого не боїться.

Тікірі хвилю обмірковував це.

– А як же із сонцем? – спитав нараз. – Сонця білі бояться, бо від нього ховаються. А смутку як бояться! Вони мусять пити горілку, щоб хоч трішки розвеселитися. І не зважуються спускатися під землю. Чому в копальнях тільки наші люди? Бандала знову засміявся:

– Ти неймовірно дурний! Білі тендітніші від нас, через те й ховаються від сонця. Вони багатші від нас, то й можуть пити; мають за, що. І тому саме їм не треба спускатися до копалень.

– Ні, вони страхополохи, – гаряче запевняв Тікірі. – Не зважуються зійти до копалень, не те щоб учинити таке, як мій батько. Мій батько йшов назустріч гудючому жахові.

Він мав на увазі лихо, що кілька років тому спіткало опалові копальні: штольні завалилися, ув'язнили робітників-тубільців, і його батько загинув, коли йшов їм на допомогу. Пан Ліндсей тоді запропонував матері Тікірі роботу – впоряджувати дороги.

– Так, – погодився Бандала, – твій батько йшов супроти каміння, що падало. Але це ще не означає, що білі страхополохи. Вони боронять нас від японців.

– Твій дядько Вікрена нас теж боронить!

– Але білі його мають навчити, як це робиться. Просто білі меткіші від нас – навіть і від мене, хоч я і з'їв ігуанячого язика. Білі найметкіші на світі. Тому ми й мусимо їм коритися.

Тікірі задумався:

– Ти хочеш цим сказати, що якби ми не були дурні, то не корилися б їм?

Бандала подивився униз на велику голову Тікірі, яка здавалася йому порожньою. Бандалі йшов уже дванадцятий рік, був він високий та стрункий, давно вже позбувся зайвого жиру.

– Ах, – зітхнув він, – з тобою важко говорити. Мастак ти все заплутувати.

Однак більше він нічого не міг сказати, хіба тільки, що білі вчать їх усіляких корисних справ, ось, приміром, він, Бандала, багато дечого перейняв, навіть уміє непогано читати по-англійськи. А білі такі меткі й дужі, що переможуть японців, як справді захочуть.

Щодо цього він мав рацію. За рік уся Ланка святкувала перемогу, в селі маяли барвисті стрічки, а в копальнях тріщав та блискотів фейєрверк, який пан Ліндсей довго готував: загодя знав про тріумф.

У квітні повіяв південно-західний мусон, і з ним вернувся Бандалин дядько Вікрена з Індії, де він служив. Прийшов в уніформі, в коротких штанях і сорочці кольору хакі, на голові мав тюрбан такого ж кольору, а під тюрбаном – свій чудовий чорний вузол волосся; Вікрена не відмовився від нього навіть на війні.

Але допіру Вікрена знов замешкав у рибальському селі, заховав тюрбан та уніформу й знов одяг свій квітчастий саронг, котрий, між іншим, пасував йому куди більше. На перший погляд здавалося, що це той самий рибалка Вікрена, веселий, безтурботний парубок із целулоїдним гребенем на потилиці.

– Ого! – крикнув він Тікірі під час першої зустрічі. – Маючи таку головешку, ти повинен багато дечого знати. Ну, хвалися, що вмієш і що знаєш!

Він почав екзаменувати Тікірі з лічби й зареготався, коли з'ясував, що той годен лічити лишень до семи. Або до чотирнадцяти. Або до двадцяти одного. Але завжди по кратних семи, а не по десятках. Приміром, число шістнадцять було для Тікірі двічі по сім і два або тричі по сім без п'яти. Виявилося, що хлопець самотужки навчився рахувати біля «семи сестер»– дрібних непоказних пташок, які порпаються в гною і мають дивовижну здатність гуртуватися по семеро.

– Я не повинен краще лічити, – сказав тоді Тікірі роздратовано. – Я повинен уміти замітати, вимивати склянки від чаю й чарки від лікеру, чистити попільниці і таке інше. Пани в канцеляріях казали, що мені цього цілком вистачить.

– Бррр! – вигукнув Вікрена. – І ти їм віриш?

– Не знаю.

– Бррр! – повторив Вікрена. – Але ж ти не вічно робитимеш це!

– Авжеж ні, – випнув груди Тікірі. – Я буду магаутом.

Вікрена сміявсь, аж за живіт брався.

Їй-право, такий він, як був, ніщо його ані настілечки не змінило: ні війна, ні далекі мандри.

І все ж Вікрена був зовсім інший, ніж колись.

Виявилося це скоро й несподівано, без видимого приводу. Варто лише було Вікрені побачити пана Альвара, чи, вірніше, його вантажну машину, бо пан Альваро між рибалками не ходив. Він мав своїх людей і кілька вантажних машин, які їздили від одного рибальського села до іншого, забирали вилов і одвозили його на ринки до містечок та міст.

Червона машина, яка приїздила у Вікренине село, день у день з'являлася на шосе перед світанням, під супровід бляшаного дзенькоту, гуркоту, торохтіння, збочувала до моря, розверталася й заднім ходом підкочувалась майже туди, де приставали човни рибалок. Повантаживши рибу, машина верталася на шосе й гуркотіла далі на північ; невдовзі по ній залишався тільки сморід бензинового перегару та звивиста мокра лінія на асфальті, котру сонце швидко висушувало.

Безперечно, це була погана, стара, гримкотлива тарадайка, напівруїна, але те, що на неї клали, вона справно возила, і Тікірі з Бандалою дивувалися, чого це дядько Вікрена так сердиться на неї – якось він так розлютився, що жбурнув услід їй залишки риби. Товста, слизька рибина ляснула вантажника по лицю, коли той вистромив голову, щоб поглумитися з Вікрени. Витираючи писок, вантажник зачав клясти зухвальця на чім світ стоїть, а той вдоволено всміхався. Вікрена тішився усенький день, та на ранок настрій йому впав: вантажник не прийняв од нього риби, заявивши, що в його, вантажниковій, особі ображено самого пана Альвара; тож хай Вікрена з'їсть свою рибу сам або вижбурляє її в повітря – це він робить непогано.

Тут за Вікрену заступився другий колишній вояк, Дгаму, відмовившися продати свій вилов, хіба тільки з Вікрениним. Але вантажник і шофер глузливо засміялися: мовляв, твої примхи швиденько минуть, лишень твоя риба зачне на сонечку гнити. Отоді й побачите, з ким війна гірша: з паном Альваром чи з японцями!

В одному вони мали правду: риба Вікрени й Дгаму пропала. Нікуди було сховати її від пекучого сонця, нікому було її продати, нічим відвезти на ринок. Але щоб пан Альваро був страшніший супротивник, ніж уся японська армія, – не йнялося хлопцям віри…

Однак інші рибалки з села сприйняли погрозу так серйозно, що другого дня випливли на ловитву в інше місце, ніж Вікрена та Дгаму: боялися, що пан Альваро побачить їх у свій бінокль і запідозрить, ніби всі вони – спільники.

Увечері того ж дня Тікірі побачив Вікрену, коли той, похиливши голову, йшов до будинку Ліндсея.

– Вікрено! – покликав. – Вікрено!

Тікірі хотів розпитати його, як то воно насправді з війною проти пана Альвара; невже один огрядний португалець з біноклем може бути небезпечніший від тисячі вояків з гарматами та гвинтівками? Але Вікрена вдав, що-не чує, чи, може, справді не чув; Тікірі побіг за ним. Але не встиг він його наздогнати, як Вікрена зупинився біля живоплоту Ліндсеєвого саду.

Під лампою на веранді, спиною до Вікрени, стояв, як завше, Тісса за очеретяним кріслом свого пана. Вікрена свиснув, як одна з тих «семи сестер», котрі для Тікірі правили за підручник з арифметики. Тісса миттю озирнувся – адже ті пташки ніколи не літають смерком – і побачив свого брата. Розгублено затупцяв. Але пан Ліндсей саме перегорнув газету, яку читав, – отже, зараз він, мабуть, не встане. Тісса навшпиньках підступив до живоплоту.

– Потрібна твоя поміч, Тіссо, – тихенько сказав Вікрена. – Ми хочемо завтра відвезти рибу до міста на продаж.

Певно, він мав на увазі містечко Мінгаладон, куди завжди постачав рибу пан Альваро: воно лежить на узбережжі на північ од їхнього села, до нього близько двох годин ходи.

– Як я тобі поможу? – прошепотів Тісса. В мене ж немає машини.

– Маєш руки, – сказав Вікрена. – А я маю човен. Перш ніж зійде сонце, наловимо риби. Але нас із Дгаму двоє, і два весла – до Мінгаладона цього мало. Мені потрібна лише твоя сила, удвох ми вчасно не допливемо. Ти ж, певно, ще не забув, як теж був рибалкою.

З тіні рододендронового куща Тікірі бачив, я Тісса неспокійно оглядався на пана Ліндсея чи не хоче той устати. В тій хвилі на веранд прилетів зелений папуга барбут, котрого приваблює до себе будь-яке світло, й наразився на лампу, аж та захиталася. Смуга світла впала на Тіссине обличчя й очі, й Тікірі ладен був би заприсягтися, що, крім тривоги в них світилося прагнення, аби пан Ліндсей справді підвівся й довго гуляв – аби він, Тісса, мусив довго ходити слідом за ним із кріс лом.

Однак пан Ліндсей не підвівся.

– Мабуть, ти ще в змозі підняти щось більше, ніж крісло, – сказав Вікрена, теж ні би прочитавши Тіссині думки.

– Не розумію, чого цим усім ти хочеш до могтися, – буркнув Тісса ледь чутно. – Найперше – підбуриш проти себе пана Альвара..

– Він ошукує нас! Дере з нас шкуру! – перебив його Вікрена. – Я побував у світах, по бачив дещо, і тепер я не такий дурний, як був колись!

Тісса приклав пальці до губів:

– Тс! Пан почує.

– Не довго вже буде він тут паном!

– Що ти кажеш? – вражено спитав Тісса. – Продає копальні?

– Та ні. Але господарями тут будемо ми.

В півтемряві було видне, як у Тісси забігали очі:

– Ці безглузді слова я вже чую від кількох…

– Вони не безглузді!

– Тс! – Тісса знову приклав пальця до губів. – Говори тихіше, будь ласка. Чого ти прийшов саме до мене? Що я можу? Я – кволий. Піди до пана Альвара й скорися. Покора є чеснота.

– Ні! – вигукнув Вікрена. – Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.

– Ну й продавай.

Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.

– Так, – мовив урешті Вікрена, – бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.

Він обернувся, щоб іти.

– Стривай! – видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. – Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі – тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.

Вікрена зупинився:

– Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.

– Так… – завагався Тісса. – Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. – На доказ цього він поточився й схопився за кущ.

Вікрена невесело засміявся.

– Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.

Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:

– Стривай!

Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.

– То підеш, Тіссо?

– Я– я… ні, – затнувся Тісса. – їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.

– Гаразд, – сказав Вікрена. – Хай прийде ще затемна.

Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.

– Тьху! – сплюнув Вікрена. – Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!

– Ні! – заперечив Тікірі. – Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… – Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. – Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…

– Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! – допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.

Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.

Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.

Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа щойно виловленої риби, й радісно засміявся: може, самоцвіт – це справді чарівне дзеркальце, котре віщує завтрашній вилов!

Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…

Хвилююча плавба

Випливли, коли ще світив місяць.

Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.

Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний – з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно – його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.

Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії – сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.

Принаймні так пояснював собі це Тікірі: подив улився їм до жил, наче оливо. Великий аж до неба подив, який тебе поймає, коли бачиш вікопомний подвиг, як-от, скажімо, коли б він, Тікірі, сидів на спині найбільшого неприборканого слона, що мчить крізь непрохідні джунглі. Такий був подив. А човен під ним, під Тікірі, справді похитувався, наче слон, що мчить крізь джунглі, але руки героя міцно стискали залізну палицю й підганяли до ще відчайдушнішого кар'єру:

– Швидше! Швидше! Швидше!

Але що це? Слова ті лунали насправді.. Вікрена, що сидів позаду й кермував, співав уголос:

– Швидше! Швидше! Швидше!

Вікрени Тікірі не бачив, бо не мав часу обернутися. Зате добре бачив перед собою Бандалину спину, що хиталася ритмічно вперед і вниз, назад і вгору; під шкірою в Бандали, обабіч хребта, немов звивалися два міцні ланцюги. Іще далі попереду, аж на носі човна, сидів Дгаму, Вікренин товариш по боротьбі, і на голій спині його звивалися такі самі бронзові ланцюги.

– Швидше! Швидше! Іще швидше!

Вікрена усе співав.

На дні човна, між чотирма веслярами, ворушилася риба в трьох великих кошах. Круглі очі рибин жахно дивилися в небо, роти роззявлялись і затулялися, гейби квапливо щось казали чи теж співали. Але нічого не було чути, крім Вікрениних вигуків, плюскоту весел та ляскання балансира. Крик птахів давно вже вщух. Човен був далеко від узбережжя.

Але узбережжя звідси було видно, і то виразніше, ніж за мить перед тим. Аж надто виразно! Темна повінь кокосових пальм зненацька посвітлішала – стала срібно-зелена, як ті перші іскри, що давно вже зникли. Стовбури зажевріли рожево, наче купа щойно виловленої риби, але можна було роздивитися кожний стовбур, геть-чисто як кожен прутик у коші. Над узбережжям Ланки світало. Було це напрочуд гарно… але водночас страшно аж до сліз.

Бо картина узбережжя не мінялася. Пальми не мандрували назад. Стриміли там, праворуч, мов стовпи, і були то ті ж самі пальми – принаймні так здавалося Тікірі, а з ним Бандалі, котрий теж щохвилини кидав зляканий погляд до берега, вкарбовуючи в пам'ять собі ту чи ту скелю, ту чи ту височенну крону над нею. Весь час та сама скеля, весь час та сама кокосова пальма! Хіба що тільки їхнє взаємоположення ледь-ледь змінилося…

Так поволі-поволі плив човен.

– Швидше! Ну! Іще швидше!

Бандала рвучко обернувся: так кволо це пролунало, аж хлопець злякався, що дядько знесилів… Але в тій хвилі Вікрена знову вигукнув.

Голос його став глухіший лише через те, що щось відносило звук назад, туди, звідки вони пливли.

– Супротивний вітер! – крикнув Дгаму. – Треба триматися ближче до землі.

– Еге, – гукнув Вікрена. – Там ми скоріше дамо собі раду.

Він знав, що побіля берега плавба легша, але небезпечніша й довша, бо скелі заходять подекуди аж ген в океан, і треба їх обминати. Та нічого не вдієш – іншого виходу немає. Вони веслували десь уже зо три чверті години, але не подолали й половини дороги. Було їх четверо, трудилися в поті чола, а все ж рухалися тільки трішки швидше, ніж піший.

Тож вони збочили до узбережжя, і на якийсь час їм стало легше. По-перше, супротивний вітер справді віяв там не так прудко, а по-друге – і це підбадьорило їх, либонь, ще дужче – вони помітили, що вервечка пальм утікає тепер назад куди швидше. Зраділі веслярі щиріше налягли на весла.

– Го-го! – вигукував Вікрена в ритм руху: він уже співав: «Швидше! Швидше!», зате його команди стали чіткіші: «Го-го!»

Сонце, яке недавно ще тільки визирало з-за обрію, раптом виринуло всеньке, мить яріло криваво-червоне, а тоді почало швидко бліднути, гейби розжеврений шмат металу на ковадлі. І веслярі раптом відчули ту палючу спеку, яка ніби колола безліччю голочок, і таки справді колола – з тією лишень різницею, що замість крові на шкірі виступали краплини поту. Ще тільки десять хвилин веслярі працювали ритмічно, наче машини.

Відтак Тікірі покинули сили.

Не міг більше. Але він цього навіть не усвідомив собі. Веслував далі, тільки очі йому склеплювались, і, диво-дивне, заклало й вуха: нараз перестав чути плюскіт свого весла. Раптом йому здалося, що він, певно, повільніше й кволіше занурює весла, ніж інші, але відразу ж постеріг, що не чує ні ляскоту балансира, ні навіть Вікрениного голосу. Можливо, Вікрена замовк!.. Тікірі із зусиллям розплющив очі, аби довідатися, що ж це таке діється.

Однак світ був навдивовижу невиразний, імлавий… Коли це хтось доторкнувся йому до голови, і той дотик ніби пробив пелену у вухах Тікірі. Вій знову чув усе – і весла, й Вікренин голос:

– Відпочинь. Напрацювався вже.

І ці слова ніби пробили пелену, що затуляла очі Тікірі, – мла розвіялася, попереду знову височіла Бандалина спина, покреслена струмочками поту.

Тікірі обернувсь:

– Я не втомився!

– Втомився, – мовив Вікрена суворо. – Облиш веслувати, бо…

Не доказав – його весло теж перестало занурюватися, бо погляд стрибнув туди, звідки долинуло сурміння: до берега. До пальмового лісу, що був наче непроникний, але крізь який таки щось просвічувало. Щось червоне й швидке. Воно сурмило й дзявкало, ніби реготалося. Це була вантажна машина пана Альвара.

Машина гуркотіла по узбережному шосе, яке звивалося узліссям, і тому вони її бачили. І чоловік у машині бачив їх. Того й сурмив. І сміявся з них. Був то шофер пана Альвара, що з вантажником віз рибу на ринок до Мінгаладона.

Дгаму з відчаєм одсапнувся:

– Край усьому! Він буде там у сто разів швидше. Перш ніж ми дістанемося на ринок, кожен рибу матиме.

Вікрена кусав губи.

– Мало нас, – мовив. – Я знав, що буде тяжка дорога, але не така тяжка. Слабкі ми. Я гадав, що ми приїдемо туди принаймні водночас із ними.

– Ми не слабкі! – вигукнув Тікірі тремтячим голосом. Хвиля перепочинку допомогла йому подолати втому, а що голос його тремтів – то було це скорше від сорому, ніж од знесилля: жахлива думка мучила його: в тому, що виправа не мала успіху, найбільше завинив він. – Тільки вперед! Продамо рибу дешевше, але не вернемося!

– Я б сказав… тобто мені здається… – почав був Бандала.

Однак ніхто вже ніколи не почув, що йому тоді здалося, що навіяв йому ігуанячий язик, якого він із'їв. Сталося несподіване: червоне авто почало котитися щораз помаліше і кінець кінцем зупинилося. Дверцята відчинилися, на шосе вискочив чоловік, підняв капот і схилився над мотором.

– Га! – вигукнув Тікірі злорадо. – Увірвалося їм то! Вперед!

– Уперед! – звелів Вікрена. – Маємо щастя.

З новими силами взялися веслувати. Човен рвонув уперед. Коли поминули машину, відклав Бандала весло, наставив обидві долоні до губ і сурмив у них, мов на клаксоні.

– Мовчи, дурню, бережи сили! – гримнув на нього Вікрена.

Бандала послухався. Відтак веслували мовчки, без команди і співу, німі, наче риба в кошах.

Тієї миті, коли вони загледіли попереду кам'яний мис, за яким лежить Мінгаладон, знов почулося сурміння. Бандала випустив весло. Воно ковзнуло й замалим не попливло геть, коли б Тікірі не підхопив.

– Па! – вигукнув Тікірі. – Голіруч не навеслуєш. – Він присунув Бандалі весло, але той не взяв.

– Навіщо воно? – сказав зневірено. – Додому нас доправить вітрило.

– Край усьому, – буркнув Дгаму, як перше.

– Бачу перед собою небо, море й праворуч землю! – вигукнув Вікрена. – Але нічому не бачу краю! – і спересердя ляснув веслом по воді.

Клаксон цю мить так заверещав, ніби Вікренин удар припав по ньому. Всі обернулися до берега й дивились, як прудко котиться авто. Пальмовий ліс кінчався тут рідкою алеєю, ніщо вже їм не застувало, тож добре видно було геть усе: і пружок синюватого диму з вихлопної труби, і обличчя вантажника, звернене до моря, до них. Здалося їм, що воно шкіриться глумливо…

Веслярі заклякли. Минуло кілька хвилин. Давно змовкло сурміння, машина знов задиркотіла і стала… знов одчинилися дверцята…

– Уперед! – вереснув Вікрена. – В нього знову щось зіпсувалося…

– Нічого в нього не зіпсувалося, – невесело відгукнувся Бандала. – І першого разу теж ні. Він бачив, що ми знесилилися, і вдав, ніби щось ремонтує. Хоче нас загнати. Грається з нами.

– Авжеж, так воно і є, – люто докинув Дгаму.

Вікрена мовчав. Хоч водій уже стромив голову під капот, вони весь час ніби почували на собі його очі: наче він дивився не на мотор, а через плече на них. І вантажник також – виліз, став, засунувши руки в кишені, на узбіччі й осміхався, витріщившись на них. Вони не ворухнулися: він витягнув руки з кишень і на мигах показав, що дорога вільна, ондечки Мінгаладон. Ласкаво прошу!

– Негідник! – лайнувся Дгаму. – Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.

– Ні, – сказав Бандала. – Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.

Тікірі розлютився:

– Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. – Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. – Для нас двох це за іграшки, – повторив. – Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.

– Пхе!.. – пирснув Бандала, не ладен пояснити, з чого він, власне, сміється – чи то з хизувань Тікірі, що він чоловік, а чи з його плутаної мови про те, що чоловіки залюбки граються. Але перш ніж Бандала розтулив рота, Вікрена й Тікірі завеслували так несамовито, що човен стрибнув, наче його пхнув хто; Бандала втратив рівновагу, сіпнувся назад, і його ноги майнули в повітрі.

– Пхе! – осміхнувся Тікірі. – Поклади голову на рибу й спи, так тобі буде добре. Але перш опусти свої ноги. – Він хотів був сказати далі, що їм тепер не треба тички, а надто двох, але мусив зціпити зуби, щоб перемогти біль у спині, плечах і руках, та, крім того, Бандала мовчки сів і взявся за весла.

Ту мить, коли переганяли авто, знову працювали всі четверо, як машина, виструнчившись на своїх місцях, – так, ніби випливли лише чверть години тому й досі були цілком бадьорі. Їх сповнювало щось таке, – гордість чи впертість, – що не давало їм виказати своєї знемоги. Машина залишилася позаду, але вони не оглядалися, ніби нічогісінько про неї не знали. Дивились уперед. Тільки Тікірі похилив голову; втома його змагала, і він боявся, що втратить одвагу й віру, коли весь час вимірюватиме, який шмат дороги вони ще мають перед собою. Втупив каламутні очі в узбережжя. І тому перший помітив черідку водяних буйволів, які показалися на шосе.

Очевидно, буйволи щойно вилізли з мочара за насипом, у якому люблять качатися. Їхні могутні тіла й досі вилискували багном, темна шерсть парувала. А коли буйволи збилися на шосе й тупо задивилися на човен, то, здавалося, ніщо вже їх не зрушить з місця – хіба що аж тоді, коли болото на них висохне і їм ізнов забагнеться остудитися.