Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Жахливий злочин

Що робив у цій кімнаті Касіапа, коли телефон не дзвонив, Бандала не міг собі уявити: певно, віддавався побожним роздумам.

Але ж Бандала не чернець, воля в нього не така загартована, й він не може наказати думкам зосередитися на чомусь одному. Хлопець знав лише: ті, котрі здатні на це, можуть викинути з голови геть усе, крім однієї ясної цятки – мети, і вперто йдуть до неї, як нічний мандрівник на далекий самотній вогник, – години, дні, а то й тижні. Це дуже тяжко, треба щодня виховувати й загартовувати себе, – Бандала на таке не здатен. Він дав думкам волю: летіте куди хочете – і несподівано дійшов висновку, не дуже нового, проте цікавого.

Касіапа напевно давно вже знав, що обійме посаду ігумена в монастирі Дамбула, і саме тому допоміг Бандалі вилізти з рову й завів до Того, Хто Все Знає. Словом, у храмі був потрібен хтось, аби міг заступити Касіапу, принаймні в чисто світських справах, – приміром, спілкуватися з туристами, чергувати біля телефону, – бо, крім Касіапи, жоден монах для цього не був годен, окрім ігумена та Касіапи, ніхто не знав по-англійськи більше ніж два-три слова. Інші монахи – як дізнався Бандала – були невігласи, коли не рахувати трьох-чотирьох старих, що день і ніч гнули спину в бібліотеці між найстарішими збірками олас і знали старі мови санскрит та палі; все європейське було тим старим чуже, коли не огидне. Аж тут з'явився він, Бандала, що пристойно знає англійську. Тож Касіапа скористався з нагоди й відрекомендував його ігумену.

Ось як воно було! Лишалась іще одна заковика, але Бандала в тій хвилі про неї не думав, а як щиро казати – не хотів думати. Він любив уявляти собі, що сказав би Тісса, дізнавшись, чого досягнув його син і яку посаду обіймає. Або що було б, якби в гурті туристів нараз опинився Жожо Ліндсей! Звісно, це було неймовірно: Жожо народився на Ланці, тож із туристами не має нічого спільного. Але що, якби?! Жожо, очевидячки, поводився б страшенно брутально, але ігумен дібрав би способу, щоб той чванько за хвилю став нижчий трави, тихіший води. Кінець кінцем хто такий Жожо порівняно з королем жувальної гуми?

З короля жувальної гуми Бандалині думки перескочили на саму жувальну гуму, і хлопець поклав собі, що надалі купуватиме й жуватиме іншу гуму, не Бобову, бо той Боб бовдур. Згадавши про бовдура, Бандала згадав про одного ченця, на ім'я Паранаїка, – той виготовляв запалювальні палички, і рот йому завше роззявлений, наче в божевільного. А чи може чернець бути божевільний? Чи зугарен і Паранаїка зосередити думки на одній цятці? Коли так, то не така це вже штука. Отже, з часом і він, Бандала, зміг би це. І став би ченцем, і тоді, тоді…

Бандала дивився на рожеві відблиски, що їх кидало сонце на стіни, й тішився видивом, буцім він – ігумен храму Зуба і всім християнам на Ланці розсилає листя пальми таліпот з їхніми іменами й наказом: «Ідіть геть! Інакше-бо вас покараю! Мій подих означає смерть!» І от усі християни притьма чкуряють до своєї студеної землі, а він, ігумен Бандала, відчиняє шухляду столу й кожній справедливій людині Ланки дає жменю рупій: «Іди, Вікрено, й купи моторного човна! Іди, Дгаму, й купи собі бензин до машини, що була колись у пана Альвара! Іди, Тікірі, й купи собі найбільшого слона на світі… Тобто ні, тобі нічого не дам, бо ти несправедливий, ти зрадник. Ліпше дам у десять разів більше тій обірваній жінці, що вчора запалила біля статуї Освіченого десять паличок. А також дідусеві Тіні, аби втямив, що ченці не лихі й знають, що чинять.

Він довгенько сидів біля апарата – а телефон мовчав.

Але за півгодини задзвонив тричі – і хлопцеві світ пішов обертом.

Він повинен був зняти трубку, відгукнутися: «Центр» (бо храм Зуба є центр Ланки), спитати ім'я того, хто говорить, запам'ятати або ж записати його. Нічого більше ігумен йому не доручив, і хлопець нічого більше не зробив.

Але ті, на другому кінці дроту, – виливали геть-чисто все: гадали, що розмовляють із Касіапою. Перші двоє говорили по-англійськи – нетерпляче чекали, коли ж буде «цібет». Вандала відповів, що доповість про те ігуменові; він не знав, що таке цібет, бо цібетки, дрібні смугасті звірята, що про них він піклувався, по-сінгальськи звуться інакше.

Третій торгівець говорив по-сінгальськи, тож Вандала все зрозумів; цібет – це дорогоцінний мускус цібеток.

Вандала поклав слухавку й забув прибрати з неї руку. Думки, що перше метляли йому в голові, тепер забігали куди прудкіше й цілком іншим напрямком: ігумен продає мускус… Але ж Касіапа казав, що мускус – пахощі, любі Освіченому, і вживається тільки для того, щоб готувати запалювальні палички. Чи, може, цібетки дають так багато мускусу, що вистачить і на запалювальні палички, і на світські речі, скажімо, дорогі парфуми?.. Бандала в цьому дуже сумнівався. Отже, це все можна пояснити тільки так: палички виробляються не лише в храмі, а й у тих торгівців, котрим ігумен постачає мускус. Тільки ж двоє з них розмовляли по-англійськи, імена в них португальські, а португальці та метиси усі християни!

Отут Бандалі вперше й здалося, що світ пішов обертом.

Бандала вхопився за стіл – йому аж млосно стало. Але швидко опанував себе і, коли йому ще двічі телефонували, спромігся спокійно відказати. Не затремтів йому голос навіть тоді, коли він доповідав ігуменові.

Але як стояв потім біля кліток із цібетками, то знов його забили млості. Він дуже уважно полічив звіряток, ніби забув, скільки їх тут.

Клітки висіли на стіні в бічному дворі: туди віруючих не пускали, але з головного подвір'я клітки було видно; висіли там вони, звісно, й зараз. Звіряток було тридцять вісім, і від учора вони, звісно, не розплодилися. Це означало, що коли ігумен продає частину мускусу, то решту розводить, інакше-бо не стане на потрібну кількість паличок. Або ж чернець Паранаїка не здужа зробити всіх паличок сам і йому в якийсь спосіб помагають християнські торгівці. І те й те однаково неймовірно.

Довго стояв Бандала біля кліток. Сумний, пригнічений. Нарешті дійшов ось до чого: хоч торгівці християни або, може, й магометани, зате в копальнях у них працюють сінгальці – буддисти! А якщо жертовний мускус розводять – то чинять так, мабуть, в усіх храмах, бо цібеток, а отже й мускусу, справді дуже мало – їх не вистачить на тисячі й тисячі паличок, котрі палають перед статуями Освіченого на цілій Ланці.

Бандала віддихнув. Світ, котрий допіру йшов йому обертом, знову став на своє місце. Хоч не так уже певно, як перше, але доволі певно, аби вірити, що він добрий.

Іще хвилю Бандала спостерігав звіряток. Нараз йому закортіло спробувати дістатися чи бодай зазирнути туди, де він ще ніколи не був: за двері, що за ними Паранаїка готував свої духмяні палички.

Двері ті були, звісно, замкнені, як завше, і в шпарі стирчав ключ, тож зазирнути теж не пощастило.

Колись Бандалі й на думку не спало б шукати іншої дороги; Паранаїка просто замикається, бо так повелів ігумен, та й по всьому… Нині ж Бандала ту дорогу шукав – і знайшов.

Вела вона бічними сходами на другий поверх і довгим, звивистим коридором довкола всього будинку назад, аж туди, де тьмяніло кілька вікон, зачинених дерев'яними віконницями. Бандала поторгав одну – не піддається. Другу – віконниця піддалася. Лишень трішки заскрипіла. Але пришелепуватий чернець із роззявленим ротом не підвів голови. У кущах довкола подвір'я щебетали пташки, і він – Паранаїка – занадто захопився своїм, ділом. Сидів сам один на долівці, мішав розмелене дерев'яне вугілля з якимось липким смолистим тістом, а з пляшки, добре знайомої хлопцеві, поливав рідину, пахощі якої були знайомі Бандалі ще ліпше: з такої самої коричневої пляшки, на якій намальована чарівна біла жінка й написано «Finest Hair Lustre», він щодня лив на долоню духмяну олію й мастив нею чуприну; міг не скупитися, бо «Finest Hair Lustre» хоч і означає «Найкращий блискіт на волосся» – далеко не найкращий, зате вельми дешевий.

Паранаїка вперто місив своє священне тісто, висолопивши язика, але Бандала його вже не бачив. Він нічого не бачив, хоч очі мав розплющені. По лицю йому котилися сльози. Світ навколо нього вже не йшов обертом, а завалився: ченці – шахраї…

Ченці шахраї! Ченці ошукують не лише американців, а всіх і вся, мене, мого батька, тисячі таких батьків, сто тисяч людей, кого завгодно, ту жінку, котра вчора купила десяток паличок, бо її спіткало десять лих… авжеж, будь-кого, мене, Тіссу, ту обірвану жінку, безліч таких жінок. І Освіченого! Але Освічений не платить за палички удвадцятеро дорожче ніж слід, Освічений тільки сидить або лежить, і він з каменю, мертвий. Він мертвий…

Несподівано Бандала помітив, що стоїть біля кліток із цібетками й відчиняє дверцята. Не знав, як туди добувся. Чув у долоні м'яке тепло й з подивом зрозумів, що взяв цібетку до руки. Чом? Хтозна. Кинув звірятко на землю. Воно беркицьнуло в повітрі, але впало на всі чотири, мов кошеня, миттю видряпалось на дах, перескочило на пальму, за ним друге, третє, десяте, двадцяте…

Як розчинив останню клітку, зачув – хтось крикнув на гвалт. Шарпнувся. Дверцята – навстіж, а сам – драла. Краєм ока побачив за собою жовтогарячу пляму, кілька плям. Отже, за ним женуться. Бандала вискочив на мур, стрибнув до якогось садка і ну бігти. Над ним у кронах дерев бігли зграї мавп. Бандала переліз ще через один мур. Галас за ним замовк. Бандала побіг помаліше, щоб оддихатися. – Клусав між двома зеленими стінами. Попереду заблищало озерце. Бандала збочив, пішов поволі. На посипанні жовтим піском доріжці не було нікого. Хлопець підвів очі: по горло ситий він цим кольором чернечої одежі. В голубому небі розкошували птахи. Бандала спинився. Знову пішов. За півгодини сидів на супротивному боці озерця, дивився на кутасту вежку храму й судорожно сміявся. Finest Hair Lustre! Ха-ха! Найкращий блискіт на волосся!.. Чом саме Finest Hair Lustre, а не щось інше? Мабуть, торгівці постачають їм ту гидоту нижче вартості, в рахунок мускусу. Саме їм, голомозим, га-га-га!.. Таж чи є в тій олії хоч трохи мускусу? Дурниця, ні крапельки – інакше вона була б дорожче… Чи той пах схожий на мускус, коли запалиш? Чи добре горить? Може…

В голові Бандалі вихоплювались думка за думкою, здебільша смішні, але декотрі не такі вже й дурні. Приміром, що його взяли до монастиря не лише задля англійської: він був нетутешній, здалеку, тут нікого не знав, тож нікому не міг виляпати про це крутійство. А ігумен – не всезнаючий! Де там, сама комедія, він лише ошелешив мене, нагнав страху – аби я то певно тримав язик за зубами, коли б навіть і розшолопав, що й до чого. Ач який спритник! Мовив: «Ти з Калуеламагатари!» – а я перед ним трохи на коліна не впав: ясновидець! Тоді як йому це сказав Касіапа! Та вже ж, Касіапа-бо чув, як я кричав туристам: «Я не злодій! Я – син Тісси з опалових копалень!» А на Ланці лиш одні опалові копальні…

Тут Бандалу знов узяла лють, несамовита від безсилля. Негідники, пройдисвіти! Але відразу ж у ньому ніби щось згасло. Він згорбився, уткнувся підборіддям у коліна й дивився на острівець посеред озерця, знесилений до решти, бо вже нічому не вірив. Усе ошуканство, геть усе на світі! І цей острівець, мабуть, теж брехня, мабуть, це взагалі не острівець, а пліт, у який ченці встромили чотири тички і обвішали пальмовим листям, щоб було гарно. Все – огидна брехня, і як хочеш вистояти – повинен так само брехати, інакше-бо опинишся серед тих дурнів, котрі купують запалювальні палички. Я телепень, що вчинив те! Випустити цібеток – яка несосвітенна дурниця! Ті мерзотники їх знов половлять: цібетки ж бо ручні й прийдуть до кліток їсти. Бевзь! Треба було вдавати, що нічого не знаю, або, ще ліпше, натякнути ігуменові, що дещо знаю, але мовчатиму, як він видобуде гроші з гамана. Щодня – рупію! Він платив би, а я жив би, як у раю, і став би ченцем, а мо' й ігуменом, бо довів би, що маю до того хист. Дурило! Але тепер уже пізно.

Нараз йому стало гидко від самої думки про повернення, він устав, помив в озері лоба й чуприну, аби не чути тих проклятущих пахощів. Однак тільки-но попрошкував до міста – знов охопила його лють. Він скажено плювався, люто тупотів по пилюці. На дорозі біля колії тяжко бряжчали ланцюги слонячої упряжі. Бандала згадав про Тікірі й уже не дивувався, що той зрадив. Що може вийти з такого недоумка, як я? Хай ти слон або магаут – усе залежить від того, скільки розуму маєш, а як ти найрозумніший – буде з тебе плантатор або чернець.

Біля колії сидів старий Тінь, розбивав навпомацки свій червонавий щебінь. Бандала співчутливо подумав про нього: ну й дурний!..

– Це я, дядьку, – сказав, підсівши. – Пам'ятаєте мене? Якось я чекав тут на хлопця з великою головою…

Але старий не згадав і своїм звичаєм повів мову про свій порох, котрий висить докруж, про свої тіні, котрі він добре баче.

– Нічого ви не бачите, – грубо перебив його Бандала. – То лиш так кажете. Але нюх маєте добрий. Колись почули, як пахне від мене храмом, і сказали мені, що ченці нічого не варті. Мали ви правду. Але, дядьку, всенький світ нічого не вартий, усенький світ – брехня! Скажіть мені, хто чогось вартий!

– Ти напевно нічого, лайдаку.

Бандала осміхнувся:

– А ви – варті?

– Я вартий. Бо я нікого не дурю і нічий не слуга. Кажу тобі: ти – лайдак. Іди геть!

Бандала весело підвівся: був радий, що старий Тінь мав його за лайдака. Може, це й так, у діда направду знаменитий нюх. А коли так – нічого ще не втрачено. У цьому світі мерзотникам – найліпше.

Бандала сів у тіні будинку вокзалу й міркував: що тепер? Найкраще зникнути з Канді – власне, лиш задля того він і прийшов на вокзал. Запитав, коли йде потяг до Коломбо. Йому відповіли, що десь за годину. Бандала знов умостився у тіні й чекав. Неподалік за коліями все ще бачив того напівсліпого діда з добрим нюхом, – цюка й цюка по камінню… і нараз йому справді здалося, що з-під молотка здіймається рожевий порох і зостається висіти в повітрі, мов дим. Хлопець струснув головою. Здивувався, що колись міг вірити в таке безглуздя, як рожевий острівець. Тепер він уже навіть не хотів би, щоб той острівець був рожевий, – цей колір ізнов нагадував би йому про ченців. Усе-таки його тягло до моря, ба навіть іще далі, за море. Ланка йому несподівано остогидла – мабуть, саме через те, що кишить цими рожево-жовтогарячими розбійниками.

Але ж куди податися? До кого? Хто, власне, добрий, кому можеш вірити?.. Хвилю сушив собі тим голову, потім махнув рукою: у цьому краї – нікому. Ото найліпше – геть, і що далі, то ліпше.

Коли прийшов потяг, Бандала марно шукав товарний вагон, в якому міг би сховатися. З досадою поплентався до каси. Виявилося, що жмені мідяків, які зостались у кишені саронга від учора, вистачить доїхати лише до міста Амбепусса, десь на половині дороги. Лайнувсь і купив квиток до Амбепусси. Там буде видно.

Майя да Сільва

Амбепусса було невеличке містечко серед голубуватих горбів і моря кокосових пальм. У Канді завше дмухав хоч маленький вітрець, а тут повітря було парке, висіло нерухомо й важко. Пройшовши розпашілим шосе дві милі в напрямку до Коломбо, Бандала геть спітнів, але мусив іти, йти, і якомога швидше, бо дорожні стовпчики показували, що до Коломбо тридцять одна миля. Бандала гадав, що переночує десь у селі, вижебрає або нарве трохи овочів і що в найгіршому разі досягне мети подорожі завтра ввечері або післязавтра вранці», в найкращому разі, тобто коли його підвезе якийсь добрий шофер, буде в Коломбо уже сьогодні по полудні.

Повітря тяжке, тхне мочарами – але Бандала вперто ступає, що кожні десять кроків оглядаючись, чи не покажеться позаду машина. Проте здавалося, що всі машини сьогодні або їдуть від Коломбо, або ж навмисне зостались удома… крім однієї: хоч вона націлилась капотом у потрібному напрямку, але, на жаль, не рухалася. Був це чорний легковий «Морріс» із трьома пасажирами – двома жінками та одним чоловіком, одягненими по-європейськи; вони спільними зусиллями спитувалися розхитати машину, сподіваючись, що так витиснуть з бака останні краплі бензину.

Коли Бандала підійшов до них, чоловік витер спітнілий лоб і сказав по-сінгальськи:

– Гей, хлопче, маєш час? Візьми оцю каністру й гайни до колонки. Це недалеко.

Бандала зупинився. Чоловік скидався на португальця – всі вони, як дві краплі води, подібні до пана Альвара, хоч і не всі такі товсті й мало хто з них носить бінокль, – мав він світло-оливкове випещене обличчя, чорні вусики, а в зубах сірник: коли португалець говорив, сірник кивав угору і вниз, як живий.

– Дуже радий, пане, – вклонився Бандала. – Дайте мені гроші і…

– Ого! Ого! – засміявся чоловік. – Ліпше я піду з тобою.

– Як хочете, – погодився Бандала.

І, йдучи слідом за португальцем, думав, що цей дядько не дурний, бо він, Бандала, мо' й справді накивав би п'ятами з рупіями і каністрою, яку теж можна перетворити на гроші; ще вчора ввечері нічого такого Бандала не вчинив би, а сьогодні – вчинив би напевно.

Потім він ішов назад слідом за португальцем, нахилившись під вагою повної каністри, й думав: дивно, як людина міняється, коли в ній зненацька все вивертається навиворіт. Але при тому вигляд у неї такий самий, ніби з нею нічого не сталося…

– Дякую, пане, – вклонився Бандала поштиво, коли португалець простягнув йому з машини гроші. – Але я просив би, щоб ви мене довезли до Коломбо.

– Біжи пішака, – засміявся чоловік. – Як був я в твоїх літах – теж ходив на своїх, і це мені не шкодило.

– Яка буде ваша ласка, – мовив Бандала і сховав гроші. – Я просив вас того, що повинен добутися туди дуже швидко. У мене… у мене там слаба мати.

– Візьми його, татку! – співчутливо вигукнула одна з пасажирок.

Бандала глянув на неї – і відчув, що паленіє. Вона була краща від сну. Великі чорні очі, струнка, прекрасна, і приблизно його літ.

– Але Марі! – засміявся чоловік ізнов; – Ти що, йому віриш? Таж хлопець бреше, як… як…

– Ти брешеш? – запитала Марі. – Мені можеш сказати. Справді брешеш?

Подивилась йому в очі – Бандала похилив голову:

– Так.

– Ти диви! – ляснув чоловік себе по стегнах. – Такого недолугого брехуна я ще не бачив. Сідай до машини, хлопче, а то залишу тебе тут на згадку!

Так Бандала сидів тепер у машині й, заплющивши очі, блаженно тремтів: поруч нього сиділа Марі.

– Як тебе звати? – спитала вона.

– Бандала, – хлопець і сам ледь розчув себе.

– А я насправді звуся Майя, – засміялася вона. – Кажуть, так матуся хотіла. Але татко хоче, аби я звалася Марі. Мені ж більше подобається Майя.

– Мені теж! – Бандала ладен був погодитися з усім, аби тільки чути її голос.

На жаль, Майя замовкла.

Спинилися в Гампазі в ресторані пообідати. Пан, пані і Майя обідали, а Бандала тим часом стояв за пановим кріслом, як його батько Тісса стояв за кріслом у пана Ліндсея. Хлопець був невимовно щасливий, бо дивився на обличчя панни Майї, котра сиділа навпроти. По обіді пан устав, пішов на веранду. Бандала пішов за ним із кріслом, бо так робив його батько, а ще й тому, що Бандала вже не вірив, ніби є на світі щось ліпше, вище, мужніше; або носи крісло й слугуй, або бреши й кради, якщо маєш до того охоту і спритність.

– Бачу, ти першокласний слуга! – похвалив його пан, котрий мав тепер у зубах замість сірника зубочистку. – Хто тебе так вимуштрував?

– Сагіб Ліндсей, – сказав Бандала схвильовано. – Ой пане, візьміть мене до себе, слугуватиму вам, я багато чого вмію, вмію варити…

– Дурниці, я маю вдома слуг більше ніж треба, – перебив його пан. – Бачиш, Марі, це ти винна. Лишень простягнеш палець – уже хоче цілу руку.

– Прошу вас, пане! – вигукнув Бандала, бо не міг розлучитися з чарівною мрією, що слугуватиме батькові Майї, що бачитиме її кожен день, що житиме під одним з нею дахом. – Прошу вас, мені нікуди йти, я не маю нічого, навіть домівки.

– Зглянься, татку, – попросила Майя. – Мені його жаль. Ти його міг би принаймні порекомендувати до когось, коли сам кажеш, що він гарний слуга.

– Боже, боже, – зітхнув пан. – Маю тепер халепу на своїй шиї. – Він вийняв авторучку. – Тримай, – дав Бандалі візитну карточку. – Йди до Коломбо до готелю «Голл фейс» і спитай директора. Найскорше він виштовха тебе за двері, але делікатно, бо то мій добрий приятель. Задоволена, Марі?

– Так. Подякуй, нечемо!

– Дякую, – прошепотів Бандала й сховав папірця, навіть не глянувши на неї й на нього…

Його мрія розвіялася.

Пополудні Бандала стояв біля океану в Коломбо, але вдивлявся не в його блакитні далі, а в чорне авто, що завертало за ріг. Сів на тумбу, і так йому було смутно… достоту як колись Тікірі, коли сидів на цьому самому місці й очікував його, Бандалу. Так смутно, що витяг візитну карточку, аби принаймні знати, як Майїне прізвище й де вона живе. На жаль, на аркушику стояло ім'я, без адреси:

Й. А. да Сільва.

Да Сільва! Може, то був навіть виробник «Найкращого блискоту на волосся» – звати його так само; хоча да Сільв або Дасільв на Ланці – мов тих ящірок. Утім, Бандалі до цього байдуже. Майя да Сільва зникла, і все знікчемніло.

Перевернув карточку й прочитав:

«Знаменитий слуга. Рекомендую!»

І до цього йому байдуже. Він знав, що до готелю «Голл фейс» не піде. Не хотілося, щоб його виштовхали, навіть найделікатніше. Усе-таки аркушик не викинув – хай буде на згадку.

За гроші пана да Сільви купив два банани й попрошкував на південь. Але сонце світило просто в очі, й за кілька кроків Бандала повернув і пішов на північ. Було йому байдужісінько, куди йде й куди дійде. По ліву руч мав океанські далі, але їхнє блакитне яскріння заступали ряди вагонів з вугіллям, що стояли на залізничній колії. Перейшов колію й плентав далі й далі, тримаючись у тіні садів та будинків. Обібравши другий банан, кинув шкірку на якусь таблицю біля води, помітив слово «Голл». Спинився. Була то назва готелю «Голл фейс» із стрілкою, що показувала на південь.

Утупився в цей звичайнісінький напис: йому сяйнуло, що коли пан да Сільва знайомий з директором готелю «Голл фейс», то, напевно, туди часто їздить, а з ним, може, й Майя…

Цього було досить. Бандала обернувся й швидко пішов назад.

Коли Бандала був би пройшов тоді не вертаючи ще з півгодини – то побачив би Тікірі, котрий у саду яскраво-жовтого будинку вішав білизну неймовірних розмірів.