Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Двадцять рупій

Майже в тій самій хвилі, коли Бандала почав куняти в своїй грімкотливій в'язниці, похилилася голова і в Тікірі. Авто хиталося, шофер Куда мовчав, а мотор співав так монотонно, що хлопця знемагала дрімота. Очутився він, коли Куда загальмував біля хати, в якій корчмар тамілець з великим срібним конде у волоссі продавав теплу страву, а зокрема горілку.

– Наїмося, – сказав Куда. – Ти ж голодний. Чи ні?

Тікірі потакнув, і невдовзі вони вже сиділи над мискою рису; брали його пучками, стискали, вмочували в підливу карі, жовту, мов живиця.

– Додому хочеш? – зненацька спитав Куда.

– Ні! – наїжився Тікірі. – Додому нізащо. Я не хочу, щоб ти мене туди одвіз, краще втечу!

Куда стенув плечима. Насправді він був здивований, що Тікірі не хоче додому. Хоч пані Індіра йому – Куді – звеліла сам на сам, аби завіз хлопця до Калуеламагатари, але для Куди це був чималий гак – скільки бензину вгехкаєш! – дбав він, звісно, про власну кишеню, а пані Індіра ніколи не дізнається, що заїхав він із хлопцем не під три чорти, а висадив його дорогою. Що більше Куда про це думав, то безглуздішим здавалось йому везти когось туди, куди той не хоче, і марнувати дурно час і гроші.

– Не хоч, то не хоч, – мовив поблажливо. – А де я тебе маю зсадити?

– В Коломбо! – вигукнув Тікірі. – Пані мені пообіцяла, що ти мене туди відвезеш.

– Гаразд, – потакнув з полегкістю Куда; до Коломбо він мав їхати так чи інак. – Але якщо ти…

– Не хочу!

– Гаразд, – повторив Куда й залюбки потягнув з пляшки араку.

Куда був не лихий чоловік, але любив пити, аж самому гидко було. «Он Тікірі краще, аніж мені, бо він не п'є, арак йому не смакує. А гроші хлопець одержав. А навіщо вони йому? Грошей потребує більше той, кому гірше».

Так думав Куда, однією рукою гладячи пляшечку з араком, а другою мнучи в кишені ті двадцять рупій, що їх йому пані Індіра доручила, аби віддав Тікірі в кінці подорожі. Дурість несосвітенна, їй-бо! Що хлопчисько робив би вдома з двадцятьма рупіями?!

Тільки от хлопець хоче не додому, а до Коломбо.

Куда розгублено потер підборіддя:

– Гм… Але якби тобі закортіло додому, то доведеться в Коломбо сісти на автобус.

– Не закортить, – відказав Тікірі.

– Як знаєш, – усміхнувся Куда так широко, що показались усі його верхні зуби, й радісно сьорбнув із пляшки. Як усе гарно складається! Навіщо цьому шмаркачеві в Коломбо гроші? Хіба на автобус, щоб дістатися додому. Але він додому не хоче й твердить, що автобусом не поїде. Тож гроші йому взагалі ні до чого. Тобто: буде справедливо, коли двадцять рупій залишаться цьому бідному, нещасному – словом, тому, кому справді їх треба.

Невдовзі по шосе, мов буря, мчала машина – тому, за кермом, голова була повна араку й чудових мрій, як він у Коломбо вживе світа за ці двадцять рупій. Ще перед обідом порідшали зелені стіни заростей, що обабіч облямовували шосе, поступилися місцем кокосовим гаям, і майже водночас Тікірі почув у повітрі знайомий солоний пах, провісник океану. Машина вискочила на пагорб – відкрилася безмежна далечінь, поцяткована всіма відтінками зеленого й голубого.

Так ізнов по довгих днях Тікірі побачив море, знайоме змалечку, і видалося воно йому сьогодні невимовно гарним, хоч він і не мріяв про нього. Гарне тому, що десь на його березі він напевно найде Бандалу.

Але океан раптом ізник, обабіч шосе замигтіли хатки, будиночки, будинки, ряди їх густішали, далі зависочіли такі велетенські будівлі, що Тікірі зроду й не снилися. Вулицями текли розмаїті гуркітливі потоки – ріки людей і машин, цілі ланцюги машин, цілі юрби чоловіків і жінок, білих і коричневих, одягнених так і сяк, з голими грудьми і в білих саронгах, у картатих сорочках і в європейському строї, в капелюхах і в тюрбанах і з гарними косами, зав'язаними по-сінгальськи.

Зчудовано, захоплено, навіть трохи злякано розглядався Тікірі навколо. Де Бандала, де його найдеш у цьому лабіринті?.. Серце йому стисло від сумного передчуття. Але відразу попустило, і Тікірі радів, що він тут, у цьому великецькому місті, бо сюдою кожен мусить раз пройти, кожен, хто кудись подорожує, і кожен, хто щось шукає, – інакше-бо тут не могло зійтися стільки людей. І друг Бандала казав, що піде сюди найматися на корабель…

– Гей, ти! Спиш, чи що? Приїхали! – почувся Кудин голос.

Тікірі стрепенувся. Лиш тепер до нього дійшло, що мотор стих, подорож скінчилася. Стояли на широкій місцині, обіч якої здіймалися ті найбільші, що їх Тікірі будь-коли, окрім дагоб, бачив, будівлі – вони перевищували й верхівки кокосових пальм, котрі стриміли нарізно в садах; на другому боці земля кінчалася рівним камінним краєм – геть-чисто відітнув хто – і починалося море. Дивне море, його затисли камінні дамби, мов клешні велетенського рака, і на поверхні, всіяній масними райдужними плямами, сиділи кораблі, більші від будинків.

– Так, – сказав Тікірі й вийшов.

Тієї миті йому здалося, що він провалився кудись на дно океану ще дивовижнішого, ніж той, забруднений олією і всіяний пароплавами, подібними до будинків: на дно стовписька, океану людей. Він тепер не бачив нічого, тільки їх, людей і людей, – бо всі вони були більші, ніж він. А що головне: всі були розумніші, спритніші, ніж він. Принаймні так йому здавалося, бо всі вони кудись ішли або щось робили, всі мали якусь мету, всі знали свою дорогу, свою домівку, оце місто… а він нічого не знав і не мав нічого. Ні мети, ні домівки, навіть не уявляв, що нині діяти. І знав він тут лиш одного чоловіка, на якого мимоволі звів очі.

Шофер Куда – бо він був цей чоловік – зловив хлопців погляд, і очі в нього неспокійно забігали.

– Куди підеш? – спитав і, швиденько одвернувшись, закурив сигарету.

– Не знаю, – зітхнув Тікірі, однак слова ці чи, може, тон, яким він їх мовив, здались йому боязкими, і він одразу виправився: – Ще не знаю. Але за хвилину знатиму. Їй-бо, ось тобі моя рука!

Звів правицю, і Куда згори простягнув до неї свою руку, бо досі сидів за кермом, а той головатий хлопчина справді був малий, наче жук.

– Ось тримай, – сказав Куда. – Тут двадцять рупій.

– Що з ними робити? – спитав Тікірі.

– Що!.. Що!.. – буркнув Куда. – Біжи їх розміняй!

Витираючи спітніле чоло, дививсь услід хлопцеві, що губився в натовпі, й думав, що то – випробування чесності. Еге. Долі так забаглося, щоби з того сталося випробування чесності. Авжеж так. Бо хоч він, Куда, збирався дати ті гроші хлопцеві без застережень, але хлопець спитав, що з ними робити, і в нього, в Куди, от-от мало зірватися з язика: «Що хочеш, вони твої…», але ці слова застрягли в горлі, і він зрештою сказав щось зовсім інше: «Біжи їх розміняй!..» Просто вустами того хлопця доля спитала, а його, Кудиними, вустами доля відказала. Отже, так воно й мало бути. Та й, зрештою, це єдиний справедливий рішенець: якщо хлопець повернеться – він чесний і заслуговує віддяки. Якщо ж він нечесний – попадуть гроші до непорядних рук, на шкоду цим порядним, що їх потребують.

Саме на ці порядні руки, що їх потребують, дивився тепер Куда, а вони неспокійно натискали на кермо. Куда був надто збуджений, щоб роздивитися в юрмі, вертається хлопчисько чи ні. А потім, зачувши писклявий голос Тікірі: «Я вже тутки!» – раптом зрозумів, що весь цей іспит чесності був несосвітенна дурість. Безглуздя, більш нічого! Бо якби хлопець був меткий, щезнув би й мав би собі двадцять рупій. Але ж він дурний, страшенно дурний – і щоб йому за цю дурість іще заплатити? Де ж тоді правда?

Тож Куда відлічив вісімнадцять рупій, сунув їх собі до кишені, а дві простягнув Тікірі:

– Бери й мовчи! Купи собі на них поїсти. Диви тільки не змарнуй!

Відтак їхав од гавані й думав, що коли зараз, ось зараз не нап'ється, буде йому погано. Стільки турбот з одним шмаркачем, стільки душевної боротьби, стільки роздумів – а скільки роздумів, стільки справедливості! Це справедливо? Ні! Спинивсь і перехилив дві склянки. Нараз йому стало хлопця так шкода, що він прожогом скочив за кермо й вернувся до гавані. На превеликий жаль, хлопця вже не побачив, хоч і розглядався цілу хвилину, ба навіть зліз із сидіння і обійшов навколо машини.

Тим часом Тікірі стояв у юрмі, не маючи вже ані шеляга. Нічого не мав, лиш самоцвіт, зав'язаний у кінець саронга, та ще одну кумедну річ, яка згодом істотно вплинула на його долю. Була це чорна книжка, в котрій він не тямив прочитати жодного слова.

Чудо

Хоч Бандала відразу ж заснув, умостившись на мішках у своєму в'язниці-вагоні, але спав дуже мало. Десь за півгодини по тому, як виїхали з Анурадгапури, потяг зупинився на осонні й стояв там так довго, аж дах розжарився. У вагоні стало задушно. Коли спітнілий Бандала зрештою прокинувся, йому здалося, що він десь у кузні. Підвівся, став на ящики й торкнувся стелі. Засичав, опікшись. Не дбаючи, зчиняє шум чи ні, притяг кілька ящиків до дверей, поставив один на один і сів аж нагорі, поближче до віконця. Крізь те віконце-шпарину влітав досередини кволий вітрець, та коли Бандала видряпався на ящики й умостився під розпеченою бляхою, йому було не набагато краще, ніж перше. Хіба що тільки він тепер міг дивитися надвір на вокзальну будівлю, наче посипану золотим піском, і на кілька дерев, наче притрушених порохом.

Нарешті потяг рушив, вітрець задув веселіше й трохи охолодив Бандалі обличчя. На жаль, ящики розхитало, і хлопець мусив злізти. Став навшпиньках біля свого віконця й дививсь, як міняється краєвид. Дививсь, але не тямив нічого. Жодної думки – спекотнява геть усі прогнала. А може, це й на ліпше, бо потяг їхав безмежно довго… потім ізнов стояв нескінченно довго… і знов їхав та їхав.

Лиш раз очутився Бандала зі свого очамріння. Було це на станції, де якраз спинивсь іще один потяг і де снувало стільки людей, що Бандала подумав, чи це вже не Канді. В цій думці таїлися радість і страх, радість, бо дорога скінчилася, страх – як непомітно вислизнути із замкненого вагона. Сховатися під мішками й чекати, доки робітники відчинять і підуть? Це було найбезпечніше. А що, коли вони не підуть, а почнуть розвантажувати вагон? Тож ліпше вискочити, тільки-но хтось відсуне засув, і, скориставшись із замішання, дременути, – як тоді з вантажної машини.

А що, як вагон взагалі не відімкнуть і залишать стояти десь на колії навіть кілька днів? І що тоді робитиме Тікірі?.. Ні, все було не так забавно, як Бандалі здалось уранці.

Потім він помітив напис на вокзалі:

«Полгагавелла».

Отже, на щастя, ще не Канді. Хлопець з полегкістю відітхнув. Хоч сонце пекло так само немилосердно, але Бандала принаймні вже отямився і мав час усе зважити. Ухвалив: найперше треба наїстись. Однак заледве облупив перший банан, потяг набрав швидкість, і хлопець не мав уже ні часу, ні бажання їсти: припав до віконця й чудувався з багатства Ланки.

Були це не самоцвіти, що ними снив Тікірі. І не океан, що ним снив Бандала, ані острови, ані міста, ані потоки машин і людей… Були це рослини.

Правда, Бандала майже все своє життя прожив на межі двох морів – моря вод і моря дерев, рослин. Але те, що нині простяглося перед його очима, не бачив він зроду. І джунглі, якими вони з Тікірі пройшли до Анурадгапури – чи те, що хлопці тоді вважали за джунглі, і навіть дехто в таборі вважав так, – і та зелена повінь, що він й досі яскраво пам'ятав, – усе те раптом утратило свою пишноту, зблякло – так, як блякне вдень світло лампи, що вночі здавалося сліпучим.

Рослини, що їх Бандала бачив дома з узбережжя як пальмовий ліс, а з човна як зелену смугу, рослини, що в Анурадгапурі скидалися здалеку на мох, – ці рослини тут здіймалися до фантастичної височини. Наче дагоби. Наче сотні дагоб, поставлених одна на одну, – мовби зелені, голубі, жовті, фіолетові хмари, що перед бурею купчаться на небі. Але все це були дерева, живі дерева з листям і квітами. Куди не глянь – підпирає небо велет. А за ним другий, ще більший. І третій, десятий, сотий… усі наче всіяні райдужними зірками, в небачених шатах. Ні, супроти цих джунглів ліс в Анурадгапурі був жалюгідною купою листя.

Тут Бандала постеріг, що паротяг натужно пахкає, потяг рухається повільніше, плазує звивистою дорогою кудись угору, і що зелені купи, які в першій хвилі він мав за рослини, великі, ніби гори, – справді гори, вкриті рослинами.

Помалесеньку, ніби крок за кроком, гори відступили, і зелень на їхніх схилах змінилась у голубувату млу, поцятковану срібними серпиками. Скидалося то на блискучі сходи, приступки яких подекуди вузенькі, мов гостряк серпа, подекуди ширші, вигнуті й райдужно променисті. Але то були не срібні сходинки, а рисові нивки, приліплені терасами до схилів горбів, оточені глиняними загатами й повні води.

Паротяг і досі дихав уривчасто. І що вище потяг виповзав, то свіжіший віяв вітрець, аж нарешті став такий на смак, як джерельна вода. Похолоднішало. Повітря було духмяне, і хлопець справді пив його, як воду, – жадібно, невситимо. А напившись, відчув голод і кінець кінцем з'їв свій банан.

Аж тут Бандала побачив слонів.

Було їх двоє, волочили за собою десятиметрові колоди «залізного» дерева, зв'язані ланцюгами, що пронизливо забряжчали, як тягар застрибав кам'янистим шосе. Бо обіч колії вже бігло шосе. Виринуло звідкілясь із пралісу, націлюючися прямісінько до міста, перші будинки якого Бандала помітив аж тоді, коли потяг почав гальмувати.

Потім світ знерухомів. Перестало гримкотіти. Бандала бездумно обіперся об двері, вони прочинились, і він вискочив.

Сталося чудо: без сторонньої допомоги він утік із в'язниці, ключа від якої не мав.

Дідусь Тінь

Але перші секунди Бандала думав про що завгодно, тільки не про чудеса.

Бандала не роздумував: вийти треба тут, бо тут слони, – отже, тут напевне вийде й Тікірі! Тому Бандала відчинив двері, щойно потяг зупинився.

І двері безгучно піддалися, Бандала вискочив… і здивовано став, бо на нього ніхто не звернув уваги – ніде не було живої душі; тільки за коліями, в тіні маленької смоковниці, сидів на землі дід, їв коржика й дивився крізь Бандалу, ніби не бачив його або ніби хлопець був прозорий.

Позаду пролунав хрипкий голос репродуктора: «Канді! Канді!» Бандала обійшов потяг і опинився на вокзалі, повному люду.

Але й тепер Бандала не сушив собі голови, хто це відчинив йому двері. Знав лише, що завдяки збігу обставин вийшов з потяга на супротивному від вокзалу боці, тому його й не помітили; боявся тільки, що Тікірі не матиме такого щастя.

Але Тікірі не з'являвся.

Усі подорожні вже вийшли, чоловіки в парусинових куртках давно вже почали виносити речі з товарних вагонів, але ніде не мелькнула маленька чорна постать… П'ять, десять хвилин стояв Бандала віддалік потяга ніби прикутий. Потім щодуху оббіг вагони там, де чверть години тому вискочив. І знов стояв, стояв.

А коли ногам несила було стояти, сів у тіні обіч діда, що й досі жував, і чекав на нове чудо, в яке, на лихо, взагалі не вірив. Він зміркував уже, що з ним не сталося нічого чудесного. Просто вагон мав дві сторони, а отже, і двоє дверей. Одні робітник в Анурадгапурі засунув і замкнув, а про другі, напевно, забув. І він, Бандала, подорожував весь час у в'язниці, що й не була в'язницею.

На шосе забряжчали ланцюги. То підходили слони, але Бандала навіть не глянув на них. Нахиливсь аж до землі, зазирнув під колеса вагонів – чи не мигнуть на тому боці тонкі чорні ноги; їх би він одразу пізнав, бо такі ноги має лише Тікірі… Але скоро Бандала підвів голову і обернувся до старого з коржиком.

– Дядьку, – спитав, – чи не бачили ви малого чорного хлопця з великою головою? Чи не вискочив той з потяга?

– Ні, – відказав дід, обернувся до нього лицем – Бандала побачив, що він сліпий.

Хвилю обидва мовчали.

– Я розбиваю тут каміння, – мовив старий гордо. – Як хочеш знати, розбив я такі гори каміння, що довкола мене зостався висіти порох, наче хмара. Того я бачу лише тіні.

– Авжеж, – шепнув Бандала; не знав, що сказати.

– Та вже ж, – потакнув старий радісно. – Люди кажуть, ніби я сліпий, але я достеменно знаю, що добре бачив би, якби. довкола мене не висів порох із каміння. А так я бачу самі тіні. І тебе бачу як чорну тінь. Ти молодий, маєш широкі рамена і одного разу вже не захочеш бути слугою.

– Відки ви знаєте, що я слуга? – спитав Бандала.

– Усі ви слуги, – осміхнувся старий. – Доки нічого не бажаєте, будете слуги в тих, хто чогось бажає. Ви не чоловіки – лише тіні чоловіків. Я бачу то ліпше від тих, хто мені каже, що я не бачу нічого.

– Авжеж, – мовив Бандала; він уже збагнув, що цей дід Тінь, очевидячки, не тільки сліпий, а й причинний.

– Та вже ж. Я гаразд розрізняю свої тіні.

Старий замовк. Ото й добре. Бандалі не хотілося слухати про тіні. Він думав про Тікірі. Що з ним сталося, куди подівся?.. Мо' не знайшов учасно вокзалу в Анурадгапурі, бо ж до ладу не знав, кудою йти.

– Дядьку, – спитав Бандала, – коли приїде наступний потяг з Анурадгапури?

– Завтра о цій порі, – відказав старий. – Я добре його знаю – він приїздить одразу по полудні, коли тіні найрізкіші. Вранці потяг їде назад, але тоді тіні розпливчасті й сиві.

Бандала востаннє поглянув на спорожнілі вагони.

– Спасибі вам, дядьку. Хочете банан? У мене їх багато.

– Не хочу, – відказав старий. – Я не жебраю, як ченці. Вмію розбивати каміння.

Бандала устав і пішов. Слонів уже не було видно, але здалеку досі чувся брязкіт ланцюгів.

Сонце пекло, повітря тремтіло. Докруж міста Канді, наче краї великої зеленої миски, зводилися пагорки. Посеред міста леліло озерце, кругле, як мідяк, посеред озерця плив кругленький острівець, а посеред острівця росли чотири тоненькі арекові пальми, вгору і вниз, до неба і в глибину; ті, що стирчали в небо, були справдешні, а внизу були їхні перевернуті відбитки. Плесо лежало непорушне, мов скло, й здавалося, ніби чотири довгі стеблини, увінчані на обох кінцях зеленими чубчиками, висять у порожнечі.

Озерце оперізувала асфальтована дорога, якою мчали машини, а за дорогою бовваніли два буддистські храми, тонучи в квітучих кущах. І ченці, котрі сиділи на камінних приступках, у своєму жовтогарячому одязі, подібні були до тих квітучих кущів. Якийсь чернець повільно ступав берегом озера, в одній руці тримаючи свою жебрацьку карнавку, в другій – велику чорну парасолю, що захищала голену голову од сонячних променів.

Коли Бандала поклав йому до карнавки три банани, чернець зупинився, сунув банани до мішка, схованого під бганками жовтогарячої одежі, й пішов далі. Не мовив нічого. Та Бандала й не чекав слова дяки, бо той, хто обдаровує ченця, чинить велике добро, за яке йому віддячиться в наступному житті – отже, він, по суті, обдаровує сам себе; а коли вже має хтось подякувати, то тільки дарівник ченцеві за те, що чернець йому – дарівникові – надав можливість зробити добре діло. Але ченці, як правило, такі великодушні та скромні, що дяки не чекають: стане з них і дарівщини.

Це все Бандала знав змалечку – так його вчив батько Тісса, але йому нараз стало прикро, що чернець нічого не сказав. Не спитав: «Звідки ти, хлопче? Може, тебе гнітить що, довірся мені». Він, Бандала, відповів би: «Шановний, маю приятеля, котрий зветься Тікірі й котрий повинен би тут бути, але його нема…» А чернець йому сказав би… Ні, Бандала не уявляв собі, що сказав би чернець – певно, щось таке, що заспокоїло б тугу й сум'яття, бо ченці безмежно мудрі. І це Бандала знав од свого батька Тісси.

Але чернець мовчав, а Бандала йшов за ним, похиливши голову. Чернець зник у храмі з низькою шпичастою восьмигранною вежею, а Бандала безпорадно залишився стояти над ровом з водою, що відділяв храм од шосе й кишів черепахами. На містку через рів сиділа старенька з кошиком жовтих жертовних квітів.

– Що це воно за храм? – спитав її хлопець.

– О! – обурено вигукнула вона. – Ти, певно, безбожник, інакше-бо знав, що це храм Буддиного Зуба.

Бандала низько вклонився, бо він не був безбожник; тільки в суєті останніх днів геть забув, що в Канді є храм Зуба, найславетніший і найсвятіший на світі.

А тоді хлопець перейшов місток і вступив до місцини, де йому судилося багато чого зазнати.

На нього війнув приємний холодок, насичений пахом спалених жертв. Очі його, досі засліплені сонцем, тепер бачили тільки присмерк, сповнений холодних запаморочливих пахощів та жовтих каганців, що блимали далеко позаду, в густому мороці. Бандала йшов до них, до тих тремтливих вогників, бо вони ж горіли на найсвятішому місці. Біля них Бандала клякнув і зціпленими руками поклав останній банан на карнавку, що білілася на сходах. Більше нічого не роздивився він при світлі каганців, лише ту карнавку й сходи. Шепотів молитву, але думав про Тікірі й прагнув, щоб той опинився тут зараз або принаймні завтра в обід, коли приїде потяг… Тут Бандалі запаморочилася голова, може, від хвилювання, а може, від тяжких пахощів квітів та олії, що згоряла в каганцях. Він подріботів до найтемнішого кута й сів там, спершися спиною об стіну. Дивився на зірочки, що танцювали над каганцями. Очі йому невдовзі склепилися, зірочки-вогники зникли… Натомість з'явився нарешті Тікірі – він блукав джунглями в Анурадгапурі.

– Я тут! – крикнув щасливий Бандала.

На лихо, Тікірі не чув, Тікірі зник у чагарях. Бандала зостався сам із холодною змією, що обвилася йому довкола пліч…

Очутився.

Щось крижане справді торкалось його! Він зойкнув, підхопився.

Воднораз морок храму затремтів од оглушливого рику.