Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Друг у скруті

Білизна, яку Тікірі вішав, належала жінці справді величезній. Звали її місіс Ненсі Маккормік, була вона дружина Джефрі Маккорміка, вельми цікавого чоловіка, котрий про t себе казав, що його вже ніщо на світі не зможе здивувати.

І мав на це повне право, бо за ті п'ятдесят років, що очолював Товариство «Friend In Need» (тобто «Друг у скруті») в Коломбо на Цейлоні, він спіткався із стількома дивовижними людьми й з такими безталанними долями, що напевно давно б утратив радість від життя, якби не знав, що всі ті долі, всі ті лиха – наслідок лиш одного: люди забули бога, котрий є найбільше щастя, тому, природно, щастя забуло про них.

Життя навчило Джефрі Маккорміка, що руїни людей, до яких він так по-батьківськи промовляв, невиліковно засліплені: вони шукають причин свого лиха в чому завгодно, тільки не у власній безбожності. Отже, він не сподівався їх переконати й не дивувався, коли їх не переконував. Не дивувало його навіть, коли хтось із цих грубіянів у нападі люті чи відчаю посилав його до біса. Це Джефрі Маккорміка не вражало й не ображало. Мав свої правила, свої переконання, які зводилися до одного: за зло плати добром!

Згідно з цим своїм правилом він ізнов тільки смутно, докірливо всміхався – і тоді давав грішникові те найліпше, що взагалі міг дати: нагоду примиритися з усевишнім.

– Йди до хреста біля каплиці, – казав Маккормік, – і молись. Я буду з тобою духом і очима, бо дивитимуся на тебе у вікно й, коли треба, покличу тебе.

Понад півгодини не витримували навіть найтерплячіші, бо хрест стояв на осонні; звичайно грішники тікали вже за десять хвилин, дарма, що священик обіцяв їм картку на обід.

Таке й іще гірше ставалося безперестанку, і твердячи, що його ніщо вже не може здивувати, Маккормік мав святу правду. Однак, коли недавно він побачив перед собою хлопця-тубільця з біблією в руці й на власні вуха почув, що той хоче стати християнином, то на мить онімів. Нічого такого йому ще не траплялося.

Потім Маккормік подумав, що цього смердючого шибеника, мабуть, послав якийсь бродяга, котрий боїться сам прийти, бо вже отримав милостиню, або ж утік од хреста й тепер сподівається, що він, Джефрі Маккормік, піймається на гачок і дасть хлопцеві гроші. Але Маккормік відразу ж відігнав цю підозру: хто з ним – Маккорміком – раз познайомився, той не може бути такий простодушний…

Потому йому здалося, ніби хтось його – Джефрі Маккорміка – хоче взяти на глузи, тому й викупав малого лотрика у гноївці й підкупив, аби пішов до FINS і зіграв тут комедію. Таке може бути. Але як дошукатися правди? Послати хлопчиська до хреста? Ні, хлопець очевидячки поганин і молитися не тямить…

Так міркував Маккормік, перш ніж удався до свого другого найпевнішого й найліпшого засобу, себто проповіді.

Він поставив Тікірі до кута кабінету, відчинив двері, аби протяг послабив пах дур'яну, сів коло відчиненого вікна й довго своїм знаменитим, солодким голосом говорив про правдивість і любов. Коли замовк, щоб витерти лоба, зчудувався: хлопець стоячи спав.

Тож Маккормік удався до третього перевіреного способу. Власноручно приніс із кухні тарілку рису з м'ясом, поставив її так, щоб Тікірі добре бачив і чув їжу, і сказав, що вечеря буде за хвильку, одразу ж, як ти, хлопче, розкажеш усе щиро. Хто тебе послав? Звідки ти? Чия це книга?!! На жаль, Тікірі весь час казав те саме, тільки все тихіше й тихіше, дихав уривчастіше, а очі його, втуплені в тарілку, ставали щораз більші, аж здалося, що вони на пів-обличчя блискучіші від порцеляни:

– Хочу стати християнином. Книга моя. Втік із дому. Батько вмер. Послав мене білий чоловік, як звати, не знаю. Дайте, будь ласка, їсти, я голодний.

Джефрі Маккормік дав йому наїстися.

Спершу, однак, звелів служниці, аби вмила хлопця та обстригла йому чуприну, від якої так огидно тхнуло. Сінгалка Анулла, якій припало це невдячне завдання, затуляла носа, лаялась і торгала Тікірі що є сили.

– Негіднику! – бурчала Анулла. – Ой, смердить! Сиди, а то видеру тобі ці патли. Тьху, ну й гидота! В чому це ти купався, вошивцю?.. Ой, зомлію…

Була вона не зла жінка, але, як багато сінгальців, не любила тамільців.

Тільки по тому сів Тікірі до тарілки з холодним рисом.

Він їв так жадібно, що помітив пані Маккормік, аж коли наївся. Вона сиділа в тіні, коло стіни, біля свого чоловіка, й тримала його руку в своїй, як мати тримає рученя сина, котрий потребує захисту. Була вона куди більша, дужча, ніж він, Джефрі Маккормік. Віяло од неї чимось велелюбним, материнським.

– Тобі смакує? – лагідно поспитала вона в Тікірі.

– Так, мемсагіб.

– Тож їж, їж, – мовила пані Маккормік підбадьорливо. – А чого ти плачеш?

– Я не плачу, мемсагіб.

– Та ну! – засміялася пані, встала, і Тікірі побачив, що вона іще більша, ніж йому здавалося; коли пані схилилася над ним, в її очах забриніли сльози. – Та ну! Твоя чуприна… Вона ж бо так смерділа. Чого це вона так смерділа, чого ти такий брудний?

– Не буду, мемсагіб…

– Не зви мене мемсагіб. Зви мене пані Маккормік. У нас нема сагібів і кольорових, у нас є лиш добрі християни або погані християни. Яким християнином ти хочеш бути?

– Добрим, пані Маккормік.

– Ах, Джефрі, – вигукнула пані зворушено, – я вірю, що з цього… з цього створіннячка ми зробимо людину, коли докладемо рук. Ось побачиш, так буде, Джефрі!

Джефрі Маккормік одкашлявся. Він уже впевнився: хлопця ніхто не послав, аби пожартувати, – він прийшов сам, і тільки тому, що був голодний. Ну то гаразд, бог не погребує й голодною овечкою – аби тільки про це не пішов поголос, бо вельми приємний будинок ураз стане пеклом: сюди посуне ціла хмара таких хлопчисьок. Хоч доброчинна установа покликана передовсім надавати одноразову допомогу білим чоловікам і жінкам – але ж це не притулок із ночівлею та повним утриманням для голодних тубільців. З другого боку, тяжко знехтувати першого тутешнього хлопця, котрий прийшов з біблією, де кінець кінцем написано чорним по білому: «Хай малі приходять до мене» і «Вчіте всі народи…»

– Ось побачиш, так буде, Джефрі, – повторила пані вперто.

– То я можу… то я зостанусь у вас? – вигукнув Тікірі. Очі хлопцеві метнулися до Маккорміка, до його довгастого, худорлявого лиця, до його срібно-сивої чуприни, до його замислено нахмурених брів. – Прошу вас! Я дужий, з усім упораюсь, я вже служив у сагібів! Я направду дужчий, ніж… ніж…

– Ніж що?

– Ніж будь-який дорослий чоловік!

– Тут тобі потрібна не сила м'язів, а сила віри, – проголосив Маккормік, своїм звичаєм поблажливо-прихильно всміхаючись. Його осяяло: взяти в будинок слугу – це зовсім інше, ніж узяти учня, а слуга, зрозуміло, водночас буде учнем. Але цього ніхто не повинен знати; й ніхто не може сподіватися, що він узяв більше слуг, ніж треба.

– Справді хочеш учитися? – спитав, щоб упевнитися.

– Так! – вигукнув Тікірі. – Навчуся геть усього… і прати, й прасувати білизну.

– Я не це мав на мислі, – знов усміхнувся Маккормік. – Тут ти вчитимешся любові, бо християнський бог є любов. Розумієш?

– Так, – відповів Тікірі вражено.

– Чудово! – зрадів Маккормік.

Того ж вечора пані склала для Тікірі першу молитву, в якій він дякував християнському богові за те, що пан і пані Маккормік узяли його до себе, хоч він був брудний і тхнув. Тікірі вивчив молитву без жодної похибки й проказував її з таким почуттям, аж пані просльозилася.

Зненависть

На подив, виявилося, що до прання й прасування в Тікірі куди більше хисту, ніж до християнської любові, яку йому пан і надто пані вперто втовкмачували. На відміну од пані Ліндсей, котра хотіла, щоб її всі боялися (це було дуже зле), пані Маккормік мріяла, щоб її всі любили (це було куди гірше). Вона звикла сидіти у ванькирчику, де Тікірі прав і прасував, дивилась, як хлопцеві працюється, й говорила про милосердя й доброчинність, що ними вона ощасливила хлопця.

– Ти повинен нам бути вдячний, мені й панові Маккорміку. Ти нам удячний?

– Так, – кивав Тікірі. – Так, дуже.

– Ти кажеш це якось непевно! Чи це мені так здається? Придивись, прислухайся до свого сердечка, може, ти в ньому щось виявиш!

Пані Маккормік смутніла й зітхала:

– Не знаю, не знаю… Я побоююсь, що з тобою буде зле. Ти повинен нас любити, хлопче! Це перша заповідь божа! І затям, ми все для тебе зробили! Могли ж замість тебе взяти іншого хлопця, куди ліпшого, а може, навіть білого, або принаймні не такого чорного, як ти. Ти ж не думаєш, що ти світлий і гарний?

– Ні, місіс Маккормік, – відказував Тікірі. – Я знаю, що я дуже чорний і негарний.

– Це добре, – всміхалася пані, трішки заспокоєна. – А тепер згадай, в якому стані ти до нас прийшов, до мене і пана Маккорміка. Бруд так аж капотів з тебе, а тхнуло як! А ми тебе взяли, привітали, вмили тебе, нагодували. Але для тебе це, мабуть, нічого не важить!

– Ні, – сказав Тікірі. – Я знаю, що це добре. Дякую вам.

– Мені не треба! – скромно вигукнула пані. – Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він – безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…

Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.

– Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.

Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:

– Покажи мені свої оченята. Очі – віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?

– Так, знаю, – казав Тікірі.

– Ну, й, – всміхалася пані. – Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?

– Знаю, – стогнав Тікірі.

– Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.

– Гаразд, матиму, – видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме – не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.

Тож Тікірі мусив зоставатися тут. І ненавидів пані Маккормік так безмежно, як іще нікого досі. Що більше начиняла вона його любов'ю, то гірше було йому. Він почав навіть оддавати перевагу Джімові з Арізони – той хотів лише грошей, що їх Тікірі міг би кінець кінцем вижебрати, коли б зважився; та й кухареві Ука Еларі, котрий тільки хотів, щоб вони з Бандалою працювали за нього й не стромляли носа до його злодійства. А чого, власне, хоче пані Маккормік? Невже вона справді думає, що може намовити або примусити його любити її?

Якось він замалим не спитав про це в служниці Анулли, котра відтоді, як він почав прати й прасувати, стала трохи привітніша. Але останню мить вирішив, що краще мовчати: Анулла жила в Маккорміків змалку, давно вже була християнка й, мабуть, сказала б господині. Цих християн ніхто не добере. А крім Анулли, тут не було більше нікого, хіба ще сінгалка-куховарка – імені її Тікірі не знав, бо вона була глухоніма й усі її звали «Глуха».

Тікірі був тут такий самотній, що, певно, плакав би цілі ночі, якби не мав свого самоцвіту. Він витягав його щоразу, як випадала вільна хвилина.

Що зростала його зненависть до пані Маккормік, то дужче поривало його втікати до свого самоцвіту. Він став такий необачний, що сідав увечері на сходах веранди, ловлячи в своєму чарівному люстрі відблиски призахідного сонця.

Тут його якось заскочила пані Маккормік.

Тікірі почув її, аж коли вона низько схилилася над ним. Скулився, сховав самоцвіт у жмені. Але пані Маккормік не могла поскаржитися на поганий зір.

– Що то таке?

– Нічого…

– Не бреши, я бачила щось! Розтули долоню. Дужче!.. Що це?

– Нічого, звичайний собі камінець, – затнувся Тікірі; випадок з Джімом Пічем навчив його, що краще не вимовляти слово «самоцвіт».

– Ой ні, – лукаво закрутила головою пані Маккормік. – То, певне, незвичайний камінець. Покажи!.. Але ж і гарний! Ти його любиш, еге?

– Так, – прошепотів Тікірі.

– А мене любиш?

– Так, – кивнув Тікірі.

– Але камінець любиш дужче, еге?

– Ні, – тихо мовив Тікірі.

– Доведи мені це! – усміхнулася пані. – Ти хочеш мені це довести?

– Так.

– То дай мені цей камінець! – переможи сказала пані.

Тікірі мовчав. Дивився в землю, але не бачив нічого.

– Чи ти не досить мене любиш?

– Так.

– Справді? Подивись гарненько до свого сердечка, поспитай його.

– Так.

– Тож даси мені…

– Так!!! – вигукнув Тікірі.

Так само дивився він у землю й так само не бачив нічого. Наче ця страшна жінка взяла разом із самоцвітом його очі. Вночі Тікірі лежав на своїй рогожі й наслухав шурхіт ящірок і дзижчання комах. Уранці зловив дві сороканіжки й кілька мух, пхнув їх до сірникової коробочки, вичекав хвилю, коли Глуха вибігла з кухні, пошматував ту нечисть і кинув до меленого м'яса, що з нього готували господині обід. Не знав, як іще помститися.

Але зненависть не поменшала. Не мав Тікірі вже самоцвіту, котрий правив тепер за прес-пап'є на письмовому столі в пана Маккорміка, а тому вдень і вночі придумував найстрашнішу помсту. Ходив і працював, потупивши очі, аби пані не постерегла, що з ним діється, бо й ходячи, й працюючи, думав про помсту. Він навіть примудрився мстити з допомогою тієї молитви, що її пані Маккормік склала для нього першого ж вечора й що лунала так:

– …І від щирого серця молюся за пана й пані Маккормік, котрі взяли мене брудного й смердючого.

Тікірі дійшов того, що досить трохи змінити слова, аби змінився цілий зміст. Тепер він молився залюбки й дуже голосно:

– … котрі взяли мене брудні й смердючі.

Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.

Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.

Тікірі вилетів, як птах, і відразу за рогом почепився на машину, повну пляшок, котра їхала бозна-куди, але напевно не до різника.

Машина ззаду мала зручний підніжок, і Тікірі весело їхав аж до гавані. Там він сплигнув, щоб розглянутися, чи не здиба десь Бандалу.

А машина з пляшками їхала далі й далі, аж до готелю «Голл фейс», і спинилася перед відчиненим вікном, з якого Бандала саме дивився на море.

Великий готель

Готель «Голл фейс» здивував Бандалу своїми розмірами, своїм кольором і своїми воронами.

Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок – але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.

Бандала зайшов службовим входом і несміливо рушив коридором, засланим кокосовою доріжкою, аж поки побачив навпроти себе високого сінгальця, котрий так само несміливо йшов йому назустріч. Тільки коли зустрілися, Бандала зрозумів, що стоїть ніс у ніс сам із собою, із своїм відбитком у люстрі, що затуляло цілу стіну в кінці коридора.

Хлопець зачудовано дивився на себе. Він не заглядав у люстро відтоді, як утік із бунгало Ліндсея, і в цьому юнакові з розчарованим, навіть гірким виразом обличчя насилу впізнав себе – свій власний рот, свої власні очі… Чи то він сам од себе відвик, а чи дуже змінився.

Аж тут звідкись вихопився слуга індієць у тюрбані, такому ж червоному, як весь готель, і, загледівши Бандалу, наддав ходи, притупуючи правою ногою, ніби вже ладнався копнути прийшлого.

– Я йду до сагіба директора! – обачно вигукнув Бандала ще здалеку. – Несу йому оцю записку!

Індієць уп'яв очі у візитну карточку, тицьнув пальцем на двері з написом «Office», пирхнув і пішов геть.

Бандала постукав раз, удруге. Але чув лишень каркання ворон, а коли натис на клямку й прочинив двері, то побачив, що канцелярія порожня. На письмовому столі стояло кілька лікерних чарок, чорний телефон і дві ще чорніші ворони, котрі закаркали й вилетіли крізь одчинене вікно, заледве Бандала увійшов. Хлопець несміливо розглянувся. Стіни були обвішані фотокартками готелю «Голл фейс» зблизька, готелю «Голл фейс» здалека, готелю «Голл фейс» спереду, готелю «Голл фейс» ззаду, готелю «Голл фейс» збоку; скидалося на те, що директор ніколи ще не бачив свого власного підприємства на власні очі, принаймні не бачив його зовні…

Що ж робити – чекати тут чи перед дверима? Бандала нахмурив брови. Мабуть, мудріше не показуватися туди, за двері, де шалаються всілякі слуги. Тож він зоставсь у канцелярії. Зачинив двері й підступив до вікна. За білим, як цукор, пляжем блищало море, з далини шерегами, наче вояки, котилися хвилі, – була це та краса, що її хлопець давно вже не бачив. Під'їхала вантажна машина, зупинилася просто перед вікном і застувала все. Вистрибнув шофер, почав вивантажувати ящики з пляшками.

Раптом задзвенів телефон, і хлопець нерішуче обернувся.

За третім дзвінком зняв трубку й так вирішив своє майбутнє.

– Слухаю!

– Директор є там? – запитав хтось по-англійськи.

– Нема.

– То поклич його!

– Я не знаю, де він…

– Де б він був – очевидячки, спить! Гукни його, чорт забирай! Скажи, з ним хоче розмовляти пан Франклін.

– До ваших послуг, пане, – сказав Бандала. – Виконаю.

Поклав трубку й витер спітнілу руку об чуприну. Він ще зроду не був у готелі й гадки не мав, куди директори готелів ходять спати. Звісно, що до постелі або до гамака, – але де стоїть та постіль, де висить той гамак? Украй розгублений, Бандала вийшов у коридор… і опинився перед дверима навскоси навпроти. На них висіла табличка «П. Ван-Бален. Приватне», що могло означати лиш приватне помешкання. Постукав:

– Пана директора до телефону. Телефонує пан Франклін.

– Прокляття! Зараз прийду, – озвалося зсередини.

– Слухаю, пане, – сказав Бандала знов. – Перекажу.

Коли повернувся до канцелярії, на столі походжали вже чотири ворони, і то так нахабно, що Бандала добре попобігав, доки їх вигнав. Директор пан Вален тим часом говорив у телефон, скоса кидаючи люті погляди на сінгальського хлопця, котрого зроду не бачив.

– Бий його грім! – жбурнув трубку. – Що тобі тут треба, негіднику? Це ти мене покликав?

– Так, пане, – сказав затинаючись Бандала. – Я собі дозволив це… Я прийшов просити місце… маю рекомендацію.

– Чорт би його забрав! Навіщо ти взяв трубку?!

– Бо дзвонило.

– Прокляття, – буркнув директор Ван-Бален, ніби дивуючись, окинув поглядом Бандалині запилюжені ноги, довге волосся, – видно, хлопець з села, – і тут справді здивувався ще дужче. – Ти вмієш телефонувати? Де ти навчився?

– У храмі Буддиного Зуба…

Директор Ван-Бален витріщив очі.

– Що? Де?

– В Канді, у храмі Далада Малігава, – повторив Бандала. – Я слугував там ігуменові. Він був мною дуже задоволений…

– Я теж! Беру тебе! – зайшовся сміхом директор.

Був то невеличкий чоловічок, певне, голландець, років сорока, з рідким волоссям, круглим лицем і таким самим круглим черевцем, яке він підтримував обома руками, наче боявся, щоб воно не луснуло йому від сміху.

Реготався директор ще й пізно ввечері, коли за чаркою розповідав приятелеві той кумедний випадок. Розповідь мала такий успіх, що Ван-Бален негайно послав по Бандалу, аби той особисто розказав товариству про свої храмові пригоди. Було близько полуночі, Бандала прийшов заспаний, але чарка віскі, яку власноручно налив йому директор, остаточно розбуркала його. Бандала відчув огонь у жилах. Очі його зчудовано обмацували пишноту курильного салону – стіни з тикового дерева, м'які меблі, кришталеві люстри. Голова солодко паморочилась, язик наче говорив сам…

Несподівано для самого себе виляпав Бандала більше, ніж хотів; зокрема й те, як і з чого виробляють жертовні палички. Сагіби – здебільша торгівці з Коломбо, котрі приїздили сюди гульнути, – ці веселі сагіби мало не луснули од сміху. Вони відпустили Бандалу спати з рупією в жмені, звеліли принести собі нову пляшку й, пахкаючи сигарами, збуджено пасталакали про те, що ці окаянні тубільці, всі до одного, від кулі в гавані аж до найвищого буддистського бонзи – самі пройдисвіти та брехуни, самі шахраюваті лінтюхи, самі злодюжки… І ця ось голота, пробачте, гадає, що за рік тут сама пануватиме, керуватиме державою! Ха-ха, вмерти можна од сміху! А якщо – не доведи боже! – вони колись тут справді запанують, тоді, товариство, насміємося ще більше.

За два дні директор послав по Бандалу знову. Мав інше товариство, урядовців з гавані, котрі теж хотіли почути гумореску про «Найкращий блискіт на волосся».

Згодом це стало звичкою. Погравши в покер, почастувавшись анекдотами й випивши дві пляшки, пани згадували про того бешкетника, котрий жив між ченців. Хай тепер розповість іще про щось цікаве… Так дійшло до пригоди з цібетками. Бандала розповів, як у нападі обурення випустив цібеток на волю і як тоді тікав сам, іще швидше, ніж вони, розповів, як, власне, добувся він до храму, як з переляку скочив до рову з черепахами; розповів і про кумедію з королем жувальної гуми, як той перепудився подиху смерті. Дійшло й до його пригод у Анурадгапурі.

Тим часом Бандала вже зметикував, що має обачно порядкувати своїми приключками, аби йому їх вистачило якнайдалі, – треба приходити щовечора з новою пригодою, котра означає рупію, а то й дві рупії зараз, коли він догодить слухачам, тобто розкаже саме те, чого вони бажають. Він зрозумів, що сагібів дратують найправдивіші бувальщини, де він сам або інші тубільці поводяться добре, лицарськи.

– Не бреши, лотре, – осмикували вони його. – Не напускай нам туману, ми вас гаразд знаємо, ми не туристи й не американці! Розкажи-но, як то насправді було, напевне ж якась гидота.

Вони дуже хотіли чути, що тубільці ошукують, крадуть, дурять, а вони самі – тутешні сагіби – чудові, непохибні, все те виявляють і суворо карають.

Бандала догодив їм, розповівши про кухаря Ука Елару, як той крав консерви й носив їх уночі до Буддиної статуї. Обачно не сказав, що Ука Елара християнин, – їм це не сподобалося б, бо вони самі християни, – натомість доточив вигадану, зате яскраву кінцівку: білий сагіб, на ім'я Магараджа, кінець кінцем злапав кухаря на гарячому й дав доброго лупня. Ця побрехенька їм так припала до душі, що хлопець дістав за неї рупію та ще й жменю дрібних.

Взагалі Бандала заробив на Ука Еларі багато грошей, бо всі кухареві витівки поділив на кілька порцій. Для різноманітності Бандала поселив у таборі ще двох слуг і поділив між ними інші пригоди.

Однак, попри все те, Бандала незабаром вичерпався. Не знав уже, що розказувати, не мав пригод. Прикро: вечірня «служба» давала йому низку неоціненних вигод. По-перше, директор так пишався своїм «авантурником», що приділяв йому найлегшу й найприбутковішу роботу. Бандалі не доводилось, як іншим слугам, його одноліткам, ані посуду мити, ані черевиків гостям чистити. Він був на побігеньках: байдикував собі в холлі, доки котромусь сагібові заманеться послати його з листом до поштової скриньки, яка висіла одразу за дверима; або подавав м'ячі на тенісному корті, або супроводив гостей, що від'їздили, на аеродром чи на корабель, і носив їм легкі валізи, бо тяжкі одвозила вантажна машина. За всі такі послуги йому давали чайові, й коли Бандала вночі рахував свою виручку, то суми були такі, що в нього солодко завмирало серце.

Перед очима Бандалі поставали фантастичні видива того, як він скористає зі свого багатства. Ось Бандала ступає з Майєю да Сільва на корабель і пливе кудись далеко. Або ось Майя очікує його перед гарним будинком, не схожим на тутешні, бо стоїть той будинок у якійсь далекій країні.

Завжди в Бандалиних видивах була присутня красуня Майя, і завжди то було далеко-далеко відси, бо Майя зачарувала його своєю вродою, а на Ланці Вандала не хотів більше жити.

Нічого йому тут не подобалося. Все ошуканство, принаймні тут, на Ланці, і ні до чого іншого ти не здатний, тільки бути слугою – хіба що колись розбагатієш і втечеш із Майєю. Але щоб розбагатіти, треба брехати, й дурити, й корчити з себе мавпу.