Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Чарівна сорочка й дивовижні черевики

Тікірі за всеньке своє життя тримав у руках так мало грошей, що трохи розгубився, діставши великодушний Кудин дарунок – дві рупії. Навіть не знав, де їх подіти. Мав на собі лише сукню-саронг, а в ріжку саронга – фатальний самоцвіт, але покласти гроші до самоцвіту не хотів: не сумнівався-бо, що незабаром їх потребуватиме. Для чого, що за них купить – Тікірі не уявляв собі анітрохи. В цій хвилі не хотілося йому ні їсти, ні пити. Він одчував себе таким багатим, що був переконаний, ніби просто повинен щось купити – звісно, щось пишне, гарне-гарне, словом, річ, яку іншим разом купити не зміг би. Тільки от нічого йому не хотілося, хіба що авто – але на авто, звісно, навіть оцих двох чудових рупій не вистачить.

Стискаючи гроші в кулаці, почав Тікірі продиратися крізь натовп – і побачив сорочки.

Власне – дві сорочки.

Перша красувалася на тілі юнака з вусиками, котрий куняв за кермом легковушки, що стояла біля хідника. Друга висіла на тичці в глибині ятки, яку Тікірі спершу вважав за звичайну ятку торгівця одягом. Сорочку юнака з вусиками вже треба було б випрати, сорочка на тичці була новісінька – але й та, й та, як дві краплі води, однакові і однаково чудесні: на крикливо-блакитному тлі під крикливо-зеленими пальмами крикливо-червоні слони – їх гнали магаути з круглими чорними ротами – теж, певно, кричали…

Засліплений тією красою й до краю схвильований, Тікірі підступив ближче й побачив, що це не переносна ятка, а зовсім інше. Перед яткою в'юнкий магометанин у чалмі крутив руками колесо, геть пописане кольоровими цифрами та квітчастими словами, й закликав перехожих, аби простягнули руку по багатства, котрі належатимуть тому, хто їх перший забере.

– О віруючі! – вигукував магометанин. – Та й ви, невіруючі, всі ви підійдіть і простягніть долоню, аби я міг усипати до неї чудові дари! Бо те, що я на шкоду собі пропоную вам, є дар. Увечері я піду бідний і нещасний, а ви сяятимете багатством і щастям, мовби султани. Хіба оця сорочка не гідна султана? Може, султан має більше слонів, може, вони кращі? Ні, братове, ні! Не зважуся навіть сказати, скільки я заплатив за неї. Але ви заплатите лишень одну жалюгідну рупію й зможете дістати відразу три таких сорочки, бо я даю вам тричі стрілити в оце колесо фортуни. Три постріли, три сорочки, тричі по стільки слонів, скільки їх має нізам із Гайдарабада, найбагатший у цілій Індії.

Тим часом як щедрий чоловік отак вигукував і канючив, гострий погляд його ковзав сюди й туди по гурту цікавих, аж поки зупинився на Тікірі: найперше на його витріщених очах, потім на роззявленому роті й нарешті на хлопцевій руці, в якій блищало срібло. Чоловік відразу простягнув руку й, усміхаючись, ласкаво, проте дужо притяг хлопця до себе, ніби хотів стиснути його в обіймах.

– Ходи-но сюди, лицарю! – натхненно вигукнув магометанин. – Стань на оце почесне місце! А ви, Маловіри, гляньте-но на цього малого велета, чия слава невдовзі полетить по всіх усюдах! Ти хочеш бути багатим і славетним? Ах, та вже ж хоче! Тож дай мені свою рупію, і я тобі дам ті три щасливі стріли, кожна з яких принесе тобі одну щасливу сорочку!.. Тепер зведи свою несхибну руку й кинь першу стрілу в це колесо – його пущу я навмисне поволі, бо дуже вже ти мені любий… Ну-бо, стріль!

Тікірі метнув оперену стрілу – вона оминула колесо й увіп'ялася в полотно ятки. Гурт зареготав.

– Чого сушите зуби? – гримнув на них магометанин. – Моєму лицареві стане двох сорочок! Кидай, кидай, щасливчику, тепер піде ліпше.

Тікірі метнув другу оперену стрілу – вона одбилася від колеса, що крутилось, і впала на землю.

– Га! – крикнув чоловік, нагинаючись по неї. – Замалим не вцілила, зрадниця! Ось-ось уже була ввіп'ялася до щасливого числа, але рука, що її метнула, була надто моцна. Не так дуже, мій силачу! Приборкуй свої м'язи! А я піду наготую ту чудову сорочку й осушу сльози – так-бо мені тяжко з нею розлучатися!

Він направду зняв з тички славну сорочку й її краєм заходився витирати собі очі. Третя стріла Тікірі вп'ялась якраз в одне з чисел колеса фортуни, на жаль, у те чорне, що – як казав магометанин – тріньки менш щасливе, ніж інші, бо не дає виграшу.

– О чарівниче! – завивав магометанин у безмежному подиві. – Ти перший, хто поцілив якраз у те число! Як це ти зумів? Чи ти знаєш, що то означа? Що тепер будеш підряд улучати лише у щасливі числа! О люди, не відходьте, бо зараз побачите диво! Дай мені швиденько другу рупію, о володарю трьох сорочок, щоб я міг їх загодя наготувати і загорнути!

Хап! – загарбав другу монету, розкрутив колесо й стомлено сів на ящик. А коли подальші три стріли встромилися знов до нещасних чисел, смутно потряс головою:

– Хоч не понесеш із собою трьох сорочок, зате матимеш щось рідкісніше, – тицьнув магометанин до рук Тікірі грубу чорну книжку. – Аби ви знали, люде: від мене ніхто не піде не обдарований, з порожніми руками! Цей молодий богатир програв, хоч я не збагну, як це могло статись. Але все-таки він понесе скарб, як кожен, хто в мене спробує щастя. Так, я роздаю скарби і роздаю задурно. Ця книжка – скарб ученості, але я даю її як премію! Біжи, хлопче, навчайся з неї, і незабаром ти мені дуже дякуватимеш. Чого ще очима лупаєш? Щезни!

І виштовхав Тікірі. Гурт реготав. Тікірі біг, не знаючи, чи йому смутитися, чи радіти, пишатися чи соромитися. Розгорнув книжку й знову згорнув. У Ліндсеїв він навчився читати за складами англійські слова, але ця книга була надрукована по-тамільськи, а по-своєму він, тамілець, не тямив. Нараз… Тікірі ладен був заприсягтися, що то Кудина машина, геть-чисто вона… о, зникла за рогом. Ні, то, мабуть, не Куда, він-бо давно поїхав. Тікірі зупинився. Чогось боліли ноги, ніби він прийшов з Анурадгапури пішки. Сів на тумбі в гавані, дивився хвилю на море, хвилю назад – на дерева та будівлі й думав собі: так ось воно яке велике місто Коломбо, де Жожо ходив до школи. Жожо Ліндсей!..

Тікірі спало на думку, що це вперше він згадав про Жожо після втечі з дому. Дивно: адже Жожо дуже скривдив його та Бандалу. Але Тікірі відразу ж подумав, що це й добре, бо коли думаєш про кривду, то в тобі прокидається злість. А тепер я ліпше думатиму про Бандалу, де він може бути й коли з'явиться. Мо' він саме тут, у гавані… та вже ж тут… тільки, мабуть, трохи далі, за тим білим будинком.

Тікірі хутенько побіг поглянути за той білий будинок. Але Бандали не знайшов. Тож вернув на своє старе місце, але за мить знову вибіг; отак він і бігав то туди, то сюди, бо Бандала скрізь міг бути.

Спека спадала, а Тікірі все ще сидів у гавані й чекав на Бандалу, ходив по Бандалу, бігав йому назустріч до цього рогу й до того, бо на розі люди найчастіше спіткаються… і знов вертав, дивився на море, чекаючи, що Бандала раптом поплеска його по плечу: «Тікірі, я тут…»

Тільки по обіді Тікірі здався. І не тому, що втратив надію. Лиш переконався, що Бандала тут іще не може бути. Не може. Я їхав машиною, і страшенно швидко. А чим їхав він? Хтозна, на скільки машин мусив чекати, перш ніж якийсь шофер змилостивився, хтозна, який гак він зробив… або й тюпав пішки… Так, хтозна, чи його взагалі хто-небудь підвіз!

З океанської далини прилетів величезний транспортний літак з шістьма моторами, ніби з шістьма головами, і полинув низько над містом, а Тікірі помчав за ним навздогінці – літак казково гуркотів і казково виблискував. Невдовзі літак зник і гуркіт ущух, але Тікірі йшов далі й далі. Не знав, куди збочити, а втім – навіщо це йому? Мети ж нема. Вітрини блищали в призахідному сонці, за ними купчилися гори найдивовижніших речей, і збігло чимало часу, доки Тікірі дійшов до кінця вулиці. Дуже часто-бо зупинявся й розглядав вітрини. А ще був дуже втомлений.

Хвилю спочивав на склепистому містку через потік; Тікірі думав, це річка, але насправді це був канал, що вів до гавані. Глибоко під мостом плив човен, напівголий чоловік швидко веслував. Вода була темно-синя, аж чорна, але щоразу, коли чоловік підіймав весло, обіч човна спалахував огненний вир, з весла бризкав огненний дощ – так забарвлювало все це низьке сонце.

Тут згадав Тікірі про Бандалиного дядька Вікрену, про його човник, про острівець Калудуву, де вони ловили ігуанів, про похмурого Дгаму, про свою матір – найголовніше, про маму! – і стало йому так тужно, аж він злякався, що бризнуть сльози, котрих він уже ніколи не витре, бо пектимуть, як вогонь… На щастя, чоловік із човном швидко зник, і Тікірі заспокоївся. Але він і далі дивився на канал. Хотілося пити. Він не знав, що та вода солона, й, пройшовши міст, збочив праворуч і швидко пішов високим камінним берегом, сподіваючись, що знайде сходи, які ведуть до води. Але доступитися до води не можна було.

Тож Тікірі подався навмання до вулиць за каналом: постука в перші двері й попросить хоч ковток. На лихо, в тій частині міста двері були такі самі неприступні, як чорна вода каналу. Всі будинки стояли в садах, оточених гратами, – був то, очевидно, вельми знатний та багатий квартал. Такий знатний та багатий, що тут не можна навіть вилізти на дерево й нарвати собі плодів, бо й дерева ув'язнені в садах – за парканами. Такий знатний та багатий, що на вулицях не було жодної людини. Тільки авто іноді проїде або спиниться перед загратованими ворітьми. Аж здавалося, ніби тут живуть самі машини.

Посутеніло, а Тікірі все ще блукав і хотів пити. А коли побачив прісну воду, то навіть не знав, що це вода – так вона мінилася супроти вечірнього неба, вся золота, мов цвіт.

Тікірі стояв коло загорожі, притулившись обличчям, і зачаровано дивився на струмінь, що тоненькою цівкою бив із круглої водойми, і так високо, ніби хотів торкнутися неба. Внизу гусли тіні, а верхівка струменя ще золотіла в сонці, ніби вушко голки.

Це був перший водограй, що його Тікірі побачив. Тікірі розглянувся навкруги. А де ж будинок? Він має стояти в саду. Хлопець пробіг уздовж загорожі туди й сюди. Угледів лишень широкі замкнені ворота з незрозумілим написом «Gordon's Рагк».

Коли Тікірі ліз на загорожу, то оглядався, повен страху, чи хто не дивиться. А далі вже не пильнував ні про що. Клякнув біля водойми водограю і пив. Холодний дощ ізгори кропив йому плечі, голову, руки. Тікірі пив і пив, ніби всеньким тілом. Позаду на вулиці засвітилися ліхтарі, їхнє сяйво розігнало смерк і впало на хлопця; він злякано встав і шурхнув до кущів поблизу.

Тіні поглинули його й заспокоїли. Але побіг далі, бо йому спало на думку, що десь там він найде підхоже місце для нічлігу, і взагалі, що далі од воріт, то безпечніше.

За смугою кущів простелився газон. Тікірі назгинці перебіг його. Зупинився.

Десь поблизу гуркав океан. Парк тут кінчився такою загорожею, якою почався. За цією загорожею палали такі самі ліхтарі, як на вулиці… один з них, їй-бо, рукою досягти можна… і він освітлював пару дивовижних черевиків.

Якби ті розбиті черевики стояли на підошвах, як це й має бути, то, може б, їх Тікірі взагалі не помітив. Але черевики стояли на п'ятах і цілилися носками вгору, в небо!

Тікірі вражено дивився на чудо, так вражено, що чоловік, якому черевики належали, голосно засміявся. Ляк прикув Тікірі до землі. А чоловік, що лежав досі на спині в чагарях, підклавши під голову якісь лахи, сів і висунувся з-за куща:

– Чого вилупився? Не бачив подертих черевиків, чи що?

– Ні, – вихопилось у Тікірі; він наполовину брехав, але наполовину казав правду: хоч розбитих черевиків бачив він чимало, але ніколи не бачив їх на ногах сагіба. Цей-бо чоловік, без сумніву, був сагіб, білий. Плечі мав могутніші, ніж будь-хто, кого досі стрічав Тікірі, а давно неголене лице його прикрашала білозуба усмішка. Цей велетенський хлоп'яга з плескатим носом, цей білий хлоп'яга в пом'ятій сорочці й з дірами на підошвах, подумав Тікірі, має куди більше зубів, ніж звичайні люди, і, мабуть, саме тому так нездоланно діє його усміх.

– То подивися, – сказав чоловік і підняв ногу, аби Тікірі міг краще роздивитися велетенського шкарбана. – То що ти тут шукаєш? Знаєш, що тут заборонено ходити?

– Еге, – відказав Тікірі. – Але ж я мушу десь спати.

– Он воно як! То заходь, – засміявся чоловік, розгорнув гілки, й здивований Тікірі побачив, що це не звичайний собі густий кущ, а деревце з широким похиленим до землі гіллям, яке творить довкола стовбура наче круглий намет. Була тут навіть підстилка з лахміття, мішків і рисової соломи, бляшаний кухоль з водою та щось у масному папері. При тьмяному світлі ліхтаря з побережжя, що пробивалося крізь заслону листя, Тікірі загледів і півбуханця хліба, а гостинний чоловік побачив, куди саме хлопцеві очі втупилися з найбільшою цікавістю.

– У тому папері вже самі кістки, – засміявся чоловік. – А кусень хліба можеш узяти. Ну-бо не соромся. У мене вдома такий самий хлопчина, і чорт зна, хто йому дає тепер їсти.

Він підшморгнув жартома носом, але пролунало це як зітхання; тоді чоловік справді засміявся, ліг на спину й знов вистромив ноги назовні: місця йому тут бракувало. Був це справді дуже великий міцний чоловік. Звався Грегоріс, був родом із Греції, міг підняти на плечах і голові п'ятьох чоловік, – з якими донедавна складав акробатичну групу в мандрівному цирку Ксавера. На лихо, пан Ксавер, теж грек і власник того сумнівного підприємства, втратив у Коломбо половину того, що заробив у Єгипті, і, аби не збанкрутувати остаточно, заставив увесь цирк од шпичака до останнього кілочка і з грішми зник, не дбаючи про те, що буде з його трупою. З п'ятьох Грегорісових товаришів троє подалися невідомо куди, двоє найнялися за кочегарів на танкери, а Грегорісові поталанило тільки в тому, що, опинившись без цента в кишені та без притулку, знайшов він цей зручний парк, названий на честь генерала Гордона, і це не менш зручне деревце. Тепер він заробляв собі на прожиток здебільша тим, що вранці ходив до моря збирати мушлічки, вирізав на них малюнки кокосових пальм, підписував «Коломбо», або «Цейлон», або те й те, пропонував багатим туристам – і часом справді продавав. Була то дурна праця, не гідна його м'язів. Як білий, він не смів працювати за платню, що її отримують місцеві чорнороби, а вищу, «білу» платню ніхто йому не хотів давати саме тому, що на ринку було доволі тубільців. Так Грегоріс зненацька став тим, кого сагіби презирливо звуть прибережними бродягами. Він не мав іншої ради: або збирати мушлічки, або жебрати перед аристократичними готелями й сподіватися, що з часом найметься на корабель і добудеться додому. І він сподівався, прагнув то впертіше, що його єдине щастя тут, славний нічний притулок із гілля й листя, теж мало ваду – під деревом мешкав ще один неприємний нічліжанин.

Поки Тікірі їв і безладно розказував про свої пригоди, Грегоріс угледів його чорну книжку й почав її гортати. По-тамільськи він тямив не більше од Тікірі, але на останній сторінці помітив марку міжнародного біблійного товариства. Засміявся, мало не похлинувся. Це любе богові товариство постачає в усі «поганські» землі цілі кораблі біблій, що їх місіонери й всілякі християнські організації роздають тубільцям задурно, очевидячки, переконані, що так забезпечать їм порятунок душі.

– Ти гляди, нікуди не подінь книжки! – промовив Грегоріс, оддихавши зі сміху. – Може, вона тобі ще знадобиться!

– Навіщо?

– На обід, – осміхнувся Грегоріс. – Або ж на вечерю. Це свята християнська книжка, а тут у місті живе святий чоловік, котрий, може, тобі дасть попоїсти, як прийдеш до нього з цією книжкою й гарно попросиш.

– Я не хочу йти до християн! – рішуче заявив Тікірі. – Хочу зостатися з вами.

– Але ж я теж християнин.

– Але інший. Не як Ука Елара. Не як Жожо Ліндсей! Не як сагіб Бредероде.

– Може, – зітхнув Грегоріс; ніякий він не інший, просто йому останнім часом жахливо не таланить. – Але так чи сяк тут ти не можеш залишитися.

– Чому?

Грек знизав плечима.

Він нічого не мав проти цього кумедного чорного малюка, що зазнав стільки дивовижних пригод, ба Грегоріс навіть був радий, що є з ким перемовитися словом… може, навіть був удячний долі, що послала йому ще більшого бідолаху, ніж він сам. На жаль, він тут не був господар.

– Чому? – наполягав Тікірі.

– Бо за хвилю прийде один неприємний тип.

– Як неприємний?

Грегоріс ізнову здвигнув плечима. Ну, як ти хлопцеві розкажеш про Джіма Піча? Сам знав лише те, що Джім Піч дезертирував з американського військового корабля, який місяць тому закотився в Коломбо, бо – за Джімовими словами – ледь штрикнув одного безклепкого матроса, котрий про нього – про Джіма Піча – ляпнув, ніби Джім злодій, і так образив його до глибини душі. Правда, штрикнув Джім не ледь, а таки добряче, бо Грегоріс бачив на власні очі похорон того бідолахи; а щодо образи до глибини душі – то Джім не крав тільки того, чого не бачив. Але що вдієш, кому скажеш, коли Джім приятелює з бобі, який стереже саме цей парк. А що, коли дати Джімові лупня чи погрозити, – як не прийме хлопця й не ставитиметься до нього по-людськи? На це сил у Грегоріса досить – тільки от Джімові знов-таки варто лиш свиснути, сказати слово приятелеві поліцаєві – і прощай, притулок, дерево й парк. Ні, цього хлопчисько не вартий, та й врешті, яка Грегорісові з нього користь? Найліпше буде, як хлопець трохи поспить і зникне.

– Як неприємний? – повторив Тікірі. – Похмурий?

Грегоріс не відказав. Він почув уже, що Джім Піч розмовляє з негідником бобі, з котрим, без сумніву, ділиться краденим… і відразу ж побачив за заслоною листя, як Джім Піч тяжко перелізає через загорожу. Це означало, що Джім Піч залив баньки і що з ним говорити – все одно що із стінкою.

Той, котрий знав все

Лункий рик, який так нажахав Бандалу, був звук гонгів, що в них ченці з храму Зуба гримкотіли тричі на день, аби скликати віруючих.

Звідки про те було знати хлопчині? Він зроду чув тільки голос одного маленького гонга, котрий удома в Калуеламагатарі хоч і лунав так само тричі на день, але куди тихіше, ніж тут: бо той гонг був малий, а буддистський храмик у Калуеламагатарі, власне, був двір – чотири стіни без покрівлі. А тут шаленіло півдюжини гонгів, таких величезних, що Бандала мав би за гіганта й найменшого з них, – якби його, звісно, побачив. Якби морок не засліпив йому очі. Якби думку його не запаморочив сон. Якби взагалі тямив, де він. Якби міг згадати, що з ним сьогодні діялось. Якби!.. Якби!..

На лихо, Бандала досі жив у своєму півсні, досі чув на собі холодний дотик гадючиного тіла, і коли жахливий гуркіт розпанахав пітьму, хлопець метнувся туди, де просвічувала ледь ясніша пляма. То був прямокутник коридора, але Бандалині напівсліпі очі розрізняли тільки сяйво… ось воно стало ще яскравіше… ось воно засліпило його цілком. Бандала вихопився на терасу, під палюче проміння сонця.

На містку юрмилися чорні постаті – нараз вони метнулися втікачеві назустріч… Чорне юрмисько хоче загнати його назад, туди, де шаліють звуки пекла, де плазує гад… Це Бандалі блиснуло в голові за мить до того, як він перескочив стінку.

Бандала падав. Пойнятий жахом, напівпритомний, навіть не збагнув: те, що бризнуло навсібіч і на мить заглушило пекельний рик, – вода. Тільки коли вода вдерлася до його легенів і він, запрацювавши мимоволі руками й ногами, виринув на поверхню, тільки тоді Бандала побачив, що стоїть у рові, який відділяє храм Зуба від дороги. Вода сягала йому по плечі, довкола плюскотіли круглі слизькі потвори – черепахи. Він, Бандала, дурбас! Навіть двічі дурбас, бо оце вже вдруге пошився в дурні, достоту як отоді, коли вискочив з машини й чкурнув до плантації-пустки. Але тоді хоч за ним гналися по п'ятах справдешні люті пси, а зараз тільки гримнуло щось, наче буря. Він пізнав уже голос гонга.

А там, угорі, біля камінного парапету, на дорозі, збилися люди, вигукують, сміються.

Бандала витер очі. Лють охопила його то дужче, що це були туристи, ті недоумкуваті чужинці, яких Бандала знав уже в Анурадгапурі: не мають ніякої тями про Ланку, ото витріщають балухи на все й вірять усім нісенітницям, які їм ляпа той, котрий їх водить. І ці недоумки кплять з нього…

– Диви! – пасталакав якийсь брезклий чоловік із спітнілою головою, з корковим шоломом на маківці. – Диви, Гледіс, чорний злодюжка! Щось украв, а як за ним гналися, то стрибнув до води, йолоп. Ха-ха!

– Ох, – лякалася Гледіс. – Ох, Томе, чи не покусають його ті страшні звірі? Черепахи їдять людське м'ясо, якось я те бачила в кіно, дуже гарний фільм, але такий страшний! Про тих жорстоких стародавніх римлян…

– Але ж це не стародавній римлянин, а малий чорний гангстер, – кинув дотеп Том. – Ану вилазь, злодюжко, я вхоплю тебе за комір.

– Я не злодій! – вигукнув Бандала. – Я син Тісси, управителя пана Ліндсея в опалових копальнях!

Але Том його не чув, бо Гледіс – низенька бабця в дівочому вбранні – хихочучи сказала, що не дуже-то вхопиш голого за комір.

– Голий грабіжник! Хіба це не чудово, Томе?!

– Я не голий! – вигукнув Бандала. – Я не грабіжник, казано-бо вам…

– Мовчи й хапайся за мотузку, витягну тебе, – промовив хтось над ним по-сінгальськи.

Бандала підвів голову.

Побачив на терасі молодого ченця, який без усмішки, але й не сердито опускає додолу вірьовку.

Згодом Бандала дізнався, що молодого ченця звати Касіапа.

Ведучи Бандалу заплутаними коридорами монастиря, чернець поклав йому руку на плече, і хлопець здригнувся. Пізнав крижаний дотик, що пробудив його в святому місці.

– Не тремти, – сказав Касіапа. – Я знаю, що ти не злодій.

– То куди ти мене ведеш, шановний? – спитав розгублений Бандала.

– До ігумена. Це для тебе велика честь.

– Не знаю, чим я її заслужив, – покірно мовив Бандала. Справді, честь ця безмежно велика, бо ігумен із храму Буддиного Зуба – воістину святий чоловік.

Потому Бандала стояв сам один у порожній білій келії, чекав, коли Касіапа покличе його далі, й питався себе: ігумен із Храму Буддиного Зуба – людина чи щось більше – хоч істота його ще ув'язнена в людському тілі, але вона давно вже позбулася усіх людських слабостей. Авжеж, так воно є, і той, перед ким Бандала за мить упаде ницьки, сидітиме на високому п'єдесталі, як сам Освічений Будда, і не ворухнеться, не промовить слова, риси матиме камінні, і з них промінитиметься превелике сяйво…

Тут Касіапа відгорнув рогожу, яка правила за двері, кивнув, щоб Бандала зайшов, і той нерішуче ступив, загодя заплющуючи очі.

На порозі широко розплющив їх: ігумен храму Зуба сидів за письмовим столом тієї ж форми та кольору, як стіл пана Ліндсея, тримав авторучку геть-чисто таку, якою писав пан Ліндсей, і дивився замислено до блокнота, мов дві краплі води схожого на той, до якого пан Ліндсей щодня занотовував біля радіоприймача курси акцій на лондонській біржі. Єдина різниця полягала в тому, що замість люльки або сигарети ігумен стискав у лівиці віяло з листя пальми кітул, був босий, закутаний лишень у жовтогарячу одіж, з якої виглядало праве плече, та ще череп мав голений. Ну й, звісно, замість телефону стояв на письмовому столі очеретяний дзвін, під яким, певно, ховалася миска з рисом або овочами.

– Чув я, хлопче, що ти спав у святому храмі, – промовив великий чернець і подивився на Бандалу крізь окуляри в металевій оправі. – Чи не маєш іншого пристановища? Де живеш?

– Ніде, о святий, – відказав Бандала, затинаючись. – Прости мені. Я дуже побожний, але прийшов сьогодні здалеку й так утомився, що… що…

Ігумен ворухнув віялом і примружив очі.

– Знаю, – голос його бринів тихо, але таїлась у ньому рішучість, а може, й щось більше. – Твоя домівка в Калуеламагатарі.

– Еге. Ти знаєш усе, – прошепотів Бандала. Коліна йому затремтіли. Уперше за своє життя спіткав він справжнє чудо: святий чоловік прозирав у минуле і вдалину! За одну мить проглянув він ту хитромудру дорогу, якою мандрував Бандала, аж від самісінького її початку, від Калуеламагатари…

– Звісно, – незворушно потакнув ігумен. – Я знаю також, що ти добре розмовляєш по-англійськи.

– Але не люблю англійців! – вигукнув Бандала, ніби захищаючись. – А найбільше – християн. Саме тому я втік від них.

Ігумен поглянув на ченця Касіапу і знов на Бандалу.

– Ти дурний, – засміявся. – Що думаєш тепер робити?

Бандала понурив голову.

– Хто його зна. Наймуся до когось на службу й чекатиму на свого приятеля, котрий напевно прийде сюди, бо хоче стати магаутом…

Ігумен мовчав, граючися з віялом, але обличчя його досі було усміхнене, й хлопець зважився слізно попрохати:

– О святий, котрий знає усе, скажи мені, де Тікірі і коли він сюди прийде. Дуже тебе прошу.

– Не проси! – гримнув на нього ігумен. – Не намагайся зазирнути до майбутнього – ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.

– Даруй мені, святий…

– Цить! – Ігумен суворо звів віяло. – І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.

Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув на плечі холодну Касіапину долоню, яка вела його назад до рогожі. Аж у передпокої наважився підвести голову. Подивився до Касіапиних очей і вкмітив у них приязний промінчик.

– Спіткало тебе велике щастя, – промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. – Будь покірливий і слухняний, гідний його.

– Так. Буду! – видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: – Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.

– Бажати чогось – безглуздо, – холодно сказав Касіапа. – Бо коли не справджуються бажання твої – мучишся.

– Ні, я думав не так, – виправився Бандала. – Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.

– Не хотіти чогось так само безглуздо, – перебив його Касіапа ще холодніше. – Бо коли стається те, чого ти не хочеш, – мучишся. І це ти повинен би вже знати.

– Так, – затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.

Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.

Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу – їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей – наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.

Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але гнота, на жаль, не було.

Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.

Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!

На небі вигулькували зірки одна за одною – так, ніби Бандалі в голові думки й питання. Приміром, чому Касіапа з ігуменом вибрали з-поміж усіх хлопців саме його, Бандалу. Мо' здався їм зугарним робити те, про що ігумен ізгадав? Певно… Але що він чинитиме?

Нова загадка.

Лягаючи спати, знов думав про Тікірі: що він робить і де він, як йому ведеться: добре чи зле… може, він дивиться цієї хвилі он на ту ясну зірку…

Хоч ця ясна зірка світила і в Коломбо над Гордоновим парком, але Тікірі дивився зовсім на інше: з острахом стежив за чоловіком, котрий, крекчучи, перелізав загорожу.