Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Мірко Пашек
ОСТРІВ ТИСЯЧІ САМОЦВІТІВ

Малюнки чеського художника В. КОВАРЖИКА

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Ostrov tisice drahokamu. Praha. 1964.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Два тропічні острови

Хоч обидва хлопці, Тікірі та Бандала, народилися на Ланці й ніколи її не залишали, довгий час їм і на гадку не спадало, що Ланка – це тільки великий острів; тож можна сказати, що вони не відали, де живуть. Декому це видасться смішним, ба навіть неймовірним, але насправді тут не було нічого дивного, їхні односельці мали досить турбот і клопотів, їм було не до того, щоб викладати дітям географію; слово «школа» Бандала й Тікірі лише чули. Ніщо навколо них і знаку не давало, що Індійський океан, на березі якого вони були день при дні від зорі до зорі, омивав їхню рідну землю з усіх боків. Хоч як вони напружували зір, бачили тільки поросле кокосовими пальмами узбережжя, що бігло обабіч села в безмір'я. Коли ж якось випливли з рибалками в широке море – вертаючи, побачили свою батьківщину як нескінченну смугу, накреслену на обрії і різноколірну, мовби веселка: внизу бірюзова гладінь океану, облямована білим мереживом прибою… над нею фіолетово-сірий пояс пальмових стовбурів… іще вище зелена хаща крон кокосових пальм, густих і сплетених, наче мох. А над ними вічноголубе небо…

Було це дуже гарно, груди їм розпирала невимовна радість, вони вигукували й співали, погойдуючись на хвилях. Лише тоді, коли море аж занадто вирувало, забували про домівку й пантрували радніше балансир: від нього залежала рівновага човна, а отже, і їхні життя.

Їхньою мовою, сінгальською, рибальський човен звався «катамаран». Був це легесенький човник, зроблений із пальмової кори, схожий скорше на стрілу, аніж на судно, на якому ловлять рибу в неспокійному морі. Такий довгий він був, такий вузький і хисткий, що, здавалося, перша велика хвиля мала б перевернути його й віддати все – екіпаж і вилов – на поталу акулам. Аби запобігти цьому, до борту катамарана (як, зрештою, до всіх рибальських човнів у південних морях) прикріплена двома зігнутими гілками довга міцна тичка з легкого дерева. Це й є балансир, що втримує катамаран у рівновазі, бо робить ширшою його основу. Тікірі якось спало на думку, що той балансир, по суті, другий, іще тонший човен, котрий пливе біля катамарана, нерозлучно з ним зв'язаний; а Бандала завважив, що, коли хвилюється море, катамаран спирається на свій поплавок так, як стомлена людина, йдучи, спирається на палицю.

Човен, на якому хлопці супроводжували рибалок, уміщав шістьох дорослих чоловіків і здобич – іноді багату, іноді мізерну… Зграї риби кочували з місця на місце, часом зовсім зникали, але акули залишалися завжди: в глибині під катамараном ковзали лискучі тіла, навіть не ворушачи плавцем, а тільки ледь-ледь стріпуючи хвостом. Тривожно стискається серце, коли дивишся, як вони там ширяють, схожі на фантастичних величезних птахів з маленькими крильцями або й на винищувачів, котрі під час війни проти японців часто пролітали над узбережжям Ланки й мали такий самий вигляд, як акули, той же сталевий колір і навіть майже однакові плавці-крильця, звернені назад, як вістря стріл, але, звісно, куди більші. Так, англійці потребували до польотів набагато дужчих крил і зчиняли більший гуркіт, аніж акули, що мелькають у прозорім океані німо, наче тіні.

Можливо, саме тому Тікірі більше до душі акули, ніж літаки білих панів. Подобався йому їхній безгучний, швидкий плин, сповнений затаєної сили, їхній спинний плавець, що нараз випірнав на поверхню, як трикутне вітрило, і мчав уперед куди прудкіше, аніж човен. Тікірі навіть трішки подобався страх, що викликали акули, страх цей його приємно лоскотав – приємно, бо він вірив і в певність човна, і в спритність рибалок. Ні, катамаран ніколи не перевернеться! Ані в бурю, ані тоді, коли з далини мчать пошрамовані хижі хвилі на білих коронах, сичать і звиваються! Човен, щоправда, здригнеться, захитається, ніс його задереться на мить у повітря, і тоді видно, як віяла бризок спадають у море… але відразу ж по тому ніс сідає на гладінь і чека нового натиску хвиль.

Гірше, коли хвиля наскакує збоку. Тоді, бувало, зводився вгору весь балансир – достеменно так, як легесенька шалька терезів, – і здавалося, що настав кінець рибалкам, що вони перевернуться вкупі з човном і ролі поміняються: тепер уже їх їстиме риба. Але в такий момент Вікрена робить отой свій порух: нахиляється, впирається об зігнуту гілку, що нею прикріплено балансир до човна, а тоді налягає на неї своїм могутнім тілом, – балансир слухняно припадає до води, як і слід.

Вікрена, Бандалин дядько, міг гратися з човном, як йому забагнеться. Мав квадратні плечі, веселі очі й довге синювате волосся, заплетене на потилиці в косу, скріплену великим целулоїдним гребінцем. Якби не було оцих квадратних плечей – скидався б здалеку на жінку. Однак хлопцям і на гадку не спадало, щоб він був схожий на жінку. Смішно! Усі чоловіки їхнього села носили волосся зв'язане у вузол, у вузлі гребінець, а довкола крижів саронг – вузьку спідничку з пістрявого полотна, що сягала половини литок, – і все-таки нічого жіночого в цьому не було: просто вони одягались і зачісувалися за сінгальським звичаєм. Втім, ані Бандала, ані Тікірі ніколи не одягали на себе нічого іншого, крім такої спіднички-саронга, і в обох волосся вільно розвіювалося по спині; а коли виростуть, стануть чоловіками, теж візьмуть волосся у вузол, застромлять у нього гребінь, званий «конде». Тоді вони будуть, як Вікрена: такі ж гарні, спритні й дужі…

Так вони думали обоє, звісно, кожен сам про себе. Один про одного думали зовсім інакше: Бандала про Тікірі, що той ніколи не зрівняється з Вікреною, навіть коли виросте, бо занадто вже він маленький та кволий. Тікірі про Бандалу, що той на свого дядька ані на остілечки не схожий і ніколи не буде схожий, бо занадто він гладкий, важкий; тож ніколи йому не бути таким, як Вікрена, – йдеться-бо про спритність і кмітливість.

Але вголос ніхто з них і словом не прохопився, щоб не уразити приятелевого самолюбства. Тільки іноді Бандала завважував подумки, що голова в Тікірі надміру велика як на таке дрібненьке тіло: «Як ти її носиш?!» – А Тікірі хитав, тряс, крутив головою, доводячи, що нести йому її дуже легко, сміявсь і нічого не казав. Не хотів навіть сваритися з Бандалою, не те що ламати дружбу. Без Бандали навряд чи взяли б його рибалки з собою, він-бо не мав серед них родича, та ще й такого дядька, як Вікрена. Якби Тікірі залишився на березі, було б йому сумно… Та й берег до ладу він не розгледів би, не побачив би оті чудесні чотири кольорові смуги, що роблять його схожим на веселку й губляться ліворуч і праворуч у легесенькій імлі, наче розпливаються у ній. Але насправді вони не розпливаються, а тягнуться далі й далі – так, як море тягнеться за обрієм, і завжди воно велике, хоч би скільки ти плив, так само, як небо ніде не кінчається, хоч би скільки ти йшов, – висить тобі над головою і біжить поперед тебе, як твоя власна тінь. І так само тягнеться в безмір узбережжя, рівне, пряме, мов туго напнена нитка, складене зі своїх кольорових смужок, далі й далі біжить… і світ складається лишень з неба, з океану та з нашої землі… і наша земля й наш океан лежать побіч, і я живу саме там, де вони стикаються, – оце й усе, і це чудово.

Так Бандала й Тікірі уявляли собі світ і були щасливі, що народилися саме на тій межі, де стрічаються море й земля, бо користали з них обох. І гадки не мали, що їхній рідний берег, який вони бачать з човна, не рівний, мов напнена нитка, а округлий, мов яйце, що їхня земля порівняно з материком мізерна – словом, це лиш острів, який має вигляд чайного листу, привішеного до південного кінця Індії.

Острів! Зрозуміло, вони знали це поняття, їхньою мовою «дува». Але в їхньому уявленні дува – острів було щось маленьке, таке, що легко оглянеш, просто малий кус суходолу, вставлений в океан так, аби тільки його видно було. Приміром, як стирчав з моря навпроти села отой гарний острівець, званий Калудува, тобто Чорний острів. Стримів він поблизу узбережжя, весь порослий кокосовими пальмами, і щоразу, коли заходило сонце, перетворювався на чорну купку з тоненькими пальмовими стовбурами, над якими висіли розкошлані пальмові крони, схожі на чорні зорі. Між острівцем і узбережжям блищало море, коли перепливеш на Калудуву і пройдеш навпрошки п'ятдесят кроків, то знов наштовхнешся на океан. Словом, був то ОСТРІВ, сухе зернятко посеред води.

А Ланка було зовсім інше: величезна земля аж із двома іменами. Англійці та інші білі люди називали її «Цейлон», хоч «Ланка» лунає куди приємніше.

Вдома і в селі хлопці часто чули мову про «наш острів», однак у їхній уяві ті слова не сполучалися з Ланкою, а лише з Калудувою: «Наш острів? Це, звісно, Калудува, наша мала купка скель і пальм». Вони знали також, що англійці мають іншу, холодну батьківщину, звідки приходять до Ланки кораблі; вона, мабуть, холодна того, що лежить дуже далеко ліворуч або праворуч звідси, так далеко, що туди не доходить сонячне світло. Білі їздять на Ланку на кораблях лише тому, що морем мандрувати легше, ніж суходолом, адже й рибалки часто діставалися до сусідніх сіл човнами, аби не витрачатися на автобус.

Втім, навіть Жожо, котрий був англієць і білий, не міг їм про свою вітчизну нічого конкретнішого розповісти. Був це хлопець років п'яти, тобто найменший серед них, а про Англію він знав хіба трішки більше, ніж вони. Приплив-бо на Ланку немовлям… Власне, звався він Джонні Ліндсей, а порівняно з іншими англійцями мав ту велику перевагу, що непогано розмовляв по-сінгальськи, бо виріс із Тікірі та Бандалою.

Вони з ним чудово ладнали й могли йому закинути лиш одне: Джонні здуру виказав їхню пригоду з блакитним страховиськом.

Блакитне страховисько

На острівець Калудуву обидва хлопці заїздили частенько, але щоразу з Вікреною. Іноді – а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, – Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, – щонайперше балансир, – тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.

Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, – позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду Бандала, що своєю вагою мав притиснути ніс катамаранчика, аби не стирчав із хвиль. Лавочок бракувало, борти муляли – плавба, безперечно, була не така-то вже й зручна, однак ту малу невигоду стократ надолужувало відчуття, ніби ширяєш над гладінню, як водяний птах. Обабіч – власне, просто під тобою – синювата глибина, що тихо тріпоче, коли сонце просвічує брижі хвиль і тремтить на дні, на кущах коралів, на купах мушлів, на миготливих зграях риби. Часом, у безвітряні дні, тобі здається, наче ти ковзаєш не по океану, а по нескінченній похилій скляній дошці, що гойдається на пласких, майже непомітних хвилях: так, ніби якась величезна істота у сні поволі диха. Бо ніколи-ніколи не буває океан непорушний. Отак, як у людини ніколи не перестає битися серце, отак, як у джунглях ніколи, й на мить, не бува зовсім тихо, отак, як у пальмовому гаю ніколи не застигають крони в цілковитому мертвому спокої. Світ живий, бо складається з живих істот, живих дерев, живого моря. Хлопці швидко осягнули істину: природа є життя.

Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.

Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо – як вона казала – цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.

Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо – як заявила одного разу – не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця – у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.

У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.

Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева – такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не міг би пояснити; мабуть, під впливом того, що пан Альваро – португальський перекупник копри й риби – справді майже не рухався, хіба що їздив авто, а на шиї в нього завжди висів польовий бінокль, що тарабанив по здоровенному Альваровому череву.

Тож довелося хлопцям погамувати спрагу падалішніми кокосовими горіхами, молоко яких було далеко не таке холодне й смачне, як у свіжих плодів. Вони повернулися на узбережжя, вдоволені лише наполовину: дядько Вікрена був дужий, спритний та добрий, але на острівці він їм заважав. Не дозволив навіть викупатися, дарма що берег острівця облямований скелями, запливати між які акула не зважиться. Але Вікрена мав тверду вдачу і ще твердіші п'ястуки, тож хлопцям довелося підкоритися. Потай же вони думали і навіть домовилися між собою, що скоро вже подадуться на острівець самі, без Вікрени. Хай тільки-но трошки підростуть і змайструють свого власного човна.

Проте, коли ця мить настане, коли вже вони будуть такі великі, що зможуть змайструвати човна, хлопці гаразд не уявляли собі. На їхню думку, дуже важливо було стежити, як швидко вони ростуть. З цією метою друзі викарбували на глиняній стіні хатини Тікірі дві риски, до яких діставали тім'ям, і щодня приходили туди вимірятися. На жаль, росли вони так помалу, що Тікірі це незабаром набридло, і він вечорами потай сипав на місце під тими рисками глину, змішану з камінчиками, і ретельно втоптував її босими ногами. Оскільки діяв Тікірі обережно й підсипав грунт потроху, то Бандала не помічав обману. Аж сам Тікірі дивувався… Бо ж розказували, що коли Бандала був маленький, дала йому мати з'їсти ігуанячий язик, загорнений у щавель, – щоб Бандала був найметкіший поміж людей. Це вельми небезпечне чаклунство, бо – як дехто на узбережжі вірив – ігуанячий язик дуже отруйний; коли ж дитина не загине, то буде надзвичайно розумна. Але чаклування, без сумніву, досі не почало діяти, – інакше хіба можна було б ошукати Бандалу цією купкою глини! Отже, Тікірі й далі провадив свою таємну працю, а за два тижні щасливий Бандала повідомив, що він тепер уже майже дорослий чоловік, бо виріс на цілу руку.

І тільки тоді вперше далась узнаки дія ігуанячого язика: Бандала дійшов думки, що безглуздо будувати власний човен, коли ось тутечки є Вікренин. Треба тільки виждати, як дядька не буде вдома, й позичити човна.

– Ах, ах, – зітхнув Тікірі, – видно, що ти їв язик, хоч він і дав тобі скорше відвагу, аніж розум. Хай мені всячина, але я давненько вже накидав оком на Вікренин човен. Тільки не зважувався… Зовсім не того, що боявсь, а того, що Вікрена не мій дядько, тож і його човен не мій анітрохи, а ось тобі він трішечки належить. Я хочу сказати, що в найгіршому разі… хоч нічого найгіршого не може статися, бо ти вже дорослий чоловік.

Насправді ж Тікірі мав на язику зовсім інше: «… В найгіршому разі ми все звернемо на тебе, а тобі перепаде од Вікрени менше, бо ти йому родич». Але вчасно прикусив язика, бо говорити загодя про прочухана було б немудро – Бандала міг би злякатися. Тепер же Бандалині груди розперла гордість і серце його сповнилося рішучості, справді гідної дорослого чоловіка.

За два дні, коли Вікрена, після ранкового лову, поїхав автобусом до Мінгаладона купити чаю, цукру, ниток та інших потрібних речей, хлопці узяли його човен і рушили до острівця.

Віяв легенький вітрець, розчісуючи верхівки пальм, гладінь моря була скреслена незчисленними жмурками, наче хтось пестливо водив по ній незчисленними пальцями. На півдорозі вітер ущух, і нараз перед ними постала прозора глибінь.

Під човном непорушно завмерла величезна зграя риби «крама», – червоної у чорну смужку, непридатної до їжі риби, яка існує, мабуть, тільки для того, щоб тішити красою око. Зграя стояла щільно, наче жива стіна з червонястих цеглин, між якими виднілися чорні щілини, а темно-голуба тінь човна, схожа на два списи, ковзала по цій «стіні». Коли Тікірі з Бандалою трішки нахилилися, то побачили й тіні своїх голів – дві круглі блакитні плями летіли гладінню. А як звели вгору весла й поворушили ними в повітрі —тінь човна перетворилася на тінь дивного птаха, який має два вузенькі тулуби й махає двома кумедними крильми. Так вони стиха пливли й летіли, летіли й пливли над живою червоно-чорною стіною, котра тепер нагадувала скорше плаский дах… відтак не стало ні стіни, ні даху – все на млі ока розпалося. Великі червоно-чорні іскри-рибки крама, які до цієї миті лежали непорушно, раптом зметнулись угору, до гладіні. Утворилася грандіозна жива зірка, промені-рибки якої розлітались увсібіч, наче палаючі головешки.

Тривало це дві-три секунди. Відтак зірка згасла, бо вже не було рибок. Розсипалися, зникли. А внизу, в глибині, показалася могутня шпичаста голова, синя, мов сталь. Голова поволі підіймалася щораз вище. Хлопці розгледіли вже й двійко очиць, посаджених далеко одне від одного по обидва боки писка, але все ще не бачили рота, пащі – тож їм здалося, що тварина під ними не тільки німа, а й беззахисна, вона-бо не може ні кусати, ні їсти.

А тварина усе наближалася, шпичаста голова росла, цілячися просто в човен, тінь від якого на мить упала на неї і ніби перетнула її двома рисками. Відтак тварина зупинилася і ледачкувато перевернулась, як людина, що ніжиться у траві. Тут хлопці вкмітили білувате черево акули, під шпичаком голови акулячу пащеку, схожу на серп, а обабіч голови дві дрібні чорно-жовті рибки.

– Зрадники! – вигукнув Тікірі, маючи на увазі рибок, які водять акулу на її лови і живляться рештками її здобичі.

Тієї хвилі Бандала плюснув веслом по воді, і голуба акула знов перевернулася, показавши їм свою спину, що зблиснула, немов сапфір… Бандала ще раз плюснув веслом – чудовисько блискавкою прошмигнуло під човном, пірнуло в блакитну глибину й злилося з нею.

Хвилину-дві хлопці веслували мовчки. Врешті озвався Тікірі:

– Тобі не треба було її проганяти, я хотів її роздивитися. То була голуба акула. Голуба!

– Якраз ці їдять людей.

– Я її не злякався!

Бандала мовчав.

– Чуєш? – повторив Тікірі. – Я її не злякався. Хоч вона і їсть людей.

– Тебе вона й не з'їла б, – засміявся Бандала. – Кому смакує отака торба з кістками.

Тікірі погрозливо обернувся до нього.

– Як ти сказав?

– Як чув, – буркнув Бандала. – Торба з кістками.

– Зате ти Бандала! – вигукував Тікірі, поклав весло і заходивсь обома руками бити себе по животу. – Бан-да-ла! Бан-дала!

– Облиш, – буркнув Бандала. – Хто має більше тіло, той має більше сили.

– Але ж не той, хто має більше черево!

– І черево – тіло. І в череві є сила.

Тікірі засміявсь, але не сказав більше нічого. Підпливали до острівця й мусили пильнувати, щоб прибій не викинув їх на скелі.

Причалили до берега щасливо. Коли стали під пальмами на вершині острівця й роздивилися, їх залила хвиля щастя.

Вони вперше були на своєму Калудуві самі!

Несподівано їм здалося, що острівець неймовірно виріс, розкинувсь, наче якесь королівство, їхнє королівство! Тихо перебігли аж на другий бік, зворотний від Ланки, і втупили очі в широчінь океану. Була вона безмежна й цілковито порожня, не така, як тоді, коли дивишся на неї з рідного села. Звідти завжди видний якраз оцей острівець Калудува, що на ньому вони тепер стоять. Хоч який малий це шматок твердої землі, але саме він розбив неозорий простір і порушив враження порожнього безмір'я. Зараз перед ними не було нічогісінько, крім жовто-блакитної гладіні, що блищала на сонці, прославшись аж до небосхилу. Справді, ніде нічого – ні човна, ні вітрила, ні людини. Ані Вікрени. Він хоч і добрий та веселий, але дорослий, і тому дивиться на все інакше і обмежує їх, малих. Лиш небо, та вода, та вони… Нараз їх опанувало почуття, що все це їм увижається: безмежна блакить і це безмежне плесо води, адже тут нема нікого, крім них двох. Є, правда, зелені папуги, що кричать угорі в галуззі, та ящірки в дірах під пальмами. Але то не розумні істоти, які могли б суперничати із законними володарями цієї казкової країни, з ними двома, з Бандалою й Тікірі. Однак шелест у траві нагадав про голод, і вони заходилися ловити ігуанів. Але як тільки наїлися, знов сіли над океаном і милувались його непорушною могутністю.

– Я люблю море, – мовив Бандала. – Воно страшенно велике й дуже, але я по ньому пливу, – отже, я його пан. Розумієш, – додав сквапно, – я його пан саме тому, що можу на нього сісти, коли схочу, і пливти, куди забагнеться. Воно мені служить так, як автомобіль панові Ліндсею та Альварові.

– Море тобі не служить, служить тобі човен. Човен – це як авто, – осміхнувся Тікірі.

Бандала насупивсь і хвилю мовчав. Загалом Тікірі мав слушність, хоч і не цілком; він-бо гаразд знав, що Бандала має на гадці: море його – Бандалу з човном – мусить носити на своїй спині, як мул чи віслюк свого пана. Але Тікірі, мабуть, і досі сердиться на нього через торбу з кістками.

– Кажи, що хочеш, а воно таки служить мені, – нарешті зронив Бандала. – Човен – це як сідло на коні, а море – як кінь, а я його пан, і ніхто не заборонить його осідлати, коли мені забагнеться. Це я можу зробити без тебе. А ось ти без мене – ні.

– А чом ні? – спалахнув Тікірі. Слова про торбу з кістками таки справді не йшли йому з голови. – Гадаєш, це мені не до снаги?!

Авжеж, Бандала був саме такої думки, але побачивши, як сердито насупилося приятелеве чоло, вирішив перевести розмову на спокійний лад.

– Дурниця, – буркнув миролюбно. – Таж я можу взяти сідло, тобто човна, сам, бо Вікрена мій дядько, тоді як тобі човна він напевно не позичив би. Сказав би: коли так, то їдь з Бандалою.

Пролунало це не дуже переконливо, бо Вікрена ніколи й словом не обмовився, що його човен – також і Бандалин: через те вони й узяли катамаранчик тайкома. Відчувши, що суперечка може зіпсувати цей щасливий день, хлопці мовчки підвелися, щоб нарвати кокосових горіхів. Сьогодні вони могли це зробити, сьогодні ніхто не наглядав за ними, не лякав товстим паном Альваром з його польовим біноклем та підглядами.

Запрошки видряпалися на дві найвищі пальми. Саме для цього прихопили вони з собою мотузяні кільця, що їх застосовували і вдома, збираючи кокосові горіхи з тих кількох пальм, які їм належали. Досить тільки натягти мотузок на кісточки й лізти: зв'язані ноги не так томились, а на похилих пальмах навіть можна було зупинятися, махати руками в повітрі й триматись об стовбур лише мотузком і ступнями.

Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, – геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.

Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!

Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.

Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.

Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку – забачиш лезо в усій його ширині.

Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю – даром ігуанячого язика.

Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп – то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал – самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.

Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій – звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, – до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку – навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…

Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.

Раптом на морі завирувало – саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз – це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.

Так. Бандала дивився саме туди.

– Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?

– Звісно, акула. Чекає на нас!

– Що? Дурниці, – засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.

– Ось давай поїдемо додому, то побачиш!

– Навіщо? Ще маємо час.

– Не звертай на час, коли боїшся, – сказав Тікірі й почав злізати.

– Не боюсь!

– Тоді їдьмо!