Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"
Автор книги: Мірко Пашек
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
Слони
Тікірі поволі вертався додому. Сонце вже сховалося, місяць досі не зійшов, але океан мінився тисячами іскринок – зеленими, фіолетовими – гейби друге небо, повне зірок, примандрувало згори донизу. Посередині того яскріння бовванів чорний обрис острівця Калудуви, теж поцяткований зірками, тільки великими, темними й наїжаченими. То були пальми пана Альвара.
Перед хатиною, з якої чувся похоронний спів Каранжиної матері, сидів Бандала. Тікірі підсів до нього.
– Жожо вбив Карангу, – сказав він. Бандала захитав головою.
– Так! Жожо в усьому винен, – стояв Тікірі на своєму. І додав, близько до правди – Я сказав про це пану Ліндсеєві.
– Ах ні, – мовив Бандала. – Жожо не можна винуватити. Він білий і не знав, що кобру не слід дражнити. Тепер він це зна і вже ніколи такого не зробить.
Але Тікірі вперто повторював одне й те саме, аж Бандала вигукнув:
– Так само можна було б сказати, що в усьому винен ти. Так, ти! Якби ти не розказав Жожо про акулу, зостався б Каранга на кухні. А якби ти не поліз на пальму пана Альвара, не подряпався б об дріт, не шукав би гойного листя, то не найшов би ящірки гіканелли!
Тікірі похлинувся від обурення, на очах йому забриніли сльози. Та коли він трохи поміркував, то здалося йому, що Бандала має до певної міри слушність. Але потім Тікірі знову відчув, що той і крихти правди не має. Він мовчав, неспроможний усе це збагнути. Голосіння Каранжиної матері на мить стихло, від океану почувся глухий гуркіт – то хвилі накочувалися на берег. Море починало вирувати.
З хатини падало червоне світло аж до стовбурів найближчих пальм, на яких висіла маленька халупка – курник. До халупки вела драбинка з бамбукових прутів. Драбинка прогнулася під вагою трьох курей та півника; ніхто сьогодні не згадав, що кури хочуть спати і що їм треба відчинити дверцята курника.
Тоді вийшов батько Тісса й зробив це. З вигляду він був вельми спокійний. Широке лице його з далеко поставленими очима не мало слідів туги, очі були сухі, тільки губи стиснуті в одну вузьку риску, але й та риска зникла, коли Ticca сів обіч хлопців. У тьмяному світлі зблиснули його білі зуби.
– Не плачте, – всміхнувся він. – Каранга вмер, але скоро він ізнов повернеться на землю, оскільки ж він був добрий, то буде ще кращий.
Буддисти вірять, що людина проходить низкою життів: у наступному збирає те, що в попередньому засіяла; коли була добра, чекає на неї лише добре; коли ж погана – то тільки зле.
– Так, – схлипнув Бандала, намагаючися стримати сльози.
– Можливо, – сказав Тікірі. – Але мені все-таки сумно. Я хотів би, щоб Каранга був живий. Навіть дав би йому свого ножа – так я зрадів би.
– Ти малий і дурний, – урвав його Тісса. – Нерозумно бажати собі чогось. Коли бажання не справджується – ти мучишся й терпиш. А коли справджується – радієш недовго. Бо потому виникне нове бажання, і так далі й далі, поки дійдеш до нездійсненного, і тоді вже мучитимешся.
– Я любив Карангу, – завважив Тікірі.
– Любити когось або щось – так само дурниця, – сказав Тісса глухо. – Втратиш те, що любиш, і мучишся. Розумний той, хто нічого не бажає й нічого не любить.
Він проказав це монотонним голосом, бо лиш повторював те, що йому нашіптували жебрущі буддистські ченці, котрим часто давав притулок: «Зречися бажань і любові, і позбудешся муки. Так говорив Веда». «Ведою» ченці звали свого вчителя Будду, який жив багато століть тому. Будда був королівський принц, але відцурався від своєї родини та всього багатства й став жебраком, бо дійшов висновку, що так уже нічого не зможе втратити, ні за чим не жалкуватиме, ніщо не гнітитиме його.
– Ти не любив Каранги? – руба спитав Тікірі.
Тісса мить мовчав.
– Я любив його, – мовив нарешті, підвівся й пішов у хатину.
Тікірі розгублено дивився йому вслід. Він не розумів Тісси. Сам був з народу тамілу, який не визнавав Буддиної науки, тобто індуської релігії, і Тіссині слова хлопець уважав жорстокими, безсердечними. Втім, його, Тікірі, батько не дбав про жодну релігію, він любив життя… однак надто рано його втратив.
– Бачиш, який розумний мій батько, – озвався Бандала; голос йому ще трохи тремтів. – Я теж буду такий розумний і спокійний. Це велика справа, тільки, зрозуміло, багато доведеться мені докласти праці й терпіння.
– Не вірю я тому. Гадаю, це дурниця, – сказав Тікірі. – Я ж бо сам страшенно дужий, здолав акулу, колючий дріт і кобру, але жаль здолати не можу. І твоя мати теж не може, бо плаче й нарікає.
Схвильований Тікірі пішов. Коли підвів голову, побачив білі зорі, що просвічували крізь пальми, й на мить спинився роздивитись їх. Вітер з океану подужчав, неподалік прибій гуркав об узбережжя, як молот об кувалду, гойдалися величезні крони кокосових пальм, зорі між ними то зникали, то знов показувалися, ніби грались у піжмурки, пальмове листя сухо шемрало – здавалося, ніби вгорі танцює юрба кістяків… Аж від того Тікірі запаморочилася голова.
Цієї хвилі зачув він голос своєї матері, яка його шукала, й відгукнувся.
Другого дня подарував пан Ліндсей Тіссі п'ятдесят рупій – відшкодував йому втрату сина, а пані Ліндсей взяла Бандалу за кухарчука.
– Це твій другий син – як його звати? Так, Бандала. Отже, цей твій Бандала, чи як його, куди менший, ніж той… той… як його звали… так, Каранга, отже, й пуття з нього менше. Але я не хочу, Тіссо, щоб ти мав збитки. Тож покладу йому таку саму платню, хоч він нічого не вміє й по-англійськи не розмовляє. Я ж бо така сама щира християнка, як ти буддист, і моя віра велить мені любити свого ближнього й допомагати йому.
– Дякую, мемсагіб, – уклонився Тісса.
Так Бандала став до своєї першої служби, і Тікірі втратив одразу двох товаришів. Бандала вже не мав часу тинятися надворі, а Жожо не смів залишати веранду; пані Ліндсей раптом вирішила, що вся ця жахлива земля кишить кобрами, й наказала служниці, аби не зводила з панича очей і не пускала його навіть до саду.
Першого дня Жожо й словом не перечив. Другого дня побився зі служницею й дременув од неї, але скуштував батькового паска й третього дня вже послухався. Нудив світом на веранді й такий сумний був, що пані Ліндсей серце краялося з жалю. А що була саме субота, запропонувала вона чоловікові, аби взяв сина на прогулянку, проїхався з ним трохи островом, щоб бідолаха Жожо трохи розвіявся. Пан Ліндсей погодився: він давно збирався навідати сера Вільяма Флемінг-Джонса, власника каучукової плантації в центральній частині острова.
– Чудово, – сказав пан Ліндсей, – завітаємо до Вілла.
Жожо буде радий та й старий Вілл теж.
Пані Ліндсей нахмурила брови.
– Будь ласка, не зви сера Вільяма старий Вілл. По-перше, він дворянин, по-друге, не такий уже й старий, а по-третє, має великий вплив на губернатора.
– Твоя правда, люба. Та коли він був ще молодий і не дворянин, то ми з ним грали в одній футбольній команді, – засміявся пан Ліндсей.
Уранці взяв він вичепуреного Жожо і, щоб той дорогою не нудився, прихопив Бандалу, котрий, звісно, мусив вишаруватися з щіткою, бо саме перед цим різав часник на грінки.
Вирушили за ранкової прохолоди, але, щойно від'їхали сто метрів, Жожо крикнув, аби зупинилися: край шосе сидів смутний Тікірі. Пан Ліндсей загальмував, оглянувся і, пересвідчившись, що від будинку їх не видно, взяв і Тікірі. Так сталося, що двоє тубільних хлопців уперше скуштували розкоші їхати в авто.
Колись Тікірі тішився би з того невимовно. Сьогодні ж ні. Сидів коло шосе сумний не через те, що почував себе самотнім, а тому, що його гнітила смерть Каранги. Хто винен у ній? Жожо чи він сам, Тікірі? Цього Тікірі не знав.
Але ж він повинен це знати, бо відчував, що тільки тоді впаде з нього цей страшний тягар, і він знов буде веселий та безтурботний, як перше. Але що далі про це розмірковував, то далі заплутувався. Лиш одного висновку дійшов: у голові його думка за думкою мигтять так само, як оце пальми вздовж шосе… нема кінця ні думкам, ні пальмам.
Тікірі дививсь у віконце й чудувався. Океан зник – попереду блищала чорна смуга шосе, що звужувалася, гейби гостряк рибальського гарпуна. Обабіч біг ліс кокосових пальм, розпливчастий, ніби дивишся на нього крізь пелену сліз. «Певно, я й справді плачу, – думав Тікірі. – Мабуть, уже ніколи не перестану плакати…» Тут він підніс до обличчя руку. Ні, очі в нього сухі.
Тож він вирішив не дивитись у вікно: весь час здається, ніби плачеш, а це дуже неприємно. Тікірі втупив очі собі під ноги. Згодом – коли машина саме стишувала хід – побачив кінець бамбукового ціпка.
Ціпок стирчав попереду над сидінням біля пана Ліндсея, спертий об плече Жожо, бо панич сидів там і тримав ціпок так, як солдат тримає гвинтівку, коли охороня фортецю. А на кінці цього ціпка викарбувано дві літери, яких Тікірі не вмів прочитати, але які добре знав: це була стара палиця Жожо, та сама, що нею він штрикнув кобру, аби посунути їй окуляри… Отже, Жожо її не викинув, не відмовився від неї навіть після всього, що сталося!
Першої миті Тікірі спалахнув гнівом.
Але за секунду гнів, на диво, змінився в безмежну радість, і Тікірі засміявсь – уперше під хвилі, коли кобра мигнула головою, наче блискавка. Тепер Тікірі знав, на чиєму сумлінні смерть Каранги.
Ані Жожо, ані він, Тікірі, не винен – у всьому винна мавпа вандура! Бо якби не зламала довгого прута Жожо, то був би Жожо штрикнув кобру з відстані, втричі більшої, і нічого тоді не сталось би – кобра-бо не плига.
Авжеж, саме так!
«Так, і не інакше!» – повторював Тікірі подумки й вірив у це, бо хотів у це вірити, й мусив вірити, щоб позбутися великого тягаря.
Раптом авто зупинилося. Тікірі підвів голову й побачив навколо цілком інший ліс.
Замість високих пальм з веселим зеленим верховіттям бігли увсібіч аж у безмір'я низькі сиві деревця з рідким листям, крізь яке. просвічувало сонце. Були це каучукові дерева. Плантація сера Вільяма Флемінг-Джонса. Попереду стояв його будинок, двоповерховий, з червоним дахом, із верандою – схожий на Ліндсеїв дім, як брат.
Після обіду господар з гістьми пішов до місця, де він вирубував праліс, щоб розширити плантацію. Він сказав:
– Я вирубую.
Пан Ліндсей притакнув:
– Авжеж, треба вирубувати, Білле…
А насправді праліс вирубували слони. Було їх десь із шестеро, на кожному сидів магаут, тубілець-погонич, і, погейкуючи та штурхаючи сталевим прутом, гонив слона на дерева пралісу. Дерева стояли щільними рядами, сплівшися кронами, могутні, непереможні —допоки об них не обіперся слон. Тоді дерева з тріскотом ламались і падали, наче були з порожнистого бамбука, не міцніші від прута Жожо.
– Оце галас! – кричав Жожо. – Трісь, трісь! Як вогонь!
– Оце сила! – кричав Тікірі. На узбережжі він бачив слона мало коли й ніколи не бачив за працею, бо кокосові пальми не треба вирубувати.
– Вони справді мають велику силу, – погодився Бандала. – Хоча, якби слони не були б такі важезні, то не робили б це так легко.
Тікірі засперечався, що слони роблять оте все завдяки надзвичайній, страшній, жахливій силі, яка анітрохи не залежить од ваги, а Бандала й Жожо сміялися з нього: знов Тікірі хоче звеличити себе: сам як пір'їнка, а без угаву чваниться силою та мужністю.
Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.
– Сила! – захоплювався він. – Це найбільша сила на світі!
Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.
Надвечір вони рушили назад. – Я вже знаю, ким буду, – нараз проголосив Тікірі.
– Магаутом. Погоничем слонів, – угадав Бандала; своєю прозорливістю він, певно, завдячував ігуанячому язику, якого колись із'їв.
– Авжеж!
Жожо оглянувсь і зареготався.
– Не смійся, – набурмосився Тікірі. – Слони – найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.
Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.
– Дженні, – сказав він по вечері, – знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.
– Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, – ображено виправила його дружина. – А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?
– Їхав з двома, – пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. – Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл – я хотів сказати: сер Вільям – схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь – не тубільці?
– Атож, – замислилася пані.
Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:
– Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.
А надворі Жожо сказав їм:
– Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!
– Так! – захоплено вигукнув Тікірі. – Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом – слово!
Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.
На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.
Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.
Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.
Акули Жожо
Те, що Бандала мав за щастя – позбувся відповідальності за панича, – на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку Жожо так, як Бандала, тож роль охоронця була для нього легка. Але тепер усе докорінно змінилося. Бандала повернувся до кухні, а Тікірі пані Ліндсей відвела малопринадну роль хлопця на побігеньках, що на практиці означало бути напохваті у всіх; тобто виконувати найнеприємніші доручення. Чистити черевики, виносити попіл і розпалювати вогонь – то ще приємна праця. Гірше, що доводилося дбати про ванну та вбиральню.
У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.
Цього нещасного звали Тікірі, і, крім великої, негарної голови, він мав кволе тільце й дві руки, в яких щоранку тримав лопатку й прутик. Прутиком штурхав у шпарки в стіні, виганяючи нечисть, а лопаткою вбивав ту нечисть, як ляскавкою на мух, і виносив.
Подеколи, на жаль, не допомагала й ця зброя. Якось пані Ліндсей виявила у ванні жабу, котра, без сумніву, прослизнула туди після того, як Тікірі пішов, або впала зі стелі, куди Тікірі не діставав. Був з того переполох, але не такий страшний, як за тиждень, коли мурахи забили душ і пані Ліндсей довелося власноручно обливатися водою з цебра.
За те, що вона випадково вилила на себе втопленого скорпіона, Тікірі аж ніяк не міг відповідати. Він справді дуже старанно обдивився цебер, перш ніж наносити до нього вранці води, і не вкмітив у ньому нічого підозрілого. Як туди дістався скорпіон – не міг збагнути, хоч убий… А коли вже туди заліз, то чого втопився, чого не зостався живий, мерзотник! Була то жахлива, кровожерна думка, однак вона ніяк не хотіла залишати мозок Тікірі.
Якби скорпіон був не втопився, то вжалив би пані Ліндсей – і було би по пані Ліндсей. Хоча ні – так далеко кровожерність Тікірі не сягала – хай би пані просто була покусана й мусила б довго лежати в постелі й не купалась би! Він, Тікірі, мав би так само давати лад у ванній, але тільки для пана Ліндсея, а той так не кричав, не дратувався й не пищав.
З часом Тікірі звик і до примх, і до крику пані Ліндсей, але не зовсім. Кінець кінцем він був майже радий, коли пані Ліндсей вигнала його за пригоду з дельфінами.
Сталося це десь через рік, коли Жожо вернувся з Коломбо на канікули. Приїхав з пані і паном Ліндсеєм в автомобілі, повному валіз, став перед верандою, роздивився й сказав:
– То це наше бунгало! Я майже забув про нього.
Він звав тепер будинок «бунгало», як усі дорослі англійці, розмовляв по-англійськи, але Бандала й Тікірі його розуміли – за рік вони непогано перейняли чужу мову од своїх панів.
– А це Тісса, – поплескав Жожо Бандалиного батька по плечу. – Про тебе я теж майже забув.
Тісса, всміхаючись, уклонився. Жожо обернувся до Бандали з Тікірі: вони стояли серед челяді, яка вишикувалася під верандою, вітаючи пана Джона.
– Стань біля тих хлопців, – сказала пані Ліндсей. – Хай я побачу, як ти виріс.
Жожо став до них, але не поруч, а обличчя до обличчя.
– А це Тікірі та Бандала! – засміявся. – Вас я не забув.
Бандала зрадів, Тікірі —ні: Жожо переріс його на півголови, хоча торік був куди менший. І не тільки це – Жожо тепер мав дуже тіло й ноги, і підборіддя кутасте, як кулак. Надто підборіддя впало до ока Тікірі; йому здалося, що воно випромінює більше сили, ніж широкі плечі Жожо. Відвівши погляд від підборіддя, Тікірі помітив бамбуковий ціпок, що його Жожо тримав у руці. Ні, це був не той старий із викарбуваними літерами, якого зламала мавпа вандура, спричинивши тим смерть Каранги. Ця палиця була тонша, гладенько обстругана, відполірована, а на одному кінці мала ще й петлю з коричневої шкіри.
Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:
– Їжджу на коні, – гордо повідомив він. – А як ви?
– Ми – нічого, – відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. – Власне, не нічого. Ми працюємо.
– Гм, – сказав Жожо. – Це погано.
Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.
Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.
– Це англійський вершницький стек, – пояснив Жожо. – Ним я стьобаю коня.
Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.
– Ти маєш на увазі справжнього коня? – спитав з недовірою.
Жожо засміявся:
– Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!
Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.
– Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, – промовив згодом похмуро. – Але ми їздимо на справжньому човні…
– Та ні, не їздимо, – сквапно урвав його Бандала. – Нема в нас ніякого човна.
– Є!
Жожо звів брови:
– То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь, а я його почастую стеком. Бо брехати не годиться, а надто білому панові. Цього нас учили в школі.
– Я не брешу, – запротестував Бандала. – Нема в нас човна.
– Але можемо його в декого позичити! – швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. – Можемо! Як тоді!
– Де там! – перебив Бандала. – Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…
Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:
– Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.
– Чого регочеш? – спитав Жожо грізно.
– Що ти нас захищатимеш.
– Хочеш це бачити?
– Хочу!
– То побачиш. І ще сьогодні.
– Де там сьогодні, – Бандала востаннє спробував урятувати становище. – Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.
– А коли це буде?
– Ми тобі скажемо.
– Гаразд, – мовив задоволено Жожо. – Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!
– Авжеж, – погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий – це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.
Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.
– Їдьмо! – наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. – Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож – гайда!
Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.
– Ану, – вигукнув, – ану, хто перший до річки!
Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.
– Чого це ти, чорт би тебе забрав, – лайнувся Жожо. – Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. – Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.
Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав – на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!
Коли Бандалу передали Тіссі, аби той оглянув його рани, Тікірі обернувся до Жожо й уперто сказав:
– Можем їхати удвох. Якщо хочеш, звісно.
Жожо хотів, тож вони нарешті таки потрапили на острівець Калудуву. Експедиція минула без пригод, бо навіть акуленяти хлопці не побачили. Тільки далеко в океані гралася зграя дельфінів. Вони вискакували з хвиль і знов до них пірнали, так, ніби прагнули погрітися на сонечку, ніби хотіли бодай на мить залишити море й побачити інший світ.
– Га! Акули! – вигукнув Жожо, дарма що знав так само добре, як і Тікірі, що йдеться про беззахисних, пустотливих ссавців, які дихають легенями і з рибою мають спільну хіба форму тіла та стихію, в якій плавають. Для нього це були акули, бо заради них він подався сюди. І Тікірі не перечив йому; розумів, що Жожо не хоче повертатися ні з чим.
– Ти бачив багато акул, – навіть сказав Тікірі, коли вони повертались. – Але не смій про це говорити.
– Смію! – вдарив Жожо веслом по воді. – Ти що гадаєш? Що будеш мені наказувати? Смію! Але не хочу. Тому й не казатиму про це. Бо не хочу. Розумієш?
Тікірі притакнув. Він і справді добре все розумів.
Однак того ж таки вечора Жожо закортіло похвалитися, де він був і що бачив: десятки акул з пащеками, повними зубів! – скрізь довкола самі акули, а він, Жожо Ліндсей, посеред них сам один, лише з отим чорним бідолахою Тікірі, котрий тремтів од жаху.
За десять хвилин по тому прив'язав кухар по наказу пані Ліндсей Тікірі до пальми і вдарив його десять разів своєю найбільшою кописткою. Це не боліло зовсім, бо копистка була не замашна й кухар не дуже старався. Однак Тікірі залився сльозами.
– Ну, ну, – заспокоював його Жожо. – Нічого не сталось. Я тебе дуже люблю, віриш? Ти – аби знав – до біса чорний, але я на тебе завжди дивлюся майже як на товариша. Це я сказав кухарю, аби взяв на тебе копистку, а не паска.
Тікірі не переставав плакати, й Жожо лагідно обняв його за плечі:
– Таж не розсиплешся, чоловіче! Ти ж бо чорний, а чорному хлоста ніколи не вадила.
– Білому теж не вадила, – схлипнув Тікірі.
– Е ні, білому вадить, і то дуже, – похитав Жожо головою. – Бо білий має престиж, і коли його б'ють, страждає престиж.
Тікірі не второпав, що означає це слово, і Жожо пояснив йому, що престиж – це велика слава. А хто славний, того не можна бити, само собою зрозуміло, не можна. Навіть коли він завинить у чомусь, то ніхто не сміє його бити, хіба що лишень білі, бо інакше було би по престижу, по славі…
Відтак Жожо завагався, але все ж мусив признатися.
– А я, Тікірі, як джентльмен визнаю, що сьогодні вчинив дурницю, бо мав тримати язика за зубами, і за це мені теж перепало, – звісно, зробив це тато й таємно, аби жоден слуга не бачив: те, що я тобі це довіряю, є для тебе величезна честь. І що ж, я плачу? Не плачу. Тож і ти не плач, бо ми з тобою дістали однаково.
Тікірі витер сльози й не плакав уже навіть другого дня, коли мусив залишити Ліндсеїв дім за непослух, обман довір'я й за те, що наражав містера Джона на велику небезпеку. Однак на клопотання Жожо пан Ліндсей узяв його до копалень. Не за робітника, на це Тікірі був ще занадто малий, а знову за хлопця на побігеньках. Їй-право, починало здаватися, що Тікірі вже ні на що більше не здатний, як тільки бути за попихача.
Тікірі не жалкував. Він здихався ванни і пані Ліндсей, роботу мав легку: замітав канцелярію, коридори, сходи в управлінні, чистив плювальниці, носив урядовцям чай, виполіскував кварти і склянки од віскі й відгрібав каміння, що знов і знов падало з відвалів на дорогу, заважаючи вагонеткам. Це він узявся робити з власної волі і для власної радості, бо так міг бачитися зі своєю матір'ю, котра теж працювала на впорядженні доріг.
Крім того, біля паркану знайшов Тікірі тихий кут, де ніхто не заважав йому мріяти про слонів – а їхнім паном він стане неодмінно! – і де він міг порпатись у вивезених відвалах, шукаючи цікавих камінців.
Якось у такий спосіб хлопець знайшов яйцевидний голиш, котрий пізніше зіграв дивовижну роль у ще дивовижнішій долі Тікірі.