Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Хлопці мовчки почали злізати з дерева.

Бандалнна смерть

У таборі сяяла над столом лампа, оточена хмаркою комах, за вечерею сиділо п'ятеро осіб замість чотирьох, осторонь стояла легковушка, що її хлопці досі не бачили. Отже, приїхав не Куда, а хтось новий, чужий – той білий чоловік із засмаглим лицем і лисиною над лобом, що сидів біля заспаного сагіба Гопкінса.

– Гей, до мене! – гукнув Магараджа Макферран, забачивши хлопців. – Де це ви швендяєте, шибеники, чому не прийшли сервірувати?

– Перепрошую, пане, – вклонився Ука Елара, котрий сьогодні слугував біля столу разом із Старою Тростиною. – Від них тхне, як я вже вам казав.

Тікірі спалахнув:

– Зовсім і не тхне, хіба милом. Ми всенькі милися. Будь ласка, можете понюхати.

– Ходи-но сюди, – засміявся новий сагіб, з лисиною. – Не ти, курдуплику, а той другий, трохи більше схожий на людину. Як тебе звати?.. Ага, Бандала. Тож слухай, Бандало, я тебе обнюхувати не буду, але навчу чогось такого, що тобі знадобиться. Зроблю з тебе музичний інструмент. Ти знаєш, що таке музичний інструмент? – Не чекаючи відповіді, звернувся до товариства за столом – Колись я мав на Суматрі слугу, котрий був за десять інструментів: за скрипку, за банджо, за… за… вже не пам'ятаю, за що. Ну й потіха!.. Тож, Бандало, увага, я музика, а ти контрабас. Знаєш, що таке контрабас? Щось таке саме коричневе, як ти, тільки має чотири кілочки замість твоїх двох. Уважай, оце твоє замурзане вухо – кілочок. Я його отак покручу, а ти видаси звук…

– Ні! – вигукнув Бандала.

– Погано. – засміявся новий сагіб. – Треба почати низько і вести вгору. Приблизно отак: уі-і-і! Інакше настройка триватиме довго. Отже, спочатку!

Закрутив Бандалине вухо, і хлопець слухняно вивів:

– Уі-і-і!

Пані Індіра наморщила лоба:

– Послухайте, Бредероде, може, годі…

Але новому сагібові, панові Бредероде, було замало.

– Де там, мадам, я його тільки трохи налаштував. Що ж іще я грав на тому хлопчині з Суматри? Ага! Слухай, Бандало, це вже не твій ніс, це – гудзик. Знаєш, що таке гудзик? Частина дзвінка. Я візьму притисну, а ти…

– Цр-р-р! – зайшовся Бандала.

– Винятково! Казково! – зрадів пан Бредероде. – Це добрячий дзвоник! Розумний! Так, Бандало, відтепер ти дзвоник. А ти… ти, чорний курдуплю, прислухайсь. Як удруге я подзвоню отак, прибіжиш, уклонишся і скажеш: «Дзвонили, пане?»

– Облиште, Бредероде, – похмуро сказав пан Шардас, поправляючи окуляри. – Хіба не бачите, що в хлопця очі повні сліз!

Лисий сагіб засміявсь і присунув собі філіжанку кави.

– Дурниці! – поки він сьорбав та накривав філіжанку блюдечком, аби туди не нападали жуки, пані Індіра кивнула хлопцям і послала їх геть.

– Дурниці, – повторив пан Бредероде бешкетно. – Жарти ніколи не зашкодять. Ви думаєте, я його мучив? Я ж його гладив, як квіточку.

– Та в нього ж сльози на очах бриніли!

– Дуже сумніваюся, – засміявся пан Бредероде знов і нахилився над столом. – Вам-бо відомо, що в цих кольоро… ехм, у цих людей природи не досить розвинені слізні мішечки? А це, ласкаво прошу, науково доведено! Тому ви ніколи не побачите, щоб вони плакали. А як їм дуже щось допече, то це відбивається в них на шлунку. Перестають їсти, і край.

– Дякую за пояснення, – сказав пан Шардас сухо. – Я не знав, що ви не лише музика, а й біолог.

Заспаний пан Гопкінс нараз підшморгнув носом, ніби саме прокинувся.

– Не сердьтеся колего, – звернувся він до пана Шардаса. – Як науковець ви повинні схилятися перед науковими фактами, коли вони, звичайно, науково обгрунтовані. Що ж до сліз, то я не знаю…

– Все правда! До крихти! – запально вигукнув пан Бредероде. – Коли бажаєте, можу вам довести.

Замовк, дивлячись, як індійці, нічого більш не кажучи, підвелись і пішли до наметів.

– Брр, – буркнув Магараджа. – Гадаю, Бредероде, ви вчинили величезну дурницю.

Заспаний Гопкінс посміхнувсь, а пан Бредероде знизав плечима:

– Наука є наука. Магараджа закурив люльку:

– Тільки от Шардаси пішли звідси. Вони ж теж… ну, словом, азіати. Нема у вас ані на макове зерня почуття дипломатії, видно, що ви голландець. Жартуйте, ляпайте що завгодно, чоловіче, але знайте, перед ким.

– Отуди к бісу, – вдарив по столу пан Бредероде. – Я завжди вважав, що ви з кольорових шануєте лиш свого магараджу, та й то не дуже. Коли, видно, за останні роки ви змінилися. Слабнете в колінах, чи що?

Магараджа запахкав димом.

– Ви нічого не хочете бачити, друзі, – промовив. – Нам коліна не слабнуть, але їм міцнішають. Отож-бо! На вашому місці я побіг би вибачився перед ними.

– Що? Я?! Перед ними?!!

– Ви перед ними, – потвердив Магараджа спокійно. – Думати при цьому ви можете, звісно, що завгодно. Так нині чинять усі люди, що мають клей у голові.

Пан Бредероде закліпав очима і глибоко зітхнув.

– Боже, боже, дожитися до того, щоб усі втратили почуття гумору, крім мене. Який сум, який сум… Знаєте що? – враз запалився він. – Я не вибачусь, а вчиню куди ліпше: заручуся приязню тих брудних хлопчисьок! Що на це скажете? Га?

Магараджа здвигнув плечима й підвівся.

Від порога халабудки хлопці бачили, як він поволі йде до свого намету. Невдовзі устав і сагіб Гопкінс. Новий, лисий сагіб Бредероде залишився сам з Ука Еларою.

Тут прилетів зелений папуга барбут і вдаривсь об лампу, достоту так, як тоді, коли Вікрена просив Тіссу допомогти доправити рибу на ринок.

– Боліло, як новий сагіб стискав тобі носа? – спитав Тікірі.

– Ні.

– Це дрібниці. Але ти не дзвоник, а я не хочу наслухати, як ти кричатимеш цр-р-р. Ти чоловік, і я так само. Ми довели це, веслуючи з твоїм дядьком. Хіба ні?

Бандала не відказав. Зелений барбут умостився на лампі, наче на гойдалці. Довкола лампи літали рої комах, схожі на тріпотливу імлу, потім прилетів другий барбут, зачав штовхати, дзьобати лампу – здавалося, ніби він гойда свого приятеля.

– Щось мені вже не подобається тут, – знов озвався Тікірі. – Як зостанеться тут новий сагіб – піду, мабуть. А ти?

Бандала завагався.

– Найперш сходжу до дерева Бо, – вирішив він. – А як вернуся, подивимось.

– Сатгу, – хитнув головою Тікірі. – Хай буде на твоє.

Тієї ночі Тікірі знову прокинувсь, але марно чигав на блідого привида. Ніде ніщо не ворухнулося, тільки зорі мерехтіли на темно-блакитному небі і перед Магараджиним наметом світилася гасова лампа замість самоцвіту, який би там, певно, висів, коли б то був справдешній магараджа, великий володар. Принаймні так собі це Тікірі уявляв. Він ніколи не бачив справжнього магараджу, ні великого, ні малого, тільки чув про них у казках, в яких, зрозуміло, діяли також найрізноманітніші духи та велети. Але зрештою, що це за створіння? Може, вони з'являються тільки в снах людей, достоту так, як у його, Тікірі, сні з'явився дух, що ніс жертву до статуї. Хоча… чи був то справді дух? Чи був то сон?..

Тікірі зітхнув. Справді, ані про що не зна він певно, окрім, хіба про самоцвіти. Самоцвіти існують: пан Ліндсей велить їх шукати під землею, та й я один маю, достоту маю, бо можу його торкнутися. Власне, можу й не торкатися, бо він весь час муля мені кістку в боці, аж болить…

Таки розв'язав кінець саронга, вийняв самоцвіт і зачаровано дививсь, як у місячному промінні, що просякає крізь бамбукову стіну, його кристалики міняться синюватими іскрами. Потім вийшов надвір і закопав камінчика за халабудою. Не хотів більше прокидатись і пантрувати за привидами, хай їм грець, до добра вони не доведуть. Та й сховати самоцвіт – це куди розумніше, безпечніше, аніж тягати його весь час із собою…

Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?

– Когось шукаєш? – співчутливо запитав кухар. – Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…

Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.

Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.

– Маю передчуття! – говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. – Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!

Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…

Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.

– Передчуття не обмануло. Вій мертвий, – сказав.

У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.

Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.

Тікірі зачув, як обіч хтось каже – кухар:

– Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.

Тікірі закрутив головою.

– Так, я тебе розумію, – співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. – Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.

– Куди мені йти, – глухо сказав Тікірі. – Бандали ніде немає.

– Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!

Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.

– Ніколи не буду я магаут…

– Чом це?

– Я малий, кволий, – прошепотів Тікірі. – Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.

– Он воно що! – засміявся кухар. – А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки – це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!

Тікірі не ворухнувся.

– Я не вмію їздити потягом, – сказав. – Ніколи не їздив потягом. – Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.

Марно.

– Що там уміти? – здивувався кухар. – Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»

– Ні, – сказав Тікірі. – Я не магаут. Я не магаут. – І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. – Я не магаут.

Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…

Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» – і думав про Бандалу.

Тут Ука Елара вхопив його за плечі, підвів і заштовхав геть. Однак заледве одпустив, Тікірі сів на землю її дивився на червону шмату. Не міг ні про що думати, тільки про Бандалу, не міг ворухнутися – такий був кволий. Нарешті кухар узяв закривавлену шматину й кинув у вогонь.

– Так! – закричав, задихаючись. – Тепер кінець! Нічого тобі не зосталося з Бандали, можеш тепер іти!

– Тільки завтра, – прошепотів Тікірі. – Сьогодні не можу. Смуток забрав мою силу.

Ука Елара звів руки до неба й хвилю так стояв, мов прикликав свого бога. Але замість імені божого він сичав інше:

– Пес! Ти пес, а не магаут! Пес!.. Щоб ти околів на могилі свого пана, собако!

Голос йому перехопило, руки опустилися, і нарешті стало тихо.

Тікірі сидів на землі знесилений до краю – мусив обпиратись об землю обома долонями.

Ніж

– Що з тобою? – спитала пані Індіра.

Він підвів на неї очі й побачив, що вже сонце по полудні.

– Бандала вмер. І мені дуже сумно.

– Як це вмер? – засміялась вона. – Він же поїхав до дерева Бо.

– Може. Але він мертвий, – прошепотів Тікірі. – Я бачив його закривавлений саронг.

– Де?

– Кухар приніс його з лісу.

– Кухар? – здивувалася пані. – Ходи сюди, Ука Еларо!

Але Ука Елара не відгукнувсь, і перш ніж пані його знайшла, почувся звук мотора, наблизивсь і стих.

– Гелов! – гукнув весело пан Бредероде. – Добрий вечір, мадам. Чого ви такі стурбовані? Сподіваюся, нічого поганого не сталося?

– Ні.

– Звісно. Бачу самі сухі очі. Отже, мені, мабуть, щось здалося.

– Сухі очі… – насилу повторила пані. – Сухі очі… Отже, це ваш науковий дослід?! Якщо це на вашому сумлінні, то ви… то ви…

– Що я? – спитав пан Бредероде цікаво. – Може, жорстокий, чи не так? Бо взяв до авто одного слугу тубільця, щоб виконати його святе бажання…

– Де Бандала?!

– Не знаю, – засміявся пан Бредероде. – Виліз хвилину тому, бо йому захотілося – ну, розумієте… Я, звісно, мав його почекати, коли б так не стомився. То ви мені повинні вибачити.

– А що означає той закривавлений саронг?

Пан Бредероде сплеснув руками:

– За-кри-вав-лений?! Тобто як? Я ж йому вранці дав новий, гарний, чистий. Сподіваюсь, він його не забруднив! Хоч я не скупий, але щодня одягати його в нове не можу… Ох, я вже розумію, ви, певно, маєте на мислі той старий саронг, що його хлопець уранці зняв і викинув на смітник! Правда, там ця ганчірка могла закалятися, бо ваш кухар якраз збирався там зарізати ягня.

– З вашого наказу, певно!

– Не злюбили ви мене, мадам, а за віщо, не знаю, – зітхнув пан Бредероде й звернувся до Магараджі, котрий з люлькою в зубах вийшов із намету: – Уявіть собі, професоре, який гріх маю на сумлінні. Дав хлопчині новий одяг, провів з ним чудову екскурсію, але забув об тім поставити до відома його друга, котрий засумував, бо якийсь звір затягнув до лісу клапоть старої ганчірки. Що ви на це скажете? Страшно, еге ж?

Магараджа не сказав нічого. З цікавістю дивився на узлісся, де показався Бандала в білісінькому новому саронгу… і з ще більшою цікавістю подивився на Тікірі, котрий нарешті устав: маленька темна постать з великою головою та очима, що сяяли, як дві криниці, з яких бризнули два блискучі струмочки.

– Бандало!..

– Плаче! Плаче! – прошепотіла пані Індіра.

– Здається, – припустив пан Бредероде. – Тільки з радості. Наскільки пам'ятаю, я вчора говорив про плач як прояв смутку.

Пані Індіра відвернулася. Коли вона йшла від них, то вони бачили, як тремтять у неї плечі.

– Нічого не вдієш, Бредероде, фокус не вдався, – мовив Магараджа. – Хоч треба визнати, що підготовлений він був певною мірою винахідливо.

– То не тільки моя заслуга, – перебив його в пориві скромності пан Бредероде. – Вельми допоміг мені ваш кухар. Щиро кажучи, це принаймні на дві третини була його ідея. То надзвичайно хитрий чоловік.

Магараджа кліпнув на нього крізь пелену диму.

– Я говорив про винахідливість, а не про хитрість, друже! Бо ж те, що ви вчинили, є стопроцентне глупство.

– Чого це ви так думаєте?

– Любий мій, я ж бо не проспав десять років, як дехто, – сказав Магараджа, зітхнувши. – Настали інші часи, нині слід не винахідливо ображати, а навпаки, винахідливо виявляти шану. Інакше-бо вилетимо звідси так швидко, що не врятуємо анічогісінько.

Бредероде розвів руками:

– Чи не думаєте ви справді…

– Не думаю. Знаю. Але ми ще про це поговоримо, – буркнув невдоволено Магараджа, крутнувся на підборах і пішов за панею Індірою.

Десь за годину Магараджа прийшов із пропозицією сфотографувати-на згадку всю експедицію; Шардаси теж погодились, і задоволений Магараджа велів принести два стільці. Одного запропонував галантно пані Індірі, а по ліву руку посадив біля неї пана Бредероде, котрий, як сказав він, допоміг роздобути кошти на експедицію. На найпочесніше місце в другому ряду, тобто посередині, він хотів поставити пана Шардаса:

– Це ваше місце, дорогий докторе! Хоч би вже тому, що ваша земля набагато ближча до Цейлону, ніж моя.

– Хоча це правда, професоре, – засміявся доктор Шардас, – але обоє ми тут лише гості, а ви керівник експедиції.

Тож Магараджа мусив зрештою стати на почесне місце. По праву руку від нього став доктор Шардас, по ліву сагіб Гопкінс, з одного боку Стара Тростина, з другого Ука Елара.

– А ви, хлопці, сядьте спереду на землю! – вирішив Магараджа в останню хвилину, коли відбіг до апарата, щоб натиснути автоспуск. – Найкраще обійміть один одного за шию, щоб було видно, як ви любите один одного! Матимете за це гарне фото.

– Та будь ласка! – вигукнув Тікірі.

Він випинав груди, аби здаватися на фото якнайбільшим, і витріщав очі, аби не здаватися заплаканим. І трохи всміхався, бо був щасливий, що знову Бандала поруч, але трохи супився, аби мати вигляд рішучий, гордий, невблаганний, словом, як чоловік. Апарат задзижчав, у ньому щось клацнуло, і це було все.

– Ой, – здивувався Бандала, глянувши на Тікірі. – Що з тобою? Сів на колючку?

– Ні. Чого?

– Бо страх як скривився. І ото так ти сфотографувався?

– Як я сфотографувався – покаже фото, – одказав Тікірі з гідністю. – Нікуди не ходи, почекаймо на нього. – Досі він знав лишень мандрівних фотографів, котрі ходили від села до села зі своїми стародавніми апаратами, що робили хоч мізерні, маленькі, кругленькі знімки, зате відразу ж на папір та ще за кілька хвилин.

Але Магараджа відкрутив апарат, склав штатив і пішов з паном Бредероде до намету, ніби геть забув про фото.

– Мабуть, треба йому про це нагадати, – вирішив Тікірі. – Ходи!

Але Бандала добре ще пам'ятав, як то було в Ліндсеїв, коли зважишся звернутися до пана, як він не кликав, а тим паче, як попрохаєш про щось у нього… Тож Тікірі мусив піти до намету сам.

Магараджа сидів там за складаним столиком і морщив носа.

– Що вдієш, Бредероде, – говорив, наливаючи віскі до двох склянок. – Тепер уже з ними погані жарти.

– Хай їм грець!..

– Тихше! – цитьнув Магараджа. – Він нас підслуховує.

Тікірі оглянувся. Віддалік човгала Стара Тростина, перед кухнею сидів похмурий Ука Елара…

– Що тобі треба, шибенику? – накинувся на Тікірі пан Бредероде.

– Нічого, сагібе. Лише фото…

– Матимеш, – засміявся Магараджа. – А тепер біжи!

Тікірі побіг, але думав він уже не про фото. Цікаво, про кого це Магараджа сказав: «Тепер уже з ними погані жарти»? І хто їх підслуховував? Кого це Магараджа боїться? Стара Тростина по-англійськи не знала ні слова… і, крім того, Магараджа сказав: «He's listening» – тобто «ВІН слуха», а не «ВОНА слуха».

Отже, йшлося лишень про Ука Елару. Але ж кухар сидів так далеко, що не міг підслухувати, бо просто не міг нічого чути! Хіба…

Хіба що він справді чарівник, який має вуха скрізь.

Авжеж, так воно, певно, і є! І Магараджа про це знає. Словом, Магараджа боїться Ука Елари та його страшних чар.

Відчуваючи дивний, таємничий напівприємний і напівнеприємний холод на спині, Тікірі вирішив, що про своє відкриття нікому не скаже, навіть Бандалі, бо Ука Елара де хоч його почує й жахливо помститься.

Він і справді мовчав, як могила, – але цим нічому не зарадив.

Того вечора Ука Елара сидів на своїй колоді дуже довго й дуже похмуро. Десь об одинадцятій уклався спати, але незабаром ізнов устав, при світлі електричного ліхтарика вибрав на кухні свій найбільший ніж на м'ясо й підкрався до халабуди, в якій спали хлопці.

– Гей! – приглушено гукнув. – Прокидайтесь!

Вони розплющили очі. Самого Ука Елару при вході бачили невиразно, а от ніж, на який він світив ліхтариком, – надзвичайно виразно.

– Що нам хочеш зробити? – заїкаючись, мовив Бандала. – Зарізати?

– Так, – одказав Ука Елара. – Побачу вас тут іще раз – заріжу. Ідіть геть!

В голосі його бриніла погроза, ніж блищав, але й без того хлопці повірили б. Підвелися.

– Чом? – іще спитав Тікірі.

– Ідіть, ідіть! – скажено гримнув Ука Елара. – Крикнете – штрикну.

Бандала тремтів:

– Таж темно як…

– Ідіть!

Вони пішли.

Місяць сховався, і лиш кілька світлячків літало в чагарях. Позаду блищав ніж у руці Ука Елари; кухар віддалік ішов за ними, світячи тільки на лезо, хоча би раз на дорогу блимнув.

Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку – Ука Елара зупинився.

Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.