Текст книги "Острів тисячі самоцвітів"

Автор книги: Мірко Пашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Фатальна помилка

Вікрена прийняв їх по-дружньому. Коли вони почали розповідати йому про свою сьогоднішню пригоду з Жожо Ліндсеєм, він їх перебив і послав Дгаму перед хатину.

– Б'юсь об заклад, що мій брат Тісса прийде сюди вас шукати, – сказав. – Та не бійтеся. Дгаму вчасно дасть знак.

Але й потім вони не змогли розказати все до ладу. Жаба, котрого Вікрена прихистив сьогодні, не міг утриматися, щоб не розповісти вельми докладно про свою першу подорож до Мінгаладона.

– Гу! – вигукнув Жаба хриплаво. – Сидів я в своїй новій колисці і працював, як найдужчий велет! Га! Я вже не немічний! Розкажи їм, Вікрено, як я трохи не зламав весло!

Вікрена з усмішкою притакнув, та заледве хлопці знов почали розповідати, Жаба згадав подальші подробиці.

– Ого! – каркав у захваті. – Червона машина нас перегнала, але – го! – ніхто з мінгаладонців нічого не купив, доки ми причалили. Розкажи, Вікрено, як гам чекали на березі й виглядали нас. І як я дужим голосом кричав: «Риба! Риба! Везу рибу!» – гукав, аж усім у вухах лящало.

– Вони чекали, бо їм цікаво було, чи дотримаємо слова й припливемо. Та ще – як це сподобається Альвару, – пояснив Вікрена. А коли Жаба знову почав співати панегірика на честь своєї небаченої перемоги, послав його Вікрена надвір вартувати замість Дгаму. Тільки тоді хлопці змогли докінчити свою розповідь. Однак з обійстя й далі чувся Жабин голос – наче грім стиха гуркав:

– Га! Маю знов колиску! Знову я народився!..

А тоді:

– Ходи лишень сюди, Тіссо, чом так скрадаєшся? Либонь, ти вже чув про мою нову силу й боїшся мене! Га-га! Нічого тобі я не заподію, бабо, сядь коло мене та послухай, як ми вдень змагалися!

Він затримав Тіссу настільки, що хлопці встигли вилізти отвором в очеретяній стіні й причаїтись за хатиною. Потому Вікрена затулив отвір бебехами, і коли Тісса ввійшов, то застав тільки свого брата й Дгаму: вони мирно спочивали на рогожах. Марно питав Тісса про Бандалу, про того лотра, котрий наважився підняти руку на свого молодого пана.

– Хоча… – додав Тісса злостиво, – хоча мого сина, безперечно, підбив на таке той нікчемний курдуплик Тікірі, котрий перший почав ображати містера Джона…

Звідки ти це знаєш, брате? – спитав Вікрена.

– Молодий сагіб так сказав.

– А звідки ти знаєш, що він не збрехав?

Але Тісса не чув – понурив голову й заходився жалітися, що пан Ліндсей дуже сердитий, не кажучи вже про мемсагіб.

– Певно, муситиму піти зі служби… Певно, помогло б, якби я знайшов Бандалу й привів його до сагіба, щоб той наклав покару. Тоді я міг би зостатися, бо ж сагіб Ліндсей звик до мене… Але Тікірі я відшмагав би власноручно! – крикнув Тісса, стиснувши кулаки. – Він найбільший злочинець.

– У мене жодного злочинця не знайдеш, – сказав Вікрена. – Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. – Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.

– Не смійся! – вибухнув Тісса. – Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій – інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.

– А що це пана Ліндсея обходить?

– Дуже, – спохмурнів Тісса. – По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… – він затнувся.

– Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? – підказав Вікрена.

– Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, – заперечив Ticca. – Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.

– Зате я це знаю дуже добре, – засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив – Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. – Вікрена підвівся. – Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.

Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.

– Вікрено! – прошепотів він. – Невже ти думаєш, що я…

Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:

– Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…

Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:

– Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…

Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.

– Що ви тепер гадаєте робити? – спитав їх Вікрена. – Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнув Бандала. – Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.

– Ото було б лихе, – буркнув Вікрена. – Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.

– Не могли б, а напевне, – озвався Тікірі трохи ображено. – Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… – Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.

– Звісно, – всміхнувся Вікрена. – Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.

Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.

– Ну, – сказав рішуче. – Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.

Вікрена поглянув на Бандалу:

– Що ж ти, власне, хочеш?

– Нічого, нічого, – захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. – Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.

– Пха! – вигукнув Дгаму. – То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.

– Га-га! – засміявся Жаба. – Га-га-га!

– Дайте йому спокій, – мовив співчутливо Тікірі. – У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…

– Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, – сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.

– Коли так, то що ми маємо робити?

Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму – був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:

– Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.

– Де це Талакеле? – спитав Бандала знехотя.

– Біля моря. І досить далеко, рудий англієць тебе там не знайде, коли ти так тремтиш перед ним, – осміхнувся Дгаму.

– Нітрохи я не тремчу! Просто не хочу його бачити…

– Тихо, – нетерпляче цитьнув Вікрена… – Так ми не втрапимо нікуди. Я вас сховав од Тісси, отже, я вирішую! Подастеся до Талакеле – там матимете притулок, і туди мало хто від нас може заблукати. Це добрий шмат дороги на північ, автобус туди їде цілу годину. Хоч краще буде, якщо ви підете пішки й заощадите гроші.

– Та навіщо їм тюпати пішки, – захрипів Жаба. – До Талакеле й ще далі їздить вантажна машина, яка розвозить городину. Зрання вона завше стоїть на шосе біля кар'єру – в тамтешньому селі живе шоферова любка. Знаю це добре, бо коли ще плазував на руках, то мусив уставати вдосвіта, щоб перегнати тих оранжевих ненажер. Але тепер у мене є новісінька колисочка… – Нараз він забув про машину й знов почав хвалитися, як моцно він уранці веслував і яка була з того велика втіха.

– Я знаю ту машину, – перебив його Вікрена. – На колір вона темно-зелена і справді стоїть там усеньку ніч. Залізете ззаду під брезент і причаїтесь там. А коли сонце наполовину підіб'ється над пругом – вискочите. Тоді буде близько до Талакеле. Дам вам трохи харчів на дорогу.

– Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, – згадав Дгаму. – Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.

– Га! – вигукнув Жаба. – І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!

– Авжеж. Авжеж, неодмінно, – пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.

Перевернувшись на другий бік, відчув, наче йому щось муляє в попереку. Намацав круглу, тверду річ, загорнену в кінчик саронга. Це був самоцвіт, власне, половина самоцвіту, котру він сьогодні ввечері хотів подарувати Жожо Ліндсею. Так, сьогодні ввечері…

Вікрена розбудив їх задовго перед світанням. Він повинен був випливати раніше, ніж інші рибалки, аби встигнути вчасно з виловом на базар. А сьогодні він устав іще раніше: не хотів, щоб хтось побачив хлопців і доніс Тіссі.

Коли Бандала з Тікірі скрадалися до шосе, були вони такі сонні, що навіть не обернулися до моря й не попрощалися зі своїм острівцем. Хлопці нічого не тямили, повіки мали наче з олива, голови задурманені. Тікірі згадав лишень про свою матір і попрохав Вікрену, аби той пояснив їй, що сталось, і заспокоїв її. Тікірі не пропаде!

Шосе було порожнє, темряве, так само, як і купи довкола копалень і канцелярія, де тепер замітатиме інший хлопець. Крізь пальми проглядав місяць – він і допоміг їм найти халупу (в ній досі усі ще спали), а головне – авто, що стояло в густій тіні на другому боці шосе. Безгучно прослизнули під брезент. Пітьма всередині здалась їм у сто разів густіша, ніж досвітня сутінь, і вони мусили рухатися навпомацки. Перелізли через купу кошиків і ящиків аж до кабіни, щоб їх не помітив шофер, коли загляне до кузова. Криївка їхня була тісна, але хлопці перші хвилини не зважилися відсунути вантаж, щоб не здійняти шуму. Посиділи трохи – судомило, боліли кості; обережненько трішки відіпхнули тару – вивільнилося сяке-таке місце. Скулилися, заплющили очі…

Хлопці прокинулись – чахкав мотор, здригалася машина – вона саме рушала. Одноманітний шум мотора невдовзі знову заколисав їх.

За якийсь час машину підкинуло, гупнуло, вантаж підскочив мало не до брезенту, – хлопці спросоння злякано закліпали очима. Але авто не зупинилося…

… А коли вони відгорнули край брезенту, то побачили сліпучий диск сонця, який пройшов уже дві третини дороги до зеніту. Обабіч шосе буяли джунглі – оком не проглянеш, – посеред них то тут, то там стриміло декілька височенних арекових пальм, тоненьких, мов стебла очерету. Повітря мало незвичний, несолоний присмак, океану не було й сліду.

Раптом, незважаючи на небезпеку, хлопці вистромили голови назовні – аж загледіли бік машини. Була вона не темно-зелена, а темно-блакитна.

Тільки тепер подивилися зчудовано друзі один на одного.

Ну й ну: сховалися вони не до тієї машини, що треба, проспали кілька годин, опинились уже всередині острова, та ще й їдуть усе далі й далі.

Куди – вони не мали аніякісінького уявлення.

Перші пригоди

Вражений Бандала випроставсь, аж тицьнувся головою в брезент. А тоді почав перелізати через коші та ящики, ніби забув, що машина мчить на повній швидкості вперед і вискочити не можна.

Тікірі схопив його за плече й потяг назад.

– Схаменися! Хочеш скрутити собі в'язи? Хлопці зіщулились у своїй вузькій криївці, притулившись один до одного так тісно, аж нараз здалося, ніби в грудях їм калата одне серце замість двох.

– Чого ти жалкуєш за якимось Талакеле? – зашепотів нарешті Тікірі. – А мо' нас добрий дух навмисне завів десь-інде.

– Скорше Маро!

– А хай тобі всячина з твоїм Маро! Не хотів іти узбережжям – тож і маєш. Але то ліпше. Може, зійдемо якраз там, де будуть стада слонів…

– Ну тебе з твоїми слонами! – вигукнув Бандала. – Хочу… хочу…

– Авжеж. Уже від учора чогось хочеш, але чого саме – ніхто від тебе не допитається, – перебив його Тікірі й відгорнув край брезенту. Дорога не змінилася, місцевість – то менше. Скоро здалося, що авто, хоч підстрибує й реве, насправді ніби стоїть на місці між двома розпливчастими зеленими стінами; лишень арекові пальми, які щохвилі вистромляли над джунглями зірки своїх крон на тоненьких стовбурах, бігли-мчали назад, наче маленькі летючі кометки.

– Ну, то гаразд, – засміявся Тікірі. – Море від тебе втекло, і найкраще вчиниш, коли наїсися. Ситий шлунок сприяє спокою, – додав трохи ущипливо. – Про це твої ченці нічого не говорили? Дивно. Чого ж тоді вони без кінця жебрають рис і овочі, коли їх обходить тільки душевний спокій?

Бандала не відказав, проте Тікірі не перестав базікати. Він був дуже радий з того, що машина завезла їх у незнайомий край, та ще й до джунглів, які йому лишень снилися. Говорячи, мамрав рукою докруж себе – відтак ізнов одгорнув брезент, цей раз тільки щоб упустити досередини смужку світла:

– Куди ти заткнув харчі?

– Які харчі?

– Ну, ту личану торбину, що її нам Вікрена вчора наготував.

– Ти її хіба не взяв?

– Я?! Я гадав, що ти взяв!

– Ну то зосталася в хатині, – сказав Бандала тупо. – То й хай, усе одно мені їсти не хочеться.

– А мені хочеться! – вигукнув Тікірі, мало не перекричавши гуркіт мотора.

– Що з того, – відказав Бандала із справді буддистською покірливістю. – Наїмося, коли зліземо. Це вже скоро.

Однак він помиливсь, і дуже.

Машина не спинилася. Хоча двічі настільки стишила хід, що вони могли б вискочити, але собачий гавкіт, крик свійської птиці, людська мова підказували хлопцям, що проїздить вона селом або містечком, де їх неминуче побачили б.

– Проте кінець кінцем нам не лишиться нічого іншого, як вискочити будь-де, – дійшов висновку Тікірі. – Кишки-бо марш грають. Коли ти скажеш, що в тебе ні, то ти ще більший брехун, аніж Жожо.

– Жожо не брехун, – мовив Бандала ледь чутно.

– Що ж! Тоді брехун, певно, я!

– Ні, – трохи голосніше відказав Бандала. – Жожо каже правду, тільки ти не хочеш йому вірити. Білі є геть скрізь, і нікуди ти від них не втечеш, хіба що на острів.

– Ми на острові.

– Хіба що на острівець, якого ще не знайшли, – уточнив Бандала.

І хоч йому теж смоктало всередині, але, на відміну од Тікірі, він не думав про голод, а знов і знов вертався до думки, яка майнула йому вчора ввечері і яку тепер, знічев'я, мав досить часу гаразд обміркувати. У пітьмі сховку ще й ще раз поставала перед Бандалою осяйна півкуля, що пливла далеко в океані, сповнена блаженного спокою. Він бачив її лише в своїй фантазії, але так докладно, наче стояв уже на її рожевому верхів'ї, перед своєю хатиною. Довкола спускалися рожеві береги, подекуди хиталася од вітру рожева пальма, в небі летіли рожеві птахи, гуркав прибій, і ніде, аніде не було жодної людини, окрім Тікірі. Та хіба ще Вікрени. Та ще того ведмедя Дгаму. А може, ще й Жаби – той хоч скрегоче та базіка, але не накаже тобі, аби ти зробив таке, чого не можеш зробити, коли хочеш зберегти бодай краплину самопошани. Ніде нікого, крім друзів, крім добрих темношкірих людей…

– Ах, – зітхнув раптом Бандала, бо саме подумав, що на цей омріяний острівець забув узяти свого батька Тіссу, начеб він не гідний того.

– Ага, голод не тітка, – озвався з темряви Тікірі. – Так тобі й треба! Чом забув узяти торбинку з харчами!

Бандала не відказав. Хлопця так зачарувало видиво рожевого острівця, що прагнув говорити лише про той острівець… але воднораз боявся, аби приятель не подумав, наче він, Бандала, страхополох.

– Чого мовчиш? – розсердився Тікірі. – Язика проковтнув чи жижки трусяться?

Бандала закрутив головою:

– Ти гадаєш, це страх – утікати від когось, хто менший від тебе?

– Ні, – мовив Тікірі, і його подальші слова свідчили, що він зна, кого Бандала має на мислі. – Хоч Жожо трішечки менший від тебе – так майже, як я! – але ми не можемо з ним жити й водночас не можемо його подужати, бо він білий і всі за нього. Тож ми мусимо йти кудись, де його не здибаємо. Найкраще кудись, де є слони. Як їх приборкаємо – будемо такі моцні, що зможемо зважитися на все… Ні, йти приборкувати слонів – то аж ніяк не легкодухість.

– Але що, коли ми скрізь знайдемо білих? Дгаму це казав.

– Тоді підемо ще далі, – розпалився Тікірі. – Підемо безмежно далеко! Хоч… – затну вся.

– Ми не можемо йти безмежно далеко, – доказав Бандала за нього. – Ми ж на острові, а коли йтимемо довго туди чи туди, то прийдемо знов до моря.

Тікірі мовчав.

– От саме того й я не хотів одійти від моря, – вів далі Бандала. – Не хотів я йти й узбережжям, бо весь час ходив би кружка. Я хотів податися через море. Хотів пливти й пливти, аж поки найшов би землю, котрої ніхто з них іще не відкрив.

– Так, – погодився Тікірі сумовито. – Тільки такої землі, мабуть, ніде нема.

– Хто його зна.

Машина мчала, не зменшуючи швидкості, від гуркоту хлопцям чамріла голова, а трясло – аж нутрощі судомило. Обшукали коші, але знайшли в них лише паперові торбинки з якимось порошком – він їм не смакував; утім, не дивно – то були взірці штучних добрив для ботанічного саду в Пераденії.

Орудуючи Бандалиним ножем, хлопці відірвали навіть віко одного коша й заплескали в долоні, коли всередині намацали щось кругле: консерви! Але радість їхня швидко минула. Нічим було ті бляшанки відкрити – ніж на це не годився: ані досить твердий, ані досить гострий. Відтак вони тихесенько сиділи з консервами в руках, потім притискали їх до порожніх шлунків, марно сподіваючись, що так бодай трішки вгамують почуття голоду. Аж коли голод змінився гіршим – спрагою.

День дійшов своєї сили, сонячні промені били прямовисно, під брезентом стало ще задушливіше – здавалося, машина вщерть налита чимось липким, тягучим. Але те, що липло їм до шкіри, був їхній власний піт.

Тікірі кинув банку й рішуче відгорнув брезент:

– Більше не можу. Треба вискочити!

– Так, стрибаймо, – змучено погодився Бандала. Підняв брезент на другому боці, вистромив голову, ніби хотів у відчаї стрибнути сторчголов… нараз сіпнувся назад: він побачив ряд будиночків, критих пальмовою соломою, а перед ними людські постаті.

Водночас перестало так трясти: машина їхала повільніше.

– Тепер або ніколи! – вигукнув Тікірі. На його боці будиночків не було.

– Стій! – засичав Бандала.

Але Тікірі вже висунув обидві ноги.

– Постривай! – зойкнув Бандала. Пізно. Тікірі вже плигнув.

За якихось півхвилини заскрипіли гальма й машина зупинилася так різко, що гора кошів гуркнула вперед, Бандалі на ноги. Болю він не відчував, але не міг поворухнутися, щоб вивільнитись, а тим часом шофер уже стояв за машиною й розгортав брезент. Після яскравого сонячного світла водієві очі нічого не побачили в напівтемряві – і це врятувало Бандалу. Шофер спокійно взяв собі перший кіш. Тільки жах примусив хлопця нишком вичекати, доки той скине кіш на землю.

Страх – і перед шофером, і перед самотністю – додав йому стільки рішучості й сили, що він раптом ізсунув купу кошів, підняв брезент на тому боці, де зник Тікірі, скочив…

І віч-на-віч зіткнувся з гуртом людей, що стояли на шосе.

– Го! Га! – здивовано вигукнув хтось, ніби навчившись од Жаби.

Тієї ж миті Бандала скочив знову й стрімголов уперед!

Голова його розітнула гурт, як снаряд…

Позаду чулися збуджені вигуки. Бандала двома плигами перебіг шосе і пірнув у зелену гущавину. І тікав далі й далі, тікав то швидше, що шаленіше й несамовитіше лунав за його спиною гавкіт.

Бо людські голоси вже стихли, зате озвалися собаки.

Так, як учора ввечері, з тією лишень різницею, що в пана Ліндсея був один тер'єр, який ніколи нікого не покусав, а тут за втікачем гналася оскаженіла зграя, без сумніву, ще голодніша від самого втікача.

Він не знав, куди тіка, і не дуже цим журився. Бачив лише густу, задушливу сутінь довкола себе й над собою, де листя дерев спліталося в балдахін, а внизу, біля землі, плетиво якихось кущів утворювало блакитно-зелену поверхню, що погойдувалася, наче торф. Іншим разом Бандала не зважився б ступити босоніж до такого густющого підліска, який міг ховати трясовину, не кажучи вже про змій. Але тепер його гнав страх.

І зелений підлісок урятував його, бо стримав собак, а в Бандали були такі довгі ноги, що зміг ті кущі перескочити.

Біг, скакав зигзагами, сюди, туди. Весь час міняв напрямок. Гавкіт лунав то тут, то там – інколи навіть з усіх боків – і кущі подекуди стирчали аж надто високо, і він уже не наважувався перестрибнути їх. Задихався…

Тільки коли гавкіт перейшов у завивання і коли не було вже сил бігти, тільки тоді він учинив те, що мав би вчинити давно: виліз на дерево.

Собаки внизу трохи погавкали, погарчали, відтак їм це набридло, і вони розбіглися. Ніхто за ними не прийшов, ніхто втікача не переслідував, нікого то не обходило, крім собак. Були це смугасті звірі з червоними очима: своїми жовто-чорними пругами вони нагадували підступних рибок-лоцманів, що супроводять акул у їхніх кривавих мандрах. Про це думав Бандала, сидячи на гілці, – про океан і про рибу в ньому: риба хоч і страшніша, зате тиха. Він ненавидів ревіння звірів, боявся його.

Пси зникли невідь-куди, і раптом Бандалі стало куди гірше, ніж перше. У лісі – бо місце, де він опинився, були не джунглі, а ліс струнких, ніби посріблених дерев – запала така тиша, якої він досі ніколи не знав. Ні на морі в найбільший штиль – там завжди плюсне принаймні весло, коли зануриш його до води, або ж балансир, коли об нього вдариться хвиля. Ні вдома в кокосовому гаю, де завжди шурхотить листя пальм. Ані в джунглях, що простеляються далі від узбережжя: там навіть у мертву хвилину перед світанням скрикне птах, подасть голос шакал або ж мавпа. Тут же – анітелень. Тільки дзижчання комах, безперервне дзижчання, аж Бандалі здалося, ніби то йому дзвенить у голові, ба навіть у всенькому тілі – ніби то струмує кров, бо він, Бандала, тут єдина жива істота.

Розпачливо розглянувся. Докруж самі дерева й дерева, усі однаково стрункі, з однаковими рідкими кронами й срібними стовбурами… Тут його пойняло нове почуття, іще жахливіше, ніж недавній страх перед оскаженілою зграєю: почуття самотності.

Бандала не уявляв собі, де лежить село. А то б він, мабуть, туди повернувся – і не мабуть, а справді. Не хотів залишатися сам. Він зрадів би навіть тим собакам, якби вони повернулися. Тоді б він мав бодай надію. Варт було б почекати, доки нудьга або голод заженуть їх додому, й стежити, кудою вони йтимуть. Перше, на жаль, він цього не спостеріг; був надто змучений і переляканий.

Знов і знов роззирався. Згори линуло сонячне світло, розсипалося на тисячі жовтих плям, подібних до квітів, – було це дуже гарно, тільки, на жаль, користі з того ніякої… По тінях, що відкидало сонце, Бандала визначив, де схід і де захід, але більше нічого. Вія не знав, звідки прийшов, – утікаючи, не мав часу пильнувати сторони світу. Він нічого не знав, хіба тільки, що заблукав і зараз сам один як палець, а що може бути на світі страшніше, ніж це?

І такий сум огорнув його, що хлопець заплющив очі й пронизливо гукнув, у душі сподіваючись: хтось-таки почує й відгукнеться. Бодай хоч крикне, запищить, хай що завгодно – аби тільки знати, що він тут не сам один.

Але ніхто не відгукнувся. Тільки комахи так само дзижчали й дзвеніли. І ніщо не ворухнулось – ані ті мільйони білих мурах-термітів, про яких він знав, що вони тут є і снують безперестанку, бо мураха не знає спокою. Так, мурахи повзли, лізли, кусали, жерли дерево – але спочатку вибудували собі тунель з болота, тож їх і не побачиш. Тільки ті тунелі розгледів Бандала на деяких сухих стовбурах: темна глиняна шкурка, тонша від горіхової шкаралупи.

Знову гукнув. Марно. Потому заплющив очі й напружив слух: чи не кукурікне десь півень… Нічого не почув. Село було так далеко. Він же так довго біг. Виліз на дерево так пізно!.. Так далеко, так довго, так пізно!..

Раптом Бандала щось зачув.

І знов, уже ближче!

Широко розплющив очі. Тріск, шелест долинали знизу, і він подумав, що це, мабуть, чорний ведмідь, той з довгим писком, котрий живиться мурахами. Тільки той ведмідь може блукати тут, у цьому дивному мертвому лісі, де нема нічого, крім мурах. Але коли так, то діло кепське, бо ведмедеві нічого не варт вилізти на дерево.

Бандала скулився. Ведмідь живе створіння, але не покаже дороги до людей. Тільки тепер Бандала це зрозумів. Залишившись на самоті, сумуєш за чимось живим, а коли те живе з'являється, переконуєшся, що сумував не за будь-ким, а лише за людьми. Або за істотою, що зв'язана з людьми. Принаймні за кимось нешкідливим. Ані тим, ні іншим ведмідь не був…

І підступав він чимраз ближче.

Бандала знов заплющив очі й почав уголос читати могутнє заклинання «мантгарам», котре може знешкодити будь-якого звіра, коли тільки знаєш, що то за звір. Бо для кожного хижого звіра має силу інший мантгарам, лише змії не послухають його, бо вони глухі; принаймні так учила Бандалу його мати, а батько Тісса потвердив це. Однак те, що підступало, тупаючи й ламаючи кущі, напевне, не змія – вона-бо не має ніг, не схоже, щоб то був леопард: той радніше стрибає в кронах дерев, та, зрештою, нічим йому тут поживитися. Отже, то ведмідь!

І справді: щойно Бандала почав проказувати мантгарам на повен голос, шеберхання вщухло. Бандала звів дух…

Але – ой лишенько! – щойно замовк, аби набрати повітря, озвалося знову. Мантгарам не допомагав! Отже, це не ведмідь, а скорше дикий кабан, який хоч і не вилазить на дерева, але може підрити коріння.

– Ой кабане! – залебедів Бандала. – Заклинаю тебе, аби ти знесилів і стояв тут дві години, як прикутий. Заклинаю тебе іменем злого Маро, втіленням якого ти є, заклинаю тебе дуже, бо я – знаменитий мисливець, а не забив тебе лишень тому, що жалію тебе. Ах, дикий кабане…

Тріскотіння не вщухло, і якраз тієї миті, коли Бандала змінив мантгарам утретє, коли заблагав: «Чуй мене, леопарде, заклинаю тебе, не роззявляй пащі, буцім вона в тебе зв'язана ланцюгом!..», якраз тієї хвилі з кущів виринула велика чорна голова.

– О звірю! – простогнав Бандала початок найстрашнішого мантгараму, що ним можна скористатися тільки в крайньому разі.

Відразу ж пролунало пронизливе іржання, наче звір водночас рохкав, гавкав, вив…

Відтак показалося всеньке тіло страховиська, тіло напрочуд мале.

Бандала прикусив губи.

Це був не ведмідь, ані леопард, ані дикий кабан – це був Тікірі.