Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

– Як це жахливо для тебе. Цей чоловік – маніяк.

Маніяк. Слово мало в собі вишуканість, а також вагомість медичного діагнозу. Вона стільки років знала його – і ось ким він виявився. Коли вона була маленькою, він часто носив її на спині й удавав, що він дикий звір. Стільки разів вона була з ним сам на сам на озері, де він колись навчав її триматися на воді й плавати брасом. Тепер, коли з ним усе стало ясно, вона навіть певним чином втішилася, хоча сцена біля фонтана стала ще загадковішою. Вона вже вирішила не розповідати про неї Лолі, підозрюючи, що пояснення тут дуже просте і що краще не виявляти свого невігластва.

– Що твоя сестра збирається робити?

– Просто не знаю. – Знову ж таки, вона не згадала, що боїться наступної зустрічі з Сесилією.

– А знаєш, я першого ж дня подумала, що він чудовисько, коли почула, як він кричав на близнюків біля басейну.

Брайоні намагалася пригадати схожі моменти, коли можна було побачити симптоми манії. Вона сказала:

– Він завжди прикидався таким хорошим. Він обманював нас роками.

Зміна теми виконала своє завдання, бо червоні кола навкруг Лолиних очей зникли, шкіра знову стала блідою і вкритою ластовинням; вона знов була схожою на себе. Взяла Брайоні за руку.

– Я гадаю, що про нього треба сповістити поліції.

Сільський констебль був доброю людиною з нафабреними вусами, а його дружина розводила курей і розвозила на велосипеді свіжі яйця. Розповісти йому про лист і про те слово, навіть назвавши його по буквам ззаду наперед, було немислимо. Вона хотіла забрати руку, але Лола стиснула її міцніше, немовби читаючи думки молодшої дівчинки.

– Нам треба просто показати їм лист.

– Вона може не погодитися.

– Закладаюся, що погодиться. Маніяк може напасти на кого завгодно.

Лола раптом замислилася, наче збиралася розказати кузині ще щось. Але замість цього відскочила, схопила щітку Брайоні для волосся й, ставши перед дзеркалом, почала енергійно розчісуватися. Не встигла вона цим зайнятися, як вони почули, що місіс Толліс кличе їх вниз на обід. Лола тут же роздратувалася, і Брайоні подумала, що ці різкі зміни настрою теж є наслідком її недавнього горя.

– Безнадійно. Я ж зовсім не готова, – сказала старша, знову мало не плачучи. – Я ж іще навіть не починала робити лице.

– Я вже йду вниз, – заспокоїла її Брайоні. – Я скажу їм, що ти трошки затримаєшся. – Проте Лола вже виходила з кімнати й, схоже, навіть не почула цих слів.

Пригладивши волосся, Брайоні продовжувала стояти перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, і думала, як же то буде, коли вона сама почне «робити» його, а це, як вона знала, вже скоро настане. Ще одна вимога часу. Принаймні в неї немає веснянок, які треба ховати й замальовувати, а це, безумовно, заощадить зусилля. Колись дуже давно, ще коли їй було десять років, вона вирішила, що губна помада робить її схожою на клоуна. Це теж треба буде переглянути. Вона зупинилася біля столу й машинально закрутила ручку ковпачком. Писати оповідання – це безнадійна, нікчемна справа, коли навкруг діють такі могутні й хаотичні сили і коли нові події послідовно поглинають і трансформують усе, що відбулося раніше. Одна стара пані проковтнула муху. Вона стала думати, чи не вчинила страшну помилку, довірившись своїй кузині – Сесилія навряд чи буде задоволена, якщо екзальтована Лола почне натякати, що вона все знає про записку Робі. І як же можна йти зараз униз і сидіти за одним столом із маніяком? Якщо поліція заарештує його, то її, Брайоні, можуть викликати в суд і примусити вголос – для доказу – вимовити те слово.

Дуже неохоче вийшла вона з кімнати й рушила обшитим гнітючими панелями коридором до сходів, де знову зупинилася й прислухалася. Голоси продовжували долинати з вітальні – вона почула мамин голос, потім містера Маршала, потім голоси близнюків, які розмовляли один з одним. Отже, Сесилії немає, маніяка теж. Брайоні відчула, як починає калатати серце, коли через силу ступала зі сходинки на сходинку. Її життя перестало бути простим. Усього лиш три дні тому вона закінчувала «Випробування Арабелли» й чекала на приїзд кузенів. Їй хотілося, щоб усе стало іншим, – ось воно й стало, і все було не просто погано, а ставало чимраз гіршим. На першій площадці вона знову зупинилася, щоб обдумати свій план; вона щосили уникатиме своєї норовливої кузини, навіть погляду її уникатиме – вона не дасть втягнути себе у змову, не хоче стати причиною катастрофічного вибуху. А до Сесилії, яку вона повинна захищати, не можна навіть наближатися. Робі, ясна річ, вона уникатиме просто заради безпеки. Мама з її метушнею нічим не допоможе. Неможливо навіть думати ясно в її присутності. Їй слід зайнятися близнюками – вони стануть її спасінням. Вона весь час буде поряд і доглядатиме за ними. Ці літні обіди завжди починаються так пізно – вже минула десята, і хлопчики будуть втомлені. А ще вона спілкуватиметься з містером Маршалом і питатиме його про цукерки – хто їх придумав, як їх роблять. Це був план для боягуза, але нічого більше вона вигадати не могла. Зараз, коли от-от подаватимуть обід, навряд чи було доречно викликати з села констебля Вокінса.

Вона знову рушила сходами вниз. Варто було порадити Лолі переодягтися, щоб приховати подряпину на руці. Щоправда, та від подібної поради могла знову розплакатися. Та й у кожному разі було б, мабуть, неможливо переконати її відмовитися від сукні, в якій так важко ходити. Дорослішання ж якраз і пов’язане з тим, щоб охоче погоджуватися на такі незручності. Вона й сама з цим згодна. То була не її подряпина, але вона почувалася відповідальною за неї, як і за все, що мало статися. Коли тато бував удома, все йшло відповідно до встановленого порядку. Він нічого не організовував, не ходив по дому, непокоячись чужими неспокоями, не вказував іншим, що їм робити – він, власне кажучи, переважно сидів у бібліотеці. Але сама його присутність усе впорядковувала й наділяла почуттям свободи. Знімала будь-який тягар. Коли він був тут, не мало ніякого значення, що мама усамітнюється у себе в кімнаті; достатньо було знати, що він сидить унизу з книжкою на колінах. Коли він займав своє місце за обіднім столом, спокійний, привітний, дуже впевнений у собі, то будь-яка криза на кухні ставала не більш ніж смішним епізодом; без нього це була драма, від якої стискалося серце. Він знав майже все, що варто було знати, а коли не знав, то завжди міг підказати, де це можна подивитися, і забирав її в бібліотеку, щоб вона допомогла йому в пошуках. Якби він не був, як він називав це, рабом Міністерства і Планового Прогнозування, якби він був удома, посилав Гардмена вниз за вином, скеровував розмову, ненав’язливо вирішував, коли вже час «закруглятися», вона б зараз не чалапала через хол із відчуттям, наче ноги налиті свинцем.

Саме думки про нього примусили її уповільнити кроки, коли вона проходила повз двері бібліотеки, які, як це не дивно, були зачинені. Вона зупинилася й прислухалася. З кухні долинав брязкіт металу по порцеляні, з вітальні – лагідний голос матері, а трошки ближче хтось із близнюків говорив високим, чистим голосом: «А все одно тут має бути ‘е’», а брат йому відповідав: «Не має значення. Засунь його в конверт». А потім, з-за дверей бібліотеки – якесь шкрябання, тоді глухий удар і бурмотіння, чи то чоловіче, чи жіноче. Наскільки вона пам’ятала – а Брайоні не раз потім думала про це, – вона не передчувала нічого особливого, коли взялася рукою за мідну клямку й натиснула її. Але вона бачила лист Робі, вона призначила себе на роль оборонця сестри, і кузина їй багато чого розтлумачила: те, що вона побачила, частково було сформоване тим, що вона вже знала чи думала, що знала.

Спочатку, коли вона штовхнула двері й увійшла, вона не побачила нічого. Горіла одна-єдина настільна лампа з зеленим абажуром, що освітлювала лише вичинену шкіряну поверхню, на якій стояла. Зробивши ще кілька кроків, вона побачила їх – темні обриси в найдальшому кутку. Хоча стояли вони непорушно, вона одразу зрозуміла, що перервала напад, сутичку врукопаш. Уся сцена настільки виразно втілювала найгірші її побоювання, що їй здалося, ніби це її надмірно збуджена уява спроектувала людські постаті на переповнені книжками полиці. Ця ілюзія чи надія на ілюзію розвіялася, коли її очі звикли до напівтемряви. Ніхто не рухався. Брайоні над плечем Робі дивилася в перелякані очі своєї сестри. Робі обернувся, щоб глянути, хто це увійшов, але не відпускав Сесилію. Він притиснув її всім тілом, задерши їй сукню вище колін, загнавши туди, де полиці сходилися під прямим кутом. Лівою рукою він обіймав її за шию, схопивши за волосся, а правою тримав за руку, підняту на знак протесту чи для самозахисту.

Він здавався таким величезним і диким, а Сесилія, з оголеними плечима й тоненькими руками, такою тендітною, що Брайоні не уявляла, чого зможе домогтися, коли рушила до них. Вона хотіла закричати, але подих у неї перехопило, а язик став важким і неповоротким. Робі повернувся так, що повністю затулив собою сестру. Потім Сесилія спробувала вивільнитися, і він відпустив її. Брайоні зупинилася і промовила сестрине ім’я. Коли Сесилія проскочила повз неї, в її погляді не було й натяку на вдячність чи полегшення. Обличчя було позбавлене будь-якого виразу, майже спокійне, і дивилася вона просто себе, на двері, якими збиралася вийти. А потім її вже не було, і Брайоні лишилася з ним сам на сам. Він теж уникав погляду. Він взагалі обернувся лицем у куток і став обтягати піджак і поправляти краватку. Вона обережно позадкувала від нього, але він зовсім не збирався нападати на неї, навіть не глянув. Тож вона розвернулася й вибігла з кімнати, щоб розшукати Сесилію. Але хол був порожній, і неможливо було сказати, куди та пішла.

XI

Незважаючи на подрібнену м’яту, додану до суміші з розтопленого шоколаду, яєчного жовтка, рому, джину, розтертого банана й цукрової пудри, коктейль зовсім не освіжав. Апетит, вже й так зіпсований вечірньою духотою, тепер зовсім пропав. Майже всі дорослі, входячи до задушливої їдальні, відчували нудоту від самої думки про печеню чи навіть холодне м’ясо з салатом і задовольнилися б скляночкою холодної води. Але вода була призначена тільки для дітей, усі інші повинні були відновлювати сили за допомогою десертного вина кімнатної температури. Три відкорковані пляшки вже стояли на столі – за відсутності Джека Толліса, Бетті, як правило, керувалася власним натхненням. Жодне з трьох високих вікон не було відчинене, бо їх рами давним-давно розсохлися й деформувалися, і запах перегрітого пилу з перського килима зустрічав усіх, хто входив до кімнати. Єдиною втіхою було те, що фургон торгівця рибою, який повинен був привезти крабове м’ясо, зламався, і першої страви не було.

Відчуття задухи посилювалося темними панелями, які піднімалися від підлоги й покривали всю стелю, і великим полотном, що висіло над каміном, який ніколи не розпалювали, – помилка в проекті не передбачила для нього ні димоходу, ні комина. Картина в стилі Ґейнсборо зображала аристократичну родину – батьки, двоє дівчаток-підлітків і немовля, усі з тонкими губами й бліді, наче привиди – на тлі невиразного тосканського пейзажу. Ніхто не знав, ким були ці люди, але схоже було, ніби Гаррі Толліс вважав, що вони додадуть домові відчуття солідності.

Стоячи в головах столу, Емілі вказувала гостям по мірі надходження, куди їм сідати. Праворуч від себе вона посадила Леона, ліворуч – Пола Маршала. Справа від Леона сиділа Брайоні і близнюки, зліва від Маршала – Сесилія, потім Робі, потім Лола. Робі стояв позаду свого стільця, міцно тримаючись за нього й дивуючись, що ніхто, схоже, не чує, як калатає його серце. Він зумів уникнути коктейлю, але апетиту в нього теж не було. Він злегка відвернувся, щоб не дивитися на Сесилію, і коли всі зайняли свої місця, з полегшенням виявив, що опинився серед дітей.

Коли мати кивнула Леонові, той пробурмотів коротку молитву – за все, що нам було даровано, – а рипіння стільців замінило традиційне «амінь». Тишу, яка настала після того, як вони посідали й розгорнули свої серветки, легко б розвіяв Джек Толліс, запропонувавши якусь необов’язкову тему, поки Бетті обходила гостей, розносячи, м’ясо. Тепер же вони просто спостерігали за нею і слухали, як вона бурмоче, нахиляючись біля кожного з них і шкрябаючи ложкою і виделкою по срібній тарелі. А чому ще могли вони приділити увагу, якщо єдиним іншим заняттям у кімнаті було їхнє мовчання? Емілі Толліс ніколи не вміла вести невимушену бесіду та й не дуже старалася. Леон, повністю вірний собі, розгойдувався разом зі стільцем, розглядаючи етикетку на пляшці з вином, яку тримав у руці. Сесилія все ще переживала події, що сталися десять хвилин тому, і не могла б скласти навіть найпростішого речення. Робі добре знав усіх домашніх і міг би почати якусь розмову, але він теж був сильно збентежений. Він і без того робив вигляд, що не помічає оголеної руки Сесилії коло себе – він відчував жар, який ішов від неї, – і ворожого погляду Брайоні, яка сиділа по діагоналі від нього. І навіть якби вирішили, що діти також можуть запропонувати якусь тему, вони б теж не зуміли цього зробити: Брайоні могла думати тільки про те, свідком чого вона стала, Лола була пригнічена тим, що її побили, і розмаїттям суперечливих почуттів, а близнюки були поглинені власним планом.

Більш ніж трихвилинну паузу гнітючої тиші розірвав Пол Маршал. Відкинувшись на стільці назад, він за спиною Сесилії заговорив із Робі.

– Послухайте, так ми граємо завтра в теніс?

Робі помітив, що від куточка Маршалового ока паралельно до носа бігла невеличка подряпина, привертаючи увагу до того, як усі його риси були розташовані у верхній частині обличчя, зібравшись навколо очей. Не вистачало якоїсь дещиці, щоб він постав мужнім красенем. А так він мав якийсь глупий вигляд – гладеньке масивне підборіддя контрастувало зі стурбованим, вкритим зморшками чолом. З ввічливості Робі теж відкинувся на стільці, щоб відповісти на запитання, але навіть у тому стані, в якому він перебував, його аж пересмикнуло. Негоже було Маршалу на самому початку обіду відвернутися від господині й почати приватну бесіду.

– Гадаю, що так, – стисло відповів Робі, а потім, щоб згладити його невихованість, додав, звертаючись до всіх: – Чи була хоч колись в Англії така спека?

Сталося так, що, відхилившись від того жару, який випромінювала Сесилія, і уникаючи погляду Брайоні, він скерував питання до П’єро, який сидів навскіс від нього й дивився на нього переляканими очима. Хлопчик широко роззявив рота і гарячково шукав відповідь, наче в класі на контрольному опитуванні з історії. Чи це була географія? Чи природознавство?

Брайоні перехилилася через Джексона й торкнулася плеча П’єро, ні на мить не відводячи очей від Робі.

– Лиши його будь ласка, в спокої, – сказала вона гучним шепотом, а потім лагідно звернулася до хлопчика: – Можеш йому не відповідати.

Зі свого кінця столу втрутилася Емілі:

– Брайоні, це було найзвичайнісіньке зауваження про погоду.

Або ти негайно вибачишся, або зараз же відправишся до себе в кімнату.

Щоразу, коли місіс Толліс демонструвала батьківський авторитет за відсутності свого чоловіка, діти вважали своїм обов’язком поводитися так, щоб марність цих зусиль не була помітною. Брайоні, яка в жодному разі не залишила б сестру без захисту, похилила голову й сказала, втупившись у скатертину:

– Прошу мені вибачити. Мені дуже жаль, що я так сказала.

Овочі в накритих салатницях чи на вицвілих споудівських блюдах передавали з одного кінця столу на інший, і такою була загальна неуважність, а чи ввічливе бажання приховати відсутність апетиту, що всі врешті-решт наклали собі і печеної картоплі, і картопляного салату, і брюссельської капусти з бурячками, і зеленого салату під соусом.

– Наш старий буде не дуже задоволений, – сказав, підводячись, Леон. – Це «барсак» 1921 року, але пляшка все одно вже відкрита. – Він наповнив келих матері, потім сестрі й Маршалу, а коли стояв біля Робі, додав: – І цілющий ковток для майбутнього лікаря. Я б хотів почути про цей новий план.

Але відповіді чекати не став. Повертаючись на своє місце, він сказав:

– Я люблю Англію, коли настає спека. Це зовсім інша країна. Змінюються всі правила.

Емілі Толліс узяла в руки виделку й ніж, і всі інші зробили те саме.

– Дурниці, – сказав Пол Маршал. – Назви хоч одне правило, яке б змінилося.

– Добре. Єдине місце в клубі, де дозволено знімати піджаки, це більярдна. Але коли температура до третьої години сягає дев’яноста градусів^[10], то наступного дня піджаки вже можна знімати в барі нагорі

– Наступного дня! Дійсно зовсім інша країна.

– Ти ж розумієш, про що я говорю. Люди почуваються невимушеніше – кілька сонячних днів, і ми стаємо італійцями. Минулого тижня на вулиці Шарлотти вже навіть обідали за столиками на тротуарах.

– Мої батьки завжди вважали, – сказала Емілі, – що спекотна погода сприяє падінню моралі серед молоді. Менше одягу, значно більше місць, де можна зустрічатися. Поза домом, поза наглядом. Особливо непокоїлася твоя бабуся, коли наставало літо. Вона вигадувала тисячі причин, щоб втримати моїх сестер і мене вдома.

– Отакої, – сказав Леон. – А ти що скажеш, Сі? Ти поводилася сьогодні ще гірше, ніж зазвичай?

Усі очі звернулися до неї, а братове кепкування було безжальним.

– Сили небесні, вона почервоніла. Отже, відповідь ствердна.

Відчуваючи, що повинен втрутитися, Робі почав говорити:

– Власне кажучи…

Але Сесилія перебила його.

– Мені страшенно жарко, от і все. А відповідь ствердна. Я поводилася дуже погано. Я переконала Емілі – проти її бажання, – щоб у нас на твою честь була печеня на обід, без огляду на погоду. А ти тепер наминаєш салат, а всі інші через тебе страждають. Тому передай йому овочі, Брайоні, і може, він нарешті закриє рота.

Робі здалося, що голос у неї тремтить.

– Чудо, а не Сі. І в прекрасній формі, – сказав Леон.

– І поставила тебе нарешті на місце, – додав Маршал.

– Гадаю, мені краще обрати когось меншого, – Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч. – А ти сьогодні зробила щось погане через оту спеку? Ти порушила правила? Прошу тебе, скажи, що так, – у жартівливому благанні він узяв її за руку, але вона висмикнула її.

Вона ж іще дитина, думав Робі, і цілком може признатися або вибовкати, що читала його записку, а потім розповісти про те, що вона перервала. Він уважно стежив за нею, поки вона зволікала, взяла серветку, витерла губи, але особливого страху не відчував. Якщо має статися – нехай станеться. Хоч який жахливий, цей обід не триватиме вічно, а пізніше увечері він знайде спосіб знову зустрітися з Сесилією, і вони разом подивляться в очі цьому новому дивовижному факту в їхньому житті – їхньому зміненому житті – і продовжать. Від цієї думки в нього в животі все опустилося. А поки це не станеться, все інше не матиме ніякого значення, і він нічого не боїться. Він добряче ковтнув солодкого теплого вина і чекав.

– Мені дуже жаль, – сказала Брайоні, – але я сьогодні не зробила нічого поганого.

Він недооцінив її. Цей наголос призначався тільки для нього і для її сестри.

Джексон, який сидів біля нього, раптом сказав:

– Якраз зробила. Ти не дала поставити п’єсу. А ми всі хотіли грати в спектаклі. – Хлопчик обвів поглядом стіл, його зелені очі засмучено блищали. – А сама казала, що хочеш, аби ми грали.

– Це правда, – його брат згідно кивав. – Ти сама хотіла, щоб ми брали участь. – Ніхто не знав усього безміру їхнього розчарування.

– Ну, і от вам, – сказав Леон. – От вам рішення Брайоні на гарячу голову. А в прохолодніший день ми б сиділи зараз у бібліотеці й дивилися спектакль.

Ці безневинні балачки, значно приємніші за мовчання, дозволили Робі сховатися за маскою уважної зацікавленості. Сесилія лівою рукою підперла щоку, мабуть, щоб відгородитися й не бачити його навіть краєм ока. Роблячи вигляд, що слухає Леона, який саме детально розповідав, як він бачив короля у вест-ендському театрі, Робі мав змогу розглядати її оголену руку й плече і думав при цьому, що вона відчуває його подих на своїй шкірі – ця думка збуджувала його. На її плечі була невеличка заглибника – в кістці чи між двома кісточками – з ледь помітним пушком по краєчку. Його язик невдовзі оббіжить цей овал, а тоді заглибиться в ямочку. Його збудженість була мало не болючою і ще й загострювалась під тягарем суперечностей: вона була знайомою, як сестра, вона була екзотичною, як коханка; він завжди знав її, він нічого не знав про неї; вона була негарною, вона була прекрасною; вона була меткою – з якою легкістю вона присадила брата, – а двадцять хвилин тому вона плакала; його дурний лист обурив її, але й відімкнув її. Він шкодував, що написав його, і його радувала його помилка. Невдовзі вони опиняться сам на сам, удвох, і буде ще більше суперечностей – бурхлива радість і чуттєвість, бажання і страх перед власною безрозсудністю, благоговіння й нетерплячість почати. В порожній кімнаті десь на третьому поверсі чи далеко від дому, під деревами біля річки. Де? Мати місіс Толліс була зовсім не дурною. Надворі. Їх огорне шовкова темрява, і вони почнуть знову. І це не фантазії, це реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Це ж отой нікчемний Мальволіо так думав, якого він колись грав на лужку в коледжі – «ніщо не стоїть тепер між мною і повним здійсненням моїх надій»^[11].

Півгодини тому він ні на що не смів надіятися. Після того, як Брайоні зникла в будинку з листом, він ще гуляв якийсь час, панічно думаючи про те, щоб повернутися. Навіть підійшовши до вхідних дверей, він ще нічого не вирішив і декілька хвилин тупцювався під ґанковою лампою, навколо якої вірно кружляв один-єдиний нічний метелик, і намагався вирішити, який із двох поганих виборів матиме менш згубні наслідки. Усе зводилося до того, щоб увійти зараз, зіткнутися з її гнівом і презирством, дати пояснення, які не будуть прийняті, і найімовірніше бути вигнаним – такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, – це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав – і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, – не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові – це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.

Нарешті він сказав:

– Сі, це була помилка.

– Помилка?

До нього долинали голоси з відчинених дверей вітальні. Він почув голос Леона, потім Маршала. Можливо, страх, що хтось втрутиться, примусив її зробити крок назад і ширше відчинити двері. Він пішов за нею через хол у бібліотеку, в якій було темно, і почекав біля дверей, поки вона намацає вимикач настільної лампи. Коли та загорілася, він зачинив за собою двері. Він гадав, що через декілька хвилин ітиме назад, через парк, до свого котеджу.

– Це не та версія, яку я хотів послати.

– Не та.

– Я поклав у конверт не той аркуш.

– Так.

Ці короткі відповіді нічого йому не говорили, і він усе ще не бачив як слід виразу її обличчя. Вона рухалася за межею світла, відступаючи вздовж полиць. Він пройшов далі в кімнату, не так слідуючи за нею, як не бажаючи, щоб вона відійшла надто далеко. Вона ж могла прогнати його ще від вхідних дверей, а зараз він принаймні має шанс усе пояснити, перш ніж піде.

Вона сказала:

– Брайоні прочитала його.

– О Господи! Пробач мені.

Він уже збирався задурити їй голову розповіддю про суто приватний момент напливу почуттів, про минучий стан забуття всіх умовностей, про прочитаного «Коханця леді Чаттерлей» видавництва «Оріолі», якого він купив з-під ляди у Сого. Але цей новий елемент – невинна дитина – позбавив його ляпсус будь-якого виправдання. Він лиш спромігся повторити, цього разу пошепки:

– Пробач мені…

Вона продовжувала відступати, аж у кут, у найглибшу тінь. І хоча він думав, що вона робить це від огиди до нього, проте наблизився ще на кілька кроків.

– Це була жахлива дурниця. Ти ніколи не повинна була цього читати. Ніхто не повинен був.

Вона продовжувала задкувати. Один лікоть спирався на полиці, вона немов ковзала вздовж них, немов хотіла розчинитися між книжками. Він почув тихий, плямкаючий звук, як коли хтось збирається заговорити й відриває язик від піднебіння. Вона, однак, не сказала нічого. І тільки тоді до нього дійшло, що вона, можливо, зовсім не відступає від нього, а тягне його за собою, глибше у темряву. Відколи він натиснув дзвінок, йому вже нічого було втрачати. Тож він повільно пішов до неї, а вона все відходила, аж опинилася в самому кутку, де зупинилася й дивилася, як він наближається. Він теж зупинився, у якомусь метрі від неї. Тепер він стояв достатньо близько, а світла якраз вистачало, аби побачити, що очі в неї повні сліз, і вона намагається щось сказати. Наразі не спромоглася і похитала головою, показуючи, щоб він почекав. Відвернула голову й прикрила складеними руками нижню частину обличчя, втуливши пальці в куточки очей.

Узявши себе в руки, промовила:

– Це тривало цілими тижнями… – Горло в неї перехопило, вона замовкла. У ту ж мить він збагнув, що вона хоче сказати, але прогнав цю думку. Вона набрала в груди повітря й задумливо про довжувала: – Можливо, місяцями. Не знаю. Але сьогодні… весь день усе здавалося дивним. Я хочу сказати, що бачила все в якомусь дивному світлі, наче вперше. Усе виглядало не так – надто різким, надто реальним. Навіть мої руки виглядали по-іншому. Часом я бачила всі події, наче вони сталися давним-давно. І весь день я була зла на тебе – і на себе. Я думала, що буду щаслива ніколи не бачити тебе, ніколи більше з тобою не розмовляти. Що ти поїдеш у свою медичну школу, і я буду щасливою. Я була така сердита на тебе. Гадаю, що то був спосіб не думати про це. Досить зручний…

Вона нервово засміялася.

Він запитав:

– Про це?

До цього моменту очі в неї були опущені. Заговоривши знову, вона подивилася на нього. Він бачив тільки, як світяться її білки.

– Ти здогадався раніше за мене. Щось сталося, правда? І ти здогадався раніше за мене. Це так, наче наблизився до чогось такого великого, що навіть не бачиш його. Я навіть зараз не впевнена, що бачу. Але знаю, що воно є.

Вона опустила очі. Він чекав.

– Я знаю, що воно є, бо воно примушувало мене якось безглуздо поводитися. І тебе теж, звичайно… Але цього ранку – я ще ніколи не робила нічого подібного. Потім я так злилася. Навіть коли це сталося. Я казала собі, що даю тобі зброю проти мене. А потім увечері, коли я почала розуміти – ох, як я могла так нічого не знати про себе? І бути такою дурною? – Вона раптом здригнулася, охоплена неприємною думкою. – Ти ж знаєш, про що я говорю. Скажи, що знаєш. – Вона злякалася, що її почуття нерозділені, що всі її припущення хибні, що своїми словами вона лиш більше віддаляє себе від нього, а він вважатиме її дурепою.

Він присунувся ближче.

– Знаю. Я все це знаю. Але чому ти плачеш? Є ще щось?

Він гадав, що вона збирається сповістити йому про якусь жахливу перешкоду, і, звичайно, мав на думці «когось», але вона не зрозуміла. Вона не знала, що сказати, і лиш дивилася на нього спантеличеним поглядом. Чому вона плаче? Як же вона може пояснити йому, коли стільки емоцій, так багато емоцій просто переповнюють її? А він, у свою чергу, відчував, що його питання не справедливе, недоречне, і намагався придумати, як змінити його. Вони розгублено дивилися одне на одного, нездатні говорити, відчуваючи, що щось дуже непевне, що виникло між ними, може раптом зникнути. Те, що вони були давніми друзями, мали спільне дитинство, стало раптом перешкодою – вони ніяковіли перед колишніми собою. Їхня дружба останнім часом послабшала, стала навіть якоюсь нещирою, але вони віддавна звикли до неї, і щоб розірвати її зараз, аби стати інтимно близькими незнайомцями, потрібна була ясна мета, яка поки що вислизала від них. Слова зараз нічим не могли допомогти.

Він поклав руки їй на плечі й відчув прохолоду її шкіри. Коли їхні обличчя зблизилися, він усе ще був непевний і думав, що вона зараз відскочить від нього чи, як у кіно, вріже йому ляпаса. Вуста її мали смак помади й солі. На мить вони відірвалися одне від одного, він обійняв її, і вони поцілувалися знову, вже впевненіше. Відважно торкнулися кінчиками язиків, і саме тоді в неї вирвався низький, схожий на зітхання звук, який, як він зрозумів пізніше, знаменував метаморфозу. До цього моменту відчувалася усе ж якась ніяковість від подібної близькості знайомого обличчя. Їм здавалося, що вони самі збентежено дивляться на себе з дитинства. Але доторк язиками, цією вогкою, слизькою, пружною плоттю, і дивний звук, який вирвався у неї, все змінили. Цей звук наче проник у нього, пронизав його з ніг до голови, так що все його тіло розкрилося, він немовби вийшов з нього й зміг поцілувати її без будь-якого збентеження. Те, що примушувало ніяковіти, стало безособовим, майже абстрактним. Те зітхання, яке в неї вирвалося, бриніло бажанням і в ньому теж породило бажання. Він заштовхав її в куток, поміж книжки. Цілуючись, вона шарпала його одяг, незграбно пробувала висмикнути сорочку, тягла за ремінь. Голови в них хилиталися, губи блукали обличчями, поцілунки стали жадібнішими, жагучішими. Вона зовсім не жартома вкусила його за щоку. Він відсахнувся, знову притиснувся, і вона сильно вкусила його за нижню губу. Він цілував їй шию, відкидаючи її голову назад, притискаючи до полиць, вона потягла його за волосся, притискаючи голову до своїх грудей. Якийсь час він незграбно порпався, поки знайшов сосок, маленький і твердий, і обхопив його губами. Вона застигла, потім її всю пронизав дрож. Якусь мить йому здавалося, що вона зомліє. Руками вона обхопила його голову, міцно затисла її, аж йому стало важко дихати, він випростався, розриваючи кільце її рук, міцно обійняв, притиснув її голову до своїх грудей. Вона знову вкусила його, шарпнула за сорочку. Почувши, як ґудзик зацокотів по підлозі, вони не посміхнулися й відвели погляди. Комедія погубила б їх. Вона стиснула зубами його сосок. Відчуття було нестерпно болючим. Він закинув їй голову, щосили пригорнув до себе, цілував очі, розсував язиком губи. Від безпомічності вона знову видала отой звук, схожий на стогін розчарування.