Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

БТ

Лондон, 1999

Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю – старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі – на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.

Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям – все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.

Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною – просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко– й довготривалої, зникання окремих слів – прості іменники почнуть зникати першими, – потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!

Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена й відчувала нагальну потребу розповісти все найближчим друзям. Годину я провисіла на телефоні, ділячись новинами. Можливо, я вже почала втрачати контроль над собою. Але це здавалося таким важливим. Весь день я провела в кабінеті, займаючись домашніми справами, а коли закінчила, на полицях стояло шість нових папок. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили додому якісь страви з китайського ресторану. Вони випили дві пляшки «морґону»^[25]. Я пила зелений чай. Мої милі друзі були шоковані описом мого майбутнього. Їм обом уже за шістдесят, вони достатньо старі, аби дурити себе, що сімдесят сім – це ще молодість. Сьогодні, в таксі, їдучи Лондоном зі швидкістю пішохода під крижаним дощем, я не могла думати ні про що інше. Я божеволію, повторювала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Проте насправді я не могла в це повірити. Можливо, я всього лиш жертва сучасної діагностики; в іншому сторіччі про мене б сказали, що я стара і тому виживаю з розуму. А чого я ще можу чекати? Я в такому разі всього лиш помираю, западаю в безпам’ятство.

Таксі звернуло навпростець через бічні вулички Блумсбері, повз будинок, де жив мій батько після другого свого одруження, і повз напівпідвальну квартиру, в якій я жила й працювала протягом п’ятдесятих років. Після певного віку поїздка містом навіює невтішні роздуми. Громадяться адреси померлих людей. Ми проїхали площею, де Леон героїчно опікувався дружиною, а потім вирощував своїх гамірливих дітей із такою відданістю, яка всіх нас дивувала. Колись я теж стану лиш побіжною згадкою для пасажира в таксі, що проїздить повз мене. Це дуже популярний коротший шлях – внутрішнє кільце Риджентс-Парку.

Річку ми переїхали мостом Ватерлоо. Я навіть посунулася на сам краєчок сидіння, щоб охопити поглядом свою улюблену панораму міста, і коли повертала голову від собору святого Павла ліворуч до Біґ Бена праворуч, а між ними вся пишнота туристичного Лондона, то почувала себе фізично справною і розумово здоровою, незважаючи на головні болі й певну втомленість. Навіть добряче підтоптана, я відчувала себе такою самою, якою була завжди. Це важко пояснити молодим. Ми можемо виглядати справжніми динозаврами, але все одно не становимо якогось окремого племені. Хоча за рік чи два я вже втрачу право на подібний традиційний протест. Важко хворі, психічно неврівноважені – це інша, нижча раса. І ніхто не переконає мене в протилежному.

Мій водій вилаявся. За рікою дорожні роботи вимусили нас їхати в об’їзд у напрямку старого Каунті-Холу. Коли ми звернули там на манівці в напрямку Ламбета, я мигцем побачила госпіталь святого Томаса. Він був зруйнований під час бомбардувань Лондона – мене, Богу дякувати, тоді там не було, – а споруджені нові будівлі разом із вежею – це національна ганьба. Мені випало працювати в трьох госпіталях – в Олдер Гей і в Королівському східно-суссекському, а також у госпіталі святого Томаса, – і я об’єднала їх у своїй розповіді, щоб зосередити все, що зі мною відбувалося, в одному місці. Дуже зручна умовність і одночасно найменша моя погрішність проти істини.

Дощ уже трохи вщух, коли водій розвернувся просто посеред вулиці в протилежному напрямку, щоб під’їхати до головних воріт музею. Зайнята пошуками своєї сумочки, діставанням двадцятифунтової банкноти, розкриванням парасольки, я тільки після від’їзду таксі помітила машину, що стояла перед нами. Це був чорний «ролс-ройс». Якусь мить мені здавалося, що вона порожня. Насправді ж водій був такий маленький, що його майже не було видно за кермом. Я не впевнена, що те, про що я збираюся розповісти, справді можна назвати вражаючим збігом обставин. Час від часу я думаю про Маршалів, коли бачу запаркований «ролс» без водія. За стільки років це вже стало звичкою. Вони часто з’являються в моїх думках, найчастіше не викликаючи ніяких конкретних почуттів. Я вже звикла до думки про них. Вони все ще час від часу з’являються в газетах у зв’язку з їхнім фондом і всім тим добрим, що він робить для медичних досліджень, чи з колекцією, яку вони подарували галереї Тейт, чи з їхнім щедрим спонсоруванням сільськогосподарських проектів у Центральній Африці. Чи у зв’язку з її прийомами або з їхніми шаленими судовими переслідуваннями вітчизняних газет за дифамацію^[26]. Тому не було нічого дивного, що я подумала про лорда й леді Маршал, підходячи до тих масивних гармат перед музеєм, але пережила справжній шок, побачивши, як вони спускаються сходами мені назустріч.

Їх проводжала група офіційних осіб – я впізнала директора музею – і один фотограф. Двоє молодих людей тримали парасолі над головами Маршалів, коли ті спускалися сходами біля колон. Я трошки затрималася, уповільнивши кроки, але не стала зупинятися, щоб не привертати до себе уваги. Надійшов час для рукостискань, якесь зауваження лорда Маршала зустріли добродушним сміхом. Він спирався на ціпок, лаковану паличку, яка, як мені здається, стала в нього чимось на кшталт фірмового знаку. Він із дружиною і директор постояли перед камерою, потім Маршали пішли, супроводжувані молодими людьми в ділових костюмах і з парасольками. Музейне начальство залишилося на сходах. Мене турбувало те, яким шляхом підуть Маршали, щоб уникнути безпосередньої зустрічі з ними. Вони вирішили обійти гармати зліва, я зробила те саме.

Частково схована за гарматними стволами і їх бетонними постаментами, частково – за своєю нахиленою парасолькою, я залишалася невидимою для них, але сама добре все бачила. Вони йшли мовчки. Його я впізнала по фотографіях. Незважаючи на пігментні печінкові плями й фіолетові набряки під очима, він виглядав нарешті як справжній бездушний плутократ, хоча й дещо всохлий. Вік зіщулив його обличчя і надав вигляду, якого йому завжди трошки не вистачало. Меншою стала щелепа, і те, що він схуд, пішло йому на користь. Він не зовсім твердо стояв на ногах і страждав через плоскостопість, але йшов достатньо впевнено для людини вісімдесяти восьми років. З часом навчаєшся свідомо судити про такі речі. Проте він міцно тримався за її руку, а ціпок був не тільки напоказ. Досить часто згадували про те, скільки всього доброго зробив він для світу. Можливо, він прожив життя, загладжуючи свою вину. А може, він просто бездумно пер напролом, живучи життям, яке завжди відповідало його суті.

Що стосується Лоли – моєї великосвітської кузини, запеклого курця, – то ось вона переді мною, така ж худа й спритна, як хорт, і така ж вірна. Хто б міг таке подумати? Тут вона зуміла, як кажуть, ухопити Бога за бороду. Може, це прозвучить неприємно, але саме так я й подумала, глянувши на неї. На ній було чорне пальто і яскраво-червоний капелюх із широкими крисами. Радше зухвало, ніж вульгарно. Майже вісімдесят років – і все ще в туфлях на шпильках. Вони цокали по тротуару, наче йде молода жінка. Ніяких слідів куріння. Фактично, її вигляд наводив на думку про оздоровчі центри й штучний загар. Вона зараз була вищою від чоловіка, а її енергійність не викликала жодних сумнівів. Проте було в ній і щось комічне – чи я вже хапаюся за соломинку? Макіяж був надто відвертий – криклива помада, густий шар крему й пудри, Я завжди була пуританкою в цьому відношенні, тому вважаю себе ненадійним свідком. Мені здалося, що в ній є щось від театрального лиходія – сухорлява постать, чорне пальто, криваво-червоні вуста. Ще б довгий мундштук, кімнатну собачку під пахву, і вона виглядала б зовсім як Круелла де Віль^[27].

Кілька секунд – і ми вже розминулися. Я піднялася сходами, тоді зупинилася під фронтоном, ховаючись від дощу, і простежила, як уся та групка йде до машини. Йому першому допомогли сісти, і я побачила, який він кволий. Він не згинався в поясі, не міг втримати рівновагу на одній нозі. Їм довелося підняти його й посадити на сидіння. Протилежні дверцята тримали відчиненими для леді Маршал, яка дуже жваво нахилилася й пірнула всередину. Я простежила, як «ролс» влився в потік машин, а тоді увійшла до музею. Від цієї зустрічі в мене залишився якийсь тягар на серці, і я намагалася зараз не думати про це, викинути всі переживання. У мене й так сьогодні достатньо клопотів. А проте Лолине здоров’я не йшло в мене з думки, поки я віддавала в гардеробі свою торбу й весело віталася з розсильними. Тут так заведено, що хтось має супроводжувати тебе в ліфті нагору в читальний зал, а ліфт такий тісний, що, як на мене, просто змушує до якоїсь пустої розмови. Ведучи її – жахлива погода, але під кінець тижня обіцяють покращення, – я продовжувала думати про ту зустріч на вулиці з точки зору здоров’я: я можу пережити Пола Маршала, але Лола, безумовно, переживе мене. Наслідки цього цілком зрозумілі. Результат був відомий протягом усіх цих років. Як сказав колись мій видавець, публікація означає судовий процес. Проте наразі я навряд чи можу забивати собі цим голову. Вже й так набралося багато всього, про що я не хочу думати. Я прийшла сюди у справах.

Якийсь час я присвятила розмові з хранителем документів. Вручила йому пачку листів, у яких містер Нетл писав мені про Дюнкерк. Вони були прийняті з великою вдячністю. Зберігатимуться вони разом з усіма іншими, переданими мною. Хранитель відшукав мені якогось люб’язного старого полковника з Королівського східнокентського полку, такого собі історика-аматора, який прочитав відповідні сторінки мого машинопису й надіслав факсом свої рекомендації. Ці нотатки й були мені передані – колючі, зате корисні. Вони, Богу дякувати, повністю поглинули мене.

«Жоден (підкреслено двічі) солдат, який служив у британській армії, ніколи не скаже „Бігом уперед”. Тільки американець може дати таку команду. Правильний вираз – „Бігом марш”».

Я люблю такі дрібнички, такий пуантилістський підхід до достовірності, ці виправлення деталей, які в масі своїй дають таке задоволення.

«Ніхто ніколи не скаже „двадцятип’ятифунтові гармати”. Тут мало бути „двадцятьп’ятки” або „гармати двадцять п’ятого калібру”. Ваш же вираз звучатиме явно химерно навіть для людини, яка не служила в артилерії».

Як поліцейські з пошукової бригади, ми повзаємо рачки, відшукуючи шлях до істини.

«Ваш хлопчина з ВПС носить берет. Мені це здається сумнівним. За винятком танкових військ, їх у 1940 році не було навіть у сухопутних військах. Гадаю, Вам краще одягти на нього пілотку».

Врешті-решт полковник, який почав свого листа зі звернення «міс Толліс», дав вихід своїй роздратованості моєю статтю. Що ці дамочки собі дозволяють, лізучи в подібні справи?

«Мадам (підкреслено тричі), „юнкерс” не несе „одну-єдину тисячотонну бомбу”. Ви хоч маєте поняття, що навіть морський фрегат не важить стільки? Раджу Вам як слід ознайомитися з цим питанням».

Ну, це просто друкарська помилка. Я ж збиралася надрукувати „тисячофунтову”. Я виписала ці зауваження і написала полковнику вдячного листа. Заплатила за фотокопії документів, які розклала охайними купками для свого власного архіву. Повернула на видачу книжки, якими користувалася, і викинула всі непотрібні вже записи. На робочому місці від мене не лишилося жодних слідів. Прощаючись із хранителем документів, я дізналася, що фонд Маршала збирається надати музею грант. Після того, як я потиснула руки іншим працівникам бібліотеки й пообіцяла подякувати в книжці працівникам відділу за допомогу, викликали розсильного, аби той провів мене вниз. Дівчина в гардеробі дуже люб’язно викликала таксі, а один із молодших швейцарів відніс мою торбу аж на тротуар.

Під час поїздки назад, на північ, я думала про лист полковника, а радше про своє власне задоволення від цих дрібних поправок. Якби мені справді так сильно залежало на фактах, я б написала зовсім іншу книжку. Але моя робота завершена. Не буде ніяких нових варіантів. Саме про це я й думала, коли ми в’їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем, якраз перед тим, як я заснула. Коли водій розбудив мене, таксі стояло біля моєї квартири в Риджентс-Парку.

Я порозкладала по папках принесені з бібліотеки папери, зробила собі сендвіч, потім спакувала валізку. Рухаючись по квартирі, з однієї знайомої кімнати до іншої, я була свідома того, що роки моєї незалежності скоро можуть завершитися. На письмовому столі, в рамочці, стояла фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Колись я питатиму, хто це такий. Я заспокоїла себе, присвятивши певний час вибору сукні, яку одягну на родинний обід. Процес цей справді відмолодив мене. Я вже худіша, ніж була рік тому. Ведучи рукою вздовж вішачків, я на довгі хвилини забула про свій діагноз. Врешті-решт я вибрала відрізну кашемірову сукню сріблясто-сірого кольору. Потім вже все було просто: білий єдвабний шалик, заколотий камеєю Емілі, лаковані туфлі-лодочки – звичайно ж, на низькому каблучку, – і велика чорна шаль. Я закрила валізку й, несучи її у передпокій, здивувалася, якою ж вона здається легенькою.

Моя секретарка прийде завтра, ще до мого повернення. Я залишила їй записку, визначивши роботу, яку хотіла, щоб вона зробила, потім взяла книжку й чашку чаю і влаштувалася в кріслі біля вікна з видом на парк. Мені завжди добре вдавалося не думати про речі, які справді мене турбують. Але читати я не могла. Я була схвильована. Поїздка за місто, обід на мою честь, відновлення родинних зв’язків. І в мене ж відбулася одна з тих класичних розмов з лікарем. Я мала би бути пригнічена. А може, мені вже все, як сьогодні кажуть, по барабану? Проте від таких думок нічого не зміниться. Машина буде аж за півгодини, і я не знаходила собі місця. Встала з крісла, пройшлася кілька разів туди-сюди по кімнаті. Коли я надто довго сиджу, в мене починають боліти коліна. Мені не давали спокою думки про Лолу, про жорсткість того худого, старого, розмальованого обличчя, про її самовпевнену ходу на тих небезпечних шпильках, її життєву енергію, отой нирок у «ролс-ройс». Я що, змагаюся з нею, витоптуючи килим між каміном і честерфілдівською канапою? Я завжди думала, що світські забави, цигарки зведуть її в могилу. Думала так, навіть коли нам було трошки за п’ятдесят. І от у вісімдесят вона має такий хижий, супермодний вигляд. Вона завжди була зарозумілою старшою дівчинкою, завжди на крок попереду. Зате в цій останній важливій справі я її випереджу, а вона, мабуть, житиме довго. Мені не вдасться опублікувати роман за життя.

«Ролс», схоже, закрутив мені голову, бо коли приїхала машина – спізнившись на п'ятнадцять хвилин, – я була розчарована. А як правило, такі речі мало турбують мене. То була зовсім непоказна малолітражка, заднє сидіння якої було вкрите нейлоновим хутром, розмальованим під зебру. Зате водій Майкл, веселий хлопака з Вест-Індії, взяв у мене валізку, дбайливо відкинув переднє сидіння, щоб мені зручніше було сідати. Після того, як я категорично заявила, що не потерплю жодної трахкотливої музики з колонок на поличці у мене за головою, а він перестав на мене дутися, ми чудово порозумілися й завели розмову про сім’ї. Батька він ніколи не знав, а його мати була лікаркою в Мідлсекському госпіталі. Сам він закінчив юридичний факультет Лестерського університету й збирався тепер писати дисертацію в Лондонській школі економіки про законодавство й злидні в країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона по гнітючому Західному шосе, він стисло виклав мені її суть: немає законів про власність, отже, немає капіталу, отже, немає добробуту.

– Типовий підхід юриста, – сказала я. – Організувати бізнес передовсім для себе самого.

Він ввічливо посміявся, хоча, мабуть, подумав, що я – заплішена дурепа. В наші дні абсолютно неможливо вгадати освітній рівень людей по тому, як вони розмовляють, чи одягаються, чи яку музику люблять. Найбезпечніше вважати кожного, з ким зустрічаєшся, витонченим інтелектуалом.

Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.

Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків, які несли за ними ключки. Я не могла не думати про них як про порушників, що незаконно проникли в чужі володіння. Ліс, що оточував старий котедж Ґрейс Тернер, стояв і досі, і коли ми проминули останні буки, перед очима з’явився головний будинок. Будь-які ностальгічні почуття були б недоречними – це завжди була потворна будівля. Проте здалеку вона виглядала голою і беззахисною. Плющ, який раніше пом’якшував враження від того яскраво-червоного фасаду, був обідраний, можливо, щоб не руйнував цегляну кладку. Незабаром ми вже наблизилися до першого мосту, і я побачила, що озера більше немає. На мості ми опинилися над бездоганним трав’яним газоном, які часом можна бачити в старих фортечних ровах. Саме по собі це не виглядало негарно, якщо не знати, що тут було раніше – осока, качки й велетенський короп, якого двоє бродяг спекли і з задоволенням з’їли біля храму на острові. Якого вже теж не було. На його місці стояла дерев’яна лавка й урна для сміття. Острів, який, звичайно, вже не був островом, став видовженим горбочком, вкритим рівненькою травою, як величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Його оточувала посипана гравієм доріжка, де тут і там стояли інші лавочки й круглі садові ліхтарі. У мене не було часу спробувати відшукати очима те місце, де я колись сиділа, заспокоюючи юну Лолу Маршал, бо ми вже їхали другим мостом, а тоді загальмували, звернувши на асфальтовий паркінг, що тягнувся вздовж усього будинку.

Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках – два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними – портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку – яким же легеньким і нерішучим був його потиск – і пішов. Серйозна дівчина за столом реєстратора, в строгому діловому костюмі, видала мені ключ і сказала, що колишня бібліотека зарезервована виключно для нашого свята. Ті декілька людей, які вже приїхали, пішли на прогулянку. Згідно з планом, усі мають зібратися о шостій, на коктейлі. Розсильний віднесе нагору мою валізку. Мені зручніше буде піднятися ліфтом.

Ніхто, отже, не збирався мене вітати, але це й до кращого. Я воліла познайомитися з усім на самоті – стільки ж бо цікавих змін, – перш ніж виступити в ролі почесного гостя. Піднялася ліфтом на третій поверх, пройшла через скляні протипожежні двері й пішла коридором, напастована підлога якого рипіла так само, як і раніше. Дивно було дивитися на пронумеровані й замкнені спальні. Звичайно, номер моєї кімнати – сьомий – нічого мені не казав, але я, здається, вже здогадалася, де сьогодні спатиму. Принаймні, зупинившись перед дверима, я не була здивована. Не моя колишня, а кімната тітоньки Венери, бо завжди вважалося, що з неї найкращий вид – на озеро, на дорогу, на ліс і на далекі гори. Чарлз, онук П’єро й організатор усього цього, мабуть, спеціально замовив її для мене.

Приємною несподіванкою було опинитися всередині. До кімнати були долучені сусідні по обидва боки, і утворилися розкішні апартаменти. На низенькому скляному столику стояв величезний букет оранжерейних квітів. Величезного високого ліжка, яке так довго без будь-яких скарг займала тітонька Венера, вже не було, так само як і різьбленого комода для приданого й оббитого зеленим шовком дивана. Тепер вони належали старшому синові Леона від другого шлюбу і стояли в замку десь у шотландських горах. Але нові меблі були гарні, і кімната мені сподобалася. Принесли мою валізку, я замовила чай і повісила сукню в шафу. Оглянула вітальню, в якій був письмовий стіл і хороша лампа, і була вражена розмірами ванної з її ароматичними сумішами й купою рушників на гарячій сушарці. Втішно було не бачити в усьому позбавленого смаку занепаду – а це ж легко стає у старих людей звичкою. Я постояла біля вікна, милуючись сонячним світлом, яке падало збоку на поле для гольфу й під яким виблискували голі дерева на далеких узгір’ях. Я все ще не могла погодитися з відсутністю озера, але його, можливо, колись відновлять, зате сам будинок як готель, безперечно, вміщав значно більше людського щастя, ніж коли я тут жила.

Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, – і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.

Я обійшла кімнату, маючи біля себе Чарлза, який підказував мені імена. Як чудово бути в самому центрі такого доброзичливого родинного зібрання. Я знову перезнайомилася з дітьми, онуками й правнуками Джексона, який п’ятнадцять років тому помер. Фактично, близнюки удвох добряче наповнили цю кімнату. Леон теж непогано постарався з його чотирма шлюбами, виявившись напрочуд відданим батьком. Віковий діапазон тут був від трьох місяців до Леонових вісімдесяти восьми років. А який набір голосів, від буркоту до вереску, поки офіціанти розносили шампанське й лимонад. Підстаркуваті діти далеких родичів віталися зі мною як давно забуті друзі. Кожен другий хотів сказати мені щось приємне про мої книжки. Групка чарівних підлітків розповіла, як вони вивчали мої книжки в школі. Я пообіцяла прочитати машинопис роману чийогось відсутнього сина. Записки й візитки впихали мені в руки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я повинна буду розпакувати, як заявили мені кілька дітей, до, а не після того, як вони підуть спати. Я обіцяла, потискала руки, цілувала щоки й губи, захоплювалася немовлятами й лоскотала їм щічки, і саме тоді, коли я вже почала думати, з яким задоволенням присіла б де-небудь, я помітила, що розставляють стільці, всі звернені в один бік. Потім Чарлз став плескати в долоні й, перекрикуючи шум, який зовсім не вщухав, оголосив, що перед обідом ще буде дана вистава на мою честь. Прохання до всіх зайняти місця.

Мене підвели до м’якого крісла в першому ряді. Поруч зі мною сидів старий П’єро, який розмовляв із родичем зліва від себе. У кімнаті запала нервова тиша – майже тиша. З кутка долинав збуджений шепіт дітей, якого я вирішила тактовно не помічати. Поки ми чекали, а в мене виявилося, так би мовити, кілька вільних секунд, я озирнулася навкруги й лише тепер по-справжньому усвідомила, що в бібліотеці не було ані книжок, ані стелажів. Ось чому кімната здавалася значно більшою, ніж за моєї пам’яті. Єдиними матеріалами для читання були журнали про життя за містом, що лежали на поличках біля каміна. Після кількох шикань і рипіння чийогось стільця перед нами з’явився хлопчик у чорному плащі, накинутому на плечі. Був він блідий, весь у ластовинні й рудий – безсумнівний Квінсі. Я прикинула, що йому років дев’ять-десять. Тіло було худеньке, тому голова здавалася великою і надавала йому ефірного вигляду. Але тримався він упевнено, обводячи очима кімнату в очікуванні, поки публіка вгамується. Потім нарешті задер вгору ельфоподібне підборіддя, набрав у груди повітря й заговорив чистим, дзвінким дискантом. Я готова була до якоїсь магічної несподіванки, але те, що я почула, мало вже зовсім неземне звучання.

Ось розповідь про легковажну Арабеллу,

Яка втекла з негідником безчельним.

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу, а там хвороба вже й нужда чигає,

А в неї ж більше ні копієчки немає.

І раптом вона постала переді мною, ота заклопотана, педантична, примхлива маленька дівчинка, яка все ще лишається живою, бо коли вимогливі глядачі доброзичливо пирснули, почувши «без дозволу», моє бідолашне серце – обурливе марнославство! – аж тьохнуло. Хлопчик декламував зі зворушливою дохідливістю, легесеньким дисонансом було лиш те, що моє покоління назвало б вимовою кокні, хоча сьогодні я вже й не знаю, що має означати «т» з твердим приступом. Я знала, що всі ці слова належать мені, але майже не пам’ятала їх, а зосередитися було важко через наплив стількох питань, стількох почуттів. Де вони знайшли текст, і чи ця неземна впевненість є симптомом цілком інших часів? Я глянула на свого сусіда, П’єро. В руці у нього була хусточка, він промокав нею очі, і я не думаю, що лише з прадідівської гордості за правнука. А ще я підозрювала, що все це була його ідея. Пролог наблизився до своєї розсудливої кульмінації: