Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

Вона сперлася на лікоть і піднесла до губ склянку з водою. Оте звірятко, той її мучитель починав зникати, і тепер вона вже могла сперти на спинку ліжка дві подушки, щоб сісти. Робилося це повільно й достатньо незграбно, бо вона боялася різких рухів, а тому рипіння пружин тривало досить довго й наполовину заглушало звуки чоловічого голосу. Повернувшись на бік, вона завмерла, стискаючи в руці ріжок подушки, і її чутлива увага побігла в усі куточки дому. Спершу нічого не було чути, а потім – наче в повній темряві увімкнули й вимкнули лампу – пролунав тихенький сміх і несподівано обірвався. Ага, це Лола, в дитячій кімнаті з Маршалом. Вона знову почала вовтузитись, нарешті лягла й ковтнула теплуватої води. Цей багатий молодий підприємець, виявляється, не такий вже й поганий, якщо готовий проводити час, розважаючи дітей. Невдовзі вона вже зможе ризикнути увімкнути лампу поряд із ліжком, а ще хвилин через двадцять, можливо, здатна буде повернутися до домашніх обов’язків і зайнятися всім тим, що її непокоїть. Передовсім треба навідатися на кухню й перевірити, чи не пізно ще замінити печеню холодним нарізаним м'ясом і салатами, потім слід привітатися з сином, придивитися до його приятеля і бути з ним люб’язною. Після цього вона повинна переконатися, що близнюки як слід доглянуті, й, можливо, дозволити їм для заохочення щось приємне. А там уже й час дзвонити Джекові, який напевно забуде попередити її, що не приїде сьогодні додому. Спершу вона говоритиме з небагатослівною жінкою на комутаторі, потім із напиндюченим молодим чоловіком у приймальні, а тоді вже запевнятиме чоловіка, що немає жодних причин почуватися винним. Далі вона знайде Сесилію і пересвідчиться, що та зробила з квітами все, що треба, і що їй слід усе ж таки зробити певне зусилля й узяти на себе ввечері якісь обов’язки господині, і щоб вона одягла щось гарне і не курила в усіх кімнатах. А потім, найголовніше, треба вирушити на пошуки Брайоні, бо провал п’єси – це жахливий удар, і дитині потрібна буде вся втіха, яку може дати матір. Її пошуки означатимуть, що треба буде вийти на відкрите сонце, а навіть лагідні промені раннього вечора можуть спровокувати приступ. Отже, треба буде знайти темні окуляри, і це, а не похід на кухню, слід зробити в першу чергу, бо вони десь тут у кімнаті, в шухляді, чи закладені в якусь книжку, чи в кишені, а підніматися за ними знову – це зайвий клопіт. Треба також взути якісь туфлі на пласкій підошві, якщо Брайоні пішла аж до річки…

Отож Емілі ще якийсь час лежала, спершись на подушки, поки її звірятко кудись зникло, і неспішно укладала плани, переглядала їх, уточнювала їх послідовність. Вона втихомирить і заспокоїть весь дім, який із нездорової напівтемряви її спальні здавався їй розбурханим і малонаселеним континентом, на чиїх вкритих лісами просторах різні конкуруючі сили по-різному боролися за її заклопотану увагу. Вона не мала ілюзій: старі плани, якщо їх взагалі можна пригадати, ті плани, які поступилися часові, часто намагалися гарячково й надто оптимістично скеровувати хід подій. Вона могла запустити щупальці своєї чуйності в кожну кімнату в домі, але не могла запустити їх у майбутнє. А ще вона знала, що в кінцевому підсумку вона прагне душевного спокою для себе самої; егоїзм і доброту найкраще не розділяти. Вона обережно сіла, спустила ноги на підлогу і всунула їх у капці. Не ризикуючи поки що розсунути штори, вона увімкнула лампу для читання і почала нерішуче шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, звідки почати пошуки.

VII

Храм на острові, побудований у стилі Ніколаса Рівета в кінці 1780-х років, був задуманий як цікава деталь пейзажу, як примітна для ока риса, що втілює пасторальний ідеал, і, звичайно ж, взагалі не мав ніякого релігійного призначення. Він стояв зовсім недалеко від води, на виступі, цікаво відбиваючись в озері, і звідки б не дивився, колонада й фронтон над нею були гарно затінені дубами і в’язами, що виросли навкруг. Якщо ж підійти ближче, то храм мав більш жалісний вигляд: від вологи, що піднімалася крізь пошкоджену гідроізоляцію, пообвалювалися великі шматки штукатурки. Десь під кінець дев’ятнадцятого сторіччя ці діри були незграбно залатані нефарбованим цементом, який зробився коричневим і надавав будівлі строкатого, хворобливого вигляду. Ще де-не-де, наче ребра в голодної тварини, проглядала гнила вже підштукатурна дранка. Подвійних дверей, що вели в кругле приміщення з куполоподібним дахом, давно вже не було, і кам’яна підлога була вкрита товстим шаром листя, перегною та екскрементів усіляких птахів і тварин, які могли вільно входити й виходити. В гарних ґеорґіанських вікнах не було жодної шибки, усі вони були вибиті Леоном і його друзями ще в кінці двадцятих років. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, були порожніми, якщо не брати до уваги клапті брудного павутиння. З меблів була тільки лавка, притягнена з сільського крикетного майданчика – знову ж таки справа Леона і його жахливих друзів-однокласників. Ніжки були відламані й використані для биття вікон і зараз валялися назовні, поступово розпадаючись і перетворюючись у прах серед кропиви й непіддатних розкладові уламків скла.

Точно так само, як басейновий павільйон за стайнями імітував певні риси храму, так і храм начебто втілював натяки на первісний будинок Роберта Адама, хоча ніхто в родині Толлісів не знав, які саме. Можливо, стиль колон, чи фронтону, чи пропорції вікон. Час від часу, найчастіше на Різдво, коли люди схильні до експансивності, члени сім’ї, прогулюючись по містках, обіцяли дослідити це питання, але коли починався повний клопотів новий рік, усі якось забували знайти для цього час. І саме це, а не фізична руйнація, саме ця втрачена пам’ять про іменитішого родича храму надавала непотрібній маленькій споруді жалісного вигляду. Храм був осиротілим дитям леді з вищого товариства, і тепер, коли нíкому було доглянути його і ніхто не звертав на нього уваги, це дитя дочасно зістарілося і пустилося берега. На зовнішній стіні була конусоподібна, завбільшки з людський зріст пляма від кіптяви у тому місці, де двоє бродяг колись нахабно розпалили вогнище, аби засмажити коропа, який їм не належав. Довший час на траві, яку регулярно обгризали кролики, лежав зморщений черевик. Та коли Брайоні глянула сьогодні, черевик уже зник, як усе коли-небудь зникне. Думка, що храм, начепивши власну чорну опаску, сумує за згорілим домом, що він тужить за чимось величним і невидимим, породжувала мало не релігійний настрій. Трагедія порятувала храм від того, щоб остаточно стати фальшивкою.

***

Непросто довго стинати кропиву, не вигадавши до цього якоїсь історії, і Брайоні незабаром була повністю поглинута й похмуро задоволена, хоча для всього світу вона залишалася всього лиш дівчинкою в жахливому настрої. Вона знайшла тоненьку ліщинову гілку й обідрала з неї кору. Її чекала робота, і вона готова була взятися до неї. Висока кропива із самовдоволеним виглядом, чия голівка манірно схилялася, а листя під нею простягалося, наче руки, що відстоювали невинність, – це була Лола, і хоч вона й стогнала, благаючи пощади, але метрова лозина зі свистом підтяла їй коліна, шпурнувши безпомічне тіло на землю. Відчуття було надто приємним, щоб на цьому зупинитися, і декілька наступних стеблин теж стали Лолою; оця, яка нахилилася прошептати щось у вухо сусідці, була стята з тією жахливою брехнею на вустах; а ось вона знову, стоїть дещо осторонь, голову задерла так, наче замишляє щось гидке; а отам вона командує групкою молоденьких прихильників і розпускає всілякі чутки про Брайоні. Дуже жаль, але прихильники погинуть разом із нею. А ось вона знову піднялася, безсоромна в усіх своїх гріхах – гордині, обжерливості, жадібності, непоступливості, – і за кожен із них розплачувалася життям. Останнім жестом ворожості було те, що вона впала Брайоні до ніг і попекла їй пальці. Коли Лола вже достатньо навмиралася, три пари молодих стеблин були принесені в жертву через безпорадність близнюків – відплата була безсторонньою і не мала жодних привілеїв для дітей. Потім саме писання п’єс стало кропивою, навіть декількома кущами; поверховість, змарнований час, повний хаос у головах інших, безнадійність прикидання – у саду мистецтв усе це були бур’яни, які повинні загинути.

Відчуваючи полегшення від того, що вона більше не драматург, і зважаючи на бите скло, вона посувалася далі довкола храму, працюючи вже на краєчку галявини, де обскубана трава підходила до безладного підліска, який розростався між деревами. Розправа з кропивою ставала самоочищенням, і тепер вона взялася за власне дитинство, не відчуваючи більше в ньому потреби. Якась хиренна рослинка втілювала собою все, чим вона жила до цього моменту. Але й цього було недостатньо. Твердо стоячи ногами на траві, вона розправлялася з колишньою собою, рік за роком, тринадцятьма ударами. Вона рубала голови жалюгідній залежності немовляцтва й раннього дитинства, і школярці, яка прагне покрасуватися, щоб її похвалили, і дурній гордості одинадцятирічної дівчинки за свої перші оповідання, і довірі до доброї думки матері. Усе це вилітало з-за лівого плеча й лягало їй під ноги. Гнучкий кінчик лозини, ріжучи повітря, висвистував дві ноти. Ніколи більше! примушувала вона його співати. Досить! Ось тобі!

Незабаром її захопила сама ця дія і той газетний репортаж, який вона узгоджувала з ритмом своїх ударів. Ніхто у світі не робить цього краще за Брайоні Толліс, яка наступного року представлятиме свою країну на Берлінській олімпіаді й, без сумніву, виграє золоту медаль. Люди уважно приглядаються до неї, у захваті від її техніки, від того, що вона воліє виступати босою, бо це допомагає їй утримувати рівновагу – таку важливу в цьому вимогливому виді спорту, – коли кожен палець відіграє свою роль; від її стилю, коли вона виносить уперед всю руку, а потім різко викручує зап’ястя в сам момент удару; від того, як вона розподіляє свою вагу і збільшує силу удару, крутнувши стегнами; від її характерної звички розпростовувати пальці вільної руки – ніхто з нею не може зрівнятися. Самоучка, наймолодша донька високого державного чиновника. Гляньте на її зосереджене обличчя, як вона докладно оцінює кут удару, жодного промаху, стинає кожну кропивину з нелюдською точністю. Потрібне все життя, щоб досягти такої майстерності. І як це життя мало не було змарноване драматургією!

Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона – видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.

Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали свою яскравість, зникало кудись себелюбне задоволення від майстерних рухів і скоординованості, рука боліла. Вона знову робилася самотньою дівчинкою, яка періщить кропиву палицею – і нарешті вона зупинилася, зашпурнула палицю поміж дерева й озирнулася довкруж.

Розплатою за подібні непритомні марення завжди був оцей момент повернення, відновлення того, що було раніше, а тепер здавалося ще гіршим. Її фантазії, багаті на такі достовірні деталі, перетворилися на перебіжну дурість перед лицем твердого моноліту реальності. Важко було прокидатися. «Прокинься», – шептала їй сестра, коли будила її з поганого сну. Брайоні втрачала свою божественну здатність творити, але втрата набувала очевидності лише в цей момент повернення; частиною спокусливих марень була ілюзія, що вона безсила протистояти їхній логіці; міжнародна конкуренція примушує її змагатися на найвищому рівні серед кращих спортсменів світу й відповідати на виклики, зумовлені її вищістю в цьому виді спорту – рубанні кропиви лозиною; вона вимушена докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб догодити горлаючому натовпу і щоб бути найкращою і – що найважливіше – унікальною. І звичайно ж, це все вона – вигадана нею і про неї, а зараз вона знову опинилася в світі, не в тому, який могла б створити, а в тому, який створив її, і Брайоні відчувала, як вона кулиться під вечірнім небом. Їй набридло бути поза домом, але вона ще не готова повернутися в дім. Невже це все, що буває в житті – «в домі» чи «поза домом»? Невже людям більше немає куди подітися? Вона повернулася спиною до храму і повільно поплелася ідеальним, зробленим кроликами газоном до мосту. Перед нею, освітлена призахідним сонцем, висіла в повітрі хмарка комах, і кожна безладно рухалася, наче на невидимій еластичній ниточці – загадковий куртуазний танець, а може, їх просто переповнює комашина радість, смисл якої їй годі пізнати. У бунтівному настрої вона вибралася стрімким трав’янистим схилом на міст, а опинившись на дорозі, вирішила, що стоятиме там і чекатиме, поки з нею не станеться щось важливе. Це був виклик, який вона кидала буттю – вона не поворухнеться ні заради обіду, ні заради мами, яка кликатиме її. Вона просто чекатиме на мості, спокійно і вперто, поки події, справжні події, а не її власні фантазії, не відгукнуться на її виклик і не розвіють її нікчемності.

VIII

Під вечір високі хмари в західній частині неба утворили тоненький жовтуватий шар, який через годину потемнішав і продовжував густішати, аж поки суцільна помаранчева заграва не повисла над велетенськими кронами паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки проблискували крізь листя масним чорним кольором, а посохлі трави набрали барв неба. Тільки фовіст, відданий неймовірним кольорам, міг би придумати такий пейзаж, особливо коли земля й небо набрали восково-рудуватого відтінку, а товстенні стовбури старих дубів стали такими чорними, що аж синіми. І хоча сонце, сідаючи, вже не так припікало, здавалося, що стало ще гарячіше, бо легенький вітерець, який цілий день давав якесь полегшення, стих, і повітря знерухоміло й було важким.

Усе це, а принаймні якусь невеличку частинку, міг бачити Робі Тернер через зачинене наглухо слухове вікно, якби завдав собі труду вилізти з ванни, присісти й вигнути шию. Весь день його маленька кімнатка, ванна й та комірка між ними, яку він називав своїм кабінетом, пеклися під південним схилом даху котеджу. Після повернення з роботи він більше години лежав у теплуватій ванні, а його кров і – як здавалося – думки розігрівали воду. Обрамлений прямокутник неба над ним міняв свій колір в отому невеличкому куснику спектра від жовтого до помаранчевого, а він прокручував у голові незвичні для себе почуття і знову й знову вертався думками до деяких спогадів. Ніщо не втрачало виразності. Час від часу м’язи його живота, вкритого декількома сантиметрами води, мимоволі напружувалися, коли він пригадував ту чи іншу подробицю. Крапелька води в неї на плечі. На мокрому плечі. Квітка, звичайна маргаритка, вишита між півкулями її станика. Її груди, маленькі й широко розставлені. На спині родимка, напівприкрита шлеєчкою. Коли вона вилізала з води – проблиск темного трикутника під панталончиками, який ті повинні були прикривати. Мокрий. Він бачив його, він примушував себе побачити його знову. І те, як її тазові кістки відтягали тканину від тіла, і крутий вигин її талії, і її вражаюче біла шкіра. Коли вона потяглася за спідницею, на недбало задертій стопі він побачив брудні плямки на подушечках чарівних пальчиків, один менший від другого. Ще одна родима плямка розміром з монетку на стегні, і щось червоне на литці – як полунична; шрам. Усе це не псувало її. Прикрашало.

Він знав її з дитинства і ніколи не придивлявся до неї. У Кембриджі вона якось прийшла до нього в гуртожиток із дівчиною з Нової Зеландії в окулярах і якоюсь шкільною подругою, якраз коли в нього був товариш із Даунінг-коледжу. Вони згайнували годину в силуваних жартах, пригощаючи одне одного цигарками. Часом вони миналися на вулиці, усміхаючись одне одному. Вона завжди виглядала так, наче почувалася ніяково. «Це син нашої прибиральниці», так могла вона пошепки казати знайомим, коли проходила далі. Він любив, коли люди знали, що йому це байдуже – он іде донька роботодавця моєї матері, сказав він колись приятелю. У нього була власна стратегія самозахисту і власні науково обґрунтовані класові теорії, і своя власна достатньо силувана самовпевненість. Я є тим, чим я є. Вона була як сестра, майже непомітна. Це довгасте, вузьке обличчя, маленький рот – якби він взагалі коли-небудь думав про неї, то міг би сказати, що в її вигляді є щось від лошати. Тепер він бачив, що це якась дивна краса – обличчя немовби різьблене й незворушне, особливо біля скошених вилиць, з різко окресленими ніздрями й повними, вологими, рожевими губами. Очі темні й задумливі. Виглядом вона нагадувала статую, але рухи були швидкими й поривчастими – та ваза й досі була б цілою, якби вона не вишарпнула її так різко йому з рук. По всьому видно, що вона томиться, їй тут нудно, вона почувається ув’язненою в домі Толлісів, і скоро вона поїде геть.

Невдовзі йому доведеться говорити з нею. Тремтячи від холоду, він вибрався нарешті з ванни, не маючи жодних сумнівів, що його чекають серйозні зміни. Голий пройшов через кабінет у спальню. Не застелене ліжко, розкиданий у безладі одяг, рушник на підлозі, екваторіальна спека кімнати – все було до знемоги чуттєвим. Він простягся на ліжку, зарився лицем у подушку й застогнав. Така солодка, така крихка, і тепер, напевне, стане недосяжною. Отак роздягтися – звичайно, це її зворушливе прагнення виглядати ексцентричною, спроба бути зухвалою мали нарочитий, кустарний характер. Зараз вона мучиться розкаянням і навіть не уявляє, що вона з ним зробила. І все це було б дуже добре, все б можна порятувати, якби вона так не розізлилася на нього за ту розбиту вазу, що тріснула в його руках. Але її гнів йому теж подобався. Він перекотився на бік, погляд мав застиглий і непритомний, і попустив своїм кінофантазіям: вона лупцює його кулачками по грудях, а потім, схлипнувши, ховається в його обіймах і дозволяє поцілувати себе; вона не пробачила йому, вона просто піддалася. Він переглянув це декілька разів, перш ніж повернутися до реальності: вона зла на нього і злитиметься ще більше, коли дізнається, що він буде серед гостей за обіднім столом. Там надворі, в тому сліпучому світлі, він не встиг зметикувати, що треба відмовитися від Леонового запрошення. Він автоматично бовкнув «так», а тепер матиме справу з її роздратованістю. Він знову застогнав, байдужий до того, чи чути його внизу, згадавши, як вона роздяглася перед ним – так зневажливо, наче він мала дитина. Звичайно ж. Тепер він ясно це бачив. Це зроблено, щоб принизити його. Ось же він, цей незаперечний факт. Приниження. Вона хотіла цього. Вона зовсім не така солодка, і він не повинен ставитися до неї поблажливо, бо вона наділена силою, вона може витягти його з темних глибин, а може й штовхнути на дно.

Але, можливо – він перекотився на спину, – йому не слід вірити в її розлюченість? Чи не було це все надто театральним? Безумовно, навіть гніваючись, вона мусила мати на думці щось інше, краще. Навіть гніваючись, вона хотіла показати йому, яка вона гарна, і ще більше прив’язати його до себе. Але як повірити такій егоїстичній думці? А йому більше нічого й не лишається. Він схрестив ноги, заклав руки за голову, відчуваючи, як холоне, сохнучи, шкіра. А що б сказав Фройд? Ну, наприклад: під вибухом темпераменту вона приховувала неусвідомлене бажання роздягтися перед ним. Марна надія! Це було вихолощення, вирок, а ці – те, що він відчуває зараз, – ці тортури були його карою за те, що він розбив її дурнувату вазу. Йому не слід більше з нею бачитися. Він повинен побачитися з нею сьогодні ввечері. Та й вибору в нього немає – він все одно піде. Вона зневажатиме його за те, що він прийшов. Йому слід було відмовитися від Леонового запрошення, але коли той запросив його, серце в нього почало калатати, і оте дурне «так» зірвалося з язика. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, і те тіло, яке він бачив, з родимками, з блідістю, з отою полуничною, буде сховане під одягом. Він один знатиме, ну, і Емілі, звичайно. Але тільки він думатиме про них. А Сесилія не розмовлятиме з ним, навіть не гляне на нього. І навіть це буде краще, ніж лежати отут і стогнати. Ні, не буде. Буде ще гірше, але він все одно хоче цього. Так йому й треба. Він хоче, щоб було гірше.

Нарешті він встав, щось одягнув на себе, пішов у кабінет і сів за друкарську машинку, міркуючи, якого листа повинен їй написати. Причавлений дахом так само, як спальня і ванна, кабінет був ледь-що коридорчиком між двома приміщеннями, якихось два метри на метр сімдесят. Як і в двох інших кімнатах, тут було слухове вікно в грубій сосновій рамі. В кутку звалене його туристське причандалля – черевики, альпеншток, наплічник. Більшу частину місця займав покарбований ножами кухонний стіл. Він відкинувся назад на стільці й оглянув стіл, як можна оглянути життя. З одного боку впритул до похилої стелі лежала велика купа папок і зошитів ще від часів його кількамісячної підготовки до випускних іспитів. Ці записи вже не були йому потрібні, але з ними пов’язано так багато роботи, так багато успіхів, що він ще не наважувався викинути їх. Тут же лежали деякі його туристичні карти Північного Уельсу, Гемпшира й Суррея, а також нездійсненої мандрівки до Стамбула. А ще компас із візирним дзеркальцем, яким він колись користувався, коли ходив без карти в Лалвортську бухту.

За компасом лежали його екземпляри «Віршів» Одена і «Хлопця із Шропшира» Гаусмена. На протилежному кінці столу – книжки з історії, теоретичні трактати й практичні підручники з ландшафтного дизайну. Поверх машинопису з десятьма віршами – офіційний лист-відмова з журналу «Крайтеріон» з ініціалами самого містера Еліота. Найближче до того місця, де сидів Робі, лежали книжки, які цікавили його зараз. На розкритій «Анатомії» Ґрея – великий блок паперу для малювання з його власними рисунками. Він поставив собі завдання перемалювати й запам’ятати кістки руки. Зараз він спробував відволіктися, переглядаючи їх, бурмочучи назви: головчаста, гачкоподібна, клиноподібна, серпоподібна… Його кращий поки що рисунок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображував розтин стравоходу й дихальних шляхів і був прикріплений кнопками до крокви над столом. У пивному олов’яному кухлі з відламаним вушком стояли всі його олівці й ручки. Друкарська машинка, досить нова «Олімпія», була подарована йому на двадцятиодноліття Джеком Толлісом під час ланчу, влаштованого в бібліотеці. Леон виголосив тост, і його батько теж, і Сесилія, безумовно, теж там була. Але Робі не міг пригадати нічого, що б вони могли сказати одне одному. Може, тому вона зараз і злиться, що він роками не звертав на неї уваги? Ще одна марна надія.

На дальніх краях столу – різні фотографії: учасники спектаклю «Дванадцята ніч» на газоні перед коледжем, він у ролі Мальволіо, у підв’язках навхрест. Як доречно. Був і ще один груповий знімок, він і тридцять французьких дітей, яких він навчав у школі-інтернаті недалеко від Лілля. У металевій, злегка вже вкритій мідянкою рамочці, пам’ятці кращих часів, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, зроблена через три дні після весілля. За ними, краєчком потрапивши на фото, виднілося переднє крило автомобіля – звичайно ж, не їхнього; а ще далі – хмелесушка, що неясно вимальовувалася над цегляною стіною. Ґрейс завжди казала, що це був чудовий медовий місяць; два тижні збирали хміль із його родиною, спали в циганському фургоні, що стояв у дворі ферми. На батькові була сорочка без комірця. Шийна хустка й мотузяний пояс на фланелевих штанах жартівливо підкреслювали, мабуть, циганський колорит. Голова й обличчя в нього були круглими, хоча вигляд не такий вже й веселий, бо усмішка для камери не була достатньо щирою, губи стиснуті, і замість тримати за руку молоду дружину, він склав руки на грудях. Вона ж навпаки, пригорнулася до нього, втулила голівку йому в плече й незграбно, двома руками трималася за сорочку біля ліктя. Ґрейс, завжди добродушна й життєрадісна, усміхалася за двох. Проте виявилося, що щирості й добросердечності недостатньо. Схоже було, що Ернест думками вже десь далеко, вже забіг на сім років уперед, у той вечір, коли він піде геть із посади садівника у Толлісів, зі свого котеджу, не взявши нічого, не залишивши навіть прощальної записки на кухонному столі, і покине дружину й шестирічного сина, які потім усе життя гадатимуть, що з ним сталося.

На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії – і ніщо не нагадує про неї.

З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток – з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть – і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.

Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї – нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди – не хусточку, а відбитки пальців – поки сам марніє, зневажений своєю дамою.

При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?

«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»

Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні самовиправдання. Він був схожий на людину з прогресуючим туберкульозом, яка робить вигляд, що застудилася. Прокрутив двічі валик і почав знову. «Я знаю, це навряд чи виправдовує мене, але я останнім часом якийсь жахливо прибитий поруч із тобою. Чим я думав, коли босоніж зайшов у твій дім? І хіба я колись раніше відламував шийки старовинних ваз?» Він затримав пальці над клавіатурою, відчуваючи нездоланне бажання ще раз надрукувати її ім’я. «Сі, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку!» Тепер жартівливість поступилася місцем мелодрамі, а може, смуткові. Риторичні запитання додавали якоїсь плаксивості; знак оклику – це найперший порятунок для тих, хто кричить, щоб їх зрозуміли. З такою пунктуацією він мирився тільки в материних листах, де п’ять знаків оклику поспіль означали дуже веселий жарт. Він провернув валик і поставив розділове «х». «Сесилія, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку». Тепер гумор зник, зате з’явився відтінок жалю до себе. Знак оклику треба буде відновити. Цілком очевидно, що гучність – не єдине його завдання.

Він ще хвилин із п’ятнадцять поправляв чернетку, потім вкрутив чисті аркуші й видрукував остаточний текст. Вирішальні рядки звучали тепер так: «Ти маєш повне право думати, що я ненормальний – увійшов у твій дім босоніж та ще й розтрощив твою старовинну вазу. Річ у тім, Сі, що я почуваюся якимось прибитим і недоумкуватим у твоїй присутності і не думаю, що можу винуватити в цьому спеку! Ти пробачиш мені? Робі». Потім, гойдаючись на задніх ніжках, поринув на кілька хвилин у замріяні фантазії, пригадуючи ту сторінку, на якій його «Анатомія» надто часто розкривалася останнім часом, і, нахилившись уперед, надрукував, перш ніж встиг зупинити себе: «У моїх мріях я цілую твою пиздюльку, твою солодку вогку пиздюльку! У моїх мріях я кохаюся з тобою весь день, від ранку до вечора».