Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

Він забрав у неї хлопця. «Давай швидше!» – крикнув.

«Юнкерс» несе одну-єдину тисячофунтову бомбу. Ті, що на землі, прагнули якнайдалі відбігти від будинків, машин та інших людей. Не стане ж пілот марнувати свій такий цінний вантаж на самотню людину в полі. От коли він повернеться, щоб обстріляти з кулеметів, тоді вже інша справа. Тернеру доводилося бачити, як вони просто заради розваги полювали на поодиноких утікачів. Вільною рукою він тягнув за собою жінку. Хлопчик люрав просто в штани й верещав Тернерові у вухо. Мати, схоже, не могла вже бігти. Вона простягала до нього руки й щось кричала. Вимагала, щоб їй віддали сина. Дитина виривалася до неї, перехилившись через його плече. Почувся зловісний виск падаючої бомби. Їх учили, що, почувши його, треба зупинитися й перечекати вибух, бо часу вже немає. Упавши на землю, він потягнув жінку за собою й пригнув їй голову. Сам він напівлежав на хлопці, коли земля здригнулася від несамовитого гуркоту. Їх підкинуло вибуховою хвилею, земля летіла їм в обличчя, колола шкіру, вони прикривалися руками. Почули, як «юнкерс», вийшовши з піке, шугнув угору, а тоді скажене виття нової атаки. Бомба розірвалася на дорозі менш ніж у вісімдесяти метрах від них. Хлопця він узяв під пахву й тягнув жінку, допомагаючи їй звестися на ноги.

– Нам треба бігти далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка щось відповіла, але він не зрозумів її. Знову вони, спотикаючись, бігли полем. Біль у боці пронизував його кольоровими спалахами. Хлопця він тримав на руках, а жінка знов немовби тягла його назад і намагалася забрати сина. Вже сотні людей бігли полем, поспішаючи до лісу на протилежному боці. Почувши пронизливий свист бомби, усі попадали й скулилися. Проте жінка немовби не відчувала небезпеки, і йому знов довелося силою вкладати її. Цього разу вони притискали обличчя до свіжозораної землі. Свист бомби наростав, а жінка викрикувала щось схоже на молитву. Тоді він зрозумів, що говорить вона не французькою. Бомба вибухнула по той бік дороги, більш як у ста п’ятдесяти метрах. Але перший «юнкерс» уже розвертався над селом, готуючись до кулеметної атаки. Хлопчик від переляку замовк. Мати його не хотіла підводитися. Тернер показував на «юнкерс», що пролітав над дахами будинків. Він летів просто на них, і для суперечок не було часу. Вона не рухалася. Він кинувся в борозну. По зораній землі пробігли фонтанчики кулеметної черги, пронеслося над головою ревіння двигуна. Кричав поранений солдат. Тернер підвівся. Жінка не взяла простягнуту їй руку. Вона сиділа на землі, міцно обнімаючи хлопчика. Щось говорила йому фламандською, заспокоювала, напевне, казала, що все буде добре. Мама подбає. Тернер не знав жодного фламандського слова. Це, щоправда, нічого б не змінило. Вона не звертала на нього ніякої уваги. Хлопчик байдуже дивився на нього через мамине плече.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Поки він виборсувався з борозен, почався новий наліт. Жирна земля налипала на черевики. Тільки в страшних снах ноги бували такими важкими. Бомба впала на дорозі, майже в центрі села, де стояли вантажівки. Вибух цієї бомби перекрив свист іншої, яка врізалася в поле, перш ніж він упав. Новий вибух підхопив його, проніс кілька метрів уперед і шпурнув обличчям просто в землю. Коли він прийшов до тями, в роті, в носі, у вухах було повно землі. Він спробував виплюнути її, але не було слини. Тоді він спробував прочистити рот пальцем, але це було ще гірше. Його нудило від землі, тепер стало нудити ще й від брудного пальця. Він висякався. Соплі – суцільна грязюка – заліпили йому рота. Але ліс був уже близько, там є струмки, водограї, озера. Він уявив собі рай. Коли знову почулося виття пікіруючого «юнкерса», він спробував збагнути, звідки долинає звук. Чи це сирена відбою? Думки теж були забиті землею. Він не міг ні сплюнути, ні ковтнути, не міг дихати носом і думати теж не міг. Потім, коли побачив фермера з собакою, які й досі терпляче чекали під деревом, усе повернулося, він знову все пригадав і озирнувся, щоб подивитися на поле. Там, де залишилися жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши її, він подумав, що весь час знав про це. Тому й змушений був кинути їх. Йому треба вижити, хоч він і забув, навіщо. Він знову поплентався до лісу.

Заглибившись на кілька кроків під дерева, він сів серед свіжих паростків, притулившись спиною до молодої берізки. В голові мав єдину думку – вода. В лісі ховалися більше двох сотень людей, серед них поранені, які спромоглися добрести сюди. Неподалік лежав якийсь чоловік, цивільний, який кричав і плакав від болю. Тернер підвівся й відійшов трохи далі. Вся ця свіжа зелень говорила йому тільки про воду. Наліт тривав, над дорогою, над селом. Він відгорнув старе листя й почав копати каскою. Ґрунт був вогкий, але вода в ямі так і не з’явилася, хоч він викопав її на півметра. Тож він сидів і думав про воду, намагаючись очистити язик рукавом. Коли «юнкерс» входив у піке, неможливо було не напружитись і не зіщулитись, хоч він і думав щоразу, що не має більше сил. Під кінець вони стали поливати кулями ліс, але без успіху. Згори летіло листя й гілля. А потім літаки зникли, і над полем, над деревами, над селом запала глибока тиша, навіть птахів не було чути. Якийсь час по тому від дороги пролунав свист, вістуючи відбій. Ніхто, однак, не рухався. Він пам’ятав це з минулого разу. Вони були надто приголомшені, надто шоковані кошмаром, повтореним стільки разів. Кожна бомба примушувала кожного – загнаного в кут і зіщуленого – дивитися в лице власній загибелі. Коли ця загибель не наставала, все доводилося переживати знову і знову, а страх не ставав меншим. Усі живі після атаки «юнкерсів» були паралізовані жахом, багатократно повтореним потрясінням. Сержанти й молодші офіцери могли ходити між ними, криками й копняками примушуючи людей встати. Але ті були повністю виснажені й ще довго не нагадували солдатів.

Тож він і сидів там, запаморочений, як і всі інші, як того першого разу поблизу села, назви якого він не пам’ятав. Усі ці французькі села з бельгійськими назвами. Коли він розлучився зі своїм підрозділом і, що ще гірше для піхотинця, зі своєю гвинтівкою? Скільки днів тому це було? Неможливо пригадати. Він оглянув свій револьвер, який весь був заліплений землею. Витяг патрони й жбурнув револьвер у кущі. Ще трохи згодом почув за собою якісь звуки й відчув на плечі чиюсь руку.

– Ось де ти. На, подаруночок від ґрінговардсів^[19].

Капрал Мейс простягав йому флягу з якогось убитого солдата. Оскільки вона була майже повна, він використав перший ковток, щоб прополоскати рота, але це б означало змарнувати воду. Він ковтнув і воду, й грязюку.

– Мейс, ти ангел.

Капрал простягнув руку, щоб допомогти йому підвестися.

– Треба рухатися. Ходять чутки, що тих сраних бельгійців розбили. Нас можуть відрізати зі сходу. А йти ще стільки миль.

Коли вони верталися через поле, до них приєднався Нетл. У нього була пляшка вина й плитка «Амо», якими вони тут же поділилися.

– Непоганий букет, – сказав Тернер, добряче потягнувши з пляшки.

– Було в мертвого жабоїда.

Селянин і його коллі знову йшли за плугом. Троє солдатів підійшли до вирви, де стояв сильний запах кордиту. Діра в землі являла собою абсолютно симетричний перевернутий конус із гладенькими боками, наче земля була дбайливо просіяна й вирівняна граблями. Ніяких людських слідів, ні клаптика одягу, ні шматочка взуттєвої шкіри. Мати з дитиною випарували. Він затримався, щоб усвідомити цей факт, але капрали спішили й підганяли його, і незабаром вони вже приєдналися до тих, що брели дорогою. Зараз було легше. Машини стоятимуть, поки сапери не приведуть у село свої бульдозери. Хмара диму від нафти, що горіла, нависала попереду, як розгніваний батько. Високо в небі гули важкі бомбардувальники, постійний двосторонній потік, що рухався до цілей і назад. Тернеру спало на думку, що він, можливо, йде просто на бойню. Але всі інші теж ішли туди, і йому нічого більше не залишалося. Дорога, якою вони йшли, збочувала направо від димової хмари, на схід від Дюнкерка, до бельгійського кордону.

– Співаючі Дюни, – сказав він, пригадавши назву на карті.

– Мені подобається ця назва, – сказав Нетл.

Вони пройшли повз людей, які до крові порозтирали ноги й ледь рухалися. Солдат із кривавою раною в грудях напівлежав на старій тачці, яку штовхали його друзі. Сержант вів коня, через спину якого був перекинутий прив’язаний за руки й за ноги офіцер, непритомний чи мертвий. Якісь солдати їхали на велосипедах, більшість ішли по двоє, по троє. На велосипеді-тандемі проїхав зв’язківець із полку Шотландської легкої піхоти. Його закривавлені ноги безпомічно звисали по обидва боки, а педалі крутив пасажир на задньому сидінні, у якого були перебинтовані руки. Вздовж усієї дороги валялися шинелі, кинуті солдатами, яких діймала спека. Тернер уже переконав капралів не робити цього.

Вони йшли вже годину, коли ззаду почулися важкі ритмічні удари, наче цокання гігантського годинника. Вони озирнулися. На перший погляд здавалося, що якісь величезні двері летять до них плазом уздовж дороги. То був взвод Уельських гвардійців під командою молоденького лейтенанта – бійці йшли строєм із гвинтівками на плече. Вони пройшли форсованим маршем, дивлячись просто себе, високо закидаючи руки. Усі інші розступалися, пропускаючи їх. Часи були цинічними, але ніхто не наважився свиснути їм услід. Ця демонстрація дисципліни й згуртованості присоромила всіх. Тому вони відчули полегшення, коли гвардійці, промарширувавши, зникли з очей, а всі інші знов задумливо поплелися дорогою.

Загальна картина залишалася незмінною, деталі були тими самими, але всього стало більше: машин, бомбових вирв, руїн. Більше стало трупів. Ішов він по землі, але ось – він упіймав запах моря, що пронісся над пласкими, багнистими полями разом зі свіжим вітерцем. Цей односторонній потік людей, об’єднаних єдиною метою, невпинний самовдоволений рух літаків у небі, марнотратна хмара диму, яка вказувала їм шлях, породжували в його втомленій, але розбурханій свідомості давно забуті дитячі спогади про якесь свято, карнавал чи спортивні змагання, куди стікалися всі ці люди. З’явився спогад, який важко було з чимось пов’язати, як батько несе його на плечах під гору до місця, яке притягало всіх, яке викликало це всезагальне збудження. Як йому хочеться знову опинитися на тих плечах. Батько, який пропав безвісти, залишив після себе мало спогадів. В’язаний шалик, особливий запах, невиразні обриси вічно задуманої, дратівливої людини. Чи вдалося йому уникнути Великої війни, чи він загинув десь у цих місцях під чужим ім’ям? Можливо, він вижив. Ґрейс була впевнена, що він надто боягузливий, надто хитрий, аби потрапити до війська, але в неї були свої причини злоститися на нього. Тут майже кожен мав батька, який пам’ятав про північну Францію або був похований у цих місцях. Йому теж хотілося мати такого батька, живого чи мертвого. Колись давно, ще до війни, до Вондзворта він упивався своєю свободою творити власне життя, самому визначати свою долю з незначною лише допомогою Джека Толліса. Тепер він розумів, якою зарозумілою була та ілюзія. Позбавленою коренів, отже, марною. Він хотів мати батька і з цієї ж причини хотів сам бути батьком. Цілком природне бажання – бачачи стільки смертей, хотіти мати дитину. Природне, а отже, людське, і тим сильніше він хотів цього. Коли від болю кричать поранені, ти мрієш про затишний будиночок де-небудь, про звичайне життя, продовження роду, про сімейні узи. Він був оточений людьми, які йшли мовчки, заглиблені у власні думки про те, як вони змінять своє життя на краще, повні нових задумів. Якщо мене тільки мине ця доля… Ніхто ніколи не злічить їх, цих вигаданих дітей, зачатих у мріях на шляху до Дюнкерка, які пізніше стануть живою плоттю. Він відшукає Сесилію. Її адреса є на конверті у нього в кишені, поряд із віршем. Пустелю серця хай напоїть / Прозорий ключ води живої. І батька він також відшукає. Кажуть, вони добре дають собі раду із розшуком тих, хто пропав безвісти, ота Армія Спасіння. Прекрасна назва. Він розшукає батька або ж дізнається, як він помер – у кожному разі, він стане сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті в милі попереду, там, де з навколишніх полів піднімався сірий і жовтий дим, не побачили міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер на їхньому шляху не залишилося жодного вцілілого будинку, жодної стодоли. Разом із димом на них накочувати міазми гнилого м’яса – поле було вкрите трупами застрелених кавалерійських коней, сотнями трупів. Неподалік диміла ціла гора обмундирування й ковдр. Здоровенний молодший капрал із кувалдою в руках трощив друкарські машинки й мімеографи. На узбіччі стояли дві санітарні машини з відчиненими задніми дверима. Зсередини лунали стогони й крики поранених. Один із них безперервно вигукував, більше з люттю, ніж із болем: «Води! Дайте води!» Як і всі інші, Тернер пройшов мимо.

Натовп знову розбух. Перед самим мостом було перехрестя, і з боку Дюнкерка по дорозі, що бігла вздовж каналу, підійшла колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася скерувати на поле, де лежали коні. Проте війська, які текли через дорогу, примусили колону зупинитися. Водії тиснули на клаксони й голосно лаялися. Натовп напирав. Солдати, які стомилися чекати, вилазили з вантажівок. Пролунав крик: «Побережись!», і перш ніж хтось встиг озирнутися, підірвали цілу гору обмундирування. На людей, наче сніг, посипалися крихітні пластівці темно-зеленого сукна. Трохи ближче підрозділ артилеристів трощив молотами приціли й затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один із них плакав, розбиваючи свою гаубицю. На з’їзді на це ж саме поле капелан і його помічник поливали бензином ящики з молитовниками й Бібліями. Кілька солдатів бігли полем до звалища залишків продовольчого складу в пошуках цигарок і випивки. Коли звідти долинув вигук, ще кілька десятків полишили дорогу, щоб приєднатися до них. Якась компанія сиділа біля воріт ферми, приміряючи нові черевики. Тернера обігнав солдат із напханими щоками, несучи цілий ящик рожевого й білого зефіру. У ста метрах поодаль спалювали купу ґумових чобіт, протигазів і плащ-палаток, і їдкий дим оповивав колону людей, що проштовхувались до мосту. Нарешті вантажівки рушили й завернули на найбільше поле на південь від каналу. Військова поліція стежила за паркуванням, вирівнювала ряди, як розпорядники на сільському ярмарку. Вантажівки ставили поряд із напівгусеничними машинами, мотоциклами, транспортерами й польовими кухнями. Спосіб виведення машин з ладу був, як завжди, простий – куля в радіатор, а двигун працює, поки не заглухне.

Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами, коли до мосту ще було далеко.

– Вони тебе загребуть на фіг, друже, – сказав Тернеру Мейс. – Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.

Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.

– Не забувай, начальник, це твоя ліва, – сказав Нетл. – Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?

– Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.

Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.

– Кульгай як слід, поки нас ще видно, – пробурмотів Мейс.

Проте земля була пласкою на багато миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?

У раптовому нападі злості капрал Нетл всівся посеред дороги, стягнув черевики й зашпурнув їх кудись у поле. Він сказав, що ненавидить їх – ненавидить їх, курва мама, більше, ніж усіх отих сраних німців, узятих разом, що пухирі на ногах так печуть, що краще послати все це до сраки й ще далі.

– До Англії в шкарпетках задалеко, – сказав Тернер. У нього якось дивно наморочилася голова, коли він вирушив у поле на пошуки. Перший черевик знайшовся одразу, а от на пошуки другого пішло більше часу. Нарешті він побачив його в траві біля якоїсь чорної волохатої купи, яка немовби ворушилася чи пульсувала, коли він підійшов. І раптом у повітря з напіврозкладеного трупа піднявся цілий рій мух, які сердито гули, аж завивали. Він затримав подих, схопив черевик і кинувся геть, а мухи опустилися, і знову настала тиша.

Після певних умовлянь Нетл погодився взяти назад черевики, зв’язав їх і повісив собі на шию. Але зробив це, як сам сказав, лише щоб справити приємність Тернеру.

 ***

У моменти просвітління його охоплював неспокій. І справа була не в рані, хоча та боліла при кожному кроці, і не в пікіруючих бомбардувальниках, які кружляли над берегом у декількох милях північніше. Справа була в його голові. Час від часу щось забувалося. Якийсь повсякденний принцип тривкості, найбанальніший елемент, який підказував йому, де саме він перебуває у власному житті, весь час вислизав, полишаючи його у сні наяву, в якому були думки, але не було відчуття, чиї це думки. Жодних обов’язків, жодних спогадів про години, які щойно минули, жодного уявлення, що він збирається робити, куди йде, які в нього наміри. І жодного зацікавлення всім цим. У такі моменти він опинявся в полоні якоїсь позбавленої логіки впевненості.

Він перебував саме в такому стані, коли вони через три години вийшли на східні околиці курортного містечка. Вони йшли вулицею, засипаною битим склом і уламками черепиці, на якій гралися діти й дивилися, як проходять солдати. Нетл знову взув черевики, але не став їх зав’язувати, і шнурівки волочилися по землі. Раптом, наче чортик з коробочки, з підвалу якогось громадського будинку, реквізованого під штаб, вигулькнув лейтенант Дорсетського полку. Він швидко, з діловим виглядом ішов просто на них, несучи під пахвою портфель. Коли він зупинився перед ними, вони віддали честь. Він обурено наказав капралові негайно зав’язати черевики, якщо той не хоче бути покараний.

Капрал приклякнув, виконуючи наказ, а лейтенант – сутулий, худий, з виглядом типового канцелярського щура й щіточкою рудуватих вусиків – сказав:

– Такий солдат – це справжня ганьба для армії.

Тернеру, який у стані запаморочення відчував дивну свободу, захотілося вистрілити лейтенанту просто в груди. Так буде краще для всіх. І не варто навіть попередньо це обговорювати. Він потягнувся за револьвером, але той кудись зник – він не міг пригадати куди, – а лейтенант уже віддалявся від них.

Якийсь час під ногами хрускало скло, а потім раптом настала тиша, коли дорога вперлася в дрібненький пісок. Піднімаючись стежкою між дюнами, вони, ще нічого не бачачи, почули шум моря й відчули в роті солоний присмак. Смак канікул. Вони зійшли зі стежки й вибралися на верхівку вкритої травою дюни, де довго стояли мовчки. Свіжий вогкий вітерець, який віяв від Каналу, привів його до тями. Можливо, в нього просто стрибала температура.

Він гадав, що всі надії покинули його, – поки не побачив берег. Раніше йому здавалося, що клятий армійський дух, який примушував білити камені перед загрозою тотального знищення, викорінити неможливо. Зараз він намагався вловити якийсь порядок у тому хаотичному русі, який бачив перед собою, і це йому майже вдалося: пункти розподілу прибулих, ворент-офіцери за саморобними письмовими столами, ґумові штампи й реєстрові книги, відгороджені мотузками проходи до кораблів; грізні сержанти, тоскні черги до пересувних пунктів харчування. А в цілому – кінець будь-якій особистій ініціативі. Це був берег, до якого він, сам того не знаючи, ішов стільки днів. Проте справжній берег, той, на який він зараз дивився разом із капралами, був лиш одним із варіантів усього того, що діялося раніше: був шлях, і ось його кінець. Тепер, коли вони це побачили, все стало ясно – ось що діється, коли завершується хаотичний відступ і шляху далі немає. І потрібна була всього лиш мить, щоб із цим погодитись. Він бачив тисячі людей, десять, двадцять тисяч, можливо, й більше, які заповнили весь берег. Здаля вони нагадували чорні піщинки. І не було ніяких кораблів, лише якийсь перевернутий вельбот гойдався далеко на хвилях. Був відплив, і до води залишалася ще майже миля. Біля довгого пірса не було жодного корабля. Він поморгав і подивився знову. Пірс складався з людей, довжелезної колони по шість, по вісім у ряд, які стояли по коліна, по пояс, по плечі в мілкій воді, розтягнувшись уздовж берега на півкілометра. Вони чекали, але нічого не було видно, якщо не враховувати отих плям на обрії – кораблів, які горіли після повітряного нальоту. І не було нічого, що б у найближчі години могло пристати до берега. Але солдати стояли, в касках, піднявши над водою гвинтівки, не відводячи очей від обрію. Здалеку вони виглядали мирно, наче стадо корів.

І ці люди були всього лиш маленькою частинкою цілого. Більшість тинялася берегом без будь-якої мети. Навкруг поранених під час останнього нальоту «юнкерсів» збиралися невеличкі групки. Так само бездумно, як і люди, вздовж берега бігали табунцем із півдесятка артилерійських коней. Кілька солдатів намагалися поставити на воду перевернутий вельбот. Деякі пороздягалися й плавали. Далі на схід грали у футбол, звідти ж долинали звуки церковного гімну, який співали хором, потім ці звуки стихли. Ще далі можна було бачити єдину ознаку якоїсь організованої діяльності. На березі впритул одна до одної встановлювали вантажівки, зв’язуючи їх ланцюгами, щоб утворити тимчасовий причал. Над’їздило щораз більше машин. Трошки ближче, подалі від води окремі солдати викопували собі касками окопи в піску. В дюнах, ближче до того місця, де стояли Тернер і капрали, вояки вже вирили собі окопи й тепер самовдоволено сиділи в них із виглядом власників. Наче байбаки, подумав Тернер. Однак більша частина війська бездумно тинялася піщаним берегом, наче жителі італійського містечка під час passeggio^[20]. Не бачачи нагальної потреби приєднуватися до велетенської черги, вони водночас не хотіли віддалятися від берега на випадок якщо раптом з’явиться корабель.

По ліву руку лежало курортне містечко Співаючі Дюни – веселенька набережна, повна кав’ярень і маленьких крамничок, які за нормальних умов видавали б зараз напрокат шезлонги й морські велосипеди. В круглому сквері з дбайливо підстриженим газоном була естрада й карусель, помальована в червоний, білий і синій кольори. Тут влаштувалася ще одна безтурботна компанія. Солдати самі собі повідчиняли кафе і тепер напивалися за столиками на вулиці, горлаючи й весело регочучи. Вояки радісно гасали на велосипедах по тротуару, заляпаному блювотинням. Чимало п’яних порозлягалися на траві біля естради, щоб проспатися. Якийсь одинокий любитель сонячних ванн лежав у самих трусах, поклавши голову на рушник; його плечі й ноги були нерівномірно вкриті сонячними опіками – рожево-білі, паче полуничне морозиво з ваніллю.

Неважко було зробити вибір між цими мученицькими колами – морем, пляжем, набережною. Капрали вже рушили вперед. Усе вирішила спрага. Вони знайшли стежку між дюнами, потім перейшли піщаний майданчик, усіяний розбитими пляшками. Коли вони обходили галасливі компанії за столиками, Тернер побачив групу моряків, що йшли набережною, і зупинився, щоб придивитися до них. їх було п’ятеро, двоє офіцерів і троє старшин, групка в чистеньких уніформах, які аж світилися білим, синім і золотавим. Ніяких поступок для камуфляжу. Стрункі й суворі, з револьверами на поясах, вони зі спокійною впевненістю рухалися крізь натовп похмурих людей у польовій формі, поглядаючи з боку на бік, наче проводячи підрахунок. Один з офіцерів робив якісь записи в блокноті. Ішли вони в напрямку пляжу. З якимось дитячим почуттям покинутості Тернер дивився їм услід, поки вони не зникли з очей.

Слідом за Мейсом і Нетлом він увійшов у галасливий і задушливий сморід першого ж бару на набережній. На стійці лежали дві відкриті валізи, повні цигарок – але питва не було ніякого. Полиці, що тяглися вздовж обдряпаного дзеркала за стійкою бару, були порожніми. Коли Нетл пірнув під стійку, щоб там поритися, пролунали глузливі вигуки – адже кожен, хто заходив, робив те саме. З випивкою давно розправилися серйозні пияки, що сиділи на вулиці. Тернер протиснувся крізь юрбу до маленької кухні на запліччі. Там усе було розгромлене, з кранів навіть не капало. Надворі був туалет і складена штабелями порожня тара. Якийсь собака намагався запхати язик у порожню бляшанку з-під сардин, човгаючи нею по бетону. Тернер знову повернувся в зал із його криком і галасом. Електрики не було, лиш світло знадвору якогось коричнюватого відтінку, наче забарвлене пивом, від якого й слідів не лишилося. Взагалі ніякого питва, але бар все одно був переповнений. Солдати заходили, відчували розчарування, а однак залишалися, зваблені безплатними цигарками і явними слідами того, що зовсім недавно випивка тут була. На стіні висіли порожні дозатори, з яких повикручували пляшки. З липкої цементної підлоги підіймався солодкаво-п’янкий алкогольний дух. Гамір, штовханина й вогке прокурене повітря заспокоювали ностальгічну тугу за рідним пабом у суботній вечір. Тут для них була зараз і Майл-енд-роуд^[21], і Сокіхол-стріт^[22], і все, що між ними.

Він стояв серед цього галасу, не знаючи, що йому робити. Так важко буде пробитися до виходу через весь цей натовп. З уривків розмов він здогадався, що кораблі були вчора й, можливо, знову будуть завтра. Ставши навшпиньки біля кухонних дверей, він знизав плечима, подаючи капралам знак, що, мовляв, не пощастило. Нетл кивнув головою в напрямку виходу, і вони почали проштовхуватися туди. Випивка – це добре, але зараз їх цікавила передовсім вода. Рухалися вони в цій тисняві повільно, а коли вже майже дісталися до дверей, шлях їм перегородила стіна людей, що оточили якогось вояка.

Той, мабуть, був невисокий – ледь-що метр сімдесят, – і Тернеру видно було лише частину потилиці.

– А тепер ти, курдупелю сраний, відповіси нам на одне запитання, – сказав хтось. -

– Яке ще запитання?

– Ти, гівно напомаджене. Де ви були?

– Де ви всі були, коли вбили мого другана?

Смачний плювок вліпився курдупелю в потилицю й повис на вухові. Тернер обійшов кругом, щоб подивитися, хто це. Спершу він побачив сіро-синій мундир, потім німий страх на обличчі вояка. То був маленький жилавий чоловічок в окулярах із товстими брудними лінзами, за якими перелякані очі здавалися ще більшими. Він був схожий на писаря чи телефоніста, можливо, з якогось давно вже не існуючого штабу. Але він служив у авіації, і саме його томмі вважали винним в усьому. Він нерішуче озирався, розглядаючи гурт своїх допитувачів. У нього не було відповідей на їхні запитання, і він навіть не пробував зняти з себе відповідальності за відсутність над узбережжям англійських винищувачів. У правій руці він стискав свою пілотку так, що аж тремтіли пальці. Артилерист, що стояв біля дверей, штурхонув його в спину з такою силою, що той полетів уперед і врізався в груди солдата, який стояв навпроти й недбалим ударом в голову відправив його назад. Навкруг схвально загомоніли. Вони всі пройшли через страждання, і тепер хтось повинен був за це заплатити.

– Так де ж авіація?

Чиясь рука метнулася вперед і врізала воякові ляпаса, збивши на землю окуляри. Звук удару був різким, наче ляснули батогом. Це стало сигналом для початку нового етапу, нового повороту в справі. Не захищені окулярами очі перетворилися у дві занепокоєні цяточки, коли чоловічок присів, мацаючи руками по підлозі. Це була помилка, копняк кованого армійського черевика дістався йому ззаду, підкинувши на кілька сантиметрів. Навкруг розляглися смішки. Відчуття, що зараз діятиметься щось цікаве, прокотилося баром, залучаючи все нових глядачів. У міру розбухання натовпу зникало будь-яке почуття особистої відповідальності. На зміну йому приходила чванькувата безрозсудність. Коли хтось погасив недопалок об голову бідолахи, пролунали підбадьорливі вигуки. Вони реготали від того, як він комічно зойкнув. Вони ненавиділи його, і він заслуговував на все, що його чекало попереду. Він мав відповідати за безроздільне панування люфтваффе в небі, за кожен наліт «юнкерсів», за кожного вбитого товариша. Він, оцей миршавець, був головною причиною розгрому всього війська. Тернер розумів, що будь-яка спроба допомогти бідоласі обернеться ризиком, що його самого лінчують. Але неможливо було взагалі нічого не робити. Краще вже приєднатися до інших, ніж не робити нічого. Неприємно збуджений, він став проштовхуватися ближче. Тепер хтось із відверто валійським акцентом повторив те саме запитання.