355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Иэн Расселл Макьюэн » Спокута » Текст книги (страница 14)
Спокута
  • Текст добавлен: 28 сентября 2016, 23:16

Текст книги "Спокута"


Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

Ще через двадцять хвилин дорога почала вирівнюватися. Глянувши через плече, він побачив, що караван розтягнувся на схилі на цілу милю. Попереду він не бачив кінця колони. Вони перейшли залізничну колію. Якщо вірити карті, до каналу ще шістнадцять миль. Вони дійшли до місця, де розтрощена техніка тяглася вздовж дороги суцільною смугою. Півдесятка двадцятип’ятифунтових гармат були звалені в купу за канавою, наче їх згребли туди бульдозером. Попереду, де починався спуск, на перехресті з бічною дорогою щось відбувалося. Чути було сміх піших солдатів, а з узбіччя долинали підвищені голоси. Підійшовши ближче, він побачив майора зі східнокентського полку «Баффс», червонопикого чолов’ягу старого гарту, років десь за сорок, який щось вигукував, показуючи в бік лісу кілометра за півтора за двома полями. Він витягав із колони солдатів, принаймні намагався це зробити. Більшість не звертали на нього уваги й ішли собі далі, дехто сміявся з нього, але деякі ніяковіли перед його погонами й зупинялися, хоч він і не мав ніякої влади над ними. Вони стояли навкруг нього з якимись непевними обличчями.

– Ви. Так, ви. Ви підійдете.

Майор поклав руку Тернеру на плече. Той зупинився й автоматично відсалютував. Капрали стояли за ним.

У майора були маленькі вусики щіточкою, що нависали над губами, які швидко випльовували слова..

– Ми оточили німців отам у лісі. Мабуть, передовий загін. Але вони добре окопалися, з кількома кулеметами. Треба піти й вибити їх звідти.

У Тернера від жаху підігнулися ноги, по спині побігли мурашки. Він показав майорові свої порожні долоні.

– Чим, сер?

– Хитрістю й чіткою взаємодією.

Як опиратися дурневі? Тернер був надто стомлений, щоб щось вигадувати, але знав, що нікуди не піде.

– Слухайте, в мене там залишки двох взводів на півдорозі до східного…

Слово «залишки» пояснило все й примусило Мейса, озброєного казарменою мудрістю, втрутитися.

– Прошу пробачення, сер. Дозвольте звернутися.

– Не дозволяю, капрале.

– Дякую, сер. Наказ отримано від верховного командування. З усією можливою швидкістю, стрімкістю й поспішністю, без затримок, дигресій і зволікань просуватися до Дюнкерка з метою негайної евакуації внаслідок паскудної і принизливої поразки по всьому фронту. Сер.

Майор повернувся й штрикнув вказівним пальцем Мейсу в груди.

– Послухайте, ви. Це наш останній шанс показати…

Капрал Нетл перебив замріяним голосом:

– Наказ був підписаний лордом Ґортом, сер, і направлений ним особисто.

Тернеру здалося дивовижним звертатися до офіцера подібним чином. Це ризиковано. Але майор не збагнув, що з нього насміхаються. Йому здалося, що слова ці належали Тернеру, бо свою невеличку промову він адресував саме йому.

– Цей відступ – це кривава бійня. Бога ради, чоловіче. Це ваш останній шанс показати, на що ми здатні, якщо діятимемо твердо й рішуче. Крім того…

Він ще багато чого говорив, але Тернерові здалося, що глуха тиша накрила весь цей світлий, ранковий пейзаж. Цього разу він не спав. Він дивився поверх майорового плеча в напрямку голови колони. Там далеко, метрах у десяти над дорогою, в спекотному мареві, що піднімалося від землі, висіло щось, що нагадувало горизонтально підвішену дерев’яну трісочку з потовщенням посередині. Слова майора не доходили до нього, як і його власні чіткі думки. Горизонтальний привид плив у небі, не стаючи більшим, і хоча він починав розуміти, що той означає, проте, наче уві сні, не міг поворухнутися чи почати щось робити. Він тільки широко відкрив рота, але нічого не міг сказати, а якби й міг, не знав би, що має казати.

Потім, у той момент, коли звуки знову повернулися, він спромігся крикнути: «Тікайте!» Сам він побіг просто до найближчої схованки. То була дуже розпливчаста й зовсім не воєнна команда, але він відчував, що капрали не відстають. На сон було схоже й те, що він не міг достатньо швидко перебирати ногами. І не біль під ребрами він відчував, а щось наче шкребло по кістці. Він скинув шинель. У п’ятдесяти метрах попереду лежала перекинута набік вантажівка. Оте чорне, вкрите масним брудом шасі, той цибулястий диференціал – це єдиний його притулок. У нього мало часу, щоб дістатися туди. Винищувач стріляв по колоні. Широкий струмінь розривів наближався вздовж дороги зі швидкістю двохсот миль на годину, схожий на торохкотіння граду гуркіт гарматних черг, які били по металу й склу. Ніхто в отих машинах, які ледь сунули дорогою, не встиг зреагувати. Водії могли всього лиш спостерігати за цим спектаклем через лобове скло. Вони знаходилися там, де він був кілька секунд тому. Люди в кузовах вантажівок нічого не підозрювали. Якийсь сержант стояв посеред дороги й цілився з гвинтівки. Закричала жінка, а потім вогонь накрив їх усіх, якраз коли Тернер кинувся під перевернуту вантажівку. Сталева рама затремтіла, коли по ній забарабанили снаряди. А потім гарматний вогонь почав віддалятися, понісся далі вздовж колони, а за ним летів рев винищувача й миготіла його тінь. Він втискався в темноту рами біля передніх коліс. Ніколи ще машинне мастило не пахло так солодко. Чекаючи наступного літака, він скулився, наче зародок в утробі, обхопив руками голову, заплющився й думав тільки про те, щоб уціліти.

Проте нічого не діялося. Лише комахи дзижчали, займаючись своїми весняними справами, і знову, після певної паузи, почали співати птахи. А тоді, наче зрозумівши підказку птахів, почали стогнати й кликати на поміч поранені, й заплакали перелякані діти. Хтось, як завжди, кляв Королівські повітряні сили. Тернер підвівся і зчищав із себе бруд, коли з’явилися Нетл і Мейс, і вони всі разом рушили назад до майора, який сидів на землі. Обличчя в нього було бліде, наче крейда; він притискав до себе праву руку.

– Прошило кулею навиліт, – сказав він, коли вони підійшли. – Оце справді пощастило.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести до санітарної машини, де капітан медичної служби й двоє санітарів уже надавали допомогу пораненим. Він, однак, похитав головою і стояв, відмовившись від допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом’якшав.

– Це «мессершмітт-109». Мабуть, влучило з кулемета. Гармата відірвала би к бісу мою кляту руку. Двадцятиміліметрівки, ви ж знаєте. Він, мабуть, відбився від групи. Побачив нас на дорозі й піддався спокусі. Я навіть не винувачую його. Але це означає, що дуже скоро прилетять інші.

Півдесятка людей, яких він зібрав до того, піднімалися з канави, підбирали свої гвинтівки й рушали далі. Це привело майора до тями.

– Ану, хлопці. Шикуватися.

Вони, схоже, зовсім не могли сперечатися з ним і вишикувались у шеренгу. Злегка похитуючись, майор звернувся до Тернера.

– І ви троє. Бігом вперед.

– Правду кажучи, друзяко, я гадаю, що ми вимушені відмовитися.

– А, розумію. – Він покосився на плече Тернера, наче розгледів там ознаки високого рангу. Добродушно відсалютував лівою рукою. – В такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми вирушаємо. Побажайте нам успіху.

– Успіху вам, майоре.

Вони дивилися, як він повів свій не надто охочий загін у напрямку лісу, де їх чекали кулемети.

Півгодини колона не рухалася. Тернер віддав себе в розпорядження капітана-медика й допомагав санітарам з ношами збирати поранених. Потім шукав для них місце у вантажівках. Капралів не було видно. Він ходив і приносив із машини все, що потрібно. Дивлячись, як працює капітан, зашиваючи рану на голові, Тернер відчув, як у ньому прокинулися давні амбіції. Надмір крові, однак, заважав йому пригадати те, що він знав із підручників. На їхньому відрізку дороги було п’ять поранених і, як не дивно, жодного загиблого, хоча сержанту з гвинтівкою куля влучила в обличчя, і гадали, що він не виживе. У трьох машин були прострелені капоти, і їх зіпхнули з дороги. З баків злили бензин, а шини про всяк випадок простріляли.

На своєму відрізку вони зробили все, що можна, проте колона все одно не рухалася. Тернер знайшов свою шинель і пішов уперед. Він був такий спраглий, що не міг більше чекати. Якась літня бельгійка з простреленим коліном випила залишки його води. Язик у роті розпух, і все, про що він ще здатен був думати – це ковток води. І ще про те, щоб слідкувати за небом. Він проходив повз такі самі ділянки, де стояли розбиті машини й поранених піднімали у вантажівки. Він ішов уже хвилин десять, коли несподівано побачив голову Мейса в траві біля купи землі, метрів за двадцять п’ять від дороги, в глибокій зеленій тіні кількох тополь. Він пішов туди, хоча й гадав, що для власного спокою краще пройти мимо. Мейс і Нетл стояли по плечі в ямі. Вони закінчували копати могилу. Поряд із купою землі обличчям донизу лежав хлопець років п’ятнадцяти. На спині в нього, на білій сорочці, від шиї до пояса, розповзлася яскраво-червона пляма.

Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:

– «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.

– «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?

– Він визубрив цілий той сраний словник, – з гордістю сказав капрал Нетл.

– Просто я любив розгадувати кросворди.

– А «паскудна й принизлива поразка»?

– А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.

І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:

Морозом пробира, як пригадаєш

Паскудну і принизливу поразку.


Колона за їхніми спинами почала рухатися.

– Давайте покладемо його туди, – сказав капрал Мейс.

Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.

– Гарний хлопчина, – сказав Нетл.

Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив його лопатою в землю. Коли все було зроблено, вони знову повернулися на дорогу.

– Він ішов з дідом і з бабою, – сказав Нетл. – Вони не хотіли залишати його в канаві. Я гадав, вони хоч попрощатися з ним прийдуть, але вони в жахливому стані. Ми просто скажемо їм, де він лежить.

Проте діда з бабою так і не знайшли. Тернер на ходу витягнув карту й сказав: «Слідкуйте за небом». Майор мав рацію – після випадкового нальоту «мессершмітта» вони ще повернуться. Їм би вже слід було повернутися. Канал Берґ-Фюрн на його карті був позначений жирною синьою лінією. Тернерова нетерплячка дійти до нього стала невіддільною від його спраги. Він занурить лице в цю синь і питиме без кінця. Ця думка нагадала йому дитячі хвороби з їх гарячкою, їх недоладною, моторошною логікою, пошуком прохолодного куточка на подушці – і мамина рука на чолі. Люба Ґрейс. Коли він торкнувся лоба, шкіра була сухою і нагадувала папір. Він відчував, що запалення навколо рани розростається, шкіра натягається, твердішає, і щось – не кров – витікає звідти на сорочку. Йому хотілося оглянути себе десь на самоті, щоб ніхто не бачив, але тут це неможливо. Колона рухалася з тією ж незмінною швидкістю. Дорога вела просто до узбережжя – ніде не треба зрізати навпростець. У міру того як вони наближалися, чорна хмара, що піднімалася над нафтопереробним заводом у Дюнкерку, помалу закривала все небо на півночі. Не залишалося нічого, як іти просто до неї. І він шкандибав далі, без слова, втомлено похиливши голову.


***

Платани вже більше не захищали дорогу. Відкрита для нападу, без жодної тіні, вона тяглася хвилястою рівниною, нагадуючи довгу, худу літеру S. Він витратив надто багато необхідних сил на непотрібні розмови й суперечки. Втома зробила його легковажно самовдоволеним і компанійським. Тепер же він знову звів усе до ритму кроків – ішов він по землі, аж вийшов до берегів. Усе, що його затримує, має поступитися, хоча б трішечки, всьому тому, що штовхає його вперед. На одній шальці терезів – його поранення, спрага, розтерта стопа, втома, спека, біль у ногах, німецькі літаки, відстань, Канал; на іншій – «я чекатиму тебе» і пам’ять про те, коли вона це сказала, яку він трактував як щось священне. І ще – страх полону. Найбільш чуттєві його спогади – кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок на Вайтхол – вже цілком знебарвилися від надто частого використання. Він знав напам’ять окремі абзаци з її листів, він не раз вертався подумки до їхньої баталії за вазу біля фонтана, пам'ятав тепло, що йшло від її руки за обідом, коли загубилися близнюки. Ці спогади підтримували його, але не все було так просто. Надто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє звертався до них. Вони лежали по той бік великого часоподілу, такого ж значного, як «до нашої ери» і «нашої ери». До тюрми, до війни, до того, як вигляд трупів став звичною справою.

 Проте ці єретичні думки зникли, коли він прочитав останнього її листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Для нього це було те саме, що глибоко вклонитися. Все ще там. Це було щось нове на його терезах. Те, що з нього можуть зняти звинувачення, було таким же безхитрісним, як любов. Навіть сама можливість цього нагадувала, як багато в ньому скулилося і вмерло. Смак до життя, не менше, усі колишні прагнення й задоволення. Попереду лежало нове народження, тріумфальне повернення. Він знову зможе стати тим, який ішов колись у сутінках суррейським парком у найкращому своєму костюмі, чванькувато радіючи обіцянкам життя, який увійшов у дім і з усією чистотою пристрасті кохався з Сесилією – ні, він навіть вдасться до слова з лексикону капралів, трахався з нею, поки всі інші попивали коктейлі на терасі. Все може початися знову, все, що він планував під час тої вечірньої прогулянки. Вони з Сесилією не будуть більше в ізоляції. Їхня любов матиме місце і оточення для свого розквіту. Він не ходитиме з капелюхом у руках, вижебруючи пробачення у друзів, які уникали його. Не триматиметься позаду, гордий і озлоблений, уникаючи, в свою чергу, їх. Він точно знав, як поводитиме себе. Просто продовжить із того місця, де зупинився. Коли його кримінальне минуле буде закреслене, він зможе вступити після війни до медичного коледжу, може навіть зараз домагатися звання офіцера медичної служби. Якщо Сесилія помириться з родиною, він зберігатиме належну дистанцію, але не триматиме в душі зла. Йому вже ніколи не зблизитися з Емілі й Джеком. Вона з якоюсь дивною люттю домагалася його покарання, а Джек просто відвернувся, сховався у своєму міністерстві, коли був найбільше потрібний.

Але все це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Вони проходили повз нові трупи в кюветах і на бруківці, десятки солдатів і цивільних. Сморід стояв жахливий, просотуючи всі складки його одягу. Колона увійшла в розбомблене село чи, може, околиці якогось містечка – важко було сказати, бо все лежало в руїнах. Але кому яке діло? Хто зможе описати коли-небудь весь цей хаос і подати всі назви сіл і всі дати в підручниках з історії? Глянути на все це тверезим поглядом і знайти винуватців? Ніхто ніколи не знатиме, що означало бути тут. А без деталей не складеться загальна картина. Покинуте майно, оснащення, техніка перетворилися на велетенські звалища вздовж усього їхнього шляху. Через це й через трупи вони вимушені були крокувати серединою дорога. Але й це вже не мало значення, бо колона більше не рухалася. Солдати вилазили з вантажівок і йшли далі пішки, зашпортуючись у цеглі й черепиці. Поранених залишали у вантажівках чекати. У вужчих місцях починалася штовханина, наростало роздратування. Тернер ішов, опустивши голову, тримаючись людини попереду, відгородившись від усіх власними думками.

Він буде виправданий. Якщо оцінювати звідси, де ледь вистачало сил, аби підняти ногу, щоб переступити через руку мертвої жінки, то він не думав, що потребуватиме вибачень чи шани. Бути виправданим – це всього лиш стан. Він мріяв про нього, як інші солдати мріяли про домашній затишок, чи про виплату грошей, чи про свої старі цивільні професії. Якщо невинуватість здавалася такою важливою тут, чому б вона не мала бути такою ж в Англії. Нехай йому повернуть чесне ім’я, потім нехай усі інші звикнуть до цього. Він вклав у це час, тепер вони повинні зробити все інше. Його завдання просте. Знайти Сесилію і кохати її, одружитися з нею і жити, не знаючи ганьби.

Та була в усьому цьому одна річ, якої він не міг збагнути, один невиразний контур, якому ця бійня в дванадцяти милях від Дюнкерка аж ніяк не могла надати чітких обрисів Брайоні. Тут він підходив до самого краю того, що Сесилія назвала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія знову повернеться в сім’ю, якщо сестри знову стануть близькими, неможливо буде уникати її. Але чи зможе він прийняти її? Перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона зараз пропонує можливість виправдання. Але не йому. Він же не зробив нічого поганого. Собі, своєму власному злочину, якого її совість не може більше витримувати. А він повинен бути вдячним? Ах, так, звичайно, вона була ще дитиною в дев’ятсот тридцять п’ятому. Він казав це собі, вони з Сесилією казали це одне одному, знову і знову. Так, вона була всього лиш дитиною. Але не кожна дитина відправляє людину в тюрму своєю брехнею. Не кожна дитина є такою цілеспрямованою і злою, завжди такою переконливою, ніколи ні в чому не плутається, ніколи ні в чому не сумніваються. Дитина, але це не заважало йому мріяти в камері, як він принизить її, як він десятками способів помститься. Якось вже у Франції, у найгірший зимовий тиждень, у п’яній люті після коньяку він навіть насадив її подумки на багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Безглуздо й несправедливо було ненавидіти Брайоні, але це приносило полегшення.

Як зрозуміти, що діялося в голові у цієї дитини? Лиш одне припущення трималося купи. Це сталося в червні 1932 року, день здавався ще чудовішим через те, що прийшов раптово, після довгого періоду дощів і вітрів. То був один із тих рідкісних ранків, коли хвалькувата щедрість тепла, світла й свіжої зелені знаменує справжній початок, розкішний вхід у літо, і він ішов цим входом разом із Брайоні повз фонтан із Тритоном, повз живопліт і рододендрони, через залізну хвіртку і далі звивистою стежкою, що бігла через ліс. Вона була збуджена й балакуча. Їй було тоді близько десяти, вона щойно починала писати свої коротенькі оповідання. Як і всі інші, він теж дістав свою зшиту й проілюстровану історію про кохання, подолані злигодні, щасливу зустріч і весілля. Вони йшли до річки, де він, як обіцяв, навчатиме її плавати. Коли будинок лишився позаду, вона, мабуть, переказувала йому щойно закінчене оповідання чи книжку, яку саме читала. Можливо, тримала його за руку. Вона була тихою, вразливою маленькою дівчинкою, по-своєму досить манірною, і така балакучість була для неї незвичною. Він радо слухав її. Для нього це теж були хвилюючі дні. Йому було дев’ятнадцять, екзамени майже завершилися, і він гадав, що склав їх добре. Невдовзі він перестане бути школярем. Він успішно пройшов співбесіду в Кембриджі, а через два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в релігійній школі. Була якась велич у цьому дні, у величезних буках і дубах, які ледь ворушили вітами, у сонячних променях, які пробивалися крізь молоде листя й розсипалися по землі, мов дорогоцінні камені, виблискуючи маленькими бризками на минулорічному опалому листі. З юнацькою зарозумілістю він вважав, що ця велич знаменує початок славного періоду в його житті.

Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.

З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.

– А якби я впала у воду, ти врятував би мене? – запитала вона

– Звичайно.

Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув – не побачив, – як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було – він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.

– Дякую, – повторювала вона. – Дякую, дякую.

– Гіршої дурниці ти придумати не могла.

– Я хотіла, щоб ти врятував мене.

– Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?

– Ти врятував мене.

Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили в ньому гнів. Він майже кричав.

– Дурне дівчисько. Ми ж обоє могли через тебе загинути.

Вона замовкла. Він сів на траву, щоб повиливати воду з черевиків.

– Ти була під водою, я не бачив тебе. Одяг тягнув мене на дно. Ми могли потонути, обоє. Це в тебе такі жарти? Ну, кажи.

Казати було нічого. Вона одяглася, і вони пішли стежкою додому. Брайоні попереду, він, хлюпаючи, в кількох метрах за нею. Йому хотілося швидше дійти до сонячного парку. Потім його ще чекала довга дорога до котеджу, де він зможе переодягтися. Гнів з нього ще не випарував. Вона вже не така маленька, гадав він, щоб не подумати про вибачення. Вона йшла мовчки, похнюпившись може, дулася, йому не було видно. Коли вони вийшли з лісу й пройшли у хвіртку, вона зупинилася й обернулася. Голос у неї був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, вона нападала на нього.

– Знаєш, чому я хотіла, щоб ти врятував мене?

– Ні.

– Хіба це не ясно?

– Не ясно.

– Бо я люблю тебе.

Вона відважно вимовила ці слова, високо задерши підборіддя й швидко кліпаючи при цьому, наче засліплена таким надважливим визнанням.

Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Отже, він – об’єкт захоплень маленької школярки.

– Що, на Бога, ти маєш на увазі?

– Те, що й усі інші, коли говорять це. Я люблю тебе.

Цього разу слова були вимовлені з якоюсь жалісною інтонацією. Він зрозумів, що мусить подолати спокусу посміятися з неї. Хоча це було непросто.

– Ти любиш мене, і тому кинулася в річку, – сказав він.

– Я хотіла знати, чи ти рятуватимеш мене.

– Тепер ти знаєш. Я готовий ризикувати своїм життям заради тебе. Але це не означає, що я люблю тебе.

Вона підійшла трішечки ближче.

– Я хочу подякувати тобі, що ти врятував мені життя. Я буду тобі вдячна до кінця днів.

Безумовно, рядки з якоїсь книжки, яку вона недавно читала, або з тієї, яку написала сама.

– Ну, добре, – сказав він. – Але більше так не роби, ні заради мене, ні заради будь-кого іншого. Обіцяєш?

Вона кивнула й на прощання сказала:

– Я люблю тебе. Тепер ти це знаєш.

Вона рушила в напрямку дому. Стоячи на сонці й хапаючи дрижаки, він дивився їй услід, поки вона не зникла з очей, а тоді й сам поспішив додому. До самого від’їзду у Францію він не бачився з нею сам на сам, а коли повернувся у вересні, вона вже поїхала до школи. Незабаром і він вирушив у Кембридж, а в грудні провів різдвяні канікули з друзями. Він не бачив Брайоні аж до квітня, а на той час усе вже забулося.

Чи ні?

У нього було багато часу, надто багато, щоб прийти до якогось рішення. Він не пам'ятав більше ніяких незвичайних розмов із нею, ніякої дивної поведінки, ніяких багатозначних поглядів чи надутих мін, які б дозволяли припустити, що її школярське захоплення тривало й поза той червневий день. Він проводив у Сурреї майже всі канікули, і вона мала безліч можливостей розшукати його в котеджі чи передати йому записку. Він тоді був занурений у своє нове життя, в усі приваби студентських років, а ще він у той час намагався певним чином дистанціюватися від родини Толлісів. Але були, мабуть, якісь ознаки, яких він не помітив. Вона, либонь, три роки плекала оте почуття до нього, ховала його, насичувала різними фантазіями чи всіляко романтизувала в своїх оповіданнях. Вона була дівчинкою, яка живе власними мріями. Драми біля річки могло бути цілком достатньо, щоб обігравати її весь цей час.

Це припущення, а може, впевненість, ґрунтувалися на спогаді про одну-єдину зустріч – оту зустріч у сутінках на мості. Роками він вертався подумки до тієї прогулянки парком. Вона повинна була знати, що він запрошений на обід. І вона стояла там, боса, у брудному білому платтячку. Вже це було досить дивно. Вона мусила чекати його, можливо, готувала якісь слова, навіть повторювала їх уголос, сидячи на кам’яному парапеті. Коли ж він, нарешті, з’явився, вона не наважилася нічого сказати. Це був свого роду доказ. Навіть тоді йому здалося дивним, що вона не заговорила з ним. Він дав їй листа, і вона побігла. Ще через декілька хвилин вона вже відкривала його. Вона була шокована, і не тільки тим словом. У її розумінні, він зрадив її кохання, віддавши перевагу сестрі. Потім, у бібліотеці, все нарешті підтвердилося, і в цю ж мить усім її фантазіям прийшов кінець. Спершу – розчарування й відчай, потім – наростаюча гіркота. І врешті-решт ота надзвичайна можливість у темряві, під час пошуку близнюків, помститися за себе. Вона назвала його – і ніхто, крім її сестри і його матері, не взяв під сумнів її слів. Той порив, той спалах злості, та дитяча жага знищення – усе це він ще міг зрозуміти. Дивовижною тут була міра озлобленості дівчинки, таке вперте відстоювання нею тієї вигадки, яка довела його аж до вондзвортської тюрми. Тепер він може бути виправданий, і він був радий цьому. Він усвідомлював, скільки мужності їй буде потрібно, щоб знову звернутися до суду й відмовитись від складених під присягою свідчень. Проте він не думав, що його нехіть до неї зникне. Так, вона тоді була ще дитиною, але він їй нічого не пробачив. Він ніколи не пробачить їй. Заподіяна шкода була непоправною.


***

Попереду знову щось діялося, знову кричали. Неймовірно, але назустріч потоку машин, солдатів, біженців пробивалася броньована колона. Натовп неохоче розступався. Люди набивалися в проміжки між покинутими машинами чи тиснулися до зруйнованих стін, до входів у будинки. Колона була французькою, якийсь невеличкий підрозділ – три броньовані машини, дві напівгусеничні й дві вантажівки з солдатами. І ніяких проявів солідарності. Серед британських вояків панувала думка, що французи кинули їх напризволяще. Не схотіли воювати за свою країну. Роздратовані тим, що їх розпихають на боки, томмі грубо лаялися й шпигали союзників, вигукуючи: «Мажино!» В свою чергу, poilus[18] вже встигли, мабуть, почути про евакуацію. А їх тепер посилають прикривати тили. «Тхори! Тікайте на свої кораблі! Всі підштанки обісрали!» Нарешті вони проїхали, натовп знову зімкнувся під хмарою дизельного диму й рушив далі.

Вони наближалися до останніх будинків селища. В полі попереду він побачив чоловіка з шотландським коллі, який ішов за кінним плугом. Як і оті жінки у взуттєвій крамниці, фермер начебто й не бачив колони. Ці життя текли паралельно – війна була принагідним хобі для ентузіастів, хоча від цього й не менш серйозним. Як нещадна погоня собак за здобиччю на полюванні, а за наступним живоплотом жінка на задньому сидінні проїжджаючого автомобіля повністю поглинута своїм в’язанням, а в порожньому садочку нового будинку якийсь чоловік вчить сина грати у футбол. Так, землю все одно оратимуть, і буде врожай, і хтось його збере й змеле, а інші їстимуть хліб, і зовсім не всі помруть…

Саме про це думав Тернер, коли Нетл схопив його за руку й показав пальцем. Шум, піднятий французькою колоною, заглушав усі звуки, але побачити їх було досить легко. Їх було щонайменше п’ятнадцять, на висоті трьох тисяч метрів, маленькі цяточки в блакиті, які кружляли над дорогою. Тернер і капрали зупинилися, дивлячись на них, і всі навкруг теж їх побачили.

Якийсь втомлений голос пробурчав поруч із ним:

– Мать твою. Де ж наша авіація?

Хтось інший зі знаттям додав:

– Ці полетять за жабоїдами.

Наче щоб заперечити цьому, одна з цяточок відокремилась і увійшла в майже прямовисне піке якраз над їхніми головами. Звук ще кілька секунд не доходив до них. Тиша наростала, тиснучи на вуха. Її не порушували навіть ті дикі вигуки, які почали лунати вздовж дороги. В укриття! Розосередитись! Розосередитись! Бігом!

Важко було поворухнутися. Він міг плентатися розміреним кроком, міг зупинитися, але потрібне було зусилля, шалене зусилля пам’яті, щоб видобути з неї незнайомі команди, розвернутися вбік від дороги й бігти. Вони стояли біля останнього в селі будинку. За будинком була стодола, а далі поле, яке орав отой фермер. Зараз він стояв із собакою під деревом, ніби ховаючись від раптової зливи. Запряжений кінь щипав траву на ще не зораній смужці. Солдати й цивільні розбігалися від дороги на всі боки. Повз нього пробігла жінка, тягнучи заплакану дитину, потім передумала, повернулася й зупинилася край дороги, розгублено озираючись. Куди? На ферму чи в поле? Її застиглість примусила його забути про свою власну. Коли він штовхав її в плечі до воріт, почулося наростаюче виття. Нічні кошмари стали наукою. Хтось, звичайна людина, не пожалів часу, щоб вигадати таке сатанинське виття. Ще й з яким успіхом! Це був звук самої паніки, він наростав і вів до загибелі, про яку вони всі й кожен зокрема знали, що це буде їхня загибель. Це був звук, який стосувався кожного. Тернер вивів жінку за ворота. Він хотів, щоб вона бігла разом із ним просто в поле. Він торкнувся її, він сам за неї все вирішив, тому відчував, що не може тепер покинути її. Але хлопчику було щонайменше шість років, він був важкенький, тому рухалися вони дуже повільно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю