Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Ну, от – все зіпсовано. Чернетка була зіпсована. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, впевнений, що такий особистий штрих цілком відповідає ситуації. Подивившись на годинник, він пригадав, що перед виходом має почистити черевики. Обережно, щоб не вдаритися головою об крокву, підвівся з-за столу.

Він ніколи не почувався соціально обділеним – як на думку багатьох, цілком безпідставно. Якось за обідом у Кембриджі, коли за столом запанувала раптова тиша, хтось, кому Робі не подобався, голосно запитав його про батьків. Дивлячись тому просто в очі, Робі дуже люб’язно роз’яснив, що його батько давно пішов від них, а мати була хатньою робітницею, яка час від часу ще доробляла як ворожка. І все це добродушно терплячим тоном, наче дивуючись невігластву того, хто запитував. Робі детально розповів про своє становище, а завершив ввічливим запитанням тому іншому про його батьків. Дехто твердив, що від образ Робі захищає його наївність або ж незнання світу, що він є свого роду блаженним дурником, який може пройти по вітальні як по розпеченому вугіллю без будь-якої шкоди для себе. Правда ж, як знала Сесилія, була значно простішою. Все дитинство він провів, вільно переміщаючись між котеджем і великим домом. Джек Толліс був його покровителем, Леон і Сесилія – найкращими друзями, принаймні до вступу в класичну школу. В університеті, де Робі виявив, що він розумніший за багатьох із тих, з ким йому доводилося зустрічатися, його звільнення стало повним. Навіть власну зневагу не треба було демонструвати.

Ґрейс Тернер була щаслива прати для нього – а як ще, окрім гарячих страв, виявити материнську любов, якщо єдиному дитятку вже двадцять три? – але черевики Робі волів чистити сам. У білій майці й штанях від костюма він спустився в шкарпетках короткими сходами, несучи в руках чорні черевики. Біля дверей вітальні був вузенький коридорчик, який закінчувався вхідними дверима, заскленими матовим склом, а розсіяне криваво-помаранчеве світло, що проникало крізь нього, прикрашало бежеві й оливкові шпалери жаристою мозаїкою. Він зупинився, поклавши руку на клямку, вражений цією трансформацією, потім зайшов. Повітря в кімнаті було вологим і нагрітим, злегка солонкуватим. Сеанс, мабуть, щойно закінчився. Мати лежала на канапі, поклавши ноги на спинку, на кінчиках пальців гойдалися теплі капці.

– Моллі приходила, – сказала вона й сіла, готова до бесіди. – І я рада сповістити тобі, що в неї все буде добре.

Робі приніс із кухні скриньку з усім причандаллям для чищення взуття, сів у найближче до матері крісло й розстелив на килимі «Дейлі Скетч» триденної давності.

– Ти молодець, – сказав він. – Я чув, що ви зайняті, і пішов одразу у ванну.

Він знав, що йому скоро йти, що треба братися до чищення черевиків, натомість же відкинувся на спинку крісла, потягнувся всім своїм довгим тілом і позіхнув.

– Приступаємо до прополки! Що я виробляю зі своїм життям?

У його тоні було більше насмішкуватості, ніж скрухи. Він склав руки на грудях і розглядав стелю, потираючи підйом однієї стопи великим пальцем другої.

Мати дивилася кудись над його головою.

– Ну, говори. Щось сталося. Що з тобою не так? І не кажи мені: «Нічого».

Ґрейс Тернер стала прибиральницею у Толлісів через тиждень після того, як пішов Ернест. Джек Толліс був не такою людиною, щоб прогнати молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов іншого садівника й підручного, якому не потрібне було житло. Наразі погодилися, що Ґрейс житиме в котеджі рік чи два, поки не переїде чи не вийде знову заміж. Приємний характер і вправність у поліруванні меблів – щира відданість поверхні речей, як жартували в сім’ї – завоювали їй симпатії, але справжнім спасінням, яке посприяло й вихованню Робі, стала глибока прихильність до неї шестирічної Сесилії та її восьмирічного брата Леона. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволяли приводити з собою шестирічного сина. Робі виростав, маючи вільний доступ у дитячу кімнату й усі інші приміщення, куди пускали дітей, а також у парк. По деревах він лазив разом із Леоном, Сесилія була маленькою сестричкою, яка довірливо тримала його за руку, а він відчував себе мудрим не по літах. Через кілька років, коли Робі виграв стипендію в місцевій класичній школі, Джек Толліс зробив свій перший крок на шляху довготривалого опікування, заплативши за шкільну форму й підручники. Це було того року, коли народилася Брайоні. Після важких пологів Емілі довго хворіла. Самовіддана допомога Ґрейс ще більше зміцнила її становище в домі: на Різдво того року – то був 1922 – Леон, у циліндрі й бриджах для верхової їзди, прочалапав по снігу до котеджу із зеленим конвертом від батька. Нотаріально завірений лист інформував її, що відтепер вона володіє безумовним правом власності на котедж, незалежно від її становища в домі Толлісів. Проте вона залишилася у них, повернувшись, коли діти підросли, до хатньої роботи, а особливо в тих випадках, коли все мало блищати.

Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.

– Нічого, – сказав він, відповідаючи на її запитання. – Нічого такого зі мною не сталося. – Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: – Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.

– Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.

– Меншого вона й не заслуговує.

Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.

– Отже, ти йдеш кудись.

– Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.

– О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.

Він підняв черевики й підвівся.

– Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.

– Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.

Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню і вже був на виході, але їй хотілося ще трошки поговорити.

– І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.

Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.

– Виживуть, – сказав Робі.

Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички – поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.

У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням – це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою – найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину. Він і сам не міг би пояснити свого оптимізму – він був щасливий, а отже приречений на успіх.

Одне-єдине слово містило все, що він відчував, і пояснювало, чому він пізніше повертатиметься до цих хвилин. Свобода. Свобода в житті, свобода в рухах. Колись давно, коли він ще й не чув про класичні школи, його відправили на іспит, який привів його в одну з них. Хоч як сильно подобався йому Кембридж, він був усе ж вибором його честолюбного директора. Навіть майбутня спеціальність була успішно вибрана для нього улюбленим учителем. Тепер – нарешті – він з власної волі почав доросле життя. Він наче писав оповідання, зробивши себе головним героєм, і вже його початок певною мірою шокував його друзів. Ландшафтний дизайн був не більш ніж богемною вигадкою, а ще хворобливим прагненням – цього висновку він дійшов з допомогою Фройда – замінити чи перевершити відсутнього батька. Вчителювання в школі – через п’ятнадцять років керівник секції англістики містер Р.Тернер, магістр мистецтв, Кембридж – не було в цьому оповіданні, як і викладання в університеті. Незважаючи на диплом з відзнакою, вивчення англійської літератури з відстані часу здавалося цікавою салонною грою, а читання книжок і судження про них – бажаним додатком до цивілізованого існування. Але не головним стрижнем, що б там не казав на лекціях доктор Лівіс. Це не було жертовним служінням, ані найбільш життєво необхідним заняттям допитливого розуму, ані першим і останнім бастіоном на шляху варварських орд, не більш ніж навчання живопису, музики чи вивчення історії або природознавства. На різних зустрічах і бесідах протягом випускного року Робі чув, як психоаналітик, профспілковий діяч-комуніст і фізик агітували кожен за свою сферу діяльності так само пристрасно і переконливо, як Лівіс за свою. Те саме робили, мабуть, і медики, але для Робі справа виглядала простіше й мала більш особистий характер: його практична натура і нездійснені наукові поривання знайдуть для себе вихід, він матиме значно досконаліший фах, аніж той, котрий набув у галузі літературної критики, а найголовніше – це буде його власне рішення. Він оселиться в чужому місті – і почне.

Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду – схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності – майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?

Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя – рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу – поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними – тлінність. Злети й падіння – ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме – як цьому вчать тільки література й релігія – про жалюгідність і шляхетність людського роду…

Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.

Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.

– Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, – сказав він, підходячи до неї.

Вона кивнула на знак згоди й чекала.

– Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?

Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.

– Я прийду через декілька хвилин, – почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла йому з очей, потім він побачив, як вона перебігає острів, вирізняючись на тлі темної маси дерев. Потім знову загубив її, і лише коли вона з’явилася по той бік другого мосту й звернула з дороги, щоб побігги навпрошки по траві, він раптом завмер, охоплений жахом і абсолютною впевненістю. Мимовільний, неартикульований вигук вирвався з його грудей, коли він зробив кілька поспішних кроків, затримався, знову побіг, тоді знову зупинився, знаючи, що вже не наздожене. Він уже не бачив її, коли склав рупором долоні й загорлав їй услід: «Брайоні!» Теж марно. Він стояв, напружуючи зір, щоб розгледіти її – наче це могло допомогти, – і напружував також у відчаї пам’ять, прагнучи повірити, що він помилився. Проте ніякої помилки не було. Писаний від руки лист він поклав на розкриту «Анатомію» Ґрея, розділ «Внутрішні органи», сторінка 1546, вагіна. Надрукований аркуш, що лежав біля машинки – це саме той, який він узяв і вклав у конверт. І не потрібні ніякі фройдистські мудрування – пояснення дуже просте й суто механічне: безневинний лист лежав на рисунку 1236 з його розкішною відвертістю й дражливим віночком лобкового волосся, а непристойний лист був на столі, якраз під рукою. Він ще раз загорлав: «Брайоні!», хоча й знав, що вона вже десь біля вхідних дверей. І справді, через пару секунд далекий ромб жовтого світла вихопив її силует, потім звузився й зник, коли вона зайшла в дім, і двері за нею зачинилися.

IX

Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів – грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.

Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював її до якоїсь комахи, що живе в сірниковій коробці. Жук-рогач! Такою вона буде колись, у вісімдесят п’ять років, в удовиній жалобі. Ні секунди не зволікаючи, вона крутнулася на каблучку й повернулася до себе в кімнату.

Сумніви в неї з’явилися, бо вона знала, які каверзи може спричинити душевний стан. Душею ж вона в цей час була – у всіх смислах – там, де проведе сьогодні вечір і має почуватися невимушено. Вона скинула з пліч чорну крепдешинову сукню, залишивши її лежати на підлозі, і стояла в самих лиш туфельках і нижній білизні, оцінюючи можливості, які пропонував її гардероб, свідома того, що час біжить. Їй була ненависна думка, що вона виглядатиме суворою. Розкутою – ось якою хотіла вона бути, і в той же час стриманою. Передовсім же вона хотіла виглядати так, наче й ні на мить не замислювалась, як їй одягтися, а це вимагає часу. Внизу, в кухні вже, мабуть, уривається терпець, спливають хвилини, які вона збиралася провести на самоті з братом. Незабаром з’явиться мама, захоче обговорити розподіл місць за столом. Пол Маршал спуститься зі своєї кімнати, і його треба буде розважати, а там і Робі підійде. Ну, і як тут бути розважливою?

Вона провела рукою по декількох футах особистої історії, короткій хроніці її смаків. Ось її підліткові платтячка всіх попередніх років; якими ж вони сьогодні здаються смішними, безформними, ніякими, і хоча на одному з них плями від вина, а в іншому дірка, пропалена її першою цигаркою, вона все ще не наважувалася викинути їх. Ось сукня з першим несміливим натяком на підкладні плечика, за нею інші, вже значно виразніші, сформовані старші сестри, які вже відкинули дитячі роки, відкрили для себе лінію талії і всілякі округлості й видовжили подоли, самовпевнено ігноруючи сподівання чоловіків. Найновішою і найкращою, купленою, щоб відзначити закінчення університету, ще коли вона не знала про свій вбогенький диплом третього класу, була обтисла темно-зелена, скроєна по діагоналі вечірня сукня з відкритою спиною і комірцем-хомутиком. Надто розкішна, щоб уперше одягти її заради домашнього обіду. Вона провела рукою ще далі й витягла муарову шовкову сукню з плісированим ліфом і подолом із фестонами – безпомилковий вибір, оскільки рожевий колір був не крикливим і достатньо традиційним для вечора. Трельяж був такої ж думки. Вона поміняла туфельки, замінила гагати перлами, поправила макіяж, кількома рухами змінила зачіску, торкнулася парфумами ямочки на шиї, яка була тепер більш відкритою, і не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вона вже знову була в коридорі.

Ще вдень вона бачила, як старий Гардмен ходив по дому з кошиком, міняючи електричні лампочки. Можливо, світло на сходах стало різкішим, бо таких неприємностей із дзеркалом у неї раніше ніколи не було. Ще тільки йдучи до нього, вона метрів із п’ятнадцяти вже побачила, що воно її не пропустить; рожевий колір був насправді невинно блідим, талія була надто високо, сукня блищала, як святкове платтячко у восьмирічної дівчинки. Не вистачало тільки ґудзиків із зайчиками. Коли вона підійшла ближче, якісь нерівності на поверхні старого дзеркала зменшили її відбиття, і вона побачила себе саму п’ятнадцятирічної давності. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зібрала волосся в два хвостики. Десятки разів, мабуть, бачило це дзеркало, як вона бігла сходами, поспішаючи на день народження до ще однієї подружки. Її настрій навряд чи покращиться, якщо вона спуститься вниз, виглядаючи або вважаючи, що виглядає, як Шерлі Темпл^[6].

Радше покірна долі, ніж у стані роздратованості чи паніки, вона повернулася до себе в кімнату. Жодної неясності в думках не було: всі ці надто живі, немислимі уявлення, внутрішні сумніви, нав’язлива виразність і жахлива несхожість, яка оповила все знайоме і звичне, – все це було лиш продовженням, варіаціями того, що вона бачила й відчувала протягом усього дня. Відчувала, але воліла не думати про це. А крім того, вона знає, що треба зробити, і знала це весь час. У неї був лиш один наряд, який їй по-справжньому подобався, і саме в ньому вона повинна бути. Рожева сукня впала на чорну, вона зневажливо переступила через цю купу й витягла свою вечірню, свою зелену випускну сукню з відкритою спиною. Одягаючи її, вона із задоволенням вловлювала міцний пестливий дотик діагонального крою через шовкову нижню спідницю і відчувала себе лискуче-неприступною, верткою і безпечною; у високому трюмо її привітала русалка. Вона залишила перли, знову перевзулася в чорні шпильки, ще раз поправила зачіску і макіяж, ще раз торкнулася себе парфумами й, відчинивши двері, перелякано скрикнула. Перед нею, буквально в кількох сантиметрах, було чиєсь обличчя й стиснутий кулак. Перед її запамороченим зором відразу постала картина якогось радикального художника типу Пікассо, де сльози, набряклі червоні очі, мокрі губи й розпухлий, зашмарканий ніс перемішалися в мокро-малиновому горі. Вона трошки оговталася, поклала руки на худенькі плечика й лагідно розвернула усе тільце, щоб роздивитися ліве вухо. Це був Джексон, який саме збирався постукати до неї. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши назад, вона побачила, що він одягнений у випрасувані сірі шорти й білу сорочку, але босий.

– Хлопчику мій! Що сталося?

Якийсь час він просто не міг вимовити ні слова. Замість цього він простягнув до неї шкарпетку, а потім показав нею кудись у коридор. Сесилія виглянула й побачила в кількох метрах П’єро, теж босого, який теж тримав шкарпетку й дивився на неї.

– Отже, кожен із вас має одну шкарпетку.

Хлопчик кивнув, натужно ковтнув і аж тоді спромігся нарешті сказати:

– Міс Бетті сказала, що відлупцює нас, якщо ми зараз не спустимося пити чай, але в нас тільки одна пара шкарпеток.

– І ви через неї побилися.

Джексон рішуче труснув головою.

Коли вона йшла з хлопчаками по коридору до їхньої кімнати, спершу один, потім другий узяв її за руку, і її навіть здивувало, яке вона відчула задоволення. Водночас вона не могла не думати про свою сукню.

– А ви не просили сестру допомогти вам?

– Вона з нами зараз не розмовляє.

– Чому це?

– Вона нас ненавидить.

Кімната являла собою жахливе звалище: розкиданий одяг, мокрі рушники, шкірки від помаранчів, роздерті клапті коміксу, розкладені навкруг аркуша паперу, перекинуті стільці, напівприкриті ковдрами й постягуваними матрацами. Між ліжками на килимі – велика мокра пляма, в центрі якої лежав кусок мила й мокрі жмути туалетного паперу. Напівзірвана штора криво звисала з-під ламбрекена, і хоча вікна були відчинені, повітря було вогким, наче ним уже довго дихали. Усі шухляди в комоді були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками – стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:

– Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.

Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.

З трудом, бо майже не могла зігнути колін, вона злізла зі стільця, сіла на краєчку ліжка й поплескала долонями по обидва боки від себе. Хлопці, однак, залишилися стояти, очікувально на неї дивлячись. Вона вдалася до злегка наспівного тону виховательки дитячого садочка, яку колись обожнювала.

– Але ж ми не будемо плакати через загублені шкарпетки, правда?

– Власне кажучи, ми б краще поїхали додому, – сказав П’єро.

Відчувши докір, вона повернулася до тону дорослої розмови.

– Зараз це неможливо. Ваша мама в Парижі з… ну, поїхала трошки відпочити, а тато зайнятий у коледжі, тому вам якийсь час треба побути тут. Мені шкода, що про вас забули. Але ж вам було так добре на басейні.

– Ми хотіли грати в спектаклі, – сказав Джексон, – а Брайоні пішла геть і ще й досі не повернулася.

– Правда? – Ну от, ще про когось треба турбуватися. Брайоні вже давно слід би було повернутися. Це, в свою чергу, нагадало їй про людей, які чекають внизу: мама, кухарка, Леон, гість, Робі. Навіть вечірнє тепло, яке пливло в кімнату через відчинені вікна в неї за спиною, накладало певну відповідальність; це був той літній вечір, про який мрієш цілий рік, і ось він нарешті настав, зі своїм п’янким ароматом, багатий на різні приємні речі, а її відволікають проханнями й дрібними неприємностями. Але ж вона просто мусить. Інакше це буде неправильно. Як чудово було б сидіти на терасі з Леоном, попиваючи джин з тоніком. І це ж зовсім не її вина, що тітка Герміона втекла з якимось поганцем, який щотижня виголошує по радіо душевні проповіді. Досить сумувати. Сесилія підвелася й плеснула в долоні.

– Що ж, дуже шкода, що спектакль не вдався, але тут ми нічого не можемо зробити. Давайте знайдемо вам якісь шкарпетки й житимемо далі.

Пошуки виявили, що шкарпетки, в яких вони приїхали, були випрані і що захоплена пристрастю тітка Герміона забула спакувати ще одну запасну пару. Сесилія пішла до Брайоні в кімнату і, порившись у шухляді, знайшла найменш дівочі – білі, до кісточок, з червоними й зеленими полуничками по верху. Вона гадала, що тепер буде бійка за сірі шкарпетки, але все вийшло навпаки, і щоб уникнути нового горя, вона вимушена була повернутися в кімнату Брайоні за ще однією парою. Цього разу вона затрималася, щоб виглянути у вікно й подумати, де ж може бути її сестра. Втопилася в озері, викрали цигани, збила якась проїжджа машина – вона думала згідно з ритуалом, головний принцип якого полягав у тому, що ніколи не буває так, як це собі уявляєш, і це дуже дієвий засіб, щоб уникнути найгіршого.

Повернувшись до хлопців, вона причесала Джексона, вмочивши гребінець у вазу з квітами; міцно тримаючи хлопчика двома пальцями за підборіддя, вона зробила на голові гарний, рівненький проділ. П’єро терпляче чекав своєї черги, а потім вони без слова побігли разом униз на зустріч із Бетті.

Сесилія, не кваплячись, рушила за ними, глянула по дорозі у фатальне дзеркало, повністю задоволена тим, що там побачила. Точніше кажучи, це вже не так турбувало її, бо після спілкування з близнюками настрій у неї змінився, стрій думок розширився, формуючи невиразне рішення, позбавлене конкретного змісту і якогось чіткого плану. Вона мусить виїхати звідси. Ця думка заспокоювала і була приємною, а зовсім не розпачливою. Вона дійшла до площадки другого поверху і зупинилася. Внизу її мати, відчуваючи провину, що сім’я так довго залишалася без її опіки, сіятиме навкруг себе неспокій і збентеження. До цього слід додати звістку, що й досі немає Брайоні, якщо це дійсно так. Її пошуки теж вимагатимуть часу й нових хвилювань. Потім подзвонять із міністерства сказати, що містер Толліс працюватиме допізна й ночуватиме в місті. Леон, який має справжній талант уникати відповідальності, не візьме на себе батькових функцій. Номінально вони перейдуть до місіс Толліс, але в кінцевому підсумку успіх цього вечора залежатиме від Сесилії. З цим усе ясно, і не варто навіть опиратися – слід розпрощатися з думками про приємний літній вечір, не буде довгої бесіди з Леоном, не буде прогулянок босоніж по траві під нічними зірками. Під рукою вона відчувала чорне лаковане соснове дерево поручнів, непорушних, надійних і підробних, імітація неоготики. В неї над головою висіла на трьох ланцюгах величезна чавунна люстра, яку, скільки вона себе пам’ятає, ніколи не запалювали. Замість неї користувалися парою настінних світильників із китицями у напівкруглих абажурчиках із фальшивого пергаменту. В їх туманно-жовтому світлі вона тихенько пройшла через площадку й глянула в бік материної кімнати. Напівпрочинені двері, смуга світла, що падала на палас коридора, підтверджували, що Емілі Толліс піднялася зі своєї канапи. Сесилія повернулася на сходи й знову нерішуче зупинилася. Їй не хотілося йти вниз. Проте вибору не було.