Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Через адміністративну плутанину деякі солдати залишалися на поправку в госпіталі. Як слід відіспавшись, звикнувши знову до регулярного харчування й набравши навіть якусь вагу, вони робилися похмурими й дратівливими, навіть ті, котрі мали неважкі поранення. Переважно це були піхотинці. Вони лежали на ліжках, курили, мовчки втупившись у стелю, прокручували в пам’яті недавні події. Або збиралися невеличкими бунтівними групками й розмовляли. Вони були огидні самі собі. Деякі з них розповідали Брайоні, що навіть ні разу не вистрілили. Але в основному вони були злі на «штабну сволоту», на своїх власних офіцерів, які кинули їх під час відступу, на французів, які здалися без бою. Вони були озлоблені вихвалянням у газетах «чудесної евакуації» і героїзму команд маленьких човнів.

– Клята м’ясорубка, – чула вона їхні бурмотіння. – Засрані ВПС.

Деякі солдати навіть поводили себе вороже й відмовлялися приймати ліки, не бачачи ніякої різниці між генералами й медсестрами. Як на них, то всі вони – тупоголове начальство. Доводилося кликати сестру Драммонд, щоб привести їх до тями.

В суботу вранці Брайоні вийшла з госпіталю о восьмій, навіть не поснідавши, й пішла вгору за течією правим берегом річки. Коли вона проходила біля воріт Ламбетського палацу, повз неї проїхали три автобуси. Усі таблички, що вказували маршрути, були зараз порожніми. Щоб заплутати загарбників. Це, однак, не мало жодного значення, бо вона й без того вирішила йти пішки, їй нічим не допомогло, що вона запам’ятала назви декількох вулиць. Усі таблички з назвами теж були зняті або замазані. Вона туманно пам’ятала, що треба пройти декілька миль вздовж річки, а тоді повернути ліворуч, тобто на південь. Більшість планів і карт міста були, згідно з наказом влади, конфісковані. Їй врешті-решт вдалося позичити ламку й крихку карту автобусних маршрутів 1926 року. Та була вже цілком протерта на згинах, якраз уздовж того шляху, який вона мала намір обрати. Розгортання загрожувало ризиком розірвати її на шматки. А ще її непокоїло враження, яке вона справлятиме. В газетах друкувалися історії про німецьких парашутистів, переодягнених медсестрами й монашками, які проникають у міста й розчиняються серед населення. Впізнати їх можна по картах, у які вони час від часу заглядають; у разі розмови – по надто бездоганній англійській мові, а ще по тому, що вони не знають популярних дитячих віршиків. Пригадавши все це, вона вже не могла не думати про те, як підозріло виглядає. Їй здавалося, що форма захищатиме її, коли вона мандруватиме незнайомою територією. Натомість вона виглядала, як шпигунка.

Ідучи проти руху транспорту, вона спробувала пригадати всі дитячі віршики, які пам’ятала. Дуже мало було таких, які вона могла розказати від початку до кінця. Перед нею рознощик молока зліз із підводи, щоб підтягти посторонки. Коли вона наблизилася, він щось бурмотів до своєї коняки. Зупинившись біля нього й ввічливо кахикнувши, Брайоні на мить пригадала старого Гардмена з його двоколкою. Усі, кому сьогодні, скажімо, сімдесят, були в її віці в тисяча вісімсот вісімдесят восьмому. То був час коней, принаймні на вулицях, і старі люди не бажали, щоб він кінчався.

Коли вона запитала в нього дорогу, він довго й плутано, але достатньо доброзичливо пояснював їй, куди йти, куди повертати. То був великий чоловік із пожовклою від тютюну сивою бородою, який мав проблеми з аденоїдами, тому слова зливалися одне з одним через постійне гудіння глибоко в носі. Рукою він показав їй дорогу, що вела ліворуч, під залізничний міст. Брайоні подумала, що ще надто рано звертати від ріки вбік, але йдучи, відчувала, що він дивиться їй услід, і подумала, що було б неввічливо знехтувати його поясненнями. Можливо, дорога ліворуч скорочувала шлях.

Її дивувало, що вона така незграбна й нерішуча після всього, що бачила й пізнала. Вона відчувала себе безпорадною, неспокійною, опинившись тут на самоті, відірвана від своєї групи. Місяцями вона жила затворницьким життям, кожна година якого була визначена розкладом. Добре знала своє скромне місце у відділенні. В міру того як зростала її професійність, вона дедалі охочіше сприймала накази, виконувала всі встановлені процедури й перестала думати самостійно. Давно вже вона нічого не робила з власної волі, аж від отого тижневого перебування на Примроз-Гілл, коли вона друкувала свою повість, і якою ж дурненькою здавалася зараз її тодішня схвильованість.

Вона саме проходила під мостом, коли над головою проїхав поїзд. Громоподібний ритмічний гуркіт пронизав її до самих кісток. Метал, що проноситься й гуркотить по металу, величезні, скріплені болтами металеві плити десь у темряві високо над нею, загадкові двері, втоплені в цегляний мур, могутні чавунні труби, закріплені іржавими кронштейнами, по яких тече невідомо що – всі ці жахливі вигадки належали расі надлюдей. Сама ж вона лиш протирала підлоги й робила перев’язки. Чи їй справді стане сил на цю подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетнувши клиновидний проміжок, залитий запиленим ранковим сонячним світлом, від поїзда, який швидко віддалявся, залишився лише лагідний перестук коліс. Чого їй не вистачає, знову повторила сама собі Брайоні, це стрижня. Вона пройшла невеличким громадським парком із тенісним кортом, на якому двоє чоловіків у спортивних костюмах перекидалися м’ячем, розігріваючись із неспішною впевненістю для гри. Поблизу на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі читали листа. Вона подумала про свій лист, оту відписку з відмовою в солоденькій оболонці. Під час чергувань вона носила його в кишені, і на другій сторінці залишилася схожа на краба пляма від карболки. Вона раптом зрозуміла, що лист, хоча й не мав такого наміру, містив серйозне особисте звинувачення. «Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином?» Так, звичайно. А зробивши це, чи могла вона затушувати цей факт, зліпивши легковажну, не дуже розумну історію, і заспокоїти свою честолюбність, відіславши її в журнал? Нескінченні сторінки про світло, камінь і воду, оповідь, розщеплена між трьома різними точками зору, всеохопна застиглість у передчутті того, що нічого особливого не станеться, – все це не могло приховати її боягузтва. Невже вона справді думала, що може сховатися за якимись позиченими уявленнями про модерну прозу і втопити свою вину в потоці – трьох потоках! – свідомості? Недомовки в її маленькому романі повністю збігаються з недомовками в її житті. Все, з чим вона не бажала мати справи, зникло також і з її повісті – а було ж тут таким необхідним. І що їй тепер робити? Це не її повісті бракує стрижня. Це їй самій бракує стрижня.

Парк залишився позаду, вона йшла повз невеличку фабрику, гудіння машин якої примушувало тремтіти тротуар. Неможливо було здогадатися, що виготовляють за тими високими брудними вікнами й чому з єдиної тонкої алюмінієвої труби вириваються клуби жовто-чорного диму. На протилежному розі вулиці, по діагоналі, широко відчинені двійчасті двері бару нагадували театральну декорацію. Всередині, де хлопець із приємним, меланхолійним виглядом витрушував у відро попільнички, в повітрі все ще стояв сизий вчорашній дим. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах звантажували з воза бочки з пивом. Вона ніколи не бачила на вулицях так багато коней. Мабуть, військові реквізували всі вантажівки. Хтось відкинув зсередини кришку погреба. Та гупнула по тротуару, здійнявши хмару пилу, і чоловік із невеличкою лисиною, ноги якого все ще залишалися нижче рівня бруківки, застиг і повернувся, проводжаючи її поглядом. Їй він здавався величезною шаховою фігурою. Візники також пасли її очима, один із них захоплено присвиснув.

– Усе гаразд, кохасю?

Її не ображали такі запитання, але вона ніколи не знала, як відповідати. Так, дякую? Вона усміхнулася їм, рада, що капюшон ховає її обличчя. Усі, вирішила вона, думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як робити своє. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Можливо, зникнуть лиш захоплені посвисти. В міру того як вуличка робилася звивистішою й вужчою, шум транспорту на ній ставав голоснішим, а теплі вихлопні гази відчутніше били в обличчя. Ось просто на тротуар виходить вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка в строкатому фартуху з шаленим завзяттям замітає перед будинком, з відчинених дверей якого доходить запах чогось смаженого. Вона вступилася, щоб пропустити Брайоні, бо прохід був тут вузьким, але різко відвернулася, коли Брайоні привіталася. Назустріч їй ішла жінка з чотирма клаповухими хлопчиськами, які несли валізки й наплічники. Хлопчаки штовхалися, галасували й футболили старий черевик і не звернули аніякісінької уваги на втомлений материн окрик, коли Брайоні була вимушена вступитися з дороги, щоб дати їм пройти.

– Ану, перестаньте, кому кажу! Дайте пройти сестричці!

Коли вона минала жінку, та криво усміхнулася, покаянно вибачаючись. Двох передніх зубів не було. Вона була сильно напарфумлена, а між пальцями тримала незапалену цигарку.

– Вони такі збуджені цим виїздом на село. Ви не повірите, але вони ніколи там не були.

– Хай вам щастить, – сказала Брайоні. – Сподіваюся, ви потрапите в хорошу сім'ю.

Жінка, вуха в якої теж були чималенькі, але частково сховані під короткою стрижкою, весело розсміялася.

– Вони ще не знають, що їх чекає з цими босяками!

Нарешті вона дійшла до місця, де сходилися кілька вбогих вуличок. Звірившись із відірваною четвертинкою своєї карти, вона вирішила, що це і є Стоквел. Шлях на південь перекривав дот, біля нього стояла купка знудьгованих ополченців, у яких була одна гвинтівка на всіх. Старший чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні і з пов’язкою на руці, з обвислими, як у бульдога, щоками наблизився до неї й наказав пред’явити посвідчення. Потім з надутим виглядом махнув, щоб вона проходила. Вона не наважилася розпитувати в нього дорогу. Наскільки вона орієнтувалася, їй треба було пройти майже дві милі вздовж Клепем-роуд. Людей тут було менше і машин теж менше, а сама вулиця була ширшою, ніж та, з якої вона вийшла. Єдиним звуком був гуркіт трамвая, який саме відійшов від зупинки. Біля низки охайних едвардіанських будиночків, відсунутих подалі від дороги, вона дозволила собі посидіти хвильку на низенькій кам’яній огорожі в тіні платана і зняла туфлю, щоб оглянути натерту п’ятку. Мимо проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь, за межі міста. Вона автоматично глянула їм услід, майже сподіваючись побачити в кузовах поранених. Але там були тільки дерев’яні ящики.

Через сорок хвилин вона дійшла до станції метро «Клепем Коммон». Приземкувата церква з облупленого каменю виявилася зачиненою. Вона витягла батькового листа й ще раз перечитала його. Жінка у взуттєвій крамниці показала їй дорогу до іншої церкви. Навіть перейшовши вулицю й ступивши на траву, Брайоні спершу не помітила церкви. Та ховалася серед зелених дерев і була зовсім не така, як вона чекала. Вона уявляла собі місце, підходяще для злочину – готичний собор із пломеніючими склепіннями, залитий різким багряно-фіолетовим світлом, що пробивається крізь вітражі зі сценами похмурих страждань. Натомість, коли вона наблизилася, перед нею постала гарна цегляна прямокутна будівля, схожа на грецький храм, під дахом із чорної черепиці, зі звичайними вікнами й невисоким портиком з білими колонами, під вежею гармонійних пропорцій з годинником нагорі. Біля будівлі недалеко від портика був запаркований блискучий чорний «ролс-ройс». Дверцята водія були відчинені навстіж, але шофера поблизу не було. Проходячи повз авто, вона відчула тепло від радіатора, таке ж інтимне, як жар тіла, і почула потріскування остигаючого металу. Вона піднялася східцями й штовхнула важкі, оббиті цвяхами двері.

Солодкавий запах навоскованого дерева, вогкий запах каменю були притаманні всім церквам. Навіть повернувшись спиною, щоб обережно зачинити двері, вона була свідома того, що церква майже порожня. Слова священика зливалися з їхнім же відлунням. Вона постояла біля дверей, частково схована за купіллю, чекаючи, поки призвичаяться очі й вуха. Потім підійшла до останнього ряду й пройшла ним до самого кінця, звідки їй все одно було видно вівтар. Вона бувала на багатьох сімейних вінчаннях, хоча була ще надто маленькою, аби побувати в Ліверпульському кафедральному соборі на помпезному вінчанні дядька Сесіла й тітки Герміони, чию постать і екстравагантний капелюшок вона помітила зараз у першому ряді. Поруч із нею сиділи П’єро й Джексон, довші сантиметрів на п’ятнадцять, затиснуті тілами їхніх батьків, які, як і раніше, жили окремо. По той бік проходу сиділи троє представників родини Маршалів. Оце й усі парафіяни. Суто приватна церемонія. Ніяких журналістів із відділів світської хроніки. І Брайоні теж не мала б тут бути. Вона була достатньо знайома з перебігом церемонії, аби зрозуміти, що головного моменту вона не пропустила.

– По-друге, він покликаний бути захистом від гріха перелюбства, аби ті, котрі позбавлені дару стриманості, могли одружуватись і залишатися доброчесними членами Христової церкви.

Обличчям до вівтаря, обрамлені контуром святкових білих одеж священика, стояли молоді. Вона була в білому, в традиційній пишній сукні й, наскільки Брайоні могла роздивитися ззаду, під густою фатою. Волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала вздовж спини з-під піни тюлю і орґанді. Маршал стояв рівненько, наватовані плечі його святкового костюма різко виділялися на тлі стихаря священика.

– По-третє, він покликаниі дарувати взаємну згоду, поміч і втіху, яку одне має діставати від іншого…

Вона відчула, як на неї накочують спогади, дражливі подробиці, наче висипка, наче бруд на шкірі: заплакана Лола, яка заходить до неї в кімнату, її зап’ястя, вкриті синцями й саднами, подряпини на плечах у Лоли й у Маршала на обличчі; Лолине мовчання в темряві біля озера, коли та дозволила своїй серйозній, смішній, такій «правильній» молодшій кузині, яка не здатна була відрізнити справжнього життя від вигаданих нею історій, дати злочинцю можливість уникнути покарання. Бідолашна, самозакохана й уразлива Лола з її прикрашеною перлами бархаткою і запахом трояндової води, яка прагнула позбутися останніх заборон дитинства, яка рятувала себе від принижень тим, що закохалася – або вмовила себе, що закохалася, і яка не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні настояла на тому, що вона сама і розповість, і обвинуватить. І що ж то за щастя для Лоли – яка, ледве вийшовши з дитячого віку, була силою позбавлена невинності – вийти заміж за свого ґвалтівника.

– Тому, якщо хтось може вказати якусь переконливу причину, чому ці двоє не можуть бути поєднані в законному шлюбі, нехай або говорить зараз, або ж нехай мовчить тоді довіку.

Невже це справді відбувається? Невже вона дійсно підводиться на слабких ногах, з порожнім, схопленим судомою животом і завмираючим серцем, і виходить зі свого ряду, щоб опинитися в центрі проходу, і викладає свої аргументи, свої праведні причини відважним, твердим голосом, наближаючись у своєму чіпці й капюшоні, як Христова наречена, до олтаря, до священика з роззявленим ротом, якого ніхто ніколи не перебивав протягом усієї його довгої кар’єри, до парафіян з вивернутими шиями й до напівобернених поблідлих молодих? Вона не планувала цього, але запитання з молитовника, яке вона зовсім забула, виявилося дуже провокаційним. А що їй, власне кажучи, заважає? Ось її шанс публічно висловити свій особистий біль і очиститися від усього недоброго, що вона зробила. Перед олтарем найрозсудливішої у світі церкви.

Проте подряпини й синці давно вже загоїлися, а всі її власні твердження в ті часи були зовсім протилежними. І наречена не виглядала жертвою, і батьки дали їй свою згоду. І навіть більше – ще б, шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона має задоволено потирати руки. А те, що Пол Маршал, Лола Квінсі й вона, Брайоні Толліс, мовчазно змовившись, обманом відправили невинну людину в тюрму? Але слова, на підставі яких його звинуватили, були її власними, зачитаними вголос від її імені на виїзній сесії суду. Покарання вже відбуто. Борг заплачено. Вирок залишився в силі.

Вона лишилася сидіти, покірно схиливши голову, лише серце билося швидше, і мокрими стали долоні.

– Я вимагаю і закликаю, щоб ви обоє відповіли, як відповідатимете, коли надійде день Страшного суду і все потаємне в людських серцях відкриється: якщо комусь із вас відомі перешкоди, котрі не дозволяють вам поєднатися в законному шлюбі, визнайте їх зараз.

За будь-якими підрахунками, до судного дня залишається ще дуже багато часу, а до тих пір правда, яку знали передовсім тільки Маршал і його наречена, впевнено оточувалася стінами мавзолею їхнього шлюбу. Там, у пітьмі, вона надійно зберігатиметься ще довго після того, як помруть усі, кого це стосується. І кожне слово церемонії було ще однією цеглиною тих стін.

– Хто віддає цю жінку в дружини цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл квапливо пройшов уперед, прагнучи, безсумнівно, чимшвидше покінчити зі своїми обов’язками й не зволікаючи повернутися знову в сховище коледжу Всіх душ в Оксфорді. Намагаючись почути хоч якусь нотку сумніву в голосах молодих, Брайоні прислухалася, як Маршал, потім Лола повторюють за священиком слова. Голос нареченої був солодким і впевненим, Маршал же гудів, наче йому все було байдуже. Як обурливо, як сластолюбно прозвучали перед олтарем її слова: «Присягаюся належати тобі тілом і душею».

– Помолімося.

І сім голів, які виднілися над спинками сидінь у перших рядах, похилилися, а священик зняв окуляри в черепаховій оправі, задер підборіддя й, заплющивши очі, звернувся до небесних сил втомленим, сумним, монотонним голосом:

– О предвічний Господь наш, Творець і Спаситель роду людського, який дарує божественну милість і вічне життя, пошли своє благословення рабам Твоїм – цьому чоловікові і цій жінці…

Остання цеглинка стала на місце, коли священик, знову одягти окуляри, вимовив урочисту формулу – «оголошую вас чоловіком і дружиною» – і звернувся до Святої Трійці, на честь якої була названа його церква. Потім були ще молитви, псалом, «Отче наш», тоді ще одна довга, в якій низхідна інтонація прощальних слів позначила меланхолійний фінал.

– … Дарує вам милість свою в щедрості своїй, очистить вас від гріхів і благословить вас, щоб були ви Йому віддані тілом і душею і жили разом в любові й злагоді до кінця днів ваших.

Тут же каскад бурхливих органних тріолей обрушився згори, наче конфеті, і священик обернувся, щоб провести молодих до виходу, а шестеро родичів рушили за ними. Брайоні, яка стояла на колінах, вдаючи, що молиться, підвелася й повернулася обличчям до процесії, що саме наближалася. Священик наче поспішав кудись і випередив усіх інших на кілька метрів. Глянувши ліворуч і побачивши молоденьку медсестру, він лагідним поглядом і легеньким уклоном виразив і привітність, і зацікавленість. Потім пройшов уперед, щоб широко відчинити великі двері. Навскісні промені сонця сягнули місця, де вона стояла, освітивши її обличчя і головний убір. Вона хотіла, щоб її бачили, але ж не так виразно. Тепер її вже не можна не помітити. Лола, яка була ближче до Брайоні, порівнялася з нею, і їхні погляди зустрілися. Фата вже була піднята. Ластовиння зникло, але в цілому вона не дуже змінилася. Лиш трошки вища, можливо, гарніша, з м’якшим і круглішим обличчям, а брови безжально вищипані. Брайоні просто дивилася. Вона лиш хотіла, аби Лола знала, що Брайоні була тут, і гадала, чому. Сонце заважало Брайоні дивитися, але вона помітила, як на якусь мить зморщечка незадоволення з’явилася на обличчі нареченої. Потім вона міцно стулила губи, подивилася просто себе – і рушила далі. Пол Маршал теж бачив її, але не пізнав, так само як тітка Герміона й дядечко Сесіл, які не бачили її вже багато років. Зате близнюки, які йшли позаду в злегка приспущених штанях від шкільної форми, зраділи, побачивши її, мімікою виразили жах від вигляду її одеж і почали блазнювати, закочувати очі, позіхати, поплескуючи себе долонями по відкритих ротах.

А потім вона залишилася в церкві сама, і ще невидимий органіст, який продовжував грати вже для власного задоволення. Все скінчилося надто швидко, і нічого певного не було досягнуто. Вона й далі стояла на тому самому місці, почуваючи себе вже якось глупо, не відчуваючи бажання виходити надвір. Денне світло й банальність сімейних балачок неминуче розвіють те враження, яке вона створила своєю примарною появою. А ще вона побоювалася зустрічі віч-на-віч. Та й як вона, ніким не запрошувана, пояснюватиме дядькові й тітці свій прихід? Вони можуть образитися або – ще гірше – не образяться й почнуть кликати її на якийсь нестерпний сніданок у готелі, і містер і місіс Маршал аж кипітимуть від ненависті, а Герміона не в змозі буде приховати свою нехіть до Сесіла. Брайоні зволікала ще кілька хвилин, роблячи вигляд, що слухає музику, а тоді, роздратована власною малодушністю, поспішно вийшла з церкви. Священик вже відійшов метрів на сто, спішив кудись, розмахуючи руками. Молодята сиділи в «ролс-ройсі», Маршал за кермом, якраз здавав назад, щоб розвернутися. Вона була впевнена, що вони бачать її. Коли він перемикав швидкість, пролунав металевий скрегіт – можливо, добрий знак. Машина рушила, і через бічне вікно вона побачила білу Лолину постать, яка тулилася до руки водія. Щодо родичів, то ті вже позникали поміж деревами.

***

Зі своєї карти вона знала, що Белем лежить по той бік муніципальної території, там, куди прямував священик. Було це не дуже далеко, і вже сам цей факт не викликав бажання вирушати туди. Вона прийде надто рано. Вона ще нічого не їла, їй хотілося пити, натерта п’ята шарпала й прилипла зсередини до туфлі. Було дуже тепло, а їй доведеться йти по траві, де немає тіні, лиш подекуди прямі асфальтові доріжки й укриття на випадок бомбардувань. Трохи далі стояла естрада, де купчилися якісь люди в темно-синій формі. Вона подумала про Фіону, чий вихідний день вона забрала собі, і про їхню прогулянку в Сент-Джеймському парку. Той безхмарний день здавався таким далеким, а минуло ж усього десять днів. Фіона зараз робить свій другий обхід із судном. Брайоні стояла в тіні колон і думала, який маленький подарунок купить вона подрузі – щось смачненьке, банан, помаранчі, швейцарський шоколад. Санітари знали, як дістати такі речі. Вона чула, як вони казали, що все можна купити, все що завгодно, аби гроші були. Простежила очима за вервечкою машин, які їхали в тому напрямку, куди й вона мала йти, і стала думати про їжу. Величезні шинки, яйця-пашот, смажене куряче стегенце, густе ірландське рагу, меренги з цитриновим кремом. Чашка чаю. Те, що за її спиною весь час звучала нервова, дражлива музика, вона усвідомила лише тоді, коли та змовкла, і в раптовій тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, вона вирішила, що повинна поснідати. Наскільки вона бачила, там, куди вона мала йти, не було жодних крамниць, лише похмурі багатоповерхові житлові будинки з темно-помаранчевої цегли.

Минуло кілька хвилин, і з церкви вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюх, а в другій – важку зв’язку ключів. Вона б могла запитати в нього дорогу до найближчого кафе, але він виглядав таким же шарпаним, як і його музика. Немовби вирішивши не помічати її, він із гуркотом зачинив церковні двері й нахилився, замикаючи їх на ключ. Потім насунув на голову капелюх і швидко пішов геть.

Можливо, це й був перший крок до зміни її планів, і ось вона вже йде назад, повертаючись старим маршрутом до Клепем-Гай-стріт. Вона поснідає, а тоді подумає. Біля станції метро вона проходила повз камінний фонтанчик із питною водою і з задоволенням занурила в неї обличчя. Знайшла якусь обдерту маленьку забігайлівку з брудними вікнами й накиданими на підлозі недокурками, але їжа могла бути не гіршою за ту, до якої вона звикла. Вона замовила чай і три тости з маргарином, а ще блідо-рожевий полуничний джем. У чашку насипала багато цукру, поставивши собі діагноз, що хвора на гіпоглікемію. Цукор не зміг заглушити присмаку хлорки.

Вона випила ще одну чашку, рада, що чай ледь теплий і можна його випити душком, потім скористалася смердючою вбиральнею без унітазів, що знаходилася в дальньому куті двору позаду кафе. Проте не існувало такого смороду, який міг би злякати досвідчену медсестру. П’яту своєї туфлі вона проклала туалетним папером. Цього їй має вистачити на одну-дві милі. Рукомийник з одним-єдиним краном був прикручений болтами до цегляної стіни. Ще там лежав обмилочок у сірих розводах, якого вона не наважилася чіпати. Коли вона пустила воду, брудні залишки хляпнули з рукомийника їй на литки. Вона витерла їх рукавами, потім причесалася, намагаючись уявити відображення свого обличчя в цегляній стіні. Щоправда, не змогла без дзеркала скористатися губною помадою. Промокнула лице мокрою хусточкою і поплескала себе по щоках, щоб повернути на них рум’янець. З’явилося рішення – без її, як здавалося, участі. Це була розмова, до якої вона готувалася, повинність улюбленої молодшої сестри.

Вона вийшла з кафе і, поки верталася назад, відчувала, як зростає відстань між нею і її другим «я», не менш реальним, яке верталося назад у госпіталь. Можливо, та Брайоні, яка йшла в напрямку Белема, була уявною чи примарною постаттю. Це відчуття нереальності ще більше посилилося через півгодини, коли вона дійшла до ще однієї Гай-стріт, більш-менш такої ж, як та, котру вона лишила за собою. Саме таким і був Лондон за межами центру міста – скупчення маленьких похмурих містечок-районів. Вона твердо вирішила, що ніколи не житиме в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, знаходилася на відстані трьох провулків від станції метро і теж була копією всіх попередніх. Едвардіанські веранди, вбогі на вигляд, з тюлевими фіранками. Дадлі Віллаз, 48 був приблизно на півдорозі, і ніщо не відрізняло його від інших, хіба що «форд» восьмої моделі, без коліс, підпертий цеглинами, який займав усе подвір’ячко перед будинком. Якщо там нікого немає, вона зможе забратися звідси, сказавши собі, що вона ж пробувала. Дзвінок на дверях не працював. Вона двічі калатнула дверним молотком і відступила назад. Почула сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися важкі кроки. Брайоні відступила ще далі. Ще не пізно було вийти на вулицю й піти геть. Хтось почав шарпатися з замком, почулося роздратоване зітхання, і в дверях з’явилася висока жінка тридцяти з лишком років, із загостреними рисами обличчя, яка важко дихала, наче після якихось жахливих зусиль. Вона була розлючена. Їй перервали сварку, і вона навіть не зуміла змінити вираз обличчя – відкритий рот, злегка задерта верхня губа, – коли її погляд упав на Брайоні.

– Що вам потрібно?

– Я шукаю міс Сесилію Толліс.

Плечі в тої опали, вона відвернула голову, наче відсахнувшись від удару. Оглянула Брайоні з ніг до голови.

– Ви схожі на неї.

Зовсім спантеличена, Брайоні просто дивилася на неї.

Жінка знову зітхнула, наче плюнула, й відійшла коридором до підніжжя сходів.

– Толліс! – ревнула вона. – До дверей!

Пройшла коридором до входу у свою вітальню, обпекла Брайоні презирливим поглядом, потім зникла, голосно грюкнувши за собою дверима.

В домі було тихо. Крізь відчинені вхідні двері Брайоні бачила шмат лінолеуму в квіточки й перші сім чи вісім сходинок, покритих темно-червоною доріжкою. На третій сходинці не вистачало металевого прутка. Ближче до середини передпокою біля стіни стояв напівкруглий стіл, а на ньому – полірований, схожий на тостер, дерев’яний стояк для листів. Він був порожній. Лінолеум тягнувся аж за сходи до дверей з матовим склом, які, мабуть, вели на кухню в задній частині дому. Шпалери теж були в квіточки – букетики з трьох троянд, а між ними орнамент зі сніжинок. Від порога до сходів вона нарахувала п’ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Недобра прикмета.

Нарешті нагорі відчинилися двері, можливо, ті, грюкання якими вона почула, коли стукала. Потім рипіння сходів, з’явилися стопи в товстих шкарпетках, тоді блиснула гола шкіра, далі шовковий синій халат, який вона впізнала. І нарешті схилене набік обличчя Сесилії, коли вона перегнулася вниз, придивляючись, хто там стоїть біля вхідних дверей, щоб заощадити собі необхідність спускатися далі в такому невідповідному вбранні. Їй знадобилося кілька хвилин, аби впізнати власну сестру. Повільно спустилася ще на три сходинки.

– О Господи.

Вона сіла, склавши руки на грудях.

Брайоні так і стояла однією ногою на доріжці, а другою на сходинці перед входом. У вітальні господині ввімкнули радіо, почав наростати сміх публіки в міру того як розігрівалися лампи. Потім почувся улесливий монолог гумориста, перерваний нарешті оплесками, і радісний вступ оркестру. Брайоні увійшла в передпокій.

– Мені треба поговорити з тобою, – пробурмотіла вона.

Сесилія зробила вигляд, що підводиться, потім передумала.

– Чому ти не попередила мене, що прийдеш?

– Ти не відповіла на мій лист, тому я прийшла.

Сесилія щільніше огорнулася халатом і поплескала себе по кишені в надії, можливо, відшукати цигарки. Колір обличчя в неї був значно темніший, руки теж були смаглявішими. Вона не знайшла, що шукала, але наразі вирішила не підводитися.

Радше зволікаючи, ніж міняючи тему, вона ствердила:

– Ти стажистка.

– Так.

– У чиєму відділенні?

– Сестри Драммонд.

Важко було сказати, чи знає Сесилія це прізвище, чи вона просто нсзадоволена, що молодша сестра навчається в тому ж самому госпіталі. Була й ще одна достатньо показова відмінність: Сесилія завжди раніше розмовляла з нею материнським чи заспокійливим тоном. Маленька сестричка! Тепер цього й сліду не було. У її тоні була якась жорсткість, яка застерігала Брайоні від питань про Робі. Вона зробила ще крок далі у передпокій, свідома того, що двері за спиною відчинені.

– А ти де?

– Недалеко від Мордена. В НМД.

Госпіталь невідкладної медичної допомоги, реквізований для військових потреб, який, схоже, прийняв на себе головний удар, справжній тягар евакуації. Надто багато було такого, про що не можна ні говорити, ні запитувати. Сестри дивилися одна на одну. І хоча у Сесилії був розтріпаний вигляд людини, яка щойно встала з ліжка, вона була ще гарнішою, ніж Брайоні пам’ятала. Це видовжене обличчя завжди було якимось незвичайним, незахищеним, дещо кінським, як усі казали, навіть при найвигіднішому освітленні. Зараз воно було відверто чуттєвим, з підкреслено вигнутими, повними червоними губами. Очі були темними й великими, можливо, від перевтоми. Або від печалі. Гарний довгий ніс, трепетні, витончені ніздрі – це обличчя було схожим на різьблену маску і якимось застиглим. Важко було щось із нього вичитати. Сестрин вигляд посилив ніяковість Брайоні, вона відчула власну неоковирність. Вона ледь-що знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні ні в чому не була впевнена. Вона намагалася знайти ще якісь нейтральні слова, але не було нічого, що б не вело до дражливих тем – тих, які вона в кожному випадку збиралася обговорити, – і нарешті, не в змозі більше витримувати мовчання і цього погляду, вона запитала: