Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

Попри все це, Брайоні аж ніяк не повинна була розмовляти з Робі за обідом подібним чином. Якщо вона мала щось проти Робі, Емілі поділяла її почуття. Цього слід було сподіватися. Але виявляти їх при всіх – такого не годиться робити. І знову згадуючи обід – як майстерно містер Маршал зняв загальну напругу. Чи підходяща він партія? Шкода, що в нього такий вигляд, половина обличчя схожа на захаращену спальню. Можливо, з часом воно виглядатиме грубим, і це підборіддя – як трикутний шмат сиру. Чи шоколаду. Якщо він справді постачатиме всій британській армії оті батончики «Амо», то може стати страшенно багатим. Але Сесилія, засвоївши в Кембриджі всі види сучасного снобізму, вважала людину з дипломом хіміка неповноцінною істотою. Це її буквальні слова. Вона три роки пробайдикувала в Ґертоні, займаючись книжками, які з таким же успіхом могла прочитати вдома, – Джейн Остін, Діккенс, Конрад, усі вони стоять унизу в бібліотеці, повні зібрання. Чому це заняття, читання книжок, яке інші вважають дозвіллям, дає їй право думати, що вона краща за інших? Навіть від хіміка може бути якась користь. А цей хімік винайшов спосіб виробляти шоколад із цукру, хімікалій, коричневого барвника й рослинної олії. І ніякого какаового масла. Виробництво тонни такої суміші, як він розповідав, коли вони пили його чудернацькі коктейлі, майже нічого не коштує. Він зможе продавати дешевше за конкурентів і одночасно збільшити чистий дохід. Досить вульгарно висловлено, але який комфорт, які спокійні роки можуть бути забезпечені цим дешевим варивом.

Більш як тридцять хвилин промайнули непомітно, поки ці клаптики – спогадів, суджень, непевних рішень, запитань – неспішно розкручувались у її думках, а вона навіть не поворухнулася й не чула, як кожні п’ятнадцять хвилин бив годинник. Почула, як зірвався вітер, причинив одне з вікон, потім знову все стихло. Пізніше її відволікли Бетті та її помічниці, які прибирали в їдальні, потім і ці звуки зникли, і Емілі знову опинилася десь па перехресних стежках власних марень, пливучи за асоціаціями і з майстерністю, витвореною тисячами головних болів, уникаючи всіх несподіваних і неприємних речей. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу ж підвелася, не здригнувшись, не здивувавшись, повернулася в хол, зняла трубку й озвалася, як завжди, з питальною інтонацією.

– Будинок Толлісів?

Телефоністка на комутаторі, гугнявий помічник, пауза і потріскування на лінії, нарешті безбарвний голос Джека.

– Скарбе мій. Я сьогодні пізніше, ніж завжди. Мені страшенно прикро.

Було пів на дванадцяту. Проте вона поставилася до цього спокійно, бо він приїде під кінець тижня, а одного прекрасного дня повернеться додому назавжди, і не буде ніяких неприємних слів.

– Усе гаразд, – сказала вона.

– Довелося переглянути звіт по обороні. Треба буде ще раз друкувати. А потім то одне, то інше.

– Переозброєння? – лагідно запитала вона.

– Побоююся, що так.

– Знаєш, усі виступають проти цього.

Він пирхнув.

– Тільки не в нашій конторі.

– І я теж проти.

– Що ж, люба. Сподіваюся, що колись переконаю тебе.

– А я тебе.

В цьому обміні репліками відчувалася взаємна симпатія, а його звичність заспокоювала. Як завжди, він запитав, як у неї пройшов день. Вона розповіла про страшну спеку, про провал спектаклю Брайоні, про приїзд Леона з приятелем, про якого вона сказала:

– Він із твого табору. І йому потрібно щонайбільше солдатів, щоб він міг продати уряду шоколадні батончики.

– А, знаю. Плужні лемехи, загорнені у фольгу.

Вона розповіла про обід, про дикий вигляд Робі за столом.

– Ми справді мусимо посилати його в медичний коледж?

– Так. Це сміливий крок. Типовий для нього. Я знаю, що він зуміє скористатися цим.

Потім вона розповіла, як обід завершився листом близнюків і як були відправлені пошукові групи.

– Маленькі негідники. І де ж їх знайшли?

– Я не знаю. Я все ще чекаю.

На лінії запала тиша, яку переривали лиш далекі механічні клацання. Коли старший державний службовець нарешті заговорив, він уже все для себе вирішив. Те, що він звернувся до неї по імені, що траплялося дуже рідко, підтверджувало, наскільки він серйозний.

– Емілі, я кладу трубку, бо збираюся подзвонити в поліцію.

– Гадаєш, це справді потрібно? Поки вони доберуться сюди…

– Якщо буде щось нове, сповісти мені негайно.

– Почекай…

Вона обернулася на звук. Через головні двері входив Леон. Одразу за ним – Сесилія, обличчя якої було спантеличено застиглим. Потім увійшла Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було білим і мертвим, наче гіпсова маска, і Емілі, яка нічого не могла прочитати на ньому, одразу ж подумала про найгірше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, підійшов до неї, простяг руку до телефону. Штани його від колін до щиколоток були брудними. Де він знайшов болото в таку сушу? Дихав він важко, знесилено, липке волосся звисало з чола. Він вихопив у неї трубку й повернувся спиною.

– Це ти, тату? Так. Слухай, я гадаю, тобі краще приїхати. Ні, не знайшли, але сталося щось гірше. Ні, ні, про це не по телефону. Якщо зможеш, то зараз. Нам все одно треба їм подзвонити. Краще, якщо ти це зробиш.

Вона приклала руку до серця й зробила кілька кроків у напрямку Сесилії й дівчат, які стояли й дивилися на неї. Леон стишив голос і щось швидко бурмотів у трубку, прикривши її рукою. Емілі не чула ні слова й не хотіла почути. Вона б воліла зараз втекти нагору, в свою кімнату, але Леон завершив розмову, грюкнув трубкою і обернувся до неї. Погляд у нього був важкий, очі примружені, і їй подумалося, чи вона справді бачить у них гнів. Він намагався глибоко дихати, губи розтягайся в якійсь дивній гримасі.

– Ходімо до вітальні, де ми зможемо сісти, – сказав він.

Вона чудово все зрозуміла. Він не хотів говорити їй тут, не хотів, щоб вона впала, непритомна, на кам’яну підлогу й розбила собі голову. Вона дивилася на нього, але не рухалася.

– Ходімо, Емілі, – повторив він.

Гаряча синова рука важко лягла їй на плече, і вона відчула крізь шовк, що рука вогка. Цілком безпомічна, вона дозволила повести себе у вітальню, і весь жах зосередився в тому простому факті, що він хотів посадити її, перш ніж розповість, що сталося.

XIII

Через півгодини Брайоні скоїть свій злочин. Свідома того, що в цьому нічному просторі опинилася разом із маніяком, вона спершу трималася густої тіні під стінами будинку й низько пригиналася попід підвіконнями, проходячи повз освітлені вікна. Вона знала, що він рушить головною дорогою, бо саме туди пішла її сестра з Леоном. Коли Брайоні вирішила, що попереду вже безпечно, вона звернула від дому по широкій дузі, яка привела її до стаєнь і до басейну. Безумовно, варто було глянути, чи не сюди побігли близнюки, чи не пустують вони зі шлангами, а може, плавають долілиць на воді, мертві, нічим вже тепер не відрізняючись один від одного. Вона подумала, як могла б описати їх – як вони легенько погойдуються на підсвітленій розколиханій воді, як розповзлося, мов щупальці, їхнє волосся, як їхні одягнені тіла легенько зіштовхуються й знову розходяться. Сухе нічне повітря проникало між шкірою і тканиною сукні, і вона почувалася гладенькою і в’юнкою у темряві. Немає нічого, чого б вона не могла описати: глухий стукіт кроків маніяка, як він скрадається вздовж дороги, тримаючись узбіччя, щоб не почули, як він наближається. Проте з Сесилією був її брат, тому хоч цей тягар був з неї знятий. Вона могла описати також і це чудове повітря, трави з їх солодким коров’ячим ароматом, розпечену землю, яка все ще була вкрита жаринками денної спеки й видихала мінеральний запах глини, і легенький вітерець, який віяв від озера і мав присмак зелені й срібла.

Вона підстрибцем побігла но траві, думаючи, що могла б так бігти всю ніч, розтинаючи шовкове повітря, підштовхувана сталевою пружиною твердої землі під ногами й тим, як темрява подвоює відчуття швидкості. Вона часом бігла так у снах, потім нахилялася вперед, розкидала руки й, докладаючись на власну віру – це взагалі-то найважче, але досить легко уві сні, – покидала землю, просто сходила з неї і пролітала низенько над огорожами, над воротами, над дахами, потім злітала вгору й радісно ширяла під самими хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Зараз вона відчувала, як можна домогтися цього завдяки самому лиш бажанню; світ, яким вона бігла, любить її і дасть їй усе, чого вона захоче, і дозволить, щоб це здійснилося. А потім, коли це станеться, вона це все опише. Хіба писання не є свого роду злетом, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але зараз крізь ніч крадеться маніяк із чорною, ненаситною душею – вона вже сьогодні звела нанівець його наміри, – і їй потрібно залишатися на землі, щоб його теж описати. Спочатку вона має захистити від нього сестру, а потім знайти спосіб безпечно відтворити його на папері. Брайоні вже не бігла, а йшла й думала, як же він має ненавидіти її за те, що вона перешкодила йому в бібліотеці. І хоч їй було страшно, але це була ще одна ініціація, момент початку існування, ще щось, що діється вперше: коли тебе ненавидить доросла людина. Діти ненавидять щиросердно, примхливо. Їхня ненависть не має значення. Але бути об’єктом ненависті дорослого – це вже введення у справжній новий світ. Це вже вирізнення. Він міг обійти її ззаду й тепер вичікувати зі злочинними намірами за рогом стайні. Вона намагалася не виказувати свого страху. Вона ж витримала його погляд там, у бібліотеці, коли її сестра просковзнула повз неї, ніяк не відреагувавши на факт свого спасіння. Справа не в подяках, вона розуміла це, не в якійсь винагороді. Коли йдеться про самовіддану любов, ніякі слова не потрібні, і вона захищатиме сестру, навіть якщо Сесилія не визнаватиме за нею права на вдячність. І Брайоні зараз не боялася Робі; значно краще, як він стане об’єктом її огиди й зневаги. Вони ж, родина Толлісів, дали йому все, що тільки можна: сам будинок, у якому він виріс, незліченні поїздки до Франції, шкільну форму, книжки, потім Кембридж – а він у відповідь вжив оте жахливе слово проти її сестри й «віддячився» їм за гостинність, вдавшись до фізичного насильства, а потім нахабно сидів за їхнім столом, прикидаючись, що нічого й не сталося. О, це прикидання, як же вона прагнула викрити його! Справжнє життя, те, яке зараз починалося, послало їй негідника у вигляді давнього приятеля сім'ї, з сильними, незграбними руками й суворим, дружнім обличчям, який часто носив її на плечах і плавав із нею в річці, притримуючи, щоб її не знесло течією. І це, мабуть, правильно – правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, протистояти потоку звичної буденності. Адже саме цього ніхто навіть сподіватися не міг, бо ж, ясна річ, появу негідників не оголошують свистом і звинувачувальними монологами, вони не з’являються в чорних плащах і з гидким виразом на обличчі. По той бік дому від неї віддаляються Леон і Сесилія. Вона, можливо, розказує йому про напад на неї. Якщо це так, то він обнімає її рукою за плечі. Усі разом, діти Толлісів проженуть цю тварюку, виженуть його назавжди зі свого життя. Їм треба буде поговорити з батьком, переконати його і вгамувати його гнів і розчарування. Його протеже виявився маніяком! Лолине слово стерло порохи з інших слів, що оточували його – мужик, варіят, тесак, атака, обман – і підтверджували діагноз.

Вона обійшла стайню й зупинилася біля арочного входу, під вежею з годинником. Вигукнула імена близнюків і у відповідь почула лише шурхіт, звуки копит і глухий удар чогось важкого об стінку стійла. Вона порадувалася, що ніколи не хотіла коня чи поні, бо вже б, мабуть, занедбала їх. І зараз вона теж не підійшла до тварин, хоча вони й відчували її присутність. Геніальна, божественна, з їхнього погляду, істота затрималася на краєчку їхнього світу, і вони прагнули її уваги. Проте вона розвернулася й попрямувала до басейну, Ішла й думала, чи повна відповідальність за когось іншого, навіть за тварину, як кінь чи собака, не суперечитиме в основах своїх такій несамовитій і самозаглибленій подорожі, якою є письменництво. Турботи, захист, перейнятість думками іншого, коли ти входиш у них, домінуюча роль у визначенні долі іншого – навряд чи це можна назвати свободою розуму. Можливо, вона стане однією з тих жінок – яких жаліють чи яким заздрять, – котрі воліють не мати дітей. Вона йшла цегляною доріжкою, що бігла навколо стайні. Як і земля, рудуваті цеглини випромінювали тепло, якого набрали вдень. Ідучи ними, вона відчувала це тепло на щоках і на голих литках. Спіткнулася, кваплячись пробігти темним бамбуковим тунелем, і вискочила нарешті в геометрично надійний простір, викладений кам’яними плитами.

Підводне освітлення, встановлене цієї весни, все ще сприймалося як новація. Скероване вгору синювате світло надавало всьому, що знаходилося довкола басейну, знебарвленого, наче освітленого місяцем вигляду, як на фотографії. На старому металевому столику були дві склянки, скляний глечик і шмат марлі. Третя склянка з кусочками розм’яклих фруктів стояла на краєчку дошки для стрибків. Тіла в басейні не плавали, не чулося смішків із пітьми павільйону, ніхто не шикав із густої тіні бамбукових заростей. Вона повільно обійшла басейн, нічого вже не шукаючи, а просто приваблена цим світлом і скляною нерухомістю води. Попри всю ту загрозу, яку становив для сестри маніяк, приємно було бути надворі в таку пізню годину, та ще й маючи дозвіл. Насправді вона не думала, що близнюкам щось загрожує. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, що висить у рамці на стіні в бібліотеці, і зуміли її прочитати, навіть якщо вони збиралися вийти за ці межі і йти всю ніч на північ, їм все одно доведеться йти дорогою через ліс, що тягнеться уздовж залізниці. У цю пору року, коли над дорогою нависали густі крони дерев, там було зовсім темно. Єдиний інший маршрут вів через хвіртку до річки. Але там теж немає ніякого світла, неможливо триматися стежки, уникати гілок, які низько нависли над нею, чи не залізти в кропиву, що густо росла по обидва боки. Їм не вистачить сміливості наражатися на небезпеку.

Тому їм ніщо не. загрожує, а Сесилія зараз з Леоном – і вона, Брайоні, може вільно блукати собі в темряві й обдумувати цей незвичайний день. Її дитинство скінчилося, вирішила вона, виходячи з басейну, в ту мить, коли вона роздерла афішу. Казочки залишилися в минулому, а вона протягом кількох годин стала свідком загадкових подій, бачила слово, яке неможливо вимовити, перешкодила гидкому вчинку і, наразившись на ненависть дорослого, якому всі вірили, стала учасником життєвої драми, що вже не належала дитинству. Тепер їй залишається придумати оповідання – не просто сюжети, а те, як їх розгорнути, щоб віддати належне її новому знанню. Чи, може, вона має на увазі лиш глибше розуміння власного невігластва?

Те, що вона так довго дивилася на воду, навернуло її думки до озера. Може, хлопчики ховаються в храмі на острові. Там темно, але він не дуже далеко від дому, цілком мирний, затишний куточок, де вода заспокоює, і тіней не так багато. Інші можуть піти просто через міст, навіть не заглянувши туди. Вона вирішила триматися свого маршруту й вийти до озера, обійшовши дім ззаду.

Вже через кілька хвилин вона йшла повз трояндові клумби посиланою гравієм доріжкою біля фонтана з Тритоном, де відбулася ще одна загадкова подія, яка явно передрекла всі наступні неподобства. Коли вона минала фонтан, їй здалося, що вона почула слабкий крик, а ще здалося, що вона куточком ока побачила миготіння якогось світла. Вона зупинилася й прислухалася, намагаючись почути щось окрім дзюрчання води. Вигук і світло добігли з діброви над річкою, в кількох сотнях метрів попереду. Якусь хвильку вона рухалася в тому напрямку, потім зупинилася й знову прислухалася. Нічого там не було, крім темної маси дерев, ледь видної на тлі сірувато-синього неба на заході. Трошки почекавши, вона вирішила повернутися. Щоб вийти на свою стежку, вона пішла просто до будинку, до тераси, де серед склянок, пляшок і відерця з льодом горіла гасова лампа. Скляні двері вітальні все ще були широко відчинені в ніч. Вона могла заглянути просто в кімнату. І у світлі одної-єдиної лампи вона побачила частково затінений бархатною портьєрою краєчок канапи, на якому під дивним кутом лежав якийсь циліндричний предмет, що наче завис у повітрі. Лише пройшовши ще метрів сорок, вола зрозуміла, що дивиться на людську ногу, відділену від тіла. Підійшовши ще ближче, вона побачила все в цілості; це, звичайно ж, була мама, яка чекала на близнюків. Її було майже не видно за шторами, а одна нога в панчосі лежала на коліні другої, що й надавало їй дивного, похиленого вигляду, наче вона висіла в повітрі.

Підійшовши до самого будинку, Брайоні пересунулася до лівого вікна, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона опинилася далеко за материною спиною і не могла бачити її очей. Бачила тільки ямочку в куточку ока, біля вилиці. Брайоні була певна, що очі в мами заплющені. Голова була відкинута назад, руки лежали одна на одній на колінах. Праве плече легенько здіймалося й опадало в такт диханню. Брайоні не бачила губ, але знала, що кутики загнуті вниз, і це часто помилково приймали за знак – ієрогліф – докору. Але це було зовсім не так, бо мама була безмежно доброю, лагідною і хорошою. Дивитися, як вона сидить одна, пізно вночі, було, сумно, але й приємно. Зазираючи через вікно, Брайоні піддалася настрою, який охопив її, настрою прощання. Її мамі вже сорок сім – приголомшливо стара. Одного дня вона помре. В селі відбудеться похорон, на якому шляхетна стриманість Брайоні вказуватиме на весь безмір її горя. Коли підходитимуть друзі, щоб пробурмотіти свої співчуття, вони відчуватимуть благоговіння перед масштабом її трагедії. Їй уявлялося, як вона стоїть сама посеред величезної арени у височенному амфітеатрі на очах не тільки всіх тих, кого вона знала, але й усіх, кого вона ще пізнає, всіх людей у своєму житті, які зібралися, щоб виразити їй свою любов у зв’язку з її втратою. А на церковному цвинтарі, в куточку, який вони називали куточком предків, вона і Леон із Сесилією стоятимуть, обійнявшись назавжди, у високій траві, біля нового надгробка, знову на очах у всіх. Це треба буде бачити, І саме від співчуття всіх отих доброзичливців у неї закололо в очах.

Вона могла тоді увійти, підійти до матері, міцно притулитися до неї і почати підсумовувати цей день. Якби вона так і зробила, то не скоїла б свого злочину. Так багато всього не сталося б, нічого б не сталося, і час би усе згладив, перетворивши цей вечір на незначний спогад: ніч, коли втекли близнюки. Коли це було, в тридцять четвертому, чи п’ятому, чи шостому? Але без будь-якої видимої причини, якщо не брати до уваги невиразного обов’язку пошуків і задоволення від перебування надворі так пізно, вона відійшла від відчинених вікон, зачепивши при цьому одне з них плечем, і те з розмаху зачинилося. Звук був різкий – морена сосна по твердому дереву – і прогримів, як докір. Якщо вона залишиться, то повинна буде щось пояснювати, тому вона тихенько ковзнула в пітьму і пробігла навшпиньках кам’яними плитами й пахучими травами, що росли між ними. А тоді опинилася на газоні, між трояндовими клумбами, де вже можна було бігти безшумно. Вона оббігла кругом будинку, до фасаду, на посилану гравієм доріжку, якою шкутильгала босоніж сьогодні вдень.

Звернувши на дорогу, що вела до мосту, вона пішла повільніше. Вона знову опинилася там, звідки вирушала, і подумала, що мала б бачити або принаймні чути інших. Нікого, проте, не було видно. Побачивши темні силуети рідко посаджених у парку дерев, вона завагалася. Хтось ненавидить її, про це не можна забувати, і він непередбачуваний і готовий на все. Леон, Сесилія і містер Маршал, мабуть, десь далеко. Найближчі дерева, а принаймні їх стовбури, мали людські обриси. Або хтось міг там ховатися. Навіть якби хтось стояв перед деревом, а не за ним, вона б не помітила його. Вперше за цей вечір вона почула, як легкий вітерець пробігає верхівками дерев, і цей знайомий звук занепокоїв її. Мільйони окремих і виразних тривог бомбардували її відчуття. Коли вітер раптом схопився, потім завмер, то звук полетів кудись убік, мандруючи темним парком, як жива істота. Вона зупинилася й замислилася, чи вистачить їй відваги дійти до мосту, перейти його, зійти з нього й рушити крутим берегом до храму на острові. Особливо, коли на карту насправді поставлено так мало – просто її підозра, що хлопчики могли туди дістатися. На відміну від дорослих, смолоскипа в неї не було. Ніхто нічого від неї не очікував, вона ж була для них всього лиш дитиною. Близнюкам не загрожує небезпека.

Хвильку вона постояла на гравії, недостатньо налякана, щоб повернутися назад, недостатньо переконана, щоб іти далі. Вона може повернутися до мами й разом із нею чекати у вітальні. Вона може обрати безпечніший маршрут, вздовж дороги, а потім назад від місця, де дорога заглиблюється в ліс, – і все одно витвориться враження серйозних пошуків. Потім, саме тому, що цей день переконав її, що вона вже не дитина, що вона тепер є персонажем у значно важливішому оповіданні й має бути гідною цього, Брайоні примусила себе рушити вперед і перейти міст. Звідкись знизу, посилений кам’яною аркою, добігав шелест вітру в осоці, якийсь птах несподівано затріпотів крильми по воді й так само раптово стих. Усе це звичайні денні звуки, просто перебільшені пітьмою. А сама пітьма – це ніщо; це не матеріальний об'єкт, це не наявність чогось, це всього лиш відсутність світла. І міст вів усього лиш на штучний острів на штучному озері. Він тут уже майже двісті років, і його відособленість відрізняє його від решти землі, і належить він їй більше, ніж кому-небудь іншому. Вона єдина, хто ще сюди ходить. Для інших він був не більш ніж коридором, що веде до дому й від дому, місточком між двома мостами, орнаментом настільки звичним, що його вже й не помічають. Гардмен із сином приходять сюди двічі на рік косити траву навколо храму. Бродяги проходили тут, не затримуючись. Часом якісь заблукані перелітні гуси вшановували своєю присутністю порослий травою берег. В усіх інших відношеннях він був занедбаним царством кроликів, водяних птахів і водяних щурів.

Тому мало б бути дуже просто пройти трошки берегом, а потім по траві до самого храму. Проте вона знову завагалася і лишень дивилася, навіть не гукаючи близнюків. Біла будівля невиразно мерехтіла в пітьмі. Коли вона дивилася якраз на неї, та повністю розпливалася. Вона стояла метрах у тридцяти від храму, а трошки ближче, посеред вкритої травою галявинки був кущ, якого вона не пам’ятала. Точніше, пам’ятала, що він мав би бути ближче до берега. Дерева – ті, що вона бачила, – теж були не такими. Дуб був надто опуклим, в’яз – надто розлогим, вони ніби змовилися, щоб виглядати дивно. Коли вона простягла руку, щоб торкнутися парапету мосту, її налякала качка різким, неприємним криком із майже людськими інтонаціями. Це, ясна річ, крутий берег не давав їй зрушити з місця, а ще думка, що треба буде спускатися, і той факт, що нема в цьому особливої потреби. Але вона вже прийняла рішення. Вона пішла кругом, балансуючи на нерівній, порослій травою землі, лише внизу зупинилася, щоб витерти об плаття спітнілі руки.

Ішла вона просто до храму, пройшла сім чи вісім кроків і вже хотіла вигукнути імена близнюків, як раптом кущ, що був у неї на дорозі, – отой, що, як їй здавалося, мав бути ближче до берега, – почав перед нею розпадатися, чи розростатися, чи колихатися, а потім розділився надвоє. Він якось складно міняв форму, тоншаючи внизу, а з нього виростав півтораметровий чи й вищий стовп. Вона б, мабуть, відразу зупинилася, якби не була так абсолютно переконана, що це кущ і що вона спостерігає якісь фокуси пітьми й перспективи. Ще секунда, друга, ще кілька кроків, і вона раптом зрозуміла, що це не так. Тоді вона зупинилася. Вертикальний стовп – це чиясь постать, людина, яка зараз задкувала від неї і вже майже зникла серед ще темніших дерев. Темна пляма, яка залишилася на землі, теж була людиною, її обриси знову змінювалися, вона сіла й покликала її по імені.

– Брайоні?

Вона почула безпомічність у Лолиному голосі – це був той звук, який їй здався качиним криком, – і в одну мить Брайоні зрозуміла все. Її аж нудило від огиди й від страху. Більша постать знову з’явилася на краю галявини, обходячи її зліва направо й прямуючи до берега, звідки щойно спустилася Брайоні. Вона знала, що повинна допомогти Лолі, але не могла не стежити, як він швидко й без зусиль вибрався схилом нагору й розчинився на дорозі. Вона чула його кроки, коли він ішов у напрямку дому. Сумнівів у неї не було. Вона б могла його описати. Не існувало нічого, чого б вона не могла описати. Вона приклякла біля кузини.

– Лола. З тобою нічого не сталося?

Брайоні торкнулася її плеча, безуспішно пробувала намацати її руку. Лола сиділа, похилившись уперед, склавши руки на грудях, обнімаючи себе й тихенько розгойдуючись. Голос у неї був слабким і зміненим, наче їй заважала якась грудка, якийсь слиз у горлі, їй довелося відкашлятися. Вона нерозбірливо сказала:

– Пробач, я не… Пробач…

– Хто це був? – пошепки запитала Брайоні й, перш ніж та встигла відповісти, додала, з усіх сил намагаючись бути спокійною: – Я бачила його. Я бачила його.

– Так, – покірно сказала Лола, – так.

Удруге цього вечора Брайоні відчула приплив ніжності до кузини. Вони разом дивилися в обличчя жахам. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла на колінах, намагаючись обійняти Лолу й пригорнути її до себе, але тіло тієї було кістлявим і непіддатним, щільно схованим саме в себе, наче мушелька. Морська, черепашка. Лола обнімала себе й розхитувалася.

– Це був він, правда? – питала Брайоні.

Вона радше відчула грудьми, ніж побачила, як кузина кивнула, повільно, роздумливо. Можливо, від виснаження.

Минали секунди, і врешті Лола сказала тим самим слабким, покірним голосом:

 – Так. Це був він.

Брайоні раптом захотілося, щоб та назвала його ім’я. Задокументувати злочин, обрамити його прокляттям жертви, винести вирок злочинцю завдяки чарам імені.

– Лола, – прошепотіла вона, не в силах приховати дивного збудження, яке зараз відчувала. – Лола. Хто це був?

Розхитування припинилося. На острові стало дуже тихо. Не змінюючи позиції, Лола, наче прагнучи відсунутися, повела плечима, чи то знизала ними, чи то крутнула, аби звільнитися від співчутливого дотику Брайоні. Вона відвернула голову й дивилася кудись у порожнечу, в напрямку озера. Може, вона збиралася заговорити, розпочати довгу сповідь, де дала б вихід своїм почуттям, висловлюючи їх, і перейшла б від ступору до чогось, що нагадувало б одночасно жах і радість. Те, що вона відвернулася, могло б виявитися не відчуженістю, а виявом близькості, спробою взяти себе в руки й вилити свої почуття тій єдиній людині, до якої вона – так далеко від дому – начебто відчувала довіру й могла розказати їй усе. Можливо, вона вже набрала в груди повітря й відкрила рота. Але все це не мало ніякого значення, бо Брайоні вже готова була перервати її, і нагода ця буде втрачена. Так багато збігло секунд – тридцять? сорок п’ять? – і молодша дівчинка не могла більше стримуватися. Все збіглося. Це було її власне відкриття. Це було її оповідання, яке писалося само довкола неї.

– Це був Робі, правда?

Маніяк. Їй кортіло вимовити це слово.

Лола не сказала нічого й не поворухнулася.

Брайоні повторила ще раз, тепер вже без питальної інтонації. Як ствердження факту.

– Це був Робі.

Хоча Лола не повернулася, взагалі не поворухнулася, але було ясно, що щось із нею діється; шкіра почала випромінювати тепло, щось проковтнулося, наче якісь сухі спазми пробігли горлом.

Брайоні повторила ще раз. Просто сказала:

– Робі.

Десь далеко на озері щось гучно ляснуло по воді – скочила риба; звук був чіткий і самотній, бо вітер стих повністю. Нічого лячного не було зараз ні у верхівках дерев, ні в осоці. Нарешті Лола повільно повернулася обличчям до Брайоні.

– Ти бачила його, – сказала вона.

– Як він міг, – Брайоні аж застогнала. – Як він посмів.

Лола обхопила руками голі передпліччя й стиснула пальці.

Між тихо вимовленими словами були великі паузи.

– Ти бачила його.

Брайоні присунулася ближче й накрила Лолину руку своєю.

– Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед обідом, якраз після нашої розмови. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, навіть не знаю, що б він зробив…

Хоч вони були дуже близько одна від одної, виразів обличчя неможливо було розпізнати. Темний овал Лолиного обличчя взагалі нічого не виражав, але Брайоні відчувала, що Лола майже не слухає її, і це підтвердилося, коли та перервала:

– Але ж ти бачила його. Ти справді бачила його.

– Звичайно ж, бачила. Як удень. Це був він.

Хоча ніч була теплою, Лола почала тремтіти, і Брайоні було жаль, що їй нічого зняти, аби накинути Лолі на плечі.

– Знаєш, він підійшов до мене ззаду, – сказала Лола. – Повалив мене на землю… а потім… відтягнув мені назад голову, закрив рукою очі. Я навіть не могла, я була не в стані…

– Ох, Лола. – Брайоні простягла руку, торкнулася обличчя кузини й намацала щоку. Та була сухою, але вона знала, що довго так не буде. – Послухай мене. Я не могла його сплутати. Я ж знаю його все життя. Я бачила його.

– Бо я не можу сказати напевне. Тобто, я думала, що це може бути він, по голосу.

– Що він сказав?

– Нічого. Я хочу сказати, це був звук його голосу, дихання, сопіння. Але я нічого не бачила. Я не можу сказати напевне.

– А я можу. І скажу.

Ось так у ці хвилини біля озера й визначилися їхні позиції, які будуть публічно підтверджені в наступні тижні й місяці, а потім, роками, настійливо обстоюватимуться ними приватно, причому впевненість Брайоні тільки зростатиме, тоді як її кузина начебто сумніватиметься в собі. Після цього від Лоли ніколи не вимагалося нічого особливого, бо вона завжди могла сховатися за маскою ураженої ніяковості й, немов пацієнт, якого оберігають, чи врятована жертва, чи загублена дитина, купатися в піклуванні й почутті вини всіх довколишніх дорослих. Як ми могли допустити, щоб таке сталося з дитиною? Лола нічим не могла їм допомогти, та їй і не було потреби цього робити. Брайоні дала їй шанс, і вона інстинктивно схопилася за нього; навіть ще менше – вона просто дозволила нав’язати його собі. Їй залишалося всього лиш мовчати, ховаючись за завзяттям кузини. Лолі не потрібно було брехати, дивитися своєму гаданому ґвалтівникові в очі й набиратися відваги, щоб звинуватити його, бо все це було щиро й без будь-якого лукавства зроблене за неї молодшою дівчинкою. Від Лоли вимагалося всього лиш не говорити правди, відкинути її, повністю забути й переконати себе навіть не в якійсь іншій версії, а всього лиш у власній непевності. Вона нічого не бачила, він закрив їй рукою очі, їй було страшно, вона не може сказати напевне.