Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

– Де наша авіація?

Лякало те, що вояк не кликав на допомогу, не молив, не переконував у своїй невинності. Він цим мовчанням немовби погоджувався зі своєю долею. Невже він такий тупий, що не розуміє, як близько від нього смерть? Йому вистачило притомності сховати окуляри в кишеню. Без них його лице втрачало будь-який вираз. Наче кріт, що опинився на яскравому світлі, він озирався, вдивляючись у своїх мучителів, з розкритим ротом, більше від недовіри, ніж від бажання щось сказати. Оскільки він не бачив удару, то дістав його просто в лице. Цього разу кулаком. Коли голова сіпнулася назад, хтось врізав йому черевиком по литці, навкруг розляглися підбадьорливі вигуки, незграбні оплески, як після добрячого удару м’ячем по яйцях на сільському футбольному майданчику. Спробувати захистити бідолаху було безумством, не зробити цього – підлістю. Водночас Тернер добре розумів радісне збудження, яке охопило мучителів, і що сам він теж може піддатися цій заразі. Він і сам міг би зробити щось жахливе своїм ножем і завоювати любов сотні людей. Щоб прогнати цю думку, він виділив очима в натовпі двох чи трьох солдатів, які здалися йому більшими й сильнішими за нього. Але справжня небезпека струменіла від самого натовпу, від його прагнення відновити справедливість. Натовп не дозволить позбавити себе такого задоволення.

Створилася ситуація, коли кожен, хто збирався вмазати курдупелю, повинен був вигадати щось смішне чи оригінальне, аби заслужити схвалення всіх інших. Повітря було наелектризоване цим прагненням догодити іншим чимось особливим. Нікому не хотілося сфальшивити. Декілька секунд це ще стримувало всіх. Але мав настати момент, як Тернер знав ще з часів Вондзворта, коли один-єдиний удар перетвориться в лавину. Тоді вже нічого не можна буде зробити, і воякові з авіації прийде кінець. Під правим оком у нього набрякла червона пляма. Все ще стискаючи в руці пілотку, він підтягнув кулаки до підборіддя, згорбився. Це могло виглядати, як захисна стійка, але водночас було також і виявом слабкості й покірності, які повинні були спровокувати подальше насильство. Якби він щось сказав, хоч що-небудь, солдати, котрі оточили його, могли б згадати, що це ж людина, а не заєць, якому слід випустити кишки. Валієць, який задавав питання, був приземкуватим, кремезним чолов’ягою з саперів. Зараз він зняв із себе брезентовий ремінь і підняв його над головою.

– Як гадаєте, хлопці?

Був у цих словах цілком очевидний натяк на щось жахливе, чого Тернер одразу навіть не збагнув. Для нього це була остання можливість щось зробити. Коли він озирнувся, шукаючи очима капралів, десь поруч пролунав рик, схожий на ревіння розлючеого бика. Натовп хитнувся й заточився, коли Мейс прорвався крізь нього всередину. Із диким криком, наче Джонні Вайсмюлер у ролі Тарзана, він, як ведмідь, обхопив бідного писаря ззаду руками, підняв його на півметра від землі й добряче струснув переляканим чоловічком. Піднявся шум, свист, тупання ногами й войовничі вигуки, як на Дикому Заході.

– Я знаю, що я з ним зроблю, – ревнув Мейс. – Я втоплю його цьому паскудному морі.

Натовп у відповідь знову загорлав і затупав ногами. Поряд із Тернером раптом опинився Нетл, вони перезирнулися. Вони здогадалися, що Мейс збирається зробити, і почали проштовхуватись до дверей, знаючи, що їм треба буде діяти швидко. Не всім сподобалася думка втопити бідолаху. Незважаючи на безумство, яке охопило всіх, дехто все ж пам’ятав, що від моря їх відділяє ціла миля піску. Особливо валієць почувався обдуреним. Він тримав у руках свій ремінь і щось вигукував. Навкруг стояв свист, хтось протестував, хтось схвально репетував. Усе ще стискаючи свою жертву руках, Мейс кинувся до дверей. Тернер і Нетл бігли попереду, торуючи йому в натовпі шлях. Добігши до дверей – на щастя, звичайних, а не подвійних, – вони випустили Мейса, потім, плечем до плеча, перегородили шлях іншим, хоча на те й не виглядало, бо вони, як і всі навкруг, репетували й вимахували кулаками. Спинами вони відчували натиск величезної збудженої маси людей, яку здалося затримати лише на кілька секунд. Проте Мейсові, який не збирався бігти до моря, цього цілком вистачило, щоб різко повернути ліворуч, потім ще раз ліворуч у вузеньку криву вуличку позаду крамничок і барів, що вела геть від набережної.

Тріумфуючий натовп вирвався з бару, як шампанське з пляшки, відкинувши Тернера й Нетла набік. Комусь здалося, що він бачить Мейса на пляжі попереду, і якийсь час натовп біг у той бік. Поки зрозуміли помилку й повернули назад, від Мейса з писарем вже не лишилося й сліду. Тернер і Нетл теж кудись зникли.

Широченний берег, тисячі людей, які чекали на ньому, море, де не було жодного корабля, повернули томмі до власного скрутного становища. Вони всі наче прокинулись. Далеко на сході, звідки надходила ніч, лінія оборони перебувала під сильним артилерійським вогнем. Ворог наближався, а Англія була далеко. Робилося темно, й залишалося зовсім мало часу, щоб знайти якесь місце для ночівлі. З моря дув холодний вітер, а шинелі лежали вздовж дороги далеко позаду. Натовп почав розпадатися. Про вояка з повітряних сил забули.

Тернеру здавалося, що вони з Нетлом вирушили шукати Мейса, а потім забули про нього. Вони, мабуть, ходили якийсь час вулицями, прагнучи поздоровити його з порятунком і разом пожартувати над цим. Тернер не знав, як вони з Нетлом опинилися саме на цій вузенькій вуличці. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, забув про свої розтерті ноги – але ось він тут, звертається з вишуканою ґречністю до старої жінки, яка стоїть у дверях невеличкого будиночка з верандою. Коли він згадав про воду, вона глянула на нього з підозрою, наче знала, що йому потрібна не тільки вода. Вона була досить гарна, зі смаглявою шкірою, гордим виглядом і довгим прямим носом, сріблясто-сиве волосся перев’язане квітчастою хусткою. Він одразу зрозумів, що це циганка, яку не обдурить його французька мова. Вона бачила його наскрізь, з усіма його гріхами, й знала, що він сидів у тюрмі. Потім вона неприязно глянула на Нетла, а тоді показала рукою на вулицю, де в канаві бабралася свиня.

– Приведіть її, – сказала вона, – і я подивлюся, що можу для вас зробити.

– До сраки, – обурився Нетл, коли Тернер переклав. – Ми ж просимо тільки склянку якоїсь паскудної води. Пішли, самі візьмемо.

Проте Тернер, знову охоплений знайомим відчуттям нереальності того, що з ним відбувається, не міг не враховувати, що жінка володіє певною магічною силою. У сутінках повітря над її головою пульсувало в ритмі ударів його серця. Він похитнувся й сперся на плече Нетла. Вона визначає йому випробування, він же надто досвідчений, надто обачливий, щоб відмовлятися від нього. Він – битий жак. Коли додому так близько, він не збирається потрапляти в пастку. Краще бути обережним.

– Приведемо цю свиню, – сказав він Нетлові. – Це ж усього пара хвилин.

Нетл давно вже звик слухатися Тернерових порад, які найчастіше бували слушними, але зараз, коли вони рушили вулицею, він бурмотів:

– Щось із тобою негаразд, начальник.

Через розтерті ноги рухалися вони повільно. Роха була молодою, прудкою і спраглою свободи. І Нетл боявся її. Коли вони затиснули її в кут біля дверей крамнички, вона кинулася на нього, і він відскочив убік із не таким вже й удаваним криком. Тернер повернувся до жінки за мотузкою, але та навіть не відчинила йому дверей, та й він не мав певності, чи це саме той будинок. Проте тепер він був певен: якщо вони не впіймають свиню, то ніколи не потраплять додому. Він знав, що в нього знову піднялася температура, але справа була не в ній. Усе тепер залежало від свині. Колись давно, ще в дитинстві, Тернер намагався переконати себе, що запобігти раптовій маминій смерті ненаступанням на щілини між плитками тротуару біля шкільного майданчика – це дурниця. Проте він ніколи не наступав на них, і мама не померла.

В міру того як вони наближалися вулицею, свиня весь час відступала настільки, щоб вони не могли її схопити.

– До сраки з такою роботою, – лаявся Нетл. – Нічого в нас не вийде.

Вибору, однак, у них не було. Біля поваленого телеграфного стовпа Тернер відрізав шмат дроту й зробив петлю. Вони гнали свиню вздовж вулиці на околиці містечка, де перед будинками були невеличкі палісаднички, оточені огорожею. По дорозі вони відчиняли всі хвіртки по обидва боки вулиці. Потім, обійшовши свиню вузенькою паралельною вуличкою, вийшли попереду й погнали скотину назад. Як і слід було чекати, вона невдовзі увійшла в якийсь палісадник і почала рити там землю. Тернер зачинив хвіртку й, перегнувшись через огорожу, накинув петлю свині на голову.

Залишки сил у них пішли на те, щоб дотягти роху, яка відчайдушно кувікала, додому. На щастя, Нетл пам’ятав будинок. Коли свиню нарешті замкнули в маленькому свинарнику за домом, стара жінка винесла два кам’яних глеки з водою. Уважно дивилася, як вони блаженно стояли в її маленькому задньому дворі біля кухонних дверей і пили. І хоча животи вже мало не лускали, роти просили ще, тож вони продовжували пити. Потім жінка винесла мило, рушники і дві емальовані миски, щоб помитися. Від Тернерового гарячого обличчя вода в мисці стала іржаво-коричневою. Струпи засохлої крові, що вкривали всю верхню губу, зійшли повністю. Помившись, він відчув у повітрі навкруг якусь приємну легкість, яка, наче шовк, пестила його шкіру і проникала в ніздрі. Брудну воду вони обережно вилили на клумбу ротиків, про які Нетл сказав, що вони нагадують йому садочок його батьків. Циганка наповнила водою їхні манірки й винесла кожному по літровій пляшці вина, заткнутій корком, і по великому кільцю ковбаси, які вони тут же поховали в наплічники. Коли вони вже зібралися йти, вона ще щось згадала і повернулася в дім. Винесла їм два паперових пакетики, в яких лежали по півдесятка зацукрованих мигдалин.

Вони урочисто потисли одне одному руки.

– Ми все життя пам’ятатимемо вашу доброту, – сказав Тернер.

Вона кивнула і, наскільки він зрозумів, відповіла:

– Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас. – Обличчя її залишалося таким же суворим, і неможливо було сказати, чи то образа, чи жарт, а чи якийсь двозначний вислів. Може, вона думала, що вони не варті її доброти? Він незграбно позадкував, і незабаром вони вже йшли вулицею, і він перекладав її слова Нетлу. Капрал не мав жодних сумнівів.

– Вона живе одна, от і любить свою свиню. Тут усе ясно. Вона нам дуже вдячна. – Потім із підозрою запитав: – Ти нормально почуваєшся, начальник?

– Дякую, все чудово.

Розтерті пухирі на ногах боліли, вони кульгали в напрямку пляжу, маючи на думці розшукати Мейса й поділитися харчами й питвом. Нетл, однак, вважав, що оскільки це вони впіймали свиню, то цілком справедливо буде розпити зараз одну пляшку на двох. Його віра в Тернерову розсудливість була відновлена. Дорогою вони передавали пляшку з вином один одному. Навіть у густих сутінках видно було темну хмару над Дюнкерком. З протилежного боку вони тепер бачили спалахи гарматних залпів. Наступ на лінію оборони тривав по всьому периметру.

– Нещасні вилупки, сказав Нетл.

Тернер здогадався, що він говорить про солдатів, зібраних біля тимчасової канцелярії.

– Оборона довго не втримається, – сказав він.

– Нас просто зметуть.

– Тому краще потрапити завтра на корабель.

Тепер, коли спрага була втамована, на думці в них була вечеря. Тернер мріяв про тиху кімнату з квадратним столом, накритим зеленого лляною скатертиною, і щоб зі стелі звисала на шнурі французька фаянсова гасова лампа. А на дерев’яній дощечці розкладені хліб, сир, ковбаса, стоїть пляшка вина.

– Гадаєш, пляж справді найкраще місце для вечері? – запитав він.

– Нас там умить обдеруть, – погодився Нетл.

– Здається, я знаю, що нам потрібно.

Вони знову опинилися на вуличці за баром, якою тікали раніше. Роззирнувшись, помітили якісь постаті, що рухалися у напівтемряві на тлі останніх відблисків моря, а далеко за ними й трошки вбік – темнішу масу, можливо, натовпи людей на березі чи на траві між дюнами, можливо, самі дюни. Мейса й удень важко було б знайти, а зараз взагалі неможливо. Тому вони брели далі, шукаючи собі якогось місця. У цій частині містечка зібралися зараз сотні солдатів, багато з них тинялися по вулицях великими галасливими групами, співаючи, щось вигукуючи. Нетл знову сховав пляшку в наплічник. Без Мейса вони почувалися не такими захищеними.

Вони пройшли повз готель, який постраждав від бомб. Тернер подумав, чи не про готельну кімнату він оце недавно мріяв, Нетла ж заполонила думка розжитися якоюсь постіллю. Вони увійшли всередину через діру в стіні й обережно просувалися в темряві серед битої цегли й дерев’яних уламків, аж вийшли до сходів. Проте виявилося, що та сама думка прийшла в голову десяткам людей. Біля підніжжя сходів утворилася чимала черга, а згори проштовхувалися солдати з важкими, набитими кінським волосом матрацами. На верхній площадці – Тернер і Нетл бачили лише черевики й ноги до колін, які натужно човгали по підлозі, – починалася бійка з традиційними лайками й кулачними ударами. Раптом пролунав крик, і кілька солдатів скотилися по сходах на тих, що стояли внизу. Почувся сміх, прокляття, вояки почали підніматися, обмацуючи руки й ноги. Один так і не зміг піднятися, незграбно лежав на сходах ногами догори й хрипко, майже нечутно кричав, наче в страшному сні. Хтось підніс до його обличчя запальничку, і вони побачили вишкірені зуби й цяточки білої піни в куточках рота. Спину зламав, сказав хтось, але ніхто нічим не міг допомогти, і тепер одні переступали через нього з ковдрами й підголовними валиками, а інші штовхалися, щоб потрапити нагору.

Вони вийшли з готелю й знову рушили в протилежному від берега напрямку, туди, де жила стара жінка зі свинею. Електропостачання з Дюнкерка, напевне, було відрізане, але крізь щілини в деяких зашторених вікнах вони бачили жовте світло свічок і гасових ламп. На протилежному боці вулиці якісь солдати стукали в двері, але зараз і так ніхто б не відчинив. Саме тепер Тернер вирішив розповісти Нетлу, яке місце він обрав би для вечері. Щоб бути переконливішим, він навіть трошки прибрехав, додавши високі засклені двері, відчинені на балкон із кутою решіткою, обвитою старомодними гліциніями, і грамофон на круглому столику, накритому зеленою гарусною скатертиною, і перський килимок на підлозі. Чим довше він розказував, тим більшу мав певність, що ця кімната десь близько. Він творив її словами.

Нетл, прикусивши нижню губу, що надавало йому вигляду якогось добродушного спантеличеного гризуна, вислухав його до кінця й сказав:

– Я так і знав, курва мама, так і знав.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, напівзруйнований підвал якого нагадував велетенську печеру. Схопивши Тернера за кітель, Нетл потягнув його вниз по битій цеглі. Він обережно вів його через підвал у пітьму. Тернер знав, що це зовсім не те місце, але не мав сил опиратися незвичній Нетловій рішучості. Десь попереду з’явився вогник, потім другий, третій. Цигарки людей, які вже знайшли собі там притулок.

– Гей ви там, – пролунав голос. – Валіть звідси. Тут і без вас повно.

Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.

– Що там у вас таке?

– Овече молоко, – сказав Нетл. – Ще тепле. Хочеш?

Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.

– Ви брудні скотиняки, от ви хто.

Пролунав ще один голос, загрозливіший.

– Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.

Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.

У підвал зайшла група солдатів, які шукали притулку й запалювали сірники, зовсім як вони з Нетлом. Він відчував ворожість до них, його дратував їх західний акцент. Як і всі інші в підвалі, він хотів, щоб вони забралися геть. Проте вони знайшли собі місце, десь за його ногами. Він вловив запашок віскі, і вони йому не сподобалися ще більше. Вони галасливо облаштовували свій нічліг, а коли хтось із-під стіни кинув: «Селюхи срані», один із них метнувся на голос, і навіть здавалося, що зараз почнеться сварка. Однак темрява і втомлені протести присутніх вберегли мир.

Невдовзі чулося вже тільки розмірене дихання й хропіння. Підлога під ним усе ще начебто хилилася, потім почала розгойдуватись у ритмі розміреного маршу, і Тернер знову відчув, що він надто переповнений враженнями, надто збуджений, надто виснажений для того, щоб спати. Крізь шинельне сукно він намацав пачку її листів. Я чекатиму тебе. Повертайся. Слова не були безглуздими, але зараз вони його не зачіпали. Тут усе було ясно – коли одна людина чекає іншу, це нагадує арифметичну суму і так само позбавлене емоцій. Чекання. Просто одна людина нічого не робить, весь час, а друга до неї наближається. Чекання – це важке слово. Він відчував, як воно тисне на нього, важке, наче шинель. Усі в цьому підвалі чекали, й усі на березі теж. Вона чекала, так, і що далі? Він намагався почути, як її голос вимовляє ці слова, але чув лише свій власний, заглушений ударами серця. Він навіть обличчя її не міг пригадати. Намагався скерувати думки на нову ситуацію, на ту, яка начебто зробить його щасливим. Усі складнощі кудись зникли, нікуди не треба було спішити. Брайоні змінить свої свідчення, перепише минуле так, що винні стануть невинними. Але що таке вина в наші дні? Дешевина. Усі винні – і ніхто не винен. Зміна свідчень нікого не порятує, бо не вистачить ні людей, ні паперу й чорнила, ні терпіння й спокою, щоб записати твердження усіх свідків і зібрати всі факти. Свідки також винні. Весь день ми спостерігали злочини один одного. Ти сьогодні нікого не вбив? А скількох ти залишив умирати? Тут, у підвалі, ми про це нікому не скажемо. Ми виспимося й забудемо про це. Брайоні. Його зацукрована мигдалина мала присмак її імені, і це здавалося таким химерним і неймовірним, що він навіть засумнівався, чи правильно запам’ятав його. Й ім'я Сесилії також. Невже він завжди сприймав як належне дивовижність цих імен? І навіть це питання важко було втримати в голові. У нього тут, у Франції, стільки незавершених справ, що йому здалося доречним відкласти свій від’їзд в Англію, навіть хоча торби вже спаковані, ці дивні, важкі торби. Ніхто їх не побачить, якщо він залишить їх тут, а сам повернеться. Невидимий багаж. Він повинен повернутися й зняти хлопця з дерева. Він уже робив так раніше. Він повернувся туди, де нікого не було, і знайшов хлопців під деревом, і ніс П’єро на шиї, а Джексона на руках через парк. Такі важкі! Він був закоханий – у Сесилію, у близнюків, у свій успіх, у світанок із туманом, що світився таким дивним світлом. А як його зустріли! Зараз він звик до такого, це вже стало цілком звичайним, але в ті часи, до того, як душа огрубіла й стала нечутливою, коли це ще було новиною і все інше теж було новим, він гостро це відчув. І його справді схвилювало, коли вона отак вибігла з будинку й заговорила з ним біля відчинених уже дверцят поліцейської машини. Я чисту й щиру душу мав, / Коли тебе кохав. А він піде назад, тим же шляхом, яким прийшов, відмовившись від усього, чого вони домоглися, піде осушеними й похмурими болотами, повз лютого сержанта на мості, через розбомблене село, довгою вузькою дорогою, що тягнеться безкінечними полями, вгору-вниз, вгору-вниз, шукаючи ту бічну дорогу по ліву руку на краю села, навпроти взуттєвої крамниці, а тоді пройти ще дві милі, перелізти через огорожу з колючим дротом і далі лісом і полями аж до тієї ферми двох братів, де можна заночувати, а наступного дня в золотистому ранковому світлі поспішити за стрілкою компаса тією чудесною країною маленьких долин, де течуть струмки й гудуть бджоли, а потім піднятися стежкою до скорботної хатини біля залізничної колії. І до дерева. Позбирати з грязюки шматки обгорілого, роздертого одягу, клаптики піжамки, потім покласти його в могилу, того нещасного блідого хлопчика, і якось пристойно поховати. Гарний хлопчина.

Нехай винні ховають невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де зараз Мейс, хто допоможе копати? Той хоробрий ведмідь, капрал Мейс. Ось ще одна незавершена справа і ще одна причина, чому він мусить залишитися тут. Він повинен знайти Мейса. Але спершу він знову повинен пройти всі ці милі, повернутися на північ до того поля, де фермер із собакою все ще йдуть за плугом, і запитати у фламандської жінки і її сина, чи вважають вони його винним у їхній смерті. Бо людина часом надто багато бере на себе в марнославному пориві самозвинувачення. Можливо, вона скаже «ні» – по-фламандському. Ти хотів допомогти нам. Ти ж не міг перенести нас через поле. Ти ніс близнюків, а не нас, ні. Ні, ти не винен. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув чийсь подих на своєму розпашілому обличчі.

– Дуже багато галасу, начальник.

За головою капрала Нетла видно було широку смугу темно-синього неба, а на її тлі чітко вимальовувався пошарпаний край зруйнованої стелі підвалу.

– Галасу? Що я робив?

– Кричав «ні» й усіх перебудив. Деякі хлопці сильно роздратувалися.

Він спробував підвести голову, але не зміг. Капрал запалив сірника.

– Господи. Ти й справді жахливо виглядаєш. Ану, давай. Ковтни.

Він підняв Тернеру голову й приклав йому до губ манірку.

Вода мала металевий присмак. Коли він напився, на нього накотила величезна, океанічна хвиля втоми, затягаючи його кудись у глибину. Ішов він по землі, аж впав у океан. Щоб не лякати Нетла, він намагався говорити розсудливіше, ніж був здатен.

– Послухай, я вирішив залишитися тут. Є деякі справи, які мені треба залагодити.

Нетл брудною рукою обтирав Тернеру чоло. Той не розумів, чому Нетл вважає за необхідне майже притулятися до нього своїм стурбованим щурячим обличчям.

– Начальник, чуєш мене? – запитав капрал. – Ти мене слухаєш? Десь годину тому я виходив відлити. Вгадай, що я бачив. Дорогою йшов матрос і збирав офіцерів. Вони збираються на березі. Кораблі прийшли. Ми їдемо додому, друже. Тут є лейтенант із «темно-жовтих», який о сьомій поведе нас. Тому поспи трошки й більше не кричи.

Він провалювався кудись і хотів тільки спати, нічого більше – тисячу годин спати. Стало трошки легше. Вода була гидкою, але допомогла, так само як новини й заспокійливий шепіт Нетла. Їх вишикують на дорозі й поведуть на берег. Рівняння направо. Порядок буде відновлено. Ніхто в Кембриджі не пояснював їм переваг ходіння строєм. Більше шанували вільний, нескорений дух. Поетів. Але що знали поети про виживання? Про виживання великої групи людей. Коли й мови немає про те, щоб порушити стрій, щоби брати приступом кораблі, ніяких тобі «хто перший, той і ліпший» чи «хто пізно приходить, той сам собі шкодить». І не чути тупоту й поспіху, коли вони підходять до води. І у хвилях прибою дружні руки підтримують планшир, поки товариші піднімаються на борт. Проте море зараз спокійне, і тепер, коли він сам заспокоївся, він розуміє, як це добре, що вона його чекає. І к бісу всі підрахунки. Я чекатиму тебе – це найголовніше. І саме тому він вижив. Це найпростіший спосіб сказати йому, що ніякі інші чоловіки їй не потрібні. Тільки ти. Повертайся. Він пам’ятав гравій під тоненькими підошвами черевиків, він і зараз відчував його, і ще крижаний холод наручників. Вони з інспектором зупинилися біля машини й обернулися, почувши її кроки. Він ніколи не забуде ту зелену сукню, як вона облягала її стегна, заважаючи їй бігти, й виставляла напоказ красу її рук і пліч. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліцейський дозволив їм поговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, наче були самі. Вона не дозволяла собі плакати, коли казала, що вірить йому, що покладається на нього, що любить його. Він же просто сказав їй, що не забуде цього, прагнучи виразити цими словами, який він вдячний, особливо тоді, особливо тепер. А вона тоді торкнулася пальцем наручників і сказала, що не соромиться цього, що тут немає чого соромитися. Потім узяла його за лацкан і легенько струснула, і саме тоді сказала: «Я чекатиму тебе. Повертайся». І була в цьому щира. Час підтвердить, що вона була щира. А потім вони увіпхнули його в машину, і вона заговорила швидко, поки не покотилися сльози, яких вона вже не могла стримувати, і сказала, що все, що між ними сталося, – це їхнє, тільки їхнє. Вона, звичайно, мала на думці бібліотеку. Це тільки їхнє. І ніхто цього не зможе відняти. «Це наша таємниця!» – гукнула вона так, щоб усі це почули, за мить до того, як грюкнули дверцята.

– Я й слова більше не скажу, – проказав він, хоча Нетлова голова давно вже зникла з поля зору. – Розбуди мене перед сьомою. Обіцяю, що не почуєш більше від мене ні слова.

Частина третя

Неспокій не обмежувався тільки госпіталем. Він немов наростав разом із рівнем води в бурхливій брудній річці, розбухлій від квітневих дощів, і лягав вечорами на затемнене місто, наче душевний морок, який відчувала вся країна, непорушний, густий, недобрий, невіддільний від холодної пізньої весни, дбайливо схований за всіма її благодіяннями. Щось ішло до кінця. Лікарі, збираючись групками на перехрестях коридорів, розмовляли зі стурбовано-поважним виглядом, наче ділячись секретами. Їхні молодші колеги стали немовби вищими на зріст, хода в них зробилася енергійнішою, а лікар-консультант здавався неуважним під час обходів, а одного ранку навіть відійшов до вікна й довго дивився на річку, забувши, що ззаду чекають медсестри, виструнчившись біля ліжок. Підстаркуваті санітари здавалися пригніченими, розвозячи пацієнтів по палатах, і немовби забули про свої бадьорі репліки, позичені з розважальних радіопрограм, так що Брайоні була б навіть втішена, почувши знову оті їхні слова, які так її дратували, – «Підманюй любов, бо ж не прийде».

 Але щось мало статися. Госпіталь помалу, день у день непомітно порожнів. Спершу здавалося, що це всього лиш збіг обставин, якась епідемія доброго здоров’я, яку не наймудріші практикантки схильні були приписувати зростанню власної майстерності. І лиш поступово ставала помітною певна закономірність. Порожніх ліжок у їхньому відділенні, та й в інших відділеннях, ставало чимраз більше, наче смертей уночі. Брайоні здавалося, що завмираючі в широких чистеньких коридорах кроки, які раніше були жвавими й енергійними, тепер звучали приглушено і якось винувато. Робітники, які прийшли встановити нові пожежні рукави на сходових площадках біля ліфтів і розставити нові відра з піском на випадок пожежі, працювали цілий день без перерви й ні з ким не розмовляли, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім ліжок із двадцяти, і хоча роботи було навіть більше, ніж зазвичай, якийсь неспокій, мало не забобонний страх не дозволяв сестрам-практиканткам жалітися, коли вони збиралися всі разом попити чаю. Усі вони стали спокійнішими, поступливішими. Не простягали руки, порівнюючи, в кого як вони порепалися від холоду.

А ще практикантки були охоплені постійним страхом зробити щось не так. Вони всі боялися сестри Марджорі Драммонд, її ледь помітної загрозливої посмішки й облесливого голосу, які передували нападу люті. Брайоні знала, що в неї останнім часом назбиралася ціла низка огріхів. Чотири дні тому, попри дбайливі настанови, пацієнтка, за якою вона доглядала, випила весь свій карболовий розчин для полоскання – за словами санітара, який це бачив, одним духом, наче гальбу пива, – і її тут же вивернуло просто на ковдру. Також Брайоні знала, що сестра Драммонд бачила, як вона виносить лише по три судна за раз, тоді як вважалося, що вона вже має вільно рухатися по палаті з шістьма поставленими одне на одне суднами, наче забіганий офіціант у ресторані «Ля Куполь». Можливо, були ще й інші провини, про які вона забула через утому або й взагалі не знала. Особливо давалися взнаки огріхи з виправкою – забуваючись, вона схильна була переносити всю вагу тіла на одну ногу, що особливо розлючувало її начальницю. Провини й недоліки могли необачно накопичуватися протягом декількох днів: не туди поставлена мітла, ковдра, складена догори етикеткою, найменша недбалість із накрохмаленим комірцем, коліщатка койок не вирівняні й повернуті всередину, ходіння по відділенню з порожніми руками – все це мовчазно фіксувалося, а тоді, якщо ти все ще нічого не помічаєш, гнів обрушувався раптово. І саме тоді, коли здавалося, що все добре.

Проте останнім часом сестра не обдаровувала своїх підопічних зловісними посмішками й не розмовляла з ними стишеним голосом, якого вони так боялися. Вона їх взагалі майже не обтяжувала розпорядженнями. Вона була надто заклопотана і часто вела довгі розмови зі своєю колегою біля чоловічого хірургічного відділення, а то й узагалі зникала днів на два.