Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Вони дійшли до автомобіля й зупинилися. Робі напівобернувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв випроставшись, на декілька дюймів вищий від інспектора, високо піднявши голову. Може, він пишався тим, що зробив. Один із констеблів зайняв місце водія. Молодший інспектор обійшов навкруг машини до задніх дверцят з протилежного боку, а його шеф уже збирався посадити Робі на заднє сидіння. Потім під вікном Брайоні зчинився якийсь рух, почувся різкий голос Емілі Толліс, і раптом до машини кинулася якась постать, настільки швидко, наскільки дозволяла їй обтисла сукня. Чим ближче Сесилія підходила, тим повільніше йшла. Робі обернувся й зробив півкроку їй назустріч, і як не дивно, але інспектор відступив назад. Наручники були у всіх на виду, але Робі, схоже, зовсім не соромився їх і навіть не помічав, коли, дивлячись на Сесилію, уважно слухав, що вона йому говорила. Апатичний поліцейський дивився на них. Якщо вона кидала йому в лице гіркі звинувачення, яких він, безперечно, заслуговував, то по ньому цього не було видно. Хоча Сесилія стояла до Брайоні спиною, тій здалося, що говорила вона зовсім не збуджено. Її звинувачення мали бути ще дошкульнішими від того, що були висловлені тихим голосом. Вони ще більше наблизилися одне до одного, і тепер Робі щось коротко сказав, підняв свої скуті руки й знову дав їм упасти. Вона торкнулася їх своєю рукою, провела пальцем по його піджаку, потім схопилася за нього й легенько струснула. Це виглядало, як дружній жест, і Брайоні була, зворушена здатністю сестри до милосердя, якщо це було саме те.

Милосердя. Досі це слово нічого не означало, хоча Брайоні тисячу разів чула, як його урочисто вимовляли в школі і в церкві. А її сестра весь цей час розуміла його. Багато було, звичайно, такого, чого вона ще не знала про Сесилію. Але вони ще матимуть час, бо ця трагедія, безперечно, зблизить їх.

Добрий інспектор із гранітним обличчям, мабуть, вирішив, що вже виявив достатню поблажливість, бо підійшов, відвів руку Сесилії й став між ними. Робі щось швидко сказав їй через плече офіцера й повернувся до машини. Інспектор поклав руку на голову Робі й дбайливо пригнув її, щоб той не вдарився, коли нахилявся, сідаючи на заднє сидіння. Обидва інспектори сіли по боках арештованого. Грюкнули дверцята, а констебль, який залишився, відсалютував, приклавши руку до шолома, і машина рушила. Сесилія стояла, дивлячись на дорогу, спокійно спостерігаючи, як віддаляється машина, але тремтіння її плечей виказувало, що вона плаче, і Брайоні знала, що ніколи не любила сестру більше, ніж зараз.

І тут би він і мав скінчитися, цей безкінечний день, який втягнув у себе й літню ніч, мав би завершитися тим, як «гамбер» віддаляється дорогою і зникає з очей. Але залишалася ще одна, остання кульмінація. Машина не проїхала й тридцяти метрів, як почала пригальмовувати. Якась постать, якої Брайоні раніше не помічала, ішла самою серединою дороги й не збиралася відступатися набік. То була жінка, не дуже висока, що йшла перевальцем, у квітчастій сукні, стискаючи в руці щось, що спершу здавалося кийком, але виявилося чоловічим парасолем з ручкою, схожою на гусячу голову. Машина зупинилася, й водій став сигналити, коли жінка підійшла впритул до радіатора. Це була мати Робі, Ґрейс Тернер. Вона підняла парасоль і щось вигукнула. Поліцейський, що сидів попереду, вийшов з машини і став щось їй говорити, а потім узяв за лікоть. Інший констебль, той, який салютував, уже спішив до них. Місіс Тернер вишарпнула руку, знову підняла парасоль, цього разу вже двома руками, й з розмаху, з тріском, що нагадував пістолетний постріл, уперіщила гусячою головою по блискучому капоту автомобіля. Коли констеблі, підштовхуючи, відтягли її на узбіччя, вона почала викрикувати одне-єдине слово так голосно, що Брайоні чула його у своїй кімнаті.

– Брехуни! Брехуни! Брехуни! – вигукувала місіс Тернер.

З широко відкритими передніми дверима машина повільно проїхала повз неї й зупинилася, щоб забрати поліцейського. Залишившись один, його колега ледь стримував її. Вона ще раз зуміла розмахнутися своїм парасолем, але удар лиш ковзнув по даху машини. Констебль викрутив парасоль з її рук і шпурнув кудись за спину на траву.

– Брехуни! Брехуни! – знову вигукнула місіс Тернер і ступила кілька безнадійних кроків услід машині, потім зупинилася й, узявшись у боки, дивилася, як машина проїхала першим мостом, далі по острову, потім другим мостом і врешті-решт зникла в тумані.

Частина друга

Багато було різних жахіть, але саме ця неочікувана дрібна деталь підкосила його, і він потім ніяк не міг викинути її з голови. Коли вони, пройшовши три милі вузькою дорогою, дійшли до перехрестя, він побачив, що стежка, яку він шукав, скручує праворуч і біжить горбами аж до гаю, що ріс на невисокому узгір’ї на північному заході. Вони зупинилися, щоб він звірився з картою. Проте карти не було там, де вона мала би бути. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Невже він загубив її, а може, забув на останньому привалі? Він дав шинелі впасти на землю й поліз у внутрішню кишеню кітеля – і аж тут до нього дійшло. Карта була у нього в лівій руці, і вже, мабуть, десь із годину. Він зиркнув скоса на двох інших, але вони стояли поодаль, дивилися кудись убік і мовчки курили. Карта все ще була у нього в руці. Він витяг її з пальців капітана Вест-Кентського полку, який лежав у канаві неподалік – неподалік чого? Ці карти тилових територій були великою рідкістю. А ще він узяв собі револьвер мертвого капітана. Він не збирався вдавати з себе офіцера, але він загубив свою гвинтівку і просто хотів вижити.

Стежка, яка його цікавила, починалася біля розбомбленого дому, достатньо нового, можливо, перебудованої хатини дорожнього обхідника. У грязюці біля калюжі, що утворилася в автомобільній колії, були сліди тварин. Імовірно, кіз. Навкруг були розкидані клапті розідраної тканини з почорнілими краями, залишки портьєр чи одежі, на кущі висіла віконна рама з вибитим склом, і всюди стояв сморід мокрої сажі. То була їхня стежка, їхній шлях навпрошки. Він склав карту, сховав її і, коли випростався, піднявши шинель і накинувши її на плечі, побачив це. Ті двоє, помітивши його рух, обернулися й простежили за його поглядом. Це була нога на дереві. На старому платані, який щойно покрився листям. Нога була на висоті майже шести метрів, застрягла в першій розгілці стовбура, гола, чистенько відрізана трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно ні крові, ні розірваної плоті. Нога була бездоганна, гладенька, достатньо маленька, щоб належати дитині. Вона висіла під таким кутом, що виглядала наче на виставці, експонована для ознайомлення: це – нога.

Два капрали з огидою чмихнули й підняли свої речі. Вони ніяк не збиралися реагувати. За останні кілька днів вони вдосталь усього надивилися.

Нетл, водій вантажівки, витягнув ще одну цигарку й запитав:

– Так куди ми йдемо, начальник?

Вони називали його так, щоб якось владнати непросте питання звання. Він швидко пішов стежкою, майже побіг. Він хотів обігнати їх, зникнути на якийсь час їм з очей, щоб можна було виблюватися чи випорожнитися, він і сам не знав. За стодолою, біля купи битого шиферу, його тіло саме обрало перший варіант. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Напився з манірки й обійшов стодолу. Він використав цей момент на самоті, щоб оглянути свою рану. Та була з правого боку, якраз під ребрами, розміром із півкрони. Виглядала вона не так вже й погано, після того як він учора обмив засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, набряку не було. Зате було щось усередині. Він, коли йшов, відчував, як воно рухається. Можливо, уламок шрапнелі.

Поки капрали наздогнали його, він уже знову заправив сорочку і вдавав, що вивчає карту. У їхній компанії карта давала йому єдину можливість усамітнитися.

– Куди це ми так спішимо?

– Мать, якусь бабу побачив.

– Та ні, це карта. У нього знову якісь срані сумніви.

– Ніяких сумнівів, джентльмени. Це наша стежка.

Він витягнув цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати, як у нього тремтять руки, Робі Тернер рушив уперед, а вони пішли за ним, як ішли за ним уже два дні. Чи три? Він мав найнижче звання, але вони йшли за ним і робили все, що він пропонував, а щоб якось зберегти гідність, піддражнювали його. Коли вони йшли дорогою чи полем навпрошки і він надто довго мовчав, Мейс частенько запитував: «Шо, начальник, знову про бабу думаєш?» А Нетл тут же підхоплював: «Думає, бляха-муха, ще й як думає». Вони були городянами, які не любили сільської місцевості, губилися в ній. Компасом користуватися не вміли. Ця частина базової підготовки оминула їх. Вони вирішили, що він потрібен їм, аби дістатися до узбережжя. Для них це було непросто. Він поводився, як офіцер, а не мав навіть жодної лички. Першої ж ночі, коли вони ховалися під навісом для велосипедів біля спаленої школи, капрал Нетл запитав: «А чо це такий салага, як ти, говоре, як який джентльмен?»

Він не збирався їм нічого пояснювати. Він хотів вижити, у нього була для цього дуже вагома причина, і йому було байдуже, йдуть вони за ним чи ні. Обоє вони не випускали з рук гвинтівок. Це вже було щось, а Мейс до того ж був здоровим чолов’ягою з могутніми плечима й руками, що захоплювали по півтори октави на фортепіано в пабі, на якому він, як розказував, грав. І проти насмішок Тернер нічого не мав. Усе, чого він хотів зараз, коли вони віддалялися стежкою від дороги, це забути про ту ногу. Стежка вивела їх на ширшу доріжку, що бігла між двома кам’яними стінами й спускалася в долину, якої не було видно з дороги. Там текла брудна річечка, яку вони перейшли по каменях, глибоко всаджених у килим із водоростей, що нагадували мініатюрну водяну петрушку.

Їхня доріжка повернула на захід, і вони вийшли з долини, як і досі, між стародавніми стінами. Небо попереду починало розчищатися й світилося, наче обіцянка. Поза цими просвітами усе було сірим. Коли вони вибралися каштановим гаєм на вершину, призахідне сонце вийшло з-за хмар і освітило все навкруг, осліпивши трьох солдатів, що піднімалися до нього схилом. Як було б чудово завершити цілоденну прогулянку французькою провінцією, вийшовши назустріч вечірньому сонцю. Це завжди обнадіює.

Вийшовши з гаю, вони почули гул бомбардувальників, тому повернулися назад і курили, перечікуючи під деревами. Звідти, де вони сиділи, літаків не було видно, але краєвид був гарний. Те, що так широко розкинулося перед ними, то були навіть не узгір’я. Так, брижі на поверхні землі, слабке відлуння великих зсувів деінде. Кожен наступний гребінь був менший за попередній. Він дивився на ці слабнучі хвилі сірого й блакитного, що зникали в мареві призахідного сонця, нагадуючи якийсь східний мотив на обідній тарілці.

Ще через півгодини вони перейшли наступний гребінь і спускалися довгим схилом, зверненим на північ, який привів їх нарешті, у наступну долину з іще однією річечкою. Ця вже була повноводніша, і вони перейшли її по кам’яному мосту, густо вкритому коров’ячим лайном. Капрали, що були не такі втомлені, як він, розвеселилися, вдаючи, що готові збунтуватися від огиди. Один із них шпурнув сухим кізяком йому в спину. Тернер навіть не обернувся. Ті клапті одягу, почав він пригадувати, могли бути піжамкою дитини. Хлопчика. Бомбардувальники часом прилітали одразу після світанку. Він намагався прогнати ці думки, але вони його не слухалися. Французький хлопчик, який спить у своєму ліжечку. Тернер хотів опинитися якомога далі від того розбомбленого котеджу. Тепер його переслідувала не тільки німецька піхота й авіація. Якби світив місяць, він був би радий іти всю ніч. Капралам це б не сподобалося. Можливо, настав час позбутися їх.

Вниз по течії вздовж річки росли тополі, верхівки яких тріпотіли й виблискували в останніх променях сонця. Солдати повернули в протилежному напрямку, і незабаром дорога знову перетворилася на стежку й повернула від річки вбік. Вони продиралися через кущі, що мали товсте блискуче листя. Ще там росли хирляві дуби, які ледь-що зазеленіли. Мокра трава під ногами приємно пахла, і він подумав, що з цим місцем щось негаразд, настільки воно відрізнялося від усього, що вони бачили досі.

Попереду почулося гудіння якихось машин. Воно ставало голоснішим, сердитішим і наводило на думку про обертання лопатей електротурбін на неймовірній швидкості. Вони входили у великий зал, наповнений звуком і енергією.

– Бджоли! – вигукнув Тернер. Він вимушений був обернутися й повторити ще раз, щоб вони почули його. Він добре знав, що це значить. Якщо хоч одна заплутається у волоссі і вжалить, вона, помираючи, посилає хімічний імпульс, і всі інші, які отримають його, неодмінно прилетять, вжалять і помруть у тому ж самому місці. Загальна військова повинність! Після всіх небезпек це було навіть образливо. Вони з головою понакривалися шинелями й побігли крізь рій. Усе ще оточені бджолами, добігли до смердючої заболоченої канави, через яку перебігли хиткою кладкою. Вибігли позаду стодоли, де все раптом стихло. За стодолою було фермерське подвір’я. Не встигли вони увійти туди, як почали гавкати собаки й до них вже бігла літня жінка, махаючи руками, як на курей, яких вона хоче прогнати. Капрали покладалися на знання Тернером французької. Він вийшов уперед і почекав, поки вона наблизиться. Ходили чутки, що є цивільні, які торгують пляшками з водою по десять франків, хоча сам він такого ніколи не бачив. Французи, яких він зустрічав, були або щедрими, або заглибленими у свої власні нещастя. Жінка була тендітною та енергійною. Мала сварливе, не від миру сього обличчя з якимось диким виразом. Голос у неї був різкий.

– C'est impossible, M'sieu. Vous ne pouvez pas rester ici.^[14]

– Ми будемо в стодолі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і всього того, чим ви зможете з нами поділитися.

– Неможливо!

– Ми воюємо за Францію, – лагідно сказав він їй.

– Ви не можете тут залишатися.

– На світанку нас вже не буде. Німці все ще…

– Це не через німців, мосьє. Це через моїх синів. Вони звірі. І вони скоро повернуться.

Тернер відсунув жінку набік і пройшов до насоса в кутку двору, біля кухні. Нетл і Мейс пішли за ним. Поки він пив, дівчинка приблизно десяти років зі своїм маленьким братом, який тримав її за руку, дивилися на нього з дверей. Напившись і наповнивши свою манірку, він посміхнувся їм, і вони втекли. Капрали під насосом були разом і пили одночасно. Жінка раптом підбігла до нього ззаду і схопила за лікоть. Перш ніж вона заговорила, він сказав:

– Будь ласка, принесіть нам те, чого я просив, інакше ми прийдемо і візьмемо все це самі.

– Мої сини – це тварюки. Вони мене вб’ють.

Йому хотілося сказати: «Так тому й бути», але замість цього він пішов геть, кинувши через плече:

– Я поговорю з ними.

– Тоді, мосьє, вони вб’ють вас. Вони роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс був кухарем у тому ж підрозділі Королівських військ зв’язку, що й капрал Нетл. До армії він працював на складі «Гілз»^[15] на Тотнем-Корт-роуд. Він казав, що трохи розуміється на комфорті, і в стодолі узявся облаштовувати їхній постій. Тернер би просто кинувся на солому. Мейс же знайшов купу мішків і з допомогою Нетла набив їх соломою, зробивши три матраци. Підголів’я він зробив із пресованих пак сіна, піднімаючи їх однією рукою. З дверей, покладених на стосики цегли, зробив стіл. Дістав із кишені половину свічки.

– Мають бути якісь вигоди, – бурмотів він. Це вперше вони відмовилися від грубих сексуальних натяків. Усі троє лежали на своїх матрацах, курили й чекали. Тепер, коли їм вже не хотілося пити, вони могли думати тільки про їжу і реготали, слухаючи, як в них у темноті бурчить у животах. Тернер переповів їм свою розмову зі старою і те, що вона казала про синів.

– П’ята колона, ось вони хто, – сказав Нетл. Він виглядав маленьким тільки поряд зі своїм приятелем, але в нього були різкі риси маленького чоловіка й дружелюбний вигляд якогось гризуна, який ще посилювався від його звички прикушувати нижню губу верхніми зубами.

– Або французькі нацисти. Німецькі поплічники. Так, як у нас Мослі, – додав Мейс.

Якийсь час вони мовчали, потім Мейс сказав:

– Або так, як вони всі по селах – почманіли від шлюбів тільки між родичами.

– Як би там не було, – сказав Тернер, – гадаю, треба перевірити зброю і тримати її під рукою.

Так вони й зробили. Мейс запалив свічку, і вони зайнялися звичною справою. Тернер перевірив револьвер і поклав його так, щоб легко було дістати. Капрали, зробивши, що треба, сперли свої «лі енфілди» на дерев’яну решітку й знову вляглися на «ліжка». Нарешті прийшла дівчинка з кошиком. Поставила його біля дверей стодоли і втекла. Нетл приніс кошик, і вони виклали на стіл усе, що в ньому було. Круглий буханець чорного хліба, маленький шмат м’якого сиру, цибулина і пляшка вина. Хліб був черствий, погано різався й пахнув цвіллю. Сир був добрий, але одразу ж зник без сліду. Пляшку вони передавали по колу, й незабаром вона була порожня. Тож вони жували запліснявілий хліб і гризли цибулю.

– Я б і паскудній собаці такого не дав, – сказав Нетл.

– Я піду, – сказав Робі, – і принесу чогось кращого.

– Ми теж підемо.

Але ще якийсь час вони мовчки лежали на спинах. Ніхто поки що не хотів мати справу зі старою жінкою.

Потім почулися кроки, вони обернулися до дверей і побачили там двох чоловіків. Кожен із них тримав щось у руках, можливо, кийок чи обріз. У сутінках важко було сказати. Облич французьких братів вони теж не бачили.

– Bonsoir, Messieurs.^[16]

– Bonsoir.

Піднявшись зі свого солом’яного ліжка, Тернер узяв револьвер. Капрали потяглися за гвинтівками.

– Спокійно, – шепнув він.

– Anglais? Belges?

– Anglais.

– У нас для вас щось є.

– Що саме?

– Що він говорить? – запитав один із капралів.

– Говорить, що у них для нас щось є.

– Трясця його мамі.

Чоловіки підійшли ближче на кілька кроків і підняли те, що мали в руках. Точно обрізи. Тернер клацнув запобіжником. Почув, що капрали зробили те саме.

– Спокійно, пробурмотів він.

Відкладіть свої рушниці, панове.

– Спершу ви.

– Почекайте хвильку.

Той, який говорив, поліз у кишеню. Витягнув ліхтарик і освітив не солдатів, а свого брата й те, що було в нього в руці. Французький батон. Потім те, що було в другій руці – брезентову торбу. Потім показав їм два батони, які тримав сам.

– Ще маємо оливки, сир, паштет, помідори й шинку. І, звичайно, вино. Хай живе Англія!

– О, хай живе Франція!

Вони всілися за зроблений Мейсом стіл, який французи – Анрі й Жан-Марі Бонне – ввічливо похвалили, так само як і матраци. То були невисокі, кремезні чоловіки віком за п’ятдесят. Анрі носив окуляри, про які Нетл сказав, що вони дивно виглядають на фермері. Тернер цього не переклав. Разом із вином вони принесли й склянки. П’ятеро чоловіків підняли їх і проголосили тост за французьку й британську армії і за розгром Німеччини. Брати дивилися, як солдати їдять. З Тернеровою допомогою Мейс розказав, що ніколи не куштував, навіть ніколи не чув про паштет із гусячої печінки, але відтепер не їстиме нічого іншого. Французи посміхалися, але почували себе скуто й не мали, схоже, настрою напиватися. Вони розповіли, що весь день провели в дорозі, їздили в невеличке селище поблизу Арраса своєю вантажівкою з відкритим кузовом розшукати молоду кузину з дітьми. За місто велися жорстокі бої, але вони не мали поняття, хто його здобував, хто обороняв і хто кого переміг. Їхали вони бічними дорогами, щоб уникнути хаотичних натовпів біженців. Бачили, як горять ферми, а тоді наштовхнулися на дорозі на близько десятка мертвих англійських солдатів. Їм довелося виходити з машини й відтягати їх набік, щоб не їхати просто по них. Кілька тіл були майже перерізані надвоє. Їх обстріляли з крупнокаліберних кулеметів, можливо, з повітря, може, із засідки. Потім, вже в машині, Анрі вивернуло просто в кабіні, а Жан-Марі, який сидів за кермом, запанікував і в’їхав у канаву. Їм довелося йти в село й позичати у якогось фермера двох коней, щоб витягти їхній «рено». Це забрало дві години. Знову опинившись на дорозі, вони бачили спалені танки й бронемашини, і німецькі, і британські, і французькі. Але солдатів вони не бачили. Битва відкотилася кудись далі.

Коли вони приїхали в селище, день вже хилився до вечора. Село було повністю зруйноване й безлюдне. Будинок кузини був розгромлений, усі стіни в дірах від куль, але дах тримався. Вони обійшли всі кімнати й відчули полегшення, нікого там не знайшовши. Вона, мабуть, забрала дітей і приєдналася до тих тисяч людей на дорогах. Уночі вони боялися вертатися, тому зупинилися в лісі й пробували спати в кабіні. Усю ніч чули, як артилерія обстрілювала Аррас. Неймовірно, щоб там хтось вижив чи щось уціліло. Назад вони верталися іншою дорогою, значно довшою, щоб не проїздити повз мертвих солдатів. Тепер, пояснював Анрі, вони з братом страшенно втомлені. А коли заплющують очі, бачать оті понівечені тіла.

Жан-Марі знову наповнив склянки. Розповідь, яку Тернер одразу перекладав, тривала майже годину. Вони все під’їли. Він подумав, чи не розповісти їм про отой свій власний нав’язливий епізод. Проте вирішив, що досить уже жахів, а крім того, не хотів вертатися думками до картини, яка була відсунута на задній план вином і дружньою розмовою. Тому він розказав їм, як загубив свій підрозділ на самому початку відступу, під час атаки німецьких літаків. Не згадав він і про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали знали про нього. Став замість цього пояснювати, як вони пробираються навпростець до Дюнкерка, уникаючи головних доріг, які весь час бомбардує авіація.

– Отже, правду говорять, – сказав Жан-Марі. Ви покидаєте нас.

– Ми ще повернемося, – відповів він, але й сам у це не вірив.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він розпочав безладний панегірик тому, що сам називав «баби жабоїдів» – так багато, такі доступні, такі солодкі. Все це були вигадки. Брати подивилися на Тернера.

– Він говорить, що французькі жінки найгарніші в світі.

Вони урочисто кивнули на знак згоди й підняли склянки.

Якийсь час усі сиділи мовчки. Їхній вечір майже закінчився. Вони прислухалися до нічних звуків, до яких уже звикли – артилерійська канонада, епізодичні постріли десь на околиці, далекий гучний вибух – мабуть, сапери висадили в повітря міст після відступу.

– Запитай їх про мамцю, – підказав капрал Мейс. – Давай хоч це вияснимо.

– Нас було троє братів, пояснив Анрі. – Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у 1915-му. Снаряд влучив просто в нього. Не було чого хоронити, залишилася тільки каска. Нам обом пощастило. Ми навіть подряпини не дістали. Відтоді вона завжди ненавиділа солдатів. А зараз їй вже вісімдесят три, і вона вижила з розуму, це вже якась манія. Французи, англійці, бельгійці, німці. Їй все одно. Ви всі для неї однакові. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вискочить на них з вилами, і вони застрелять її.

Брати втомлено звелися на ноги. Солдати зробили те саме.

– Ми б запросили вас до себе на кухню, – сказав Жан-Марі. – Але перед цим її треба було б замкнути в кімнаті.

– Ви й так влаштували нам справжній бенкет, – сказав Тернер.

Нетл щось шепотів Мейсові на вухо, а той згідно кивав. Нетл витяг зі свого наплічника два блоки цигарок. Звичайно, це було правильно. Французи ввічливо пробували відмовитися, але Нетл обійшов стіл і тицьнув подарунок їм у руки. Тернера він попросив перекласти.

– Треба було бачити, коли прийшов той наказ знищити запаси. Двадцять тисяч цигарок. Ми брали, що хотіли.

Уся армія тікала до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб тамувати голод.

Французи ґречно подякували, зробили Тернеру комплімент щодо його французької, потім нахилилися над столом, щоб спакувати в брезентову торбу склянки й порожні пляшки. Ніхто не вдавав, що вони ще побачаться.

– Ми підемо одразу на світанку, – сказав Тернер. – Тому краще попрощатися.

Вони всі потиснули руки.

– Всі оті бої, через які ми пройшли двадцять п’ять років тому, – сказав Анрі Бонне. – Стільки мертвих. А тепер німці знову у Франції. Через два дні вони будуть тут і заберуть все, що ми маємо. Хто міг у це повірити?

Тернер вперше відчув усю ганебність відступу. Йому стало соромно. Він сказав ще менш переконливо, ніж раніше:

– Ми ще повернемося і викинемо їх геть, обіцяю вам.

Брати кивнули, з прощальними усмішками вийшли з тьмяного кола світла, яке давала свічка, й рушили в темряві до відчинених дверей стодоли, і склянки дзенькали об пляшки, поки вони йшли.

 ***

Він довго лежав горілиць, курив, вдивляючись у чорноту схожого на печеру даху. Капрали хропіли не в такт, то голосніше, то тихіше. Він був страшенно втомлений, але спати йому не хотілося. Рана неприємно пульсувала, кожний удар був чітким і болючим. Що б там не було, воно мало гострі краї й було неглибоко під шкірою, йому хотілося намацати його пальцем. Від утоми в голову лізли думки, яких він хотів найменше. Він думав про французького хлопчика, який спить у своєму ліжечку, і про байдужість, з якою люди посилають снаряди абикуди. Чи випорожнюють бомбові відсіки над сонним котеджем біля залізниці, не знаючи й не бажаючи знати, хто там живе. Звичайний виробничий процес. Він бачив і власні підрозділи королівських військ у дії, згуртовані групи, які працюють день і ніч, пишаються швидкістю, з якою вони формують бойові порядки, пишаються своєю дисципліною, муштрою, підготовкою, здатністю взаємодіяти. Їм взагалі не треба бачити кінцевий результат – погубленого хлопчика. Погубленого. Поки він складав подумки це слово, його зморив сон, але лише на декілька секунд. Потім він знову прокинувся, на ліжку, горілиць, вдивляючись у чорноту камери. Він відчував, що знову там опинився. Відчував запах бетонної підлоги, сечі в параші, лискучої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків на нарах. Три з половиною роки таких ночей, безсоння, думок про іншого погубленого хлопця, про інше погублене життя, яке було колись його власним, і очікування світанку, потім жерти баланду, потім ще один змарнований день. Він і сам не знав, як пережив цей щоденний ідіотизм. Ідіотизм і клаустрофобію. Ту руку, яка стискає за горло. Бути тут, ховатися в стодолі, серед розгромленої армії, де дитяча нога на дереві є чимось, на що звичайна людина може не звертати уваги, де вся країна, вся цивілізація от-от має завалитися, – це краще, ніж бути там, на вузьких нарах під тьмяною електричною лампочкою, коли нічого вже не чекаєш. Тут були лісисті долини, струмки, освітлені сонцем тополі, яких у нього не могли забрати, хіба що його вб’ють. І була надія. Я чекатиму тебе. Повертайся. Був шанс, малесенький шанс повернутися. У нього в кишені лежав останній лист від неї з її новою адресою. Ось чому він повинен вижити, хитро уникаючи головних доріг, де кружляють, чекаючи, бомбардувальники, схожі на хижих птахів.

Трохи згодом він виліз з-під своєї шинелі, натягнув черевики й напомацки вибрався, зі стодоли надвір випорожнитися. Він був такий знесилений, що в нього паморочилося в голові, але спати все ще не був готовий. Ігноруючи гарчання собак, він пройшов дорогою до порослого травою горба подивитися на спалахи у південній частині неба. Це накочувався штурм німецьких бронетанкових військ. Він торкнувся нагрудної кишені, де в її лист був вкладений присланий нею вірш. В кошмарі ночі звідусіль / По всій Європі гавкіт псів. Усі інші її листи були надійно сховані у внутрішній кишені шинелі. Вибравшись на колесо покинутого трейлера, він зміг роздивитися інші частини неба. Гарматні спалахи були всюди, крім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який ставав чимраз вужчим і невдовзі буде перерізаний. Для тих, хто відстав, не залишиться жодного шансу на порятунок. У кращому випадку знову тюрма. Табір для військовополонених. Цього разу він вже не виживе. Коли Францію здолають, кінця війні вже не буде. Ніяких листів від неї, ніякого повернення. Не вдасться виторгувати дострокового звільнення в обмін на згоду записатися в піхоту. Знову рука стискатиме горло. А в перспективі – тисяча чи й тисячі тюремних ночей, коли він лежатиме без сну, гортаючи сторінки минулого, чекатиме, коли життя почнеться знову, гадатиме, чи таке взагалі колись буде. Можливо, розумніше вирушити вже, не чекаючи, поки буде пізно, і йти всю ніч і весь день, аж поки не добереться до Каналу^[17]. Втекти, покинути капралів напризволяще. Він розвернувся, почав сходити з горба й передумав. Землі під ногами майже не видно. Він недалеко зайде в темноті, ще й ногу може зламати. Та й капрали, схоже, не такі вже йолопи – Мейс із його солом’яними матрацами, Нетл з його подарунками для братів.

Ідучи на звуки хропіння, він дочовгав до свого ліжка. Проте сон не приходив або ж накочував короткими хвилями – він одразу виринав із нього, голова паморочилася від думок, які годі було уярмити. Ці старі епізоди переслідували його. Знову пригадалася та єдина зустріч із нею. Шість днів, як він вийшов із тюрми, а назавтра мав зголоситися на службу поблизу Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонза на Стренді в 1939-му, вони не бачилися вже три з половиною роки. Він прийшов у кафе раніше й зайняв столик у кутку, звідки видно було вхід. Свобода все ще здавалася якимось дивом. Рух, гамір, барвисті плащі, куртки, спідниці, веселі гучні балачки вест-ендських покупців, приязність дівчини, яка обслуговувала його, відсутність будь-якої загрози – він сидів і насолоджувався обіймами буденного життя. В усьому цьому була краса, яку лиш він міг оцінити.

Поки він був ув’язнений, єдиною жінкою, з якою йому дозволяли побачення, була його мати. Щоб він надмірно не збуджувався, як вони казали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, заради неї докладаючи всіх зусиль, щоб не збожеволіти, він, звичайно ж, був закоханий і в її слова. Коли він відповідав на її листи, то прикидався, що ні в чому не змінився, він брехав, щоб уникнути безумства. Боячись психіатра, який водночас був їхнім цензором, вони не дозволяли собі ніяких виявів почуттів, уникали навіть звичайних емоцій. Його в’язниця вважалася сучасною, просвіченою, незважаючи на її вікторіанський холод. Йому поставили клінічно чіткий діагноз: нездорова гіперсексуальність, потребує допомоги і виправлення. Уникати будь-якого збудження. Деякі листи – і його, і її – просто конфіскувалися за найскромніший вияв почуттів. Тому вони писали про літературу, використовуючи літературних персонажів як шифр. У Кембриджі вони просто минали одне одного на вулиці. Усі оті книжки, ті щасливі чи трагічні пари, яких вони ніколи не обговорювали при зустрічах! Трістан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (і Мальволіо теж), Троїл і Крессіда, містер Найтлі й Емма, Венера й Адоніс. Тернер і Толліс. Одного разу, у відчаї, він написав про Прометея, прикутого до скелі, чию печінку пожирає щодня стерв’ятник. Часом вона була терпеливою Ґризельдою. Згадка про «тихий куточок у бібліотеці» закодовано виражала сексуальний екстаз. Описували вони й повсякденні справи в усіх їх нудних і милих подробицях. Він описував усі сторони тюремного життя, але ніколи не говорив їй про його ідіотизм. Це й так було зрозуміло. Ніколи не розповідав їй, що боїться не витримати. Це теж було ясно. Вона ніколи не писала, що любить його, хоча написала б, якби гадала, що листа пропустять. Але він і без того знав.