Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

За інших обставин, маючи іншу професію, вона, з її пухкенькими формами, могла б мати материнський, навіть чуттєво-привабливий вигляд, бо її не нафарбовані губи й без того були яскраво-соковитими, гарно окресленими, а обличчя з кругленькими щічками й здоровим, як у ляльки, рум’янцем переконувало в добродушності. Проте подібне враження розвіялося чи не одразу, коли одна з практиканток із групи Брайоні, велика, добра, повільна дівчина із сумирними коров’ячими очима наразилася на нищівну силу гніву старшої сестри. Стажистка Ленґленд була тимчасово відряджена до чоловічого хірургічного відділення – її попросили допомогти підготувати молодого солдата до видалення апендикса. Залишившись із ним сам на сам на кілька хвилин, вона трошки побалакала й сказала щось заспокійливе стосовно операції. Він, мабуть, поставив цілком природне запитання, і саме тоді вона порушила священне правило. Воно було чітко виписане в посібнику, хоча ніхто й не здогадувався, яким його вважали важливим. Через декілька годин, виходячи з наркозу, солдат пробурмотів ім’я практикантки, а старша сестра з хірургії якраз стояла поряд. Сестру Ленґленд із ганьбою відправили назад у своє відділення. Усіх інших зібрали й наказали як слід запам'ятати цей випадок. Якби нещасна С’юзен Ленґленд через недбалість або з жорстокості вбила два десятки пацієнтів, вона й тоді не могла би вчинити гірше. Коли сестра Драммонд закінчила пояснювати їй, що вона спаплюжила всі заповіти сестри Найтінґейл, яким присягалася бути вірною, і може вважати себе щасливою, якщо їй наступного місяця довірять перебирати брудну білизну, то не тільки Ленґленд, а й половина всіх дівчат плакали. Брайоні серед них не було, але, лежачи того вечора в ліжку й усе ще тремтячи, вона знову переглянула весь посібник, аби упевнитися, чи немає там ще й інших правил етикету, які вона могла випустити. Перечитала й твердо запам’ятала заповідь: ні за яких обставин сестра не повинна називати пацієнтові своє ім’я.

Палати порожніли, але роботи ставало більше. Щоранку всі ліжка зсувалися до середини, щоб практикантки могли понатирати підлоги важенною щіткою, шурувати якою дівчатам було ледь-що під силу. Замітати належало тричі на день. Порожні тумбочки вичищали, матраци дезінфікували, мідні гачки для одягу, дверні клямки й замки у дверях начищали до блиску. Усе дерев’яне – двері й плінтуси – мили карболовим розчином, так само як і ліжка з їх залізними рамами й пружинними сітками. Практикантки чистили, протирали й висушували судна і пляшки-грілки, поки ті не починали блищати, як столова порцеляна. Тритонні армійські вантажівки під’їздили до складських приміщень, підвозячи чимраз більше ліжок, старих, брудних, які треба було віддраювати по декілька разів, перш ніж рознести по палатах, розставити рядами, потім промити карболкою. У вільні хвилини практикантки разів по десять на день відмивали свої порепані й кровоточиві руки в крижаній воді. Війна з мікробами не припинялася ні на хвилину. Практиканток привчали до культу гігієни. Їх навчали, що не може бути нічого гіршого, ніж жмутик ворсу з ковдри, який лежить під ліжком, ховаючи в собі батальйон, а то й цілу дивізію бактерій. Щоденне віддраювання, начищання й протирання стало знаком професійної гордості практиканток, і заради цього слід жертвувати будь-якими особистими вигодами.

Санітари приносили зі складів безліч усього, що треба було розпакувати, інвентаризувати й розкласти на місця, – бинти, лотки, шприци, три нових автоклави й велику кількість упаковок з написом «пакети Беньяна», призначення яких їм ще не пояснювали. Встановили нову шафу для медикаментів і заповнили її, тричі перед цим вичистивши. Шафа була замкнена, ключ знаходився у сестри Драммонд, але одного ранку Брайоні побачила всередині цілі ряди пляшечок із написом «морфій». Коли її посилали з якимись дорученнями, вона бачила, що в інших відділеннях ведеться така ж підготовка. Одне відділення було вже цілком вільне від пацієнтів, і у видраєних до блиску приміщеннях стояла повна очікування тиша. Не належало, однак, задавати ніяких запитань. Рік тому, одразу після оголошення війни, відділення на останньому поверсі були повністю закриті – як захід для захисту від бомбардувань. Операційні були тепер у напівпідвалі. Вікна першого поверху були закладені мішками з піском, а дахові вікна зацементували.

Армійський генерал, супроводжуваний десятком консультантів, здійснив обхід госпіталю. Візит цей відбувся без будь-яких церемоній, не вимагали навіть дотримуватися тиші. Казали, що раніше під час таких важливих відвідин ніс кожного пацієнта мав бути на одній лінії з центральною складкою на верхньому простирадлі. Однак цього разу часу на підготовку не було. Генерал і його супровід, щось бурмочучи й киваючи головами, пройшли відділенням і одразу ж пішли.

Тривожні передчуття наростали, проте для якихось коментувань можливостей було небагато, та це й офіційно не дозволялося. У вільний від чергувань час стажистки навчалися, мали чи лекції, чи практичні заняття, чи самопідготовку. За їхнім харчуванням і сном постійно наглядали, наче вони були новачками в Роудинській школі. Коли Фіона, чиє ліжко стояло поряд із ліжком Брайоні, відсунула якось від себе тарілку й заявила, ні до кого конкретно не звертаючись, що вона «абсолютно нездатна» їсти овочі, зварені в бульйоні з м’ясних кубиків «Оксо», сестра-хазяйка стояла над нею, поки та не з’їла все до останнього кусника. Фіона вважалася подругою Брайоні; в гуртожитку в перший же день навчання вона попросила Брайоні обрізати їй нігті на пальцях правої руки, пояснивши, що не вміє користуватися ножицями лівою рукою і що її мама завжди робила це для неї. Була вона рудоволосою і вкритою ластовинням, і це одразу ж насторожило Брайоні. Проте, на відміну від Лоли, Фіона була веселою і галасливою, мала ямочки на зворотній стороні долонь і величезний бюст, з приводу якого інші дівчата казали, що вона неодмінно стане колись старшою сестрою. Її родина жила в Челсі. Одного вечора, лежачи в ліжку, вона пошепки сповістила, що її батько чекає запрошення стати міністром воєнного кабінету Черчілля. Проте, коли склад кабінету був оголошений, такого прізвища там не було, і нічого з цього приводу не було сказано, а Брайоні вважала за краще не розпитувати. У ті перші місяці після курсу первинної підготовки у Фіони й Брайоні майже не було можливостей виявити, чи вони й справді подобаються одна одній. Їм зручно було вважати, що подобаються. Вони належали до тих небагатьох, що не мали взагалі ніякого медичного досвіду. Більшість інших дівчат закінчили курси першої допомоги, а деякі вже належали до добровільних санітарних загонів і встигли познайомитися з кров’ю і з трупами, принаймні самі так казали.

Проте дружити було нелегко. Практикантки чергували у своїх відділеннях, у вільний час вчилися по три години на день, а потім спали. Єдиним послабленням була перерва на чай від четвертої до п'ятої, коли вони знімали з дерев'яних поличок свої маленькі коричневі чайнички, підписані їхніми іменами, й сиділи всі разом у маленькій кімнаті відпочинку за межами відділення. Розмовляли церемонно; сестра-хазяйка теж була присутня й наглядала, щоб усе відбувалося пристойно. А крім того, як тільки вони сідали, на них накочувала втома, важка, наче три складені ковдри. Одна з дівчат заснула з чашкою в руці й ошпарила кип’ятком ногу – гарна нагода, як сказала сестра Драммонд, зайшовши перевірити, чого це тут верещать, попрактикуватися в лікуванні опіків.

Та вона й сама, не схильна була до дружби. У ті перші місяці Брайоні нерідко думала, що єдиною, з ким її щось пов’язує, є сестра Драммонд. Вона завжди була десь поряд, то наближалася з кінця коридора з якимось жахливим наміром, то опинялася поруч із Брайоні, шепочучи на вухо, що під час первинної підготовки та не приділила належної уваги процедурі вологого обтирання; тільки двічі помінявши воду, слід передати хворому свіжонамилсну фланельну й рушник, щоб він міг «сам усе закінчити». Душевний стан Брайоні великою мірою залежав від того, як до неї в даний момент ставиться старша сестра. У неї все хололо всередині, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо, було вгадати, чи ти все робиш правильно. Брайоні страшенно боялася справити погане враження. Про похвалу й мови не було. Краще, на що можна було сподіватися, це байдужість.

У моменти, котрі належали тільки їй, найчастіше в темряві, за декілька хвилин перед тим як заснути, Брайоні роздумувала над тим примарним паралельним життям, у якому вона жила в Ґертоні, читаючи Мільтона. Вона ж могла б зараз бути в коледжі, де вчилася сестра, а не в її госпіталі. Брайоні завжди вважала, що працює заради перемоги у війні. Фактично ж, вона звузила своє життя до спілкування з жінкою, старшою від неї на п’ятнадцять років, яка мала над нею значно більшу владу, ніж влада матері над дитиною.

Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.

Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».

Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину – місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних горизонтів Брайоні. Високі накрохмалені комірці розтирали їй шию. На руках від миття по десять разів на день бруском соди під струменем крижаної води з’явилися перші тріщинки. Черевики, які вона вимушена була купити за власні гроші, жахливо стискали пальці. Форма, як і усі форми, позбавляла особистості, а щоденна увага, якої вона вимагала, – запрасовувати складочки, заколювати шпильками шапочку, розгладжувати зморщечки, начищати черевики, особливо закаблуки, – поклала початок процесу поступового забування всіх інших турбот. На час, коли дівчата готові були розпочати стажування й працювати в палатах (заборонено було говорити «по палатах») під наглядом сестри Драммонд, підкоритися щоденній рутині «між судном і “Боврілом”^[23]», їхні колишні життя вже стали розпливчастими. Їхні голови певною мірою зробилися порожніми, здатність до захисту була подолана, тому їх легко було переконати в абсолютній владі старшої сестри. Тому й не могло бути ніякого опору, коли вона заповнювала їхні випорожнені голови.

Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток – а кожні кілька місяців відбувався новий набір, – і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила – і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили – звичайно, під наглядом старших – виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи – аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час – зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.

***

У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.

Окрім низки постійно повторюваних запитань, які залишалися без відповіді, листи Емілі сповіщали переважно про евакуйованих. У будинку Толлісів були розквартировані три матері з сімома дітьми, усі з лондонської дільниці Гекні. Одна з них ославила себе в сільському пабі, і тепер її туди не пускали. Інша жінка була побожною католичкою і ходила пішки з трьома дітьми за чотири милі в сусіднє містечко на недільну службу. Проте Бетті, яка сама була католичкою, не зважала на ці відмінності між жінками. Вона ненавиділа їх усіх і всіх їхніх дітей. Вони в перший же день заявили, що їм не подобається, як вона готує. Вона твердила, що бачила, як ота побожна плювала на підлогу в холі. Найстарший серед дітей, тринадцятирічний хлопець, який виглядав років на вісім, заліз у фонтан, видерся на статую й відірвав Тритонів ріжок разом із рукою, аж по лікоть. Джек казав, що це легко можна буде полагодити. Але тепер та рука, яку віднесли в дім і сховали в буфетній, загубилася. Бетті, спираючись на слова старого Гардмена, звинуватила хлопця, що той вкинув її в озеро. Хлопець твердив, що нічого не знає. Велися навіть розмови, щоб спустити воду з озера, але пожаліли пару лебедів, що там гніздилися. Мати запекло захищала хлопця й заявила, що небезпечно мати фонтан, коли поряд є діти, і що вона напише скаргу членові парламенту. Сер Артур Рідлі був хрещеним батьком Брайоні.

І все ж Емілі вважала, що їм пощастило зі скеруванням евакуйованих, бо якийсь час скидалося на те, що весь будинок реквізують для потреб армії. Потім усе ж перевагу віддали будинку Г’ю ван Влаєта, бо там був стіл для гри в снукер. Серед інших новин вона сповіщала, що її сестра Герміона все ще в Парижі, але подумує перебратися в Ніццу, а корів відігнали на оті три поля з північного боку, щоб можна було зорати парк і засіяти його пшеницею. Зняли також півтори милі залізної огорожі, встановленої ще в 1750-ті роки, й відправили на переплавку для виготовлення «спітфайрів». Навіть робітники, які знімали її, казали, що метал для цього не годиться. Біля річки, якраз на закруті, з цегли й цементу вибудували дот, просто серед осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясогузок. Ще один дот будують у тому місці, де шосе входить у село. Всі крихкі речі, зокрема й клавесин, вони тримають у підвалах. Бідолашна Бетті впустила на сходах вазу дядька Клема, коли зносила її згори, і та розлетілася на друзки. Бетті казала, що краєчок сам відломився в неї між пальцями, але в це важко повірити. Денні Гардмен пішов у матроси, а всі інші хлопці з села служать у Східносуррейському полку. Джек надто багато працює. Він брав участь у якійсь особливій конференції, а коли повернувся додому, худий і втомлений, то не мав навіть права сказати їй, де він був. Він страшенно розлютився через вазу й навіть кричав на Бетті, що так не схоже на нього. А до всього, вона ще й загубила продуктові картки, і вони два тижні вимушені були сидіти без цукру. Ота матір, яку вигнали з «Червоного Лева», приїхала без протигаза, а тут немає де взяти. Уповноважений з цивільної оборони, брат констебля Вокінса, вже тричі приходив перевіряти світломаскування. Він перетворюється на якогось маленького диктатора. Ніхто його не любить.

Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.

У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії – не дуже переконливі, трішки багатослівні, – пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, – родини, дому, друзів, – писання було тією ниточкою, яка не давала обірватися цим зв’язкам. Це було те, що вона робила завжди.

Не часто траплялися в ті дні моменти, коли вона могла дати волю думкам. Часом її посилали за чимось в аптеку, і треба було чекати фармацевта. Тоді вона йшла коридором до сходової клітки, де з вікна відкривався вид на річку. Вона непомітно переносила центр ваги на праву ногу й дивилася в бік будинків парламенту на тому березі, не помічаючи їх, і думала не про свій щоденник, а про повість, яку вона написала й відіслала в журнал. Перебуваючи у Примроз-Гілл, вона позичила дядькову друкарську машинку, окупувала їдальню й двома пальцями видрукувала остаточний варіант. На це пішов увесь тиждень, і вона друкувала більш ніж по вісім годин на день, поки не починали боліти спина й шия, а в очах пливли якісь химерні друкарські значки. Але ніколи вона не відчувала більшого задоволення, аніж коли, завершивши все, вирівняла стосик аркушів – сто три! – і відчула на кінчиках розбитих пальців вагу свого витвору. Власного витвору. Ніхто інший не міг би цього написати. Залишивши собі другий екземпляр, вона загорнула свою повість (яке недоладне слово) в темний папір, сіла в автобус, що йшов у Блумзбері, там дійшла до будинку на Лендздон-Терес, де містилася редакція нового часопису «Горизонт», і віддала пакунок симпатичній молодій жінці, яка вийшла до дверей.

Найбільше у власному творі їй подобалася композиція, геометрична точність і водночас первинна невизначеність, що відтворювала, як їй здавалося, сучасну чуттєвість. Час чітких відповідей минув. Так само, як і час характерів та сюжетів. Незважаючи на замальовки в щоденнику, вона насправді не вірила більше в характери. То були химерні вигадки, які належали дев’ятнадцятому сторіччю. Саме поняття характеру ґрунтувалося на помилках, які викрила сучасна психологія. Сюжети – це теж іржаві механізми, колеса яких вже не обертаються. Сучасний романіст не більшою мірою може створювати сюжети й характери, ніж сучасний композитор – Моцартові симфонії. Її цікавили думки, відчуття, емоції, цікавив свідомий розум, що плине рікою крізь час, і те, як відтворити цей плин, а також усі притоки, які роблять цю ріку повноводнішою, і всі перепони, що змушують її міняти курс. Ах, якби вона могла передати прозоре світло літнього ранку, почуття дитини, яка стоїть біля вікна, в’юнкий лет ластівки над озером. Роман майбутнього буде несхожим на все, що було в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і вважала, що в самій людській природі відбулися великі зміни і що тільки художня література, нова література здатна вловити сутність цих змін. Увійти в свідомість і показати, як вона працює або формується, і зробити це в рамках чітко виваженої композиції – ось був би творчий здобуток. Так думала сестра Толліс, вичікуючи під аптекою повернення фармацевта, розглядаючи протилежний берег Темзи, забувши про небезпеку, що могла підстерігати її, якби сестра Драммонд помітила, як вона стоїть, спираючись на одну ногу.

Минуло три місяці, а «Горизонт» не давав про себе знати.

І на другий її письмовий витвір теж не було жодної відповіді. Брайоні пішла в канцелярію і попросила адресу Сесилії. На початку травня написала сестрі листа. Тепер вона почала думати, що мовчання і є відповіддю Сесилії.

***

В останні дні травня постачання медикаментів і нового обладнання зросло ще більше. І ще більше хворих, які не викликали серйозних побоювань, були відправлені додому. Більшість палат зовсім би спорожніла, якби в госпіталь не поступили сорок матросів – якась рідкісна форма жовтухи охопила королівський флот. У Брайоні вже не було часу для записів у щоденнику. Почалися нові курси – догляд за хворими й початковий курс анатомії. Першокурсниці спішили з чергувань на лекції, потім їсти, потім самопідготовка. Після трьох сторінок читання починали заплющуватися очі. Куранти Біґ Бена позначали всі ці зміни протягом дня, і бувало, що патетична нота, яка відміряла чверті години, супроводжувалась панічними стогонами, коли дівчата усвідомлювали, що їм вже належить бути деінде.

Суворий постільний режим сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, не дозволялося пройти навіть кілька кроків до клозету. Тож усі дні починалися з підкладних суден. Старшій сестрі не подобалося, коли їх носили по палаті, «наче тенісні ракетки». Їх слід було нести «во славу Господа», а потім чистити, мити й розкладати на місця, і все це до пів на восьму, коли починався ранковий прийом ліків. І так весь день – підкладні судна, вологе обтирання, прибирання приміщень. Дівчата жалілися, що від застеляння ліжок у них болять спини, що ноги аж гудуть від цілоденного стояння. Ще одним обов’язком сестер було завішування величезних вікон у палатах світломаскувальними шторами. А під кінець дня знову підкладні судна, випорожнення плювальниць, приготування какао. Між кінцем чергування і початком занять ледь-що вистачало часу заскочити в гуртожиток за конспектами й підручниками. Одного дня старша сестра двічі висловила Брайоні незадоволення, що та біжить коридором, і обидва рази нагана робилася абсолютно безбарвним тоном. Лише кровотечі й пожежі вважалися достатнім виправданням, щоб сестра бігла.

Однак головним місцем перебування молодших стажисток була мийка. Ходили, щоправда, розмови про встановлення автоматичних мийок суден і пляшок, але це було схоже на чутки про обітовану землю. А тим часом вони повинні були робити те, що до них робили інші. Того дня, коли її двічі висварили за те, що вона бігає, Брайоні поза чергою відправили до мийки. Можливо, сталася якась неув’язка з неписаним графіком, але вона не дуже в це вірила. Зачинивши за собою двері мийки, вона обв’язалася великим ґумовим фартухом. Уся штука з випорожненням – а для Брайоні, фактично, єдиний можливий спосіб – полягала в тому, щоб заплющити очі, затримати подих і відвернутися. Потім промити розчином карболки. Якби вона забула пересвідчитись, що порожнисті ручки теж вичищені й витерті, її б чекала ще більша неприємність з боку старшої сестри.

Зробивши все, що належало, вона одразу ж відправилася робити під кінець дня порядки в майже порожній палаті – підрівнювати тумбочки, вичищати попільнички, прибирати сьогоднішні газети. Цілком машинально глянула на складену сторінку «Sunday Graphic». За новинами вона стежила нерегулярно, від нагоди до нагоди. Не вистачало часу сісти й уважно прочитати газету. Вона знала про прорив лінії Мажино, про бомбардування Роттердама, про капітуляцію голландської армії, а попереднього вечора дівчата говорили про неминучий розгром Бельгії. Війна велася без успіху, але от-от мав настати перелом. Зараз її увагу привернуло одне заспокійливе речення – не те, про що в ньому говорилося, а те, що воно скрадливо намагалося приховати. Британська армія в північній Франції «здійснює стратегічний відхід на заздалегідь підготовані позиції». Навіть вона, яка нічого не знала про воєнну стратегію чи журналістські штампи, зрозуміла, що це евфемізм відступу. Вона, можливо, стала останньою людиною в госпіталі, яка зрозуміла, що відбувається. Вона думала, що порожні палати, накопичення запасів – це просто частина загальної підготовки до війни. Її надто поглинули власні дрібні турботи. Тепер же вона побачила, як окремі повідомлення можуть укластися в цілість, і зрозуміла те, про що вже знали всі інші й до чого готувалося керівництво госпіталю. Німці вийшли до Ла-Маншу, британська армія опинилася в скрутному становищі. Усе пішло у Франції якнайгіршим чином, хоча ніхто не уявляв масштабів катастрофи. Саме ці зловісні передчуття, цей притлумлений страх вона й відчувала навкруги.

Десь приблизно в цей час, того дня, коли з відділення відправили останніх пацієнтів, вона отримала листа від батька. Після побіжних привітань і запитань про навчання і про здоров’я він сповістив новини, почуті від знайомого й підтверджені родичами: Пол Маршал і Лола Квінсі вінчаються в суботу наступного тижня в церкві Святої Трійці в Клепемі. Він не пояснював, чому вважає, що їй слід знати про це, і ніяк не коментував саму подію. Лиш нерозбірливо підписався внизу аркуша – «з любов’ю, як завжди».

Весь день, займаючись поточними справами, вона обдумувала цю звістку. Лолу вона не бачила з того самого літа, тому постать, яку вона уявляла собі біля олтаря, була худенькою високою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Брайоні допомагала пацієнтці, яку виписували, старій жінці з Ламбета, спакувати валізку і намагалася зосередитися на її скаргах. Жінка зламала собі палець на нозі, і їй обіцяли дванадцять днів постільного режиму, а вона відлежала тільки сім. Їй допомогли пересісти в крісло на коліщатках, і санітар повіз її до виходу. Чергуючи в мийці, Брайоні зробила підрахунок. Лолі вже двадцять, Маршалу незабаром двадцять дев’ять. У цьому не було нічого дивного; шокувало підтвердження. Брайоні мала найбезпосередніший стосунок до цього шлюбу. Це вона його уможливила.

Весь день, снуючи по відділенню, поспішаючи коридорами, Брайоні відчувала, як наростає, переслідуючи її, знайоме почуття вини. Вона відшуровувала порожні тумбочки, допомагала промивати ліжка карболкою, підмітала й натирала підлоги, спішила з дорученнями в аптеку і в реєстратуру, намагаючись, однак, не бігти, її посилали ще з одною практиканткою допомогти перев'язати фурункул у чоловічому відділенні загальної терапії, вона підміняла Фіону, якій треба було до зубного лікаря. У цей перший справді погожий травневий день вона вся змокла під своєю накрохмаленою формою. І не хотіла нічого, лиш зробити свою роботу, помитися й спати, аж настане час знову починати роботу. Але вона знала, що все марно. Яку б брудну чи шляхетну роботу не виконувала вона як медсестра, якою б не була при цьому старанною, як би не проявила себе в аудиторіях чи на спортивних майданчиках коледжу, ніколи їй не спокутувати заподіяної шкоди. Пробачення їй немає.