Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Уперше за всі ці роки вона подумала, що добре було б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його дистанційованість як щось належне і нічого для себе не очікувала. Цікаво, чи не намагався він, посилаючи свого листа з цим сухим повідомленням, сказати їй, що він знає правду. Після чаю, маючи дуже небагато часу, вона вийшла з госпіталю до телефону-автомата на вулиці, неподалік Вестмінстерського мосту, і спробувала подзвонити йому на роботу. Телефоністка на комутаторі з’єднала її з послужливим гугнявим голосом, потім зв’язок перервався, і треба було набирати знову. Усе повторилося, а на третій раз лінія відключилася, щойно телефоністка сказала: «Зараз спробую вас з’єднати».

У неї вже не залишилось монеток, та й слід було повертатися до госпіталю. Вийшовши з будки, вона зупинилася, милуючись величезними купчастими хмарами, що громадилися на блідо-блакитному небі. Набухла весняними водами річка котила їх до моря, відбиваючи ці кольори й додаючи проблиски зеленого й сірого. Біґ Бен немов линув угору, здіймаючись на тлі неспокійного неба. Незважаючи на вихлопні гази, повітря було наповнене запахом свіжої зелені, щойно скошеної, можливо, в госпітальних садах, трави чи молодих дерев, що тяглися вздовж річки. Незважаючи на сонячний блиск, повітря було наповнене чудесною прохолодою. Вже багато днів, навіть тижнів вона не бачила й не відчувала чогось настільки ж приємного. Надто багато часу проводить вона в приміщенні, дихаючи дезінфектантами. Коли вона нарешті рушила, їй приязно усміхнулися, проминувши її, два молоді офіцери-медики з військового госпіталю на Мілбенкській набережній. Вона автоматично опустила очі й одразу ж пошкодувала, що навіть не перезирнулася з ними. Вони, віддаляючись від неї, ішли через міст, байдужі до всього навкруг, поглинуті власною розмовою. Один із них простягнув руку вгору, роблячи вигляд, ніби намацує щось на полиці, а його приятель розсміявся. На середині мосту вони зупинилися, розглядаючи канонерський човен, що пропливав під ними. Вона подумала, якими розкутими й життєрадісними виглядають ці військові лікарі, і знову пожалкувала, що не всміхнулася їм у відповідь. Вона начисто позабувала щось таке, що завжди було їй притаманне. Вона вже спізнювалася, отже мала всі підстави, аби побігти, незважаючи навіть на те, що туфлі страшенно тиснули. Сюди, на цей брудний, не промитий карболкою тротуар, всевладдя сестри Драммонд не поширювалося. Не було ні кровотеч, ні пожеж, зате вона відчула несподіване, суто фізичне задоволення, недовгий смак свободи, коли бігла щодуху в своїй накрохмаленій фартушині до входу в госпіталь.

***

Якесь мляве очікування запанувало в госпіталі. Залишилися тільки хворі на жовтуху моряки. Сестри дуже ними цікавилися й вели між собою жваві розмови. Ці міцні флотські парубки сиділи в ліжках, штопаючи свої шкарпетки, і настояли на тому, що самі пратимуть свою нижню білизну, яку сушили на мотузочках, прив’язаних до батарей. Ті, що були ще лежачими, готові були терпіти муки, аби тільки не просити принести судно. Казали, ніби ті, які вже пристойно почувалися, зуміли домогтися, що самі підтримуватимуть порядок у палатах, і взяли на себе підмітання й натирання підлоги отою важенною щіткою. Подібна хазяйновитість у чоловіків була для дівчат дивиною, і Фіона казала, що ніколи не вийде заміж за такого, який не служив у королівському флоті.

Невідомо з якої причини стажисток відпустили на цілих півдня, звільнивши від занять, хоча й наказали залишатися у формі. Після другого сніданку Брайоні з Фіоною пішли за річку, повз будинок парламенту в Сент-Джеймський парк. Вони гуляли біля озера, попили у ятці чаю і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати літніх чоловіків з Армії Спасіння, які грали Елґара, аранжованого для духового оркестру. В ті травневі дні, коли ще не цілком збагнули, що сталося у Франції, ще до вересневих бомбардувань міста, Лондон був повен зовнішніх ознак війни, але ще не жив нею. Військова форма, плакати із застереженнями проти п’ятої колони, два великі бомбосховища, вириті під парковими газонами, і повсюди похмурий бюрократизм. Поки дівчата сиділи в шезлонгах, до них підійшов чоловік у форменому картузі й з пов’язкою на рукаві й зажадав, аби Фіона показала йому свій протигаз – той був прикритий її пелериною. А в цілому то був спокійний і безневинний час. Тривога за стан справ у Франції, яка охопила всю країну, зараз наче розвіялася під пополуденним сонцем. Ще не було трупів, відсутніх вважали живими. Усе навкруг було якимось примарним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візочки з опущеним з нагоди сонячного дня верхом, і білошкірі немовлята з м’якими голівками вперше розглядали великий світ. Діти, яким вдалося уникнути евакуації, бігали по траві, сміючись і радісно галасуючи, оркестр змагався із надто складною для нього музикою, а шезлонги все ще коштували два пенси. Важко було повірити, що в якійсь сотні миль звідси відбувається воєнна катастрофа.

Брайоні думками була зосереджена на власних проблемах. Можливо, Лолие весілля не зможе відбутися, бо Лондон буде вражений отруйними газами чи захоплений німецькими парашутистами, яких на землі підтримає п’ята колона. Брайоні чула, як санітар, який знав усе на світі, мало не із задоволенням казав, що тепер ніщо вже не зупинить німецьку армію. Вони мають нову тактику, а ми не маємо, вони модернізували свою армію, а ми – ні. Генералам слід би було почитати книжку Лідела Гарта або прийти в гості до госпітального санітара й уважно послухати його під час чаювання.

Поруч із нею Фіона теревенила про свого улюбленого маленького братика й про те, яку розумну річ він сказав за обідом, а Брайоні робила вигляд, що слухає, і думала про Робі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, вже потрапив у полон. Або й ще гірше. Як Сесилія переживе такі новини? Музика, оживлена нескінченними дисонансами, наростала до пронизливої кульмінації, а вона судомно схопилася, за дерев’яні поруччя свого крісла, заплющила очі. Якщо з Робі щось станеться, якщо їм із Сесилією не судилося бути разом… Її таємні муки й загальне, пов’язане з війною сум’яття завжди здавалися двома окремими світами, але зараз вона розуміла, як війна може зробити її злочин ще більшим. Єдиний можливий вихід – це якби минулого не було. Якщо він не повернеться… Ах, як їй хотілося мати чиєсь чуже минуле, бути кимось іншим, схожою на щиру Фіону з її нічим не заплямленим майбутнім, яке лежало попереду, з її великою люблячою сім’єю, де кицьки й собаки мали латинські імена і чий дім був широко відомим місцем зустрічей багатьох митців Челсі. Фіоні треба було всього лиш жити власним життям, іти своїм шляхом назустріч усьому, що має статися. Брайоні ж здавалося, що вона своє життя проживе в одній-єдиній кімнаті без дверей.

– Брайоні, з тобою все гаразд?

– Що? Так, звичайно. Все добре, дякую.

– Я не вірю тобі. Принести води?

Навкруг лунали оплески – ніхто, схоже, не переймався тим, як погано грає оркестр, – а вона слідкувала, як Фіона йде по траві, повз музикантів, повз чоловіка в коричневому плащі, який давав напрокат шезлонги, до маленького кафе між деревами. Армія Спасіння заграла «Прощавай, чорний дрізд», це в них виходило значно краще. Люди, які сиділи в шезлонгах, почали підспівувати, а деякі плескали в такт. Такі колективні співаночки завжди мали дещо вимушений характер – коли незнайомі люди ловлять очима погляди інших, в міру того як спів стає голоснішим – і ніколи їй не подобалися. Настрій, однак, у неї покращився, і коли Фіона повернулася з чашечкою води, а оркестр розпочав попурі з давніх добре відомих мелодій, серед них «Як далеко ще до Тіпперері», вони заговорили про роботу. Трошки попліткували – хто зі стажисток їм подобається, а хто дратує, і про сестру Драммонд, голос якої Фіона вміла наслідувати, і про сестру-хазяйку, таку ж величну й неприступну, як лікар-консультант. Вони пригадали вибрики різних пацієнтів і виклали одна одній свої жалі – Фіону обурювало, що їй не дозволяють тримати різні дрібнички на підвіконні, а Брайоні не подобалося, що об одинадцятій гасять світло, – але робили це з якимось ніяковим задоволенням і що далі, то більше хихочучи, так що до них почали обертатися й театрально притискати до губ пальці. Проте ці жести були лиш наполовину серйозними, і більшість із тих, що оберталися, поблажливо посміхалися зі своїх крісел, бо було щось таке в тих двох молоденьких медсестрах – воєнних медсестрах, – у їхніх фіолетово-білих блузках, темно-синіх пелеринах і бездоганно білих шапочках, що на них, як і на черниць, не можна було сердитися. А дівчата немов відчували свою недоторканність, і їхній сміх ставав усе голоснішим, переростаючи у вибухи бурхливих веселощів і насмішок. Фіона виявилася вправним імітатором, але попри всю її веселу вдачу була в її насмішкуватості якась жорстокість, яка подобалася Брайоні. У Фіони був власний варіант ламбетської говірки, і вона, безжально перебільшуючи, відтворювала невігластво деяких пацієнтів і їхні благальні, скиглячі голоси. То всьо моє сердушко, сестронько. З ним завше було не тойво. Мамця мала то саме. А то правда, сестронько, що діти виходят просто з дупці? Бо я не знаю, чи я си до того надаю, з тими моїми вічними запорами. Малам шість синочків, а як їхалам, то забулам єдного в автобусі, восімдесят восьмім, з Брікстона. Певно, лишилам на сидіню. І більше го не виділам, сестронько. Йой, як я ся розстроїла. Ціла-м ся сплакала.

Коли вони йшли назад у напрямку Парламентської площі, у Брайоні злегка шуміло в голові й підгиналися коліна, так вона насміялася. Вона сама собі дивувалася, як легко міняється в неї настрій. Турботи її не зникли, але відступили кудись на задній план і втратили свою емоційну гостроту. Взявшись під руки, дівчата йшли Вестмінстерським мостом. Був час відпливу, і вкриті лілуватим мулом обмілини, зриті тисячами земляних хробаків, блищали в яскравому світлі. Повернувши праворуч на Ламбет-Пелес-роуд, Брайоні з Фіоною побачили колону військових вантажівок біля головного входу. Дівчата удавано застогнали, що знову доведеться розпаковувати й розкладати усе привезене.

А тоді вони побачили серед вантажівок санітарні машини, а підійшовши ближче, побачили ноші, десятки нош, безладно звалених на землю, і купи брудних зелених польових форм і закривавлених бинтів. Ще там групками стояли солдати, приголомшені, непорушні й перев’язані такими ж брудними бинтами, як ті, що лежали на землі. Санітар витягав із кузова вантажівки гвинтівки. Ще десятки два санітарів, медсестер і лікарів снували в натовпі. До виходу підвезли п’ять чи шість каталок – явно недостатньо. Якусь мить Брайоні з Фіоною, зупинившись, дивилися на все це, а тоді, не змовляючись, кинулися бігти.

Не минуло й хвилини, як вони вже приєдналися до всіх інших. Свіже весняне повітря не розвіяло смороду мазуту й гнійних ран. Обличчя й руки в солдатів були чорними, а зі своїм заростом, брудним скуйовдженим волоссям, прив’язаними до одягу бирками, виданими на санітарних пунктах, вони всі виглядали однаково – дика чоловіча раса з якогось страшного світу. Ті, котрі стояли, немов поснули. З дверей вибігало дедалі більше лікарів і сестер. Розпоряджався всім головний лікар, почалося якесь попереднє сортування. Найважчих поранених клали на каталки. До Брайоні вперше за все її навчання звернувся якийсь лікар, ординатор, якого вона раніше не бачила.

– Ану, беріть ноші з того боку.

Сам лікар узявся за ноші з другого кінця. Вона раніше ніколи не мала справи з ношами, і її здивувало, які вони важкі. Вони пройшли у двері і ще метрів десять по коридору, і вона відчула, що ліва рука не витримує. Вона тримала ноші зі сторони ніг. У пораненого були нашивки сержанта. Він був без черевиків, і його синюваті пальці смерділи. На голові була пов’язка, вся в червоних і чорних плямах. Краї розірваних штанів були впресовані в рану на стегні. Їй здалося, що вона бачить білий уламок кістки. Кожен їхній крок завдавав йому болю. Очі в нього були міцно заплющені, а рот відкривався й закривався в беззвучних муках. Якщо її ліва рука не витримає, ноші обов’язково перекинуться. Пальці в неї вже розтискалися, коли вони дійшли до ліфта, увійшли всередину й поставили, ноші. Поки вони повільно піднімалися, лікар рахував пораненому пульс, важко дихаючи носом. Присутності Брайоні він наче й не помічав. Коли перед очима з’явився третій поверх, вона думала тільки про ті тридцять метрів, які треба пройти коридором до палати, і чи вона зможе це зробити. Вона просто зобов’язана сказати лікарю, що не зможе. Але він стояв до неї спиною, коли розсунув двері ліфта, й сказав їй братися за ноші. Вона б хотіла, щоб ліва рука в неї була сильнішою, і хотіла, щоб лікар ішов швидше. Якщо вона не витримає, то не переживе ганьби. Солдат із чорним обличчям відкривав і закривав рота, наче щось жував. Язик у нього був вкритий білими плямами. Адамове яблуко ходило вверх-вниз, і вона примушувала себе дивитися на нього. Вони увійшли в палату, і, на щастя, чергове ліжко стояло біля самих дверей. Пальці вже зісковзували з держака. Біля ліжка чекали сестра й досвідчена санітарка. Поки ноші розвертали паралельно до ліжка, пальці у Брайоні розтиснулися, вона втратила владу над ними й встигла лиш підставити ліве коліно, щоб якось втримати ту вагу. Дерев’яний держак садонув її по нозі. Ноші захиталися, і тоді сестра нахилилася й підхопила їх. Поранений сержант голосно охнув із якимось здивуванням, наче ніколи не думав, що буває аж такий біль.

– Бога ради, дівчино, – буркнув лікар. Пораненого обережно переклали на ліжко.

Брайоні чекала, не знаючи, чи вона ще потрібна. Однак тепер усі троє були зайняті ділом і не звертали на неї уваги. Санітарка знімала з голови пов’язку, сестра обрізала солдатові штани. Ординатор відвернувся до світла, вивчаючи записи, зроблені на бирці, яку він витягнув із сорочки пораненого. Брайоні тихенько прочистила горло, сестра озирнулася й, схоже, роздратувалася, що та ще тут.

– Не стійте без діла, сестро Толліс. Ідіть униз і допомагайте.

Вона вийшла з палати, ображена, відчуваючи, як у животі шириться якась порожнеча. У першу ж мить труднощів, щойно війна торкнулася її життя, вона не справилася. Якщо її примусять нести ще одні ноші, вона не дійде навіть до ліфта. Але якщо їй скажуть це робити, вона не посміє відмовитись. І якщо вона випустить ноші з рук, то просто піде геть, спакує у валізу всі свої речі й поїде як трудармійка в Шотландію працювати на фермі. Поспішаючи коридором до виходу, вона зустріла Фіону, яка теж ішла з ношами, тримаючи передній кінець. Вона була сильнішою, ніж Брайоні. Все лице в солдата, якого вона несла, було перебинтоване, залишена була лише темна дірка для рота. Дівчата зустрілися поглядами, і щось пробігло між ними, чи то збентеження, чи сором, що вони весело реготали в парку, коли тут таке діялося.

Брайоні вийшла надвір і з полегшенням побачила, що останні ноші поскладали на зайві каталки, і санітари вже готові були забрати їх. Близько десятка дипломованих медсестер стояли осторонь зі своїми валізками. Вона впізнала декого із власного відділення, але вже не було часу розпитувати, куди їх відправляють. Десь, видно, діялося щось ще гірше. Тепер уся увага була віддана ходячим пораненим. Їх усе ще було більше двох сотень. Одна з сестер сказала їй відвести п’ятнадцять із них у палату сестри Беатриси. Вони йшли за нею коридором вервечкою, як діти в школі. У деяких руки були на перев’язі, інші були поранені в голову чи в груди. Троє ішли на милицях. Усі мовчали. Біля ліфтів утворилося скупчення, одні каталки чекали, щоб дістатися вниз, у підвальні операційні, інші треба було відправити нагору в палати. Вона знайшла в ніші місце, аби посадити тих, що на милицях, наказала їм нікуди не йти, а інших повела сходами нагору. Ішли вони повільно, відпочиваючи на кожній площадці.

– Вже недалеко, – повторювала вона, але вони наче й не помічали її.

Коли вони дійшли до палати, вона, згідно з правилами, повинна була доповісти старшій сестрі. Тієї в кабінеті не було. Брайоні обернулася до своєї вервечки, яка скупчилася за нею. На неї вони не дивилися. Всі дивилися їй за спину, у вікторіанські простори величезної палати з високими колонами, пальмами в діжках, охайно розставленими ліжками з чистими, вже розкладеними постелями.

– Почекайте тут, – сказала вона. – Сестра зараз кожному визначить ліжко.

Брайоні швидко пішла в дальній кінець палати, де сестра й дві санітарки нахилилися над хворим. За спиною у неї почулося човгання. Солдати вже йшли палатою. Вона перелякано замахала на них руками.

– Вийдіть, будь ласка, вийдіть і почекайте.

Однак вони вже розтеклися по палаті. Кожен із них бачив тільки своє ліжко. Не дожидаючи дозволу, не знімаючи черевиків, не помившись, не чекаючи ні дезінсекції, ні госпітальних піжам, вони вкладалися на ліжка. Брудним липким волоссям, чорними від бруду обличчями тулилися до подушок. Сестра вже спішила з дальнього кутка палати, її кроки відлунювали серед цих достойних стін. Брайоні підійшла до ліжка й потягла за рукав солдата, який колисав руку, що вислизнула з черезплічника. Він різко випростав ноги, залишивши на ковдрі брудну масну смугу. І все це її вина.

– Треба встати, – сказала вона, коли підійшла сестра. І невпевнено додала: – Є ж якийсь порядок.

– Людям треба виспатися. Порядок буде потім, – сестра говорила з ірландським акцентом. Вона поклала Брайоні на плече руку й легенько повернула, щоб можна було прочитати ім’я на бирочці. – А зараз повертайтесь у своє відділення, сестро Толліс. Гадаю, що ви там потрібні.

Вона легесенько підштовхнула Брайоні, відправляючи її займатися власними справами. Палата обійдеться без таких, як вона, педантів. Солдати навкруг вже спали, а її знову виставили ідіоткою. Звичайно, їм потрібно виспатися. Вона лиш хотіла зробити те, чого, як вважала, від неї очікували. Врешті-решт, не вона ж встановлює правила. Їй втовкмачували їх протягом усіх цих останніх місяців, тисячі параграфів, що стосуються прийому нових хворих. Звідки їй було знати, що вони насправді не мають жодного значення? Це обурення переслідувало її мало не до дверей власного відділення, і тут вона згадала про тих трьох на милицях, які чекали внизу на ліфт. Вона кинулася сходами вниз. Ніша була порожня, в коридорі не було й сліду тих солдатів. Їй не хотілося розпитувати сестер чи санітарів, визнаючи власну безпорадність. Хтось, мабуть, забрав цих поранених. Більше вона їх ніколи не бачила.

Через наплив пацієнтів її власна палата була перепрофільована на додаток до відділення невідкладної хірургії, але назви спершу не мали жодного значення. З таким же успіхом її можна було назвати перев’язочним пунктом на лінії фронту. Для допомоги викликали сестер і старших санітарок, а п’ять чи шість лікарів займалися найважчими пацієнтами. Були й два священики; один сидів і розмовляв із солдатом, який лежав на боці, другий молився біля когось, накритого ковдрою. Усі сестри були з марлевими пов’язками, у них і в лікарів були засукані рукави. Сестри швидко снували між ліжками й робили уколи – мабуть, морфій – або ставили крапельниці, під’єднуючи поранених до флаконів із цільною кров’ю і до жовтих із плазмою, що звисали, наче екзотичні фрукти, з високих переносних стояків. Стажистки розносили по палаті стоси грілок. Палату наповнював помірний гамір голосів, лікарняних голосів, який час від часу переривався стогонами й скриками болю. Усі ліжка були зайняті, а нових пацієнтів залишали на ношах і клали між ліжками, поближче до крапельниць. Двоє санітарів готувалися виносити мертвих. Санітарки біля більшості ліжок знімали брудні пов’язки. Щоразу доводилося вирішувати, чи робити це лагідно й повільно, чи різко й швидко – миттєвий біль, і все скінчилося. У цій палаті перевагу віддавали другому способу, чим і пояснювалися деякі скрики. І мішанина запахів – липкий кислуватий запах свіжої крові, а також брудного одягу, поту, солярки, дезінфекційних засобів, спирту, а понад усе – сморід гангрени. Двох поранених відправили в операційну на ампутацію.

Оскільки старших сестер послали на допомогу в пункти прийому поранених за межами госпіталю, а пацієнти продовжували прибувати, то всім розпоряджалися досвідчені старші санітарки, а стажисткам із групи Брайоні додалося обов’язків. Саму Брайоні відправили зняти пов’язку й почистити рану на нозі у капрала, який лежав на ношах біля дверей. Їй було сказано не накладати нову пов’язку, поки рану не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли вона вклякнула й заговорила з ним, схилившись до його вуха.

– Не беріть в голову, якщо я кричатиму, – буркнув він. – Почистіть її, сестричко. Я не хочу її втратити.

Штанина вже була відрізана. Зовнішня пов’язка була відносно свіжа. Вона почала розмотувати її, а коли руку вже не можна було просунути під ногу, обрізала бинт ножицями.

– Це мене на пристані в Дуврі перев’язали.

Тепер залишалася тільки марля, чорна від засохлої крові, накладена по всій довжині рани, що бігла від коліна до щиколотки. Сама нога була безволосою і геть почорніла. У Брайоні аж перехопило в грудях від побоювань найгіршого.

– Де ж це вас так? – Вона силувалася, щоб голос звучав бадьоро.

– Вибухнув снаряд, мене шпурнуло на якусь огорожу з рифленої бляхи.

– Не пощастило. Ну, а тепер цю пов’язку треба зняти.

Вона легенько потягла за краєчок, і капрал здригнувся від болю.

– Порахуйте до трьох, – сказав він, – і різко тягніть.

Капрал затиснув кулаки. Вона взялася за краєчок, який вже відірвала, міцно затиснула його великим і вказівним пальцями й жорстко шарпнула. Майнув дитячий спогад про побачений якось на дні народження знаменитий фокус із скатертиною. Вся марля зійшла одразу, з клейким тріском.

– Мене зараз виверне, – промовив капрал.

Вона швидко підставила лоток. Він натужився – але то й усе. У складочках шкіри в нього на шиї з’явилися крапельки поту. Рана була сантиметрів сорок завдовжки, може, більше, і завертала під коліно. Шви були накладені незграбно, нерівно. Краї шкіри заходили подекуди один на одного, і можна було бачити підшкірний жир і незначні виділення, схожі на мініатюрні виноградні грона, що проросли крізь ущелину.

– Лежіть спокійно, – сказала вона. – Я хочу промити все навколо, але самої рани не чіпатиму. – Їй взагалі не хотілося її чіпати. Нога була чорною і м’якою, як перестиглий банан. Вона намочила вату в спирті. Боячись, що шкіра може просто зійти, вона легенько потягла ватою навкруг литки, трошки вище рани. Потім протерла ще раз, притискаючи вже сильніше. Шкіра виявилася тугою, тому вона притиснула вату, аж вояк здригнувся. Вона відняла руку й побачила клаптик білої, чистої шкіри. Вата зате була чорною. Це не гангрена. Не втримавшись, вона з полегшенням зітхнула. Відчула навіть, як перехопило в горлі.

– Що там, сестричко? – запитав він. – Можете сказати правду. – Він підперся руками й намагався зазирнути собі за спину. В голосі відчувався страх. Вона глитнула й незворушно промовила:

– Гадаю, що все добре гоїться.

Вона взяла більше вати. То була нафта, може, якесь мастило, перемішане з морським піском, і не так-то й просто було його зняти. Вона очистила всю шкіру навколо рани на ширину п’ятнадцяти сантиметрів.

Вона займалася цим уже декілька хвилин, коли на плече їй лягла чиясь рука, і жіночий голос сказав на вухо:

– Усе добре, сестро Толліс, тільки працювати треба швидше.

Вона стояла на колінах, нахилившись над ношами, притиснувшись до ліжка, і обернутися було непросто. Коли їй це вдалося, вона побачила лише знайому постать, що вже віддалялася. Коли Брайоні почала промивати шви, капрал уже спав. Він здригався й шарпався, але так до кінця й не прокинувся. Його анестезією стало повне виснаження. Коли вона нарешті випросталася, забрала миску й зібрала брудні ватні тампони, підійшов лікар і відпустив її.

Вона помила руки й дістала нове завдання. Тепер, коли вона домоглася нехай невеличкого, але успіху, все для неї стало іншим. Її приставили розносити воду солдатам, які перебували в забутті від виснаження. Важливо було не допустити зневоднення організму. Нумо, рядовий Картер. Попийте, й можете спати далі. Давайте сядемо… Вона тримала маленький білий емальований чайник і поїла їх водою з носика, тулячи їхні брудні голови до свого халата, наче величезних дітей. Знову помила руки й розпочала обхід із судном. І не мала абсолютно нічого проти. Їй сказали зайнятися солдатом із пораненнями живота, якому ще й відірвало частину носа. Через діру в закривавленому хрящі вона бачила його ротову порожнину й корінь розірваного язика. Їй треба було промити йому обличчя. І знову нафта й пісок, який впресувало в шкіру. Вона здогадалася, що він не спав, хоча очі в нього були заплющені. Морфій заспокоїв його, і він легенько розкачувався з боку на бік, наче в такт музиці, що звучала в його голові. Коли з-під чорної маски почали з’являтися риси обличчя, вона подумала про ті книжки з лискучими порожніми сторінками, які вона мала в дитинстві і які треба було затушовувати тупим олівцем, щоб з’явився малюнок. А ще вона думала, як одним із цих солдатів міг би бути Робі, як би вона перев'язувала його рани, не знаючи, хто це, а потім обережно протерла б йому ватою обличчя, аж поки б не з’явилися знайомі риси, і як би він вдячно повернувся до неї, зрозумів би, хто це перед ним, узяв би її за руку й, мовчки потиснувши, пробачив би їй. А тоді б дозволив, щоб вона влаштувала його, і запав би в сон.

Обов’язків у неї ставало все більше. З пінцетом і лотком її послали в сусідню палату до ліжка авіатора зі шрапнеллю в нозі. Він сторожко стежив, як вона розкладала свої інструменти.

– Якщо їх треба витягати, хай мене краще прооперують.

Руки в неї тремтіли. Проте її саму здивувало, як легко їй дався бадьорий, упевнений голос сестри, яка не любить дурних розмов. Вона відгородила його ліжко ширмою.

– Ану, без дурниць. Ми їх миттю витягнемо. Як це сталося?

Поки він розповідав їй, що займався будівництвом злітних смуг серед полів північної Франції, його очі весь час поверталися до сталевих пінцетів, які вона витягла зі стерилізатора. Мокрі, вони лежали в лотку з синіми краями.

– Ми робили свою роботу, тут з’являються «джеррі» й скидають бомби. Ми відкочуємося назад, починаємо все спочатку на іншому полі, знову прилітають «джеррі», і ми знову тікаємо. Аж поки нас не скинули в море.

Вона усміхнулася й відгорнула ковдру.

– Давайте глянемо, добре?

Нафту й сажу вже змили з ніг, оголивши ту ділянку на стегні, де шматки шрапнелі вгрузли в м’ясо. Він нахилився вперед, уважно за нею стежачи.

– Ляжте, – сказала вона, – щоб мені було видно, що там таке.

– Вони зовсім не турбують мене і не заважають.

– Лягайте, лягайте.

Кілька уламків були розкидані на площі в тридцять квадратних сантиметрів. Навколо кожного розриву шкіри утворився набряк і незначне запалення.

– Вони не заважають мені, сестричко. Я б з радістю залишив їх там, де вони є. – Він непереконливо засміявся. – Буде що показати онукам.

– Вони занесуть інфекцію, – сказала вона. – І можуть увійти всередину.

– Увійти всередину?

– У ваше тіло. І в кровоносні судини, і їх донесе до серця. Або до мозку.

Він, схоже, повірив їй. Ліг і зітхнув, дивлячись у далеку стелю.

– От зараза. Тобто, вибачте, сестричко. Я не думаю, що витерплю це сьогодні.

– Давайте разом порахуємо їх, добре?

Так вони й зробили, вголос. Вісім. Вона легенько штовхнула його в груди.

– Їх треба витягти. А зараз лягайте. Я зроблю це так швидко, як тільки зможу. Якщо це допоможе, то схопіться за спинку ліжка за головою.

Коли вона взяла пінцет, нога вся напружилася й затремтіла.

– Не стримуйте дихання. Постарайтеся розслабитись.

Він уїдливо пирхнув.

– Ага, вже!

Вона притримувала праву руку лівою. Їй би було простіше, якби вона сіла на краєчку його ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на неушкоджену частину його ноги, він здригнувся. Вона вибрала найменший, як їй здалося, уламок із самого краєчка. Частина, що виступала назовні, була майже трикутною. Вона затиснула його, секунду перечекала, потім рішуче, але не шарпаючи, витягла його весь.

– Бля-а!

Слово, яке вирвалося, луною відбилося від стін палати й немовби повторилося декілька разів. Запала тиша, а принаймні за ширмою стало тихіше. Брайоні все ще тримала пінцетом закривавлений металевий уламок. Він був сантиметри із два завдовжки й звужувався до вістря. Почулися рішучі кроки. Якраз коли вона вкинула шрапнельний уламок у лоток, сестра Драммонд рвучко відсунула ширму. Абсолютно спокійна, вона глянула на табличку в ногах ліжка, щоб прочитати ім’я солдата і, можливо, оцінити його стан, тоді стала над ним і втупилася в нього очима.

– Як ви смієте, – тихо сказала вона. А тоді ще раз: – Як ви смієте так висловлюватися в присутності однієї з моїх сестер.

– Прошу вибачення, сестро. Це просто вирвалося.

Сестра Драммонд зневажливо глянула в лоток.

– Порівняно з тими, хто потрапив до нас протягом останніх годин, авіаторе Янґ, ваші поранення несерйозні. Можете вважати себе щасливчиком. Тому виявіть хоч трошки відваги, гідної вашого мундира. Продовжуйте, сестро Толліс.

У тиші, яка запала після її відходу, Брайоні бадьоро сказала:

– Ну, що, продовжимо? Залишилося тільки сім. Коли все скінчиться, я принесу вам бренді.

На ньому проступив піт, він тремтів усім тілом, пальці, які він затиснув на металевому узголів’ї, аж побіліли, але поки вона витягала уламки, він не видав ні звуку.

– Знаєте, якщо хочете, можете кричати.

Але він не хотів ще одного приходу сестри Драммонд, і Брайоні добре розуміла його. Найбільший уламок вона залишила наостанок. Він не вийшов з першого разу. Вояк сіпнувся всім тілом, щось засичав крізь стиснуті зуби. За другим разом уламок вийшов із тіла на п’ять сантиметрів. Вона витягла його весь лише з третьої спроби і показала йому – закривавлений десятисантиметровий сталевий стилет із щербатими краями.

Він зачаровано дивився на нього.

– Помийте його, сестричко. Я заберу його додому.

Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.

Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.

– Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.

Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих карих очах. Що ви зі мною зробили? Спілкуватися він міг лише тихеньким «а-а-а» десь із глибин горла, слабким розгубленим стогоном.