Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

– Тобі слід було спершу мене спитати.

Вона була щиро обурена, і, бачачи це, Маршал примирливо сказав:

– Я знав в Оксфорді хлопців, що закінчили класичні школи, і деякі з них були з біса розумними. Але вони бувають надто уразливими, а це часом виглядає смішно, я гадаю.

– У вас немає цигарки? – запитала вона.

Він простягнув їй срібний портсигар, одну цигарку кинув Леону, ще одну взяв собі. Всі вони зараз стояли, і коли Сесилія нахилилася до запальнички Маршала, Леон сказав:

– У нього першокласна голова, і я не розумію, якого чорта він бабрається в цих клумбах.

Вона відійшла на кілька кроків, сіла на дошку для пірнання і намагалася вдавати байдужість, але голос її був силуваний.

– Він подумує про медичний диплом. Леон, мені б не хотілося, щоб ти запрошував його.

– Старий погодився?

Вона знизала плечима.

– Слухай, я гадаю, ти повинен піти зараз до них і попросити, щоб він не приходив.

Леон відійшов до мілкішого кінця басейну і тепер дивився на неї поверх маслянисто-блакитного водяного простирадла, що злегка колихалося.

– І як я повинен це зробити?

– Мені байдуже, як ти це зробиш. Придумай щось.

– Між вами щось сталося.

– Нічого не сталося.

– Він чіпляється до тебе?

– Ой, ради Бога!

Вона роздратовано підвелася й пройшла до басейнового павільйону, відкритої споруди, яку підтримували три рифлені стовпи. Спершись на середній, вона курила й дивилася на брата. Дві хвилини тому між ними все було добре, зараз вони вже сваряться – їй-право, наче повернення в дитинство. Пол Маршал стояв тепер між ними, повертаючи голову, коли вони говорили, то в один бік, то в другий, наче на тенісному матчі. Він зберігав нейтральний, злегка зацікавлений вигляд і залишався незворушним під час цієї родинної суперечки. Принаймні це, подумала Сесилія, свідчить на його користь.

– Гадаєш, він не вміє користуватися ножем і виделкою? – озвався брат.

– Леон, перестань! Ти не мав права цього робити.

– Що за дурниці!

Тиша, яка настала після цього, дещо пом'якшувалась туркотінням насоса-фільтра. Вона нічого не могла зробити, нічого не могла примусити зробити Леона і раптом відчула безглуздість цієї суперечки. Вона стояла, недбало спершись спиною на теплий камінь, неспішно докурювала цигарку й розглядала те, що було перед нею – звужена в перспективі гладка брила хлорованої води, чорна ґумова камера від тракторної шини, сперта на шезлонг, двоє чоловіків у світлих лляних костюмах майже однакового кольору, блакитно-сірий дим від цигарки на тлі зеленого бамбуку. Все це виглядало вирізьбленим, сталим, і Сесилія знову відчула: все це вже було, давним-давно, і всі наслідки, в усіх вимірах – від найменших до найграндіозніших – були визначені наперед. І все, що станеться в майбутньому, як би дивно чи як би жахливо не виглядало воно на перший погляд, теж буде звичним, знайомим, так що захочеться сказати, але тільки самій собі: «Ах, так, звичайно. Саме це. Мені слід було здогадатися».

– Знаєш, що я думаю? – безтурботно запитала вона.

– І що ж?

– Нам краще повернутися додому, і ти приготуєш якесь химерне питво.

Пол Маршал плеснув у долоні, й звук відбився від колон і задньої стінки павільйону.

– Оце те, що я роблю справді добре, – вигукнув він. – Подрібнений лід, ром і рідкий чорний шоколад.

Ця пропозиція примусила Сесилію обмінятися з братом поглядами, і незгоди між ними як і не бувало. Леон рушив перший, а коли Сесилія і Пол Маршал покрокували за ним і зійшлися біля проходу в заростях, вона сказала:

– Я б радше випила чогось гіркого. Чи навіть кислого.

Він посміхнувся, а оскільки підійшов до проходу першим, то затримався, жестом запросивши її пройти, наче це двері до вітальні, а коли вона його минала, то відчула, як він легенько торкнувся її руки.

А може, це був листочок.

V

 Ні близнюки, ні Лола не знали напевне, що примусило Брайоні покинути репетиції. У той час вони навіть не здогадувались, що саме це й сталося. Вони якраз повторювали сцену хвороби, ту, де прикута до ліжка Арабелла вперше приймає на своєму горищі принца, переодягненого добрим лікарем, і все йшло досить вдало, принаймні не гірше, ніж завжди, і близнюки торохтіли свої репліки не більш недоладно, ніж раніше. Щодо Лоли, то вона не хотіла бруднити свій кашеміровий светрик, лежачи на підлозі, тому знесилено впала на стілець, і режисер навряд чи й міг щось заперечити. Старша дівчинка так глибоко перейнялася настроєм байдужої поступливості, що навіть подумати не могла про чиєсь незадоволення. У певний момент Брайоні, яка щось терпляче пояснювала Джексону, раптом замовкла, нахмурилася, наче збираючись щось уточнити, а потім пішла геть. Не було ніяких серйозних творчих розбіжностей, ніяких сварок, ніякого грюкання дверима. Вона розвернулася й просто вийшла, наче спішила до вбиральні. Всі інші чекали, несвідомі того, що на цьому все й скінчилося. Близнюкам здавалося, що вони дуже старалися, а особливо Джексон, відчуваючи, що він усе ще в неласці в домі Толлісів, вважав, що може дещо реабілітувати себе, догоджаючи Брайоні.

Чекаючи, близнюки грали у футбол дерев’яним кубиком, а їхня сестра дивилася у вікно, щось тихенько наспівуючи. Коли минуло невідомо скільки часу, вона вийшла в коридор, пройшла в його кінець, де були відчинені двері в кімнату, в якій ніхто не жив. Звідси їй було видно дорогу й озеро, за яким здіймався стовп сліпучого світла, аж білого від жахливої пополуденної спеки. На тлі цього стовпа, недалеко від острівного храму, вона ледь могла роздивитися Брайоні, яка стояла біля самої води. Власне кажучи, та могла навіть стояти у воді – через сліпуче світло це важко було визначити. Не схоже було, що вона збирається повертатися. Виходячи з кімнати, Лола помітила біля ліжка явно чоловічу валізку з вичиненої шкіри з широкими ременями й вицвілими корабельними наліпками. Де їй чимось нагадало батька, вона зупинилася біля валізи й відчула легенький запах вагонної кіптяви. Притиснула великий палець до одного з замків і потягла. Блискучий метал був прохолодним, і палець залишав вогкі плямки, які тут же зникали. Язичок замка голосно клацнув і відскочив, налякавши її. Вона знов закрила його й швиденько вийшла з кімнати.

Час для всіх трьох тягнувся, нічим не заповнений. Лола відправила близнюків подивитися, чи басейн вільний – вони ніяково почувалися, коли там були дорослі. Хлопці повернулися зі звісткою, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли вже не було в дитячій. Вони знайшли сестру у її маленькій кімнаті, де вона поправляла волосся перед ручним дзеркальцем, спертим на підвіконня. Хлопчаки, розлігшись на її вузенькому ліжку, почали лоскотати один одного, вовтузилися й голосно верещали. Вона не звертала на них уваги й не стала відправляти братів до їхньої кімнати. Зараз, коли репетиції не було, а басейн був недоступний, нічим не зайнятий час виявився для них гнітючим. Туга за домом охопила їх, коли П’єро сказав, що він голодний – до обіду залишалося декілька годин, а йти зараз просити щось поїсти не випадало. Крім того, хлопчакам не хотілося йти на кухню, бо вони боялися Бетті; вони зустріли її на сходах, коли та сердито несла в їхню кімнату червоні цератові простирадла.

Невдовзі всі троє знову опинилися в дитячій кімнаті, яка, окрім їхніх спалень, була єдиним приміщенням, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Подряпаний синій кубик лежав там, де вони його покинули, і все було так, як і раніше.

Вони постояли, а тоді Джексон сказав:

– Мені тут не подобається.

Простота цих слів засмутила його брата, який відійшов до стіни, знайшов щось цікаве на плінтусі й став колупати його кінчиком черевика.

Лола обняла його за плечі й сказала:

– Все буде добре. Ми скоро поїдемо додому. – Її рука була значно тоншою і легшою за мамину, і П’єро заплакав, але тихенько, пам’ятаючи, що він у чужому домі, де найголовніше – гарно поводитися.

У Джексона теж були повні очі сліз, але він ще здатен був говорити.

– Зовсім не скоро. Ти просто так кажеш. Ми все одно не можемо поїхати додому… – Він помовчав, збираючись із духом. – Це розлучення!

П’єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживали при дітях, і вони теж ніколи його не вимовляли. В його приголосних вгадувалась якась немислима непристойність, шиплячий звук натякав на сімейну ганьбу. Навіть сам Джексон розгубився, коли в нього вирвалося це слово, але ніяка сила вже не могла повернути його назад, і як би він не виправдовувався, вимовляння цього слова вголос було таким же страшним злочином, як і сама дія, що б вона не означала. А цього не знав ніхто; навіть Лола. Вона наступала на нього, а її зелені очі стали вузенькими, як у кицьки.

– Як ти смієш таке казати?

– Бо це правда, – буркнув він, відводячи погляд. Він знав, що буде біда, що він сам собі винен, і вже готувався втекти, коли вона вхопила його за вухо і, нахилившись, зазирнула йому в очі.

– Якщо ти лупнеш мене, – швиденько сказав Джексон, – я все розкажу батькам. – Проте він же ж сам і знецінив ці рятівні слова, струхлявілий тотем запропащеного золотого віку.

– Ти ніколи більше не вимовиш цього слова. Чуєш?

Згораючи від сорому, він кивнув, і вона відпустила його.

Від переляку сльози у хлопців зникли, і П’єро, який завжди був готовий залагодити неприємну ситуацію, весело запитав:

– А що ми тепер будемо робити?

– Я теж постійно ставлю собі це запитання.

Високий чоловік у білому костюмі, який стояв у дверях, був тут, либонь, уже декілька хвилин, цілком достатньо, щоб почути, як Джексон вимовив те слово, і саме ця думка, а не його несподівана поява, втримала навіть Лолу від якоїсь відповіді. Що він знав про їхню сім’ю? Вони лиш дивилися на нього і чекали пояснень. Він підійшов і простягнув руку.

– Пол Маршал.

П’єро, який стояв найближче, мовчки потиснув руку, так само зробив його брат. Коли черга дійшла до дівчинки, вона сказала:

– Лола Квінсі. Це Джексон, а це П’єро.

– Які гарні у вас у всіх імена. Але як же мені відрізняти, хто з цих двох є хто?

– Мене всі вважають симпатичнішим, – сказав П’єро. Це був сімейний жарт, який вигадав їхній батько і який завжди смішив незнайомих, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, говорячи:

– Ви, мабуть, оті кузени з півночі.

Вони з тривогою чекали, що він ще знає, і дивилися, як він пройшов нічим не застеленою підлогою через усю кімнату, схилився, щоб підняти кубик, який тут же підкинув у повітря і вправно спіймав, аж дерево ляснуло об долоню.

– Мене поселили в кімнаті далі по коридору.

– Я знаю, – сказала Лола. – Кімната тітоньки Венери.

– Саме так. Її колишня кімната.

Пол Маршал опустився в крісло, в якому перед тим сиділа знесилена Арабелла. У нього було дивне обличчя, усі риси якого немовби збігалися до брів, з великим несерйозним підборіддям, як у Шаленого Дена^[3]. Це було жорстоке обличчя, але манери в Маршала були приємними – приваблива, як вирішила Лола, комбінація. Він поправив стрілки на штанях, переводячи погляд з одного Квінсі на другого. Увагу Лоли привернули його чорно-білі шкіряні спортивні черевики, а він помітив, що вони їй подобаються, тому похитував ногою в такт якоїсь мелодії, що звучала в його голові.

– Шкода, що так сталося з вашою п’єсою.

Близнюки підійшли ближче один до одного, до чого їх спонукала напівсвідома думка, що варто зімкнути ряди, бо якщо він знає більше за них про репетиції, то може знати й багато чого іншого. Джексон заговорив першим, висловлюючи спільну тривогу.

– Ви знаєте наших батьків?

– Містера й місіс Квінсі?

– Так!

– Я читав про них у газетах.

Хлопці не зводили з нього очей, намагаючись збагнути ці слова, і навіть не могли нічого вимовити, бо знали, що газети мають справу з чимось дуже значним: землетрусами й зіткненням поїздів, з тим, чим день у день займаються уряд і різні країни, і чи витрачатимуть більше грошей на гармати, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчули благоговійний страх, хоча й не дуже здивувалися, що їхнє власне лихо зрівнялося з цими божественними справами. Це лиш підтверджувало страшну правду.

Лола, щоб набратися рішучості, взялася під боки. Серце калатало, мало не вириваючись із грудей, і їй було важко вимовити якісь слова, хоча вона й знала, що повинна. Їй здавалося, що відбувається якась гра, якої вона не розуміла, але була впевнена, що діється щось непристойне, навіть образливе. Голос її затинався, коли вона заговорила, так що їй довелося відкашлятись і почати знову.

– І що ви читали про них?

Він підвів брови – густі, зрослі на переніссі, – і з його губ злетіло якесь легковажне пирхання.

– Ох, навіть не знаю. Нічого особливого. Якісь дурниці.

– Тоді я була б вам дуже вдячна, якби ви не повторювали їх при дітях.

Цю фразу вона, мабуть, десь колись почула і тепер повторила, сліпо в неї вірячи, як учень повторює заклинання мага.

І це, схоже, спрацювало. Маршал поморщився, визнаючи свою помилку, і нахилився до близнюків.

– А тепер ви, двоє, слухайте мене уважно. Усі знають, що ваші батьки – чудові люди, які дуже вас люблять і завжди думають про вас.

Джексон і П’єро урочисто кивнули на знак згоди. Зробивши те, що від нього вимагалося, Маршал знову присвятив увагу Лолі. Випивши з Леоном і його сестрою два міцних коктейлі з джином у вітальні, Маршал пішов нагору, щоб пошукати свою кімнату, розпакуватися й переодягтися до обіду. Не знімаючи черевиків, він простягся на велетенському ложі й, упокоєний сільською тишею, коктейлями й передвечірнім теплом, поринув у легкий сон, у якому з’явилися його молодші сестри, всі чотири, поставали навколо ліжка й почали теревенити, штурхати його й тягти за одежу. Він прокинувся неприємно збуджений, в грудях і в горлі пекло, і якийсь час важко було збагнути, де він знаходиться. Сидячи на краєчку ліжка й попиваючи воду, він почув якісь голоси, які, мабуть, і навіяли його сон. Дійшовши рипучим коридором до дитячої кімнати, він побачив там трьох дітей. Тепер він роздивився, що дівчинка була вже майже молодою жінкою, сповненою гідності, навіть владності, схожа на прерафаелітську принцесу з усіма тими браслетами, локонами, фарбованими нігтями й бархаткою на шиї.

– У вас чудовий смак щодо одягу, – звернувся він до неї. – Я гадаю, вам особливо гарно в цих штанах.

Вона була радше задоволена, ніж збентежена, і легенько потягла пальцями по тканині, там, де вона пузирилася на її вузеньких стегнах.

– Ми купили їх у «Лібертіз», коли мама возила мене в Лондон у театр.

– І що ж ви дивилися?

– «Гамлета». – Правду кажучи, то була денна лялькова вистава в Лондонському «Паладіумі», де Лола вилила собі на плаття полуничний сік, а «Лібертіз» був якраз через дорогу.

– Один із моїх улюблених, – сказав Пол. На щастя для неї, він також ніколи не читав і не бачив цієї п’єси, бо вивчав хімію. Проте спромігся задумливо сказати: – Чи бути, чи не бути…

– Ось питання, – погодилася Лола. – А мені подобаються ваші черевики.

Він покрутив ногою, демонструючи бездоганність шевської роботи.

– Так. Зроблені у Дакера на Терл-стріт. Вони виготовляють таку дерев’яну штуковину по вашій нозі, а потім назавжди зберігають її. Тисячі таких стоять у них у підвалі на полицях, а більшість цих людей давно вже померли.

– Який жах.

– Я хочу їсти, – знову сказав П’єро.

– Ага, – сказав Пол Маршал, погладжуючи себе по кишені. – Можу вам щось показати, якщо ви відгадаєте, чим я заробляю на життя.

– Ви співак, – сказала Лола. – Принаймні у вас гарний голос.

– Приємно чути, але це не так. А знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру…

Джексон перебив його:

– Ви робите шоколадки на фабриці.

Щоб братові не перепало надто багато слави, П’єро швидко додав:

– Ми чули, як ви говорили про це біля басейну.

– Тоді це не відгадка.

Він витягнув із кишені прямокутну плитку, загорнуту в жиронепроникний папір, розміром приблизно десять на два з половиною сантиметри. Поклав на коліна, обережно розгорнув і підняв так, щоб вони могли роздивитися її. Вони ввічливо підійшли ближче. Плитка мала гладеньку бруднувато-зелену шкаралупку, по якій він постукав нігтем.

– Цукрова оболонка, бачите? А всередині молочний шоколад. Придатна для будь-яких умов, навіть якщо шоколад розтопиться.

Він підняв руку ще вище, міцно стискаючи плитку, і їм було видно, як тремтять його пальці від цього зусилля.

– Така буде в ранці кожного нашого солдата. Входитиме в пайок.

Близнюки перезирнулися. Вони знали, що дорослі не переймаються цукерками. П’єро сказав:

– Солдати не їдять шоколад.

– Вони люблять цигарки, – додав його брат.

– А потім, чому це їм, а не дітям роздаватимуть безплатні цукерки?

– Бо вони воюватимуть за свою країну.

– Наш татко каже, що війни не буде.

– Ну, він помиляється.

Голос у Маршала був дещо роздратований, тому Лола примирливо сказала:

– Може, якась і буде.

Він усміхнувся їй.

– Ми називаємо його «Амо для армії».

– Amo amas amat^[4].

– Саме так.

– Не розумію, – сказав Джексон, – чому все, що ми купуємо, закінчується на «о»?

– Аж набридло, – додав П’єро. – Всі оті «Поло» і «Аеро».

– І «Оксо», і «Брилло».

– Гадаю, вони натякають, – сказав Лолі Пол Маршал, простягаючи їй шоколадку, – що їм цього не хочеться.

Вона церемонно взяла її, а потім глянула на хлопчаків – мовляв, так вам і треба. Вони й самі це знали. Тепер їм вже не випадає попросити «Амо». Вони дивилися, як зеленіє її язичок, облизуючи краєчок цукерки. Пол Маршал відкинувся у кріслі, уважно спостерігаючи за нею понад складеними хаткою долонями. Він поклав ногу на ногу, потім знову випростав їх. Потім глибоко зітхнув.

– Розкусіть, – тихенько підказав він. – Її треба розкусити.

Цукерка голосно хрупнула під її бездоганними передніми зубками, так що на розломі стало видно білу цукрову оболонку, а під нею – темний шоколад. Тут вони почули жіночий голос, який кликав їх зі сходів, потім ще раз, настійливіше, вже з коридора, і цього разу близнюки впізнали голос і перезирнулися з виглядом раптової паніки.

Лола сміялася з повним ротом «Амо».

– Це Бетті шукає вас. Час митися! Біжіть вже. Біжіть.

VI

Невдовзі після другого сніданку, упевнившись, що сестрині діти й Брайоні як слід поїли й виконують обіцянку триматися подалі від басейну хоча б дві години, Емілі Толліс закрилася від сліпучого марева пополуденної спеки в прохолодній напівтемряві своєї кімнати. Вона не відчувала болю, ще не відчувала, але тікала від його загрози. Перед очима в неї танцювали світлі цяточки, малесенькі, наче наколоті голкою, немов зношену тканину видимого світу повісили проти значно яскравішого світла. У правому верхньому куточку мозку вона відчувала якусь обважнілість, наче невідоме звірятко скрутилося клубочком і спить; коли, однак, вона торкалася голови й трошки притискала, це відчуття зникало з координат реального простору. Зараз воно було в правому верхньому куточку, і вона уявляла, що може стати навшпиньки й дотягтися до нього рукою. Проте важливо було не провокувати його; якщо це ледаче створіння переміститься з периферії до центру, тоді жахливий гострий біль знищить усі думки, і не буде жодної можливості пообідати сьогодні ввечері з Леоном і всією родиною. Воно не бажало їй зла, це звірятко, йому було байдуже до її біди. Воно просто рухалося, як пантера в клітці: бо не спало, бо нудилося, заради самого руху або взагалі без будь-яких причин, і навіть цього не усвідомлювало. Вона лежала на ліжку навзнак, без подушки, на відстані простягнутої руки – склянка з водою, поряд книжка, про яку вона знала, що не читатиме її. Довга, розмазана смуга світла на стелі над ламбрекеном – це й усе, що роз’яснювало темряву. Вона лежала непорушно, чекаючи найгіршого, наче під вістрям ножа, знаючи, що страх не дасть їй заснути і що єдиний порятунок – не рухатися.

Вона думала про страшну спеку, яка нависла над будинком і парком, яка оповила всі графства навкруг Лондона, наче дим, що душить ферми й міста, думала про розжарені залізничні рейки, якими потяг везе Леона з приятелем, і про розпечений вагон із чорним дахом, де вони сидять біля відчиненого вікна. На обід вона сказала приготувати печеню – як же її їсти в такій задусі. Вона чула, як потріскує будинок, розширюючись від нагрівання. Чи це, може, перекриття, вікна й двері пересихають і стискаються під цегляною кладкою? Зіщулюється, все зіщулюється. Наприклад, Леонові перспективи, які меншають з кожним роком після того, як він відмовився від батькової протекції, від можливості дістати якусь пристойну посаду на державній службі, ставши натомість марним клерком у приватному банку й живучи лиш заради вікендів та своєї човнярської вісімки. Вона б навіть сердилася на нього, якби він не був таким добродушним, таким усім задоволеним, завжди оточений удачливими друзями. Надто гарний, надто популярний, нічим не журиться, не мучиться амбіціями. Одного дня він може привести додому приятеля, за якого Сесилія вийде заміж, якщо три роки в Ґертоні не зробили її безнадійною партією з отими її претензіями на самотність, отим курінням у спальні, тою нез’ясовною ностальгією за часами, які щойно минули, й за отими товстими дівчатами в окулярах з Нової Зеландії, з якими вона водила компанію – чи то, може, була служниця? Специфічний студентський жаргон Сесилії – «общага», «бабські танцюльки», «пробняк»^[5], вся ота самозакохана балаканина, панталони, що сохнуть біля електрокаміна, один гребінь на двох – усе це трошки сердило її, хоча й не без певної заздрості. Сама вона до шістнадцяти років вчилася вдома, потім її відправили до Швейцарії на два роки, які з економії скоротили до одного, і вона знала напевне, що весь цей спектакль, усе це жіноцтво в «універі» – це звичайна дитяча гра, щонайбільше невинні забави, як жіночі човнярські вісімки, щоб покрасуватися трошки поруч із братами, вдаючи, що вони крокують в ногу із соціальним прогресом. Дівчатам навіть ступенів нормальних не присуджують. Коли Сесилія в липні повернулася додому з результатами випускних іспитів – як мужньо дівчинка сприйняла свою розчарованість ними! – у неї не було ні роботи, ні вмінь, а попереду все одно чекали пошуки чоловіка і зустріч із материнством, і що могли їй розказати про це її викладачі – оті «сині панчохи» з дурними прізвиськами й «грізною» репутацією? Ці зарозумілі баби здобували собі містечкове безсмертя завдяки найневиннішим, украй несмілим дивацтвам – прогулювалися з кицькою на собачому повідку, їздили на чоловічому велосипеді, дозволяли собі їсти сендвічі на вулиці. Не мине й двадцяти років, і ці дурні, малоосвічені жіночки давно вже будуть мертві, а їх усе ще шанобливо згадуватимуть за професорським обіднім столом і говоритимуть про них стишеними голосами.

Відчуваючи, що чорне, пухнасте звірятко починає ворушитися, Емілі дозволила собі відволіктися від старшої доньки й потяглася занепокоєними думками до молодшої. Кохана бідолашка Брайоні, щира ніжна душа, яка робить усе, що може, аби розрадити своїх упертих, норовливих кузенів п’єсою, в яку вона вклала всю душу. Любов до неї приносила втіху. Але як захистити її від провалу чи від тієї Лоли, живого втілення наймолодшої сестри Емілі, яка в її віці була такою ж дочасно розвинутою і такою ж інтриганкою, а недавно зуміла вислизнути зі шлюбу завдяки тому, що всі мали називати нервовим розладом. Вона не може дозволити, щоб Герміона опанувала її думки. Натомість Емілі, сумирно дихаючи в напівтемряві кімнати, спробувала оцінити, напружено прислухаючись, що діється в домі. У такому стані, як зараз, це єдине, що вона може зробити. Вона прикрила чоло долонею і відчула ще один поштовх, коли будинок ще більше скулився. Далеко внизу пролунав металевий ляскіт, упала, мабуть, кришка від каструлі; починалося готування цієї безглуздої печені на обід. Згори долинув тупіт ніг по підлозі й дитячі голоси, щонайменше два чи три, які говорили всі разом, наростаючи, стихаючи, знову наростаючи, чи то сваряться, чи збуджено миряться. Дитяча кімната якраз поверхом вище й трохи далі по коридору. «Випробування Арабелли». Якби вона не була така хвора, то піднялася б зараз нагору й доглянула б за ними чи допомогла, бо для них це занадто, вона знає. Хвороба не дає їй можливості віддавати дітям усе те, що повинна матір. Відчуваючи це, вони завжди кликали її по імені. Сесилія повинна б допомогти, але вона надто поглинута собою, надто інтелектуалка, аби морочитися з дітьми… Емілі вдалося прогнати від себе думки на цю тему, і вона неначе відпливла кудись, не цілком у сон, а з процесу мислення в якесь безплідне небуття, і минуло чимало часу, поки вона почула з коридора за стінкою кроки на сходах і по приглушеному їх звуку вгадала, що це кроки босих ніг, а тому належать Брайоні. Дівчинка ніколи не носила взуття в таку спеку. Ще кілька – і знову в дитячій кімнаті човгання, і щось тверде гуркотить по підлозі. Репетиція зірвана, Брайоні надулася й пішла геть, близнюки бешкетують, а Лола, якщо вона настільки ж схожа на матір, як гадає Емілі, зберігає повний спокій і тріумфує.

Звичка непокоїтися про дітей, про чоловіка, про сестру, про слуг вигострила всі її відчуття; мігрень, материнська любов і – впродовж років – довгі години непорушного лежання в ліжку видобули з цієї чутливості свого роду шосте відчуття, всепроникну чуйність, яка розходиться з цієї напівтемряви по всьому дому, невидима й всезнаюча. І тільки правда верталася до неї, і якщо вже вона знала – то знала напевне. Невиразне бурмотіння голосів, що добігало через застелену килимами підлогу, було зрозумілішим за друковану стенограму; розмова, яка відбувалася за стіною, навіть за двома стінами, доходила, позбавлена всього зайвого, залишалися тільки найсуттєвіші повороти й нюанси. Те, що для інших було лише приглушеним шепотом, її завжди сторожкими відчуттями, настроєними, як котячі вусики антени старого радіоприймача, сприймалося нестерпно підсиленим. Вона лежала в темряві й знала все. Чим менш вона була спроможна щось зробити, тим більше знала. Але хоча й хотіла часом встати і втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, страх перед болем утримував її на місці. В гіршому випадку нічим не стримуваний набір гострих кухонних ножів різоне її по зоровому нерву, а потім ще раз із більшою силою, а вона буде зачинена в кімнаті й зовсім сама. Навіть стогони посилювали біль.

Отож вона й лежала, поки минали пополуденні години. Відчинилися й зачинилися вхідні двері. Схоже, що вийшла розстроєна Брайоні, хоче, мабуть, побути біля води, біля басейну чи біля озера, а можливо, пішла аж на річку. Емілі почула обережні кроки на сходах – нарешті Сесилія несе квіти в кімнату гостя, простеньке завдання, про яке їй довелося сьогодні стільки разів нагадувати. Трошки згодом – Бетті кличе Денні, тоді торохтіння двоколки по гравію, Сесилія йде вниз зустрічати гостей, а невдовзі у темряві розходиться легенький запах тютюнового диму – тисячу разів її просили не курити на сходах, але ж вона хоче справити враження на Леонового приятеля, і це, власне кажучи, може, й непогано. Відлуння голосів у вестибюлі, Денні тягне речі нагору, знову спускається вниз, потім тиша – Сесилія забрала Леона й містера Маршала на басейн, пити пунш, який Емілі сама приготувала сьогодні вранці. Вона почула тупіт чотириногої істоти, що бігла вниз сходами, – близнюки, які рвуться на басейн і будуть розчаровані, бо той уже зайнятий.

***

Вона запала в легкий сон, а розбудило її бубоніння чоловічого голосу в дитячій кімнаті й відповіді дітей. Це, безумовно, не Леон, якого зараз, коли вони знову зустрілися, не відтягнеш від сестри. Це, очевидно, містер Маршал, чия кімната якраз поруч із дитячою, і розмовляє він радше з близнюками, ніж із Лолою, вирішила вона. Емілі цікавило, чи не були вони, часом, надто зухвалими, бо кожен із близнюків поводиться так, наче на нього припадає лиш половина правил доброго тону. Ось Бетті йде по сходах, кличучи їх на ходу, можливо, різкувато, якщо згадати Джексонові ранкові муки. Час митися, час пити чай, час лягати спати – те, навколо чого крутиться весь день: усі ці дитячі таїнства води, їди й сну майже зникли зі щоденного розпорядку. Пізнє й неочікуване народження Брайоні ще зберігало їх у домі, коли Емілі було вже добре за сорок, і яка ж то була втіха, як вони організовували; ланолінове мило й біле, пухнасте банне простирадло, дівчаче лепетання, що відлунює у повній пари лазничці; закутати її в рушник, перепеленати руки й посадити собі на коліна на коротку мить немовлячої безпомічності, якою Брайоні насолоджувалася ще зовсім недавно; але тепер це дитя, купаючись, ховається за зачиненими дверима, хоча діється це не дуже часто, бо дівчинка завжди виглядає так, наче їй треба помитися й переодягтися. Вона сховалася у свій незайманий внутрішній світ, для якого писання є не більш ніж видимою поверхнею, захисною оболонкою, крізь яку не може проникнути навіть – чи передовсім – любляча матір. Її донька завжди була десь далеко, заглиблена в себе, розв’язуючи якусь невисловлену, самостійно придуману проблему, так наче цей надокучливий, самоочевидний світ може бути вигаданий заново дитиною. І марно питати Брайоні, про що вона думає. Раніше бувало, що ти отримувала живу й плутану відповідь, а з неї тут же виростали наївні й дуже непрості питання, на які Емілі давала кращі свої відповіді, і хоча зараз уже важко пригадати в подробицях ті хитромудрі гіпотези, якими вони упивалися, вона знала, що ні з ким не говорила так добре, як зі своєю одинадцятирічною малою. Ні за яким обіднім столом, ні під яким тінистим тентом біля тенісного корту не почувалася вона так вільно і невимушено. Зараз демони самоусвідомлення й таланту примусили її доньку замовкнути, і хоча Брайоні любила її не менше – за сніданком вона крадькома присувалася до неї і переплітала з нею пальці, – Емілі сумувала за тим, що роки щирих розмов минули. Вона ні з ким більше так не розмовлятиме, і саме цим зумовлене прагнення мати ще одну дитину. Їй скоро буде сорок сім.

Приглушений булькіт води в трубах – вона не помітила, коли той почався – раптом змовк, ревнувши наостанку так, що здригнулося повітря. Герміонині хлопчики зараз у ванні, їхні худенькі, кощаві тіла по обидва боки купелі, і ті самі складені білі рушники лежать на вицвіло-блакитному плетеному стільці, а під ногами – величезна коркова мата, ріжок якої обгризений давно вже померлим собакою; замість балачок – грізна глуха тиша, і немає мами, лише Бетті, про доброту якої ніколи не здогадається жодна дитина. Як могла Герміона дозволити собі нервовий розлад – широко вживаний усіма евфемізм, за яким ховався її приятель, що працює на радіо, – як могла приректи своїх дітей на мовчання, страх і смуток? Емілі подумала, що їй би слід самій доглянути купання дітей. Вона, однак, знала, що навіть якби ножі не нависали над зоровим нервом, вона б піклувалася про племінників тільки з обов’язку. Все дуже просто – це не її діти. Крім того це маленькі хлопчики, а тому вкрай маломовні, нездатні на щирість і, що ще гірше, позбавлені індивідуальності, бо вона так і не виявила того відсутнього трикутничка плоті. Їх можна сприймати лише в цілому.