Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Annotation

Надзвичайно яскрава і вкрай захоплююча своїми описами дитинства, кохання та війни книжка, в основі якої лежить глибоке – і глибоко зворушливе – дослідження сорому й прощення, спокути й непростого виправдання.

Роман отримав кілька літературних премій в різних країнах та увійшов до шорт-листа Букера.

Іен Мак'юен

Частина перша

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

Частина друга

Частина третя

Лондон, 1999

Подяки

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

Іен Мак'юен

Спокута

З англійської переклав Віктор Дмитрук

Присвячується Анналіні

– Дорога моя міс Морленд, подумайте про жахливу сутність підозр, які ви плекаєте. З чого ви виходили? Згадайте країну, час, коли ми живемо. Згадайте, що ми англійці, що ми християни. Порадьтеся з власним сумлінням, зі своїм відчуттям можливого, з власними спостереженнями над тим, що діється навкруги. Хіба наше виховання готує нас до таких страхіть? Хіба наші закони потурають їм? Чи ж можуть вони лишитися непоміченими в такій країні, як наша, де громадське життя і друковане слово так тісно поєднані, де кожна людина оточена добровільними шпигунами і де дороги й газети на все відкривають нам очі? Найдорожча міс Морленд, звідки у вас подібні думки?

Вони дійшли до кінця галереї, і вона, плачучи від сорому, побігла в свою кімнату.

Джейн Остін «Нортенґерське абатство»

Частина перша

I

П’єсу, для якої Брайоні виготовила афіші, програмки й квитки, спорудила з перевернутої набік розкладної ширми квиткову касу й обклеїла ящичок для грошей червоним гофрованим папером, вона написала протягом двох днів творчого пориву, який примушував забувати про перші й другі сніданки. Коли вся підготовка була завершена, їй вже нічого не залишалося, окрім як розмірковувати над готовим творінням і чекати появи кузенів із далекої півночі. Тільки один день залишиться для репетицій до приїзду її брата. Часом моторошна, аж кров холоне, часом розпачливо сумна, п’єса розповідала історію кохання, головна ідея якої, викладена у віршованому пролозі, полягала в тому, що любов, яка не основана на здоровому глузді, – приречена. За свою безрозсудну пристрасть до облудного графа-іноземця головна героїня, Арабелла, жорстоко покарана тим, що захворіла на холеру під час поспішної втечі зі своїм любасом у містечко на березі моря. Покинута ним і мало не всіма іншими, прикута до ліжка на якомусь горищі, вона виявляє, що зберегла почуття гумору. Доля дарує їй ще один шанс в особі бідного лікаря – насправді ж переодягненого принца, який прагне працювати для нужденних. Вилікувана ним Арабелла чинить цього разу розважливий вибір і винагороджується примиренням зі своєю родиною та весіллям із принцом-медиком у «вітряний, сонячний день навесні».

Місіс Толліс прочитала сім сторінок «Випробувань Арабелли» у себе в спальні, за туалетним столиком, а письменниця весь цей час стояла поруч, обіймаючи її за плечі. Брайоні вдивлялася в материне обличчя, шукаючи найменших відтінків зміни емоцій, і Емілі Толліс слухняно робила великі очі від переляку, потім весело хихотіла, а в самому кінці прихильно усміхнулася і схвально, з розумінням покивала головою. Вона обняла доньку, посадила собі на коліна – ах, це гаряче гладеньке тільце, яке вона пам’ятає ще з часів немовляцтва і яке ще не забулося, ще не зовсім – і сказала, що п’єса «дивовижна», і одразу погодилася, шепочучи в тугий завиток дівочого вушка, щоб це слово було процитоване на афіші, яка буде виставлена у вестибюлі на мольберті біля квиткової каси.

Брайоні в ту мить навряд чи й здогадувалася, що це був кульмінаційний момент усього проекту. Ніщо більше не принесло такого задоволення, усе інше – то були тільки мрії й розчарування. У літніх сутінках, після того як світло вже вимикали, бували хвилини, коли вона, занурившись у чарівну пітьму свого ліжка з балдахіном, відчувала, як її сердечко стукотить від світлих, млосних фантазій, власне кажучи, маленьких сценок, головним героєм яких був Леон. В одній його велике добродушне обличчя було скривлене горем, коли Арабеллу охоплювали самотність і відчай. В іншій вона чує, як він у якомусь модному міському барі, з келихом у руці, хвастається компанії приятелів: «Так, це моя молодша сестра, Брайоні Толліс, письменниця, ви, безумовно, чули про неї». У третій він тріумфально здіймав угору руки, коли опадала фінальна завіса, хоча насправді ніякої завіси не було, її неможливо було почепити. Її п’єса призначалася не для кузенів, вона була для її брата, щоб відсвяткувати його повернення, викликати його захоплення і скерувати від легковажної низки приятельок до відповідної дружини, яка переконає його переїхати в сільську місцевість і ласкаво попросить Брайоні бути дружкою на весіллі.

Вона належала до тих дітей, котрі прагнуть бачити світ упорядкованим. Якщо в кімнаті її старшої сестри панував розгардіяш порозкриваних книжок, розкиданих одеж, ліжко було незастеленим, а попільнички переповненими, то кімната Брайоні виглядала святилищем демона дисципліни: на ляльковій фермі, влаштованій на великому підвіконні, були звичайні тварини, але всі вони дивилися в один бік – на свою господиню, – наче збиралися дружно заспівати, і навіть кури на фермі слухняно купчилися в загороді.

Власне кажучи, кімната Брайоні була єдиною охайною кімнатою нагорі в будинку. Ляльки рівненько сиділи в своєму багатокімнатному будиночку, наче дістали суворий наказ не притулятися до стін; різні, завбільшки з палець, фігурки, розставлені на туалетному столику, – ковбої, водолази, людиноподібні миші – стояли рівненькими рядами й шеренгами, нагадуючи народне ополчення, що чекає наказів.

Любов до всього мініатюрного була лиш одним із проявів схильності Брайоні до порядку. Ще одним була пристрасть до секретів: потайна шухлядка в улюбленій лакованій шафці відчинялася, якщо правильно натиснути на хитромудро виточене з’єднання «ластівчин хвіст»; там вона тримала свій щоденник, що застібався на пряжечку, і зошит, списаний вигаданим нею самою шифром. У ляльковому сейфі, що відчинявся шістьма секретними цифрами, зберігалися листи й поштові картки. Стара бляшана шабатурка для дрібних грошей була схована під мостиною під ліжком. У шабатурці зберігалися скарби за чотири роки, які вона почала збирати після дев’ятих уродин: подвійний жолудь-мутант, золотистий шматочок мідного колчедану, куплений на ярмарку амулет для викликання дощу, легенький, наче листочок, череп білочки.

Проте потайні шухлядки, щоденники із замочками й складні шифри не могли приховати від Брайоні простої істини: секретів у неї не було. Її прагнення гармонійно організованого світу позбавляло її можливості необачно чинити щось погане. Зруйнувати, покалічити – як на неї, це було надто хаотично, їй не була притаманна жорстокість. Фактичний статус єдиної маленької дитини в сім’ї і водночас ізольованість будинку Толлісів тримали її осторонь – принаймні протягом довгих літніх канікул – від дівчачих пустощів із приятельками. В її житті не було нічого достатньо цікавого чи сороміцького, що варто було б приховувати; ніхто не знав про череп білочки під ліжком, але ніхто й не прагнув дізнатися. І все це не було якимось особливим нещастям; воно радше лиш здавалося таким у спогадах, коли все вже було вирішено.

Їй було одинадцять років, коли вона написала перше своє оповідання – дурненьку історію, яка нагадувала з півдесятка народних казок і якій бракувало (це вона зрозуміла пізніше) того суттєвого розуміння життя і світу, котре заслуговує на повагу читача.

Але ота перша незграбна спроба показала їй, що уява сама по собі є джерелом таємниць: як тільки вона починала оповідання, про це вже нікому не можна було розказати. Прикидання в словах було надто непевним, надто уразливим, надто хвилюючим, щоб когось до нього допускати. Навіть написання слів «вона сказала» чи «а потім» примушувало її здригатися, і їй було ніяково вдавати, ніби вона знає щось про почуття вигаданої істоти. Щойно вона починала описувати слабкості персонажа, як вже неможливо було уникнути самовикриття; читач просто повинен був думати, що вона описує себе. Які ж могли в неї бути інші джерела? І лише коли оповідання було завершене, усі долі простежені, всі кінці в інтризі зав’язані, так що воно – принаймні щодо цього – нагадувало всі інші закінчені оповідання, Брайоні почувалася захищеною і готового проколоти дірочки в полях, зв’язати розділи мотузочками, розмалювати фарбами чи намалювати олівцем обкладинку й піти показати закінчену роботу мамі чи батькові, коли той бував удома.

Її зусилля заохочувалися. Їм, фактично, всіляко сприяли, коли Толліси почали розуміти, що їхня дитина має нестандартний розум і здібності в оперуванні словами. Довгі дні, які вона проводила, гортаючи різноманітні словники, породжували конструкції, що були недоладними, але западали в пам’ять: монетки, які лиходій ховав у кишеню, були «езотеричними»; бандит, якого піймали на викраденні автомобіля, ридав у «безсоромному самовиправданні»; героїня на породистому жеребці вирушала в «перебіжну» нічну мандрівку; нахмурені брови короля були «ієрогліфом» його незадоволення. Брайоні підохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці; її батьки й старша сестра здивовано слухали, як сміливо робить це їхня тиха дівчинка, енергійно жестикулюючи вільною рукою, підводячи брови, коли читала репліки персонажів, і відриваючи іноді очі від тексту під час читання, щоб ковзнути поглядом по обличчях, беззастережно вимагаючи від сім’ї повної уваги, коли вона дарує їм своє нараторське натхнення.

Проте навіть без уваги, похвал і неприхованого задоволення родичів Брайоні не могла б утриматися, щоб не писати. У кожному разі, вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався дещо перебільшеним, можливо, забарвленим поблажливістю, та ще й докучливим; її старша сестра хотіла, щоб усі оправлені оповідання були каталогізовані й розставлені на полицях у бібліотеці між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це мав бути жарт, то Брайоні його проігнорувала. Вона вже вийшла на свій шлях і знаходила задоволення на інших рівнях; писання оповідань не тільки передбачало секретність, воно ще й давало насолоду від мініатюризації. Світ можна було створити на п’яти сторінках, і він був ще кращим, ніж лялькова ферма. Дитинство розбещеного принца вміщалося в півсторінки, втеча в місячну ніч через поснулі села передавалася одним-єдиним ритмізованим реченням, а стан закоханості виражався всього двома словами – «спалах очей». Сторінки щойно завершеного оповідання немов пульсували в її руці тим життям, яке там містилося. Її пристрасть до охайності також була винагороджена, бо непокірний світ міг бути упокорений і влаштований так, як належить. Кризу в житті героїні можна було супроводити градом, буревіями й громом, а шлюби й весілля благословлялися м’яким світлом і легеньким вітерцем. Любов до порядку визначала також і принципи справедливості, коли смерть та одруження є головними рушіями домашнього укладу, причому перша призначалася виключно для морально сумнівних осіб, а друге було винагородою, котра чекала на останній сторінці.

П’єса, яку вона написала на честь Леонового приїзду, була її першим екскурсом у царину драми, і цей перехід видався їй зовсім безболісним. Вона з полегшенням сприйняла те, що не треба виписувати всі ці «вона сказала» чи описувати погоду, прихід весни чи обличчя героїні – краса, як вона виявила, має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів. Всесвіт, у якому все зводиться лише до того, що в ньому говориться, справді був взірцем упорядкованості чи не на найелементарнішому рівні, тому, щоб компенсувати це, кожна репліка подавалася як крайнє вираження того чи іншого почуття, а для цього просто необхідними були знаки оклику. «Випробування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторці вже був відомий цей термін. Твір повинен був викликати не сміх, а жах, полегшення і повчання, саме в такому порядку, і те наївне завзяття, з яким Брайоні готувала спектакль – афіші, квитки, квиткову касу, – робило її особливо вразливою до провалу. Вона з легкістю могла б написати до приїзду Леона ще одне оповідання, але звістка про те, що з півночі до них приїздять жити родичі, підштовхнула цей стрибок у новий жанр.

***

Брайоні мала б більше перейнятися тим, що Лола, якій було п’ятнадцять, і дев’ятирічні близнюки Джексон та П’єро були біженцями від запеклої домашньої громадянської війни. Вона чула, як мати ганила імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, бідкалася з приводу ситуації, в якій опинилися троє дітей, і картала свого м’якотілого, безпринципного зятя Сесіла, який втік у безпеку коледжу Всіх душ в Оксфорді. Брайоні чула, як її мати й сестра обговорювали найостанніші вибрики й скандали, взаємні звинувачення, і знала, що кузени приїздять на невизначений строк, може, навіть на цілий навчальний триместр. Вона чула, як, казали, що будинок легко помістить ще трьох дітей і що Квінсі можуть жити тут стільки, скільки захочуть, за умови, що батьки, якщо їм трапиться навідувати дітей одночасно, утримуватимуться від сварок у будинку Толлісів. Дві кімнати поряд із Брайоні гарненько поприбирали, повісили нові фіранки й позносили з інших кімнат меблі. За нормальних умов вона б теж доклалася до цих приготувань, але вони якраз збіглися з її дводенним нападом натхнення і з початком підготовчих робіт у вестибюлі. Вона невиразно усвідомлювала, що розлучення – це біда, але не сприймала його як справжню тему, а тому не замислювалась над ним. Це була мирська суєта, якої не можна змінити, а тому воно не давало ніяких шансів оповідачеві: воно належало царині безладу. Інша справа – шлюб чи радше весілля з його ритуальною дбайливістю у винагородженні добра, з його пишнотою, його бенкетами, із запаморочливою обіцянкою поєднання на все життя. Гучне весілля було неусвідомленим втіленням немислимого поки що сексуального блаженства. Ідучи проходами сільських церков і величних міських соборів, у присутності всіх без винятку родичів і друзів, її герої та героїні досягали свого невинного апогею, який не вимагав продовження.

Якби розлучення являло собою ницу антитезу до всього цього, то його легко можна було б кинути на іншу шальку терезів разом зі зрадою, хворобою, крадіжкою, насильством і брехнею. Але воно лиш демонструвало непривабливі риси нудної ускладненості й безустанних суперечок. Подібно до переозброєння, абіссінської проблеми чи садівництва, воно просто не цікавило її, і коли після довгого очікування в суботу вранці Брайоні почула, нарешті, шурхіт коліс по гравію під вікнами своєї кімнати, схопила свій рукопис, скотилася сходами вниз і вирвалася з будинку на сліпуче полуденне світло, то не стільки бездушність, скільки вкрай загострені творчі амбіції примусили її закричати назустріч розгубленим юним гостям, затиснутим у куток своїми речами:

– Ось ваші ролі, я їх переписала. Прем’єра завтра! Репетиція починається через п'ять хвилин!

Мати й сестра негайно втрутилися, запропонувавши поблажливіший розклад. Гостей – усі троє були руді, вкриті ластовинням – відвели в їхні кімнати. Денні, син Гардмена, повносив нагору валізи, в кухні приготували напої, потім екскурсія будинком, плавання в басейні й сніданок у садочку на південному боці в тіні винограду. Емілі й Сесилія Толліс весь час говорили навперебій, безперечно, позбавляючи гостей тієї невимушеності, яку начебто прагнули створити. Брайоні була переконана, що якби це вона приїхала за двісті миль у чийсь чужий будинок, то нарочито бадьорі запитання й жартівливі репліки пригнічували б її. Нікому не спадало на думку, що найбільше дітям хотілося б, аби їх залишили в спокої. Проте Квінсі робили все можливе, вдаючи, що їм цікаво, що вони почуваються невимушено, і це було доброю ознакою для «Випробувань Арабелли»: ці троє явно мали схильність прикидатися тими, ким вони не є, хоча й зовсім не нагадували персонажів, котрих повинні були грати. Перед другим сніданком Брайоні непомітно прослизнула до порожньої дитячої кімнати, призначеної для репетицій, і міряла кроками фарбовані дошки підлоги, обмірковуючи розподіл ролей.

Цілком очевидно, що Арабелла з її темним, як у Брайоні, волоссям навряд чи походила від веснянкуватих батьків чи тікала б потайки з веснянкуватим чужоземним графом, винаймала кімнату в мансарді у веснянкуватого власника готелю, віддавала серце веснянкуватому принцу чи погодилася б, щоб її обвінчав веснянкуватий священик перед веснянкуватими парафіянами. Але нікуди від цього не дітися. Її родичі були надто рудими – аж світилися! – щоб це можна була приховати. Єдине, що можна було зробити, це сказати, що відсутність у Арабелли веснянок була знаком – ієрогліфом, як могла б написати Брайоні, – її обраності. Чистота її душі ніколи не викликатиме сумнівів, хоча вона й має справу з брудним світом. Ще однією проблемою були близнюки, яких жодна стороння людина не могла відрізнити один від одного. Чи добре буде, якщо підлий граф так явно нагадуватиме прекрасного принца або якщо вони обоє будуть схожими на батька Арабелли і на священика? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П’єро здавалися типовими непосидючими хлопчиськами, які, схоже, робитимуть те, що їм скажуть. Але чи схоче їхня сестра грати чоловіка? У неї були зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і щось у її холодній стриманості підказувало, що в неї сильна воля і її легко роздратувати. Якщо просто похапцем підсунути Лолі роль, це може спровокувати кризу, та й чи зможе Брайоні справді тримати її за руку перед вівтарем, поки Джексон декламуватиме слова з молитовника?

Лише о п’ятій пополудні їй вдалося зібрати всю трупу в дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три ослінчики, а сама увіпхалася в старий дитячий високий стільчик – богемний штрих, що давав їй перевагу у висоті, як у тенісного рефері. Близнюки дуже неохоче прийшли з басейну, де провели цілих три години. Були вони босі, в майках і трусиках, з яких на підлогу капала вода. Зі скуйовдженого волосся по шиях також текли крапельки, і обидва хлопці ловили дрижаки й трусили колінками, щоб зігрітися. Від тривалого перебування у воді шкіра в них зморщилася й побіліла, тому в досить тьмяному світлі кімнати їхні веснянки здавалися чорними. Зате їхня сестра, що сиділа між ними, поклавши ліву ногу на праву, була незворушно спокійною, щедро скроплена парфумами, а зелена лляна сукня, в яку вона переодяглася, скрадала колір шкіри й волосся. Сандалики відкривали браслетик на щиколотці, а нігті на ногах були яскраво-червоними. Від вигляду цих нігтів у Брайоні перехопило подих, і вона одразу зрозуміла, що не зможе просити Лолу зіграти принца.

Усі розсілися, і письменниця вже готова була розпочати свою невеличку промову, щоб коротко переповісти сюжет і змусити похвилюватися через те, що доведеться виступати перед дорослою аудиторією завтра увечері в бібліотеці. Проте першим заговорив П’єро.

– Ненавиджу п’єси і все, що з ними пов’язане.

– Я теж їх ненавиджу, – докинув Джексон, – і ще переодягання.

Під час сніданку було пояснено: близнюків слід розрізняти по тому, що в П’єро з лівого вуха вирваний трикутний шматочок плоті – наслідок того, що він мучив собаку, коли йому було три роки.

Лола дивилася кудись убік. Брайоні розсудливо запитала:

– Як можна ненавидіти п’єси?

– Бо все це – кривляння. – П’єро навіть знизав плечима, сповіщаючи таку самоочевидну істину.

Брайоні відчувала, що він має рацію. Саме за це вона й любила п’єси, принаймні свою; всі будуть від неї у захваті. Вона дивилася на хлопців, під чиїми стільцями вода збиралася в маленькі калюжі, перш ніж всякнути в шпари підлоги, і бачила, що вони ніколи не зрозуміють її честолюбних поривань. Поблажливість пом’якшила її тон.

– Ти гадаєш, Шекспір теж просто кривлявся?

П’єро скоса глянув повз сестру на Джексона. Це войовниче ім’я було начебто знайомим, з якимось присмаком школи й дорослої впевненості, але близнюки звикли шукати підтримки тільки один в одного.

– Усі про це знають.

– Ясна річ.

Лола, коли заговорила, повернулася спершу до П’єро, а на половині речення перевела погляд на Джексона. В сім’ї Брайоні місіс Толліс ніколи не доводилося наказувати щось одночасно обом дочкам. Зараз Брайоні побачила, як це робиться.

– Ви гратимете в цьому спектаклі або дістанете по шиї, а я потім все розкажу батькам.

– Якщо ми дістанемо по шиї, то це ми все розкажемо батькам.

– Ви гратимете в цьому спектаклі, або я все розкажу батькам.

Те, що погроза була обачно пом’якшена, ніяк не вплинуло на її вагомість. П’єро закусив нижню губу.

– А чому ми повинні? – У відповіді був і бунт, і готовність до поступки. Лола легенько скошлатила його злипле волосся.

– Пам’ятаєте, що сказали батьки? Ми гості в цьому домі і повинні поводитися – як ми повинні поводитися? Ну? Як ми повинні поводитися?

– Прис-тойно, – хором відповіли нещасні близнюки, мало не затинаючись на незвичному слові.

Лола обернулася до Брайоні й усміхнулася:

– Розкажи нам, будь ласка, про свою п’єсу.

Батьки. Яка б узаконена сила не крилася в цій множині, вона готова була розпастися, а то й уже розпалася, але поки що цього не можна було визнавати, і навіть від наймолодших вимагали мужності. Брайоні раптом стало соромно за все, що вона з таким егоїзмом розпочала, оскільки їй ні разу не спало на думку, що родичі можуть не схотіти брати участь у «Випробуваннях Арабелли». У них були свої випробування, своє власне лихо, і зараз, будучи гістьми в її домі, вони вважали, що мають певні зобов’язання. А ще гірше, що Лола ясно дала зрозуміти: вона теж гратиме, роблячи ласку. Беззахисних Квінсі змушували до цього. І все ж Брайоні не могла позбутися неприємної думки, чи не було тут якоїсь підтасовки, чи не використовує Лола близнюків, щоб виразити щось від свого імені, щось вороже чи згубне? Брайоні відчувала всю невигоду того, що вона на два роки молодша від іншої дівчинки, на неї тиснули два повних роки відставання у вдосконалюванні вишуканих манер, і зараз власна п’єса видалася їй жалюгідною і недоречною.

Весь час уникаючи Лолиних очей, вона почала переказувати сюжет, хоча її чимраз більше охоплювало відчуття його безглуздості. У неї вже не було бажання переконувати кузенів, якою сенсацією стане прем’єра.

Не встигла вона замовкнути, як П’єро заявив:

– Я хочу бути графом. Я хочу бути поганим.

А Джексон просто додав:

– А я – принц. Я завжди принц.

Вона готова була обійняти й розцілувати їхні маленькі личка, але лише сказала; «Домовилися».

Лола випростала ноги, обсмикнула плаття й підвелася, наче збиралася вийти. Потім, сумно чи то покірно, сказала:

– Гадаю, що оскільки це ти написала п’єсу, то ти й будеш Арабеллою…

– Ой, ні, – сказала Брайоні. – Ні. Зовсім ні.

Вона сказала «ні», але мала на увазі «так». Звичайно ж, вона гратиме роль Арабелли. Заперечення викликало лише Лолине «оскільки». Вона гратиме Арабеллу не тому, що написала п’єсу, вона обрала цю роль, бо ніякі інші можливості навіть не спадали на думку, бо саме такою мав її побачити Леон, бо вона була Арабеллою.

Але вона сказала «ні», і Лола вже продовжувала солоденьким голоском:

– У такому разі ти не заперечуєш, якщо її зіграю я? Гадаю, в мене вийде дуже добре. Власне кажучи, з нас двох…

Вона не договорила, а Брайоні дивилася па неї, не в змозі приховати свій жах і не в змозі вимовити хоч слово. Усе вислизало з її рук, вона відчувала це, але не могла ні вигадати, ні сказати нічого, щоб усе повернути. Лола вміло використала мовчання Брайоні.

– Я довго хворіла минулого року, тому цю частину я теж добре зіграю.

Теж? Брайоні не встигала за старшою дівчинкою. Неминучість катастрофи туманила її думки.

Один із близнюків гордо заявив:

– А ще ти виступала в шкільному спектаклі.

Як їм сказати, що в Арабелли немає ластовиння? Її шкіра була блідою, волосся – темним, а думки її були думками Брайоні. Але як вона зможе відмовити кузині, яка так далеко від дому й сім’я якої розлітається на друзки? Лола наче читала її думки, бо тут же виклала свою останню карту, свого козирного туза.

– Будь ласка, скажи «так». Це буде єдина хороша річ з усього, що трапилося зі мною за стільки місяців.

Так. Неспроможна вимовити це слово, Брайоні змогла лише кивнути, відчуваючи, як гидкий дрож цієї самовбивчої згоди сковує їй спину й виривається назовні, і кімната стає чимраз темнішою, їй хотілося втекти, хотілося лежати самотньо на ліжку, долілиць, у своїй кімнаті, упиватися гіркотою того, що сталося, вертаючись подумки від жахливого розмаїття наслідків до моменту, коли все почало валитися. Їй треба було осягнути, заплющивши очі, весь безмір того, що вона втратила, що вона віддала, і усвідомити новий стан світу. Подумати не тільки про Леона, але й що буде з тією старовинною блідо-рожевою сукнею, яку мама розшукувала для неї, для весілля Арабелли. Тепер її віддадуть Лолі. Як зможе мама знехтувати рідну доньку, яка так любила її всі ці роки? Уявляючи, як сукня досконало облягає тіло її кузини, й бачачи безсердечну мамину посмішку, Брайоні розуміла, що найкращий для неї вихід – утекти, жити попідтинню, живитися ягодами й ні з ким, ні з ким не розмовляти, а зимовим світанком її знайде якийсь бородатий лісовик, скулену біля підніжжя величезного дуба, прекрасну й мертву, босу – чи, може, в бальних туфельках із рожевими стрічечками…

Ця жалість до самої себе вимагала повної зосередженості, і лише на самоті вона б змогла вдихнути життя в усі ці несамовиті деталі, але в ту ж мить, коли вона дала згоду – як один нахил голови може змінити все життя! – Лола підібрала з підлоги рукопис Брайоні, а близнюки зісковзнули зі своїх ослінчиків і пішли за сестрою в центр кімнати, який Брайоні розчистила попереднього дня. Як же вона могла зараз піти? Лола, притиснувши долоню до чола, ходила туди-сюди, швидко проглядаючи перші сторінки п’єси, бурмочучи рядки з прологу. Вона заявила, що все треба продумати від самого початку, і вже призначила близнюків на ролі батьків Арабелли, вже пояснювала їм вступну частину, наче знала все, що потрібно знати про цю сцену. Лола безжально захопила владу, і бідкатися над собою було безглуздо. Чи, може, страждання стане ще солодшим? – бо Брайоні не дістала навіть ролі матері Арабелли, і тепер вже, безумовно, настав час непомітно зникнути з кімнати й кинутися на ліжко, заритися лицем у темряву подушки. Але саме Лолина поспішність, її байдужість до всього, окрім того, чим вона зайнята, а також переконаність Брайоні, що її переживання навіть не будуть помічені, не кажучи вже про якесь почуття вини, надали їй сил повстати.

У зазвичай приємному й цілком захищеному житті вона раніше ніколи ні з ким по-справжньому не сварилася. Тепер же бачила: це як пірнати в басейн на початку червня; треба просто примусити себе. Коли вона виборсалася зі свого стільчика й підійшла туди, де стояла кузина, в неї неприємно калатало серце і важко було дихати.

Вона забрала у Лоли п’єсу й проказала тремтячим і різкішим, ніж зазвичай, голосом:

– Якщо ти Арабелла, то я буду режисером, красненько тобі дякую, але пролог я прочитаю сама.

Лола притисла до рота свою рябеньку руку.

– Виб-бач! – просичала вона. – Я просто хотіла, щоб ми вже почали.

Брайоні не знайшлася, як їй відповісти, тому обернулася до П’єро й сказала:

– Та й ти не дуже схожий на маму Арабелли.

Це скасування Лолиного розподілу ролей і сміх, яким вибухнули хлопці, внесли зміни із розподіл владних функцій. Лола демонстративно знизала худенькими плечима й, відійшовши до вікна, втупилася в нього. Можливо, вона сама зараз боролася зі спокусою вибігти з кімнати.

І хоча близнюки почали борюкатися, а їхня сестра вдавала, що в неї розболілася голова, репетиція усе ж розпочалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою…

Ось розповідь про легковажну Арабеллу,

Яка втекла з негідником безчельним.

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу…

Стоячи разом із дружиною біля кованих воріт маєтку, батько Арабелли спершу благав доньку відмовитися від свого рішення, потім, у відчаї, наказував їй залишитися. Напроти нього поруч із графом стояла сумна, але непоступлива героїня, а їхні коні, прив’язані до найближчого дуба, іржали й били копитами, готові помчати чвалом. Тремтячий батьків голос бринів найніжнішими почуттями, коли він говорив:

Кохана доню, молода ти й гарна,

Та недосвідчена, й хоча гадаєш,

Що світ весь в тебе під ногами,

Він може здибитися і тебе розтопче.

Брайоні розставила своїх акторів; сама вона тримала за руку Джексона, Лола й П’єро стояли, рука в руці, трохи поодаль. Коли хлопці зустрічалися поглядами, їх тягло на хихички, а дівчата шикали на них. Було й без того багато клопотів, але Брайоні почала усвідомлювати прірву, що лежить між задумом і його здійсненням, лише тоді, коли Джексон із впертою монотонністю, наче кожне слово було ім’ям зі списку покійників, став читати свою роль і так і не спромігся вимовити «недосвідчена», хоча йому повторили це слово багато разів, і загубив у своїй репліці передостаннє слово – «він може здибитися і розтопче». Щодо Лоли, то вона читала свої репліки правильно, але недбало, і часом недоречно посміхалася власним думкам, прагнучи продемонструвати, що її майже дорослий розум зайнятий чимось іншим.

Так вони й тягли це, оті родичі з півночі, цілісінькі півгодини, невблаганно нищачи творіння Брайоні, тому справжнім милосердям стала поява її старшої сестри, яка прийшла забрати близнюків митися.

II

Частково тому, що вона була молода, а день – чудовий, частково через нагальну потребу покурити Сесилія Толліс мало не бігла з квітами стежкою, що тяглася вздовж річки, повз старий басейн для стрибків із його порослою мохом цегляною стіною, а потім губилася в дубовому гаї. Набридле байдикування протягом цих літніх тижнів після випускних іспитів теж підганяло її; після приїзду додому її життя завмерло, і гарний день, такий як сьогодні, породжував у ній неспокій, майже відчайдушність.

Густа прохолодна тінь діброви заспокоїла її, химерні різьблені стовбури здавалися зачарованими. Пройшовши через вузеньку залізну хвіртку, поминувши рододендрони під низенькою огорожею, вона перейшла лужок із декількома деревами, відпроданий місцевому фермерові для випасу корів, і опинилася позаду фонтана з опорною стінкою та вдвічі зменшеною копією «Тритона» Берніні з римської площі Барберіні.

Мускуляста постать, яка так зручно розсілася на своїй черепашці, видувала з мушлі струмінчик два дюйми заввишки – таким слабеньким був тиск, – і вода текла на голову, по камінних кучерях і далі жолобком на могутній спині, залишаючи блискучі темно-зелені пасма. Він був так далеко від дому в цьому чужому північному кліматі, але залишався прекрасним у сонячному ранковому світлі, і такими ж прекрасними були чотири дельфіни, котрі підтримували черепашку з хвилястими краями, на якій він сидів. Вона глянула на природно недостовірні лусочки на дельфінах і на Тритонових стегнах, потім перевела погляд на будинок. Найкоротший шлях до вітальні лежав через газон, терасу й високі засклені двері. Але там стояв на колінах її дитячий приятель і університетський колега Робі Тернер, прополюючи живопліт із дикої рожі, а їй не хотілося заводити з ним розмову. Принаймні не зараз. Після повернення ландшафтне садівництво було його передостаннім заскоком. Останнім стали розмови про вступ до медичного коледжу, що після бакалаврату з літератури здавалося досить претензійним. Та ще й безцеремонним, бо платити доведеться її батькові.