Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

– Незабаром ми підлікуємо вас, – весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.

От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:

– Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.

Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:

– Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.

Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку – того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.

За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?

– Незабаром ми підлікуємо вас, – збрехала вона знову.

Вона почала обгортати його обличчя чистим бинтом, змоченим у формаліні. Коли вона вже зашпилювала бинт, він видав отой свій сумний звук.

– Принести грілку?

Він похитав головою і знову видав той же звук.

– Вам незручно?

– Ні.

– Води?

Він кивнув. Від губ залишався лише малесенький куточок. Вона вставила туди носик маленького чайничка й злегка перехилила його. З кожним ковтком він морщився, що в свою чергу спричиняло страшні болі навкруг відсутніх м’язів обличчя. Він вже не міг цього терпіти, але коли вона забрала чайничок, він потягнувся за ним рукою. Він хотів ще. Краще біль, ніж спрага. І так воно тяглося багато хвилин – він не витримував болю, але йому потрібна була вода.

Вона б посиділа з ним, але весь час була якась робота, чи то сестра потребувала допомоги, чи кликав з ліжка хтось із солдатів. У неї якраз була маленька перерва, коли поранений, який виходив з наркозу, обблював їй коліна, і треба було шукати чистий халат. Вона була здивована, коли з вікна в коридорі побачила, що надворі вже темно. П’ять годин минуло від часу, коли вони повернулися з парку. Вона зав’язувала халат біля комірки з білизною, коли надійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що саме змінилося – та ж сама дистанційованість, безапеляційні розпорядження. Можливо, якесь взаєморозуміння перед лицем нещасть проглядало за цією самодисципліною.

– Сестро, підіть допоможіть надягти пакети Беньяна на руки й ноги капрала Макінтайра. Решту тіла протрете таніном. Якщо виникатимуть труднощі, звертайтеся одразу до мене.

Вона відвернулася, щоб дати розпорядження іншій санітарці. Брайоні бачила, як капрала принесли в палату. Він був одним із тих солдатів, яких залила палаюча нафта на потопаючому поромі біля Дюнкерка. З води його витягнув есмінець. Густа нафта пристала до шкіри й спалила живу тканину. На ліжко поклали обгорілі людські залишки. Вона вважала, що він нізащо не виживе. Важко було навіть знайти вену, щоб уколоти морфій. Протягом останніх двох годин вона вже допомагала двом іншим санітаркам підняти його, щоб підкласти судно, і він кричав від першого ж дотику їхніх рук.

Пакети Беньяна – то були великі целофанові контейнери. Вражені руки й ноги плавали всередині, підтримувані фізіологічним розчином, який повинен був мати чітко визначену температуру. Відхилення навіть на один градус було неприпустимим. Коли Брайоні підійшла, одна з практиканток вже готувала свіжий розчин на примусі, який стояв на каталці. Пакети треба було часто міняти. Капрал Макінтайр лежав на спині під пологом, бо навіть найменший доторк простирадла до шкіри був нестерпним. Він весь час жалібно просив води. Хворі з опіками завжди були дуже збезводнені. Губи в нього надто постраждали, надто розпухли, язик був надто обпечений, щоб поїти його через рот. Фізіологічний розчин у крапельниці весь витік. Голка не трималася в пошкодженій вені. Старша санітарка, якої вона раніше ніколи не бачила, закріпляла на стояку новий флакон. Брайоні приготувала в мисці розчин таніну й взяла жмут вати. Вона вирішила, що почне з капралових ніг, аби не заважати санітарці, яка саме обмацувала його почорнілу руку, шукаючи вену.

Санітарка, однак, запитала:

– Хто вас прислав сюди?

– Сестра Драммонд.

Санітарка говорила уривчасто, не відводячи очей від хворого.

– Йому дуже погано. Я не хочу, щоб із ним щось робили, поки я не введу гідрат. Знайдіть собі якусь іншу роботу.

Брайоні так і зробила. Вона не знала, скільки минуло часу – можливо, десь аж під ранок її послали за свіжими рушниками. Біля дверей до кімнати чергових вона побачила ту санітарку, яка тихенько плакала. Капрал Макінтайр помер. На його ліжку вже лежав хтось інший.

Стажистки й студентки другого року працювали вже дванадцять годин без відпочинку. Інші курсистки й старші санітарки теж продовжували працювати, і ніхто вже не пам’ятав, скільки часу вони провели в палатах. Пізніше Брайоні відчула, що все попереднє навчання було лише корисною підготовкою, особливо в плані слухняності, але всьому, що вона зрозуміла про догляд за хворими, вона навчилася тієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спершу це її вражало, проте не минуло й години, як вона вже звикла. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів дивував і навіть обурював її. Вояки, які поверталися в палати після ампутацій, немовби відчували потребу жахливо жартувати. Чим я тепер дам копняка своїй старій? Були виявлені всі секрети тіла – кістки, що стирчали з живої плоті, блюзнірські погляди на кишки чи на зоровий нерв. З цієї нової, потаємної перспективи вона засвоїла одну просту, цілком очевидну річ, яку завжди знала, та й усі це знали: що людина, попри все інше, є матеріальним об’єктом, який легко зламати й непросто полагодити. Вона максимально, як ніколи більше, наблизилася до поля бою, бо з кожним пораненим, якому вона допомагала, відкривалося щось дуже суттєве – кров, мазут, пісок, бруд, морська вода, кулі, шрапнель, моторне мастило, і запах пороху, і вогка, пропотіла польова форма, в кишенях якої зберігалися прогірклі шматки їжі й розмоклі крихти батончиків «Амо». Часто, коли вона вкотре вже поверталася до рукомийника з високо підвішеними кранами й бруском соди, їй доводилося вимивати з-поміж пальців морський пісок. Вона й інші стажистки з її групи усвідомлювали одна одну лише як медсестер, не як подруг: вона ледь-що помітила, що однією з дівчат, які допомагали підняти капрала Макінтайра на судно, була Фіона. Часом, коли солдатові, за яким доглядала Брайоні, дуже боліло, її охоплювала якась безособова ніжність, яка відчужувала її від страждань, і вона могла виконувати свою роботу швидко й без страху. Саме тоді вона збагнула, чим може бути догляд за хворим, і прагнула здобути відповідну кваліфікацію, отримати це посвідчення. І вона уявляла, що зможе відмовитися від своїх письменницьких амбіцій і віддати цій справі все життя взамін за такі моменти піднесеної, всеохопної любові.

Десь близько пів на четверту ночі їй сказали розшукати сестру Драммонд. Та з власної ініціативи якраз застилала якесь ліжко. До цього Брайоні бачила її в мийці. Здавалося, що вона перебуває одночасно всюди, беручись до будь-якої роботи. Брайоні машинально почала їй допомагати.

Наскільки я пам’ятаю, – сказала старша сестра, – ви трошки говорите французькою.

– В межах шкільної програми, сестро.

Та показала головою в дальній кінець палати.

– Бачите, отам у кінці ряду сидить солдат. Там важка операція, але маску можна не одягати. Знайдіть стілець, посидьте біля нього. Потримайте за руку, поговоріть з ним.

Брайоні мало не образилася.

– Але я не втомилася, сестро. Чесно.

– Робіть те, що вам сказано.

– Добре, сестро.

Він виглядав років на п'ятнадцять, але в його картці вона прочитала, що вони ровесники, вісімнадцятирічні. Він сидів, підпертий кількома подушками, спостерігаючи за метушнею навколо з якоюсь відстороненою дитячою зацікавленістю. Важко було сприймати його як солдата. У нього було гарне обличчя з тонкими рисами, темні брови, темно-зелені очі, м’які повні губи. Лице в нього було білим і якось незвично блищало, а очі хворобливо світилися. На голові була велика пов’язка. Коли вона принесла стілець і сіла, він усміхнувся, наче чекав її, а коли вона взяла його за руку, він, схоже, не здивувався.

– Te voilà enfin.^[24] – Французькі голосні, що вимовлялися через ніс, звучали мелодійно, але вона ледь-що розуміла їх. Його рука на дотик була холодною і слизькою.

– Сестра попросила мене, – сказала вона, – піти трошки поговорити з тобою. – Не знаючи відповідного слова, вона переклала «сестра» буквально.

– Твоя сестра дуже добра. – Потім він підняв голову й додав: – Хоча вона завжди була такою. У неї все гаразд? Чим вона зараз займається?

В його очах було стільки дружелюбності, стільки шарму, стільки хлоп’ячого бажання здобути її прихильність, що вона не могла не відгукнутися на це.

– Вона також медсестра.

– Ах, звичайно. Ти ж мені вже казала. Вона все ще щаслива? Вона вийшла за того хлопця, якого так сильно любила? Знаєш, я не пам’ятаю її імені. Сподіваюся, ти пробачиш мені. Після поранення в мене дуже погана пам’ять. Але кажуть, вона скоро повернеться. Як його звали?

– Робі. Але…

– І вони зараз одружені й щасливі?

– Ну, я сподіваюся, що невдовзі так станеться.

– Я так радий за неї.

– Ти не сказав, як тебе звуть.

– Люк. Люк Карне. А тебе?

Вона якусь мить вагалася.

– Толліс.

– Толліс. Дуже гарно. – Він вимовив так, що справді було гарно.

Він відвернувся від неї і почав розглядати палату, повільно крутячи головою, тихо зачудований. Потім заплющив очі, став щось безладно, ледь чутно говорити. Її словниковий запас був замалим, вона не вловлювала всього. Почула лиш: «Рахуй їх повільно, по руці, на пальцях… мамин шалик… вибираєш колір і вже повинен з ним жити».

На кілька хвилин він замовк. Сильніше стиснув їй руку. Коли він знову заговорив, очі в нього лишалися заплющеними.

– Хочеш, скажу тобі дивну річ? Це мій перший приїзд до Парижа.

– Люк, ти в Лондоні. Ми тебе скоро відправимо додому.

– Казали, що люди тут непривітні й холодні, а все якраз навпаки. Вони дуже добрі. І ти теж дуже добра, знову прийшла до мене.

Якусь мить їй здавалося, що він заснув. Вона сіла вперше за багато годин і відчувала, як на неї ззаду накочує власна втома.

Потім він знову почав озиратися навкруг, так само повільно крутячи головою, а тоді подивився на неї і сказав:

– Звичайно ж, ти та дівчина з англійським акцентом.

– Розкажи, чим ти займався до війни, – попросила вона. – Де ти жив? Пам’ятаєш?

– Пам’ятаєш той Великдень, коли ти приїхала в Мілло? – Говорячи, він легенько похитував її руку з боку на бік, наче підштовхуючи її пам’ять, а темно-зелені очі вичікувально розглядали її обличчя.

Вона вирішила, що недобре буде й далі вводити його в оману.

– Я ніколи не була в Мілло…

– Пам’ятаєш, як ти вперше зайшла в нашу крамничку?

Вона підтягла стілець ближче до ліжка. Його бліде, масне обличчя блищало й похитувалось перед її очима.

– Люк, послухай.

– Гадаю, що то мама обслужила тебе. А може, одна з моїх сестер. Я працював з батьком на запліччі, біля печі. А тоді почув твій акцент і вийшов подивитися на тебе…

– Я хочу сказати тобі, де ти. Ти не в Парижі…

– А наступного дня ти прийшла знову, і я вже був у крамниці, і ти сказала…

– Незабаром ти вже зможеш заснути. Завтра я знову прийду до тебе, обіцяю.

Люк підніс до голови руку й нахмурився. Тихенько сказав:

– Я хочу тебе щось попросити, Толліс.

– Звичайно.

– Ця пов’язка дуже туга. Може, ти трошки її попустиш?

Вона підвелася й глянула згори на його голову. Бинти були намотані так, щоб їх легко можна було зняти. Коли вона обережно потягла за кінчики, він сказав:

– Моя наймолодша сестричка, Анна, пам’ятаєш її? Найгарніша дівчинка в Мілло. На іспиті вона грала маленьку п’єску Дебюссі, таку живу, бадьору. Принаймні, так каже Анна. Вона й зараз звучить у мене в голові. Можливо, ти знаєш її.

Він промугикав кілька незв'язних нот. Вона змотувала бинт.

– Ніхто не знає, звідки в неї такі здібності. Всі інші в нашій родині – абсолютно безнадійні. Коли вона грає, то тримає спину рівненько-рівненько. І ніколи не усміхнеться, поки не дійде до кінця. От тепер уже краще. Я гадаю, що то Анна обслужила тебе, коли ти вперше зайшла в крамничку.

Вона не збиралася зовсім знімати бинт, але коли ослабила його, важка стерильна серветка, яка була під ним, зісковзнула, потягнувши за собою закривавлений тампон. Частини черепа у Люка просто не було. Волосся навкруг відсутньої частини зголили. Під нерівними краями черепа лежала губчата, кривава маса – мозок. Діра була завдовжки декілька дюймів, тяглася від маківки майже до кінчика вуха. Вона підхопила серветку, не давши їй упасти на підлогу, і тримала в руці, чекаючи, поки не минеться нудота. Тільки зараз до неї дійшло, яку непрофесійну дурницю вона зробила. Люк сидів спокійно, чекаючи на неї. Вона роззирнулася по палаті. Ніхто не звертав на них уваги. Вона повернула на місце стерильну серветку, перев’язала бинтом і зав’язала кінчики на бантик. Сівши, знайшла його руку, шукаючи заспокоєння в отому холодному, вогкому потиску.

Люк знову бурмотів щось недоладне.

– Я не курю. Свою пайку я обіцяв Жанно… Подивися, воно там, за столом… тепер попід квітами… кролик почує тебе, дурненька…

Потім слова ринули потоком, і вона вже не встигала за ними. Вловила ще згадку про шкільного вчителя, який був надто суворим, а може, то був якийсь офіцер. Нарешті він затих. Вона обтерла його спітніле обличчя вологим рушником і чекала.

Коли він розплющив очі, то одразу продовжив їхню бесіду, наче й не було ніякої інтерлюдії.

– А як тобі наші багети й пундики?

– Чудові.

– Тому ти й приходила кожного дня.

– Так.

Він замовк, обдумуючи це. Потім обережно запитав, торкаючись делікатної теми:

– А наші круасани?

– Найкращі в Мілло.

Він усміхнувся. Коли він знову заговорив, з глибин горла донісся якийсь рипучий звук, на який вони не звернули уваги.

– Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від якості масла.

Він захоплено дивився на неї. Вільною рукою накрив її руки.

– Знаєш, моїй мамі ти дуже подобаєшся, – сказав він.

– Правда?

– Вона говорить про тебе весь час. Вона вважає, що нам слід обвінчатися влітку.

Брайоні не відвела очей. Тепер вона знала, навіщо її сюди послали. Йому важко було ковтати, і крапельки поту збиралися над його бровами, вздовж країв пов’язки й над верхньою губою. Вона витерла їх і вже збиралася напоїти його, коли він запитав;

– Ти кохаєш мене?

Вона секунду вагалася.

– Так.

Інша відповідь була немислима. А крім того, вона в цю мить справді кохала його. Він був чудовим хлопцем, який опинився далеко від своєї родини – і повинен був померти.

Вона дала йому напитися. Коли вона знову витирала йому обличчя, він запитав:

– Ти бувала на Кос-де-Ларзак?

– Ні. Ніколи там не була.

Проте він не став обіцяти, що повезе її туди. Відвернув натомість голову до подушки й невдовзі вже бурмотів оті свої нерозбірливі уривки речень. І продовжував міцно стискати її руку, наче був свідомий її присутності.

Коли свідомість знову прояснилася, він повернув до неї голову.

– Ти ж іще не йдеш?

– Звичайно, ні. Я побуду з тобою.

– Толліс…

Все ще усміхаючись, він напівприплющив очі. І раптом тіло його сіпнулося вгору, наче вражене електричним струмом. Він приголомшено дивився на Брайоні, розкривши рота. Потім похилився вперед, наче кидаючись на неї. Вона підхопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Однією рукою він усе ще тримав її руки, а другою обійняв за шию. Лобом вперся їй у плече, щокою притулився до її щоки. Вона перелякалася, що стерильна серветка зісковзне з його голови. Подумала, що не втримає його тіло, таке важке, і не витримає ще раз вигляду його рани. Рипучий звук, що добувався з глибин його горла, бринів у її вусі. Мало не падаючи, вона опустила його на ліжко й знову сперла на подушки.

– Я Брайоні, – прошепотіла вона, щоб тільки він міг її почути.

У його широко відкритих очах було безмежне здивування, а воскувата шкіра блищала в електричному світлі. Вона присунулася ближче, наблизила губи до його вуха. Хтось підійшов до неї ззаду, потім їй на плече лягла чиясь рука.

– Я не Толліс. Називай мене Брайоні, – прошепотіла вона, коли чужа рука сягнула по її руку й вийняла її з хлопчачих пальців.

– Встаньте, сестро Толліс.

Сестра Драммонд узяла її під лікоть і допомогла підвестися. На щоках у сестри горіли червоні плями, лінія вилиць чітко розмежовувала білі й червоні ділянки шкіри.

По той бік ліжка якась інша санітарка накрила простирадлом обличчя Люка Карне.

Стуливши губи, сестра вирівняла Брайоні комірець.

– Славна дівчинка. Тепер ідіть і змийте з обличчя кров. Не будемо смутити інших пацієнтів.

Вона так і зробила, пішла в туалет, обмила холодною водою обличчя і за декілька хвилин повернулася до роботи в палаті.

О пів на п’яту ранку стажисток відправили в гуртожиток спати, сказавши з’явитися об одинадцятій. Брайоні йшла разом із Фіоною. Дівчата мовчали, а коли взялися під руки, здавалося, що вони – маючи за собою досвід усього життя – знову йдуть Вестмінстерським мостом. Їм важко було вести розмову про те, чим вони займалися в палатах і як їх це змінило. Достатньо було йти разом порожніми коридорами слідом за іншими дівчатами.

Попрощавшись з усіма на добраніч і увійшовши нарешті в свою крихітну кімнатку, Брайоні знайшла на підлозі лист. Почерк на конверті був незнайомий. Хтось із дівчат, мабуть, забрав його на прохідній і підсунув їй під двері. Замість того, щоб одразу відкрити його, вона роздяглася й приготувалася до сну. Сіла в нічній сорочці на ліжко з листом на колінах і стала думати про хлопця. Шматочок неба у вікні вже зробився білим. Вона й досі чула його голос, як він казав «Толліс», перетворюючи слово в дівоче ім’я. Вона уявила собі майбутнє, якого вже не могло бути, – булочна на вузенькій тінистій вуличці, де повно худючих котів, звуки фортепіано з вікна десь нагорі, хихоньки своячок, які підсміюються з її акценту, і Люк Карне, який щиро кохає її. Їй би хотілося поплакати за ним і за його родиною в Мілло, яка чекатиме від нього хоч якихось звісток. Але вона нічого не відчувала. Всередині була дивна порожнеча. Так вона просиділа в заціпенінні майже півгодини, потім нарешті, виснажена, а однак не сонна, підв’язала волосся своєю звичною стрічечкою, лягла в ліжко й відкрила листа.

Дорога міс Толліс.

Дякуємо, що надіслали нам «Двоє біля фонтана», і прийміть наші вибачення за таку запізнілу відповідь. Як Ви, мабуть, знаєте, не в наших правилах публікувати повністю твори невідомих авторів, та й навіть і тих, що вже мають розголос. Проте ми прочитали повість, прагнучи вибрати фрагмент, який би нам підійшов. На жаль, ми так і не змогли щось підібрати. Я повертаю Вам машинопис окремою бандероллю.

Покінчивши з цим, додам, що ми читали Вашу повість (спершу навіть проти власної волі, бо роботи в редакції не бракує) з великим інтересом. І хоча ми й не пропонуємо опублікувати якусь її частину, але гадаємо, Вам слід знати, що крім мене в редакції є ще й інші, яких би зацікавило все те, що Ви ще можете написати в майбутньому. Нас не дуже задовольняє середній вік наших авторів, і ми б радо публікували перспективних молодих письменників. Ми охоче познайомимося з усім, що Ви робите, особливо якби Ви написали одне-два коротких оповідання.

Повість «Двоє біля фонтана» видалася нам достатньо цікавою, аби прочитати її дуже уважно. Це не просто ввічливі слова. Ми відкидаємо багато матеріалів, часом навіть визнаних авторів. Тут є кілька цікавих образів – мені сподобалася «висока трава, по якій вже розповзалася левина пожовть середини літа», – і Вам вдалося вловити плин думок і передати його в найтонших подробицях у намаганні витворити характери персонажів. Тут схоплене щось унікальне й нез’ясовне. У нас, однак, з’явилися сумніви, чи не занадто відчутний тут вплив стилю Вірджинії Вулф. Відкристалізоваиий теперішній момент сам по собі є, безперечно, достойною темою, особливо для поезії; він дозволяє автору виявити свої таланти, заглибитися в таїни відчуттів, подати стилізовану версію процесу мислення, дає змогу дослідити примхливість і непередбачуваність людської природи тощо. Хто ж стане ставити під сумнів цінність таких експериментів? Однак така техніка може стати манірною, якщо немає відчуття поступального руху. Говорячи іншими словами, нашу увагу ще більше полонила б первісна привабливість простої розповіді. Розвиток є необхідним.

Так, наприклад, ота дівчинка біля вікна, чию версію ми читаємо першою – тут дуже добре вловлене її абсолютне нерозуміння ситуації. Це стосується також її подальших намірів і відчуття долученості до таємниць дорослих. Ми бачимо цю дівчинку на порозі усвідомлення себе як особистості. Читач заінтригований її наміром розпрощатися з казками й невибагливими оповіданнями і п’єсками з народного життя, які вона писала до цього (як було б добре відчути, якими вони були), але чи не вихлюпнула вона з водою народних казок дитину художньої майстерності? Незважаючи на хороший ритм і точні спостереження, тут мало чого діється після початку, який обіцяв так багато. Молоді чоловік і жінка біля фонтана, які явно відчувають одне до одного нерозділені почуття, тузяться одне з одним через вазу епохи Мін і розбивають її. (Тут багатьом із нас здалося, що порцелянова ваза доби Мін – надто безцінна річ, аби виносити її з дому. Чи не влаштувала б Вас севрська або майсенська порцеляна?) Повністю одягнена жінка залазить у фонтан, щоб дістати уламки. Чи не було б краще, якби дівчинка, яка спостерігає, насправді не знала, що ваза розбилася? Тоді б їй здалося ще загадковішим, що жінка занурюється у воду. Так багато могло б випливати з Вашого задуму – але Ви присвячуєте десятки сторінок опису гри світла й тіні і якимось випадковіш враженням. Потім усе це описується з точки зору чоловіка, тоді жінки – але насправді ми мало чого дізнаємося нового, лише ще щось про вигляд і відчуття речей і якісь малоістотні спогади. Чоловік і жінка розходяться, залишивши на землі вогку пляму, яка швидко випаровується, – і на цьому кінець. Така статика не дозволяє розкритися Вашому безсумнівному таланту.

Якщо ця дівчинка так нічого й не зрозуміла, якщо була цілковито спантеличена невеличкою дивною сценкою, що відбулася на її очах, як це може вплинути на життя двох дорослих, людей? Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином? Або – умисно чи випадково – посприяти їхньому зближенню? Могла вона якось ненароком зрадити їх, скажімо, перед батьками молодої жінки? Вони, безумовно, не схвалили б зв’язку між своєю старшою дочкою і сином їхньої прибиральниці. А може, молода пара могла б із її допомогою обмінюватися записками?

Іншими словами, замість того, щоб так довго описувати відчуття кожного з трьох персонажів, чи не краще було б зобразити їх економніше, зберігаючи окремі яскраві описи світла, каменю й води, які Вам так добре вдаються, – а тоді перейти до витворення певної напруги, гри світла й тіні в самому сюжеті. Найвибагливіші Ваші читачі можуть бути добре обізнані з найновішими теоріями Берґсона стосовно свідомості, але я переконаний, що в них збереглося дитяче бажання, аби їм розповіли цікаву історію, тримали в напруженні стосовно описуваних подій. До речі, вертаючись до Вашого опису, статуя Берніні, яку Ви згадуєте, знаходиться на площі Барберіні, а не на площі Навона.

Простіше кажучи, Вашій оповіді потрібен стрижень. Можливо, Вам буде цікаво дізнатися, що однією з Ваших вдячних читачок була місіс Елізабет Боуен. У вільну мить вона зайшла до нас у редакцію по дорозі на якийсь офіційний сніданок, до рук їй потрапив Ваш рукопис, вона попросила дозволу взяти його додому почитати й прочитала того ж дня. Спершу Ваша проза здалася їй «надто густою, надто пересиченою», хоча це й «компенсувалося наявними тут впливами “Нецікавих відповідей”» (до чого б я сам навіть і не додумався). Потім її «на якийсь час усе це захопило», і врешті-решт вона передала нам деякі нотатки, які, власне кажучи, викладені в тому, що написано вище. Звичайно, Вас може цілком задовольняти Ваша повість у такому вигляді, як вона є, або наші застереження можуть сповнити Вас гнівом і зневагою чи таким розпачем, що Вам навіть дивитися не захочеться на Ваш рукопис. Щиро сподіваємося, що цього не станеться. Нам лиш хочеться, щоб Ви врахували наші зауваження – зроблені зі щирою прихильністю – як основу для наступного варіанта.

Ваш супровідний лист був напрочуд стриманий, але Ви натякнули, що зараз у Вас майже немає вільного часу. Якби щось змінилося і Ви опинилися десь недалеко, ми були б дуже раді зустрітися з Вами за скляночкою вина й продовжити нашу розмову. Сподіваємося, що Ви не розчаруєтесь. Можливо, Вас трошки втішить те, що зазвичай наші листи з відмовами містять не більше трьох речень.

Побіжно Ви просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми вишлемо Вам примірник нашого останнього числа з відповідною редакційною статтею. Як Ви побачите, ми не віримо, що митці зобов’язані визначати свою позицію стосовно війни. І, безперечно, чинять мудро і мають цілковиту рацію, коли ігнорують її і присвячують себе іншим темам. Оскільки митці є безсилими в політичному плані, вони мусять використати цей час для саморозвитку на глибших емоційних рівнях. Ваша праця – Ваша воєнна праця – полягає в тому, щоб культивувати Ваш талант і рухатися в тому напрямку, якого він вимагає. Війна, як ми зазначали, є ворогом творчої діяльності.

Ваша адреса дозволяє припустити, що Ви або є лікарем, або страждаєте від якоїсь тривалої хвороби. В останньому випадку ми всі бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.

Наостанок, один із наших працівників хотів би знати, чи не маєте Ви старшої сестри, яка шість чи сім років тому вчилася в Ґертоні.

Щиро Ваш,

СК.

***

У наступні дні повернення до чіткої системи чергувань по змінах розсіяло відчуття плинної позачасовості тих перших двадцяти чотирьох годин. Вона вважала себе щасливою, коли працювала в денну зміну, від сьомої до восьмої з півгодинними перервами на їду. Коли о п’ятій сорок п’ять дзвонив будильник, вона виринала з м’якого провалля втоми й, перебуваючи ще кілька секунд на нічийній території, між сном і повною притомністю, відчувала якесь збудження від передчуття чи то свята, що чекає на неї, чи від якихось важливих змін. Це було схоже на те, як вона прокидалася в дитинстві на Різдво – сонна схвильованість аж до моменту, поки пригадаєш її причину. З очима все ще заплющеними від яскравого світла літнього ранку, що заповнювало кімнату, вона намацувала кнопку годинника й знову занурювалась у подушку – і тоді все верталося. Насправді повна протилежність Різдву. Повна протилежність усьому. Німці готувалися до вторгнення. Усі говорили про це – від швейцарів, які формували власний госпітальний добровольчий загін місцевої самооборони, до самого Черчілля, який малював картини підкореної, голодної країни, і тільки військово-морський флот збереже незалежність. Брайоні знала, що це буде жахливо, будуть рукопашні бої на вулицях і публічні страти, занурення в рабство й знищення всього хорошого. А проте, сидячи на краєчку свого розбурханого, все ще теплого ліжка, натягаючи панчохи, вона не могла ні подолати, ні прогнати якогось жахливо приємного збудження. Як повторювали всі навкруг, країна тепер залишилася з ворогом сам на сам – і так воно було й краще.

Вже й речі виглядали по-іншому: візерунок з ірисів на її несесері, облуплена гіпсова рама дзеркала, її власне обличчя в тому дзеркалі, коли вона причісувалася, – усе виглядало різкішим, яскравішим. Клямка на дверях, коли вона натискала на неї, була нахабно холодною і твердою на дотик. Коли вона виходила в коридор і чула здалеку важкі кроки на сходах, їй уявлялися високі німецькі чоботи, і в животі все стискалося. До сніданку вона мала кілька вільних хвилин, щоб прогулятися самотою вздовж річки. Навіть о цій порі, під чистим небом, річка хижо поблискувала, несучи свої води повз госпіталь. Невже справді може статися, що Темзою володітимуть німці?

Виразність усього, що вона бачила, чула, до чого торкалася, не була, звичайно, зумовлена новим відродженням і щедрістю раннього літа; то було хворобливе усвідомлення наближення кінця, того, що події прямують до розв’язки. Вона відчувала, що це вже останні дні, які сяятимуть у її пам’яті особливим чином. Ця яснота, ця довга череда сонячних днів – це останній вибрик історії перед початком зовсім інших часів. Ранкові процедури, мийка, роздача чаю, перев’язки, нові зіткнення з усіма тими непоправними каліцтвами – все це не псувало її піднесеного настрою. Він забарвлював усе, що вона робила, був для всього постійним тлом. А ще спонукав не зволікати з тим, що заплановано. Вона відчувала, що часу в неї небагато. Якщо вона відкладатиме, гадала, то можуть прийти німці, і вона вже ніколи не матиме ще однієї можливості.

Нові поранені поступали щодня, але вже не таким потоком. Система все внормувала, і тепер у кожного було своє ліжко. Поранених готували до операцій у підвальних операційних. Пізніше більшість хворих відправляли на поправку у віддалені госпіталі. Смертність була високою, проте для стажисток це вже не було драмою – звичайна рутина: відгороджується ширмою священик, який молиться біля померлого, покійника накривають простирадлом, кличуть санітарів, перестилається ліжко. Як швидко мертві зливаються один з одним, і лице сержанта Муні стає лицем рядового Ловелла, а їхні смертельні поранення плутаються з пораненнями інших солдатів, імена яких вже й не пригадуються.

Тепер, коли Франція була переможена, вважалося, що незабаром почнуться бомбардування й обстріли Лондона. Ніхто без потреби не повинен був залишатися в місті. Вікна нижніх поверхів додатково обкладали мішками з піском, цивільні підрядники на дахах перевіряли міцність коминів і бетонування слухових вікон. Відбувалися різноманітні тренування з евакуації палат, коли багато кричали й свистіли у свистки. Були й протипожежні тренування, і збори по тривозі, і одягання протигазів на непритомних пацієнтів і на тих, хто не міг рухатися. Сестрам нагадували, що спершу вони самі повинні одягти протигази. Сестра Драммонд вже не тероризувала їх. Тепер, коли вони звикли до крові, вона вже не розмовляла з ними, як зі школярками. Коли вона їх інструктувала, тон у неї був холодний, професійно нейтральний, і це їх тішило. За таких нових обставин Брайоні відносно легко вдалося помінятися вихідними з Фіоною, яка великодушно пожертвувала суботою, погодившись на понеділок.