Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

Вона розповіла йому, що порвала всі зв’язки з родиною. І ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом і сестрою. Він уважно стежив за всіма її зусиллями, поки вона здобувала спеціальність медсестри. І коли вона писала: «Я пішла сьогодні в бібліотеку взяти книжку з анатомії, про яку казала тобі. Я знайшла тихий куточок і робила вигляд, що читаю», то він знав, що її живлять ті самі спогади, які пожирали його щоночі під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла в кафе у своїй пелерині сестри милосердя, вирвавши його з приємної заціпенілості, він так рвучко підхопився, що перекинув свій чай. Він був свідомий свого надто великого костюма, купленого матір’ю на зекономлені гроші. Здавалося, що піджак взагалі ніде не торкався плечей. Вони сіли, подивилися одне на одного, усміхнулися й відвели очі. Робі й Сесилія кохалися роками – по пошті. У своєму закодованому листуванні вони стали дуже близькі одне одному, але якою штучною здавалася ця близькість зараз, коли вони почали пусту розмову, безпомічний обмін ввічливими запитаннями й відповідями. І в міру того як дистанція між ними зростала, вони починали розуміти, як далеко випередили самі себе в своїх листах. Вони уявляли собі цю зустріч і прагнули її надто довго, і вона не могла виправдати їхніх сподівань. Він випав із цього світу, і йому не вистачало впевненості, щоб відступити назад і схопитися за якусь важливішу думку. Я кохаю тебе, і ти врятувала мені життя. А він запитав, де вона знімає квартиру. Вона сказала йому.

– З господинею маєш добрі стосунки?

Нічого кращого він не міг придумати й боявся тиші, яка може настати, і ніяковості, яка може стати прелюдією до її слів, що приємно було з ним побачитися. А тепер вона мусить повертатися на роботу. Все, що в них було, спиралося на кілька хвилин у бібліотеці багато років тому. Може, воно було надто крихким? Вона так легко може знову стати кимось на зразок сестри. Вона розчарована? Він схуд. Він скулився в усіх відношеннях. В’язниця примушувала його зневажати себе, а вона була такою ж гарною, якою він пам’ятав її, особливо у формі сестри милосердя. Але вона теж була страшенно нервовою, не здатною вийти за межі банальних слів. Тому намагалася бути легковажною, говорячи про характер своєї господині. Вони обмінялися ще декількома подібними фразами, і вона справді подивилася на маленький годинник, який висів над її лівою груддю, і сказала, що її обідня перерва скоро закінчиться. У них є ще півгодини.

Він провів її до Вайтхолу, до автобусної зупинки. У дорогоцінні останні хвилини він записав їй свою адресу, якусь понуру послідовність акронімів і цифр. Пояснив, що звільнень у нього не буде, поки він не пройде курс базової підготовки. Після цього матиме два тижні відпустки. Вона дивилася на нього, якось сердито похитуючи головою, і тоді він нарешті взяв її за руку й стиснув. Цей жест повинен був передати все, що не було сказано, і вона відповіла на нього власним потиском. Прийшов її автобус, але вона не відпускала його руку. Вони стояли лице в лице. Він поцілував її, спершу легенько, а потім вони притулилися одне до одного, і коли їхні язики зустрілися, його безплотне «я» відчуло принизливу вдячність, бо він знав, що матиме тепер на рахунку спогад, до якого звертатиметься в усі наступні місяці. Він і зараз звернувся до нього, у французькій стодолі в ці передранкові години. Вони стискали одне одного в обіймах і цілувалися, а люди в черзі оминали їх. Хтось закудкудакав йому просто у вухо. Це вона плакала, притулившись до його щоки, і горе притискало її губи до його губ. Підійшов ще один автобус. Вона вирвалася, стиснула йому руку й увійшла в автобус, не вимовивши й слова, не озирнувшись. Він дивився, як вона шукає місце, сідає, і коли автобус рушив, раптом зрозумів, що повинен був їхати з нею, до самого госпіталю. Він же втрачає хвилини, які міг провести з нею. Йому треба знову вчитися думати й діяти самостійно. Він побіг уздовж Вайтхола, сподіваючись, що наздожене її на наступній зупинці. Але її автобус вже був далеко й незабаром зник десь у напрямку Парламентської площі.

Протягом усього його навчання вони листувалися. Звільнені від цензури й необхідності щось вигадувати, вони усе ж залишалися обережними. Втомлені цим життям на папері, пам’ятаючи про труднощі, вони не наважувалися на щось більше, ніж торкнутися руками чи поцілуватися на автобусній зупинці. Вони казали, що люблять одне одного, писали «моя кохана», «мій найдорожчий» і знали, що майбутнє в них спільне, але утримувалися від палкішого вияву почуттів. Найголовніше полягало в тому, щоб не втратити зв’язку, поки не настануть оті два тижні. За допомогою ґертонської подруги вона знайшла котедж у Вілтширі, де можна буде поселитися, і хоча у свій вільний час вони не могли думати ні про що інше, однак у листах боялися зіпсувати все щедрими слововиверженнями. Замість цього описували свої будні. Вона тепер працювала у пологовому відділенні, і кожен день дарував звичайні чудеса, а також драматичні чи радісні моменти. Траплялися й трагедії, поряд із якими її власні клопоти ставали нічим: мертвонароджені діти, матері, які помирали, молоді чоловіки, що плакали в коридорах, приголомшені, напівпритомні матері-підлітки, вигнані зі своїх сімей, немовлята-каліки, які однаково незбагненною мірою збуджували і сором, і любов. Коли Сесилія описувала щасливий кінець, ту мить, коли битва завершувалася і знесилена матір уперше брала дитину на руки, захоплено вдивляючись у нове обличчя, то малося на увазі її власне майбутнє, їхнє спільне майбутнє, і це наділяло листи якоюсь безхитрісною силою, хоча його думки, щиро кажучи, були присвячені не так народженню, як зачаттю.

Він же, в свою чергу, описував стройовий плац, стрільбище, муштру, солдатські побрехеньки, казарми. Він був позбавлений права на офіцерську підготовку, і слава Богу, бо рано чи пізно зустрів би в офіцерській їдальні когось, хто знав би про його минуле. А серед солдатів він зберігав безособовість, до того ж виявилося, що перебування в тюрмі забезпечує певний статус. Він виявив, що був добре підготовлений до армійських порядків, до жахливих перевірок ранців, до застилання койок без єдиної зморщечки, щоб усі бирки були строго по ранжиру. На відміну від інших, він вважав, що харч не такий вже й поганий. Дні, хоча й утомливі, виглядали достатньо різноманітними. Марш-кидки по бездоріжжю справляли йому задоволення, яке він не наважувався висловлювати в компанії інших новобранців. Він набирав вагу й набирав сили. Завдяки вікові й освіті він виділявся серед інших, але це компенсувалося його минулим, тому ніхто його не непокоїв. Навпаки, він вважався мудрим, стріляним горобцем, який знав, як із «ними» треба поводитися, і міг стати в пригоді, коли доводилося заповнювати якісь формуляри. Як і вона, він теж обмежувався описом повсякденних справ, додаючи часом якісь смішні чи тривожні випадки: про новобранця, який прийшов на плац без черевика; про вівцю, яка знавісніла, потрапивши в казарму, і її ніяк не вдавалося вигнати; про сержанта-інструктора, якого мало не застрелили на стрільбищі.

Проте була одна зовнішня обставина, яка тінню лягала на все і якої вони не могли оминути. Після минулорічної Мюнхенської угоди він, як і всі інші, був переконаний, що війна неминуча. Їхнє навчання спростили й прискорили, розширювали новий табір, щоб прийняти більше новобранців. Його непокоїло не те, що він братиме участь у бойових діях, а що їхня вілтширська мрія опиниться під загрозою. Вона посилювала його побоювання описом підготовки госпіталю до непередбачених обставин – збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчання на випадок надзвичайних ситуацій. І все ж для них це залишалося якимось фантастичним, далеким, навіть якщо і ймовірним. Багато хто вважав, що таке не може повторитися знову. І вони жили надіями.

Була і ще одна, більш приватна справа, яка бентежила його. Сесилія не розмовляла зі своїми батьками, братом і сестрою з листопада 1935 року, коли Робі був засуджений. Вона не писала їм, не повідомила своєї нової адреси. Листи до неї ішли через його матір, яка продала котедж і переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс вона сповістила їм, що в неї все добре і що вона не бажає ніяких контактів. Леон якось прийшов у госпіталь, але вона не стала з ним говорити. Він чекав за воротами весь день. Побачивши його, вона повернулася всередину й не виходила, аж поки він не пішов. Наступного ранку він чекав під гуртожитком медсестер. Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік. Він притримав її за лікоть, але вона висмикнула руку й пішла, ніяк зовні не відреагувавши на його благання.

Робі краще за інших знав, як вона любила брата, як була прив’язана до сім’ї і як багато значили для неї дім і парк. Він би ніколи не зміг туди повернутися, але його непокоїла думка, що вона заради нього знищує якусь частину самої себе. Коли один місяць підготовки минув, він признався їй, що його мучить. Вони вже не вперше говорили про це, але тепер проблема стала яснішою.

У відповіді вона написала:

«Вони всі проти тебе, всі до одного, навіть мій батько. Понівечивши твоє життя, вони понівечили моє. Вони вирішили повірити свідченням дурного, істеричного дівчиська. Фактично, вони підштовхували її, не залишивши їй можливості відмовитися від своїх слів. Їй було всього лиш тринадцять, я знаю, але я не хочу більше ніколи розмовляти з нею. Щодо всіх інших, то я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили. Тепер, коли я порвала з ними, я починаю розуміти весь той снобізм, який стоїть за їхньою дурістю. Моя мати так і не пробачила тобі диплома з відзнакою. Мій батько волів сховатися за своєю роботою. Леон виявився безхарактерним ідіотом, який шкірить зуби й тримається всіх інших. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моєї родини не схотів, щоб поліція поставила йому цілком очевидні запитання. У поліції був ти. Вони не хотіли ускладнювати собі роботу. Я знаю, це може видаватися жорстоким, але, коханий мій, я зовсім не прагну цього. Я цілком щиро радію своєму новому життю, новим друзям. Я відчуваю, що можу нарешті вільно дихати. А передовсім я маю тебе, щоб для тебе жити. Якщо судити тверезо, то необхідно було вибирати – ти чи вони. Як це можна поєднати? У мене ніколи не було жодних сумнівів. Я кохаю тебе. Я вірю тобі до кінця. Ти – найдорожче, що в мене є, весь сенс мого життя. Сі».

Ці останні рядки він знав напам’ять і зараз вимовив їх у темряві. Весь сенс мого життя. Не існування, а життя. Ось у чому суть. А вона була сенсом його життя, і саме тому він повинен вижити. Лежачи на боці, він вдивлявся туди, де, як гадав, мав бути вхід у стодолу, і чекав, коли почне розвиднятися. Нетерпіння не давало йому заснути. Він хотів одного – йти до узбережжя.

Не було ніякого котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця навчання почалася війна. Реакція військових була автоматичною, як рефлекси у слимака. Всі відпустки були анульовані. Трохи згодом уточнили, що їх відстрочено. Визначили дату, змінили її, тоді взагалі скасували. Пізніше, попередивши за двадцять чотири години, їм видали проїзні документи. Вони мали чотири дні, перш ніж з’явитися на службу в новий полк. Ходили чутки, що їх відправлять на війну. Вона намагалася перенести свої вихідні дні, і частково це їй вдалося. Але коли вона спробувала залагодити це остаточно, усе зірвалося. Коли прийшла його листівка з повідомленням про приїзд, вона вже їхала в Ліверпуль на курси з надання допомоги у випадку важких поранень при госпіталі Олдер-Гей. Наступного дня після приїзду до Лондона він вирушив навздогін за нею на північ, але поїзди ходили страшенно повільно. Перевага віддавалася військовим ешелонам, що їхали на південь. На бірмінгемському вокзалі Нью-Стріт він спізнився на пересадку, а наступний поїзд відмінили. Йому б довелося чекати аж до ранку. Півгодини він ходив платформами, не знаючи, як йому бути. Врешті-решт вирішив повернутися. Прибути із запізненням до місця служби – це було серйозне порушення.

Коли вона повернулася з Ліверпуля, він уже висаджувався в Шербурзі, і попереду його чекала найнудніша в його житті зима. Вони, звичайно, обоє були у відчаї, але вона вважала своїм обов’язком підтримати і заспокоїти його. «Я нікуди не збираюся виїздити, – писала вона в першому після Ліверпуля листі. – Я чекатиму тебе. Повертайся». Вона повторила свої власні слова. Вона знала, що він їх пам’ятає. Відтоді вона саме так закінчувала всі свої листи до Робі у Францію, аж до останнього, який прийшов перед самим наказом відступати до Дюнкерка.

То була довга й безрадісна зима для Британського експедиційного корпусу в північній Франції. Майже нічого не діялося. Вони копали траншеї, охороняли під’їзні шляхи, їх посилали на нічні навчання, які піхотинцям здавалися фарсом, бо мета ніколи не пояснювалася, а зброї не вистачало. У вільний від служби час кожен солдат був генералом. Навіть рядовий найнижчого рангу доходив висновку, що цього разу воюватимуть не в траншеях. Але протитанкових гармат, яких усі чекали, так і не надіслали. Власне кажучи, у них взагалі не вистачало важкої бойової техніки. То був час нудьги й футбольних матчів з іншими підрозділами, цілоденних маршів польовими дорогами з повною викладкою, коли годинами не робиш нічого, лиш крокуєш в ногу з іншими й сниш наяву під стукіт черевиків по асфальту. Він шукав забуття в думках про неї, укладав наступний свій лист, відшліфовуючи речення, намагаючись відшукати смішне в нудному.

Можливо, саме перші зелені паростки вздовж французьких доріг і легенький серпанок пролісків, що виглядали з-поміж дерев у лісі, примусили його відчути потребу в примиренні й у тому, щоб почати все спочатку. Він дійшов висновку, що повинен ще раз спробувати переконати її сконтактуватися з батьками. Вона не мусить пробачати їм чи знову повертатися до старих суперечок. Їй слід всього лиш написати простого й короткого листа, дати їм знати, де вона і як їй живеться. Хто скаже, які зміни можуть статися в наступні роки? Він знав, що якщо вона не помириться з батьками, перш ніж хтось із них помре, докори совісті замучать її. Він ніколи не пробачить собі, якщо не підштовхне її до цього.

Так він і написав їй у квітні, а її відповідь прийшла лиш у середині травня, коли вони вже відступали через власні лінії оборони, незадовго до того, як прийшов наказ відступати аж до Каналу. Вогневого контакту з противником ще не було. Лист лежав зараз у нагрудній кишені. Це був останній лист, який прийшов від неї, до того як поштова служба розвалилася.

…Я не збиралася писати про це зараз. Я все ще не знаю, що маю думати, і хотіла почекати, аж коли ми будемо разом. Але тепер, коли прийшов твій лист, безглуздо не розказати тобі про це. Першим сюрпризом є те, що Брайоні зовсім не в Кембриджі. Вона не поїхала туди минулої осені, не з'явилася на заняття. Я була здивована, бо чула від доктора Голла, що її там чекали. Другий сюрприз – це що вона вчиться на курсах медсестер у моєму старому госпіталі. Можеш уявити собі Брайоні з судном? Гадаю, що всі те саме казали про мене. Але ж вона така фантазерка, ми по собі це добре знаємо. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме уколи. Лист її дуже плутаний і мене теж зовсім заплутав. Вона хоче зустрітися. Вона починає повною мірою розуміти, що вона зробила і чим воно все обернулося. Ясно, що її відмова від університету якось із цим пов’язана. Вона пише, що хоче приносити практичну користь. Мені здається, що вона сприймає догляд за хворими як свого роду покаяння. Вона хоче приїхати, щоб побачитися й поговорити зі мною. Може, я це не так розумію, тому й хотіла дочекатися тебе й відбути цю розмову разом із тобою, але мені здається, що вона хоче публічно покаятися в тому, що зробила. Я гадаю, вона хоче змінити свої свідчення й зробити це офіційно або на підставі закону. Може, цього й не можна зробити, враховуючи, що твою апеляцію не стали розглядати. Нам слід більше знати про закони. Можливо, мені варто зустрітися з адвокатом. Я не хочу, щоб наші надії виявилися марними. І вона теж може мати на увазі зовсім не те, що я думаю, або може бути не готовою пройти через це. Ти ж пам’ятаєш, яка вона мрійниця.

Я не робитиму нічого, поки ти мені не напишеш. Я б не розказувала тобі всього цього, але коли ти знову написав, що мені слід спілкуватися з батьками (мене вражає твоя великодушність), я вирішила, що ти мусиш про це знати, бо ситуація може змінитися. Якщо закон не дозволяє Брайоні стати перед суддею й заявити, що вона хоче змінити свої свідчення, то вона може принаймні сказати про це нашим батькам. Тоді вони зможуть вирішити, як їм повестися. Якщо вони погодяться написати тобі й попросити вибачення, тоді, можливо, ми й зможемо почати все спочатку.

Я весь час думаю про неї. Піти в медсестри, порвати зі своїм оточенням – для неї це ще серйозніший крок, ніж був для мене. Я принаймні провчилася три роки в Кембриджі, і в мене були зрозумілі причини, щоб зректися сім’ї. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не стану заперечувати, що мені дуже кортить дізнатися про них. Але я чекатиму, коханий, щоб ти написав мені, що ти про це думаєш. Ага, і до речі, вона також написала, що Сирил Коннолі з «Горизонту» завернув її рукопис. Так що принаймні знайшовся хтось, хто належно оцінив її вбогі фантазії.

Пам’ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Меншенький помер. Це сталося вночі, якраз коли я чергувала. Матір пережила це дуже важко. Ми чули, що батько – підручний муляра, і, гадаю, сподівалися побачити такого собі нахабного нікчему з цигаркою, що прилипла до нижньої губи. Він працював у східній Англії на підрядчиків, що виконують військові замовлення, будував берегові лінії оборони, тому й приїхав до госпіталю так пізно. Виявилося, що це дуже гарний юнак, дев’ятнадцяти років, зростом більше метра вісімдесяти, з русявим волоссям, яке звисає йому на лоба. У нього спотворена стопа, як у Байрона, тому його не взяли до війська. Дженні сказала, що він виглядає, як грецький бог. Як він лагідно, м’яко, терпляче втішав свою юну дружину. Ми всі були зворушені. Найсумніше, що коли йому вже майже вдалося заспокоїти її, закінчився час для відвідин, прийшла сестра й примусила його піти разом з усіма іншими. А нам випало складати докупи черепки. Бідна дівчинка. Але була вже четверта година, а правила є правила.

Я хочу встигнути з цим листом у белемське поштове відділення і сподіваюся, що він перепливе Канал до кінця тижня. Не хочу, однак, закінчувати на сумній ноті. Я справді дуже схвильована цими новинами про свою сестру й про те, що це може для нас означати. Мені дуже сподобалася твоя історія про сержантські клозети. Я читала ці рядки дівчатам, вони реготали як шалені. Я рада, що той офіцер зв’язку виявив твої знання французької і знайшов тобі роботу, де вони потрібні. Чому вони так довго з’ясовували, хто ти такий? Ти що, не хотів цього? Ти маєш рацію щодо французького хліба – вже через десять хвилин знову хочеться їсти. Саме повітря – і ніякої суті. Белем не такий вже й поганий, як я писала раніше, але про це наступного разу. Вкладаю ще вірш Одена на смерть Єйтса, вирізаний із минулорічного «London Mercury». В кінці тижня я їду побачитися з Ґрейс і пошукаю в ящиках твого Гаусмена. Все, біжу. Весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе. Я чекатиму тебе. Повертайся. Сі.

***

Він прокинувся, бо хтось штурхав його ногою в спину.

– Давай, начальник. Вставай і сяй.

Він сів і подивився на годинник. Прямокутник входу з чорного став синюватим. Він прикинув, що спав не більше сорока п’яти хвилин. Мейс дбайливо повитягав з мішків солому й розібрав стіл. Вони мовчки посідали на паки сіна й закурили першу цього дня цигарку. Вийшовши надвір, побачили глиняний горщик із важкою дерев'яною накривкою. Всередині лежав буханець хліба й великий шмат сиру, загорнені в муслінову ганчірку. Тернер одразу розділив харчі довгим мисливським ножем.

– На випадок, якщо ми розійдемося, – пробурмотів він.

В домі вже горіло світло, а собаки гавкали, як скажені, коли вони відходили. Вони перелізли через ворота й пішли полем у північному напрямку. Через годину зупинилися в молодому ліску, напилися з манірок і закурили. Тернер вивчав карту. Високо в небі вже з’явилися перші бомбардувальники, десь із п’ятдесят «хейнкелів» прямували тим же курсом до узбережжя. Сходило сонце, хмар на небі майже не було. Ідеальний день для люфтваффе. Вони мовчки йшли ще годину. Стежок не було, тому він визначав шлях за компасом, через поля з коровами й вівцями, турнепсом і молодою пшеницею. Поодаль від доріг було зовсім не так безпечно, як він думав. На одному з пасовиськ було більше десятка снарядних воронок, а шматки м’яса, кісток і строкатої шкіри були розкидані на проміжку сотні метрів. Однак усі вони були заглиблені у власні думки, й ніхто нічого не казав. Тернера непокоїла карта. Він вважав, що вони десь милях у двадцяти п’яти від Дюнкерка. Чим ближче вони підходитимуть, тим важче буде уникати доріг. Усе сходилося в одну точку. По дорозі були річки й канали, які треба було перетинати. Прямуючи до мостів, вони лише втрачатимуть час, знову зрізаючи навпростець по бездоріжжю.

Коли минула десята, вони знову зупинилися перепочити. Потім перелізли через огорожу, щоб вийти на польову дорогу, але він не знаходив її на карті. Бігла вона, щоправда, в потрібному напрямку пласкою, майже без дерев, рівниною. Вони йшли ще з півгодини, аж почули стрільбу з зеніток у кількох милях попереду, де було видно шпиль церкви. Він зупинився, знову звіряючись із картою.

– Там же нема бабів, на тій карті, – сказав капрал Нетл.

– Шшш… У нього знову сумніви.

Тернер сперся всією вагою на стовп огорожі. Бік болів щоразу як він робив крок правою ногою. Та гостра штука немовби вистромилась і чіпляла його за сорочку. Неможливо опиратися бажанню намацати її пальцем. Проте відчував він лише ніжну, розірвану плоть. Це несправедливо, що він після минулої ночі знову повинен вислуховувати насмішки капралів. Утома й біль зробили його дражливим, але він промовчав і спробував зосередитися. Знайшов на карті село, але доріжки їхньої не знайшов, хоча вона, без сумніву, вела саме туди. Усе було саме так, як він і думав. Вони вийдуть на дорогу й повинні будуть триматися її аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Іншого шляху немає. Капрали продовжували підколювати його. Він згорнув карту й рушив уперед.

– Які наші плани, начальник?

Він не відповів.

– Ой, ой. Тепер ти образив її.

Десь далі за зенітками вони почули вогонь артилерії, своєї артилерії, що долинав звідкись із заходу. Наблизившись до села, почули гуркіт машин, які їхали дуже повільно. Потім побачили їх – витягнувшись в одну лінію в північному напрямку, вони рухалися зі швидкістю пішохода. Спокусливо було попроситися, щоб їх підвезли, проте він із досвіду знав, яку доступну ціль становитимуть вони з повітря. Ідучи пішки, ти і бачиш, і чуєш, що діється, їхня доріжка вийшла на велику дорогу, де та під прямим кутом завертала на виході з села. Хвилин із десять вони дали відпочити ногам, присівши на краєчку кам’яного риштака. Тритонні й десятитонні вантажівки, напівгусеничні й санітарні машини ревли на вузькому повороті, рухаючись зі швидкістю менш ніж одна миля на годину, й віддалялися від села довгою, прямою дорогою, обсадженою з лівого боку платанами. Дорога вела просто на північ, до чорної хмари диму над обрієм. Це горіла нафта, і там був Дюнкерк. Компас тепер не потрібен. Вздовж дороги де-не-де валялися понівечені військові машини. Ніщо не повинно дістатися ворогу. З кузовів вантажівок байдуже дивилися притомні поранені. Їхали також броньовані й штабні машини, кулеметні транспортери з «бренами», мотоцикли. Упереміж із ними, напаковані домашнім скарбом і валізами, їхали цивільні машини, автобуси й фермерські вантажівки, вози тягли коні або штовхали чоловіки й жінки. Повітря було сизим від вихлопних газів, і в цьому смороді втомлено брели – наразі швидше від машин – сотні солдатів, більшість із яких несли гвинтівки й свої незручні шинелі – зайвий тягар у цей погожий, теплий ранок.

Разом із солдатами рухалися цілі сім’ї, тягнучи валізи, клунки, немовлят або тримаючи за руки дітей. Єдиним людським звуком, який почув Тернер, звуком, який перекривав гудіння двигунів, був дитячий плач. Були там і старі люди, які йшли самотою. Якийсь старий у свіжому полотняному костюмі, з метеликом на шиї і в теплих домашніх капцях човгав, підпираючись двома палицями, так повільно, що його обганяли навіть машини. Важко відсапувався. Куди б він не йшов, він уже туди не дійде. По той бік дороги, якраз на розі, знаходилася взуттєва крамниця, яка була відчинена й працювала. Тернер побачив жінку з маленькою дівчинкою, яка щось говорила продавцеві, котрий стояв, тримаючи в руках розпаровані черевики. Усі троє не звертали уваги на процесію за їхніми спинами. Рухаючись проти течії і намагаючись повернути на тому ж таки розі, ішла колона броньованих машин, фарба яких ще й не нюхала битви. Прямували вони на південь, назустріч німецькому наступу. Все, чого вони могли домогтися в бою з бронетанковою дивізією, – це кілька годин відстрочки для солдатів, що відступають.

Тернер підвівся, напився з манірки й влився в процесію, приткнувшись за парою рядових з полку шотландської легкої піхоти. Капрали рушили за ним. Тепер, коли вони приєдналися до головного потоку відступаючих, він уже не почувався відповідальним за них. А те, що він не виспався, ще й посилювало його ворожість. Сьогодні їхні насмішки особливо кололи його, бо немовби зраджували товариськість попередньої ночі. Фактично ж, він відчував ворожість до всіх навколо себе. Усі його думки стиснулися до однієї, розміром як макове зернятко: вижити.

Прагнучи позбутися капралів, він пішов швидше, обігнав шотландців і проштовхався крізь групку черниць, які вели кілька десятків дітей у синіх жакетиках. Вони нагадували залишки інтернату, такого, в якому він учителював одного літа неподалік від Лілля перед вступом до Кембриджа. Тепер те життя здавалося йому життям якоїсь іншої людини. Мертва цивілізація. Спершу зруйнували його життя, потім життя всіх інших. Він сердито йшов уперед, знаючи, що довго таку швидкість не витримає. Він уже бував раніше в подібній колоні, у перший же день, і знав, чого він шукає. Праворуч від нього була канава, але неглибока й відкрита. Дерева росли з іншого боку. Він прослизнув через дорогу, якраз перед легковим «рено». Коли він зробив це, водій натиснув на клаксон. Різкий сигнал несподівано розлютив Тернера. Досить з нього! Він скочив до дверцят водія й різко рвонув їх. Всередині сидів елегантний маленький чоловік у сірому костюмі й капелюсі, поряд із ним купою лежали валізи, а родина тіснилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, а відкритою правою рукою вже готовий був врізати по дурній пиці, але інша сильна рука схопила його за зап’ястя.

– Це не вороги, начальник.

Не відпускаючи його руки, Мейс відтягнув його набік. Нетл, який стояв одразу за ними, ногою захлопнув дверцята з такою силою, що відлетіло бічне дзеркальце. Діти в синіх жакетиках радісно закричали й заплескали в долоні.

Усі троє перейшли на протилежний бік і пішли під деревами. Сонце стояло вже високо, було тепло, але тінь на дорогу ще не падала. Деякі з машин, що лежали в канавах, були підбиті під час повітряних атак. Біля покинутих вантажівок, повз які вони проходили, валялося різне добро, розкидане солдатами, які шукали їжу, випивку або бензин. Тернер і капрали йшли через весь цей мотлох: котушки стрічки для друкарських машинок, які сипалися з коробок, гросбухи для подвійного бухгалтерського обліку, оцинковані столи й обертові стільці, кухонний посуд і запчастини до двигунів, сідла, стремена й збруя, швейні машини, футбольні призові кубки, розкладні стільці, кінопроектор і бензиновий генератор – обидва роздовбані ломом, який лежав тут же. Вони пройшли повз санітарну машину, що з'їхала в кювет, вже без одного колеса. На дверцятах була латунна табличка: «Ця машина є дарунком британців, що живуть у Бразилії».

Тернер виявив, що можна заснути на ходу. Гуркіт двигунів раптом зникав, шийні м’язи розслаблялися, голова падала на груди, і він, здригнувшись, прокидався й заточувався. Нетл і Мейс були за те, щоб під’їхати якоюсь машиною, але він уже розповідав їм попереднього дня, що бачив у тій першій колоні – двадцятеро людей у кузові тритонної вантажівки були вбиті одною-єдиною бомбою. Він у цей час сидів скулений у канаві, засунувши голову в дренажну трубу, й дістав уламком шрапнелі в бік.

– Так що давайте, вперед, – сказав він. – Я залишаюся тут.

І справа була вирішена. Без нього вони не підуть, він – їхній щасливий квиток.

Вони наздогнали ще кількох шотландців з полку легкої піхоти. Один із них грав на волинці, що спонукало капралів почати передражнювати його, підвиваючи гугнявими голосами. Тернер зробив вигляд, що хоче перейти на інший бік дороги.

– Якщо ви почнете бійку, я не з вами.

Кілька шотландців вже обернулися й щось бурмотіли один одному.

– Файненька ніч, файненько місєц світе, – затягнув Нетл, наслідуючи діалект кокні. І могло б початися щось малоприємне, якби попереду не пролунав пістолетний постріл. Коли вони порівнялися з шотландцями, волинка замовкла. У відкритому полі загін французьких кавалеристів спішився, вишикувавшись у довгу шеренгу. Від голови шеренги йшов офіцер, стріляв у голову кожному коню, потім переходив до наступного. Усі солдати виструнчились біля своїх скакунів, церемоніально притиснувши кашкети до грудей. Коні покірно чекали своєї черги.

Це видовище поразки ще більше пригнітило всіх. Капрали втратили охоту чіплятися до шотландців, ті теж перестали звертати на них увагу. Ще через кілька хвилин вони пройшли повз п’ять трупів у канаві – три жінки, двоє дітей. Їхні валізи лежали біля них. Одна з жінок була в теплих капцях, як і отой чоловік у полотняному костюмі. Тернер відвернувся, вирішивши не перейматися. Якщо він хоче вижити, то повинен слідкувати за небом. Проте він був такий втомлений, що весь час забував про це. А ще зробилося спекотно. Деякі солдати кидали свої шинелі на землю. Чудовий день. Саме так його можна було б назвати за інших обставин – чудовий день. Дорога пішла на довгий некрутий підйом, якраз щоб ледве тягти ноги, та й бік став боліти сильніше. Кожен крок вимагав свідомих зусиль. Ліву п’яту він розтер до пухирів і тепер ішов, вивертаючи ногу. Не зупиняючись, дістав із наплічника хліб і сир, але жувати не міг, бо в роті пересохло від спраги. Він знову закурив, щоб приглушити почуття голоду, і спробував звести своє завдання до найголовнішого: треба йти по землі, поки не вийдеш до моря. Що може бути простіше, якщо викинути соціальну складову? Він – єдина людина на землі і має чітку мету. Він іде по землі, аж поки не вийде до моря. Він знав, що реальність завжди соціальна; якісь інші люди переслідують його, проте його втішало таке прикидання, а також ритм, знайдений нарешті для ніг. Ішов / він по / землі, / аж вий/шов до / берегів. Гекзаметр. П’ять ямбів і анапест – відтепер він крокуватиме в цьому ритмі.