Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

Ці думки були для неї такими ж звичними й такими ж заспокійливими, як і акуратна форма її колінок, дуже схожих, але різних, їх симетричного, але оберненого вигляду. За першою думкою завжди йшла наступна, одна таємниця породжувала другу: чи всі інші й справді такі самі живі, як вона? Наприклад, чи її сестра щось насправді означає для себе, чи становить вона для себе таку саму цінність, як Брайоні? Чи бути Сесилією – це таке ж чудесне відчуття, як бути Брайоні? Чи у її сестри також є справжнє «я», сховане за хвилею, в яку треба пірнути, і чи присвячує вона час думкам про це, наблизивши до обличчя палець? А всі інші, включаючи і її батька, і Бетті, і Гардмена? Якщо відповідь звучить «так», тоді світ – людський світ – нестерпно складний: два мільярди голосів, і думки кожного прагнуть бути однаково важливими з усіма іншими, і вимоги до життя у всіх однаково нагальні, і кожен вважає себе унікальним – і ніхто таким не є. І можна потонути у власній малозначності. Але якщо відповідь звучить «ні», тоді Брайоні оточена машинами, достатньо розумними і приємними ззовні, але позбавленими таких яскравих і особистих внутрішніх почуттів, як у неї. Це було кепсько і сумно, але й неправдоподібно. Бо хоча це й ображало її почуття організованості, але вона знала, що, скоріш за все, всі інші мають такі ж думки, як вона. Вона знала це, але таке знання було якимось сухим; насправді вона не відчувала цього.

Репетиції також нівечили її почуття організованості. Той самодостатній світ, який вона викреслила чіткими й бездоганними лініями, спотворювався недбальством чужих розумів, чужих потреб; і сам час, так гарно поділений на папері на акти й сцени, навіть у цю мить неконтрольовано збігав. Джексон, мабуть, повернеться аж після обіду, Леон із приятелем приїдуть під вечір або навіть раніше, а вистава призначена на сьому. А ще й досі не було справжньої репетиції, а близнюки не вміють грати, навіть говорити не вміють, а Лола вкрала у Брайоні роль, яка по праву належиться їй, і нічого вже не можна зробити, і ще ця спека, несосвітенна спека. Дівчинка пригнічено зіщулилася й підвелася. Пилюкою з плінтуса вона вимазала руки і сукню ззаду. Глибоко замислившись, вона, поки йшла до вікна, витерла руки об передню частину сукні. Найпростішим способом справити враження на Леона було б написати для нього оповідання, самій вручити йому і прослідкувати, щоб він його прочитав. Гарно виписані літери назви, розмальована обкладинка, сторінки зшиті – в самому цьому слові відчувалася вся привабливість чіткої, лаконічної і контрольованої форми, від якої вона відмовилася, коли вирішила писати п’єсу. Оповідання було простим і недвозначним, і ніщо не могло стати на заваді між нею і її читачем – ніяких посередників із їхніми особистими амбіціями чи невмілістю, ніякого браку часу, ніяких обмежень можливостей. В оповіданні треба всього лиш захотіти, всього лиш написати це на папері – і вже маєш світ; у п’єсі доводиться задовольнятися тим, що є: коней немає, сільських вуличок немає, моря немає. Навіть завіси немає. Зараз було цілком ясно, що ця думка прийшла надто пізно: оповідання – це свого роду телепатія. Записуючи на папері різні значки, вона може пересилати думки й почуття зі своєї голови в голову читача. Це чарівний процес і такий звичний, що ніхто не завдає собі труду здивуватися. Прочитати речення і зрозуміти його – це одне й те саме; як і зі згинанням пальця, ніщо не стоїть між одним і другим. Немає проміжку, під час якого значки треба розгадувати. Бачиш слово «замок» – і ось він перед тобою, побачений здалеку, пізнім літом, оточений лісами, повітря синювате й спокійне, над кузнею куриться димок, а вимощена дорога крутиться й зникає в зеленій тіні…

Вона підійшла до одного з широко відчинених вікон кімнати й, мабуть, вже кілька секунд дивилася на те, що лежало перед очима, перш ніж усвідомила, на що вона дивиться. Ця сцена цілком би пасувала до середньовічного замку, принаймні здалеку. У декількох милях за володіннями Толлісів здіймалися Суррейські горби, вкриті безліччю могутніх дубів з густими кронами, зелень яких була пом’якшена молочним серпанком спеки. Трошки ближче – відкритий парк, що належав до маєтку, який виглядав сьогодні сухим і диким, розпеченим, наче савана, де нечисленні дерева кидали різкі короткі тіні, а на високій траві вже розповзалася левина пожовть середини літа. Ще ближче, вже за огорожею, були розарії, а зовсім вже недалеко – фонтан із Тритоном, і біля опорної стінки чаші фонтана стояла її сестра, а тут же перед нею – Робі Тернер. Було щось офіційне в тому, як він стояв, розставивши ноги, відкинувши назад голову. Пропозиція руки й серця. Брайоні не була б цим здивована. Вона й сама написала оповідання, в якому простий лісоруб рятує потопаючу принцесу і врешті-решт одружується з нею. Те, що вона бачить тут, прекрасно з цим узгоджується. Робі Тернер, єдиний син простої прибиральниці й невідомого батька, Робі, шкільну й університетську освіту якого оплачував батько Брайоні і який хотів раніше бути дизайнером ландшафтів, а тепер хоче вивчати медицину, відважився просити руки Сесилії. Це абсолютно зрозуміло. Такі стрибки через умовності й були суттю повсякденних романів.

Менш зрозумілим, однак, було те, як Робі владно підняв руку, наче віддаючи наказ, якому Сесилія не посміла не скоритися. Дивовижно, що вона не може опиратися йому. На його вимогу вона роздягалася, та ще й як швидко. Ось вона зняла блузку, ось дає спідниці впасти на землю й виступає з неї, а він нетерпляче дивиться, взявшись під боки. Шантаж? Погрози? Брайоні прикрила долонями обличчя й дещо відступила від вікна. Їй слід би заплющитись, подумала вона, і заощадити собі сцени сестриної ганьби. Але вона не могла цього зробити, бо й далі діялися дивовижні речі. Сесилія – на щастя, все ще в нижній білизні – полізла у фонтан, ось вона вже по пояс у воді, ось вона затискає собі носа, а ось її вже немає. Залишився тільки Робі й одяг на траві, а далі – спокійний парк і далекі сині гори.

У цій послідовності не було логіки – сцена потопання і подальший порятунок повинні передувати пропозиції руки й серця. Це було останнє, що подумала Брайоні, перш ніж збагнула, що вона чогось не розуміє і повинна просто дивитися. Невидима для інших, з висоти третього поверху, бачачи все в яскравому сонячному світлі, вона, випереджаючи роки, мала привілейований доступ до дорослої поведінки, до ритуалів і умовностей, про які вона досі нічого не знала. Ясно, що саме ці речі й відбувалися зараз перед її очима. І коли голова її сестри виринула – слава Богу! – над поверхнею води, у неї з’явилася перша слабка підозра, що для неї вже більше не існують казкові замки й принцеси, а лиш те дивне й загадкове, що діється тут і тепер, діється між людьми, звичайними людьми, яких вона знає, і яку дивну владу може мати одна людина над іншою, і як легко зрозуміти все не так – абсолютно не так. Сесилія вибралася з фонтана і вже одягала спідницю і з видимими зусиллями натягала блузку на мокре тіло. Вона різко повернулася, підняла з глибокої тіні фонтана вазу з квітами, якої Брайоні раніше не помітила, і рушила з нею до будинку. Вона й словом не озвалася до Робі, навіть не глянула в його бік. Він якийсь час дивився у воду, а тоді теж пішов геть – безумовно, задоволений – навколо дому. І сцена раптом опустіла; мокра пляма на землі, там, де Сесилія вибралася з води, була єдиним доказом, що тут взагалі, щось сталося.

Брайоні сперлася спиною на стіну і незрячим поглядом втупилася в протилежний кінець кімнати. Вона мала велику спокусу надати всьому магічно-драматичного забарвлення, сприйняти те, свідком чого вона стала, як живу картину, поставлену спеціально для неї, як особливе повчання, оповите таємницею. Але вона дуже добре знала, що якби її тут не було, то усе і так відбулося б, адже призначене було зовсім не для неї. Вона лиш випадково опинилася біля вікна. Це не казка, це було справжнє; це дорослий світ, у якому жаби не розмовляють із принцесами, і єдиними посланнями є ті, які люди відправляють одне одному. А ще кортіло побігти до Сесилії в кімнату й домогтися пояснення. Брайоні подолала спокусу, бо хотіла на самоті пережити те неясне ще збудження від можливості, яку вона щойно відчула, ту невиразну тривогу від наміру, який вже майже визначився, принаймні емоційно. Пізніше це визначення уточнюватиметься роками. Їй ще доведеться погодитися, що вона, можливо, переоцінила свою розсудливість, приписавши її тринадцятирічній всього лиш дівчинці. У той час усе це могло й не бути точно виражене словами; власне кажучи, вона могла відчувати не більш ніж сильне бажання знову почати писати.

Чекаючи в дитячій кімнаті на повернення кузенів, вона відчувала, що може описати сцену, подібну до тієї, яка розігралася біля фонтана, і може ввести туди прихованого спостерігача, такого, як вона. Вона вже уявляла, як біжить зараз у свою кімнату, до чистого блокнота з розлінованим папером і своєї бакелітової, схожої на мармурову, авторучки. Вона вже бачила прості речення, телепатичні символи, що купчилися й розквітали на кінчику пера. Вона зможе описати цю сцену тричі, з трьох різних точок зору; її збудження передчувало свободу, звільнення від обтяжливої боротьби добра і зла, героїв і лиходіїв. Ніхто з цих трьох не буде поганим, не будуть вони й особливо хорошими. Їй не треба оцінювати. Мораль теж непотрібна. Їй треба всього лиш показати різні свідомості, такі ж живі, як її власна, опираючись думці, що інші свідомості не є такими ж живими. Не тільки злоба й підступність роблять людей нещасними, а ще й збентеженість і нерозуміння; а передовсім – невміння збагнути просту істину, що інші люди є такими ж реальними, як і ти. І тільки в оповіданні можна увійти в ці інші свідомості й показати, що вони мають таку саму вартість. І це єдина мораль, яка потрібна оповіданню.

Через шістдесят років вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла у своїй творчості весь шлях розвитку літератури, від оповідань, породжених європейською традицією народних казок, потім п’єс із простеньким повчальним змістом, до безстороннього психологічного реалізму, який вона відкрила для себе одного особливого ранку в пору спекотних днів 1935 року. Вона прекрасно усвідомлюватиме, якою мірою міфологізує сама себе, тому надасть своїй розповіді іронічного чи, може, іроніко-героїчного забарвлення. Її твори були відомі своєю аморальністю, і як усі автори, вимушені до цього часто повторюваним запитанням, вона відчувала, що повинна подати якусь зв’язну історію, сюжет власного творчого розвитку, який містив би момент, коли вона остаточно стала собою. Вона знала, що некоректно говорити про свої п’єси в множині, що іронія насправді дистанціює її від серйозної, схильної до роздумів дівчинки і що пригадує вона не стільки той давній ранок, скільки свої подальші розповіді про нього. Цілком можливо, що зосереджене розглядання зігнутого пальця, нестерпна думка про інші свідомості та переваги оповідань над п’єсами – це все думки, які приходили до неї в інші дні. А ще вона знала, що все, що сталося насправді, набрало значення у зв’язку з її опублікованими творами і не залишилося би в пам’яті без них.

І все ж вона не могла зрадити себе повністю; не могло бути жодного сумніву, що якесь прозріння справді відбулося. Коли маленька дівчинка знову наблизилася до вікна й виглянула, мокра пляма на гравії вже випарувала. Нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана поза тим, що збереглося в пам’яті, в трьох окремих і частково збіжних свідомостях. Правда стала такою ж примарною, як і вигадка. Вона могла б почати зараз, описавши все так, як бачила, відповідаючи на виклик тим, що не стала б засуджувати цю скандальну напівоголеність сестри серед білого дня, біля самого дому. Потім сцена може бути переграна, подана з точки зору Сесилії, а потім Робі. Але зараз не час починати. Почуття обов’язку Брайоні, як і її схильність до порядку були дуже сильними; вона повинна завершити те, що затіяла, її чекає репетиція, Леон уже їде, весь дім чекає вечірнього спектаклю. Треба ще раз збігати до пральні, подивитися, чи муки Джексона наближаються до кінця. Писання може почекати, аж поки вона звільниться.

IV

Вже аж під вечір Сесилія вирішила, що ваза відновлена. Весь день вона сохла на столі біля південного вікна в бібліотеці, і зараз можна було помітити лише три тоненькі хвилясті лінії на глазурі, що збігалися докупи, як річки в атласі. Ніхто й не здогадається. Коли вона йшла бібліотекою з вазою в руках, то почула, як їй здалося, звук босих ніг на плитках вестибюлю за дверима бібліотеки. Вона провела стільки годин, свідомо не думаючи про Робі Тернера, що її обурило, як він посмів знову повернутися в дім і знову без шкарпеток. Сесилія вийшла у вестибюль із твердим наміром покласти край його нахабству чи глузуванню, але замість нього виявила там свою сестру в явній розпуці. Повіки в тої були напухлі й червоні, вона пощипувала двома пальцями нижню губу, а в Брайоні це віддавна була ознака, що вона от-от розплачеться.

– Кохана! Що сталося?

Очі в тої насправді були сухими, вона злегка опустила їх, щоб глянути на вазу, потім рішуче пройшла повз сестру туди, де на мольберті стояла афіша зі святково веселими, різнобарвними літерами назви, а навколо них – монтаж у стилі Шаґала, розкидані акварельні зображення головних епізодів її п’єси: заплакані батьки махають руками, втеча на узбережжя в місячному світлі, хвора героїня в ліжку, весілля. Брайоні зупинилася перед афішею, а потім одним різким рухом розірвала її по діагоналі й кинула відірвану частину на підлогу. Сесилія поставила вазу, підбігла до Брайоні й схилилася, щоб порятувати той клапоть, перш ніж сестра почне топтати його. Це вже не перший раз їй доводилося рятувати Брайоні від самозгуби.

– Сестричко. Це через кузенів?

Сесилії хотілося втішити сестру, вона завжди любила лащити пестуху родини. Коли та була маленькою і їй снилися кошмари – як же вона жахливо кричала ночами, – Сесилія часто бігала до неї в кімнату розбудити її. «Прокинься, – шептала вона. – Це всього лиш сон. Прокинься». А потім забирала малу до себе в ліжко. І зараз їй хотілося обійняти Брайоні за плечі, але та вже не смикала себе за губу, вже була біля вхідних дверей, тримаючись за велику мідну клямку у вигляді лев’ячої голови, яку місіс Тернер сьогодні вдень начистила до блиску.

– Кузени – дурні. Але справа не тільки в цьому. Це… – вона замовкла, засумнівавшись, чи варто поділитися з сестрою своїм недавнім відкриттям.

Сесилія розрівняла відшматований трикутник паперу й подумала, як змінилася її маленька сестричка. Її більше б влаштовувало, якби Брайоні плакала й дозволяла втішати себе на шовковому шезлонгу у вітальні. Такі погладжування й заспокійливе муркотіння принесли б полегшення і самій Сесилії після цілого дня розчарувань і таких різних та суперечливих почуттів, що вона навіть воліла про них не думати. Подолання нещасть Брайоні за допомогою ніжних слів і пестощів дозволило б відновити стан рівноваги. Проте в переживаннях дівчинки було й певне прагнення незалежності. Вона обернулася до сестри спиною і вже широко відчинила двері.

– А в чому ж тоді справа? – Сесилія відчула у власному голосі якусь запобігливість.

За сестриною головою, далеко за озером, дорога, повертаючи, бігла через парк, вужчала й сходилася на підйомі якраз у тому місці, де якийсь маленький предмет, деформований спекотний маревом, виростав на очах, тоді став мерехтіти й немов покотився назад. Це, мабуть, Гардмен, який заявив колись, що вже надто старий, аби вчитися їздити машиною, віз у двоколці гостей.

Брайоні, передумавши, обернулася до сестри.

– Усе це помилка. Це не той… – вона набрала в груди повітря й відвела очі вбік, явна ознака, як відчула Сесилія, що зараз уперше буде вжите слово зі словника. – Це не той жанр! – Вона вимовила це слово на французький, як гадала, манір, в один склад, але без кінцевого «р».

– Жан? – повторила за нею Сесилія. – Про що ти говориш?

Але Брайоні вже шкутильгала кудись м’якенькими білими стопами по розпеченому гравію.

Сесилія пішла на кухню, наповнила вазу водою і понесла назад до себе в кімнату, щоб поставити квіти, які лежали в рукомийнику. Коли вона встромила їх у вазу, вони знову не схотіли розсипатися в мальовничому безладі, якого вона прагнула, самостійно утворивши натомість акуратне коло, причому квіти на довгих стеблинах рівномірно розподілилися по периметру. Вона вийняла їх і знову недбало вкинула у воду, а вони розсипалися інакше, але знову дуже впорядковано. Це, однак, навряд чи мало якесь значення. Важко собі уявити, як отой містер Маршал стане жалітися, що квіти у вазі біля його ліжка розставлені надто симетрично. Вона понесла букет на третій поверх, далі рипучим коридором у кімнату, відому як кімната тітоньки Венери, і поставила вазу на комоді біля ліжка з пологом на чотирьох стовпцях, виконавши таким чином дрібне доручення, яке дала їй мама сьогодні вранці, вісім годин тому.

Вона, однак, вийшла не одразу, бо кімната була приємно не захаращена особистими речами – власне кажучи, якщо не враховувати кімнати Брайоні, то це була єдина охайна спальня. І тут зараз, коли сонце сховалося за домом, було прохолодно. Усі шухляди були порожні, на всіх поверхнях неможливо було помітити бодай плямку. Під набивним ситцевим покривалом мали лежати білосніжні накрохмалені простирадла. Їй захотілося засунути під покривало руку й помацати їх, проте замість цього вона пройшла ще далі в кімнату містера Маршала. Сидіння чіппендейлівської канапи, що стояла в ногах ліжка, було так дбайливо розгладжене, що всістися на нього межувало з опоганенням. У повітрі стояв легкий приємний запах воску, а лискучі поверхні меблів немовби леліли й дихали в медово-золотистому світлі. Коли вона наблизилася, кут зору змінився, і гуляки на віці старовинного комода для приданого немов затанцювали. Мабуть, уранці тут побувала місіс Тернер. Сесилія одразу ж прогнала асоціації з Робі. Її перебування тут було свого роду порушенням прав власності, бо майбутній мешканець цієї кімнати був уже в кількох сотнях метрів від будинку.

Зі свого місця біля вікна вона бачила, що Брайоні перейшла місточком на острів, рушила порослим травою берегом і вже зникала серед прибережних дерев, які оточували храм на острові. Ще далі Сесилія ледь могла розрізнити дві постаті в капелюхах, які сиділи на лавочці за Гардменом. Тепер вона бачила й третю, не помічену раніше постать, яка йшла дорогою в напрямку двоколки. Без сумніву, Робі Тернер прямує додому. Він зупинився, а коли гості наблизилися, обриси його фігури немов злилися з їхніми. Вона могла уявити собі цю сцену – чоловічі штурхани в плечі, грубуваті жарти. Її дратувало, що брат не має поняття, що Робі потрапив у немилість, і вона, сердито пирхнувши, відвернулася від вікна й поспішила до себе в кімнату в пошуках цигарки.

У неї десь була одна пачка, і довелося кілька хвилин нервово ритися в жахливому розгардіяші, перш ніж вона знайшла її в кишені синього шовкового халата, що валявся на підлозі в лазничці. Закурила вона, спускаючись сходами в хол, прекрасно знаючи, що не посміла б цього зробити, якби батько був удома. У нього були чіткі уявлення, де й коли жінка може дозволити собі закурити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли заходить у кімнату, не навстоячки, і тільки коли їй запропонують, не дай Боже свої власні – такі ж безсумнівні для нього правила, як і природні права людини. Три роки серед ґертонських^[1] емансипанток не додали їй відваги противитися йому. Та легковажна іронія, яку вона демонструвала з приятелями, кудись зникала в його присутності, і вона сама чула, як голос її робиться тоненьким, коли вона дозволяла собі дуже нерішуче суперечити йому. Взагалі якісь суперечки з батьком щодо будь-чого, навіть найдрібніших домашніх справ, погіршували її самопочуття, і ні вплив великої літератури, яка могла б навчити її бути менш уразливою, ні уроки практично корисної критики не могли до кінця похитнути в ній схильності до послуху. Куріння на сходах, коли її батько перебуває в своєму міністерстві у Вайтхолі – це й увесь бунт, який могло дозволити її виховання, та й навіть він коштував їй певних зусиль.

Коли вона вийшла на широку площадку над холом, Леон саме вводив Пола Маршала в дім через широко відчинені двері парадного входу. За ними йшов Денні Гардмен з речами. Старий Гардмен стояв надворі, мовчки розглядаючи п’ятифунтову банкноту, яку тримав у руці. Навскісні пополуденні промені, що відбивалися від гравію й проникали через напівкругле вікно над дверима, заповнювали вестибюль жовтаво-помаранчевими відтінками, як на малюнку сепією. Чоловіки, зняли капелюхи й, усміхаючись, чекали, поки вона підійде. Сесилія подумала, як це часом бувало, коли вона вперше зустрічала якогось чоловіка, чи це саме той, за якого вона вийде заміж, і чи саме цю мить згадуватиме вона тепер усе життя – чи то із вдячністю, чи з глибоким і особливим жалем.

– Сес-силія! – вигукнув Леон. Коли вони обнялися, вона відчула, як через тканину піджака їй тисне ключицю товста авторучка, а ще запах люлькового диму, яким просяк його одяг і який навіяв миттєву ностальгію за пополуденними візитами на чай у гуртожитках чоловічих коледжів, найчастіше добропристойними й заспокійливими, але також і веселими, особливо взимку.

Пол Маршал потиснув їй руку й злегка вклонився. На обличчі в нього застигла якась комічна задума. Його перші слова були традиційно банальними.

– Я так багато про вас чув.

– Я про вас теж. – Усе, що вона могла пригадати, це телефонна розмова з братом кілька місяців тому, коли вони з’ясовували, чи куштували коли-небудь шоколадки «Амо» і чи варто їх взагалі куштувати.

– Емілі лежить.

Цього можна було й не говорити. Ще дітьми вони хвалилися, що можуть із найдальшого куточка парку відгадати, чи мучить маму мігрень – по затемнених вікнах.

– А старий у місті?

– Він, можливо, приїде пізніше.

Сесилія була свідома того, що Пол Маршал розглядає її, але перш ніж подивитися на нього, їй треба підготувати якусь репліку.

– Діти готували спектакль, але виглядає на те, що в них усе розпалося.

– Це, мабуть, вашу сестру я бачив біля озера, – сказав Маршал. – Вона там давала кропиві доброго прочухана.

Леон відступив набік, даючи пройти молодшому Гардмену з речами.

– Де ми розмістимо Пола?

– На третьому поверсі. – Сесилія повернула голову так, щоб скерувати ці слова молодшому Гардмену. Той уже дійшов до підніжжя сходів, але тут зупинився зі шкіряними валізами в руках і обернувся до них, поки вони стояли всі разом посеред викладеного шаховою плиткою вестибюлю. На обличчі в нього був вираз упокореного нерозуміння. Вона помічала, що він останнім часом крутиться біля дітей. Можливо, зацікавився Лолою. Йому було шістнадцять, і він вже був далеко не хлопчик. Пухкенькі щічки, які вона пам’ятала, пропали, а по-дитячому вигнуті губи видовжилися й стати неусвідомлено жорстокими. На лобі в нього квітло сузір’я прищів, зовсім свіжих, яскравий колір яких дещо пом’якшувався освітленням з відтінком сепії. Вона раптом усвідомила, що протягом усього дня почувалася якось дивно і бачила все в дивному вигляді, так, наче все це відбулося в далекому минулому й було оживлене посмертною вже іронією, яку вона не дуже могла збагнути.

– У великій кімнаті одразу за дитячою, – терпляче пояснила вона Гардмену.

– Кімната тітоньки Венери, – додав Леон.

Тітонька Венера майже півстоліття була енергійною сестрою-доглядальницею на півночі Канади. Вона, власне кажучи, не була нічиєю тіткою, точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри містера Толліса, проте після її виходу на пенсію ніхто не ставив під сумнів її права на кімнату на третьому поверсі, де протягом майже всього їхнього дитинства вона й жила добросердим, прикутим до ліжка інвалідом і тихо, без скарг померла, коли Сесилії було десять років. Тиждень по тому народилася Брайоні.

Сесилія провела гостей у вітальню, далі через засклені двері й повз трояндові клумби до басейну, який знаходився за стайнями й був оточений з усіх боків густими заростями бамбука, зі входом, що нагадував тунель. Вони пройшли цим тунелем, схиляючи голови під низькими тростинами, і вийшли на терасу зі сліпучо-білого каменю, від якого хвилями піднімалося гаряче повітря. У глибокій тіні, досить далеко від води стояв оббитий бляхою стіл білого кольору з глечиком холодного пуншу, накритим марлею. Леон розставив складані парусинові стільці, і вони зі склянками в руках розсілися півколом, обличчям до басейну. Опинившись між Леоном і Сесилією, Маршал, узявши на себе ініціативу, розпочав розмову десятихвилинним монологом. Він розповів їм, як чудово опинитися за містом, серед спокою, на природі; дев’ять місяців, кожного дня від ранку до вечора, служачи своїй мрії, він снував між головним управлінням, своїм службовим кабінетом і виробничими цехами. Він купив великий будинок у Клепем Коммон, але навіть не має часу з’їздити туди. Запуск у виробництво «Райдужного Амо» пройшов тріумфально, хоча спершу супроводжувався різними неприємностями у сфері збуту, які вже вдалося щасливо залагодити; рекламна кампанія обурила кількох перестаркуватих єпископів, тому довелося вигадувати іншу; потім почалися проблеми, безпосередньо пов’язані з успіхом, – небувалий обсяг продажу, нові виробничі норми, а ще переговори щодо оплати понаднормової роботи, а ще пошук майданчика для другої фабрики, до якої чотири зацікавлених профспілки поставилися в цілому неприхильно, і їх треба було улещувати й умовляти, як дітей; а тепер, коли все здійснено і досягнуто, почав неясно вимальовуватись ще грандіозніший проект «Амо для армії»: шоколадні батончики кольору хакі з написом «Випробуй себе на Амо!»; весь проект оснований на припущенні, що воєнні асигнування зростатимуть, якщо містер Гітлер не втихомириться; існує навіть шанс, що шоколад може стати частиною стандартного пайка; в такому разі, якщо буде оголошена загальна мобілізація, знадобляться ще п’ять фабрик; у правлінні є декілька членів, переконаних у тому, що з Німеччиною може бути – і буде – досягнута домовленість, а тоді «Амо для армії» – це пустий номер; один член правління навіть звинувачував Маршала, що той є палієм війни; проте, як би його не паплюжили, яким би виснаженим він не був, він не зрадить свого призначення, своєї мети. Завершив він, повторивши, як чудово опинитися «десь отут», де можна, так би мовити, передихнути.

Спостерігаючи за ним протягом перших кількох хвилин цієї декламації, Сесилія відчувала десь у животі приємну млість від думки, яким солодким, майже еротичним самогубством був би шлюб із таким красунчиком, таким казково багатим, таким несосвітенним дурнем. Він би нагородив її своїми кругловидими дітьми, крикливими, тупоголовими хлопчиками, шалено закоханими в рушниці, футбол і літаки. Вона розглядала його профіль, бо він якраз повернув голову до Леона. Коли він говорив, під вилицею сіпався якийсь довгий м’яз. Кілька товстих чорних волосин неслухняно стирчали з брови, а з вух пробивався такий же чорний заріст, смішно скручений, наче волосся на лобку. Йому слід би поговорити зі своїм перукарем.

Легенький рух очима, і в поле її зору потрапляє Леонове обличчя, але той ввічливо дивиться на приятеля, свідомо уникаючи її погляду. Ще дітьми вони часто дражнили одне одного, строячи міни під час недільних обідів, що їх влаштовували батьки для літніх родичів. То були святобливі події, цілком гідні старовинного столового срібла; поштиві двоюрідні бабусі й дідусі, прабабки й прадіди з материнського боку були справжніми вікторіанцями, спантеличеними й суворими, заблукалим племенем, яке опинилося в домі в чорних одежах після двадцятирічних роздратованих мандрів чужим, фривольним століттям. Вони сповнювали жахом десятирічну Сесилію і її дванадцятирічного брата, які ледве стримувались, щоб не розреготатися. Той, хто ловив очима міни, був безпомічний, той, хто строїв їх, – незворушний. Переможцем бував переважно Леон, чиї гримаси були насмішкувато-урочистими й зводилися до того, що він опускав донизу куточки губ і закочував очі до неба. Він міг найневиннішим голосом попросити Сесилію передати йому сіль, і хоча вона, роблячи це, уникала його погляду, хоча відвертала голову й глибоко вдихала, достатньо було лише уявити, що він строїть міни, аби приректи себе на півторагодинні тортури ледь стримуваного квохкання. Леон же тим часом почував себе цілком безпечним, йому достатньо було лиш зрідка піддрочувати її, коли йому здавалося, що вона починала опритомнювати. Дуже рідко їй вдавалося перемагати його, надуваючи з пихатим виразом губи. Оскільки дітей часом саджали за стіл разом із дорослими, такі міни мали свої небезпеки – гримасування за столом могло скінчитися ганьбою, і їх дочасно відправляли спати. Вся штука полягала в тому, щоб примудритися зробити це між, скажімо, облизуванням губ і широкою усмішкою, перехопивши при цьому погляд іншого. Одного разу вони підвели очі й скривили гримаси одночасно, від чого Леон пирхнув супом просто на руку двоюрідній бабусі. Обох дітей на цілий день прогнали в їхні кімнати.

Сесилії кортіло відвести брата набік і розповісти йому, що в містера Маршала з вух росте лобкове волосся. Той якраз описував сварку в кабінеті директорів із чоловіком, який назвав його палієм війни. Вона ворухнула рукою, наче збираючись пригладити волосся. Цей рух одразу привернув увагу Леона, і в ту ж мить вона скривила міну, якої той не бачив більше десяти років. Він стиснув губи, рвучко відвернувся і став пильно розглядати щось на землі біля черевика. Коли Маршал обернувся до Сесилії, Леон прикрив долонею обличчя, але не зміг приховати від сестри, як трусяться в нього плечі. На його щастя, Маршал уже наближався до кінця.

– …де можна, так би мовити, передихнути.

Леон тут же підвівся. Підійшов до краю басейну й став розглядати мокрий червоний рушник, залишений кимось біля дошки для стрибків у воду. Потім повернувся до них, тримаючи руки в кишенях, повністю опанувавши себе.

– Відгадай, кого ми зустріли дорогою сюди, – звернувся він до Сесилії.

– Робі.

– Я запросив його до нас сьогодні ввечері.

– Леон! Ні!

Йому хотілося помучити її. Можливо, помста. Він звернувся до приятеля:

– Уяви собі, син прибиральниці має стипендію в місцевій класичній школі, дістає стипендію в Кембриджі, все це в один час із Сі – а вона майже не розмовляє з ним три роки! Вона й близько не підпускає його до своїх роудінських^[2] подружок.