Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

Жанр:

Современная проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

Назад к карточке книги

Їй пощастило, бо жоною принца стати

В цей світлий має день. Лиш пам’ятаймо:

Щоб лиха так, як Арабелла, не зазнати,

Слід спершу думати, а потім вже кохати!

Вибухнули бурхливі оплески. Хтось навіть вульгарно свиснув. Отой словник, «Короткий оксфордський». Де він тепер? У північно-західній Шотландії? Мені б хотілося повернути його. Хлопчик вклонився, відступив на кілька метрів, і до нього приєдналися ще четверо непомічених мною дітей, які чекали за лаштунками, якщо це можна так назвати, а тепер виступили вперед.

І почалися «Випробування Арабелли» – зі втечі від стривожених, зажурених батьків. У головній героїні я одразу впізнала правнучку Леона Хлою. Яка це чарівна, серйозна дівчинка, з таким глибоким грудним голосом і успадкованою від матері іспанською кров’ю. Я пам’ятаю, як була на її першому дні народження – здавалось би лиш кілька місяців тому. Дивилася, як вона переконливо западає в злидні та відчай, покинута віроломним графом – отим декламатором прологу в чорному плащі. Менш ніж за десять хвилин усе скінчилося. У моїх спогадах, дещо викривлених дитячим відчуттям часу, ця п’єса завжди здавалася мені не меншою за будь-яку Шекспірову. І я зовсім забула, що після церемонії вінчання Арабелли з принцем-медиком усі беруться за руки й виходять уперед, щоб в унісон звернутися до публіки з прощальним куплетом.

Тут початок кохання; наша ж праця кінця добігла.

До побачення, любі друзі, ми рушаємо сонцю в обійми.

Явно не кращий мій твір, подумала я. Проте вся публіка, за винятком Леона, П’єро і мене, аплодувала стоячи. Якими ж досвідченими були ці діти, аж до самого падіння завіси, тримаючись за руки, вони стояли рівненьким рядочком, за підказкою Хлої відступили назад, знову вийшли вперед, ще раз вклонилися. У громі овацій ніхто не помітив, що бідний П’єро зовсім розчулився, сховавши лице в долоні. Знову переживав той самотній, жахливий час у цьому домі після розлучення батьків? Вони так хотіли грати в п’єсі, ці близнюки, так чекали того вечора в бібліотеці, і ось він настав нарешті, із запізненням на шістдесят чотири роки, а його брат давно вже мертвий.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я звернулася до всіх присутніх зі словами вдячності. Змагаючись із немовлям, яке заходилося плачем у другому кінці кімнати, я намагалася відновити в пам’яті те спекотне літо тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року, коли з півночі приїхали родичі. Я обернулася до трупи й сказала акторам, що наш спектакль не міг би навіть рівнятися з їхнім. П’єро рішуче кивав головою. Я пояснила, що зрив тодішніх, репетицій – це виключно моя вина, бо якраз у сам їх розпал я вирішила стати романісткою. Пролунав ввічливо-поблажливий сміх, знову оплески, потім Чарлз оголосив початок обіду. Так і точився цей приємний вечір – галасливий бенкет, під час якого я навіть випила трошки вина, потім маленьким дітям настав час лягати спати, а їхні старші брати й сестри пішли дивитися телевізор. Потім промови за кавою, і годині о десятій я вже почала думати про свою чудову кімнату нагорі – не тому, що була втомлена сама по собі, а лиш втомилася від великої кількості людей і від того, що була в самому центрі уваги, нехай і доброзичливої. Ще півгодини пішло на теплі прощання, а потім Чарлз і його дружина Енні провели мене в мою кімнату.

Зараз вже п’ята ранку, а я все ще сиджу за письмовим столом, прокручуючи в голові ці два дивних дні. Правду кажуть, що старі люди сплять менше – принаймні вночі. Мені стільки всього ще треба обдумати, а вже дуже скоро, можливо, через рік, у мене буде для цього значно менше розуму. Я думала про свій останній роман, той, що мав стати першим. Найперший варіант – січень 1940 року, останній – березень 1999, а між ними півдесятка різних версій. Друга версія – в червні 1947-го, третя… але кому це цікаво? Моє п’ятдесятидев'ятирічне завдання завершене. Був наш спільний злочин – Лолин, Маршала, мій, – і починаючи з другого варіанта я хотіла описати його. Я вважала своїм обов’язком нічого не приховувати – ні імен, ні місць, ні обставин в усіх подробицях, – я все це там описала, наче в історичній хроніці. Але з точки зору правової реальності, як роками твердили мені видавці, ця моя «звинувачувальна» автобіографія ніяк не може бути опублікована, поки живі співучасники мого злочину. Дискредитувати можна тільки себе і мертвих. Починаючи з кінця сорокових років Маршали дуже активно вели судові процеси, захищаючи своє добре ім’я з надзвичайною жорстокістю, не шкодуючи на це ніяких затрат. Завдяки банківським рахункам вони можуть з легкістю розорити будь-яке видавництво. Можна навіть запідозрити, що їм є що приховувати. Добре, підозрюйте, але не пишіть. Робилися традиційні пропозиції – поміняйте місце, видозмініть, замаскуйте. Напустіть туману уяви! Навіщо ж іще тоді романісти? Не заходьте далі, ніж необхідно, зупиняйтеся за кілька дюймів від місця, де вас можуть дістати пальці закону. Але ніхто не знає цієї чіткої межі до рішення суду. Заради власної безпеки слід бути лагідним і розпливчастим. Я знаю, що не можу публікувати, поки вони не помруть. А сьогодні вранці готова припустити, що цього не станеться, поки я не помру. І нічого не зміниться зі смертю лиш одного з них. Навіть якщо всохла пика лорда Маршала з’явиться нарешті на сторінках з некрологами, моя кузина з півночі не потерпить звинувачень у злочинній змові.

***

Злочин був. Але були й закохані. Про закоханих і їхню щасливу долю я думала цілісіньку ніч. Ми рушаємо сонцю в обійми. Невдала інверсія. Мені спало на думку, що я, врешті-решт, не заїхала аж так далеко після написання своєї п’єски. А радше значною мірою ухилилася від цього шляху й знову повернулася туди, звідки вирушила. І тільки в останньому варіанті роману у моїх закоханих все кінчається добре, коли вони стоять обоє на одній із вулиць південного Лондона, а я йду геть. Усі попередні версії були безжальними. Але я більше не бачу ніякої користі, скажімо, в тому, аби прямим чи непрямим чином переконувати читачів, що Робі Тернер помер від зараження крові в містечку Співаючі Дюни 1 червня 1940 року чи що Сесилія загинула у вересні того ж року внаслідок вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белем». Що я взагалі не бачила їх того року. Що моя мандрівка через весь Лондон закінчилася в церкві на Клепем Коммон і що боягузлива Брайоні покульгала звідти назад у госпіталь, не спромігшись на зустріч зі своєю сестрою, яка недавно втратила кохану людину. Що листи, якими обмінювалися закохані, зберігаються в архіві Воєнного музею. Який же ж це був би кінець? Який смисл, яку надію, яке задоволення отримав би читач від такої історії? Хто б схотів повірити, що вони ніколи більше не зустрілися, що їхнє кохання так і не здійснилося? Хто б схотів у це повірити, окрім прихильників найпохмурішого реалізму? Я не могла їм такого зробити. Я надто стара, надто налякана, надто закохана в ту крихітку життя, яка ще в мене є. На мене незабаром накотить хвиля забування, а потім і забуття. У мене немає більше відваги для песимізму. Коли я помру, і Маршали помруть, а роман нарешті буде виданий, ми всі існуватимемо лиш як мої вигадки. І Брайоні теж буде такою самою фантазією, як і оті закохані, котрі сплять разом у Белемі й доводять до люті свою господиню. І всім буде байдуже, які події і які персонажі були вигадані, щоб вийшов роман. Я знаю, завжди знайдеться такий читач, якому кортітиме запитати: «Але що ж сталося насправді?» Відповідь проста: закохані живі, і в них усе чудово. І доки лишатиметься хоч один екземпляр, один-єдиний машинопис мого останнього варіанта роману, доти моя легковажна, моя щаслива сестра і її принц-медик будуть жити і кохати одне одного.

Проблема всіх цих п’ятдесяти дев’яти років була ось у чому: якою має бути спокута романістки, якщо вона, володіючи абсолютною владою впливати на хід подій, є одночасно Богом? Немає нікого, немає жодної вищої сутності, до якої вона могла б звернутися, яка б заспокоїла її, яка б пробачила їй. Не існує нічого поза нею. Вона своєю уявою сама визначає всі умови, всі межі. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо вони атеїсти. Це завжди було неможливим, і саме в цьому справа. Можна лиш намагатися.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як накочують хвилі втоми й долають у мені залишки сил. Підлога наче колишеться під моїми ногами. Я дивилася, як під першими проблисками ще сірого світла стає видимим парк і мости над озером, якого більше немає. І довга вузька дорога, якою Робі везли геть, у біле марево. Я люблю думати, що це не слабкість, не спроба уникнути правди, а остаточний акт доброти, протистояння забуттю і відчаю – дозволити моїм закоханим жити і поєднати їх у кінці. Я дарувала їм щастя, але не була настільки самолюбною, щоб дозволити їм пробачити мені. Ще не зовсім, ще ні. Якби ж я була владна перенести їх якимись чарами на свято моїх уродин… Робі й Сесилія, все ще живі, все ще закохані, сидять пліч-о-пліч у бібліотеці й усміхаються, дивлячись «Випробування Арабелли». І немає в цьому нічого неможливого.

Але зараз мені треба поспати.

Подяки

Я вельми вдячний співробітникам Відділу документів Імперського воєнного музею за дозвіл переглянути неопубліковані листи, щоденники і спогади військовиків та медсестер, котрі перебували на військовій службі 1940 року. Я також зобов’язаний таким авторам та їхнім книгам: Gregory Blaxland, Destination Dunkirk; Walter Lord, The Miracle of Dunkirk; Lucilla Andrew, No Time for Romance. Висловлюю щиру подяку Клер Томалін, Крейґові Рейну та Тіму Ґартон-Ешу за їхні докладні й корисні зауваги, а передовсім моїй дружині, Анналіні МакЕфі, за її підтримку та надзвичайно уважне читання рукопису.

ІМ

notes

Примітки

Ґертон – відомий жіночий коледж Кембриджського університету.

Роудін-скул – одна з провідних привілейованих жіночих приватних шкіл.

Герой англійських коміксів 30-х років.

Люблю, любиш, любить (лат.).

Попередній іспит на ступінь бакалавра.

Популярна в 1930-ті роки американська дівчинка-актриса.

Порода свиней.

Фешенебельний багатоквартирний будинок у центрі Лондона на вулиці Пікаділлі, де свого часу жили Байрон, Т.Маколей та інші відомі люди.

Булочний, хлібний (лат.).