Текст книги "Спокута"

Автор книги: Иэн Расселл Макьюэн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

В усьому цьому не було нічого нового, і вона не страждала через це. Два роки тому її батько повністю занурився в підготовку якихось загадкових реферативних документів для Міністерства внутрішніх справ. Мама завжди жила в своєму царстві хвороб, Брайоні завжди потребувала материнської опіки з боку старшої сестри, а Леон завжди був вільним птахом, і вона його завжди любила за це. Вона лиш не думала, що повернення до старих ролей відбудеться так легко. Кембридж кардинально змінив її, і вона вже вважала себе вільною. Проте ніхто в сім’ї не помітив у ній ніяких змін, а вона була не в силах опиратися настійливості їх звичних сподівань. Вона нікого не винуватила, але ціле літо тинялася домом, підбадьорюючи себе неясною думкою, що відновлює якісь важливі зв’язки з родиною. Однак зв’язки ці, як вона зараз бачила, ніколи не поривалися, і як би там не було, але її батьки були постійно відсутніми, кожен по-своєму, Брайоні повністю занурилась у свої фантазії, а Леон жив у місті. Тепер настав час і на неї. Їй потрібна пригода. Вона мала запрошення від дядька з тіткою поїхати разом з ними до Нью-Йорка. Тітка Герміона була в Парижі. Вона могла переїхати в Лондон і знайти там роботу – саме цього очікував від неї батько. Вона відчувала збудження, а не неспокій, і не допустить, щоб цей вечір розчарував її. Будуть ще й інші вечори, схожі на цей, і щоб діставати від них задоволення, вона має бути деінде.

Підбадьорена цією новою впевненістю – правильно вибрана сукня, безумовно, допомогла, – вона пройшла через хол, розсунула портьєри й рушила викладеним шаховою плиткою коридором до кухні. Увійшла вона в хмару пари, в якій на різній висоті висіли безтілесні обличчя, як ескізи в альбомі художника, і всі очі були звернені на щось, що стояло на кухонному столі й чого Сесилія не бачила за широкою спиною Бетті. Розпливчастий червоний відблиск на висоті щиколоток – то було розжарене вугілля у величезній плиті, дверцята якої саме в цю мить затріснули зі страшним брязкотом і роздратованим вигуком. Густа пара піднімалася над казаном киплячої води, на який ніхто не звертав уваги. Помічниця куховарки, Долл, худенька дівчина з села із зібраним у простий вузол волоссям, стояла біля мийки, роздратовано брязкала кришками від каструль, які вона шкребла й мила, проте й вона напівобернулася подивитися, що Бетті поставила на столі. Одне з облич належало Емілі Толліс, друге – Денні Гардмену, третє – його батькові. Над усіма іншими, стоячи, мабуть, на ослонах, височіли Джексон і П’єро з урочистими виразами на лицях. Сесилія відчула на собі погляд молодшого Гардмена. Вона розлючено глянула на нього й була задоволена, коли той відвернувся. Робота в кухні в таку спеку була важкою і тривала весь день, і сліди її були повсюди: кам’яна підлога була слизькою від розлитого жиру з-під смаженого м’яса і розтоптаного лушпиння; мокрі кухонні рушники, данина героїчній і забутій вже роботі, звисали над плитою, як старі полкові прапори в церкві; в гомілку Сесилії впирався переповнений кошик з овочевими відходами, які Бетті забере додому для своєї ґлостерської старої плямистої^[7], котру вона відгодовувала на грудень. Кухарка глянула через плече, хто це там прийшов, і перш ніж вона відвернулася, Сесилія встигла побачити розлюченість в очах, які через товсті щоки виглядали вузенькими, наче мармеладні дольки.

– Та здойміть його к бісу! – вереснула вона. Роздратування, без сумніву, було скероване на місіс Толліс. Долл метнулася від мийки до плити, посковзнулася, аж мало не впала, і схопила дві ганчірки, щоб відтягти баняк з вогню. Коли пара трохи розійшлася, стало видно Поллі, покоївку, яку всі вважали простацькою і яка завжди залишалася допізна, коли була якась робота. Її широко розставлені й довірливі очі теж були прикуті до кухонного столу. Сесилія обійшла Бетті ззаду, аби побачити те, що бачили всі інші – велике засмалене деко, яке недавно витягли з духовки, повне печених картоплин, які ще тихенько шкварчали. Їх було, мабуть, близько сотні, укладених блідо-золотистими рядами, а Бетті металевою лопаточкою підколупувала й перевертала їх. Нижні поверхні були липкими, жовтогарячими, подекуди лискучі краєчки були перламутрово коричневими, а навколо тріснутої скоринки, мов пелюстки, розходилися філігранні тріщинки. Пропечені вони були ідеально.

Перевернувши останній ряд, Бетті сказала:

– І ви, пані, хочете оце пустити в картопляний салат?

– Саме так. Обріжте припечені шматочки, обітріть жир, покладіть їх у велику тосканську салатницю, добре скропіть оливковою олією, а тоді… – Емілі недбало махнула рукою в бік виставлених біля дверей спіжарні фруктів, де могла бути – або й не бути – цитрина.

Бетті звернулася до стелі:

– А салату з брюссельської капусти вам не захочеться?

– Ох, Бетті.

– А салату з цвітної капусти в сухариках? Чи салату з часниковим соусом?

– Ви чините багато галасу з нічого.

– Може, салату з хлібного пудингу?

Один із близнюків пирхнув.

Не встигла ще Сесилія здогадатися, що зараз буде, як воно вже почалося. Бетті повернулася до неї, схопила за руку і заволала:

– Міс Сі, було сказано зробити печеню, і ми поралися коло цього цілий день, та ще в такій температурі, що кров закипає.

Ситуація була новою, незвичним додатком була присутність глядачів, але сама дилема була достатньо знайомою: як усе залагодити, не образивши при цьому мами. А ще Сесилія знову вирішила, що посидить із братом на терасі, тому важливо було приєднатися до переможної фракції і швидко знайти якесь рішення. Вона відвела маму набік, а Бетті, яка достатньо добре була ознайомлена з ритуалом, поквапила всіх інших до роботи. Емілі й Сесилія Толліс стояли біля відчинених дверей, що вели з кухні на невеличкий город.

– Кохана, надворі спека, і я не поміняю свого рішення щодо салату.

– Емілі, я знаю, що спека страшна, але Леон аж вмирає за печенею Бетті. Він весь час про неї торочить. Я чула, як він розхвалював її містеру Маршалу.

– О Господи, – зітхнула Емілі.

– Я згодна з тобою. Я теж не хочу печені. Але найкраще буде, щоб усі мали вибір. Пошли Поллі на город, нехай наріже трохи салату. В спіжарні є буряки. Бетті може зварити ще трохи картоплі й дати їй остигнути.

– Кохана, ти маєш рацію. Мені б не хотілося розчарувати Леончика.

І все чудово вирішилося, і печеня була врятована. Тактовна Бетті люб’язно погодилася посадити Долл оббирати картоплю, а Поллі відправила з ножем на город.

Коли вони вийшли з кухні, Емілі одягла темні окуляри й сказала:

– Я так рада, що все владналося, бо по-справжньому мене турбує лиш Брайоні. Вона напевне переживає і десь там кисне в парку. Я хочу знайти її й привести додому.

– Дуже хороша думка. Я й сама хвилююся за неї, – відповіла Сесилія. Вона не збиралася переконувати матір не віддалятися далеко від тераси.

Вітальня, яка вранці зачарувала Сесилію своїми паралелограмами, була зараз темною, горіла одна-єдина лампочка біля каміна. Розчинені навстіж засклені двері обрамлювали зеленувате небо, на тлі якого, трошки далі, виділявся силует знайомої братової голови й плечей. Ідучи кімнатою, вона чула тихенький дзенькіт кубиків льоду у склянці, а вийшовши на терасу, відчула запахи м’яти, ромашок і піретруму, розтоптаних під ногами й зараз ще п’янкіших, ніж уранці. Ніхто вже не пам’ятав імені й навіть вигляду тимчасового садівника, який кілька років тому придумав засадити щілини між плитами. В той час ніхто не зрозумів його задуму. Можливо, саме тому він і був звільнений.

– Сестричко! Я вже тут сорок хвилин, мало не зварився.

– Вибач. Де моя склянка?

На низенькому дерев’яному столику, присунутому до стіни будинку, стояла кругла гасова лампа, а навкруг неї був влаштований простенький бар. Нарешті в руках у неї опинився джин-тонік. Вона взяла в нього цигарку, закурила, і вони цокнулися склянками.

– Мені подобається твоя сукня.

– А ти її бачиш?

– Повернися. Шикарно. Я й забув про цю родимку.

– Як там у банку?

– Нудно й цілком приємно. Ми живемо вечорами й вікендами. Коли ти збираєшся приїхати?

Вони зійшли з тераси на гравійну доріжку, що бігла між трояндами. Попереду чорнильно-темною масою здіймався фонтан з Тритоном, химерні обриси якого були чітко окреслені на тлі неба, що ставало ще зеленішим у міру того як густішали сутінки. Чути було дзюрчання води, і Сесилії здалося, що вона навіть відчуває її запах, різкий і сріблястий. Можливо, це був запах коктейлю в її руці.

Помовчавши, вона сказала:

– Я тут потихеньку дурію.

– Знову мамуся для всіх. А знаєш, зараз дівчата можуть отримати будь-яку роботу. Навіть складають іспити для вступу на державну службу. Старий був би задоволений.

– Мені нічого не світить з моїм дипломом.

– Коли почнеш працювати, то побачиш, що все це нічого не значить.

Вони дійшли до фонтана, повернулися лицем до будинку і якийсь час мовчали, спираючись на парапет, у місці її позорища. Безрозсудного, смішного, а передовсім соромітного. Всього лиш час, святенницька ширма кількох годин не дозволяла братові побачити її такою, якою вона тоді була. Але від Робі в неї не було такого захисту. Він бачив її, він завжди бачитиме її, навіть коли час згладить цей спогад до якоїсь розмови в барі. Вона все ще сердилася на брата за це запрошення, але він був їй потрібен, вона хотіла, щоб він поділився з нею своєю свободою. Щоб не бути неґречною, вона запитала, що в нього нового.

У Леоновому житті, а радше в його розповідях про своє життя не було поганих людей, ніхто не інтригував, не брехав, не зраджував. Усіх він розхвалював, принаймні якоюсь мірою, наче весь час чудувався, що такі люди взагалі існують. Він пам’ятав усі кращі риси своїх приятелів. Наслідком кожної історії, яку розповідав Леон, мало бути те, щоб слухач прихильніше ставився до людей з усіма їхніми недоліками. Кожен у нього був щонайменше «хорошим хлопцем» чи «цілком порядним», і він ніколи не вважав, що внутрішні мотиви розходяться із зовнішніми проявами. Якщо в приятелеві було щось незрозуміле чи суперечливе, то Леон обачливо знаходив якесь прихильне пояснення. Література й політика, наука і релігія його не зачіпали – для них просто не було місця в його світі, як і для будь-чого, що зумовлювало серйозні розбіжності між людьми. Він отримав диплом юриста і тут же з радістю забув про нього. Його важко було уявити самотнім, чи знудьгованим, чи зажуреним; незворушність його була безмежною, так само як і брак амбіцій, і він вважав, що всі інші схожі на нього. І незважаючи на все це, його лагідність була цілком приємною, навіть заспокійливою.

Спершу він заговорив про свій веслувальний клуб. До недавнього часу він був загрібним у другій вісімці, і хоча всі ставилися до нього добре, сам він вважав, що буде краще, якщо темп задаватиме хтось інший. Те саме в банку: коли пішли чутки про підвищення і нічого з цього не вийшло, він навіть відчув полегшення. Потім про дівчат: акторка Мері, яка чудово грала в «Приватних життях», раптом без будь-яких пояснень переїхала до Ґлазґо, і ніхто не знав чому. Він підозрював, що вона поїхала доглядати помираючого родича. Франсіна, яка прекрасно говорила французькою і шокувала світ тим, що носила монокль, ходила з ним минулого тижня на оперу Ґілберта й Саллівана, а в антракті вони бачили короля, який начебто подивився в їхній бік. Мила, надійна, хорошого походження Барбара, з якою, як вважали Джек і Емілі, йому слід одружитися, запросила його на тиждень у замок своїх батьків у Шотландії. Він гадає, що не поїхати було б неввічливо.

Щоразу, коли здавалося, що він готовий вичерпатися, Сесилія підкидала йому нове запитання. З нез’ясовних причин йому в Олбені^[8] знизили плату за житло. Старий приятель зробив шепеляву дівчину вагітною, одружився з нею і тепер страшенно щасливий. Інший купує собі мотоцикл. Батько одного приятеля купив фабрику порохотягів і говорить, що це все одно як ліцензія на друкування грошей. Чиясь бабка виявилася відважною старушенцією, пройшовши півмилі зі зламаною ногою. Ця свіжа, як вечірнє повітря, розмова пронизувала й огортала її, витворюючи в уяві світ добрих намірів і приємних наслідків. Плече в плече, напівстоячи, напівсидячи, вони дивилися на дім їхнього дитинства, підробно середньовічні архітектурні мотиви якого здавалися зараз дивно легковажними; мігрень їхньої матері була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків – сентиментальними примхами, інцидент на кухні – всього лиш веселою метушнею життєрадісних людей.

Коли настала її черга розповідати про події останніх місяців, вона не змогла позбутися впливу Леонового тону, хоча її версія всупереч її намірам звучала як насмішка. Вона висміювала власні спроби в генеалогії; родинне дерево виявилося зимовим і голим, до того ж без коріння. Дід Гаррі був сином сільського робітника, який з невідомих причин поміняв прізвище з Картрайт на Толліс і дати народження й одруження якого не були задокументовані. Щодо «Клариси» – коли вона цілими днями валялася на ліжку, поки не терпла рука, – то та справді виявилася «Втраченим раєм» навпаки: героїня заслуговувала тим більшої зневаги, чим більше проявлялися її схибнуті на думці про смерть чесноти. Леон кивав, стуливши губи; він не прикидався, ніби розуміє, про що вона говорить, але й не переривав її. Вона у фарсовому тоні розповіла про тижні нудьги й самотності, як вона приїхала побути з родиною, якось компенсувати свою довгу відсутність, і виявила, що ні батьків, ні сестри – кожного у свій спосіб – немає. Заохочена великодушними братовими підсміюваннями, вона зімпровізувала комічні скетчі про те, як їй з дня на день треба було все більше цигарок, про близнюків за порогом її кімнати, і у кожного по шкарпетці, і як Брайоні дерла афішу, і про мамине бажання чуда під час бенкету – печена картопля в картопляний салат. Леон тут не вловив біблійної алюзії. В усьому, що вона говорила, був якийсь відчай, якась внутрішня порожнеча, чи щось випущене, чи неназване, і це примушувало її говорити швидше й перебільшувати чимраз непереконливіше. Погідна вбогість Леонового життя була блискучою вигадкою, його невимушеність – оманливою, його обмеженість досягалася невидимою нікому важкою працею і тими непередбачуваними якостями характеру, яким вона нічого не могла протиставити. Вона взяла його під руку й притиснула. Ось ще одна особливість Леона: такий привітний і чарівний в компанії, але рука його під піджаком твердістю нагадувала тропічне дерево. Вона ж була м’якою в усіх відношеннях – і якоюсь прозорою. Він дивився на неї з любов’ю.

– Щось сталося, Сі?

– Нічого, абсолютно нічого.

– Ти й справді повинна приїхати й пожити у мене і трошки порозглядатися.

На терасі рухалася якась постать, а у вітальні загорілося світло. Брайоні покликала брата й сестру.

– Ми тут, – гукнув у відповідь Леон.

– Треба вертатися, – сказала Сесилія, і все ще тримаючись за руки, вони рушили до будинку. Коли вони проходили повз троянди, вона задумалася, чи й справді було щось таке, про що вона хотіла розповісти йому. Признаватися в тому, що вона утнула сьогодні вранці, було, ясна річ, неможливо.

– Мені б дуже хотілося приїхати до міста. – Ще тільки вимовляючи ці слова, вона уявила, як щось тягне її назад, як вона не може спакувати валізу, як запізнюється на поїзд. Може, вона взагалі не хоче їхати, проте повторила ще рішучіше:

– Дуже б хотілося приїхати.

Брайоні нетерпляче вичікувала на терасі, прагнучи привітатися з братом. Хтось щось сказав їй з вітальні, і вона відповіла через плече. Наблизившись, Сесилія і Леон знову почули той голос – це була мама, яка намагалася бути суворою.

– Кажу тобі останній раз. Ти негайно підеш нагору, помиєшся і переодягнешся.

Не відриваючи від них погляду, Брайоні рушила до засклених дверей. У руці вона щось тримала.

– Ми б миттю влаштували тебе, – сказав Леон.

Коли вони увійшли в кімнату, залиту світлом декількох ламп, Брайоні все ще була там, все ще боса і в брудній білій сукні, а мама стояла біля дверей у протилежному кінці кімнати й поблажливо усміхалася, Леон простяг вперед руки й промовив смішною лондонською говіркою кокні, яку приберігав тільки для неї:

– Ано, чи ж то не є моя мацьопа сестричечка?

Пробігаючи мимо Сесилії, Брайоні тицьнула їй в руку складений удвоє аркушик паперу, потім заверещала «Леон!» і кинулася йому в обійми.

Свідома того, що мати дивиться на неї, Сесилія із зацікавлено здивованим виразом на обличчі розгорнула аркуш. І дуже доречно, бо лиш такий вираз і міг з’явитися, коли вона проглянула невеличкий друкований текст і сприйняла його весь з першого ж погляду – вся його забарвленість і вся суть зумовлювались одним-єдиним двічі повтореним словом. Поряд із нею Брайоні розповідала Леонові про п’єсу, яку написала для нього, і жалілася, що не зуміла її поставити. «Випробування Арабелли», весь час повторювала вона. «Випробування Арабелли». Ніколи вона не була такою жвавою, такою дивно збудженою. Вона все ще обнімала брата за шию і стояла навшпиньках, притулившись щокою до його щоки.

Спершу в думках Сесилії бриніла, повторюючись, лиш одна простенька фраза: «Звичайно ж, звичайно ж». Як вона цього не бачила? Все з’ясувалося. Весь цей день, минулі тижні, дитинство. Все життя. Усе тепер стало ясно. А чому ж іще вона так довго вибирала сукню, воювала за вазу, чому все їй здавалося таким інакшим, чому вона не може наважитися виїхати? Чому вона була такою сліпою, такою тупою? Секунди нестримно збігали, непристойно було її далі стояти, втупившись в аркуш паперу. Складаючи його, вона раптом ясно усвідомила: такий лист не можна було послати без конверта. Обернулася, щоб глянути на сестру.

– А що, як зробимо так? – саме говорив Леон. – Я добре наслідую голоси, ти навіть ще краще. Ми разом прочитаємо її вголос.

Сесилія обійшла його, щоб опинитися перед Брайоні.

– Брайоні? Брайоні, ти читала це?

Але Брайоні, яка радісно верещала у відповідь на братову пропозицію, крутнулася в його руках, відвернулася від сестри й зарилася обличчям у піджак Леона.

– Втихомиртеся вже, – лагідно промовила Емілі з другого кінця кімнати.

Сесилія знову обійшла брата, опинившись по інший його бік.

– Де конверт?

Брайоні знову відвернулася й несамовито зареготала у відповідь на якісь слова Леона.

А тоді Сесилія усвідомила, що з ними в кімнаті є ще хтось, краєм ока помітила якийсь рух за собою і, обернувшись, побачила Пола Маршала. В одній руці він тримав срібний піднос, на ньому стояли п’ять склянок для коктейлів, наполовину наповнені якоюсь в’язкою коричневою рідиною. Він зняв одну склянку і вручив її Сесилії.

– Я наполягаю, щоб ви це покуштували.

X

Вже сама складність переживань підтверджувала переконаність Брайоні, що вона виходить на арену дорослих емоцій і лицедійства, від яких її твори тільки виграють. У якій казці може міститися стільки суперечностей? Нестримна й бездумна цікавість підштовхнула її розірвати конверт і витягти лист – вона прочитала його в холі, після того як Поллі впустила її в дім, – і хоча весь жах послання повністю її виправдовував, вона все одно почувалася винною. Негарно відкривати чужі листи, але їй можна, бо їй просто необхідно знати про все. Вона рада була знову зустрітися з братом, але все одно, перебільшувала свої почуття, щоб уникнути звинувачувальних запитань сестри. А пізніше вона лиш прикидалася, що спішить виконати мамин наказ, коли прожогом бігла до своєї кімнати; вона не тільки хотіла втекти від Сесилії, їй треба було залишитись на самоті, щоб заново продумати все про Робі й скласти перший абзац оповідання, яке буде пронизане справжнім життям. Ніяких більше принцес! Сцена біля фонтана, ця атмосфера гидких погроз, а в кінці, коли вони обоє пішли кожен у свій бік, той блиск порожнечі над вогкою плямою на гравії, який усе пояснював – це все треба продумати ще раз. Лист додав до всього цього щось дуже суттєве, щось брутальне, можливо, навіть злочинне, якусь темну першооснову, і навіть украй збуджена схованими тут можливостями, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і потрібна буде її допомога.

Це слово: вона намагалася заглушити його, а воно все одно непристойно витанцьовувало в її думках, типографське чортеня, підсуваючи невиразні, скрадливі анаграми – «палка», «зад», «лизати», якесь латинське «pistorius»^[9]. Малюнки з дитячих книжечок – киця, яка себе вилизує, собака, якого б’ють дрючком. Ясна річ, вона ніколи не чула, щоб вимовляли це слово, ніколи не бачила його надрукованим чи навіть позначеним зірочками. Ніхто в її присутності ніколи не згадував, що таке слово існує, більш того, ніхто, навіть мама, ніколи не говорив про існування тієї частини її тіла, якої – Брайоні була впевнена – стосувалося це слово. Вона не сумнівалася, що йдеться саме про це. Допомагав контекст, але ще більшою мірою те, що саме слово повністю збігалося зі своїм змістом, майже ономатопея. Гладенько заокруглені, частково замкнені обриси літер були чіткими, як малюнки в підручнику анатомії. Дев’ять букв біля знаку оклику, мов дев’ять постатей, що зібралися біля підніжжя хреста. І те, що слово було написане чоловіком, який подумки сповідався цьому образу, ввіряючи йому єдину свою пристрасть, викликало в неї глибоку огиду.

Вона прочитала записку, безсоромно стоячи посеред вестибюлю, і одразу ж відчула небезпеку, що крилася в цьому грубіянстві. Щось нездоланно людське, навіть чоловіче, загрожувало нормальності їхнього домашнього укладу, і Брайоні знала, що якщо вона не допоможе сестрі, вони всі страждатимуть. Було також ясно, що допомагати треба буде дуже делікатно, дуже тактовно. Інакше, як Брайоні знала з власного досвіду, Сесилія неодмінно напуститься на неї.

Вона була повністю поглинута цими думками, поки мила руки, лице, поки вибирала чисту сукню. Вона не знайшла шкарпеток, які хотіла одягти, але не стала витрачати час на пошуки. Одягла якісь інші, затягла ремінці на туфельках і сіла за стіл. Вони там унизу пили коктейлі, і вона матиме для себе принаймні двадцять хвилин. Причешеться вона, коли буде виходити. За відчиненим вікном співав цвіркун. Перед нею лежав стосик малоформатного паперу з батькової роботи, настільна лампа кидала заспокійливу жовту пляму світла, в руці вона тримала авторучку. Тварини, гарненько вишикувані на підвіконні, і суворі, високоморальні ляльки, розсаджені в кімнатах свого розкритого з одного боку дому, чекали на клейнод її першого речення. У цей момент саме бажання писати було значно сильнішим за будь-яке уявлення, про що ж вона хоче написати. Вона хотіла повністю зануритися в розгортання неспростовної думки, хотіла бачити, як чорна нитка розмотується з кінчика її рипучого срібного пера і скручується в слова. Але як віддати належне тим змінам, котрі перетворили її нарешті в справжню письменницю, і хаотичній мішанині вражень, і тій огиді, й тим чарам, які вона відчувала? Має бути якийсь порядок. Їй слід почати, як вона вже вирішила раніше, з простої розповіді про те, що вона бачила біля фонтана. Але цей епізод, освітлений сонцем, був зовсім не такий цікавий, як сутінки, як ті порожні хвилини на мості, віддані марним мріям, а потім із напівтемряви з’явився Робі, покликав її, тримаючи в руці маленький білий прямокутник, у якому був той лист, у якому було те слово. А що було в слові?

Вона написала: «Одна стара пані проковтнула муху».

Безумовно, не було ніякої дитячості в тому, аби сказати: має бути оповідання; і це буде оповідання про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були певні сумніви, і врешті-решт вона зуміла виявити, що він є живим втіленням зла. Але чи не повинна вона – тобто Брайоні-письменниця, – озброєна тепер житейською мудрістю, піднятися над такими поняттями з дитячих казочок, як добро і зло? Адже має існувати якесь піднесене, божественне місце, звідки всіх людей можна судити однаково, коли вони не нацьковані одні на одних, як у якомусь довічному хокейному матчі, а просто юрмляться і галасують усі разом в усій своїй хваленій недосконалості. Якщо таке місце існує, то воно не для неї. Вона ніколи не пробачить Робі його гидких думок.

Розриваючись між бажанням подати простий, як у щоденнику, опис того, що сталося з нею протягом дня, і прагненням зробити з нього щось більше, щось відшліфоване, важливе саме по собі й загадкове, вона довго сиділа нахмурена над своїм аркушиком паперу з його інфантильною фразою і так і не написала жодного слова. Вона вважала, що достатньо добре вміє описувати дії, і в неї гарно виходять діалоги. Могла описати зимовий ліс і похмурі стіни замку. Але як описати почуття? Дуже просто сказати: «Їй було сумно» чи описати, що може робити засмучена людина, але що стосовно самого суму, як порадити собі з ним, щоб відчути всю його гнітючу природу? А ще важче із загрозами чи із заплутаними від суперечливих думок почуттями. З пером у руці, вона дивилася через усю кімнату на своїх суворих ляльок, чужих вже приятелів дитинства, яке, як вона вважала, закінчилося. Яке це холодне відчуття – дорослішати. Ніколи більше не сидітиме вона на колінах у Емілі чи Сесилії, хіба що жартома. Два роки тому, влітку, на одинадцяті уродини, її батьки, брат і сестра і ще хтось п’ятий, кого вона не пам’ятає, вивели її на лужок і підкидали на ковдрі одинадцять разів, а потім ще один раз на щастя. Як у це повірити сьогодні, в радісну свободу польоту, в сліпу довіру до лагідної надійності дорослих рук, якщо тим п’ятим цілком міг бути Робі?

Від звуку тактовного жіночого покашлювання вона здригнулася й підвела очі. То була Лола. Вона нерішуче заглядала в кімнату, а коли їхні очі зустрілися, тихенько постукала у двері.

– Можна увійти?

І одразу ж увійшла, а її рухи були дещо скутими, бо одягнена вона була у вузьку синю єдвабну сукню. З розпущеним волоссям, босоніж. Поки вона підходила, Брайоні відклала ручку й прикрила оте речення книжкою. Лола обережно сіла на краєчку ліжка й, роздувши щоки, драматично видихнула повітря. Виглядало це так, ніби вони завжди під кінець дня ділилися, мов сестри, враженнями.

– У мене був абсолютно жахливий вечір.

Коли Брайоні, спонукувана вимогливим поглядом кузини, вимушена була здивовано підняти брови, та продовжила:

– Близнюки катували мене.

Брайоні думала, що це образний вислів, поки Лола не повернулася до неї плечем і не показала високо на руці довгу подряпину.

– Який жах!

Лола простягла вперед руки. Навколо кожного зап’ястя були червоні розтерті пруги.

– Китайські тортури!

– Ага.

– Я принесу якийсь антисептик, щоб промити.

– Я вже сама все це зробила.

І справді, жіночий аромат Лолиних парфумів не міг приглушити дитячого запаху «гермолену». Найменше, що Брайоні могла зробити, це підійти й сісти поруч із кузиною.

– Ах ти ж бідолаха!

Коли Брайоні пожаліла Лолу, очі в тієї наповнилися сльозами, а голос став хрипким.

– Усі думають, що вони ангели, лиш тому, що вони однакові, а це справжні маленькі тварюки.

Вона придушила в собі ридання, немовби затиснувши його зубами, підборіддя в неї тремтіло, потім кілька разів глибоко втягла повітря розширеними ніздрями. Брайоні взяла її за руку й подумала, що тепер знає, як можна полюбити Лолу. Потім підійшла до комода, вийняла хусточку, розгорнула й подала Лолі. Та вже готова була скористатися нею, але побачивши на ній веселенький малюнок дівчаток-ковбоїв із ласо в руках, почала тихенько підвивати, як це роблять діти, коли вдають привидів. Внизу хтось подзвонив у двері, і за мить – ледь чутний швидкий цокіт каблучків по плитках вестибюля. Це, мабуть, Робі, а Сесилія сама побігла до дверей. Занепокоєна, що плач Лоли можуть почути внизу, Брайоні знову підвелася й зачинила двері в кімнату. Горе кузини породжувало в ній якийсь неспокій, збудження, що межувало з радістю. Вона повернулася до ліжка й обняла Лолу за плечі, а та закрила руками обличчя й почала плакати. Те, що така різка й владна дівчина може бути так принижена двома дев’ятирічними хлопчиськами, дивувало Брайоні й дозволяло відчути, що сама вона сильна. Цим і пояснювалося її мало не радісне почуття. Можливо, вона не така вже й слабенька, якою завжди себе вважала; врешті-решт, треба оцінювати себе, порівнюючи з іншими людьми, – бо ж більше нема з чим порівнювати. Час від часу хтось цілком несвідомо навчає тебе чогось про тебе саму. Не знаходячи слів, вона ніжно погладила кузину по плечу й подумала, що самі лиш Джексон і П’єро не можуть нести відповідальності за таке горе; вона пригадала, що в Лолиному житті є ще й інша біда. Родинний дім на півночі – Брайоні уявила собі вулиці, вздовж яких тягнуться задимлені фабрики, і похмурих людей, що плетуться на роботу, несучи бляшанки із сендвічами. Дім Квінсі замкнений, і його, можливо, ніколи більше не відімкнуть.

Лола помаленьку заспокоювалася. Брайоні лагідно запитала:

– То що ж сталося?

Старша дівчинка прочистила ніс і на хвильку замислилася.

 – Я збиралася прийняти ванну. Вони увірвалися й накинулися на мене. Повалили на підлогу… – Згадавши це, вона замовкла, щоб здолати нові ридання.

– Але чому вони таке зробили?

Лола глибоко втягла повітря й заспокоїлася. Порожніми очима вона дивилася просто себе.

– Вони хочуть додому. Я їм сказала, що не можна. Вони гадають, що це я тримаю їх тут.

Близнюки, які безрозсудно зганяють свій відчай на старшій сестрі – це Брайоні могла зрозуміти. Але зараз її дисциплінований дух непокоїла думка, що вже скоро всіх покличуть вниз, і кузині необхідно взяти себе в руки.

– Вони просто не розуміють, – глибокодумно сказала Брайоні, підходячи до рукомийника й наповнюючи його гарячою водою. – Вони ж просто маленькі діти, яким добряче дісталося.

Глибоко зажурена Лола похилила голову й кивнула з таким виразом, що Брайоні відчула до неї приплив ніжності. Вона підвела Лолу до рукомийника й дала їй фланельку. А потім, внаслідок різних спонук – безпосередньої потреби змінити тему, бажання поділитися секретом і показати старшій дівчинці, що в неї теж є життєвий досвід, а передовсім тому, що вона мала тепер до Лоли теплі почуття й хотіла зблизитися з нею, – Брайоні розповіла їй про зустріч із Робі на мості, і про лист, і як вона відкрила його, і що в ньому було. Щоб не вимовляти того слова вголос, бо це було немислимо, вона назвала його по буквах ззаду наперед. Те, який вплив це виявило на Лолу, повністю задовольнило її сподівання. Та підняла з-над рукомийника мокре лице і широко відкрила рота. Брайоні подала їй рушник. Пройшло кілька секунд, поки Лола вдавала, що не знаходить слів. Вона трошки перегравала, але робила це дуже мило, і таким же був її хрипкий шепіт.

– Думає про це весь час?

Брайоні кивнула й відвернулася, наче змагаючись із трагічним відчаєм. Тепер настала Лолина черга заспокоювати Брайоні, обійнявши її за плечі, і Брайоні могла повчитися в кузини, як треба виявляти емоції.