Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 39 страниц)
XLVI
– Ріжте! – кликав король, простягаючи ногу. – Чого ви чекаєте? Кажу вам: ріжте!
Хірург піддожив під ногу подушку і прібував скинути чобіт. Але нога напухла і чобіт був повний крові. Хірург відрізав зразу халяву, а коли все-таки годі було увільнити ногу, протяв і пришву. Натиск на пухлину спричинював королеві страшний біль, але він не стогнав і не пручався, тільки закусив зуби і заохочував хірурга:
– Ріжте, ріжте, це ніщо!
Показалося, що ціла стопа була почарашана, множество дрібних відскалків кості прийшлося вишукувати й вибирати. Хірург аж потився, а король не хотів жадного асистента, тільки сам підтримував закервавлену ногу.
Тривала ця операція добру годину, аж обв'язано ногу, і король дозволив увійти до себе Піперові і Реншільдові.
Стояли біля постелі, і навіть Піпер, якого в Європі вважали одним із найкращих дипломатів, не міг підшукати відповідного слова. Тільки сердечне спочуття пробивалося на обличчях людей, котрі останніми часами відзивалися про свого короля так, буцімто з цілої душі ненавиділи його.
Король глянув на них.
– Панове тривожаться мною? Це дрібниця. Рана не страшна. За кілька днів я знов буду їздити конем.
– Ви чули? – питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. – Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік!
– Геній! – здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив.
– Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина.
Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі.
– Зайдім на хвилину в траншею, – відізвався Піпер. – Я утомився.
– Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього.
– І в саму п'яту влучила, – завважив Піпер. – Як Ахілла.
– Як Ахілла! – не повторив, а свиснув Реншільд.
– І до Трої тут не дуже-то далеко, лиш через море.
– Через море крові, пане графе, – повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля.
– Фу, чорт! – закляв Реншільд. – Навіть побалакати спокійно не дадуть.
XLVII
В Жуках з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій.
Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулять.
Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли.
В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки – це була Січ! Не оден провів там свої молода літа, а їх не забувається ніколи.
Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему.
Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.
Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.
Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина.
– Сотнику, я вас таким не люблю, – почала Обидовська.
– Я сам себе таким не люблю, – відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. – Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.
– Влюбився сотник? – зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї.
– Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, – відрубав.
В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав:
– Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися…
– А запорожці? – спитало кілька голосів нараз.
– Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.
– А запорожці? – спитали знов ті самі голоси.
– Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.
– І що, і що? – питалися, очима повисаючи на устах оповідача.
– І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.
– Зра-а-да?..
– Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг. Під'їхавши до Січі, гукнув: «Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!» Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? – спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. – Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Ґалаґанові і – здалися.
– І – здалися, – сумно притакнув Чуйкевич.
– А Ґалаґан? – спитала Ганна і глянула на Мручка повними сліз очима.
– Хто раз свого рейментаря зрадив і на чужу службу пішов, лицарської честі позбувся, той не чоловік, а звір. Як звір лютував пан Ґалаґан на Січі. Товаришів своїх по «достоїнству» казнив. Одним рубав голови, других вішав, інших мордував так, як у поганстві за давніх мучеників не бувало. Як у Батурині, так і тут на тратвах до шибениць і хрестів прибивали людей і пускали для постраху Дніпром. Тьфу!
Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь.
– Навіть покійникам спокою не дали, – розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. – Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися. Живодери! А тоді всі курені і всі будівлі зруйнували і спалили, вали й фортифікації збурили, гармати вивезли, січову церкву злупили і, забравши старшин, у диби закутих, відійшли геть. Кажуть, цар дуже похвалив Ґалаґана за те, що він прокляте кубло, корінь зла і зради знищив і Бога Всемогущого «благодарив за це зі стрільбою». Та чи Бог ці благодаренія приняв, не знаю.
– Бог москалям сприяє, – промовила крізь сльози Ганна. – Від нас він відвернувся.
– А як же не відвертатися, – питався Мручко, – коли ми обиджаємо його незгодою, сварнею і найгіршим із усього зла – зрадою?! Поки на Україні виростатимуть Носи й Ґалаґани, поти нам добра не буде. Не дивуюся нашим чорнякам, що затуркані й заголюкані йдуть туди, куди їх силою потягнуть, або як вовки і шакали по лісах та нетрях жирують, але панству нашому ніяк простити не можу, що воно, як полова від зерна, від свого гетьмана відлітає. Не через що друге, а через них пропаде Україна!
Зніяковіли, почувши таке слово з уст бадьорого Мручка. Зле з нами, коли й він сумної починає!
Аж відізвалася Мотря:
– Полова хай летить, та останеться зерно. І хоч його нині копитами в землю затопчуть і кров'ю поллють, прийде весна, зазелениться і колосом здоровим покриється українська нива. І чим тяжчий буде посів, тим буйніші збиратимем жнива. Збурили Січ, так що! запорожці новим кошем сядуть, а збурять і його, нове місце знайдуть, наша земля велика. І буде так, поки в кождій українській груді своєї Січі не буде…
Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої.
– Сказали «аз», скажемо і «буки», – промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов.
XLVIII
З королем було гірше, ніж зразу медики собі гадали.
Вправді в таборі оголошували бюлетені, що король тільки легко тронутий кулею і що рана добре гоїться, але в дійсності рана не гоїлася і жара не уступала. Що гірше – показалося дике м'ясо.
Лікар хотів випалити його ляпісом, та недужий не дав. Вхопив лікарські ножиці і, дрижучою від жари рукою, витинав м'ясо.
Що така операція не віщувала нічого доброго, це можна було згори знати.
І дійсно, п'ятої ночі гарячка піднялася так високо, що лікарська рада винесла рішення, щоб сподіватися найгіршого. Хірурги хотіли втинати ногу, бо боялися, щоб гангрина не підійшла нагло під серце. Але ніхто не важився приступати з таким рішенням до короля, котрий мимо високої гарячки не тратив пам'яті.
Лікарі здвигали раменами.
– Хорий довше одної днини не проживе.
– Здаймося на ласку Божу, – відповів Піпер, – бо нічого іншого нам не остається.
– Серце не видержить жари, – відповів прибічний медик, – а найдостойніший пацієнт ніякого ліку приняти не хоче. Хай панове хоч до того його намовлять. Тепер Піпер в свою чергу раменами здвигнув.
– Він мене не послухає.
– І мене ні, – додав Реншільд.
– Я про себе й не кажу, – докинув королівський секретар Гермелін.
– Я також, – зітхав Левенгавпт, свідок нещасливої пригоди.
– Хай канцлер радить. На те він дипломат, – рішили.
Піпер подумав хвилину.
– Остання рада, – сказав, – пішлемо з ліком Гультмана.
І післали. Ніхто не знає, як це Гультман зробив, досить, що король перший раз за час своєї недуги приняв лік і заснув твердо.
Цілу ніч просиділи біля його постелі лікарі, а на рано пішла по таборі радісна вість, що королеві краще.
Жара уступає, і рана починає гоїтися.
На другий день, хоч лікарі противилися тому, король прикликав до себе визначніших своїх людей на раду.
– Я вам казав, панове, що це пустяки, – почав, – от бачите, ще два-три дні, і я знову сяду на коня.
– Тішимося, ваша королівська милосте, що небезпека минула, – відповів Піпер, – але просимо і благаємо вас більше вважати на свою найдостойнішу особу.
– Bagatelle [123]123
Дрібниці.
[Закрыть], мої панове! Побачите, нічого мені не буде, нічого! Стільки людей влучають кулі в голову або серце, невже ж я маю, гніватися, що мене влучила в п'яту, і то в ліву, в додатку. – І легка усмішка промайнула по його блідім обличчю.
Чоло зробилося ще вище, а очі ще більші і ще глибші. З другого світу вернув.
– Як облога? – спитав нараз. Шпарре відкашельнув.
– Робимо, що в наших силах, – відповів.
– І Полтава дальше стоїть. Правда? То недобре, мої панове. А татари?
– Ще їх не видно, ваша королівська милосте, – відповів Піпер.
– Значиться, цар талярами залляв їм. пельку. Дав більше, ніж ми обіцяли. А король Станіслав, пане Понятовскі?
– Мій наймилостивіший пан… – почав Понятовскі і замнявся.
– Не прийде, – докінчив за нього король. – Бо…
– Бо, як вашій королівській милості відомо, на наших тилах стоїть Скоропадський і Долгорукий, а Гольц з москалями і Огіньскі з польськими військами не дадуть йому перейти до нас.
– А Сапіга?
– Сторонникові мого наймилостивішого пана, бобруйському старості пану Сапізі не повелося. Його Крайц і Огіньскі побили близь Берестечка.
– Але чому? Скажіть, будь ласка, чому? Понятовскі мовчав. Король перейшов на іншу тему.
– А як з муніцією, пане графе? – звернувся до Реншільда.
– Погано, – відповів фельдмаршал. – Запорожці збирають полтавські кулі і ними обстрілюємо Полтаву.
– Запорожці – смілий народ, та, на жаль, Полтава зрідка на нас стріляє. Значиться… – і король глянув на своїх людей. – Значиться, нам треба, не дожидаючи татарів і поляків, дати баталію цареві. Панове мовчать? Qui tacet consentire videtur [124]124
Той, хто мовчить, здається, що погоджується (латин.)
[Закрыть]. Так тоді позвольте побажати вам доброї ночі.
Вийшли. Король казав також лікарям іти спати.
– Панове і так потрудилися коло моєї ноги, і то лівої. Прошу мені Гультмана прислати.
Королівський тафельдекер, як вірний пес, куняв за дверми.
– Прочитай мені загу про Рольфа Гетрегзона!
І Гультман голосом, якого б по нім ніхто не сподівався, не читав, а більше з пам'яті виголошував пісню про скандінавського героя, що побідив руського чарівника на острові Ретузарі, підбив руські і датські землі та здобув собі вічну славу на цілій Півночі.
Король слухав уважно, і коли Гультман скінчив останню стрічку, заснув.
Гультман зробив хрест у повітрю, безшелесне відійшов від постелі і, як тінь, сів на лавці в куті.
XLIX
Цар з нетаєною радістю дожидав смерті «дорогого брата».
Багато солдатів голосилося і кождий божився, що то він попав королеві в ногу. Всім їм виплачено по декілька рублів.
Минали дні, король не вмирав, а з Полтави доходили що раз, то тривожніші вісті. Залога змаліла до половини, а муніції ще тільки на декілька днів стане.
Цар прібував при помочі окопів підсунутися під город і перебитися крізь лінію облягаючих шведів.
Але терен був сильно грязкий, а контртраншеї шведські, що бігай здовж правого берега Ворскли, дуже сильні.
Всі спроби поспіти Полтаві на відбій скінчилися нічим.
Цар рішився звести з «дорогим братом» рішаючий бій. До того заохочувала його і рана на королівській нозі. Ця рана варта декілька тисяч війська. Хорий король не зможе сам вести бою, а його генерали, хоч досвідчені й хоробрі, але між ними є свої невирівняні рахунки, – а це також щось значить.
І цар став готовитися до рішаючого бою.
Післав Скоропадському приказ іти через Будища й получитися з головними силами. Хотів козаків на козаків пустити, українців українцями побивати.
Щоб забезпечити собі переправу крізь Ворсклу, післав генерала Алдярта з 12 піхотними полками і Ренне з 3 піхотними й 12 драгунськими, щоб заняли Петрівку й укріпили нарожники мосту.
Дня 20 червня вся царська армія перейшла між Черняховом, Семенівкою і Петрівкою на правий берег Ворскли і розтаборилася на північний захід від Семенівки, на вигідних горбах.
Хорий король ще й тепер не зрікався гадки добути Полтаву. Диктували це йому не так стратегічні прийоми, як більше упрямість характеру і охота поставити на своїм. Даремно Піпер, Реншільд і інші генерали остерігали короля, що з огляду на неминучий, рішаючий бій треба щадити кождого жовніра і кождої кулі і що під Полтавою вистарчить лишити дві-три тисячі запорожців і жмінку шведів, щоб тримати обложених в кліщах. Король не послухав.
Дня 21 червня ст. ст., саме тоді, як царська армія стояла вже на правім боці Ворскли, він припустив новий штурм на Полтаву. Зроблено новий підкоп під вали, але Келлін і тим разом успів усунути підложений порох. Шведи з божевільною хоробрістю кинулися на вали, місцями повелося їм заткати свою хоругов, але брак муніції не дав їм увінчати бажаним успіхом своїх прямо надлюдських зусиль. Король, роздратований неуспіхом і докучливим болем ноги, на другий день дав приказ рішаючого приступу. Була це остання спроба взяти білою збруєю Полтаву.
Боротьба тривала до другої години вночі, а о 3 почалася наново. В Полтаві вдарили у дзвони. Келлін вигнав на мури ціле населення, старців, жінок, дітей з косами, сокирами, колами, кублами кип'ятку, з каменюками. Люди гинули, як мухи, на валах лягло півтора тисячі війська і громадян полтавських.
Але й шведів згинуло не менше і о годині 4 рано шведи й запорожці відступили.
Король Карло понехав остаточно гадку добути приступом Полтаву. Він став готовитися до рішаючого бою з царем.
Дві хмари наступили на себе так близько, що мусіли зударитися.
Оден з найбільших і найважніших боїв в історії людства став неминучим.
L
Цар хотів відтягнути битву до 29 червня, себто до дня своїх ім'янин. Так король приспішив речинець. До шведського табору перейшов від москалів якийсь німець і доніс, що цар дожидає ще приходу калмуків. Тоді король, щоб не допустити до того скріплення ворожих сил, рішився на битву дня 27 червня. Дня 25 оден з поляків утік від Понятовського, прибіг до царя і сповістив його про цей речинець.
– Ну, что жь! – сказав цар. – На начинающаго Бог.
І того ж дня двигнув свою армію ближче Полтави. Розтаборився між Яківцями й Патлаївкою.
Новий московський табор – це була чотирикутна редута о сильнім профілю, ззаду забезпечена стрімким обривистим берегом Ворскли і самою рікою, яка в тому місці роздирається на кілька рукавів, відділених від себе непроходимими болотами. Лівий бік табору опирався об ліс, що тягнувся між Яківцями а Хрестовоздвиженським монастирем біля самої Полтави. Перед фронтом простягалася рівнина, широка на дві версти, а за нею будищанські ліси.
Між тими лісами а Полтавою стояла армія шведська. Московський табор своїм лівим, сильно укріпленим причілком був звернений якраз проти центру шведського табору,
На тій то відчиненій рівнині казав цар висипати шість незв'язаних з собою редут на віддаль вистрілу з рушниці, а перед ними, майже рівнобіжне, построїти ще чотири такі ж редути. Була це новість, якої сучасна стратегія не знала. За тими редутами, мов за традиційними московськими заставами, молода й незакалена в боях армія Петрова мала себе почувати безпечнішою. Шведська ж армія, відома з незвичайної «бравурності», повинна була спинитися в своїм першім розгоні і загаятись, добуваючи ті редути.
Таким-то способом цар підготовив собі дуже вигідну позицію. Забезпечив флянки, утруднив шведам офензиву, а на випадок програної битви підготовив вільний перехід йа Ворсклу. Без того під першим сильним напором шведів москалі могли опинитися в Ворсклі і вигинути, як не в ріці, так у неперехідних болотах, – могли, значиться, прийти нові, ще страшніші від перших, Конотопи.
Перевага в людях була по московськім боці. Цар мав 60 баталіонів піхоти, а король тільки 25, і то не повних, проти 72 московських гармат стояли тільки 4 шведські, бо інші або були ушкоджені, або не мали стрілен.
Але і з тих 25 тисяч шведів, котрі осталися шведському королеві, поверх 2 тисячі треба було залишити біля гетьмана Мазепи для охорони величезного табору, дві тисячі пильнувало Полтави, 1200 людей стояло над Ворсклою нижче твердині для забезпечення тилів, а мало що не дві тисячі стояло залогами в Нових Санжарах, Біликах, Сокілках і Кобиляках. Король Карло міг тоді двигнути до бою не цілих 20 тисяч на 80 тисяч москалів, себто оден швед мав іти на чотирьох москалів.
А все ж таки цар Петро боявся атакувати Карла. Шведська армія, хоч по свойому складу не була суцільна, бо служили в ній шведи, українці, поляки і волохи, але зате половина людей – це були закалені в боях ветерани, карні, послушні своїм досвідченим офіцерам, готові доказати чудес, щоб підтримати славу Швеції і до вінка на голові свого улюбленого вожда докинути нову, блискучу вітку.
LI
Ранком дня 26 червня ст. ст. цар дав диспозицію битви. Передові редути заняв генерал Августов з двома баталіонами піхоти, в кождім по 600 людей. В кождій редуті стояла одна трифунтова гармата, заряджувана з дула.
За редутами 17 полків кінниці генералів Рене і Бавера під загальною командою Меншикова. Від них направо стояв князь Волконський з шістьма полками кавалерії, дожидаючи приходу армії Скоропадського, котру він мав зв'язати з головною армією Петра.
В кождім кавалерійськім полку було десять рот, в кождій не менше сотні коней. Крім того, кождий полк мав відділ кінних гренадієрів, осмотрених в ручні гранати. Були це люди вибрані, які мали за собою боєвий досвід. Збруя кавалериста складалася з фузії і шаблі. При кождім драгонськім полку були окремі півпудові гавбиці з кінною обслугою.
Цар з цілою піхотою і головною артилерією заняв місце в укріпленім таборі. Мав він під своєю командою 56 баталіонів, по 600 людей кождий. Оружжя піхоти складалося з фузії зі штиком і зі шпади, пікінери мали списи і по два пістолети. Через плече в піхотинця перевішена була торба на 60 куль і на кремені, на груді, на ремінці, порошниця. Капрали й сержанти замість фузій мали галябарди, а офіцери шпади і списи.
Фузії несли на 150–200 кроків, гармати доходили до 500.
Між царськими вищими офіцерами було багато чужинців, особливо німців, як знаменитий кавалерист Бавер, інженер і артилерист Брюс, як славний з завзятої оборони Полтави Келлін і другі. З москалів визначалися: фельдмаршал Шереметєв, хитрий і жорстокий Меншиков, осторожний Голіцин і холоднокровний Рєпнін.
Цар Петро, знаменитий агітатор і демагог, напередодню битви об'їздив свої полки, збирав офіцерів і толкував їм про важність моменту і про далекосяглість подвигу, котрий на них завтра чекає.
Особливо бив на гетьмана Мазепу.
– Цей зрадник, – гукав цар, – знюхався з королем Карлом і з самозванцем Лещинським, щоб розбити єдину й неділиму Росію. Вони під присягою обіцяли йому утворити окреме, від нікого незалежне князівство Українське та прилучити до нього Волинь, Дон і Запорожжя. Але Лещинського військо вже в пух розбите, Січ збурена, а всіх ворогів перед нами тільки 34 полки, і ті неповні, перетомлені, збідовані. Остається нам побити й ті марні останки. Віра, церква й «отечество» вимагають того від вас. Потрудіться, товариші!
Словом «товариші», як маслом, їх мастив.
Причвалавши на гнідім коні до своїх гвардейських полків і прикликавши офіцерів, викрикував:
– Ви були свідками, як ворог зневажав нашу святиню, як він насміхався над нашим обрядом святим і над нашою єдиноправдивою вірою православною. Знайте, що чванькуватий, але й передбачливий король Карло розписав уже в Москві для свого війська квартири, а генерала Шпарре іменував генерал-губернатором московським. Він хоче наше «любезноє отечество» розбити на дрібні князівства, завести в них свою єретицьку віру і знищити Росію дотла. Оставимо ж ми таку наругу і презирство над нами без належної помсти? Ні, ніколи!
– Смерть ворогам! – відповіли йому офіцери.
– Смерть ворогам! – понеслось по цілому таборі. Після того війську прочитано знаменитий боєвий приказ:
«Воіни! Прийшов час, котрий рішити має долю Росії. Не гадайте, що б'єтеся за Петра, лиш за державу, доручену Петрові, за свій рід, за батьківщину, за православну віру і церкву. Не бійтеся слави непобідимого ворога, бо ви його не раз вже побіджали. Майте в бою перед очима Бога і правду, на Бога всесильного в боях уповайте, а про Петра знайте, що життя йому не дороге, щоб тільки Росія жила в щастю і славі для вашого добра!»
Творець «всеп'янішого синода», для котрого не було нічого святого в світі, вдавав святця, чоловік славний зі звірств і жорстокостей нелюдських, покликувався на щастя, славу й добро своїх підданих.
