Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)
XXXVI
– Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми туди, звідкіля і вийшли, – почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. – І чи треба було тільки галасу, крику, тільки метруги?
Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка.
– Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме, у неіснування. І прийде колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає: пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта.
Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку.
– Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої філософії. Життя цікаве і гарне.
– Більше цікаве, ніж гарне.
– Ні, більше гарне, ніж цікаве.
– Ні!
– Ні!
Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево.
– Вашу світлість всередині болить? – спитав його Рачок.
– Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б'ються. Нам треба зберегти невтралітет.
– Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет.
Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку.
– Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави.
– І слави, – доповів Люксембург.
– І слави, – повторив Рачок. – Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров'ю.
– А таро четвертого забули, – вхопив Рачка за руку Люксембург.
– Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан.
– Що значить пан?
– Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде… А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде.
– Або буде дощ, або погода, – поважно доповів Люксембург. – Мерсі, мосцє Рачок.
– Keine Ursache, Herr Luksemburg [115]115
Нема за що, гер Люксембург (нім.)
[Закрыть]. І подали собі долоні.
– От щоб ми здорові, а там якось воно буде.
– Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.
– І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.
– А тоді й на смітник вивозять.
– На смітник.
І посумніли оба.
– Рачок! – гукнув нараз Люксембург. – Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.
– А мені малпа нагадує тебе.
– Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.
– Ти знов руба стаєш?
– Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.
– Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.
– А твій розум розмокся.
– І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.
– Все якась ніч людей при купі тримає.
Рачкові засвітилися очі.
– Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?
– Що? Страх, любов і – інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.
– Як пси діда у вузькій вулиці.
– Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.
– А що лучить Мазепу і Карпа?
– Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть.
– А нас?
– Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб.
– Так сказати – свиня.
– Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу.
– Смішне!
– Дурний ти. Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів'я існування.
– А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, – правда?
– А так!
– Ну. вибач, ті терміни виключають себе.
– Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus viriosus [116]116
Порочне коло (латин.)
[Закрыть], а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив?
Рачок замахав рухами.
– Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.
– А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.
– І дерли б пір'я, або теребили бульбу.
– А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави – або я знаю чим! – а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни – це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.
Рачок затулив Люксембургові уста.
– Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового?
– Нового й доброго – ні! Ах, правда, Мручків осавул зі своєю дівчиною оженився.
– Ну, це ще не таке важне діло. А все ж таки добре, що хоч тих двоє пібралося, бо другі наші пари… – і оба блазні стали реготатись. Вичислювали на пальцях: гетьман і Мотря – то одна.
– Мотря і Чуйкевич – то друга.
– Войнаровський і Обидовська – то третя.
Здвигнули раменами й розвели руками.
– Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок?
– У яке товариство попали ми, принце?
– Ми, що не любили жадної жінки в світі?
– Ми, що нас жадна жінка не любила.
– І не буде.
– Бо… обійдеться!
– Обійдеться, – повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку.
– Не роби сумної міни! – гукнув на нього Рачок. – Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди… Говорім про ситуацію воєнну.
– Робім воєнну нараду, – згодився Люксембург. – Отже, primo [117]117
По-перше (латин.)
[Закрыть]: як стоять армії?
– Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він пісдав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Hoc, той, що Батурин зрадив.
– І ви на це нічого? – схопився Люксембург. Рачок здвигнув раменами.
– Що можемо ми? Тепер рішає ваш король.
– Але ж Hoc зрадив гетьмана!
– Хто його не зраджує? – зі смутком відповів Рачок. – Навіть Апостол.
– Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він?
– Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.
– Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!
– Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!
– А шведи?
– Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.
– Не повезло! – обурився Люксембург. – На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [118]118
Не Геракл проти багатьох! (латин.)
[Закрыть]Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?
– Бо завчасу утік.
– Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.
– Ого! – дивувався Рачок. – Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.
– Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!
– По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.
– А Шереметєв?
– Його квартири в Голтві.
– Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас?
– День піхотного маршу.
– Ого! Так ми значиться у кліщах!
– Щось ніби так, але не жахайся, – заспокоював Рачок свого товариша. – Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.
– А коли вони сплинуть?
– Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.
– Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.
Рачок повеселішав.
– На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.
– Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.
– Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.
– Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!
– Keine Ursache, Herr Luksemburg!
Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.
XXXVII
Кінчився місяць март.
На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.
Ще тиждень-два, ще декілька днів тепли і ясних, а за-зеленіється кругом, закипить степ звіриною і розспівається стосотними голосами пташок.
– Пахне весною! – говорив до себе Мручко, втягаючи повними грудьми той свіжий, легкий воздух, який тільки над Дніпром буває.
– Ще його й не видно, а вже дає про себе знати, – промовив уголос, бо не міг затаїти того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав побачити найбільшу з українських рік.
– Дніпро! – промовив і зітхнув, хоч як не любив зітхати, – Дніпро! – і тисяч споминів виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до Січі-матері вертався.
– Дніпро! Дніпро! – і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих, товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з'являлися і щезали походи, бої, побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що хотілося кричати: «Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду на Січ!»
Їхав туди з генеральним суддею Чуйкевичем, з київським полковником Мокієвським і з бунчуковим товаришем Федором Мировичем, сином переяславського полковника. Всьо люди поважні і важні, але Мручкові не товариство. Він вояка і тільки вояка, душею і тілом відданий свому рейментареві, поза Україною і лицарською славою нічого більше в світі не бачить, а вони?..
– Е-еж! – і Мручко острогою штовхнув коня, щоб у скорому бігу скорше позбутися свого пересердя.
Перед ним за годину-дві появиться Дніпро, широкий і могучий, нестриманий в бігу, вольний, а за ним представники родів, виколисаних шумом того Дніпра, а таких не подібних до нього!
Суддя Чуйкевич, цей, коли б не син та не невістка, давно під рукою світлійшого князя Меншикова, Долгорукова, Головіна або якого там Рєпніна чи Брюса ходив би та, виваливши лизня, на сором та безталання грядучих поколінь, запопадав би царської ласки. Мокієвський – хто його годен розкусити, а Мирович – так той ще молодий! Ні одному з них Мручко не вірить. Може, згодилися їхати на Січ, щоб покористуватися доброю нагодою і перескочити до царя? Це неважко. Шведи й козаки в кліщах. Перед ними, на лівім березі Ворскли, в околицях Ахтирки, Меншиков, а за ними, на правім березі Хорола, коло Миргорода, Шереметєв. Оден і другий від своїх армій загони на всі сторони, як поліп, випускає і хай тільки який швед не бережеться, а мазепинцеві хай не повезе, усіх у царський невід, як рибу в мутній воді, горне. Але від чого тут Мручко зі своїми людьми? Хай спробує котрий! Скорше на другий світ, ніж до царя, перейде. І Мручко стає та озирається і числить людей. Є всі… Часом дика коза щульне, лис порох у порошницях зачує і в густих хвилях торішньої трави жовтою блискавкою мигне, видра хлюпочеться в ріці… Їдуть. Так їм третій день у дорозі минає. Першого на московський під'їзд попали. Москалі непроханими гістьми, Мручко хазяїном був. Випросив їх. На другий світ пішли. А незабаром по них мало з татарами не зчіпився. Та, дякуючи добрим очам, зараня в трави увильнув і там до ночі зі своїм відділом просидів.
Ніч була тиха і хоч не зоряна, але й не темна, так тоді добрий шмат дороги без перешкоди за собою лишили, бо Мручко ті сторони знав, як свій карман. Знав, де і чий зимівник у степу потопає, де і який бурдюг у балці приютив-ся, де і який омшаник з потайником безпечним серед високих трав дрімає і хіба тільки живішим жужжанням бджіл знати про себе дає.
Поступали туди, щоб відпочити, теплою стравою поживитися та розпитати людей, чи безпечно їхати дальше.
Але, на жаль, людей зустрічали мало. Порозбігалися вони по лісах, ярах та по островах річних, спасаючи життя й добро, а в зимівниках та бурдюгах сиділи хіба столітні діди, здебільшого колишні запорожці, що то і перше нікого не боялись, а тепер тим паче, бо віджили своє. «На цім світі жити – тільки гріха набиратися», – казали.
Попадалися й домівки, в яких навіть собаки не лишилося, двері розтвором стояли. На кабиці ще й теплий жар під попелом жеврів. Роздуй, наложи хворосту, сухої тирси, та-волги чи чого там, звари коропа, осетра чи пистрюгу, якої зловити неважко, або ужари зайця чи дике порося, яке по дорозі устрелиш, а тоді хрестик з дерева вистружи або з соломини склети, на стіл постав і дальше з Богом їдь. Така вже поведенція у тих запорозьких землях була. Бо наближалися отеє до Переволочні, а тая вважалася вже городом запорозьким. Тут і полковник з рамені Січі сидів, хоч до Січі ще геть не близько було. А полковником був Нестулей, козак хоробрий, «хвабрий», як козаки казали, що сидюхів і гніздюхів недолюблював, а зате привілля над усьо в життю своїм цінив.
– От щоб ми до Переволочні докотили, – говорив Мручко до Мировича, – а там хай Нестулей журиться нами. Це вже його діло зв'язок з Січею тримати.
– Але ж, батьку, – відповів Мирович, – зачуваємо, що Нестулей за царем руку тягне.
– Можливо, так він козак і запорожець, значиться, куди кошовий піде, туди й Нестулей попрямує. А кошовим Гордієнко.
Нестулей привітав гетьманських послів з усіми належними почестями, але сам здержливо тримався. Ні «соб», ні «цабе», ні «гайта», ні «вісьта». Навіть перед Мручком душі своєї не розкрив. Нарікав тільки, що часи вельми важкі, що десять разів треба зміряти, заки раз відріжеш. Переволочня – оден з найкращих, коли не найкращий перевіз через Дніпро, тут суден стільки, що й 3.000 людей можна переправити нараз. Знають про це і наші, й москалі. Якщо до цього прийде, усякий схоче Переволочню до своїх рук прибрати. А все ж таки буде воно, як січове братство рішить і як кошовий прикаже. Щоб тільки Бог їм добру гадку післав…
Взяв 500 своїх людей і пустився супроводжати послів, знаючи, що й запорожці їм назустріч вийдуть, так тоді і зустрінуться десь у дорозі.
Сталося воно скорше, ніж собі гадали.
Зашуміли трави, замайоріло на виднокрузі, надбігли гонці розсильні й принесли радісну вість, що запорожці йдуть.
Гетьманські посли зраділи.
– Випередили нас, – промовив вдоволено Мокієвський.
– Пошанували, – додав від себе старий суддя Чуйкевич.
– Розуміються на речі, – похвалив січовиків Мирович. А Мручко тільки головою похитав:
– Гордієнкові Україну рятувати спішно. От що! – і не втерпів, почвалав добрим гостям назустріч.
Праворуч гудів Дніпро. Він тут на кілька рукавів роздирався, бо не міг усього багатства води в одному руслі помістити. Ліворуч, як море, хвилювала торішня трава, буйна й висока, що коням тільки голови видно. З полудня на північ і зі сходу на захід щораз густіше лиси й дикі кози шульгають, зайці скачуть, чорна птиця хмарами небо вкриває – видно, військо надходить. Коли б Дніпро не гудів так грізно, а на шляху просохло весняне болото, то, може б, чути було тупіт кінських копит, туркіт гармат і веселу запорозьку пісню. А так тим шляхом тільки струя якась різноцвітна і мерехтлива щораз то ближче підкочується, тільки збруя в соняшнім сяєві михтить.
Мручкові серце щораз голосніше б'ється, щораз жвавіше торкає острогами коня, бо спішно йому.
Ось і вони! Попереду людей десятків п'ять, музиканти. На ваганах, на ріллях, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на кобзах і суремках, на чім попало, на тім і грають. Але як! Може, їх ніхто й не вчив, може, лиш деякий ірмолой прочитати знає, а кращого оркестру не треба. Грають і співають, аж трава у вихиляси йде, аж на небі весняні хмарки танцюють. За музикантами чотирьох курінних атаманів і кошовий Гордієнко між ними. Коні під ними, як ляльки. Люди і коні прибрані чепурно. Одіж з тонкого сукна, різно-цвітна, з шовковими шнурками, зі срібними й золоченими ґудзиками, шапки зі смушевими околицями і оксамитовими днами. Пояси золотом перетикані, на них гаплички для пістолів, для люльок і кинджалів. Шаблі щонайвибагливіші.
За ними товариство запорозьке трьома лавами пре, у кождій душ три сотні і при кождій гармат три. А там ще й табор надтягає. Боєві знадоби, харчі й питво везуть, щоб своїм людям тягарем не бути, бо знають, які тепер часи. Мручко перед музикантами конем повернув, став і поклонився кошовому, аж тут чує: грим! грим! З пістолів, із самопалів лущать, «Здоров був, сотнику!» – гукають. Дивиться й очам своїм не вірить: вони! Їй-Богу, вони! Товариші, з котрими не бачився півкопи літ. Бог знає де вони 6, вали, у яких краях, у яких неволях пробували, а тепер знов, як ті вірли бурі. назустріч знялися. Вусаті чуприндарі, аж глянути любо. Деякий і старітися не хоче, селедця і вус почорнив, селедець поза вуха пустив, вус на плечі закинув, і що йому біда!
– Мручку, серце!
– Микито, голубе!
І руки собі стискають, аж кості тріщать. Потягли його між себе, їдуть і розпитують, а Мручко зараз і до речі.
– У великій потребі наша Україна-мати, у такій, як, може, ніколи не бувала.
– Невже ж і за Дорошенка – ні?
– Бо тепер як побідить цар, то тут тобі і капець! Гетьманщину скасує. Січ збурить, народ чаш вимордує, скрізь москву та німців насадить, навіть згадати про нас не буде кому.
– А не діжде він того, гаспид лукавий!
– Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо. Про Носа й Ґалаґана не кажу, це випортхи пехольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав!
І розказував про останні події, не вибілюючи нікого.
– Ось до чого воно дійшло. Прискринили нас, що й дихнути важко. Його милість «пан полковник Hoc» провіант для москалів з нашого народу лупить і в Прилуки везе, Апостол на наші вози нападає, а Скоропад на тилах нам став, щоб від союзників відтяти і, не дай Боже потреби, рейтероватися не дать. Прямо пропадай, Україно!
Слухали й зубами скреготали.
– А гетьман що? – питалися Мручка. – Кажи нам як товариш.
– Як на сповіді кажу. Гетьман нашої справи боронить.
– Доволі! Будь спокійний, Мручку, з гетьманом підемо.
– Невже ж?
– В очі нам плюнь, як відступимо його, заки він Україну відступить.
На тому й перервали розмову, бо заграли сурми, загарчали бубни, загули тулумбаси, і сотні різноцвітних козацьких шапок, як птахи, полетіли вгору.
П'ять сотень Нестулеєвого полку вітали десять сот запорозького братства під проводом славного кошового Гордієнка.
XXXVIII
Запорожці в Переволочню не вступали.
Під городом, на майдані, на якому звичайно відбувалися торги, розтаборилися. Майдан возами обвели, віз біля возу, дишлі вверх, вози ще й ретязами позв'язували докупи, і для всякого випадку рівчак кругом заввишки хлопа прорили, тільки воріт двоє обставили, а на них, гляди, вже й вартові стоять. Гордієнко товариство в поході таки дуже гостро тримав.
– Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, – казав.
Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар.
Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу, особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч, здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть, але що ти порадиш – кортить! Десь він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра найправдивіша соболева шкурка.
Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила.
З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати – який курінь, така й шапка.
Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.
Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити – то хіба в таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони, графини, чарки.
Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду.
Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо «діло не вовк, до лісу не втече». А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу «обчеські», курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався.
Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насівав шапку на очі і хропів.
Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося:
– На раду! На раду!
Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом.
Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко.
– Отсей підстаркуватий козак – це генеральний суддя Чуйкевич, – пояснювали собі запорожці.
– А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович?
– Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє.
– А цей біля його – то Мокієвський.
– А третій молодий – так це Мирович буде, переяславського полковника синок.
– Усім їм на купу я не няв би віри, якби не Мручко з ними.
– Мручко хоч простий, так правдивий чоловік.
– Наш, колись у Січі курінним отаманом був.
– Ґалаґан на Січі кошовим служив, – замітив котрийсь, так його закричали. – Як ти ще раз Мручка поруч Ґалаґана згадаєш, так ми тобі всі кості порахуєм. Перше подумай, а тоді кажи. Невторопа!
– Мручко – правда сама!
Розмову перервали вигуки «Слава!», бо Гордієнко з послами на майдан увійшов. За послами увійшло 500 козаків Нестулея.
Уставилися луком проти запорожців.
Гордієнко промовив:
– Отеє вам, панове товариство, посли від пана гетьмана Івана Степановича.
– Слава гетьманові, здорові були його посли!
– Здоров був, сотнику Мручку!
– Здоров, здоров! – лунало кругом, і Гордієнкові прийшлося довгу хвилину ждати, заки втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос.
– Гетьманські посли привезли нам лист від пана гетьмана і дарунок від нього. Дарунок розділять поміж вас панове курінні отамани, а лист дозвольте мені прочитати.
– Просимо! Просимо!
І Гордієнко голосом грімким і певним читав довге гетьманське письмо, в котрім представлені були всі ті утиски й наруги, які Україні довелось витерпіти від Москви. Гетьман писав, що на тому не край, бо цар задумав доостанку знищити Україну, скасувати Гетьманщину, а тих злодіїв і різунів запорожців (так він їх величає) викорінити дотла, щоб і помину по них не було. Вже й Меншикова післав був з великою силою на нас, так провидіння Боже зіслало нам короля Карла. Він запоручає нам волю й незалежність, і тому повинні ми, козаки й запорожці, одною лавою зі шведами стати, щоб рятувати наш край і народ від достаточної заглади.
– А як же ви гадаєте, панове товариство? – спитав Гордієнко, прочитавши гетьманський лист.
– За Мазепою, за Мазепою! – гукнули запорожці, підкидаючи вгору шапки і лускаючи з пістолів та самопалів.
Тільки Нестулеєві люди мовчали. Деякий лиш несміливо й собі гукав:
– За Мазепою!
Так його штовхали сусіди:
– Мовчи!
– Єдномислія не бачу, – озвався Гордієнко, дивлячись Нестулеєві в очі. – Що ж ти, пане полковнику, на те?
– Я? – і Нестулей помовчав хвилину. – Я на такі ласощі не ласий. Гетьманщина хай з гетьманом тримає, а Запорожжя це окрема стаття. Іван Степанович не приятель йому. Ви знаєте, як за тих 20 літ його гетьманування бувало. А тепер як біда, то він до нас. Краще нам не хапатися, панове.
– Краще, краще, – притакували переволочанські козаки.
– Авжеж що краще! – озвався тоді Мручко. – За перевізників москалям будете.
– Сотник нас зневажає! – гукнув Нестулей.
– Сотник Мручко правду святу каже! – загуло 1000 запорозьких голосів. – Продовжай, Мручку, продовжай!
– Самі ви себе зневажаєте, браття! – говорив дальше Мручко, – бо тоді, як треба дивитися на спільне добро, ви своє власне маєте на думці. Гетьманщина і Січ це одно. Як Гетьманщини не стане, то й Січі не буде. А Переволочня останеться хіба на те, щоб переволочувати ворога з одного берега на другий. Не хотів би я ні того діла робити, ні тих заробітків приймати. І вам я того не бажаю, панове, щоби ви під московські прикази пішли. Краще коміть головою в Дніпро.
– Краще! Краще! – загомоніли кругом.
Притакували вже й Нестулеєві козаки.
– Тому-то, браття, нам або вкупі жити, або вкупі вмирати, бо як ми розколемося надвоє, Гетьманщина сюди, а Запорожжя туди, то Москві тільки легше буде нас по черзі зломити, а що вона нічого не пощадить, на це я вам голову свою кладу.
– Сущу правду сказав нам сотник Мручко, – гукнули запорожці.
– А як же тоді з царем буде? – спитав Нестулей. – Він же на Запорожжя гроші прислав і ви їх приняли?
– Це такі його гроші, як і мої, – відповів Мручко. – В батька узяв, а синам дарував. Це гроші зрабовані з України. В однім тільки Батурині скільки їх Меншиков забрав! Це українські гроші!
– Авжеж! Авжеж! Добре каже Мручко! Продовжай, сотнику, продовжай!
– Я вже не маю вам що більше казати, хіба нагадаю ще лист від кримського хана. Нехрист, а й він вам радив і упоминав, щоб з гетьманом, а не з царем тримали. І те саме скаже вам кожний чесний чоловік, бо тут не у вигодах річ, а в честі і козацькій славі, не в тому річ, чи побідить цар, чи гетьман, а лиш у тому, що про нас колись скажуть люди. Не хотів би я, панове товариство, щоб про мене колись казали, що Мручко зрадив гетьмана і Україну і поміг цареві матір нашу Січ і Україну руйнувати, а хочу краще згинути, обороняючи волі, честі і слави свого рідного краю і нашого козацького українського народу!
– За Мазепою! За Мазепою! – понеслось тепер так грімко, палко, завзято, що Нестулей тільки рукою махнув:
– Куди громада, туди й баба, – промовив.
