Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 39 страниц)
XXXII
Чуйкевича рана показалася гіршою, як зразу можна було собі гадати. Хоч кулю витягнено, так тіло ятрилося і сто-рощене ребро не зросталося. Хірурги, свої і шведські, все ще знаходили якісь відломки кості, витягали їх, промивали й випалювали рани, бо боялися гнилої гарячки. Було так зле, що не мали надії вдержати недужого при життю. Тільки Мотря не тривожилася. Доглядала свого мужа не лиш як жінка, але також як лікар.
«Він мусить жити!» – казала собі.
А він, ніби по розбурханому морі на дряхлій лодці плив. То знімався на хребет високої хвилі, то скочувався вниз у безвісті. Раз лежав спокійно і журився Мотрею, що така стала, як снасть, то знов кидало ним у жар, зривався, кричав, «де його шабля?» пручався, щоб його пустили з хати, бо він «не бранець, а вольний козак».
Так минуло кілька днів і кілька довгих ночей, аж жар став ущухати.
– Мотре! – промовив одної півночі Чуйкевич. – Що це коваль все кує і кує за стіною?
Мотря нахилилася і почула, як товклося в хорого серце.
– Це тобі так лиш здається, Іване. Тихо скрізь. І подала йому капель на втихомирення.
– Гірчиці не прикладай більше, – просив, – пече, – і, подумавши хвилину, спитав: – А що сталося з Гірчицею? Мотря взяла його за руку.
– Гірчицю мали повісити на замковому майдані, але я випросила його. Хай іде. Може, спокутує свій гріх.
Чуйкевич подивився на жінку і притягнув її до себе.
– Спасибі, Мотре…
Молодість зробила своє. Поборола недугу. Жар потухав, серце заспокоювалося, хірурги веселіше відходили від його ліжка, горді своїм умінням.
Так за те, щолиш тепер почалася моральна недуга.
Чуйкевич, поки був здоровий, не допускав чорних думок до себе. Не мав коли. Вся його ввага звернена була на діло.
Робив його за себе і за других. В праці бачив ціль і насолоду життя. І як чого бажав, так хіба, щоб побачити добрі висліди тієї праці. Це одиноке щастя на світі, а все інше – багатства, почесті, життєві вигоди – мана і самодурство!
Так минули йому два останні роки, все на ногах або на коні, все у тривозі, щоб не забути чогось, не спізнитися, не проґавити доброї нагоди. Чого бракувало другим, те хотів потроїти в собі, надробити за них.
А тепер він лежав без діла. І як мухи сплячого в ліжку, так думки обсідали його. Навіть довго балакати не давали йому, бо боялися, щоб натуга не прорвала тих тендітних плівок, якими затягалися рани.
А все ж таки в днину відвідували його добрі люди. То Войнаровський прийшов, то Орлик, то другі, навіть гетьман двічі явився на хвилину, розказували цікавих новин, тішилися, що він вертає до здоровля. Але вечером, як зачинилися двері за останнім гостем, як Мотря поправила постіль, подала лік і прилягла. на ослоні, починалася правдива мука. Чуйкевич накривав очі повіками і вдавав, що спить, щоб не будити Мотрі. Але не спав, тільки думав. Не про себе. Бо що таке він? Одиниця, яких тисячі. Важне діло, велике діло, яке збувається раз на сто, може, й на кількасот літ! І коли його проґавлять, що буде тоді?
Зимним потом обливався, і – коваль знов зачинав кувати.
Чуйкевич знав уже тепер, що це так серце його б'ється, серце стривожене турботними гадками, на які капель нема. Не міг побороти збентеження, бо не одно, чого не бачив перше, занятий повсякчасним ділом, являлося тепер в повний ріст і кричало: «Роби щось, радь, спасай!»
Бачив величезні втрати в людях і воєннім знадіб'ю, розгардіяш в народі, і коловатицю в головах старшинських, боротьбу лицарських почувань з міщанським самолюбством, жертви з наживою, честі з нікчемністю і насилу здержував стогін душі. Заспокоювався щолиш тоді, коли глянув на Мотрю. Лежала, наче викута з мармуру. Ні сліду колишньої бентежливості, тих наглих і не все зрозумілих перемін у настроях, котрі сама вона називала непритяменністю. Вбрала себе, як у панцир, в ідею. Нею жила і поза нею не бачила світу, втіленням її ставала.
І не інакше дивився тепер на неї Чуйкевич. Не манила його земною красою, від котрої п'янів ще так недавно, а проймала силою духу, безпримірною тихою жертвою для других, для. тих, що за її ідею боролися і страдали. І кілька разів глянув на неї, ніби сяєво якесь небесне озарювало пітьму тривоги, ніби голос якийсь не зі світу сего шептав:
«Чого тривожишся? За нею йди, ідея невмируща і гарна, як вона!»
– Мотря – ідея, – шептав до себе Чуйкевич, і дивно, любо, страшно робилося йому. Вона ж його дружина, як же це?
Доторкався зимної стіни, щоби впевнитися, що жиє, чує, розуміє, а не відходить від розуму. І знов коваль за стіною кував, і хата перетворювалася в байдак, котрим вітер по морю гонив. То виносив на хребет високої хвилі, то друляв униз. Хапався побічниць ліжка – збирав усю волю духу, – щоб жити, боротися, тривати.
Мотря – ідея?!
Пригадувалися лекції грецької філософії в Київській академії, воскресав божественний Платон, котрого Чуйкевич більше любив, ніж розумів… Ідея чи тільки відблиск її на цьому нікчемному світі? Відблиск, в якому зосередилося всьо, що гарного й доброго криється в нашій душі? І мав би цей відблиск майнути, як семибарвна веселка після нинішньої бурі, майнути і згаснути навіки?
Не міг погодитися з тією гадкою, вірив незломно в тривання вічне того, що гарне, добре і пречисте. Минуть літа, прогуде хуртовина, і правдою обмиті очі побачать сяєво, котрого нинішні обпалудені зіниці, на жаль, недобачають…
На ослоні лежала Мотря, і надземська блага усмішка розливалася по її обличчю.
Коли будився рано і пригадав собі нічні маячіння, здригався. Годі літати по небі, коли на землі так багато важного діла. Воно мусить бути зроблене. Доторкався своїх ран і наслухував, чи болять, як Мотря не бачила, прібував підноситися, але ще не міг.
І тоді не жар палив його, а поспіх. Ліве лице пашіло аж до уха, ніби хтось шпильками колов… Ковалю, перестань клевцем клепати!
– Чи довго мені ще байдикувати, Мотре? – питався. Замість відповіді гладила його руку.
– Що нового, кажи!
Дивилася на нього.
– Гетьман де?
– У Гадячі, але недавно до Зінькова їздив, вітати короля з Новим Роком.
– А Веприк вже добутий?
– Веприк здався. Мручко намовляв наших.
– Добре зробив. Менше крові проллється. І так війна, як опир, висисає її з нашого народу.
– Сукровицю хай би, а здорової жаль. Журилися.
– А Прилуки? – починав по хвилі Чуйкевич.
– У Прилуках шведи.
– Ромнів шкода. Отак ми одно добуваємо, а друге пускаємо з рук. Ніяк не розумію такої роботи.
– Ніхто короля Карла не розуміє.
– Великих людей важко зрозуміти, Мотре.
– Важко.
Обтулювала недужого, бо хоч палилося в печі, то в хаті було зимно. Мороз пронизував стіни наскрізь.
– І короля, і Мазепу зрозуміють ті, що прийдуть по нас, – колись.
– Чим скорше, тим краще для них.
– І для України, Мотре… А від короля Станіслава нема нічого?
– Були вісті, що йде. Мабуть, і цар про це провідав і вислав генерала Гольца, щоб не дав полякам получитися зі шведами.
– А шведи?
– Шведський король поставив у Лохвиці свого генерала Крайца, щоб москалів на оці тримав.
– То добре.
– Добре або й ні. Не маю я надії, щоб Станіслав наспів. У його не краще, як у нас, – знаєш.
Зажурився Чуйкевич. Мотря хотіла потішити його, на запорожців натякнула.
– А як ти гадаєш, Мотре, прийдутіь вони? – питався Чуйкевич.
– Так мені здається, що прийдуть. Орлик раз у раз листи до Гордієнка пише. Гетьман платню збирається на Січ післати. Добре, якби Мручко туди поїхав.
– Знаєш, що це цікава гадка. Треба Войнаровському сказати. Як Мручко січовиків не рушить, то хіба не рушить їх ніхто. От коли би так запорожці прийшли і король Станіслав надтягнув, то… – і аж очі Чуйкевичеві засвітилися.
Мотря похитала головою.
– Забагато ти хочеш, Іване. Не дурім себе надіями, рахуймо на власні сили.
– Добре кажеш. Позиченим конем не доробишся. Але ж ті наші сили… – і голова його безсило повалилася на подушку.
Мотря піднесла йому глечик грітого молока.
– Ти забагато журишся, Іване, і балакаєш забагато.
– Як же не журитися, Мотре? Як виповім, що гадаю, то мені легше стає. Може, ми й ділу пособимо, як пожуримося вдвійку. От хоч би Піпер…
– Піпер?
– Кажуть, гетьман з канцлером не в злагоді.
– Бо Піпер намовляє свого короля, щоб за Дніпро подався, і там, як не зі Станіславом, так з його однодумцями зв'язків шукав. Старий канцлер гадає, що як лиш Карло Дніпро переступить, так зараз сторонники Лещинського юрбою до нього побіжать. Шведи ані краю, ані тутешніх людей не знають.
– А гетьман?
– Гетьманові ані тут оставатися без шведів, ані зі шведами Дніпро переходити. Залишитися – так хіба до царя повернути, а переходити за Дніпро – то все одно, що гіркого пива наварити, щоб другі пили. І так Москва збиткується над бідним народом, а що ж було би, коли б так гетьман справді з королем Карлом за Дніпро пішов, а тутешні землі москалям на поталу кинув?
– Погано було би, Мотре. А як ти гадаєш, кого послухає король Карло?
– Він не любить слухати нікого. Але тут, мабуть, таки за гетьманом потягне, бо скруту його розуміє, а до того він не любить ані планів зміняти, ані подаватися назад, бо це виглядало би на страх перед Москвою.
Чуйкевич замовк, а по хвилині, знімаючи очі вгору, говорив, ніби молився:
– Дав би це Бог, щоб король гетьмана послухав і остався, бо коли би він за Дніпро пішов, може би, воно для нього й краще було, але для України горе! Лишив би її тепер, а з весною здобував наново. Не хотів би я того бачити, Мотре. Побалакай з Войнаровським, щоб Мручка на Січ післали. Він радо піде.
– Мручко й до пекла піде, коли треба.
XXXIII
По Йордані шведський обоз і військова канцелярія переїхали в 3іньків. Туди подалися і гетьманські частини. Чуйкевичеві полегшало настільки, що міг відбути тую дорогу в санях під будою.
– Не по-козацьки, а по-циганськи живу, – нарікав перед Мотрею. – Не знаєш, як мені остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що – безділля, а тут вже не далеко місяць, як нічого не роблю, та ще й тебе гаю.
– На те я і твоя дружина.
Це був перший раз, що вона вимовила слово «дружина».
У Зінькові знов зібралися «свої», тільки тітки Тамарихи не стало. Лишилася в свойому дворі доглядати килима-казки, старих портретів і всього того добра, з котрим зрослося її серце і в котрім бачила своє минуле. Але й про живих не забувала. То остатки збережених харчів добувала для своїх людей, то переховувала в секретній світлиці тих, що боялися соняшного світла. Часи ставали щораз то гірші. Московські під'їзди волочилися, як тічні голодних собак, скрізь нишпорили царські тайні агенти, снувалися шпиги й донощики так, що чесному чоловікові дихати ставало важко.
В Зінькові того не було. Та зате тут з кождою дниною зростав воєнний настрій. Чим ближче до весни, тим ближче й до війни – казали собі, а Чуйкевич тільки зітхав, слухаючи тих слів. Переїзд не вийшов йому на здоровля. Прийшло запалення легенів, і недуга знов затягнулася. Бвало й так, що хірурги тратили надію. Так і тим разом молодість побідила. Недужий став приходити до сил, а разом із тим цікавився усім. Засипував Мотрю питаннями, де тепер гетьман і король, які їх дальші плани, яка надія на побіду? Радів, коли Мотря могла йому щось доброго сказати, і тішився, як школяр, коли його хтось з товаришів відвідав та приніс зі собою запах пороху і степового вітру.
Раз ускочив у хату Мручко. Було вже рішено, що він поїде на Січ, тільки не знали ще коли і з чим. Але Мручко впевняв, що або з запорожцями верне, або не верне зівсім, бо це сором був би, щоб кілька тисяч січового братства сиділо в своїх куренях, схрестивши руки на грудях, тоді як на Україні рішається таке велике діло. Про те, щоб запорожці могли з царем проти гетьмана піти, він навіть слухати не хотів.
– Не бути тому, не бути! – гукав, відганяючись від тих слів, як від отруйливих комах. – Вам треба було бачити, як мої хлопці з Москвою біля Опошні бились. Ні, ні, не вірте, що наші вже змосковщились дорешти, забувши, що вони українці.
І він став розказувати про опошнянський бій, забувши про свої колишні подвиги і про побут у Єдикулі.
– Снідав я, коли мені сказали, що король з двома тисячами кінниці йде на москалів і що бажав би також якийсь наш відділ взяти з собою. Як іти, то йти, гадаю собі, і гукнув на своїх. Не минула й годинка, як сотня стояла наготові. Бачу, король ані артилерії не везе, ані табору, ну прямо голіруч вибрався. Мабуть, недалека дорога. Незабаром зміркував я, що йому Опошні заманулося. Ов, гадаю собі, недобре воно, бо знаю, що в Опошні генерал Шавмбург стоїть і що в нього не менше як шість драгунських полків, оден гренадієрський і козаків тисяч дві. А до того гармата, муніція і укріплена позиція, – чи не пірвалися ми з мотикою на сонце. Чую, що й мої люди знюхали письмо носом і не дуже-то бадьоро йдуть на тую Опошню. «Хлопці, – кажу, – а яка там вам муха на ніс сіла, струтьте її геть! Москаль такий самий в Опошні. як і скрізь, а чи його одна тисяча більше, чи менше, хіба це хороброму козакові не байдуже? З Мручком ідете, а Мручко під командою короля Карла, покажіть йому, що вмієте битися не гірше від шведів!»
«Покажемо!» – відгукнули мені.
Перед Опошнею ліс, знаєте. Стаємо у самій середині, а король з кількома своїми офіцерами поїхав наперед і мене взяв з собою. Виліз на високе дерево і дивиться крізь скло на Опошню. «Пощо? – питаюся того шведа, що товмачував між нами. – Та ж я вам кожний шинок в Опошні знаю». Розказав я які де брами, вулиці, майдани, де може стояти Шавмбург, а король вислухав мене терпеливо, поділив свою армію на чотири часті, в кождій по 500 чоловіка, а мене з моєю сотнею взяв біля себе.
Мали ми під'їхати під город якомога тихо, а тоді вдарити на його з чотирьох боків та стерти ворога на прах. На наше щастя, метелиця була. Несло снігом і крутило, що на десять кроків батька рідного не побачив би. Під'їхали ми щасливо, а тоді з чотирьох боків, як не напрем, – батьку ти мій! Мос-' каль геть голову стратив. Збирають командири драгунів в одному місці, а тут крик, що з другого ворог пре, збираються гренадирі в другому, а він і там, і там, бігають, скликаються, а шведи перуть, рубають, січуть, нікому не дають пардону. Ще я такої січі не бачив, як живу, ані такого вожда, як король. Та ж то не вожд, а чорт! Сам я бачив, як він з десятьма москалями зударявся, хіба наш Герцик більше їх під Котельнею поклав. І коли б не те його завзяття, то було би ми не лиш Шавмбурга, але й самого Меншикова в полон взяли.
– Меншикова? – крикнув Чуйкевич і присів, аж йойкнув. – Як же це?
– Я вам розкажу як, але перше лягайте, бо не хочу вашого здоровля на свою совість брати.
– Кладися, Іване, кладися і слухай! – уговорювала Чуйкевича Мотря, обтулюючи його своєю шубою, бо зі зворушення ніби трястя ним трясла.
– Розказуй, пане сотнику, – просив. – Боже ти мій, самого Меншикова мали в руках і пустили.
– І не мали й не пустили, – розказував дальше Мручко, – але могли мати, коли б, як кажу, король не палився до бою, як молодик, і коли би я по-шведськи вмів. А то бачу, що Шавмбургова квартира на яких двісті кроків перед нами, а перед квартирою карета його світлості, кажу це королеві, за полу його тягну, а він січе москву, як капусту, виграває конем управо і вліво, крізь трупи перескакує, бо ми їх таки споро поклали, і не слухає мене…
– Бо не розуміє.
– Авжеж, що не розуміє, чорт би їх взяв, чому вони нашої мови не навчилися, як до нас ішли. Врешті якось я його відірвав, потягнув уперед, прискакуємо до квартири, а там лиш Меншикова карета стоїть.
– А він?
– Він і Шавмбург дали ногам знати.
– І ви їх не гонили?
– Не гонили! За кого ви нас маєте, люди! І самі кинулися, і людей розіслали, але город не хата, а поле не подвір'я. І там їх бачили, і там наздоганяли, даром коней згонили. Королівський бігун, мабуть, підпалився тоді, бо я на гетьманчику сидів, а цьому нічо. Доброго пана кінь!
Мручко зітхнув.
– Отак воно і є. Такого звірка в тенети зловили, і чорт його побрав. Вертаємо на Шавмбургову квартиру, а там такий обід заставлений: і серни, і заяці, і начинювані поросята, і питва щонайвибагливіше. Бачите, Шавмбург Меншикова гостити збирався, і драгунам викочено бочки, і гренадирам, ціла Опошня бенкетувати хотіла.
– Тому-то й застукали ви їх так легко.
– Авжеж, тому-то й дякуючи сніговії.
– І генієві короля Карла.
– Еге ж, – притакнув Мручко, лихий, що про нього забули.
– А звідкіля ж Меншиков у Опошні взявся?
– По дорозі в Полтаву поступив. Москалі Полтаву укріпляти беруться… Але слухайте, що дальше було. За той час, як я з королем Меншикова гонив, мої козаки обступили Шавмбургову квартиру. Знаєте моїх козаків. Як вони чого пильнують, то вже і зломаного гроша рушити не дадуть. Вернули ми, а на квартирі добра усякого сила! Навіть паперів військових утікачі не вспіли забрати. Входимо до столової, а там прибрано, стіл білим обрусом накритий, на ньому. Боже ти мій, чого там не було на йому, які страви, які горілки, меди, на саму згадку слинка тече! Це, бачите, Шавмбург такий пир для Меншикова зготовив, та пирувати їм не довелося. Для нас ті страви пригріто і стіл так пишно прибрано. Коло питва порається мій Сидір, а коло тарілок, дивлюся я, що то за козачок молодий та гарний, хоч пиши! Як ви гадаєте, хто? Кажіть… Не вгадали, – Одарка. «А ти ж тут що робиш?» питаю. А вона спаленіла. «Я, каже, з Сидором на Опошню ходила». – «І билася?» – «Ще і як! – відповідають за неї. – 3 офіцером одним московським на шаблі потикалася і взяла його». Одарка: «Та це ти, – каже, – що мені жити не давав», – і засоромлена відвернулася. Король Карло, відома річ, не цікавиться жінками, він їх навіть зі свого табору прогнав, бо армію псують, а як ми йому про Одарку за обідом розказали, то усміхнувся: «Треба тих двоє повінчати, – сказав. – Війна не одну пару розділить, нехай хоч вони на злість її укупі живуть». От і випили ми за здоровля Сидора й Одарки, ї наш військовий піп і повінчав їх.
Суджене не розгуджене, сказала Мотря.
– Вірне кохання і війни не боїться, – зітхала Ганна Оби-довська, а Войнаровський тільки свій рідкий вусик підкрутив.
– Вірне, – підчеркнув. – В тім-то і діло, що вірне!
Чуйкевич кудись далеко думками блудив.
Ніби тут тільки його знеможене тіло лежало, а дух невідомими шляхами буяв.
Мотря задумана сиділа йому в ногах.
Войнаровський нервово по світлиці ходив, Ганна за ним очима водила.
Мручко то на одних, то на других дивився.
– Ет! – і махнув рукою.
– Ви щось хотіли сказати? – спитав його, пристаючи, Войнаровський.
– Нічого, я так собі. Дозволите закурити люльку? – звернувся до Мотрі.
– Будь ласка, куріть та розказуйте ще, бо Іван, як бачите, слухає радо.
– А не наскучу вам? Бо я – чоловік невчений.
– Ні, ні, – заперечили гуртом. Мручко потягнув люльку, погладив вус і розказував дальше:
– З Опошні двигнулися ми до Котельної, а москалі в Ахтирку пірнули. Укріпили її сильно і геть поруйнували підогороддя, щоб шведи не мали де засісти. Гадали, бачите, що король облягатиме Ахтирку. А він зі своїми трабантами, з кількома кінними полками і з полевою артилерією за Шавмбургом на Красний Кут пігнався. Як в Опошні, так і тут, застукали ми того Шавмбурга, доброго чосу йому дали, чимало добичі набрали і сім драгунських полків в пух розбили. Як перед хортами зайці, так вони перед нами до Городні втікали.
Король аж у долоні плескав. «Шавм-бург, справжній Шавм-бург!» – гукав. (Шавмбург – то по-німецьки твердиня з піни значить). А москалі дійсно в тій утечі кінською піною геть укрились. Буцім їх хтось намилив, а ми прали. Господи, як прали! А король напереді. Жаль, що не козак, бо вояка, кажу вам, першої міри. Досить я напрасний у бою, а він ще і мене перейшов.
– Бо молодий, – завважив Войнаровський. Мручко скривився:
– Бувають молоді, і хоч огонь під ними пали. Такої вже конституції Carolus rex, вояка й годі! З наших тоді хіба оден Герцик міг йому дорівняти. Кажуть, тридцятьох москалів зарубав, а мені бачиться, що більше, бо косар так покосів не кладе, як він трупи стелив. Не лиш він, але і кінь його весь був у крові, а шаблю то треба було мити. Що там багато казати, як вдасться добрий козак, то хоч його на образі малюй… І будуть малювати, що, гадаєте, ні? – питався Мручко.
Але ніхто не перечив йому. Мабуть, розуміли, що проживають часи і бої, про які світ ніколи не забуде. Часи великі, а бої завзяті, по яких втомиться народ і довго буде відпочивати, а ворог тоді ярмо на його шию наложить і до плуга впряже: «Ори!»
Розуміли, і в хаті настала така мовчанка, яку наші люди перебивають звичайно словами: «Давайте, заспіваємо пісню!» І співають сумної, як осінній вечір, як цяпіт дощу зі стріхи, як голосіння.
Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. «Ну, чого виєш, як пес до місяця?» – питався.
І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав:
– А признати треба, що москалі вже дечого навчились.
– Ще б то ні! – підхопив Войнаровський. – Шведи їм кілька літ добру школу дають.
– Ой, дають! – притакнув Мручко. – Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів.
– То ти, сотнику, – питався Войнаровський, – може, й жалуєш, що проти шведів не пішов?
– А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли.
– Гадаєш?
– Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів, пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили…
– І що? І що? – спитало кілька голосів нараз.
– І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав.
– І королеві?
– Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а трабанти і я зі своєю сотнею біля його.
За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом, за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться. Що який москаль наближиться – тарах! І вже ногами накрився.
«Я тобі здамся! – кричить. – На маєш, бери!» – і лус йому кулю. Небезпека була страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі свищуть, москалі ревуть, а він своє: «Гоп, Москва, гоп!» А королівські трабанти, так ті навіть не стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці – не вояки!.. Так минає година, ба й друга, й третя; вечоріє. Король порозставляв своїх людей, як на ніч у фортеці, а тоді бере мене під руку і веде до мельника на вечерю. Повечеряли ми, випили чарку, дивлюся, а він рукою рот прикрив, позіхає. Бодай же тебе, гадаю собі, на іншім шкура терпла б, а йому скучно, ще чого доброго якоїсь думки співати скаже, сумної, як наші, про козака, що лежить на купині, або про бранців у ясирі татарськім… Еге! Нічого подібного. «Гультман! – гукає. – А прочитай мені мою загу». Гультман добув із кармана книжку, вичитану, як требник, і голосом, якого ви по нім не сподівалися, читав, як мені це толкували, про якогось Рольфа, що то на далекім острові побідив руського чарівника, побив цілу Росію і ще Данію в причинку, так що ім'я його стало славним на цілій Півночі.
Гультман читав, король перестав позіхати, очі його розгорілися, обличчя вкрилося рум'янцем. «Генерала Крузе ще нема?» – спитав нараз, зриваючись з місця. «Нема», – відповіли йому. «Він вже повинен бути, – і глянув на годинник. – Ходім!» Вискочили ми з млина, обійшли кругом нашу, наскорі зготовлену кріпость, аж чуємо – гуде.
«Крузе! – крикнув король. – Я ж вам казав, що він повинен бути».
– І що? І що? – спитало знову кілька голосів нараз.
– А що ж би, – відповів Мручко. – Прийшов Крузе, і почався бій, а кінець був такий, що москалі з Реном подались до Богодухова. Коли б не ніч, то ми з королем і без Крузого були б їх прогнали, але серед темної ночі як ти ворога за болотами, плотами й хащами виторопиш? А так москалі, побачивши, що беруть їх у два огні, утікли. А все-таки зробили диверсію і приневолили нас перейти від атака до оборони, а це вже поступ. І тому боюсь, щоби їх шведи справді воювать не навчили?
Войнаровський слухав уважно:
– І маєш, сотнику, причину боятися. Бо якби був король Карло кілька літ за Сасом по Польщі і по Саксонії, а перше проти царя звернувся, то нині москаль скакав би був під його скрипку, а так… – і махнув рукою.
– Якби! – підхопив Мручко. – Але коли б то цей розум спереду мати, що ззаду! Король молодий, палкий, йому море по коліна. Та я його і за це люблю. Вояка, їй-Богу, вояка! Молодіє чоловік, як бачить такого лицаря. З ним і гинути не жаль…
– Пощо гинути? – озвався Чуйкевич. – Поживемо ще і поборемося.
– По-бо-ре-мо-ся, – повторив Войнаровський.
