Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 39 страниц)
Чуйкевич збентежився. Пригадав собі Бахмач, Мотрю, себе, і – обіймив гетьмана за коліна.
– Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це – козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана.
– Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся… Орлик є?
– Є, милосте ваша.
– І ти завтра будеш?
– Куди ж би я пішов від рейментаря [29]29
Вождь.
[Закрыть]мойого?
– Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало?
…І гетьманські уста всміхнулися гірко:
– Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу!
Войнаровський приніс гетьманові соболі з чорним верхом і таку саму шапку без пер. Гетьман накинув на себе.
– Підемо!
Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь.
– Непотрібно мерзнуть бідні люди, – казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап'янці скрипіли на свіжім снігу, місяць визирав з-поза хмар, ясно було й тихо.
– Тишина перед бурею, – промовив гетьман, ніби про себе.
– Гарна ніч, видна – втікать погано. Дурні! Перед своєю долею не втече ніхто.
Вийшли на майдан і побачили купу людей, окружену козаками з мушкетами в руках.
В козлах зложені стояли аркибузи, булдимки, гвинтівки, пістолі купою лежали, так само й шаблі, ятагани, і всілякої форми ножі. Гетьманова кармазинова похідна палатка, зеленою адамашкою підбита, розірвана на кілька частин, лежала на снігу.
Гетьман глянув і похитав головою.
– Теж бранці, – промовив до Войнаровського, а в голосі його почувалося більше жалю, ніж глуму.
– Не з голими руками втікали, – пояснював Чуйкевич.
– Немало всякого добра відібрали ми їм.
– Не хотіли осоромити мене.
– Як то, милосте ваша?
– А так, щоб не сказав цар, що в мене вояк не доробився нічого… Спасибі хоч за це.
Обійшли кругом майдан. Ні один з утікачів не смів глянути гетьманові в очі. Стояли, понуривши голови додолу, ніби їх пригнітало почуття сорому й вини.
Гетьман спинився якраз там, де місяць висріблював майдан, ніби по снігу розсипав безліч жемчугу і блискучих брильянтів. Його стать зарисовувалася ясно й різко.
– Що ж, синки, зібралися в дорогу? – спитав.
Чуйкевич оторопів. Він дожидався гніву і сварки, гострих, як шабля, слів, а тут таке питання.
– Не дивуюся вам, – звучав той самий різкий, але, здавалося, спокійний голос. – Чого доробитеся в мене? Іван Степанович лиш гетьман, а Петро Алексійович цар. Невже ж раб болій [30]30
Більший.
[Закрыть]свого господина? Так міркували ви, забуваючи, що я поприсяг визволити себе й вас з того рабства.
Втихомирився табір, і кожде гетьманове слово відбивалося далекою луною.
– Гадаєте, побіжу навздогінці за вами? Силою або слізними проханнями вас задержу? Пощо? Вольному воля. Я вас до волі провадив і тепер насилувати не стану.
Винуватці голови звільна підносили вгору, а в їх очах замість отупіння видно було велике здивування.
Гетьман говорив дальше:
– Жаль тільки, що не взяли ви вдовіль провізії і фуражу з собою, бо цар лишає землю за собою, обсмалену, як гиря. Боюся, чи не доведеться вам терпіти в нього більшого недостатку, ніж у мене, та не знаю, чи чужа земля приголубить вас краще своєї.
Вояки, що стояли зразу, як трупи, переступали з ноги на ногу.
Гетьман казав:
– І не добру пору вибрали ви собі, синки, до втеків. Ніч ясна, на кид татарської стріли пізнаєш чоловіка. Як не свої, так чужі переймуть. Боюся, щоб не лишитися вам своїх буйних голів. Краще підіждали би ви до горобиної ночі, до блискавиць або до завірюхи, щоб безпечніш і менше соромно було втікать. Та ще про Десну ви забули, діти. Чи не пересидіти б вам у комишах або в запічках поруйнованих, аж крига водою візьметься. Тоді б ви і перевезлися хто байдаком, хто човном, або копельчаком, чи як там, а так боюсь, щоб леди не заломилися під вагою вашого лицарського завзяття. Заскоро ви тікаєте, дітки, заскоро. Підождіть, аж бої скінчаться, аж дорешти ваших батьків і сестер помордують, тоді ви й знатимете, куди вам тікать, бо нині хто його зна, де життя, а де смерть.
Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда:
– Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу!
Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова, а то й хлипання соромливе – тихе.
Сміливіші тиснулися до його колін.
– Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй!
– Нікого я не жену від себе, – відповів гетьман, – і нікого воловодом не зв'язую з собою. Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері [31]31
Танець.
[Закрыть]веду вас гуляти, чекають нас бої, опресія [32]32
Тиск.
[Закрыть]велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами. Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів [33]33
Малий і грубий чоловік.
[Закрыть], не трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки!
Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому дворі у Кочубея в Ковалівці.
– І ти, Мручко, тут! – промовив до нього гетьман. – Давно ми не бачилися з тобою. Як твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе.
Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін.
– Ясновельможносте ваша, – хлипав, – краще б ти мене по імені назвав, вишкварком, вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч би й на Бельзевува самого – а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду!
Гетьман підняв його і, сіпаючи за золочений гаплик на грудях, казав:
– От і розжалобився! А я собі гадав, що ти веселість сама, сам щирий сміх. Заспокійся і прийди завтра до мене на обід. Рад послухати твоїх фацецій [34]34
Гумористична оповідка.
[Закрыть]шляхетських.
Сотник знову гепнувся йому до ніг.
– Що ж тепер з нами буде? – питався крізь сльози.
– Що захочете, те й робіть. – А звернувшися до Чуйкевича, приказав: – Варти зняти, виходу з табору не спиняти, – і подався до своїх покоїв.
Куди переходив, на білі сніги падала від нього тінь – велика-велика.
III
– Андрію, глянь, це ж наша Мушка! – казав гетьман до Войнаровського, побачивши між колонами на ґанку собаку, що виляла хвостом, то припадаючи до ніг свого пана, то підстрибуючи і скавулячи, більше жалісно якось, ніж весело.
– Мушка з Батурина до нас прибігла, вірна, вірна собака!
І гетьман гладив по голові свою улюблену собаку і жалував, що вона така змізерована, гейби тиждень нічого не їла.
– Як дошка – і ноги скривавлені, і на хребті рана. Мабуть, під кулями втікала. Ой, гаряче, мабуть, у моїм Батурині і на Гончарівці!
– Може, дорогою хто до неї стріляв? – замічав Войнаровський, щоб потішити дядька.
– Хто б там нині кулі збавляв, стріляючи собак, – відповів гетьман з ознакою великої турботи. – В опресії президія моя, мій Батурин, а я тут з королем Карлом пактую…
Мушку забрали до світлиці і дали їй їсти. їла, як з гарячки, а тоді поклалася на коврі біля ніг свого пана, зітхаючи важко, як чоловік.
– Бідна, бідна Мушка, – заспокоював її гетьман. – А чому то ми її в Батурині лишили? Невже ж забули про неї?
– Ощенилася якраз тоді і щенят не хотіла лишити.
– Правда, пригадую собі ту трагедію собачу. Вбігла в палату, побачила, що ми збираємося, і не знала, що з собою зробити. Тут вірність свойому панові, а там її діти. Аж материнський інстинкт переміг. Осталася… Багато тепер найвсілякіших трагедій, і не лиш чоловік, але й худобина страждає, навіть лісовий звір. Цілими стадами втікають перед одною армією, поки на другу не попадуть. Вовки, лиси й зайці укупі біжать, забуваючи про свою споконвічну нехіть і ворожнечу.
А по хвилі задуми завважав:
– А з нами навіть ворог того чуда зробити не може. Він настигає, а ми заодно шарпаємо себе. Втратили звіриний інстинкт, а людського розуму ще не набралися. Посполитому чоловікові я й не дивуюся, бо його і справді цькують, як того звіра у лісі, втікає з одних лабет у другі, з-під кнута та під нагайку, аж доведений до краю біситься і кусає, не дивлячись кого. Але ж старшини! Від їх я більше політичності сподівався, про духовенство й не кажучи. А які вони?
І гетьманові зіниці з жалем глянули на ті суто різьблені, як кам'яниці, кріпко з дуба збудовані данцігські шафи, повні книжок, карт і ритовин, на тії широкі й вигідні пізне-бароккового стилю венецькі фотелі, на дзеркала в золочених рамах, на турецькі коври і французькі гобелени, котрими він, як другі свої двори, так і цей, у Гірках, багато вивінував і з смаком обставив, готуючи, як не для себе, так для своєї родини і для своїх наслідників домівки, гідні володарів самостійної держави.
Треба ж раз опанувати степ і упорядкувати руїну! А хто ж має зробити початок, як не гетьман? За ним підуть полковники, старшини, сіль землі, а там і народ розживеться, засмакує в мирі, добробуті, в свободі та навчиться обороняти їх кріпко й мудро, повсякчасно, а не зривами хвилевими, як розбурхана стихія.
І все те, весь труд життя виставлене було тепер на гаразд; один кид карти і – коли не виграв, так програв. Один кивок злобної руки, і ціла та будівля повалиться, як дімок з карт.
Войнаровський відчував гетьманові думки і не переривав їх зайвими словами. Мовчали, дорисовуючи в уяві ту трагічну картину теперішньої України, котра виринула нараз силою моменту перед ними.
– Так, так. Багато тепер трагедій, Андрію! – почав турботно гетьман. – І навіть матері моєї не пощадив Господь. Ти ж тямиш, що діялося в Києві тоді, як цар велів нову кріпость будувати. Який плач, нарікання, прокльони. Знаю, що й мене не благословили люди, коли їх двори, їх старі сімейні гнізда розмітувано, городи покрито валами, розкішні сади повирубувано, а їх самих, старих городян матері городів наших, попрогонювано безпардонно. А все ж таки не дожидав я того від царя, щоби він матері моїй, ігумені, не дав дожити віку в Вознесенськім панянськім монастирі, що був проти самої Печорської Лаври. Викинув її на Подол, на Житнєє торжище, бо на місці Вознесенського монастиря захотілося йому будувати свій воєнний арсенал. Боюсь, чи тая обидлива зневага не прискорила смерті ігумені Магдалини… Так-то вшанував мене наш батюшка цар! – закінчив гетьман, і на устах його появився гіркий усміх.
Та не на довго, бо його гадки від особистих ураз побігли знову шляхами турбот про народну справу.
– Нема спокою в нас на Україні, а Бог один знає, як я його бажав і як ще тепер бажаю. Не люблю війни, бо це людобойня. А ще в нас, де всі проти всіх воюють.
– Дав би Бог, щоб після теперішньої війни настав тривкий мир, як після великої бурі гарна погода, – зітхав Войнаровський, котрий, хоч і багато молодший від дядька, також не дуже-то любив воєнне діло, а більше смакував у гарному і вигідному життю в часах мира.
– Дав би то Бог, – повторив гетьман, – щоб наш народ, повний буйної сили, ємкий, палкий і вельми даровитий, ступив раз на шлях правильного розвою. Але, мабуть, я цього не доживу, і це мене найгірше болить, мій сину. Зійду до гробу в кервавій кереї, а моїм бажанням було правити більше clemetia et benignitate quam armis [35]35
Ласкавістю і добрістю, ніж оружжям (латин.)
[Закрыть]. Та Бог не дав.
Сказавши це, потонув у гадках.
І Войнаровський бездумно не сидів, але, мабуть, думки дядька й небожа не одними шляхами блукали. Гетьман, старий і досвідчений муж, мав у душі тую вирозумілість і прощення для хиб і прогріхів одиниць і загалу, яких годі було вимагати від молодого шляхтича-козака, котрий гостро, хоч, може, й справедливо судив людей, недолюблюючи, зокрема, бурливого і своєвільного поспільства. На його то спихав він усю відповідальність за політичні невдачі наші, не добачаючи тих безчисленних промахів, сповнюваних вождами й провідниками рухів, бо не розбирався у складному політичному питанню цілої східної Європи. З легким відтінком докору у голосі спитав свого дядька:
– Чому отеє, милосте ваша, дозволили ви втікачам безкарно покидати табор? Вони ж присягали вам на вірність, і то не раз! Це ж дезерція, котрій потурати і котру апробувати годі. Вона ж розійдеться по всьому вашому війську, як заразлива недуга.
– Чому? – відповів без сліду гніву і супротивлення гетьман. – Чому я їх пустив? Послухай. Один чужинець продав був римській цісаревій несправедливе дороге каміння. Коли викрилася ошука, цісарева пожалувалася мужеві на втрату, жадаючи суворої кари на шахрая. Присуджено його на смерть під пазурами диких звірів. Цісарева з своїм фравцімером [36]36
Жінота на дворі пануючого, або вельможі, потім згірдливо про жінку взагалі.
[Закрыть]зайняла місце в першій лаві кривавого цирку. Вивели виновника, підняли крату, і замість крово-жадливого тигра вибігла з погребу вівця, котра спокійно приступила до виновника і лагідно дивилася на нього. Розгнівана цісарева побігла до мужа, нарікаючи на афронт [37]37
Зневажлива поведінка.
[Закрыть]. Але цар заспокоїв її, кажучи: «Покарали ми його по гадці нашого закону; ошукав він тебе, і ми ошукали його».
Войнаровський не відповів нічого, а гетьман говорив дальше:
– Хто без гріха, хай каменем кине на них. Я не можу. Безталанний Батурин не дозволяє мені. Хіба ж не втікали ми від нього за Десну?
– Це друге діло. Ми перейшли.
– Не в словах річ, а в речі. Цілі покоління навчилися переходити з табору в табір, з держави в державу, з одної протекції під другу, і як же тепер карати синів за те, що їх батьки навчили? Це ж у нас стало не звичкою, а прямо законом. Пригадай собі, що було за Виговського, за Юрася, за Дорошенка. Не так скоро забудеться воно. Non armis sed dementia et benignitate рад би я правити своїми людьми, кажу тобі.
– А зрозуміють вони ваші інтенції [38]38
Задум, замір.
[Закрыть], милосте ваша?
– Це вже не моє діло. Та як воно й не було б, не хочу, щоб Мазепа оставив по собі славу кровожадної людини. – А зітхаючи важко, додав: – Досить мені смерті Василя Леонтійовича. Багато дав би я за те, щоби він голови своєї не позбувся, і свідком мені Бог, що кров його не на мою совість паде.
– Покійний Василь Леонтійович числив на царську ласку та справедливість.
– І перечислився, як не один перед ним і, мабуть, не один після його… Але скажи ти мені, Андрію, – перейшов нараз гетьман на іншу тему, – чого це наша собака прибігла за нами?
Войнаровський, не надумуючись, відповів:
– Вірність пригнала її до свого пана.
– Певно, що пси вірніші від деяких людей, бо на те вони пси, а не люди, але як же це сталося, що вона своїх малих щенят лишила?
– Може, хто побив і не мала вже чого в Батурині пильнувати, так до нас прибігла.
– Отеє мені якраз і не дає спокою. Побив, кажеш, хтось її щенят. Свої люди цього не зробили. Боюсь, чи там уже не хазяйнує ворог, чи на Гончарівці вже й моїм собакам не роблять кінця. Мовляв, годі по конях, так хоч по оглоблях. Не дістали Мазепу в руки, так знущаються над усім, що було йому близьке й любе, навіть над його собаками!
Мушка, казав би ти розуміла, що про неї мова, піднялася, поклала голову на коліна свого пана і слізно дивилася в його очі, ніби просила чогось. А побачивши, що пан не слухає її прохання, повернулася до сходу і стала довго й жалісливо вити.
Войнаровському мороз пішов по спині, а гетьман гладив Мушку по голові, приговорюючи:
– Чого ж бо ти, глупа собако, чого? Заспокійся. Бачиш, не можу нині йти. Підожди, вернемо, вернемо в Батурин.
Собака взяла хвіст під себе, пішла в куток за піч і положилася, зітхаючи глибоко, як чоловік.
Гетьман встав і пустився по хаті.
– Карати, кажеш, утікачів… Нічого легшого, як карати, а важко довести до того, щоб карати не було треба. Ціле життя тепер – це одна велика кара, одно знущання… Ба-урина забути не можу… Чуйкевич тут?
– Я його бачив перед хвилиною.
– Значиться, не спить. Я загалом не знаю, коли він спить. Поклич його до мене.
Войнаровський подався у покої сповнити приказ гетьмана. Гетьман підступив до вікна.
– Заграва… чи світає? – І прочищував шибки, щоб впевнитися, чому це далеко за Десною на сході таке руде, мерехтливе небо.
– Невже ж це Батурин пала? Неможлива річ, щоб його Меншиков так скоро добув. Я ж залишив там Кенігзена з сильною гарматою і хороброго Чечеля з кріпкою та певною залогою, муніції і фуражу вдовіль; що за біда? Але ж знову від спалених сіл такої луни не було б, це ж горить великий предмет, ясно бачу… Увійшов Чуйкевич.
– Підеш у табір і добереш недурного охотника, людей не більше півсотні, хай ідуть у напрямі Батурина. Може, довідаються, що з ним чувати, а може, якого язика по дорозі зарвуть. Тільки ватажник щоб мені був не з дурних і не з молодиків. Це екскурсія нелегка, бо москалі, як гончі собаки, ганяються кругом нас, треба пильно вважати, щоб не попастися їм у руки.
– Ваша милосте, дозвольте мені піти, – просив Чуйкевич, – я хоч не такий-то досвідчений вояк, але постараюся вдоволити величність вашу.
Чуйкевичеві прийшло до голови, чи не довідається він чого про Мотрю, а може, зустрінеться з нею, бо хто зна, що сталося з батуринцями, чи не вихопилися з городу і не втікають до Десни, а за ними москаль.
Гетьман надумувався хвилину.
– Ні, тебе хочу мати при своїм боці. Треба ж мені нині вірних і певних людей. Між сотниками охотника знайдеш. Між добрими козаками на таке діло все охочі знайдуться.
Чуйкевич поклонився і вийшов.
Казав собі привести зі стайні два коні, взяв одного з осавулчиків-стойчиків [39]39
Уживали їх до посилок по військових установах.
[Закрыть], і подались до господи край села, у якій залюбки збиралися сотники й сотенна старшина.
IV
З почорнілого димаря на високій стрісі Веклиної господи стовпом валив дим. Вікна, хоч поприслонювані кируном [40]40
Дешева матерія.
[Закрыть], пропускали світло на тин і на вулицю. Брама була зачинена, і нікого не впускали. Кругом господи бігали Бровки та Ляпки, кунделі степової породи, придбані хазяйкою не так для краси, як більше для вірності і страшенної злості. Якщо вони пущені із ув'язи, то до господи не приступай.
Господа була велика. По боках світлиці, між ними сіни, від двора прибудівка, а там ще стайні на коні та заїзди для возів. В світлицях чистота, якої і голландська хазяйка не посоромилася б; всьо вимите, витерте, аж блищить. Де хочеш, можеш безпечно сісти і вигідно облокотитися на стіл, не боячись за свій луданний жупан, а то й за сріблоглавий. Хоч козаки в Гірках недовго ще стояли, а вже сотенні старшини до Векли, як бджоли до медяної квітки, злетілися. Особливо старші сотники, котрим де-небудь не годилося заходити. Бували й деякі з молодих сотенних осавулів, що, маючи вдовіль гроша, могли із своїм начальством товаришувати. У Векли всі були рівні, і вона, годиться це сказати, всіх рівно почтиво вгощала, незважаючи, в кого гаманець товстий, а в кого ні. Тому-то й жартували собі панове сотники, кажучи: «До церкви, як хочеш, а до Векли мусиш». Тягнуло їх туди і питво гарне, і вариво смачне, і отся охайність, яку так любить козак, наскучивши собі бруд та невигоду походного життя.
Та чи не більше ще притягала їх до своєї господи сама Векла, вдовиця сорока літ, якій більше, ніж тридцять, ніхто не важився б гадати, така ще була ємка, вертка і по-дівоцьки свіжа. Як сміялася, то біля уст на лицях робилися такі ямочки, що навіть найстаршим сотникам хотілося туди свій мізинний палець уткнути, що палець, і язик не було би гріха. А очі так прямо приманювали до себе, а все ж таки казали:
«Близько не підходь!»
Можна було з Веклою і побалакати, й пожартувати, але не переходити дозволених звичаєм меж. Векла звичайно сиділа за одним із столів і щолиш як хотіла котрогось гостя зокрема пошанувати, то збігала в погреб або подавалася в пекарню, щоб принести, чого він забажав, з їжі або з питва.
По світлиці крутилися, як дзиґи, дві дівчини в безусних контушиках, що тісно приставали у перехваті до їх струнких станів. Коси у джерегелі [41]41
Вінком круг голови.
[Закрыть], дукачі в намисті побренькують. Звідки Векла таких гарних добула, це вже її секрет. Сотники, хоч і перечилися не раз, чи вартніша біла, чи огненна збруя, чи піхотне військо, чи кінне і котра сотня в їх полку найкраща, але всі вони кріпко стояли на тому, що кращих дівчат і бути на всьому світі не може, бо прямо нема куди. І щолиш тоді, як вже їм у головах трохи позамакітрювалося і з чубів починало куритися, дозволяли собі навіть тих красавиць брати за кобеняк, бо нема нічого такого на світі, з чого тоді не насміхалися б випивші козаки, а зокрема полтавці
В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне – аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо інше не мало для неї ніякої ваги й ціни.
Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно гладив чорну, дівоцьку косу.
– Так вона вже у вас вихрещена? – питався хазяйки Векли сотник Мручко.
– Ще коли. Вже другий раз говіла з нами.
– І до церкви вчащає?
– А як же ви гадали? Лиш не сама.
– А чому ж то?
– Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї?
Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами.
– І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию?
– Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать!
Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться.
– Ов, ов, ов! – бідкався Мручко. – А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі дівчина, дарма що не нашої крові.
– А яка це різниця? – спитався котрийсь. – Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна.
– Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця.
– А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? Їм щоб і гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А недавно задля другого дала себе колоти… Бабйо!
Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш очі її ще гірше затягнулися імлою.
– Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх різатимуть, – озвався котрийсь.
– Лишіть, пане сотнику! – гримала на нього Векла. – Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте?
– Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду.
– Ов, а то ж відколи? – питалися одні.
А другі відповіли:
– Відколи постарівся сотник. Лиш оскома все-таки осталася, і тому-то такий лютий на жінок, як Веклині собаки на нас.
Сотник тягнув з півлітри меду нараз, а козаки за той час доповідали:
– Зачуваємо, що ви було й до монастиря вступили та невідомою криянкою із-за одної дівчини вискочили з нього. За що ж ви тепер обиджаєте жінок?
– Я їх не обиджаю, лише дуже я на них лихий сильно, бо від усього відвикнеш і відстанеш, а від жіноти ні.
І засміявся широким степовим сміхом, аж в ушах залящіло. А звертаючись до дівчини, остерігав її:
– Але ти, дівонько, вважай, бо оцей осавула тебе ще, либонь, нинішньої ночі з ума зведе. Боюся я за твій віночок.
– Не бійся! – заспокоював його сотник Великан. – Коняку злодій украв, нема що замикати в стайні.
Та ще він не доповів того, як молодий осавул зірвався з місця, відсунув легко дівчину, вийшов із-за стола і став у повний ріст перед Великаном.
Цей відскочив у напрямі дверей і мацнув себе по лівому боці, шукаючи шаблі. Але шабель не мали, бо поскидали їх у сінях. Не надумуючись довго, позакочували рукави і стояли проти себе, перед хвилиною добрі товариші, а тепер грізні суперники.
Сотник був високий, товстелезний, як Голіат, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид.
– Синку! – промовив сотник. – Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло.
Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм.
Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і – сотник горілиць повалився через поріг.
Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки.
– Доволі, панове товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і – шабаш!
Осавул, не гаючись, просгягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло:
– Молодчик! Ій-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов!
Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ше, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї:
Мандзєйко, душейко,
Дай мені губці,
Присунься близеньк,
Посидим вкупці.
А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище:
Не встану, не гляну,
Оком не зведу,
Поки не вип'ємо
Півведри меду.
Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював:
Дівчино, Галино,
Я тебе люблю;
Подай же ручину,
Най приголублю!
А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:
Ой є в лісі драбчище –
Счешу тобі головище,
Лиш тягни мене ще ближче.
Бо я таких дурнів зроду не злюбила,
Я такими дурнями тини городила.
– От і дістав ляща по пиці, – сміялось товариство.
А він:
– Яка дівчина, така й пісня.
– Який кінь, такий і їздець, – відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:
– Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі…
– Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.
– Так послухайте сто перший.
– Не хочемо. Кажіть щось друге.
– Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів…
– І це ми вже знаємо наізусть.
– Десь ви у школи ходили, що все знаєте, – махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: – Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, – і показав на лавку. – Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: «А звідки то, – питає, – ваша милість такого повнокровного «румака» добули, мабуть, більше сотні коштує». – «Хоч мій сивий, без презенції, – кажу, – але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю». – «Я зі своїм теж». – «Ой ні!» – «Зроблю». – «Биймося о заклад, – хто виграє, того й кінь». – «Хай буде», – згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! «А що, – питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?» – «Ой, – каже, – не зроблю, не здолаю». А я тоді – скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і – дую. А він за мною: «Хлопе, – верещить, – хоч кульбаку віддай!» – «Чия коняка, того й кульбака», – відповів я, і тільки мене бачив.
– Брешіть ще! – кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.
– Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?
– Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.
– От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.
– І ґулю за вухом добули, – завважив Мручко.
– Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.
– А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками.
– Ой, тото!
– Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками.
– Ой, тото!
– Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи.
– Хоч би й щуку.
– А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.
– Ой, тото!
– Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї.
– Товаришу! – гукнув на Мручка Великан. – Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня [42]42
Язик.
[Закрыть], як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, – а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!
І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.
Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик [43]43
Чарка.
[Закрыть]на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть.
– Самі ми тому винні, – гукав. – Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним – нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!
