Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 39 страниц)
LII
Над невеликими резервами союзних військ і над величезним табором військових, старшинських і селянських возів командував гетьман Мазепа. Табор стояв за армією шведською під лісом.
У ньому, крім двох тисяч шведів, здебільшого неспосібних до бою, стояв ще Мручко зі своєю сотнею, полк компанійців і тисяч три запорожців. Чимало їх сиділо в ровах під Полтавою і в контртраншеях над Ворсклою, тисячі стояли відділами від Ворскли до Дніпра для забезпечення евентуального відвороту, решту приділено до лівого крила шведів.
Гетьман лежав у своїм шатрі тяжко недужий. Ним піклувалася Ганна Обидовська. Мотря працювала в лазаретах, котрі були переповнені недужими, військовими й цивільними. Ті останні – це були здебільшого селяни, вірні гетьманові, що перед москалями втікли до союзної армії з жінками, дітьми і цілим своїм движимим майном. Мужчини працювали при сипанню шанців, жінки помагали шити й прати, збирали полеві ягоди, гриби, а то й лободу, бо їсти не було що. Діти бігали на побоєвище і ловили теплі ще кулі, щоб було чим набивати кріси. Вдержати в ладі цей великий і так різнородний табор не була легка річ, і тут Мотря виявила себе мистцем. Неслухняних картала, зневірених підбадьорювала, немічних кріпила. Її називали ясною панею. Дійсно, ясніше ставало, куди вона пройшла.
Гетьман нездужав. Помітно опадав на силах, умлівав. Цілі роки безнастанної, важкої і так дуже відповідальної праці виснажили його. Цей, вічно молодий і все бадьорий чоловік, постарівся нараз.
До фізичної недуги прилучилися моральні терпіння. Терпів за край і народ; за край, толочений чужими копитами, і за народ, неволений і катований ворогами. Гриз його біль і палив сором.
Біль, що не знайшов розуміння у своїх, і сором, що так багато тих своїх зраджувало й покидало його. Навіть Апостол показав себе другим, ніж гетьман гадав.
Генеральний суддя Чуйкевич (батько Івана), генеральний осаул Максимович, лубенський полковник Зеленський, компанійський Кожухівський, сердюцький Покотило, канцелярист Григорович і писар Гречаний – це все люди, котрим він довіряв і котрі спочували його задумам, і ось навіть вони зрадили його, як Юди Христопредателі. Перейшли до царя і понесли з собою військові й політичні тайни, котрі на вирішенню діла чимало заважать.
Сором гірш жари палив гетьманські лиця, сором перед шведами і їх королем, перед історією, перед самим собою.
І тим більше цінив і любив тепер гетьман тих нечисленних старшин, які осталися круг його, тим більше вдяки почував до Гордієнка і до запорожців. Стільки літ виховував собі і плекав нових, образованих і багатих панів старшин, і ось тепер, коли рішається велике історичне питання, вони відлетіли від нього, а з Січі надлетіла степова сірома, котрої гетьман недоцінював, а може, й недолюблював.
Гореч підсувалася до його серця і затроювала останні дні життя. Саме тоді, як цар об'їздив свої полки, у неділю дня 26 червня ст. ст., з гетьманом було так погано, що здавалося, він не дочекає ранку. Сильні болі дошкулювали йому; він то синів, то зеленів, і ані гетьманські, ані королівські медики не могли попасти на лік, котрий би їх хоч трохи усмирив. Аж підвечір недужому зробилося легше. Ганна обтерла йому піт, що росою виступив на лобі, і гетьман дав рукою знак, щоб Орлик і Войнаровський приступили до нього. Всі інші вису-нулися з шатра.
– Смеркається. Почислені дні мойого життя, – почав гетьман голосом тихим, уривистим. – Але діло не рішене. Вважайте, щоби не попсували його. Продовжайте, що я почав. У згоді йдіть, у згоді, – повторив голосніше, – бо бачите, до чого незгода веде.
Кажучи це, притягнув руку Войнаровського до руки Орлика.
– За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере, і хай рішає момент, а не жадоба честі, добро народу, не привата. Як Бог вам дасть довершити діло, котрого я, мабуть, не довершу, правда хай вам за провідника стане. Правда і справедливість. Щоб кривда не діялася на Україні нікому. Про чорний народ подбайте. Просвіщайте його, бачите, які він жертви тепер приніс, хай і нагороду прийме. Народ добрий і талановитий, земля наша велика, багата і плодюча, будучність перед нами. О неї я Бога всемогущого прошу.
І гетьман підвів очі на небо, що великим, синім дещо затьмареним шатром знімалося над шовковою зеленою опоною гетьманського шатра.
Ліси шуміли, мов молилися разом з тихою молитвою гетьмана.
Орлик і Войнаровський пригнули коліна.
– Як слушний час прийде, – почав гетьман наново, – конституцію народові дайте. Ти, Пилипе, маєш готовий проект. А тепер присягніть мені оба милость, вірность і печаливость ку отчизні українськой, матці нашой, що о добрі її посполитом, о цілості публичной, о розширенню її прав і вольностей старання пильне, скільки вам сил, розуму і спосібностей стане, – присягніте!
– Присягаємо! – відповіли й поцілували хрест. Гетьман руки на їх голови поклав.
– А тепер йдіть кождий до свойого діла і робіть його чесно, пильно, хоробро, за себе і за тих, котрі відцуралися нас!
Вийшли.
LIII
В неділю дня 26 червня ст. ст. король Карло, як віруючий християнин, вислухав вечірні і казав оголосити в таборі, що завтра відбудеться генеральний бій. Усякий хай вичистить і осмотрить кріс, кавалеристи мають тримати коні під сідлом. Король прийме участь у бою, але із-за його недуги командуватиме фельдмаршал граф Реншільд.
Ані диспозиції бою, ані денного приказу для війська король не дав. Сильно докучав йому біль.
Армія прийняла вість спокійно, навіть радо. Хоробрі шведи і все до бою готові запорожці дожидали того моменту, як спасення. Надоїла їм облога, жара, голод і гірше від самого бою – дожидання його. «Хай воно вже раз якось скінчиться, хай буде віз або перевіз», – казали козаки. Дехто прощався з товаришами, просив вибачення за прогріхи й обиди і передавав родині останній заповіт. Другі єдналися з Богом. Полеві курати снувалися з чашами, як тіні, і причащали побожних лицарів.
Сутеніло. Над Ворсклою висів вечірній туман, від шляхів неслася пилюга. Чути було піт і пахло кров'ю.
Надвигалася ніч душна і темна. Вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майорів у хмарах і привидом сумним відбивався у мутних хвилях Ворскли. В потолочених збіжах били перепелі, над болотами журливо кигикала чайка.
«Ой, біда, біда тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі», – лунала голосами просторів співана пісня.
Король Карло казав собі осмотрити і свіжим полотном обв'язати ліву, хору, ногу, праву всунув у високий чобіт, позапинав вилинялий, голубий каптан на всі ґудзики і положився в носилку, котру йому заздалегідь виточили в таборі. Гостру, обнажену шпаду поклав коло себе.
Кругом його на землі примістилися: Піпер, Реншільд, Левенгавпт і багато других близьких людей, що не раз вже так лежали близь свого вожда, дожидаючи бою.
За ними з ящиком, в якім зберігалася срібна столова посуда, останки колишнього королівського багатства, куняв Гультман, а недалеко від нього ухом до землі припав Люксембург.
– Чуєте? – спитав королівського вірника. – Чуєте, як дудонить земля?.. Їде…
– Хто?
– Смерть.
Зимним вітром повіяло від лісу.
Канцлер Піпер казав собі подати бубон, сів на нього і спиною оперся о дерево. Левенгавпт плащ підстелив під себе і великими добрими очима дивився перед себе, а з каптана торчала йому якась латинська книжечка, ще, мабуть, зі студентських часів, куплена в Люнді, а може, в Ростоку. Гарний Кройц стояв спертий на голову шаблі. Хтось почав розмову про душу. Згадали легенду про бої духів над боєвищами. Раді були знати, чи можливе воно, чи ні.
Левенгавпт, добрий знавець римської літератури, цитував відповідні місця зі старинних авторів.
– На тих полях, – почав котрийсь, – перед сотками літ Тамерланові горди Європу побідили.
– На тих? – ніби здивовано спитав король. – Так, так, на Європу все нові горди напирають, та вона їх здалеку бачить, а заки очі протре, то вже запізно.
– Запізно… – повторив Піпер, глянув на короля і палець до уст приклав. – Пст!
Король спав.
Вузький серп місяця зеленавими блисками озарював високе чоло, запалі очі і гіркий усміх на устах. І було це обличчя так подібне до бронзових статуй на старих саркофагах, що хто глянув, здригнувся і очі повертав на поле. Вдивлявся в пітьму, ніби доглянути хотів загадку завтрашньої днини.
LIV
Минула північ. Місяць світив ясніше. Король спав смачно, забувши про рану і про битву. Жаль було переривати сон. Так треба. Левенгавпт нахилився над носилку:
– Ваша королівська милосте, день недалеко. Вітаю вас з тим днем і прошу ласки Всевишнього для вас і для нашого діла.
Король стрепенувся. Глянув, мов з другого світу вернув.
– Бог з нами! – промовив і рукою дав Реншільдові знак: – Починайте з Богом!
Реншільд встав, віддав королеві поклін і скорим кроком відійшов. За хвилину чути було, як різким голосом прикази давав.
Шведське військо підносилося з місць.
Тихо, справно, слухняно ступали піхотні баталіони, як з-під землі виростали лави і творилися колюмни.
За піхотою кавалерія. Здавалося, що кождий кінь своє місце знає, що кінь і їздець – то одно, а всі вони свідомі великого завдання, котре на них чекає.
Знаменита шведська кінниця, якій рівної не було, гуртувалася в шість колюмн.
Король насилу підносив голову, спирався на ліктях, витягав шию і дивився на свої улюблені полки. В очах його горів огонь боєвого палу, а на устах малювався біль, не так від рани, як більше від жалю, що не може стати до любого діла.
«Шведи!» – промовив до себе, і в тім однім слові почувалася уся велич любові – Швеції, слави, війни, весь безмір невичерпаної енергії і незаспокоєного бажання геройських діл.
Рана пекла його, як огонь, а нога була тяжка, як олово, але скільки разів глянув на своїх людей, на душі робилося йому легко… Де знайдеться другий народ, щоб дав свому вождеві так багато героїв! Де є друга армія, щоб так виступала до бою? Наччо як до причастія ідуть. Але як!..
Левенгавпт оббігав піхотні полки і промовляв до них. Називав їх дітьми. Його лагідний, низький, м'який голос зустрічався з приказами Реншільда, різкими й гострими, як шпада.
– Добрий полководець, але чоловік прикрий, – прийшло королеві на гадку. А Піпер ніби тую гадку відгадав.
– Боюсь, – звернувся до короля, – що з ексцеленцією Реншільдом не всі наші генерали поладнають. Перший Гілленкрок…
– Гілленкрок дуже змінився. Він останніми часами і до мене виявляв якусь нехіть. Але в бою шведи забувають про свої порахунки, – промовив король.
– Повинні забути, – політичне відповів Піпер і добув годинник. Глянув – четверта година.
Поранним холодком віяло від Ворскли. Синява імла рум'яніла, золоте проміння проколювало її незчислимими списами.
Сходило сонце.
Піпер встав і перехрестився. Король казав підняти з землі свою носилку. Чотирьох високих трабантів двигнуло її на рамена.
Король прібував оком обхопити бій-поле.
– Піднесіть мене вище! – сказав, і трабанти понесли його на горбок, звідки видно було далеко, ген, аж до московського табору…
Побачив зади коней своєї кавалерії і плечі їздців, одні за другими, як хвилі на морі, а перед ними вали піхоти, як скиби на зоранім полі, не впродовж, а поперек лану. А там, дальше, простягалося на дві версти широке поле – не поле і не степ, а пустиня бездиханна. Останню квітку спалило гаряче сонце, останню травку вискубали голодні коні. Пустиню тую сходяче сонце обливало багрою, ніби паленіла вона від сорому, що така бідна.
«Ту ся копіям проламати, ту ся шаблям потручати…» Це будуче бій-поле.
Перед ним, як острови на морі, торчать царські редути. Десять гострих клевів вищирила велетенська звірюка.
За редутами їздці, їздці, їздці.
Їх все ще уставляють у стрій. Колишуться, хвилюють, шумлять. Чути іржання коней, незвичних до бою, і сердиті крики підстаршин. Нелегка річ вишколити кавалерію!
За валами московської кінноти укріплений табор.
Щось вихопилося з нього. Ніби птах вилетів з гнізда і летить на поле. Росте, росте, росте… Зелений каптан, тригранний капелюх, через груди лента.
Причвалав перед фронт, капелюхом військо вітає. Волосся розпустилося, як грива. Цар… Великий, сердитий, страшний… Кінь прикритий багато вишиваним чапраком. Дві пістолі по обох боках шиї.
«За цього коня цар у Римі 100 голландських дукатів заплатив, – майнуло королеві через голову. – Жаль такого гарного коня…»
– Гур-ра, гур-ра, гур-ра! – як грім, у хмарах згуготіло.
Цар об'їхав свою кінницю і другим боком вернув в укріплений табор.
Готово…
Як же той час ліниво йде. Думки куди скорше біжать, скачуть, літають по тому полі, де за годину-дві рішиться доля Європи, на довгі-довгі літа…
Московське військо зеленіє, як поле, шведська армія синіє, як небо, лиш на лівому крилі ніби маки цвітуть. Там запорожці стоять. В червоних жупанах, шапки з різними верхами, який курінь, така й шапка. Знають, що їх жде, – або побіда, або смерть, бо в руки цареві не попадайсь. Краще кулю собі в серце пусти.
На правому крилі шведської кавалерії Понятовскі зі своїми поляками. Небагато їх, але на гарних конях, стрійні, як на пир нарядились. Коні на місці не встоять. Танцюють.
Нараз з самого краю лівого крила, там, де запорожці стояли, ніби вітер з жита мак червоний вирвав і поніс.
Їздець в кармазиновім жупані підскочив під одну з царських редут і випалив з пістолі.
У відповідь заторохтіли кріси й заревли гармати. Гаркнули московські бубни і заграли шведські полкові оркестри.
Почалося…
Синя хвиля перекотилася крізь сіру пустиню і вдарила об десять зубчастих скель, об клеви велетенської звірюки. Шведська піхота йшла на царські редути.
З пащі велетенської звірюки полились струї крові. Звір ревів, кидав собою, вився з болю. Вересками, стонами, зойками сповнився весь простір, аж поза Ворсклу, поза будищанські ліси. Затьмарилося небо, закурився світ, висушена сонцем земля жадібно жльопала червоне вино і обжиралася трупом.
Хотіла впитися до безтями й лежати безпам'ятне, не знаючи, що діється кругом…
Пощо ви тут злетілися з усіх сторін світу на кривавий бешкет? Хто вас кликав, хто дав вам право якраз тут зводити свої порахунки?
Йдіть собі геть!
«Як вони йдуть!» – любувався король.
Уста порозпадались від жари й наливалися кров'ю.
«Як вони йдуть!»
Трясло ним і підкидало в носилці.
Зірватися й летіти з ними вперед!
А нога?
Тільки шпалу стискав…
Очайдушно хоробрий генерал Аксель Шпарре і його товариш Карло Густав Роос летіли, як лавина.
Недокінчені чолові редути рознесли, як муравлині купини. Розчавивши й пройшовши через них, завернули, Шпарре вліво на три, а Роос управо на чотири дальші редути. Зойкнула земля, і піднялася така пилюга, що люди людей не пізнавали, і тільки чути було, як постогнували коні, як харчали смертельно ранені вояки і як гримали мечі, мов молоти в казковій кузні.
То зривалися й лопотіли, то присідали і нишкли червоні і білі знамена московські, з рукою в хмарах, з хрестом св. Андрея і з буквами царя, прикрашеними золотом і сріблом вишиваними вітками.
Шведське «Бог з нами!» лунало чимраз голосніше, московське «гур-ра!» подібне було до харчіння, аж московська кавалерія була зм'ята, а останки піхоти в безтямнім страху втікали з редут.
В царськім таборі зчинилася тривога. Зняли крик, а жінки кинулися запрягати коні до теліг.
Побачив це Піпер і порадив королеві двигнути генерала Кройца, команданта лівого крила, в допомогу побідному Шпаррому, щоб гнали втікаючого ворога й не дали йому отямитися та прийняти оборонну поставу.
Король, захоплений боєм, забув, що провід віддав полевому – маршалові Реншільдові, і, не надумуючися довго, притакнув головою.
За хвилину генерал Кройц сидів московській кавалерії на задах і пер її над Ворсклу, як стадо перепуджених волів. Не було сили, щоб здержала цей гін. А рівночасно на другому крилі двигнув Левенгавпт свої закалені в боях піхотні полки, щоб зайти ворога збоку і приступом на багнети взяти від полудня його укріплений табор.
Здавалося, що битва рішена і що побідили шведи.
Войнаровський, котрий разом із Понятовським стояв біля королівської носилки, недалеко знаменитого Остгета-полку, написав кілька слів на шматку паперу, скрутив і розсильним післав до гетьмана в обоз.
Між тим шведські генерали, вкриті порохом, керваві, деякі ще навіть з неосмотреними ранами, стримували спінених коней в бігу, знімали капелюх і здоровили з побідою свого улюбленого короля.
Прискакав і Реншільд. Задиханий, червоний, гнівний.
– Хто це важився рушити з місця Кройца? – накинувся на Піпера. – Я тут приказую, більш ніхто!
Король видивився на його. Невже ж Реншільд аж до тої міри забувся? Хотів скочити до його, так нога ніби розпаленим цвяхом була прибита до носилки.
Насилу запанував над собою.
– Можете відкликати Кройца, – сказав коротко.
– І таки відкличу! – свиснув Реншільд, повернув на місці конем і, як вітер, пуднув.
Ніколи король не чув такого болю, як тоді. Він хорий, його легковажать! Він уже не вожд! Слава розвівається, як дим… Нараз пригадав собі генерал-майора Рооса… Його лишили в боротьбі за редути…
– Носилка на горбок! – крикнув, і трабанти з придолинки, в котрім хвилину відпочивав король, понесли його на горбок.
– Вище! Вище! – Двигнули на рамена носилку, король припіднявся, глянув, і кров бухнула йому до очей…
Цар запримітив непорозуміння в головній команді. Побачив, як хоробрий Кройц понехав нараз погоню і повертав свої баталіони назад, спричинюючи нелад і суматоху полків. Не надумуючися довго, велів Меншикову з десятьма тисячами свіжої кавалерії вдарити на корпус Рооса. Меншиков рушив на тую його частину, що стояла під командою Шліппенбаха.
– Роос окружений. Лягеркрона і Шпарре на відбій! – крикнув король, і очі зайшли йому імлою.
Темно, червоно, темно…
«Що? Шпарре вернув?.. Він ранений?.. Цілий у крові?.. Не міг перебитися до Рооса?.. Що?.. Можливе, щоб Шліппенбах з цілим штабом піддався?.. Чому Левенгавпт не получився з Кройцом?.. Що значить цей безладний кадриль?.. Чорно, червоно, чорно… А Реншільд знову тут?.. Чого він хоче?.. Чи я двигнув Левенгавпта з місця, питає?.. Я?.. Ні…» Чорно, червоно, чорно… «Чого ті громи так б'ють, чого той дим такий гризкий, а кров так чути, чути, аж млісно…» Чорно, червоно, чорно… Реншільд ще тут?.. Але ж…»
І король відчиняє очі:
– Ні, – каже, здвигаючи раменами. – Я не двигнув Кройца. – Ні? – питає фельдмаршала, але видно, що на устах має інше слово: брешеш.
– Ваша королівська милість все так роблять! – кричить Реншільд і знову повертає конем і пудить.
Король хоче зірватися, стати на рівні ноги і кричати, щоб його аж у Швеції чули: «Ні! Я ніколи не брешу! Я тільки слави вам і собі бажаю. Хто того самого хоче – за мною! Бій ще не скінчений, я вас веду. Побідимо!» Як підстрілений орел, зривається і паде, бо його нога пригвожджена розпаленим цвяхом.
– Носилку перед фронт! – кричить король, і трабанти кладуть на рамена носилку і кроками велетнів ідуть туди, де кипить бій.
– Скорше! Скорше! – наглить король. Прив'язують носилку між кіньми до сідел, 12 трабантів і 24 гвардейців окружують короля, женуть.
Войнаровський пустив другу записку в обоз і пігнав за королем, доганяючи Понятовського з його стрійними товаришами. Насилу посуваються вперед крізь град куль, крізь трупи, почерез тіла важко ранених, серед шелесту роздираних прапорів, що хиляться вниз, як сторощені крила вірлів.
Сурми, литаври, обої, свист куль, як удари кнута, як сик. гадюк, як грюхоти грому.
– З нами Бог!.. Я тут, між вами, я вас веду! – кричить король і мало не вилітає з носилки, бо одного коня розшарпав гранат. Трабанти другого відпрягли, беруть носилку на рамена і дальше ходою великанів ступають.
– Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра! – Цар піхоту з табору рушив» Сам веде… Великий, жорстокий, грізний. Король і цар кулями себе шукають.
Царський капелюх передірявлений, друга куля влучила в сідло, третя в груди, але відбилася від нагрудного хреста.
Найвірніші гвардейці, трабанти й носильщики королівські побиті, куля сторощила носилку.
Гультман насилу зв'язує її уздечками від побитих коней.
– Чого ж ви стоїте? Несіть! – наглить король, і його знов несуть у самий найгірший крутіж бою, де сині й зелені каптани сплітаються так тісно, що хіба чорт їх на другім світі розплете, де люди людей рубають, давлять, гризуть і валяться безсило, як снопи.
Чорно, червоно, чорно… «Чого це старий Ріттерборг кланяється?.. Ах, то куля його в спину влучила, припав до землі. А його гарний син, молодий рітмайстр, перед хвилиною тільки за серце вхопився рукою і назадгузь з коня скікіць!.. Убитий?.. Чому нині так багато вбитих, як ніколи?..» Чорно, червоно, чорно… «Полковник Торстензон щось кричить: «Vivat Carolus rex!» Душу випустив з тим криком. Спасибі і прощай!..» Чорно, червоно, чорно… «Хорунжий Гес, що ти так жвякаєш перестріленими устами? Шматок подертого прапора їж, щоб ворогам не попався в руки?.. Добре! Добре!.. Але чому це Левенгавпт, Шпарре і Герд ніяк не можуть втримати баталіоиів?… Левенгавпт так любить своїх людей, а тепер їм пістолями грозить…» Чорно, червоно, чорно… «Люди, я тут! Я з вами! Я вас веду!»
Гри-им!.. Куля знову влучає в носилку, торощить її, і король лежить серед трупів.
Це так та нога тягне, як олово в шматку серця з бзини.
– Шведи! Шведи! – кричить король, але в тім крику вже нічого більше не чути, крім великого болю.
«Що? Можливе це? Шведи втікають?» – питається король здивованими очима і тратить пам'ять.
– Король убитий! Нашого короля вбили! – чути кругом.
– Ні, ні, я живий! Шведи! Шведа!..
– Людиі Спасайте короля! – гукає Реншільд, а сам кидається в боєвий крутіж, щоб відперти від нього настигаючу ворожу навалу. Крутіж пориває його, несе, і за хвилину він отямиться у московській неволі.
Майор Вольфельт королеві свого коня дає. Понятовскі і Войнаровський помагають висадити його. Хору ногу йа кінську шию кладуть. З тої ноги цюрком спливає кров. Майор Вольфельт біля коня біжить, одною рукою відбивається від москалів, другою опаску на нозі короля поправляє.
Знов гук… І Вольфельт лежить без духу, а його кінь на трьох ногах скаче.
– Короля вбили! – знову хтось крикнув, ніби камінь у воду жбурнув. Стовп жаху знімається високо, і розпука розливається кругом.
Левенгавпт даром прицілюється до уступаючих з поля бою людей.
– Не лишайте короля, діти! – кричить голосом розпуки. Калмуцьке «І-і-і!» лунає щораз ближче.
– Діти, не лишайте раненого короля!..
Капрал Гієрта, цілий у крові, скаче з сідла, і короля на його коня саджають. Сам Гієрта усувається набік, щоб під якимсь сторощеним плотом сконати.
«І-і-і!»
Королівський конюх ще одного коня провадить і саджає на його доброго капрала Гієрту.
Утікають. Допали повозу Понятовського, помчали…
«І-і-і!»
Як корабель, бурею розбитий, хитається армія шведська, без начального вожда, без старшин, без команди.
Тільки ліве крило ще кріпко стоїть. Там запорожці і кілька шведських ескадронів, про котрі Реншільд забув, з москалями рукопашний бій зводять. На смерть і на життя. Знають, що здатися – це сором і муки, краща смерть зі збруєю і в славі.
Згинуть…
