Текст книги "Полтава"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 39 страниц)

– Милосте ваша! Дозвольте мені провести вас до Караївки, – просив Імжицький.

– Ти ж утомлений дорогою і пригодами виснажений.

– Я нині сильніший, ніж був коли-небудь. Дозвольте не відступати вас.

XXIII

Гетьман уговорив короля.

Дня 15 листопада двигнулися союзні армії в напрямі Десни.

Потемніло. Замість снігу накрапав дрібненький дощ, ніби плакало небо.

Мокрий холод зівоту навівав. Але шведи бадьоро йшли вперед. Провадив їх лицарський дух короля, манила надія багатства України, казки про її красу і добробут. Втомлені довгими походами, безнастанними боями з ворогом і сутичками з населенням, котре з усіх боків і при кождій нагоді шарпало шведські відділи. Виснажені голодом, недугами й несподівано наглими й кріпкими морозами, шведи тільки й думали про те, щоб попасти в українські городи, відпочити і набрати нових сил до нових боїв, котрим кінця ніхто з них навіть не бачив.

Геній Карпа XII пірвав їх, як гураган, вихопив з рідних хат, з обіймів батьків, жінок і дітей і нестримним летом ніс назустріч невідомих подій у невідомих краях, і як безпритомних, як напоєних узваром забуття і задурманених нектаром слави, кидав в обійми терпіння, каліцтва і смерті.

Швеція оставалася за ними, ген десь далеко-далеко, – як спомин, як мрія, як туга.

Ніхто з Карлових людей навіть не уявляв собі, якими шляхами верне колись до неї.

Несла їх буря, яка раз на сто літ зривається над Європою, тривожно дожидана муравлиськами народів, радісно вітана серцями людей сильних, що великого бажають і для великого невідомого радо жертвують буденним малим, що впиваються надією перетворити світ на краще і довершити діла, якого не довершили їхні предки.

Впиваються, – забуваючи в похміллю або в безтямі смерті про те, як злобно поглумилася над ними доля…

Під бунчуком, в окруженню трьох соток старшин і дванадцятьох королівських трабантів їхав за королем гетьман.

За ним посувалися три тисячі козацтва і табор старшинських родин. Під ногами топився сніг.

Десна бралася водою, шуміла, ніби сердилася.

Гетьман думав.

Все, що від Імжицького почув, передумував раз десятий, хоч не новину йому цей сотник сказав. Півстоліття пробігав гадками, від Жовтих Вод по нинішній день. За кождим разом, як зривалася буря над українською землею, те саме бачив. Одних гроза виганяла з хат, робила їх сміливими й готовими на все, навіть на найгірше і найжахливіше, а другі скривалися по своїх запічках, ніби по кріпостях, а коли прогомоніли громи, нишком-тишком, як шакали, як гієни, перевалювалися крізь трупи братів, по коліна брели в рідній, лицарській крові і все ж таки вилазили на жир.

Жируйте і тепер. Жиру буде чимало!..

Гірко всміхалися гетьманові уста… Три тисячі війська ступало за ним. А де ж тамті? Він же тридцять обіцяв королеві. Десять у Батурині сидить, значиться, тринадцять, – але до тридцяти все ж таки далеко! Так далеко, як від задуму до діла. Полуботок здавна стояв осторонь від нього, але де Левенець і Скоропадський? Левенець захитався, а Скоропадського застукали москалі. Добряга, але в свого предка Федора не вдався. Цей одним із перших до Хмельницького пристав, хоч шляхтичем був, а доньки на цілу Польщу вродою славилися. Федір під Жовтими Водами лицарською смертю погиб, слухаючи голосу землі, а його нащадок, мабуть, гетьманом з волі царя стане. Нелегко йому прийдеться булаву з царських рук носить… О, нелегко!..

І гетьман зажурився. Отеє знову розколеться Україна надвоє, і пічнеться боротьба двох гетьманів, найпогубніший двобій. Того він ніяк не хотів, до тривкого з'єднання стільки літ прямуючи і для тієї ідеї жертвуючи навіть Палієм… Палій! Де він тепер? Де б не був, цар відшукає його і на Україну привезе, знаючи, яку вагу має його ім'я поміж чорним народом. Цар усі сили на поміч покличе, щоб побороти Мазепу і щоб сторощити раз на все стремління до окремішності. Пічнеться боротьба, що триватиме довгі-довгі часи, аж до побіди, в котру вірити треба…

Треба!..

І гетьман принаглював свого коня.

Недалеко за ним Мручко супроводжав гетьманові маєтки.

– Бережись! – гукав на сонних козаків.

Біля Мручка їхав Імжицький.

– Погану днину післав нам Господь, – говорив Мручко, пихкаючи люльку. – Як я в Єдикулі сидів… – почав і не докінчив, бо довелось порядкувати возами.

Шведські батальйони входили на міст. Багато людей нараз не впускали туди, щоби міст не завалився. Весь похід мусів зупинитися, від чого і зчинилася суматоха на цілій довжезній лінії.

Вози на вози наїздили, зударялися коні й люди. Мручко мав багато діла, щоб не сталася яка шкода і щоби в тій суматосі не пропав який коштовний ящик. Імжицький помагав йому.

– От дурний москаль, – жартував Мручко, – коли б тепер напав на нас, тоді як одні ще тут, а другі вже за Десною…

– Не викликуй, товаришу, вовка з лісу, – відповів Імжицький.

– Не такий-то і вовк страшний, як його малюють. Я, сотнику, з ним у твоїй пасіці бився.

– Знаю, – і Імжицький зітхнув: – З тієї пасіки вже й сліду немає. Тільки земля і небо.

– Цар Петро з цілою Україною таке зробити хоче, щоб у нас лиш земля і небо було, та ще могили кругом. Але життя навіть від антихриста сильніше. Жилавий ми народ, живучий.

– Щоб ти, товаришу, знав, як ми у твоїй пасіці бились!

Аж душа радувалася, – кажу тобі. Навіть одна дівчина, вихрестка, біля мойого осавула боролася… Чи не чув ти що про неї? Вона ж там раненою залишилася.

– Як же не чути? Про неї тепер кругом розказують.

– Невже ж?

– Як москалі напали на мою слободу, вона хоч ранена, довго до хати ворога не впускала. Кількох застрілила, заки на приказ офіцера живцем її взяли.

– І що?

– Офіцер повіз її з собою.

– Цареві в дарунку дасть, бо гарна, як мальована.

– Якщо сам не влюбився.

– Вони й найлюбіше батюшці цареві відступили б, хоч би й сестру, або маму рідну. Такий народ…

– Бе-ре-жись!

Рушали з місця, щоб за короткий час зупинитися знову.

Король по другому боці Десни порядкував баталіонами, щоб на всякий припадок були боєздатними. Гетьман перед мостом лад тримав. Оба свідомі великої ваги моменту.

Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко.

Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув:

– Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ… Панта рей. Проклятий будь, Талесе [80]80
  Грецький філософ (634–541 перед Христом)


[Закрыть]з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, – лиш воду.

– Ваша милість не люблять води?

– Ані в чарці, ані в чобогі, ані в голові.

– Gut gebrullt, Lowe! [81]81
  Добре заревів лев, добре сказаної (нім.)


[Закрыть]

– В голові гірше, ніж у чарці.

– А її там, мабуть, чи не найбільше.

– Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є.

– А в наших головах що?

– Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую.

– Та чи не рідкий він?

– Аж загустий.

– Тому ви його водкою розпускаєте.

– У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки.

– Це скажуть ті; що черепи наші розколупають колись.

– Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять.

– А вас у царській кунсткамері.

– Все-таки; що цар, то не медик.

– Оба вони різника, мій пане.

– Але цар різник з Божої ласки і на велику руку.

– На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив.

– А тоді щоб до Швеції не пішов, – доповів Рачок.

Замовкли. Дощ капав за обшивку.

– Маю вражіння, що під окапом стою, – почав гетьманський блазень.

– А я, хоч і під окап рад би, – зітхав Люксембург, – не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.

– Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.

– Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.

– Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.

– Анрі Першого жінка?

– Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?

– В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.

– Вас кличуть?

– Так, Карла XII і мене.

– Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.

– Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.

– Як у кого.

– Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.

– Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.

– В необгородженім городі і свиня гість.

– Це правда.

– Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу.

– Не давали.

– І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.

– Ого! То ви й римуєте, принце!

– Від римів, ял від мух, не обженетеся.

– Хіба в Швеції мухи і зимою літають?

– Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.

– Ви, як бачу, кусливі, принце.

– І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська.

– Лиш філософа ні.

– Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.

– Les extremes se touchent [82]82
  Скрайності сходяться (приміт. авт.)


[Закрыть], мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.

– Алюзія [83]83
  Натяк.


[Закрыть]до короля?

– Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.

– Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.

– Щоб опісля вернутися назад.

– Світовий закон сильніший нашого хотіння.

– Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.

В'їздили на міст.

Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.

XXIV

– А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.

– А як заб'єш?

– Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.

– Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.

– Ну да, да…

Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті «очень іскусно» приладжував.

Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.

Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього «нє-нужнаго» і вивезти «вещі» по його розпорядженню.

– Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії – прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голо довою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, – корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були.

– І кормили?

– Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте – собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.

– Шкура й кості?

– Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!

– І не дозволили?

– Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.

– Ну да, – да…

В світлицю увійшов фельдфебель.

– Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.

– У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні… Його переслухай сам, а її приведи до нас… Черкески недурні бувають…

– А тая то таки очень.

– Гарна?

– Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.

– Подавай!

Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами…

Привели Одарку.

Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем.

Офіцери торкнули себе ліктями.

– Нічого собі.

– Горячокровная.

– Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? – почав найстарший з них, полковий командир.

– На якому б то? – спитала, здивована.

– До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!

– Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.

– Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!

Одарка не поспішалася.

Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.

В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж – вжахнулися.

Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.

– Бач яка! – скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком.

– Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.

– Co всеї наружності слідно, – почав один із офіцерів, – що не з простих вона.

– Може, сотничиха, – підхопив другий, – або й полковниця переодягнена.

– Хуторянка я, – заперечила Одарка. – Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, – аж і вхопили нас. – І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди.

Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і – зажеруть.

Командир своїми відтручував тамтих.

– Господа! – почав. – Діло щекотливоє. Руки по швам!

Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього.

– Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.

Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.

Глянув тільки в очі і сказав:

– На єврейку скидаєшся.

– Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дєло імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляна, як бачу!

– Кажу ж бо вам, на шведський під'їзд наскочили ми, оборонялася.

– І так скоро вигоїлися рани?

– Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, – і відхилила сорочку.

Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.

– Господа! – гукнув на офіцерів. – Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш!

– Гавриіле Миколаєвичу, як же так? – скрикнули оба нараз.

– Буде так, як командір велить! – відповів.

– Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?

– Малчать і нє розгаварівать!.. Пашол вон!

– Товариський дишкурс і пашол вон?! – гаркнули.

Але командир скочив до них:

– Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству!

Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю. Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей.

– Ну да, да, – мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. – Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! – сопів, бігаючи по хаті. – Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, – сердився. – Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!

Про Одарку ніби й забув.

Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним.

Він – мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.

Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.

– Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женшіна! – і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна.

Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно;– по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка…

Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.

– Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться… ну… да… да…

– Голодна я. Чорно мені в очах, – відповіла крізь сльози.

– Так і кажи! – зірвався Гавриіл Миколаєвич. – Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина, а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна! Прямо божеволію за ними! – хвалився.

А вона їла, як з гарячки, ніби від того й спасення залежало.

– А чому ж бо ти не п'єш? Вино самоє лучшое, благородноє. За твоє здоровля, хорошенькая моя.

– За ваше здоровля, високоблагородіє.

Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені щічки.

Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п'яного і не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п'є, просила ще вина. Вливала йому в рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: «буль-буль-буль!» Нараз очі долонями затулила. Розридалася. Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози:

– Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!

– Мій чоловік… – хлипала Одарка.

– Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована.

– Відпустите його?

– Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? – і поклав здоровенний ключ на стіл. – Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. «Пітєрбург-с» – і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, – очень, очень, моя ти, моя!

Одарка наповнила михайлик вище вінців.

– За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! – і пригубилася.

Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще…

Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.

Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.

Але на порозі спотикнувся і впав.

Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула…

Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.

Добродушно.

– Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да… хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, – да… да… не бойся! – і захропів.

Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.

– Пітєрбург, – промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.

– Пітєрбург, – говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.

– Пітєрбург.

Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84]84
  З муками.


[Закрыть], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.